Норми права та нормативні акти

Норми права та нормативні акти

Різноманітні види норм права і нормативних актів в на­ціональних системах права дуже тісно взаємопов'язані, обу­мовлені вони системою політичних і економічних відносин, які існують в суспільстві.

В останні роки виділяють два поняття “система права” і “правова система”. Поняття “правова система” включає в себе всі правові явища: систему права і законодавства, пра­вовідносини, правосвідомість і правову культуру, законність і правопорядок тощо. Система права входить в правову сис­тему.

Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність правил поведінки, але і певну систему норм, які зв'язані внутрішньою єдністю. Ця внутрішня єдність обумовлена суттю права, його принципами, політичною і економічною системами. В сучасній державі право повинно не тільки відпо­відати загальному економічному стану, не тільки бути його вираженням, але також бути внутрішньо погодженим вира­женням, яке не спростовувало б само себе в силу внутрішніх протиріч. Єдність права обумовлена не тільки суттю, але змістом і функціями права, які об'єктивно визначаються єдністю суспільних відносин, формами власності, конкурен­цією між індивідами і різними організаціями. Всі ці відно­сини відображаються'в системі права і обумовлені різними інтересами. В будь-якому суспільстві існують загальнонаці­ональні (загальнонародні) інтереси і приватні інтереси, з яких логічно витікає поділ права на приватне і публічне.

Приватне право (цивільне, сімейне, торгове) охоплює нор­ми, які на думку західних юристів виражають інтереси осо­би або захищають інтереси приватних власників. В нашій країні термін “приватне право” не прижилось, оскільки не існувало приватної власності.

Публічне право (конституційне, адміністративне, фінан­сове, кримінальне) складається із норм, які регулюють відно­сини між державою і громадянами.

З позицій внутрішньої організації системи права, крім норм права, виділяються відносно однорідні компактні підсисте­ми Ці підсистеми органічно взаємозв'язані між собою гру­пою норм права і утворюють певні інститути і галузі. Таким чином, система права складається із різних інститутів права і галузей права. Галузь права — найбільш велике правоутворення, яке включає групу правових інститутів.

Система права, її галузі і правові інститути складаються істо­рично. Вони не створюються за бажанням законодавчих органів або вчених. Разом із тим на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематиза­ція законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути (скластися) різні системи права.

Система права кожної країни відносно стабільна і динаміч­на, в залежності від зміни суспільних відносин, з появою но­вих сфер людської діяльності, яка потребує правового регу­лювання. В Україні нині здійснюється перехід від однієї системи права до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави і громадянського суспільства. По суті відбу­вається повне оновлення системи права і законодавства.

Центральне місце в питаннях внутрішньої побудови сис­теми права належить проблемі виділення галузей права. Щоб відмежувати одну галузь права від іншої, потрібно виділити критерії розмежування. Такими критеріями є предмет і ме­тод правового регулювання.

Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Вони по своєму змісту неоднорідні. Характер, якість і зміст цих неоднорідних суспільних відносин, їх класифікація і регу­лювання нормативними актами веде до їх класифікації на якісно однорідні суспільні відносини. Наприклад, існують цивільні суспільні відносини, сімейні відносини, госпо­дарські, адміністративні, трудові і відповідні законодавчі акти, які регулюють ці відносини. Тому по предмету правового регулювання вся система права поділяється на галузі права.

Галузь права — це така сукупність якісно однорідних норм права, які регулюють певну сферу суспільних відносин при допомозі тих чи інших методів і складають авто­номну підсистему права і законодавства. В системі права України можна виділити такі головні галузі права: консти­туційне (державне), адміністративне, фінансове, цивільне, сімейне, трудове, сільськогосподарське (аграрне), криміналь­не, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, ви­правно-трудове (карно-виправне), господарське (економіч­не), екологічне, земельне.

Однією із основних галузей права є конституційне пра­во Іноді його називають державним. Ця галузь права є ве­дучою, оскільки її норми виражають і закріплюють основи суспільного і державного ладу, форми правління, національ­но-державний устрій, організацію, функції і принципи діяль­ності державних органів, політичну систему громадянського суспільства, основні права і обов'язки громадян, принципи виборчої системи, форми політичного режиму і т.п.

Головним джерелом конституційного права є Конституція — основний закон України. Крім Конституції сюди відно­ситься Конституційний договір між Верховною Радою Ук­раїни і Президентом від 10.06.1995 p.; інші закони Закон “Про громадянство”, “Про вибори депутатів Верховної Ради України” тощо.

