Державне регулювання підприємництва у сільському господарстві

Зміст

Вступ. 2

Розділ 1 Теоретичні засади державного регулювання підприємницької діяльності в сільському господарстві. 3

1.1 Поняття та сутність державного регулювання в сільському господарстві. 3

1.2 Правові методи регулювання сільського господарства. 5

1.3 Державний вплив на сільськогосподарське підприємництво в умовах ринкової економіки. 8

Розділ 2. Державне регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві в Україні та в світі 14

2.1 Особливості державного регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві у різних країнах. 14

2.2 Кооперація та її регулювання. 17

Розділ 3. Шляхи вдосконалення державного регулювання підприємницьої діяльності у сільському господарстві. 21

Висновок. 24

Список використаної літератури. 25

Вступ

Розвиток сільського господарства в Україні та поступовий перехід до ринкової економіки зумовлюють необхідність поглибленого вивчення теми державного регулювання у сільському господарстві, а саме державного регулювання підприємницької діяльності.

Реалізація радикальної економічної й інституціональної реформи, розвиток ринкових відносин легалізували підприємницьку діяльність як основну форму розвитку агробізнесу, підприємницької діяльності у сільському господарстві. Підприємництво створює загальну соціально-економічну основу ринкової економіки, в агропромисловий комплекс являє собою невід’ємний атрибут ринкової системи господарювання, необхідну і достатню умову для її виникнення і розвитку. За рівнем поширення аграрного підприємництва можна зробити висновок про масштаби та якість ринкових відносин, ефективність виробництва в цілому у тій чи іншій країні. Економічний устрій, який не вирішив проблеми створення цивілізованих форм підприємництва, не має перспектив розвитку і врешті-решт приречений на руйнацію. Підприємництво у сільському господарстві правомірно розглядати як метод господарювання, спосіб мотиваційного стимулювання високопродуктивної трудової активності, досягнення високих результативних показників ефективності виробничо-комерційної діяльності суб'єктів аграрного і продовольчого ринків. Тому дослідження аграрної економіки ринкового типу потребує розкриття змісту і форм підприємництва.

Розділ 1. Теоретичні засади державного регулювання підприємницької діяльності в сільському господарстві

1.1 Поняття та сутність державного регулювання в сільському господарстві

 

Підприємницька форма економічних відносин припускає економічну волю, самостійність і відповідальність бізнесу у всьому, включаючи розробку стратегії і тактики конкурентної боротьби, інвестування й окупності вкладеного капіталу, визначення потреб, оцінки ринкової кон’юнктури і результатів господарювання. Система господарювання формується під впливом двох груп факторів: тих, що забезпечують збереження існуючого стану системи (факторів функціонування) і тих, що забезпечують її розвиток, досягнення визначених цілей (факторів розвитку). До факторів функціонування і розвитку підприємницької діяльності в системі агробізнесу слід включити такі системні компоненти: спеціалізація, кооперація, інтеграція, концентрація, інтенсивність, управління, техніка і технологія. У свою чергу, системні компоненти знаходяться в діалектичній взаємодії із системо утворюючими складовими: природними, біологічними, політичними, науково-технічними, соціально-демографічними, організаційно-правовими, економічними. Взаємодія факторів функціонування і розвитку ініціює появу структурних і функціональних змін у системах господарювання агропромислового комплексу.

АПК (агропромисловий комплекс) - сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.

Світовий досвід економічного розвитку свідчить про те, що відмінність у суспільних устроях обумовлюється передусім ступенем впливу на нього держави. Коли держава зовсім не втручається в економіку, то це модель класичного (дикого) капіталізму, суспільні відносини якого засновані на приватній власності. Втручання держави в економіку, в усі її інфраструктури характерне для тоталітарної системи, державного соціалізму, де основу суспільних відносин становить державна власність.

Обмежене втручання держави в економіку — у якісь сфери більше (скажімо, в економічну та соціальну інфраструктури), у якісь — менше (виробничу і фінансово-кредитну) — притаманне змішаній економіці, де всі форми власності рівноправні й рівноцінні.

