Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Кафедра історії України

Курсова робота

Формування національної свідомості учнів у десятому класі в курсі вітчизняної історії

студента 4 курсу інституту

історії, етнології та права

стаціонарного відділення

Марійчака Романа Володимировича

Науковий керівник -

кандидат історичних наук,

доц. Т.П. Пірус

Вінниця – 2007

Вступ

Сучасні реалії соціального розвитку, можливість практичної здійсненності омріяного віками національного відродження в Україні як ніколи раніше висвітлили проблему духовного оновлення суспільства як дійсно невідкладну й найактуальнішу. При цьому, можливо вперше в історії, завдання виховання національної свідомості, формування морально-світоглядної культури постало першочерговим як стосовно кожної людини, так і стосовно до нації в цілому. Вирішення цього завдання безпосередньо залежить від розуміння необхідності повної перебудови вітчизняної системи національного виховання, в основі якої лежить зміна ціннісно ієрархії сутнісних пріоритетів життєустрою нації.

Напружений пошук нових ціннісних орієнтирів надто ускладнюється в епоху сучасної постмодернізації життєвого світу людини й нації - більш-менш струнка раціональна ієрархізація традиційних цінностей та смислів доби Модерну розмивається дисипативними процесами децентрації, масовізації та інфляції. Як наслідок, на перший план виходить проблема бездуховності, яка пов’язується з ціннісною дезорієнтацією, дегуманізацією людини I суспільства, з моральним та релігійним хаосом. Більше того, криза духовності ототожнюється сьогодні не лише з окремими формами культурної реальності, а й з глобальною кризою культури як Іманентної форми людського буття. Зрозуміло, що проблема національного виховання не може бути вирішена без осмислення його духовних засад, розгляд яких передбачає звернення до таких найпоширеніших понять сучасного соціокультурного дискурсу, як культура та духовність.

Багатобарвна поліфонія підходів до осмислення проблеми духовності як новітньої ціннісно-гуманістичної культурної парадигми на терен сучасної вітчизняної наукової думки представлена дослідженнями В.С. Возняка, ПІ. Горак, О.І. Зеліченко, Н.В. Караульної, С.Б. Кримського, М.І. Лук, В.А. Малахова, А.О. Осипова, С.В. Пролєєва, І.В. Степаненко, В.Г. Табачковського, В.Г. Федотова, Н.В. Хамітова, Ж.Б. Юзвак та ін.

Про підвищену увагу.вітчизняних науковців до феномену духовності свідчить ціла низка науково-практичних конференцій I теоретичних семінарів, що за останні 10 років відбулися в провідних. ВНЗ Києва, Львова, Одеси, Кривого Рогу, Житомира та інших міст України, а також започаткованих періодичних наукових видань, як-то: «Актуальні проблеми духовності» (Кривий Ріг), «Духовність українства» (Житомир) та ін.

Між тим, аналіз представлених теоретичних побудов дозволяє говорити не лише про суттєві досягнення у вітчизняному осмисленні проблеми духовності, в намаганні охопити різні П грані, але й про певні пробіли, що стосуються деяких важливих П аспектів. Серед останніх осмислення духовності в контексті націотворчого руху, важливою складовою якого завжди було й залишається національне виховання.

У зв’язку з цим основною метою на даному етапі стало обгрунтування субстанційних та структурно-функціональних характеристик культури і духовності як визначальних чинників національного виховання.

У контексті Ієрархії системоутворюючих форм самоорганізації людського Існування найперше місце належить культурі як символу буття людського духу. Вочевидь,що й сучасні теорії виховання, особливо національного, безпосередньо пов’язані з усвідомленням тієї ролі, яку відіграє культура (і відігравала упродовж усієї історії людства) у процесі національної розбудови.

Проте таке усвідомлення постає не лише важливим завданням освітянсько-виховного процесу, воно є також найактуальнішою проблемою вітчизняного гуманітарного пізнання. Як проблему гуманітарної аури нації влучно окреслила П Ліна Костенко: «...кожна нація, — зауважує знана поетеса і науковець, — повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою; мистецтвом, — в їхній Інтегральній причетності до світової культури І, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті»

Етимологія слова «аура» налічує до десятка значень, І всі вони пов’язані або з повівом вітерця, або з подихом, або з уявленнями про золото — золоту середину (наприклад, «аиrеа mediocritas» у Горація), золотий дощ (епітет Персея аиrгі gепа» — «золотонароджений», адже Юпітер навідав Данаю у вигляді золотого дощу). Асоціативне коло цих значень окреслює той духовно-культурний німб, що золотим сяйвом неначе огортає життя цілої нації, оберігаючи це життя та наділяючи його вищим смислом.... Що ж створює ауру нації, ауру, яка не лише спонукає у людину повсякчас відчувати свою національну причетність І відстоювати свою національну гідність, а й презентує образ нації у світі? Відповідаючи на це запитання, Ліна Костенко цілком доречно наголошує на культурних засадах такої презентації. Історія світової культури повсякчас доводить, що образ нації визначається передусім її культурним обличчям. Ауру Іспанської нації створили Сервантес, Гойя, Ель Греко, Сарасате, Гарсіа Лорка, — про них ми згадуємо, коли чуємо слово «Іспанці», а не про морок інквізиції або диктатуру Франко. Нацією філософів і композиторів називають німецьку націю, а національна аура росіян визначається зовсім не вічними смутами і тоталітаризмом, Росія «має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори». I прикладів таких безліч.