Як галузь права, К. п. характеризується рядом оз­нак, які з одного боку споріднюють її з іншими галузями права, а з другого — уособлюють її в окреме цілісне утворення. До таких ознак належать: предмет і метод правового регулювання; соціальне призначення і роль; принципи регулювання; завдання і функції державного права; наявність самостійної, державно-правової (конституційної) відпо­відальності. Предметом державно-правового регулювання є суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації суверенітету українсько­го народу в усіх його формах, забезпечення функціонування інститутів представницької і безпосередньої демократії. Спеціальне призначення і роль К. п. полягає в забезпеченні повновладдя народу в політичній. економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Це — виняткова прерогатива К.п., яка не властива будь-якій іншій галузі права К.п. базується на таких принципах, як національний, народний та дер­жавний суверенітет; гуманність; інтернаціоналізм; визнання і забезпе­чення демократичних прав і свобод громадян; загальнолюдських цінно­стей і пріоритетів, властивих громадянському суспільству. Своєрідність К.п. знаходить свій вияв у функціях, під якими звичайно розуміють обумовлені соціальним призначенням напрямки державно-правового впливу на відносини, які уособлюють конституційний устрій суспіль­ства. Найважливішими із них є політичні, економічні, ідеологічні, соці­ально-психологічні, інформаційні, виховні та спеціально-юридичні функції (тобто функції правового регулювання). Серед останніх розріз­няють регулятивну та охоронну функції. Системоутворюючими озна­ками К.п. є також метод правового регулювання та державно-правова відповідальність. Норми К.п. — це встановлені або санкціоновані дер­жавні правила, які визначають поведінку суб'єктів державно-правових відносин в процесі здійснення повновладдя народу. Норми К.п. — особ­ливий різновид права. Їм властиві: 1) особлива вага і значення в сис­темі права; 2) своєрідна юридична природа; 3) найвища юридична при­рода (конституційність); 4) найбільша стабільність у порівнянні з іншими правовими нормами; 5) підвищений ступінь охорони з боку держави;

6) особливий механізм реалізації; 7) своєрідність їх структури. Специ­фікою державно-правових відносин є те, що: 1) їх серцевиною є кон­ституційні відносини; 2) їм властивий своєрідний механізм виникнен­ня і динаміки; 3) права і обов'язки суб'єктів таких відносин реалізу­ються двояким чином: або за допомогою конкретних державно-право­вих норм, або через норми інших галузей права. Державно-правові відно­сини розрізняють за: цільовим призначенням, часом дії, змістом, суб'єк­тами, характером (способом) реалізації прав і обов'язків їх суб'єктів, способом індивідуалізації, формою, соціально-юридичними функція­ми тощо. Суб'єктами державно-правових відносин є: народи союзних і автономних республік, населення адміністративно-територіальних оди­ниць, громадяни України, особи без громадянства, іноземці, виборні депутати, державні органи, громадські організації, трудові колективи, збори (сходи) громадян. Об'єктами державно-правових відносин є про­дукти матеріальної та духовної творчості; немайнові блага окремих фізич­них осіб і державних органів; дії (вчинки) суб'єктів тощо. Джерела К. п. — це форми вираження державно-правових норм, за допомогою яких воля народу втілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної Ради, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань (референдумів), місце­вих Рад народних депутатів тощо.

Важливе питання про напрями розвитку в Україні науки конституційного права. Визначення та уточнення цих напрямів сприятиме ок­ресленню проблематики відповідних досліджень, їх узгодженню з потребами практики державотворення.

Одним з таких напрямів має стати розробка по-справжньому наукової, юридичної за змістом теорії конституції. Такий підхід не означає, що відкидається можливість та необхідність інших (наприклад, політологічного) підходів до конституції як відповідного явища. Саме юридична теорія конституції забезпечить її практичну реалізацію. Інші ж підходи об'єктивно не можуть бути продуктивними з огляду на її значення як основного закону, норми якого є нормами прямої дії.