Конституція України дає права кожному громадянину володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, здійснювати підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Держава забезпечує захист цих прав, прав конкуренції в підприємницькій діяльності. Однак вона не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції і недобросовісну конкуренцію. Держава здійснює контроль за якістю продукції, робіт і послуг, за тим, щоб використання власності не завдавало шкоди правам і свободам інших громадян, інтересам суспільства (статті 41, 42). Отже, державне регулювання відносин у сфері виробничої, господарської діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, з одного боку, виходить із принципів невтручання державних органів безпосередньо в діяльність суб'єктів господарювання, крім випадків, передбачених законодавством, а з другого — держава не може стояти осторонь організації, упорядкування господарської діяльності та контролю за нею. Теоретичні розробки видатних економістів і практика функціонування ринкової економіки розвинених країн світу підтверджує цю тезу.

Таким чином, під державним регулюванням господарських відносин у цілому і аграрних зокрема розуміють цілеспрямований вплив держави на ці відносини шляхом видання нормативно-правових актів, організації діяльності державних органів, які здійснюють це регулювання переважно економічними методами.

Законодавство України встановлює, що втручання в господарську та іншу діяльність підприємств і підприємців, зокрема сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств, з боку державних чи інших органів, а також посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні суб'єктам господарювання неправомірним втручанням у їхню діяльність, підлягають відшкодуванню за рахунок винних.

Але ці положення не обмежують прав державних органів щодо здійснення контролю за діяльністю суб'єктів господарювання (ст. 3 Закону «Про селянське (фермерське) господарство», ст. 26 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство»).

Органи державного управління у своїх відносинах з суб'єктами господарювання в умовах ринку впливають на їхні інтереси завдяки податковим і фінансово-кредитним важелям, коли встановлюють ставки відсотків за державними кредитами, податкові пільги, цільові дотації, розміри економічних санкцій; систему резервів, ліцензій, лізингу, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; програми економічного і соціального розвитку та інші загальнодержавні і регіональні програми; державні замовлення на виконання робіт і поставок для державних потреб.

Держава забезпечує суб'єктам господарювання (незалежно від форм власності) однакові правові та економічні умови; сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання, використовуючи економічні важелі і стимули, реалізує антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови підприємствам, які застосовують прогресивні технології, створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств (ст. 3 Закону «Про підприємства в Україні», ст. 15 Закону «Про підприємництво»).

1.2 Правові методи регулювання сільського господарства

У науці аграрного права наповнені певним правовим змістом поняття методів аграрного права. Поряд з цим у ній розмежовуються правові методи, властиві правовим методам регулювання суспільних відносин, що становлять зміст аграрних правовідносин, мають свій власний предмет, характеризуються певними суспільними правовими ознаками. Такий своєрідний метод правового регулювання є властивим і пра­вовому інституту аграрного права — державно-правовому регулюванню сільського господарства.

Правові методи регулювання перебувають у прямій залежності від тих двох основних складових цього правового інституту — державного управління сільським господарством, що стосується діяльності державних сільськогосподарських підприємств, та колективних сільськогосподарських підприємств і приватних селянських (фермерських) господарств.

Зміст і особливості правових методів регулювання сільського господарства безпосередньо залежать від суспільного призначення цілей, змісту законів і підзаконних (нормативно-правових) актів, що становлять у своїй єдності джерела аграрного права. Враховуючи недержавний характер колективних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств відповідну правову значимість при цьому має юридична сила норм, вміщених у цих джерелах аграрного права.

У процесі здійснення державно-правового регулювання діяльності колективних і державних сільськогосподарських підприємств і господарювання селян-фермерів застосовуються правові методи прямого веління (імперативу) і метод порад, рекомендацій.

Правовий метод прямого веління в першу чергу стосується додержання вимог Конституції України. Усі громадяни, а ними є працівники державних сільськогосподарських підприємств, члени колективних сільськогосподарських підприємств і власники селянського (фермерського) господарства, згідно з ст. 67 Конституції України зобов'язані сплачувати податки і збори. Згідно з чинним податковим законодавством відповідні податки і збори сплачують усі суб'єкти аграрного права, що мають права юридичної особи.

Обов'язковою для державних і колективних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств є норма ст. 49 Конституції України про охорону здоров'я громадян. У цих виробничо-господарських утвореннях громадяни виступають як їхні робітники, спеціалісти і члени КСГП (колективне сільськогосподарське підприємство). На них повною мірою поширюються норми Закону "Про охорону праці" та ряд нормативно-правових актів, спрямованих на додержання техніки безпеки і виробничої санітарії. Зазначені правові норми і правовідносини, які при цьому виникають є адміністративно-правовими і внаслідок цього є імперативними. Адміністративно-правова відповідальність настає в разі вчинення адміністративного проступку. Порушення аграрно-правових норм, що стосуються правил техніки безпеки праці і виробничої санітарії і визначені внутрішньогосподарськими локальними правовими нормами, тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. За своєю правовою сутністю такі локальні правові норми є нормами прямого веління, застосовуваними в межах підприємства.

Колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, спілки селян, сільськогосподарські акціонерні товариства — всі вони є організаційною формою виробничо-господарського спілкування з метою створення свого колективно-кооперативного підприємства, для одержання продуктів харчування і сільськогосподарської сировини, для задоволення своїх потреб та їх реалізації, для одержання прибутків, досягнення інших статутних цілей, їхня виробничо-підприємницька діяльність базується на їх праві власності на засоби і продукти виробництва, колективної трудової участі на засадах самоврядування, на праві спільної колективної і особистої власності членів підприємства на землю сільськогосподарського призначення.

Ця діяльність провадиться на підставі чинного аграрного законодавства і за умовою певного державного керівництва. Суспільство в особі держави і органів державного управління сільським господарством, виходячи із вищенаведених організаційно-правових, економічних і соціальних ознак колективних підприємств має враховувати їх при визначенні правових методів державного керівництва цими колективними підприємствами.

Нагромаджений за багато років досвід взаємин між державою з її органами державного управління і колективними сільськогосподарськими утвореннями свідчить про доцільність застосування правового методу рекомендацій, порад. Вони сприймаються кожним конкретним КСГП як такі, що їх доцільно прийняти і застосовувати в своєму підприємстві.

Мінагропром України в межах своїх повноважень на виконання актів аграрного законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Визначені ними рішення є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та громадянами. У процесі їх виконання колективні і державні сільськогосподарські підприємства враховують свої конкретні умови виробничо-підприємницької діяльності, до­тримуються свого Статуту, вимог госпрозрахункової результативності та забезпечення інтересів працівників підприємства.

1.3 Державний вплив на сільськогосподарське підприємництво в умовах ринкової економіки

Конкретні форми регулятивної діяльності держави пов'язані з правотворчою, правоохоронною, правозастосовною діяльністю. Використання тих чи інших форм обумовлено характером завдань, конкретною ситуацією, а також іншими обставинами, що складаються в економіці в цілому та в сільськогосподарському виробництві і пов'язаних з ним галузях і сферах господарства зокрема. Правотворча форма регулятивної діяльності знаходить своє відображення у виданні органами законодавчої та виконавчої влади відповідних правових актів. Таким чином, уповноважені на це державні органи регулюють суспільні відносини у сфері прогнозування виробництва та заготівлі сільськогосподарської продукції, забезпечення суб'єктів аграрного господарювання технікою, пальним, мінеральними добривами тощо.

Отже, в період переходу до ринкової економіки державне регулювання господарської діяльності має сприяти становленню саморегулюючих факторів, притаманних їй, створенню законодавчого середовища для ринкового суспільства.

Особливо гостро постало питання про необхідність зміни регулятивної функції держави в умовах становлення ринку в провідній галузі народного господарства, якою є аграрна. Вона полягає в переході від безпосереднього управління до створення сприятливого середовища для ведення господарства на селі.

Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової означає, як уже зазначалося, відмову від директивного планування, від плану-закону, яким він був раніше, і застосування індикативного планування. Останнє, згідно з Концепцією переходу України до ринкової економіки, являє собою систему необов'язкових для суб'єктів ринкових відносин прогнозів та рекомендацій, а також скоординованих і взаємопов'язаних засобів побічного (непрямого) впливу через державне підприємництво та розробку економічного і соціального розвитку країни.

Основними принципами індикативного планування є:

- поєднання аналітичних і прогностичних методів для вивчення соціально-економічних процесів, визначення конкретних об'єктів державного впливу;

- широке інформування суб'єктів ринкових відносин про певні перспективи і прогнози соціально-економічного розвитку для забезпечення їх необхідної орієнтації при виборі власних господарських рішень;

- застосування переважно непрямих (побічних) регуляторів і нормативів для всіх суб'єктів ринкових відносин;

- реалізація прямого впливу на соціально-економічні процеси переважно через кошти державного бюджету.

Своєму впливу на господарську діяльність у цілому і аграрну зокрема держава надає, як уже зазначалося, силу правового акта.