Тому природно виникає питання про ауру української нації, про її світовий імідж. А імідж цей, не дивлячись на здобуті в 1991 році незалежність І самостійність, принаймні до «помаранчевого» сплеску національного духу був невтішний. З огляду на сучасні події, виступ Ліни Костенко перед студентами І викладачами Національного університету «Києво-Могилянська академія» 1 вересня 1999 року видається, насамперед закликом до дії, до прискорення процесу «опритомнення» України та «її повноцінного входження у світове співтовариство», а не лише констатацією факту, що у сучасному світі «Україну мало хто знає, П все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф Історичних упереджень, не спростованих нами й досі». Серйозним застереженням звучить думка, що «негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння». Проте найстрашнішим є те, що ці негативні імпульси пустили своє коріння І на терені рідному, І сьогодні «адаптований розум» пересічного українця вже не потребує ні одвічних культурних висот (найчастіше він навіть не має уявлень про ці висоти), ні духовного камертона національних культурних цінностей.

Змиритися з цією атрофією органічної потреби у культурі означає назавжди втратити своє національне, власне обличчя, свою Історію І не тільки свій світовий Імідж, а й своє Ім’я. «Розбуджена окраденою», Україна як ніколи потерпає сьогодні від незахищеності отим культурним ореолом, гуманітарною аурою, яка набувається віками і засвідчує присутність нації у світі.

«Велике диво, - наголошує Л.Костенко, - що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла 6 знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства, фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців». Тобто, вона чекає свого «опредметнення» культурою. Ніякі «заклинання культури економікою» ніколи не призведуть до духовного відродження нації. Бути може тільки навпаки. Нація створюється культурою I стверджується культурою.

Тому процеси націотворення, виховання національної самосвідомості та національної гідності можливі лише за умови власного культурного саморозуміння. Тож не дивно, що проблема культури та II ролі в житті нації дедалі більше хвилює не лише наукову, а й громадську думку.

Проте теоретичні підвалини окресленої проблеми потребують ґрунтовного опрацювання, адже фундаментальні й найпоширеніші поняття сучасного соціокультурного дискурсу культура, духовність, нація, й досі залишаються поняттями «без берегів» (В.Горський).

Найпершим таким поняттям є поняття культури. На сьогоднішній день важко віднайти Інше поняття, котре мало 6 стільки різних відтінків смислу і вживалося так часто. У повсякденному житті ми зустрічаємося з ним на кожному кроці. В газетах І журналах, по радіо І телебаченню, у вуличному натовпі, у промовах громадських та державних діячів раз.за. разом лунають нарікання на занепад культури, заклики до П відродження та піднесення, вимоги створити умови для розвитку культури тощо.

При цьому поняття «культура» переважно асоціюється або з чемністю та освіченістю, або зі сферою функціонування соціокультурних Інститутів Ідеології, моралі, релігії мистецтва, або ж обмежується лише мистецтвом та релігією. Тобто, культура тут слугує оцінним поняттям культурності, освіченості, вихованості, причетності до релігійної віри та мистецтва.

Отже, в цілому повсякденною свідомістю культура сприймається як сукупність духовних цінностей. Проте І в науковому вжитку, як одне з фундаментальних понять соціально-гуманітарного пізнання, поняття культури при всій складності та різноманітті підходів до його розуміння найчастіше позначає комплекс духовного життя людини та суспільства. Таким чином, простежується певна загальна тенденція його осмислення як повсякденною, так і науково-теоретичною свідомістю. Ця тенденція концентрується у розумінні культури як утворення духовного, як того, що підвладне людському духу І є його проявом.

Цей сучасний європейський концепт культури як буття духу має однак тривалу етимологічну та Історико-філософську традицію, причому традицію дискусійну й суперечливу. І сьогодні ще дослідники не мають єдиної думки з приводу того, як І коли конституюється «європейське поняття про культуру». Чи можна вести відлік від введеного Ціцероном філософсько-риторичного тропа « сultura апіті»! Чи можуть вважатися (I якщо можуть, то якою мірою) аналогами європейського поняпя про культуру латинське «humanitas» і грецьке « раldela »? І чи не вірогідніше відштовхуватись все ж таки від ренесансних передумов формування європейської концептосфери культури, які найближчим шляхом виводять на розвідки Дж. Віко та німецьких просвітників? А, можливо, слід шукати витоки європейського розуміння культури в етимологічних надрах латинських «сultura» та « сultus »? Адже з самого початку слово « сultus » означало не лише догляд І обробіток, а й облагороджування, ушляхетнення. Слово ж «сultus» (поклоніння, шанування) взагалі однозначно говорить про віднесеність до тієї сфери, яку прийнято називати духовною культурою.

