Видатні постаті радянського менеджменту

Реферат з теми:

Видатні постаті радянського менеджменту

Богданов (Малиновський) Олександр Олександрович

Олександр Олександрович Богданов (Малиновський) (1873-1928) – один із засновників науки про загальні закони організації – тектології. Зробив значний внесок у розвиток науки управління в Росії, потім і в СРСР. Основні ідеї викладено в праці “Загальна організаційна наука”(1913-1917).

Закінчив медичний факультет Харківського університету. Деякі положення його наукових праць стали провісниками кібернетики (принцип зворотного зв’язку, ідеї моделювання). Є автором відомих праць “Короткий курс економічної науки” та “Початковий курс політичної економії в запитаннях і відповідях”. Розглядає організаційні засади виробництва, застосовуючи категорії “виробництво речей”, “виробництво ідей”, “виробництво людей” через організацію зовнішніх сил природи, людських сил, досвіду і доходить висновку, що всі інтереси людства є організаційними. На цій підставі розробив підходи, в основі яких – єдність організаційних методів.

З’ясування співвідношення стихійних і свідомих сил при визначенні ефективності діяльності організацій, намагання знайти зв’язок, спорідненість законів в організації техніки та виконання – головний здобуток роботи О.Богданова “Всезагальна організаційна наука. Тектологія”. Він доводить, що для тектології будь-яка людська діяльність є, по суті, організаційною чи дезорганізаційною, а отже, незалежно від її об’єктивних результатів, може розглядатися як часткове застосування принципів і схем тектології.

На думку вченого, предметом організаційної науки повинні стати загальні організаційні принципи і закони, за якими відбуваються процеси організації: у психічних та фізичних комплексах, в живій та неживій природі, в дії стихійних сил і в діяльності людей. Тектологія – наука про будівництво. О. Богданов висловив ідею про необхідність системного підходу і дав характеристику співвідношення системи і її складових (елементів).

Характеризуючи єдність методів, він розглядав спеціалізацію як необхідний етап у прогресі форм організаційного досвіду. Наголошував, що за своєю сутністю всі економічні процеси власне є пристосуванням людей і колективів до їхнього середовища – природного і соціального. Вважав, що триєдина організація речей, людей і ідей не може бути побудована інакше, ніж на основі суворої наукової планомірності, всього організаційного досвіду, накопиченого людством. Такою загальною організаційною наукою, на думку О. Богданова, є тектологія, завданням якої стала систематизація організаційного досвіду.

Значну увагу він приділив основним організаційним механізмам: формуючому та регулюючому, а також питанням стійкості організаційних форм.

Бондар Інтерна Касьянівна

Інтерна Касьянівна Бондар – економіст, доктор економічних наук (1970), професор (1979). Закінчила Московську сільськогосподарську академію (1949). У 1949-1957 рр. працювала в Інституті економіки АН УРСР, у 1957-1962 – старший викладач, доцент Української сільськогосподарської академії, з 1962 – старший науковий співробітник, завідувачка сектора, завідувачка відділу Науково-дослідного економічного інституту Мінекономіки; директор Науково-дослідного інституту соціального захисту населення.

Напрями її наукових досліджень: проблеми теорії, методології та практики соціальних процесів, питання праці, трудових відносин, зайнятості, державної політики у сфері регулювання трудових відносин. Вона є автором понад 300 публікацій, зокрема: “Экономические проблемы повышения производительности труда в сельском хозяйстве” (монографія, 1970); ”Производительность труда(вопросы теории и практики)” (1991); “Середній клас: Теорія та сучасні тенденції становлення” (Т.1), “Проблеми та соціально-економічні передумови становлення” (Т.2) (2004); Словник акціонерів в 2-х томах (2004).

За багаторічну науково-дослідну діяльність заснувала наукову школу та підготувала понад 50 докторів і кандидатів економічних наук. Є членом кількох спеціалізованих рад з атестації кадрів вищої кваліфікації, засновником і першим віце-президентом спілки акціонерів України, академіком Академії економічних наук України, Почесним професором економіки та бізнесу Міжнародного слов’янського університету, лауреатом Міжнародної нагороди ім. Сократа, заступником голови Наукової ради з видання енциклопедії корпоративного управління. Нагороджена Почесною грамотою Президії Верховної Ради України.