Одним з таких актів є Закон України від 23 березня 2000 року «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України». Цей Закон визначає правові, економічні та організаційні засади формування цілісної системи прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України, окремих галузей економіки і окремих адміністративно-територіальних одиниць як складових частин загальної системи державного регулювання.

Система прогнозних і програмних документів, за Законом, складається з прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткострокові періоди; Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; прогнозів на середньостроковий період та програм на короткостроковий період економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів та міст; а також прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період та програм їх розвитку.

Закон не виключає можливості, в разі необхідності, розвитку прогнозних і програмних документів на триваліший період.

Зазначені прогнозні та програмні документи розроблюються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки, її конкурентоздатності та з урахуванням впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Показники цих документів служать орієнтиром для розроблення суб'єктами господарської і підприємницької діяльності власних прогнозів, планів, бізнес-планів та інших документів.

Таким чином, індикативне планування здійснюється за допомогою двох видів документів: прогнозів і програм, які розробляються на середньостроковий та короткостроковий періоди.

Прогноз економічного і соціального розвитку на середньо-строковий період розробляється на п'ять років. В ньому мають міститися аналіз соціально-економічного розвитку країни за попередній період та характеристика головних проблем розвитку економіки і соціальної сфери; очікувані зміни зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної ситуації та їх вплив на економіку країни; прогноз кон'юнктури на внутрішніх та зовнішніх ринках стратегічно важливих видів товарів та послуг. З урахуванням цих чинників визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку в середньостроковому періоді та пропозиції щодо напрямків державної політики в цей період, а також основні макроекономічні та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Цей прогноз використовується під час розроблення проекту Програми діяльності Кабінету Міністрів України.

Прогноз економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період розробляється щорічно на наступній рік, і його показники використовуються для розроблення Державної програми економічного і соціального розвитку та для оцінки надходжень і формування показників Державного бюджету України, тобто взаємоузгоджена з Державним бюджетом щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку України. В ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів, та завдання, визначені в щорічному посланні Президента України до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. В ній також повинні бути відображені основні макроекономічні показники, обсяги капітальних вкладень, державного замовлення та інші необхідні показники і баланси економічного і соціального розвитку, в тому числі в розрізі галузей економіки, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; перелік державних цільових програм, що фінансуватимуться в наступному році за рахунок коштів Державного бюджету України; показники розвитку державного сектора економіки, зокрема отримання та використання доходів від розпорядження державним майном, ефективності використання об'єктів права державної власності, розвитку казенних підприємств.

Щодо державних цільових програм, то в них наводяться державні замовники цих програм; окремі етапи та терміни їх реалізації; обсяги фінансування кожної з програм за рахунок усіх джерел фінансування в наступному році, в тому числі за рахунок коштів державного бюджету.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на наступний рік подається на затвердження до Верховної Ради одночасно з проектом Державного бюджету.

Галузеві програми розвитку розробляються з метою реалізації державної політики щодо регулювання розвитку окремих галузей економіки. Перелік галузей, щодо яких розробляються прогнози і програми розвитку та терміни їх розроблення залежно від специфіки і поставлених завдань, визначаються Кабінетом Міністрів.

Міністерство аграрної політики, зокрема, здійснює макроеко-номічне прогнозування і нормативне планування розвитку галузей агропромислового виробництва з урахуванням попиту і пропозицій на продовольчі товари; бере участь у складанні прогнозних розрахунків потреб сільського господарства, садівництва, виноградарства в мінеральних добривах, засобах захисту рослин; здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення в продовольстві, бере участь у складанні галузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та продовольстві, а також визначенні державних потреб у цій продукції.

Державні потреби — це потреби України у продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Правовими формами забезпечення державних потреб є державне замовлення і державний контракт. Державне замовлення визначається згаданим законом як засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

З метою організації робіт, пов'язаних із формуванням і розміщенням державного замовлення на поставки продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, Закон визначає державних замовників. Ними є: Верховна Рада та інші органи державної влади, уряд Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації і установи, уповноважені Кабінетом Міністрів укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення, тобто суб'єктами господарської діяльності всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту. Останній являє собою договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

З цією ж метою Кабінет Міністрів визначає центральні органи виконавчої влади, які координують роботу державних замовників щодо розміщення цих поставок, доводять до державних замовників їх обсяги для укладення державних контрактів з виконавцями.

Розділ 2. Державне регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві в Україні та в світі

2.1 Особливості державного регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві у різних країнах

 

Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи – по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони диференціювались по цінових зонах.