Видається все ж таки доцільним вважати кожне з означених припущень вартим на увагу в процесі дослідження генези європейських уявлень про культуру. Однак починати, мабуть, слід з раldela; адже термін «сultura » в латиномовній літературі античності (а саме звідти до нас прийшло слово «культура») вживається переважно як синонім грецького « раldela ». Останнє ж було центральним античних уявлень про культуру, адже за часів грецької античності (а пізніше й римської) виховання мало такі універсальні функції, що передувало сучасній Ідеї культури.

«Pаldela » була сферою причетності до певної системи культурних цінностей І орієнтувала на розвиток людини, на максимальне виявлення П здібностей, талантів та можливостей. Вихована таким чином людина ставала «культурною». «Pаldela » передбачала, що завдяки системному вихованню та навчанню Інтелектуальна та духовна природа людини здатна удосконалюватися. Як бачимо, грецька Ідея виховання («раldela ») була цілком підпорядкована уявленням про культуру людського духу. Враховуючи, що латинське «сultura» ототожнювалося з грецьким «раldela», зрозуміло, що воно успадкувало і духовний зміст останнього.

Дослідження проблем національного виховання

У дослідженні проблем національного виховання осмислення культури як символу буття людського духу має принципове значення. Саме воно дозволяє вести мову про культуру як чинник націотворення, адже сучасне розуміння нації як духовної засади грунтується на майже двохсотлітній філософській традиції «ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як Ідеальною Іпостассю цієї нації» [3, с.ЗО]. У свою чергу, націотворчии рух з необхідністю постає перед проблемою національного виховання і ставить перед собою завдання формування національної свідомості та самосвідомості, що безпосередньо торкається перебудови сфери духу І переосмислення культурних цінностей.

Процеси духовного оновлення завжди пов’язані з напруженим пошуком глибинних духовних засад людського буття. В наш час цей пошук концентрується в глобальній, першорядній проблемі сучасності - проблемі духовності. Саме ця проблема виходить на перший план національного відродження як проблема морально-гуманістичного ядра культури, завдяки якому культуру називають сьогодні рятівницею людства, чинником, що визначає прогрес цивілізації та її долю.

Проблема духовності як «специфічно людської здатності до самовизначення, самотворчості», як «надутилітарно ціннісного змісту І спрямованості людської життєдіяльності» (І.В. Степаненко) постає сьогодні невідкладним завданням виховання духовно зрілої, самодостатньої особистості. Якщо ж розглядати духовність у контексті програми націотворення, то вона може бути визначена як історично сформований, смислоутворюючий, ціннісно-інтенціональний екзистенціал, що забезпечує і спрямовує процес самовідродження, саморозвитку, самореалізації та самозбереження нації в умовах як зовнішньої, так I внутрішньої детермінації соціокультурної динаміки.

Отже, виховання духовності — невідкладне завдання національної розбудови, важливість якого для сьогоденної України важко переоцінити, адже помаранчевий сплеск національного духу чітко визначив пріоритетні виміри сучасного державо-1 націотворення. Романтичні революційні гасла дуже швидко переросли в філософськи забарвлені програмно-урядові I окреслили найсуттєвіші складові поняття духовності — справедливість та віру, честь та гідність, відповідальність, духовне єднання, патріотизм, жертовність в ім’я Батьківщини, відновлення втрачених національних та державницьких святинь, відданість роду та заповітам пращурів, національну ідентичність духовної культури, національну самоідентифікацію особистості (належність до українства), толерантність, милосердя, самоповагу та повагу До Іншого.

Ряд цей, безумовно, не може бути обмеженим, недоцільним є й саме завдання повної констатації складових духовності як феномену багатоаспектного, відкритого й принципово невичерпного. Мова йде, передусім, про комплексність підходу до формування певних принципів, а можливо й законів, дотримання яких дозволило 6 назвати українську націю I українську людину духовно зрілими суб’єктами культурно-історичного процесу, здатними до повноцінного життя, до активної реалізації свого творчого потенціалу, багатого, а головне, унікального досвіду.

Формування цих принципів I законів повинне стати головною метою національного виховання як унікального комплексу «плекання вольових розмаїтих якостей, що забезпечують Існування, діяльність і поступ нації у суцвітті світової цивілізації» [1, с.21]. Проте Ідея ця не нова, що підтверджується зверненням до вітчизняних історико-філософських експлікацій націотворчих аспектів духовності, де проблема національного виховання розглядається через низку константних понять національного духу, національної свідомості й самосвідомості, національної ідеї та національної культури.

Проблему нації й національного (в тому числі й національного виховання) у вітчизняному гуманітарному просторі вперше яскраво висвітлила романтична хвиля осмислення дійсності, яка гостро поставила питання, що стосуються національного духу і національної самосвідомості, національної самоідентифікації особистості І культурної самоідентифікації нації. Виникнення цих питань започатковує в Україні традицію розробки національної ідеї як форми усвідомлення своєї причетності до національної спільноти і усвідомлення власної нації як суб’єкта всесвітньо-історичного процесу розвитку культури. Осмислення національної Ідеї стає сферою реалізації потреби пізнання духу народу, сферою усвідомлення найвищих духовних потреб української людини I української нації, духовним джерелом самовідродження нації I впливовим чинником національного виховання.