Віханський Олег Самуїлович

Олег Самуїлович Віханський (нар. 1946) – відомий російський вчений у галузі економіки та управління. В 1969 р. закінчив відділення економічної кібернетики економічного факультету Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова. В 1973 р. захистив кандидатську дисертацію, в 1988 р. – дисертацію на ступінь доктора економічних наук. З 1989 р. очолив кафедру управління виробництвом економічного факультету МДУ ім. М.В. Ломоносова і Школу бізнесу МДУ. Регулярно викладає як візитінг-професор у школах бізнесу США і Японії. Автор низки монографій та підручників, найвідомішими з яких є: “Менеджмент:человек, стратегия, организация, процесс” (1996), “Стратегическое управление” (1998). Є дійсним членом Американської Академії менеджменту, президентом Асоціації розвитку управління, членом правління Асоціації розвитку управління Центральної та Східної Європи, членом редколегії низки журналів з проблем економіки та управління.

Гастєв Олексій Капітонович

Олексій Капітонович Гастєв (1882-1941) – один із зачинателів наукової організації праці (НОП) в колишньому СРСР.

Проголошення курсу на нову економічну політику сприяло подальшому вдосконаленню управління виробництвом, яке супроводжувалося послабленням адміністративного втручання. Було здійснено спроби застосування госпрозрахунку як основи економічних методів управління, з’явилися трести та синдикати, а також формально вивчалася можливість участі трудящих у процесі управління. На цьому етапі у 1920 р. було створено Центральний інститут праці (ЦІП), який очолив О. Гастєв. у цей період здійснювалися інтенсивні розробки з НОП, було створено Раду НОП при Наркоматі робітничо-селянської інспекції.

О. Гастєв зробив значний внесок у розвиток НОП. Його провідні праці: “Як треба працювати” (1921), “Виховання культури” (1923), “Трудові установки” (1924), “Установка виробництва методом ЦІП” (1927), “формування та організація праці” (1929). Загалом він видав понад 200 монографій.

У роботі “Як треба працювати” Гастєв зробив 15 основних правил для будь-якої праці:

· спершу продумай усю роботу досконально;

· підготуй увесь потрібний інструмент і обладнання;

· забери з робочого місця все зайве, витри бруд;

· інструмент розкладай у строгому порядку;

· знайди зручне положення для виконання роботи;

· входь в роботу поступово;

· прилаштовуйся, настроюйся на роботу;

· роби рівномірні перерви;

· працюй рівномірно (без надмірних зусиль);

· під час роботи не їж, не пий, не пали;

· не відривайся під час роботи для іншої справи;

· якщо робота не вдається, не хвилюйся, через паузу – знову до роботи;

· за вдалого виконання роботи не вихваляйся, зроби паузу;

· у разі повної невдачі стримайся і знову розпочинай роботу;

· після завершення роботи залишай чистим робоче місце.

Основним досягненням О. Гастєва, для створення власної теорії необхідне творче критичне переосмислення теоретичного надбання та практичного досвіду, що були накопичені у промислово розвинених країнах. Саме тому вважається, що ідеї, висунуті його інститутом, сформовані як оригінальна концепція, яка увібрала в себе все найцінніше, що існувало на той час у західній науці управління. Вона охоплювала комплексно сфери техніки, технології, біології, психофізіології, економіки, історії, педагогіки, а також зародки кібернетики, інженерної психології, ергономіки. Самі розробники називали цю концепцію техно-біосоціальною.

Велику увагу О. Гастєв приділяв культурі праці, яка, на його думку, має економічний вимір. Таким чином, НОП, за О. Гастєвим, - це і культура робочого місця. Головне правило спільної праці – приховувати, а не демонструвати свою індивідуальність, вміти на перше місце ставити не власні, а суспільні інтереси. У роботі “Як треба працювати” вчений визначив такі стадії винахідництва: задум, модель, конструкція, товар, і дів характеристику кожній із них.

Щодо НОП наголошував, що вона є точно розрахованою організацією праці. Щоб цього досягти необхідно всі способи праці розкласти на окремі частини, порівняти їх між собою, обрати кращий варіант, зробити роботу най економнішою. Отже, НОП заснована на строго врахованому досвіді. Тому, перш ніж змінити способи роботи, потрібно їх старанно вивчити.

Основними питаннями НОП, на думку О. Гатєва, мають бути:

·          чітке відокремлення розпорядчої роботи від виконавської;

·          здійснення попередніх точних досліджень усього процес виробництва;

·          ретельний добір робітників та службовців;

·          підготовка робітників та службовців;

·          введення особливої системи заробітної плати, яка постійно стимулювала б діяльність працівників (преміальної системи).