Зональна ціна встановлювалась на основі даних про середню багаторічну собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити запланові темпи розширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав приблизно 45-50%.

В 1970 році джерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.

Зональні ціни забезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протиріччя інтересам переважного розвитку виробництва там, де для цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.

Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.

В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва того чи іншого виду сільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку - закупівлю його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.

Якщо об’єм закупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким чином держава контролює обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, не допускає криз надвиробництва. При цьому зберігається ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.

В 1991 році частка державних субсидій (безпосередні виплати, підтримання твердих цін і надання дешевих кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку 49%, США - 30%, Канаді - 45%, Швеції - 59%, Японії - 66%, Фінляндії - 71%, Норвегії - 77% та Швейцарії - 80%.

Аналогічно регулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах, сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.

В останній час в зв’язку з необхідністю підвищити конкурентоздатність сільськогосподарської продукції США адміністрація обмежує дотації для фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.

Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.) передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, а також створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловому комплексі.

“Зелені плани” - форма державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.

Основна мета “зелених планів” - стимулювання підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, науково-технічного прогресу і концентрації виробництва, підвищення конкурентоздатності великих господарств, покращення аграрної структури. Соціальна мета “зелених планів” - досягнення паритету, тобто рівності доходів, соціальних та інших привілеїв для зайнятих в сільському господарстві та інших галузях економіки.

Вони - засіб індустріально-економічної перебудови сільського господарства. Вони включають законодавчі акти окремих країн, які визначають умови, норми і характер державного втручання в сільське господарство, а також довгострокові плани його розвитку.

“Основний сільськогосподарський закон” ФРН передбачає:

1. поліпшення аграрної структури: проведення комплексу державних заходів по модернізації сільського господарства і якісному перетворенню його продуктивних сил (укрупнення господарств, ліквідація їх роздробленості та ін.);

2. переселення у міста тих селян, які припиняють свою участь в сільськогосподарському виробництві;

3. скорочення безробіття і неповної зайнятості в сільській місцевості шляхом створення тут промислових підприємств;

4. допомога рентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і картоплю;

5. підвищення доходів працівників, що зайняті в сільському господарстві, до рівня зарплати промислового робітника відповідної кваліфікації.

“Зелені плани” конкретизуються в довгострокових і річних планах, в яких визначаються суми державних асигнувань на сільське господарство, їх розподіл по видах, конкретні форми державного втручання і впливу на сільськогосподарське виробництво: податкові пільги, дотації на придбання палива, сільськогосподарських машин та добрив.

2.2 Кооперація та її регулювання

Згідно оцінок, у світі діє близько 1 млн. кооперативних організацій більш як 120 видів і різновидів, які об’єднують біля 600 млн. чоловік. На протязі останніх 50 років кооперативним рухом були охоплені 100% сільських господарів в Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах та Японії. В ФРН та Франції кооперативи об’єднують 80% всіх сільськогосподарських підприємств, в США, Італії, Великобританії - 25-30% фермерських господарств. Дуже часто фермери приймають участь у 2-3, або навіть в 4-5 кооперативах різної спеціалізації.

Сільськогосподарська кооперація включає об’єднання по переробці і реалізації сільськогосподарської продукції, постачанню засобами виробництва, кредитуванню, виробничому обслуговуванню, а також виробничі кооперативи. В сучасних умовах в одній кооперативній організації часто суміщаються різні функції по обслуговуванню фермерів.

Індустріалізація сільського господарства стимулювала розвиток кооперативного виробничого обслуговування фермерських господарств: обробку ґрунту, меліоративні роботи, внесення добрив, збирання врожаю, заготівлю кормів. Техніка, яка використовується для проведення таких робіт, може знаходитись як в індивідуальній, так і в колективній власності членів кооперативу, і застосовуватись по черзі фермерами або за допомогою власників машин.

Кооперативи надають послуги по матеріально-технічному обслуговуванню техніки, забезпеченню електрикою та зв’язком, консультаційно-інформаційного плану та ін. Діють об’єднання по водопостачанню, обслуговуванню теплиць з постачанням необхідного посадкового матеріалу, по покращенню і використанню пасовищ.