Уже видатні діячі Кирило-Мефодіївського товариства спрямували проблематику духовності в русло роздумів над відродженням національної самосвідомості, над створенням культурного образу України, над усвідомленням національної специфіки українського народу, його національного духу. Так, Микола Костомаров, який вимальовує свій погляд на Україну і її місце в світі через ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер і мову, зазначав, що грунтом дослідження української історії та культури має стати пізнання першоджерел культурно-історичного розвитку нації — її «народного духу», що визначає неповторне національне обличчя.

Усе своє життя присвятив ідеї України і проблемі формування національної самосвідомості українського народу І Пантелеймон Куліш, який у своїй концепції національної культури підкреслював провідну роль культурної діяльності у пробудженні вічних культурних цінностей I традицій, які формують душу народу, прагнення пізнати «дух народу» і пробудити його до самостійного й вільного життя.

Пробудженню національної свідомості, Ідеї духовного перетворення України присвятив більшу частину свого творчого наробітку I Тарас Шевченко, якого й сьогодні називають духовним апостолом українського народу. У створеному ним образі України, що ввібрав у себе світ унікального буття людської особистості, дух українського народу розкривається на екзистенційному, неповторно-самобутньому рівні культурного й національного самотворення.

Духовну спорідненість з кирило-мефодіївцями виявив в осмисленні шляхів націотворчого розвитку України І найвизначніший представник так званого «громадівського» руху - Михайло Драгоманов, який висуває концепцію національного самопізнання й національної самосвідомості. На його думку, без усвідомлення свого місця в системі загальнокультурних, міжнаціональних відносин жодна нація нездатна ствердити своє право на Інтерсуб’єктивний розвиток.

Звернення до проблеми національної самосвідомості характерне І для представників «Молодої України». В творчості її лідера, видатного українського письменника Івана франка, духовні аспекти націотворення та національного виховання знайшли своє концентроване вираження. Основним лейтмотивом його культуро й націотворчої діяльності стали думки про перетворення українського етносу на націю, а кожної української людини на її самостійний компонент. За франком, залучення до нації як органічної складової культурно-історичного процесу є обов’язковою передумовою становлення людської особистості.

Початок XX століття дає Україні нову плеяду громадських I культурних діячів, які продовжують справу своїх попередників І звертаються до проблеми духовності з позицій «української національної ідеї». Найпершим тут слід назвати ім’я Михайла Грушевського - його роздуми над «всіма усвідомленими елементами нашого громадянства» найтісніше пов’язують практичні кроки на ниві національного державотворення з питаннями духовного становлення нації, з вихованням національної свідомості. Розроблена Грушевським концепція культурно-історичного поступу, суб’єктом якого є народ, вказує на фундаментальні засади формування «самопочуття нації» - це національне самопізнання й самовизначення: «Як для людини, для її доцільної, планової роботи треба перед усім «знайти себе», вияснити свої відносини до життя й його завдань, до тих умов, які його окружують, так і для народу, який вступає на новий шлях, перше діло, - вважає Грушевський, -* «випростуватись»... Сей процес національного випростовування, розпочатий самими зверхніми реальними умовами, твердими, аж занадто, подіями, мусить бути свідомо продовжений всіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти «свою долю і свій шлях широкий» в сучасних обставинах». А для цього, -продовжує Грушевський, —«... ми мусимо «пізнати себе», і пізнавши раз, держатись твердо тої лінії, яку вказує нам се пізнаннє...» [2, с.51-52].

Придушення процесу українізації, що розгорнувся у 20-ті роки, перетворення його на «розстріляне відродження» призупиняє розвиток націотворчих аспектів проблеми духовності в тогочасній Україні, але він продовжується в дослідженнях діячів української діаспори.

Серед цих досліджень найпильнішої уваги заслуговують теорія інтегрального націоналізму І концепція волі до рідної культури Дмитра Донцова, розробка категорії «нація» та концепція духовних засад творення української держави В’ячеслава Липинського, осмислення культури в філософській концепції українознавства Дмитра Чижевського і багато інших значних доробків представників української діаспори.

Привертає увагу і робота Б.Романенчука «Що творить націю», у якій розглядається проблема основних чинників націотворення. Звертаючись до історії проблеми, Рома-ненчук простежує різні її аспекти, зупиняючись на осмисленні ролі, яку відіграють у процесі становлення нації культура, дух, мова, почування та воля, свідомість, підсвідомі мо- тиви тощо. Цікаво, що чи не найбільше при цьому автора хвилює такий чинник націотворення, як культура. Починаючи від однієї з найперших теорій походження нації - теорії Й.Г. Гердера, «яка розглядає культуру як головний чинник, який з певної групи людей творить націю» [5, с. 765], Рома-ненчук наголошує на думці Гердера про те, що культура є вираженням внутрішньої свідомості народу I завдяки культурі «кожна національна одиниця визнає себе Інтегральною частиною суспільно-національної цілості. Посідання такої спільної культури, - підкреслює автор, — Гердер називав національністю - фольк-народом» [5, с. 767].