Головним завданням ЦІП, очолюваного О. Гастєвим, було вивчення проблем організації праці та управління, узагальнення одержаних результатів, створення систематизованих концепцій управління. Завдяки зв’язку з виробництвом ця науково-дослідна установа стала одним з центрів раціоналізації.

 

Грішнова Олена Антонівна

Олена Антонівна Грішнова (нар. 1960) – доктор економічних наук, професор, фахівець у галузі економіки праці та соціально-трудових відносин.

Народилася у м. Переяславі-Хмельницькому Київської обл. в родині службовців. У 1982 р. закінчила з відзнакою економічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка і отримала спеціальність економіст, викладач політичної економії. Захистила кандидатську дисертацію “Професійно-технічна освіта в умовах формування національного ринку праці” за спеціальністю “Економіка праці” і докторську дисертацію “Формування людського капіталу в системі освіти та професійної підготовки” за спеціальністю “Демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика” (2002). З 1990р. працює в Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка на посадах асистента кафедри управління та економіки підприємства, доцента, професора кафедри теоретичної та прикладної економіки.

Основні напрями викладацької та наукової діяльності – економіка праці, управління персоналом, людський розвиток, соціальна економіка. Головні напрями наукових досліджень – формування та використання людського капіталу в транзитивній економіці; конкурентоспроможність на ринку праці; економічне значення освіти і професійної підготовки; інтелектуалізація праці; соціалізація трудових відносин; людський розвиток в Україні; економічні аспекти гендерної нерівності. О. Грішнова є автором понад 100 друкованих робіт.

Основні наукові праці: монографії “Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки” (2001); “Соціально-економічний механізм регулювання ринку праці та заробітної плати” (2001); “Інтеграція молоді в сучасні економічні відносини: щорічна доповідь Президентові України, Верховній Раді України, Кабінетові Міністрів України про становище молоді в Україні” (2001); “Людський розвиток в Україні: 2004 рік (колектив авторів). Щорічна науково-аналітична доповідь” (2005); підручники і навчальні посібники: “Економіка праці та соціально-трудові відносини” (2004); “Людський розвиток” (2005); “основи економіки праці” (у співавторстві; 2000, 2001, 2002); “Соціально-трудові відносини (з урахуванням гендерного аспекту)” (2003); “Економіка підприємства” (у співавторстві; 2001, 2002, 2003); “Політекономія” (у співавторстві, 2003).

На громадських засадах працює у складі науково-методичної комісії Комітету з питань соціальної політики та праці Верховної Ради України. Член редакційних колегій науково-економічних журналів “Україна: аспекти праці”, “Зайнятість та ринок праці”, “Демографія та соціальна економіка”.

Єрманський (Коган) Йосип Андрійович

Йосип Андрійович Єрманський (Коган) (1866-1941) – відомий російський фахівець з теорія та практики управління.

Значним внеском у розвиток теорія та практики наукової організації праці (НОП) стали його праці: “Наукова організація праці та система Тейлора”, “Теорія і практика раціоналізації”, “Легенда про Форда”. У них широко пропагувались ідеї НОП, були висвітлені здобутки зарубіжної науки з цих проблем. Й. Єрманський поділяв погляди О. Богданова в тому, що основними засадами раціональної організації праці є принцип позитивного добору та закон організаційної суми. Саме він вперше ввів абревіатуру НОП. На його думку, НОП – синтетична наукова система, яка використовує наукові знання інших наукових царин: економіки, технічних наук, психофізіології праці.

Основою вчення Й. Єрманського є визначення фізіологічного оптимуму, тобто критерію раціональності організування будь-якої роботи. Такими критеріями він не визнавав час і простір, тобто швидкість і шлях виконання певної роботи, який не визначає інтенсивності витрат енергії, оскільки на практиці існують фізичні межі зростання швидкості роботи, а довжина шляху інколи для збільшення раціональності подовжується. Таким чином, час і простір – це не критерії раціональності, а форми, в яких розгортаються явища буття; сутність їх полягає у взаємодії сил природи.

Головним критерієм раціональності виробничих процесів учений вважав співвідношення R/E, який назвав коефіцієнтом раціональності (m). R в цьому разі – корисний результат, а E – витрачена енергія всіх виробничих факторів. Отже, m – це кількість корисної роботи, що припадає на кожну одиницю витраченої енергії. Головне завдання – одержання максимально більшого корисного результату на одиницю витрат або використання можливо меншої енергії на одиницю досягнутого результату.