Виробнича кооперація на Заході значного розповсюдження не має. Виробничі кооперативи звичайно об’єднують невелику кількість ферм, які належать близьким родичам. Існують об’єднання типу “часткової інтеграції”: сумісне використання будівель, приміщень для худоби, обладнання тощо, які знаходяться, як правило, в груповій власності. Звичайно в груповій власності знаходиться новітнє обладнання, яке обслуговується найманими робітниками. Члени кооперативу в цьому випадку виступають як акціонери.

Національне законодавство про кооперативи базується на принципах, рекомендованих Міжнародним кооперативним альянсом: відкритого членства, демократичного характеру управління, недопустимості збагачення одного члена кооперативу за рахунок інших, суворого обмеження процента нарахувань на капітал у випадку розподілу прибутку за паями, активного співробітництва кооператорів, проведення виховної та просвітницької роботи серед своїх членів.

Статути кооперативних організацій визначають мінімальну кількість членів, географію діяльності, умови виходу з кооперативу. Щоб утруднити розпад кооперативів з-за виходу з них, встановлюють мінімальні строки членства (від 2 до 20 років); в ряді випадків не можна вийти з кооперативу до виконання прийнятих на себе зобов’язань (наприклад, постачання продукції на переробку). В інших випадках фермер зобов’язаний відшкодувати втрати, які понесе кооператив в разі виходу фермера з нього. Кооператив може затримати повернення пайового внеску (на строк від 2 до 10 років в різних країнах), якщо негайна виплата його нанесе збитки кооперативу.

Держава сприяє кооперативам пільгами по оподаткуванню, пільговими кредитами на придбання техніки та ін. Становлення кооперативів відбувається нерідко за допомогою субсидій та кредитів держави.

Сільськогосподарська кооперація в Україні організується у відповідності з Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” (прийнятий 17.07.1997 року). За цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін., і створюються для надання відповідних послуг; вони не ставлять за мету отримання прибутку.

Правові основі створення та діяльності виробничих сільськогосподарських кооперативів визначає Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (прийнятий 14.02.1992 року).

Закон України “Про споживчу кооперацію” прийнятий 10.04.1992 р. Споживча кооперація в Україні - добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Вона здійснює торгівельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участі у міжнародному кооперативному русі.

Споживчі товариства мають право:

1. створювати (ліквідовувати, реорганізовувати) для здійснення своїх статутних вимог будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об’єкти;

2. виступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об’єднань для розв’язання господарських і соціальних завдань;

3. придбавати майно державних підприємств та підприємств, заснованих на інших формах власності, а також інше майно і майнові права;

4. одержувати у встановленому порядку земельні ділянки у володіння та користування.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення державного регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві

Структурні зрушення в агропромисловому комплексі характеризуються поширенням нових організаційних форм господарювання (АТ, ЗАТ, ТОВ та ін), розвитком процесів міжгосподарської, внутрішньогосподарської кооперації, формуванням вертикально інтегрованих структур, нових сфер діяльності, таких як переробка продукції, її реалізація, технічне обслуговування, виробництво будівельних матеріалів тощо, зміною структури виробництва, співвідношення частки сільськогосподарських підприємств і особистих підсобних господарств та ін. Вони пов’язані з проникненням в аграрну сферу промислового, фінансового, приватнопідприємницького капіталу.

Наслідками структурних змін стали й функціональні, що проявляються в розмежуванні сфер державного і господарського управління, посиленні ролі держави у формуванні інституціональних механізмів (регулювання кредитно-фінансового механізму, оподаткування, орендних відносин), формуванні принципово нового правового поля господарських відносин.

Істотною проблемою організації раціональних систем господарювання є катастрофічний стан зношення основних фондів. Запропонована процедура оцінювання претендентів на право працювати з лізинговими фондами з використанням методології ЕFАS, яка надає можливість об'єктивно оцінити претендентів за 10 оціночними категоріями. Схема лізингових операцій дає змогу уникнути існуючого монополізму і на конкурсній основі відібрати агрофірми для роботи з лізингових операцій.

Сьогодні в аграрній сфері виникла суперечлива ситуація, пов'язана із проникненням фінансового, промислового, приватнопідприємницького капіталу. Позитивним можна визнати збільшення реального потоку інвестицій, що сприяє вирішенню проблеми відновлення основних фондів. Негативним фактором є те, що приватний капітал переважно надходить до господарств-банкрутів, не здатних повною мірою захистити свої економічні інтереси. Запропоновано залучення нових інвесторів з метою активізації підприємницької діяльності в агропромисловому комплексі. Значна кредиторська заборгованість господарств призводить до того, що інвестор готовий вкласти кошти в нову справу, але брати зобов'язання по погашенню всіх боргів господарства йому економічно невигідно.