Під впливом Ідей Гердера в Німеччині усе власне, національне, народне, словом, усе німецьке зазнає найпильнішої уваги, І починає формуватися національна ідея. Під впливом цих Ідей на «батька німецького націоналізму» перетворюється Йоганн Готліб фіхте, «якого «Бесіди до німецького народу», — як вважає Романенчук, — мали вирішальний вплив на формування німецької нації» [5, с. 768]. До «культурників» відносить Романенчук і Гегеля, який проголосив, що «без культури нема нації, як і нації — без культури. Культурне життя нації є атмосферою, в якій пробуджується дух нації І вище розвивається культура, яка є серцем національного організму» [5, с. 77,0].

Отже, навіть поверхневе заглиблення в Історію осмислення проблем національного виховання дає змогу говорити про його духовні засади, що концентруються в смисловому полі «культура - духовність - нація». Саме культура уособлює національну визначеність духовного жипя певної людської спільноти і проблема «культура — нація» завжди поставала І постає як проблема «духовність - нація», адже з необхідністю вбирає в себе всі наріжні вісі цієї проблеми, включаючи І виховання національного духу, І усвідомлення національної Ідеї, І залучення до національних традицій, святинь та цінностей, I формування національної свідомості та самосвідомості. Перелік цей, зрозуміло, неповний і може бути розширений. Безперечним, однак, залишається те, що всі перелічені складові означеної проблеми є найважливішими, сутнісними завданнями національного виховання, які повинні вирішуватися на засадах духовного оновлення української людини і української нації.

Державна національна програма «Освіта» — «Україна XXI століття»

На з'їзді вчителів Міністерством освіти України було запропоновано державну національну програму «Освіта» — «Україна XXI століття».

У ній, зокрема, йдеться про те, що існуюча в Україні система освіти перебуває в кризовому стані, не задовольняє потреб, які постають перед нею в умовах розбудови української державності, в умовах культурного та духовного відродження українського народу. Криза виявляється передусім у невідповідності знань запитам особистості, суспільним потребам та світовим стандартам; у знеціненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; одержавленні та бюрократизації всіх ланок освітньої системи; залишковому принципі фінансування.

Звідси — гостра необхідність у виробленні власної державної політики в освіті та цілісної Програми, що забезпечувало б випереджальний розвиток цієї галузі в цілому.

Програма визначає стратегію освіти в Україні па десять років і тактику радикальних змін усталених підходів до змісту і форм навчання; вона спрямована на створення умов забезпечення загальної доступності та рівних прав у здобутті освіти.

Головна мета Програми — визначення стратегії розвитку освіти в Україні та створення життєздатної системи безперервного навчання для досягнення високих освітніх рівнів і забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості й формування інтелектуального потенціалу як найвищої цінності нації.

Які ж основні напрями реалізації програмних завдань?

Це, насамперед, створення у суспільстві атмосфери сприяння розвиткові освіти, використання Національного інтелектуального потенціалу, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, Громадських та приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;

- подолання національного нігілізму, заідеологізованості освітньої системи, девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей, ігнорування національних особливостей освіти; І — забезпечення розвитку освіти на основі Нових прогресивних концепцій, запровадження сучасних технологій та науково-методичних досягнень у навчальний процес;

усунення уніфікації освіти, панівного становища авторитарної педагогіки, що склалася у тоталітарній державі і призводила до нівелювання здібностей і можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;

підготовка нової генерації педагогічних кадрів від вихователя дитсадка до викладача вищого навчального закладу, підвищення їх професіоналізму на всіх рівнях;

формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

реорганізація існуючих навчально-виховних закладів та створення установ освіти, навчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання масштабних педагогічних інновацій та освітніх модулів;

радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління освітніми установами;

органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, новітніх теоретичних розробок та здобутків учителів-новаторів, громадських творчих об'єднань у навчальному процесі.

Вихідними принципами реалізації Програми мають стати:

пріоритетність освіти, що передбачає випереджальний характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, інтелекту і знань, кардинальні позитивні зміни інвестиційної політики в освітній сфері;

демократизація освіти, що передбачає децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти, надання автономії навчальним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи освіти, у якій особистість, суспільство й держава є рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів. Це дасть змогу системі освіти стати максимально відкритою для найповнішого використання інтелектуального потенціалу всього суспільства, задоволення освітніх потреб представників різних соціальних груп, забезпечення можливостей для вільного самоствердження та самовиявлення кожної особистості;

гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей;

гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, гуманітарну культуру і планетарне мислення, виховувати відповідальне ставлення до навколишнього світу, суспільства і людини, сприяти подоланню екологічного невігластва і технократизму; національна спрямованість освіти, її органічне поєднання з національною історією і традиціями, збереження та збагачення культури українського народу, перетворення осягти на важливий інструмент національного розвитку і гармонізації національних відносин;

безперервність освіти, що полягає у забезпеченні можливостей піднесення культурно-освітнього рівня особистості до нових суспільних потреб, постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, цілісності й наступності навчання та виховання, перетворення здобуття освіти на процес, що тривав упродовж всього життя людини;

нероздільність навчання і виховання, що в органічному поєднанні навчання підпорядкуванні організації та змісту освіти завданням формування цілісної та всебічно розвиненої особистості, перетворенні системи моральних та духовних цінностей на важливий чинник виховання молодого покоління, відродження духовності українського народу, його менталітету;

багатоукладність та варіативність освіти, що полягає у створенні можливостей вибору форм освіти, навчальних закладів, засобів навчання, які відповідали б освітнім запитам особистості, запровадженні варіантного компоненту змісту освіти, диференціації та індивідуалізації навчального процесу, створенні мережі недержавних закладів освіти.