У праці “Легенда про Форда” Й. Єрманський зазначає, що Форд – найзавзятіший ентузіаст і палкий прибічник ідеї усунення будь-якого марнування сил, неекономного їх використання. Висвітлюючи позитивний бік фордизму, він акцентує увагу на техніко-організаційних принципах Форда: вертикальна побудова підприємства, масовість виробництва, стандартизація, повна машинізація виробничих процесів, підготовка виробничих процесів, принцип послідовної зміни фаз (безперервність виробництва), механізація транспорту. На підприємствах Форда робітник вимушений пристосовуватись до темпу чи швидкості конвеєрів та інших механізмів. Увесь заводський механізм колосальної складності панує над робітником, який від нього не може і не повинен відставати. Така організація праці вимагає ретельної підготовки робочого процесу, відповідальності та навчання працівників. Визначаючи позитивні сторони фордизму, Й. Єрманський наводить також негативні, які виявляються у надмірному темпі роботи конвеєрів, монотонності та одноманітності праці, що перетворює людину на знеособлений додаток до бездушного механізму.

Здійснюючи критичний огляд праць Форда та роботи його підприємств, автор зазначав, щ у Форда є багато чого запозичити – доцільні техніко-організаційні методи, які конче потрібні для розвитку промисловості. Форд, на його думку, зробив велику революційну справу в галузі техніки та заводської організації.

Керженцев Платон Михайлович

Платон Михайлович Керженцев (1881-1940) – відомий радянський державний діяч, економіст, історик, публіцист, дослідник у галузі організації праці та управління. Був повноважним представником Радянського Союзу в Швеції та Італії, головою Всесоюзного радіокомітету і головою Комітету у справах мистецтв при Раді Народних Комісарів СРСР. Автор понад 100 книг з управління, історії, питань журналістики.

У 20-х роках 20 ст. був одним з ініціаторів та ентузіастів наукової організації праці (НОП); в1923-1924 рр. – член президії Всесоюзної ради НОП. За його ініціативою в 1923 р. було створено найбільш масову громадську організацію в країні – лігу “Час”, яка пропагувала ідеї НОП (припинила діяльність у 1926 р.).

Запропонував низку цінних ідей у сфері організації науки управління, координації роботи наукових установ, впровадження принципів НОП у навчання. Виділив три взаємопов’язаних самостійних напрями в НОП і управлінні: 1) вивчення людського фактора виробництва, людини з точки зору максимальної ефективності її праці; 2) дослідження речових факторів виробництва; 3) вивчення організаторських методів (наукову організацію управління).

Завданнями наукової організації управління вважав визначення основних прийомів і найраціональніших методів організації праці. Як об’єкт наукової організації управління досліджував проблеми планування, обліку, контролю виробничої діяльності, формування структури організаційних об’єднань, правильного розподілу обов’язків і відповідальності серед окремих посадових осіб і частин організації, питання дисципліни, методи добору і використання кадрів.

П. Керженцев розробив підхід до управління, який базується на виділенні спільних рис у будь-якій діяльності з управління людьми; обґрунтував висновок про доцільність перенесення організаційного досвіду з однієї галузі в інші; сформулював певні ознаки загально організаційного порядку (визначення цілей і завдань організації, вибір типу організації, розроблення плану і методів роботи, використання людських ресурсів, запровадження обліку і контролю). Здійснив порівняльний аналіз лінійних і функціональних структур, розробив і запропонував рекомендації з використання “штабної організації”. Відстоював необхідність залучення самих працівників у процес створення наукової системи організації та управління.

Основні ідеї П. Керженцева викладено у працях “Принципи організації” (1921), “НОП: наукова організація праці” (1923), “Боротьба за час” (1923). Актуальні й сьогодні висунуті ним положення про стандартизацію продукції, умови праці, раціональне використання матеріальних засобів, про планування, широке впровадження в практику методів соціально-економічного експериментування, про координацію дій робочого і управлінського апарату, чіткий розподіл обов’язків серед виконавців, про впровадження в організацію праці психофізіології та психотехніки, нормалізацію навчання.