Встановлено, що нові власники формують нову систему менеджменту, яка сприяє підвищенню продуктивності праці, посиленню чинників безробіття, зародженню соціальних конфліктів. Тому слід реформувати не тільки сільське господарство, а самі умови життя на селі, що виходить за межі економічних інтересів інвесторів. Дефіцит кваліфікованих кадрів менеджерів і робітників зумовлює потребу у появі носіїв нового типу організаційної культури, а також збільшенням витрат на перенавчання, навчання, підвищення кваліфікації, що не відповідає короткостроковим економічним інтересам інвесторів.

Виділення земельних паїв привело до появи значного числа власників, які часто не пов'язані із сільськогосподарським виробництвом, що створює труднощі з орендою земель. Короткострокові інтереси інвесторів в АПК спрямовані на одержання швидкої віддачі, а, це, насамперед, пов'язано з розвитком зернового виробництва, виробництвом насіння соняшнику, зерна кукурудзи. Соціальний розвиток села, розвиток тваринництва, формування раціональної системи господарства залишається поза економічними інтересами нових інвесторів. Тому вдосконалення правової бази відносин, активне державне втручання, у тому числі через регламентацію орендних відносин, дасть змогу уникнути соціальних конфліктів, спричинених появою нових власників на селі.

За умов формування ринкового середовища і нового господарського механізму найважливішими проблемами є стимулювання кардинальних змін у поводженні суб'єктів ринку, їх швидка адаптація до мінливої ситуації, ефективна реалізація підприємницької моделі поводження у взаєминах з партнерами по бізнесу і споживачами. В організаційно-управлінському аспекті підприємництво, зосереджуючи увагу на виробництві і збуті продукції, на практиці реалізується за допомогою оперативного і стратегічного менеджменту.

У системі підприємницької діяльності необхідно дотримуватись ряду основних напрямів його ефективного розвитку: маркетингова орієнтація господарства; здійснення господарської діяльності на основі бізнес-планів та інвестиційних проектів з урахуванням можливих змін макроекономічної ситуації; створення умов для залучення капіталу на модернізацію виробництва і збуту продукції; стимулювання трудової активності працівників підприємств й інвестиційної активності потенційних інвесторів.

Розроблені напрями розвитку підприємницької діяльності обумовлюють застосування маркетингу, розробку бізнес-планів і програм, створення умов державної підтримки підприємництва в сільському господарстві.

Висновок

Розглянувши тему державного регулювання підприємницької діяльності у сільському господарстві, можна зробити висновок, що цей напрям підприємницької діяльності потребує значного удосконалення та поліпшення. Існують багато органів державної влади, які здійснюють контроль над діяльністю підприємств, які функціонують у сфері сільського господарства. Але їх діяльність потребує поліпшення та удосконалення, як і система правових інструментів, за допомогою яких діяльність підприємств регулюється.

Особливо недоліки помітні у часи існування перехідної економіки, при переході до ринкової економіки.

Отож, можна зробити висновок, що основними завданнями управління сільського господарства і продовольства є участь у формуванні та реалізації державної аграрної політики, розроблення і здійснення заходів щодо гарантування продовольчої безпеки держави; розроблення та здійснення заходів державної підтримки і захисту вітчизняних товаровиробників, сприяння демонополізації виробництва і розвитку конкуренції в агропромисловому комплексі, формування ринкової інфраструктури, створення сприятливих економічних, матеріально-технічних і соціальних умов для прискорення розвитку реформованих господарств; організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сортовипробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Список використаної літератури

1.    Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»

2.    Закон України «Про колективне сільськогосподарське підприємство»

3.    Закон України «Про сільськогосподарську кооперацію»

4.    Закон «Про підприємництво»

5.    Закон «Про підприємства в Україні»

6.    Закон «Про селянське (фермерське) господарство»

7.    Конституція України

8.    Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки”

9.    Гайворонський В. М., Жушман В. П., Корнієнко В. М. «Аграрне право України»

10.  Дідківська Л.І., Головко Л.С «Державне регулювання економіки»

11.  Стельмащук А.М «Державне регулювання економіки»

12.  Стеченко Д. М. «Державне регулювання економіки»: Навч. посібник

13.  Швайка Л. А. Державне регулювання економіки