Передбачаються зміни і в структурі системи освіти. А саме; створення оптимальної мережі закладів освіти; наближення підготовки фахівців до освітніх запитів регіонів; орієнтацію освітніх установ на запити, потреби й інтереси особистості та різних професійних груп населення; подолання одноманітності та уніфікації в системі навчально-виховних закладів; розвиток нових типів освітніх закладів, заснованих на різних формах власності; докорінне реформування існуючих закладів освіти.

Цілий розділ програми присвячено дошкільному вихованню. А ми детальніше спинимося на розділі: «Загальна середня освіта».

Головна мета загальноосвітніх навчальних закладів,— йдеться тут,— розвиток і формування соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору та збагачення на цій основі інтелектуального, культурного і економічного потенціалу народу.

Основні стратегічні завдання розвитку загальної середньої освіти:

національне відродження загальноосвітньої школи з урахуванням регіональних особливостей;

поєднання участі дитини в навчально-виховному процесі як суб'єкта і об'єкта діяльності, забезпечення її розумового, морального, трудового та фізичного виховання, зміцнення здоров'я, здобуття бажаного рівня освіти — не нижче державного стандарту;

створення організаційно-педагогічних, науково-методичних, матеріально-технічних умов функціонування загальноосвітніх закладів на рівні передових країн світу;

удосконалення та розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, типів, форм

власності,

Пріоритетні напрями розвитку і реформування місту освіти, раціональний; розподіл навчальною навантаження між її та природничо-математичними складовими, відповідне науково-педагогічне га навчальна» інформаційне

інтеграція загальної середньої освіти і науки, широке впроваджений нових технологій навчання;

запровадження системи варіантного навчання відповідно до потреб і здібностей учнів;

створений служби соціального га психологічного забезпечення навчально-виховного процесу та соціальної реабілітації;

розбудова сільської школи як одної о з основних джерел національного і духовного відродження та збереження культурно-історичних традицій українського народу;

підвищення професіоналізм) педагогічних кадрів, вивільнення педагогів віл виконання невластивих їм обов'язків;

перехід на нові організаційні принципи шкільного будівництва (розукрупнення, створення здорових і безпечних умов навчання й виховання, можливість виділення як самостійних закладів початкової, основної та старшої шкіл) з урахуванням регіональних умов:

удосконалення механізм) управління середньою освітою на всіх рівнях.

Початкова школа (І ступінь), дотримуючись пріоритетності виховних завдань, продовжує дошкільний розвиток дитини через взаємозв'язок навчальної й позанавчальної діяльності, широке використання гри для цілеспрямованого розвитку сенсорних умінь, вправності й координованості рухів, гостроти зору, уяви, саморегуляції поведінки і загальномовленнєвого розвитку. На цьому етапі навчання необхідно враховувати не тільки стартові, а й потенційні можливості першокласники відповідно їхніх природних нахилів та здібностей, що забезпечить функціонування початкової школи різної тривалості (Л—5 років навчання), з урахуванням особливостей регіонів мовного спілкування.

Серед загальноосвітніх закладів належне місце мають посісти школи нового типу: гімназії, ліцеї, спеціальні заклади для обдарованих дітей, навчально-виховні комплекси, недільні, приватні школи тощо. Вони мають органічно доповнювати загальноосвітні школи. Провідним напрямом у діяльності різних типів загальноосвітніх закладів мають стати пошук, навчання і виховання обдарованої особистості, здатної самостійно ліній і приймати рішення у динамічних, нестандартних ситуаціях.

Принципово нових підходів потребує становлення і розвиток загальноосвітніх закладів, в яких навчаються діти національних меншин України. їх мережа має відповідати національному складу населення регіонів і забезпечувати можливість навчання рідною мовою.

Особливе місце в гуманітарній підготовці мають посісти іноземні мови; програмою передбачається можливість оволодіння двома-трьома іноземними мовами.

Широке вивчення народознавства, яке в поєднанні з краєзнавчою роботою має дати глибокі й системні знання з етнічної історії України та етногенезу українців, сформувати уявлення про особливості традиційної культури українського народу та національних меншин, характер сучасних етнічних процесів в Україні і світі, а також ознайомити підростаюче покоління з надбаннями і цінностями культури народу України та підвести до розуміння місця національної культури у глобальному контексті.

Естетичне виховання спрямовується на розвиток естетичного досвіду особистості, який включає оволодіння певними цінностями й знаннями в галузях мистецтв. Формування естетичних цінностей у загальноосвітніх закладах здійснюється як під час вивчення окремих предметів (музика, образотворче мистецтво), інтегрованих курсів, так і в процесі позаурочної роботи.