Петрова Ірина Леонідівна

Ірина Леонідівна Петрова (нар. 1957) – доктор економічних наук, відомий український фахівець з проблем зайнятості та управління персоналом. Закінчила Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (1979), захистила кандидатську (1999) і докторську дисертації з теоретичних та практичних проблем розвитку і регулювання трудових відносин. З 1983 по 1995 – викладач Київського державного педагогічного інституту ( нині НПУ ім. М.П. Драгоманова). У 1995-1997 рр. працювала провідним науковим співробітником Науково-дослідного центру зайнятості та ринку праці. З 1997 р. поєднує викладацьку, наукову і консалтингову діяльність. Завідує кафедрою менеджменту та маркетингу в Університеті економіки та права “Крок”, професор кафедри управління персоналом Київського національного університету. Є учасником програми “Лідери майбутнього в МВА” міжнародного проекту “Бізнес-менеджмент – освіта в Україні”. В межах цього проекту стажувалася в Університеті Міннесоти (США). Активно займається науково-дослідною роботою. Брала участь як керівник і виконавець у декількох проектах, зокрема щодо функціонування і розвитку ринку праці, створення робочих місць в економіці України, формування регіонального ринку праці.

І. Петрова – член науково-методичної ради при Міністерстві праці та соціальної політики України. Постійно виступає на українських і міжнародних конференціях. Є членом редколегії наукових фахових журналів “Зайнятість та ринок праці”, “Демографія і соціальна політика”, консультантом відомої компанії Гештальт Консалтинг Груп. Була науковим керівником і консультантом низки проектів, виконаних для різних організацій м. Києва, зокрема проекту “Мотивація та оцінювання персоналу” (АППБ “Аваль”), “Реконструкція кадрової служби у світлі стратегічних завдань” (ВАТ “Укр-транснафта”).

Основна тематика її наукових інтересів – реформування зайнятості в контексті трансформаційних і глобалізаційних змін; регулювання ринку праці в Україні; управління мотиваційною системою, стратегічне управління персоналом; розроблення конкурентних стратегій, мотивація та оцінювання персоналу, інноваційний кадровий менеджмент.

З цих проблем має понад 100 наукових публікацій. Серед них дві індивідуальні та дві колективні монографії, розділи і підручниках і посібниках “Загальна економіка”, “Основи підприємницької діяльності”, “Економічна теорія”, “Менеджмент персоналу”, а також публікації “Сегментація ринку праці: теорія і практика регулювання” (1997); “Управлінські аспекти соціальної роботи” (2002); “Мотиваційна система: сучасність та еволюція” (2003).

Туган-Барановський Михайло Іванович

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919) – видатний український вчений-економіст.

Народився в с. Солоне (Солянівка) Харківської губернії. В 1888 р. закінчив фізико-математичний факультет Харківського університету і майже одночасно правничий факультет, отримав звання кандидата природничих наук. У 1890 р. вийшла його перша стаття “Вчення про граничну корисність”, в якій зроблено спроби синтезу теорії трудової вартості, висунутої класичною школою, та теорії граничної корисності австрійської школи. У 1894 р. отримав ступінь магістра при Московському університеті; в 1895 р. став приват-доцентом Петербурзького університету, де вів власний семінарій. В 1898 р. у Московському університеті захистив докторську дисертацію; 1899 р. за політичну неблагонадійність був відсторонений від викладання, 1905 р. повернув ся на кафедру на ту саму посаду. З 1913 р. – професор Петербурзького політехнічного університету. Великого значення надавав розвитку кооперативного руху. З 1908 р. брав участь в управлінні Комітетом сільських та кредито-збережувальних товариств, а в 1090 р. створив спеціальне науково-громадське друковане періодичне видання і очолив журнал “Вісник кооперації” – за визнанням сучасників, найкраще із подібних видань не тільки в Росії, але й за кордоном. У журналі публікувалися матеріали про кооперативний рух в Росії та на Заході, а також статті теоретичного характеру.

М. Туган-Барановський не належав до певної течії економічної науки. Він був близький то до теорії граничної корисності, то до марксизму, то до ревізіонізму, потім до бернштейніанства, то знову до суб’єктивно-психологічної школи, то прагнув поєднати її ідеї з марксизмом. Його наукові висновки, зроблені майже сто років тому, не втратили актуальності для України і в наш час, тим більше, що в останні два роки свого життя він безпосередньо брав участь у першому становленні української державності. Відразу після лютневої революції 1917 р. вже в березні виїхав з Петербурга до Києва, де влітку став секретарем фінансів Центральної Ради з входженням у її Генераль ний Секретаріат, а потім і першим міністром фінансів, промисловості та торгівлі. Проте його покликанням була наука, а не державна діяльність, і останній рік свого життя він присвятив викладанню у Київському університеті Св. Володимира та створенню Академії наук України, в якій 1818 р. очолив Вві-ділення соціально-економічних наук.