Актуальна потреба у розробці юридичної теорії конституції зумовлена також і тим, що у нашому суспільстві на рівні загальної і, навіть, професійно-юридичної свідомості існує досить поверхове ставлення до правової природи основного закону, що поясню­ється практикою, яка існувала у недалекому минулому, а також численними стереоти­пами сприйняття конституції. Вона й досі залишається "найважливішим політико-правовим документом" (і це у кращому випадку), а не нормативно-правовим актом вищої сили. Визнання за радянських часів за конституцією зазначених якостей мало свою логіку. Воно означало відмову від конституційної законності (конституційності) у сфері державного управління і передачу цієї сфери тим, хто здійснював "партійне керівниц­тво".

Серед проблем, які у першу чергу мають бути вирішені в аспекті юридичної теорії конституції, є проблема сучасного трактування поняття установчої влади. Відомо, що концепція останньої в її класичному формулюванні однозначно визначає зверхність, первинність цієї влади перед так званими встановленими владами — законодавчою, виконавчою і судовою. Важливість розв'язання цієї проблеми зумовлена не тільки потребою покласти край надмірно заполітизованій дискусії з питання "Хто може бути суб'єктом конституційної нормотворчості — Верховна Рада чи Президент?", а й виз­начити нормативно-правову природу конституції. Стереотипною слід вважати логіку. за якою конституція, будучи основним законом, об'єктивно може бути продуктом діяльності лише органу законодавчої влади. Вкрай бажано витлумачити й концептуальну за характером тезу: "Конституція як основний закон є критерієм законності; за своєю нормативно-правовою природою вона є актом установчої влади, що належить народу, і може прийматися у різний спосіб".

Значної уваги потребує проблема застосування норм конституції. Після прийняття 28 червня 1996 p. Конституції України ця проблема відразу ж перейшла до розряду практичного втілення. Серед різних аспектів цієї проблеми слід виділити той, що віднесений до тлумачення конституційних положень, особливо до офіційного тлума­чення. Як відомо, його суб'єктом названий Конституційний Суд України.

Важливим напрямом розвитку науки конституційного права в Україні є дослід­ження проблем, що випливають з характеристик цієї галузі. Однією з них є проблема предмета конституційно-правового регулювання. Пропонується визначити ним держа­вно-політичні відносини владарювання. Проте, це не вирішує усіх питань, котрі при цьому постають. Окремої уваги заслуговують питання класифікації відповідних суспі­льних відносин, співвідношення предметів конституційного права та інших публічно-правових галузей, його місця і ролі щодо цих галузей та усієї правової системи в цілому тощо.

Спеціальних досліджень потребують норми та інститути конституційного права як загального явища. Їх теоретичні характеристики сприятимуть практиці правозастосування. Серед напрямів розвитку науки особливе місце має зайняти вчення про джерела конституційного права України. До них, крім самої Конституції, віднесені, насамперед, законодавчі акти. У своїх останніх статтях професор Л.Юзьков пропонував критерії для класифікації цих актів, виділяючи, згідно з усталеною традицією, консти­туційні та органічні закони'. І хоча його концептуальні наробки не були враховані у практиці конституційної нормотворчості, це не виключає подальших теоретичних по­шуків. Їх виділення як джерел саме конституційного права є не тільки виправданим, а й концептуально необхідним як єдиного з аргументів на підтвердження тези про головне місце цієї галузі у правовій системі.

Конституційними вважаються закони, прийняття яких передба­чене статтею 20 Конституції України. Як відомо, вони стосуються державних символів:

Ними визначаються опис державних символів України, зокрема, опис Великого Дер­жавного Герба України, слова Державного гімну України та порядок їх використання. І хоча відповідні закони приймаються не менш ніж двома третинами складу Верховної Ради, визначеного в Конституції, немає підстав говорити про відмінну від звичайних законів їх юридичну силу.

Конституційними ж законами їх можна визнати хоча б тому, що їх прийняття, по суті, запрограмовано самою Конституцією. До того ж вони покликані докладно регламентувати питання, віднесені до змісту важливого конституційно-правового інс­титуту — інституту державних символів. У сукупності конституційні закони складати­муть те, що можна позначити терміном "конституційне законодавство".

Що ж до органічних законів, то існує можливість їх виділення у ранг спеціального закону про закони і парламентського регламенту. Такий закон може містити перелік органічних законів, а регламент визначати особливості їх проходження у парламенті та деякі інші процедури позапарламентського характеру, пов'язані з набранням ними чинності. До органічних можуть бути віднесені ті з них, які регулюють державно-по­літичні відносини владарювання. Це, насамперед, закони про громадянство, про ме­ханізми реалізації окремих особистих і політичних прав, про парламентського уповно­важеного з прав людини, про конституційну юстицію, про вибори президента і парламенту, про судоустрій тощо. ї хоча за своєю юридичною силою органічні закони нічим не відрізняються від звичайних законів, їх змістовна значущість підкреслюється особ­ливим порядком ухвалення та набрання чинності.