Зміст природничо-математичної підготовки має формуватися з урахуванням класичних основ відповідних дисциплін, тенденцій розвитку науки, економіки, сучасного розуміння закономірностей і будови світу.

Трудова підготовка здійснюється насамперед через трудове навчання і креслення протягом усього періоду навчання в усіх типах загальноосвітніх навчальних закладів і за бажанням учнів може завершуватися професійним навчанням.

Пріоритетного значення в трудовому навчанні набуває використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів до вивчення народних художніх промислів.

У змісті природничо-математичної підготовки необхідно посилити значущість її гуманістичного аспекту.

Принципово важливу роль в оновленні змісту освіти має відіграти орієнтація на інтегровані курси на основі пошуку нових підходів до структурування знань.

Наука, як відомо,— органічна частина освіти. Отже, програмою передбачається створити реальні умови для найефективнішого використання наукового потенціалу освітньої галузі. Наукова діяльність має проводитися в усіх вузах.

Все це потребує докорінної зміни системи організації, фінансування, управління та стимулювання наукової діяльності тощо.

Побудова нової системи управління має грунтуватися на наукових розробках. Зокрема, передбачається створення в Академії педагогічних наук України структурного підрозділу з проблем управління і перспектив розвитку освітніх систем з метою вироблення прогнозу та стратегії реформування освіти в Україні, визначення функцій органів управління, про що і йдеться у розділі «Управління освітою».

І завершує Програму розділ «Фінансове та матеріально-технічне забезпечення освіти».

Воно має грунтуватися на пріоритетності витрат на розвиток освіти з державного, регіонального та місцевого бюджетів, використанні коштів державних, приватних підприємств, окремих громадян, громадських організацій та батьків, міжнародних освітянських фондів, програм і благодійних організацій, коштів, одержаних за надання додаткових освітніх послуг, виконання науково-дослідних робіт, доходів від комерційної діяльності, різних видів дотацій, кредитів і банківських позичок тощо.

Підручник присвячений найскладнішому в новітній історії України періоду, який позначився і на сучасних процесах буття нашої держави. Виклад подій починається з героїчної доби Української революції, яка розгорнулася після розпаду під час Першої світової війни двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Революція поклала початок Українській і Західноукраїнській народним республікам, які висловили намір возз'єднатися в єдину соборну демократичну Україну. Тоді здавалося, що мрії та сподівання кількох поколінь борців за волю і незалежність українського народу можуть здійснитися. Народ, саме існування якого заперечувалося, а мова переслідувалася, дістав шанс здобути національну державність і жити власним життям на своїй батьківщині.

Однак історія розпорядилася по-іншому. Україна підпала під владу тоталітарного режиму, який утвердився в Центральній Росії і почав відновлювати імперію, що розпалася. Більшовики, проте, залишили за народами національних окраїн певні державні права, щоб запобігти безпосередній конфронтації з визвольним рухом.

У складі Радянського Союзу Україна здійснила широку модернізацію промисловості, домоглася істотних успіхів у розвитку науки і культури, возз'єднала у своїх кордонах основну частину етнічних або колонізованих українцями в минулих століттях земель.

Проте компартійно-радянська олігархія з великою підозрою ставилася до найбільшої в СРСР національної республіки. Надаючи перевагу репресивним, а в роки сталінщини — терористичним методам управління, вона особливо активно застосовувала їх саме в Україні, у результаті чого загинули мільйони українських громадян, було істотно підірвано інтелектуальний потенціал нації.

Підручник завершується темою про участь України у Другій світовій війні. її вогненний смерч охопив територію Західної України з перших же днів. Здавалося, що у вересні 1939 р. Червона армія оборонила ці землі від жахів нав'язаної Гітлером війни. Проте Сталін розпочав радянізацію приєднаних західноукраїнських земель з репресій щодо населення за соціальною та національною ознаками.

Незабаром весь український народ став жертвою нападу на СРСР нацистської Німеччини та її союзників. До мільйонів тих, хто загинув у міжвоєнний період від голоду і репресій, додалися нові мільйони загиблих у вирі війни. Українці разом з іншими народами Радянського Союзу зробили вирішальний внесок у розгром ворога і відстояли майбутнє європейської цивілізації.

Матеріал підручника відповідає програмі з вітчизняної історії, рекомендованій Міністерством освіти України. Його доцільно використовувати в комплекті з «Хрестоматією з історії України» (Київ, «Освіта», 1998р.; упорядники С. Кульчицький, О. Ганжа).

Українські педагоги про національне виховання. Здійснення виховання підростаючих поколінь у кожного народу завжди відбувається принаймні на двох взаємозалежних основах. З одного боку, це генетично й історично зумовлено психічним, психофізіологічним та культурологічним складом характеру, темпераменту, волі й практичної діяльності людей як представників конкретного народу. Це виражається „в певній типології менталітету, в здатності народу дотримуватись своїх звичаїв, традицій, обрядів, тобто всього того, що зветься національною культурою”. З іншого боку, це соціально-педагогічні умови, за яких відбувається розвиток народу.