Відповідно до своїх теоретичних поглядів учений формував напрями наукових досліджень як перспективну комплексну програму, що містила практичні функції наукових розробок економіки України, передусім сільського господарства. У цей час він першим у світі розробив вчення про фундаментальну закономірність циклічної економічної динаміки. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію, яка того ж року вийшла у світ у вигляді книги “Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та найближчі впливи на народне життя”. Досліджував низку фундаментальних проблем, пов’язаних із циклічним розвитком капіталістичного господарства. Запропонував нові для того часу підходи до вирішення цього питання, обґрунтував принципово важливі висновки, багато з яких повністю підтвердила реальна економічна історія 20 ст. Головною заслугою М. Туган-Барановського є те, що у своїх дослідженнях він показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політики. Особливе значення у механізмі періодичних коливань економічної кон’юнктури надавав процесу накопичення основного капіталу. Він першим у тогочасному світі розробив вчення про закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз як фактора, що впливає на зміни у народному житті. Працюючи професором Санкт-Петербурзького університету, виховав іншого видатного вченого – Миколу Кондратьєва, який на початку 20-х років 20 ст. відкрив великі циклічні кон’юнктури, що згодом було названо кондратьєвськими довгими хвилями, або скорочено К-хвилями.

Щокін Георгій Васильович

Георгій Васильович Щокін (нар.1954) – відомий український учений у галузі психології, соціології, освіти та управління, засновник і президент Між регіональної Академії управління персоналом, Міжнародної кадрової Академії, громадський діяч.

Трудову діяльність розпочав у 1971 р., працював соціологом, начальником відділу кадрів виробничого об’єднання “Електроприлад” (1980-1984); заступником начальника главку Мінбудматеріалів України з питань праці, кадрів та побуту; заступником директора Республіканського центру з працевлаштування, перенавчання та профорієнтації населення Держкомпраці УРСР (1985-1989). Захистив кандидатську дисертацію із соціальної психології у Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка (1989). Був засновником і директором Київського науково-впроваджувального центру “Кадри”, ректором народного університету працівників кадрових служб та соціального розвитку (1989-1990), Всесоюзного заочного університету управління персоналом ( з 1994 – Міжрегіональна Академія управління персоналом – МАУП).

Г.Щокін – автор понад 300 монографій, навчальних посібників, курсів лекцій, науково-популярних праць з психології, педагогіки, соціології управління, кадрового менеджменту, релігієзнавства, культурології. Широке визнання вченому забезпечили фундаментальні монографічні праці, зокрема: “Визуальная психодиагностика: познание людей по их внешности и поведению” (1995); “Теория социального управления” (1996); “Организация и психология управления персоналом” (2002); “Основы кадрового менеджмента” (1991); “Социальная теория и кадровая политика” (2000).

Г. Щокін – ініціатор та організатор підготовки низки проектів державних програм, концепцій управління суспільством, що трансформується, реалізації соціальної, освітньої, кадрової політики. Він – активний суспільний діяч, публіцист, перу якого належать десятки статей на актуальну суспільно-політичну, духовну тематику. В 1997 р. Г. Щокіну було присуджено вчений ступінь доктора соціологічних наук із соціології управління. Він є також доктором філософії в галузі ділового адміністрування (1996), доктором освіти (2004), професором богослов’я, соціології та управління персоналом, почесним професором і доктором багатьох університетів зарубіжних країн, дійсним і почесним членом кількох наукових академій, заслуженим працівником народної освіти України (1998), “Відмінником освіти України” (1999), нагороджений багатьма громадськими, міжнародними та церковними відзнаками.

Як теоретик і практик, Г. Щокін зробив вагомий внесок у науку управління як предметне, практичне втілення в життя інноваційних моделей управління освітою і наукою, соціальною сферою, посттоталітарним суспільством, що модернізується на засадах демократії, національної державності, високої духовності та моралі.

Список використаної літератури

 

1.   Менеджмент. За ред. Г.В. Щокіна, М.Ф. Головатого, В.П. Сладкевича, О.В.Антонюка – К.: МАУП, 2007.

2.   Основи менеджменту. Б.М. Андрушків, О.Е. Кузьмін. – Львів: Світ, 1995.

3.   Менеджмент. Е.Е. Вершигора. – М.: ІНФРА-М, 1998.