До того ж ухвалені парламентом органічні закони та поправки до них мали б в обов'язковому порядку, у визначений регламентом строк і до їх промульгації передані під контроль Конституційного Суду України.

Досить важливим є також питання про доцільність прийняття у сфері конститу­ційно-правового регулювання систематизованих законів-кодексів. Зокрема, має право на існування ідея створення кодексу про вибори, котрий на певних загальних засадах визначить зміст регламентації відповідного процесу щодо заміщення поста Президента України, формування Верховної Ради України, а також рад як представницьких органів місцевого самоврядування. Привабливою є й ідея кодексу законів про громадянство (можливо з більш точною назвою), котрий би акумулював зміст не тільки відповідного закону і підзаконних, а й деяких інших нормативно-правових актів у сфері реалізації прав і свобод особи. Прийняття таких кодексів дозволило б, зокрема, твердити про практичне існування відповідних підгалузей конституційного права України.

Проблема систематизації норм конституційного права України може бути вирі­шена і на засадах інкорпорації, яка має бути загальною, тобто стосуватися тих галузей права, які реально існують. Разом з тим її природа має узгоджуватися з певними принципами традиційної кодифікації. Скажімо, парламент України приймає Звід за­конів, розділи якого за назвою і змістом відповідають усталеним галузям права. Там, де на момент прийняття Зводу існують кодекси, вони стають його відповідними розділами. Зміст інших розділів Зводу законів України може бути складений з поєд­нанням принципів кодифікації та інкорпорації. Цілком зрозуміло, що така робота може бути проведена за умов стабілізації національної правової системи. Вона об'єктивно вимагатиме значної попередньої підготовки і теоретичного обгрунтування, яке слід віднести до одного з напрямів науки конституційного права. Відповідні пошуки у будь-якому випадку будуть корисними для розвитку самої галузі.

Відомо, що характер галузі конституційного права, пов'язаний, зокрема, з виконанням його приписів, забезпечується практично усіма видами юридичної відповідальності. В цьому відношенні конституційно-правова відповідальність сприймається як юридична відповідальність взагалі.

Існує й власне конституційно-правова (конституційна) відповідальність з прита­манними тільки їй конкретними формами і механізмами, колом суб'єктів і санкціями, про що свідчить зміст чинних конституційно-правових актів і нового Основного Закону України. Поняття конституційно-правової відповідальності вужче, ніж поняття відпо­відальності за порушення норм конституційного права. Водночас цей вид юридичної відповідальності не пов'язаний з порушенням лише конституційно-правових норм. Підставами для притягнення до конституційно-правової відповідальності можуть бути й порушення норм інших галузей права, зокрема кримінального.

До особливостей конституційно-правової відповідальності слід віднести й те, що вона може мати місце за умов, коли норми права взагалі не порушуються. В таких випадках відповідальність пов'язується з тими діями, котрі розцінюються як негативні у політичному плані. Прикладом може служити передбачена ст. 87 Конституції коле­ктивна політична відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України. Така форма конституційно-правової відповідальності притаманна парламен­тарним і змішаній республіканській формам державного правління.

За будь-яких умов нам конче потрібна теорія конституційно-правової відповіда­льності. Вона має забезпечувати функціонування державного ладу на засадах справж­нього конституціоналізму. Теоретична і практична прогалина, що існувала за радянські часи, не була випадковою. Її наявність визначалася ефемерністю змісту самого держа­вно-правового регулювання ряду важливих питань і заміною відповідної юридичної відповідальності партійною відповідальністю. Жорсткість останньої забезпечувала не тільки заповнення цієї прогалини, а багато в чому й ефективність функціонування державного механізму. Усе це перебувало за межами теорії і практики конституціона­лізму. Реалії наших днів потребують його теоретичного забезпечення, в тому числі й на перспективу.

1.   Котюк В. О. Теорія права. - К., 1996

2.   Молдован В. В. Конституційне право. - К., 1996

3.   Шаповал В. Перспективи розвитку науки конституційного права В Україні//Право України. - 1996. - №9. - С. 49-52