Безнаціонального виховання не існує. Кожна нація має своє виховання, підпорядковане властивому їй світовідчуванню. Критерієм оцінки якості національної системи виховання виступає його здатність забезпечувати духовну єдність, наступність і спадкоємність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Духовний зв’язок поколінь дає дітям відчуття впевненості, охорони, безпеки, життєвого оптимізму. Завдяки йому батьки відчувають віру в світлу долю своїх дітей, отримують гарантію, що їхня справа переходить у надійні руки, що іхні нащадки втілять у життя іхні надії та мрії.

Кожен народ, нація, держава мають свої власні, створені ними національні системи виховання. Бездумне перенесення систем виховання, які функціонують в інших зарубіжних країнах, недопустиме, оскільки вони адаптовані саме до психології, національного характеру, менталітету конкретної нації і грунтуються на її культурно-історичних, духовних досягненнях. Історія педагогіки неодноразово переконливо доводила, що системи виховання, взяті „напрокат” в іншу „етнічно-соціальну” (С.Русова, Г.Ващенко та ін.) сферу, вже з самого початку приречені на невдачу. Однак всі позитивні елементи, винаходи інших народів мають бути творчо використані в національній системі виховання. Але провідною лінією у вітчизняній педагогіці повинні стати наші власні винаходи, здобутки і відкриття.

Українське національне виховання з давніх давен живе і розвивається в народній педагогіці. Важливість і необхідність українського національного виховання підтримували й обстоювали видатні державні діячі (М.Грушевський, І.Огієнко), відомі педагоги (К. Ушинськии, С. Русова та ін.). У своїх поглядах на національну природу виховання К. Ушинськии дійшов висновку: „Не зважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них своя особлива система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети”.

На думку педагога, кожен народ повинен мати власну національну школу і спиратися на національну систему виховання, під якою розуміється сукупність ідей, поглядів, переконань, традицій, звичаїв і обрядів, які забезпечують духовне самовідтворення і самозбереження народу. Така система втілюється в філософії освіти, етнопедагогіці, соціальних стосунках тощо.

Саме на засадах української національної педагогіки будував свою концепцію виховання Григорій Григорович Ващенко (23.04.1878-2.05.1967рр.), видатний український педагог, доцент Українського Полтавського університету, згодом професор педагогіки Українського Вільного Університету, ректор Богословської Академії, духовний батько Спілки Української Молоді.

Сьогодні відродження національного виховання вимагає оновлення педагогічного мислення, повернення до втрачених джерел, до спадщини українських педагогів XX століття, які відстоювали педагогічні засади наших предків. „Національне виховання — пише доктор педагогічних наук М.М. Фіцула, — це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання. Таке виховання забезпечує етнізацію дітей як необхідний і невід’ємний складник їх соціалізації. Національне виховання духовно відтворює в дітях народ, увінчує в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй”.

Одним з найголовніших завдань школи, на думку дослідників, було і залишається формування „національної свідомості, шо означає ясне і свідоме почування тісної приналежності людини до маси свого народа, тісного звязку потреб людини з вимогами загальнонародними, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти до чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона”.

Дослідники підкреслювали, що національне виховання є спільною справою сім’ї і школи, „а їхня співпраця, взаємодопомога і підтримка, побудована на наукових засадах, має стати гарантом успіху виховної роботи”.

Будучи національною, школа передусім має здійснювати національне виховання, мета якого зумовлена проблемами та особливостями етнічної приналежності. За своєю суттю національне виховання — творення і безупинне вдосконалення нації, тобто виховання для потреб нації. „Водночас, — пише автор статті „Про мету національного виховання в Україні” Б.М. Ступарик, — навчально-виховний процес зорієнтований на потреби держави і має на меті виховання гідних громадян, високоосвічених патріотів, які люблять Україну, примножують її духовні і матеріальні багатства, готові до ії захисту і самопожертви для її блага”. [З, 90] Одним з „найважливіших завдань” називав Григорій Вашенко виховання у молоді любові до України.

Глибоке релігійне світосприймання тісно поєднане у творах Григорія Вашенка з метою формування у підростаючого покоління національної самосвідомості, яка повинна включати виховання любові до рідної землі, свого народу, освоєння молоддю національних цінностей (мови, території, культури, традицій), формування в учнів почуття гідності й гордості за свою Батьківщину, вірності Україні як невід’ємної ознаки національно-свідомого громадянина. „Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьківщина”, — наголошує педагог.

У своїй статті „Виховання любові до Батьківщини” він поділяє любов до Батьківщини на любов стихійну і свідому. „Стихійний патріотизм — ие неусвідомлена любов до рідної природи, своїх земляків, рідних звичаїв, традицій, рідної мови. Людина, живучи довго серед певного оточення, так зживається з ним, що воно стає ніби частиною ії” [5,12].

Ще більший вплив на людину, на думку: Г.Ващенка. має суспільство. Людина засвоює від суспільного оточення свої релігійні ПОГЛЯДИ, розуміння природи, знання технічні, знання про минуле і т. ін. Те ж саме треба сказати про побут людини, звичаї, різні форми практичної діяльності. Культура і цивілізація — це продукти діяльності численних поколінь нації, що через традицію передаються від поколінь старших до молодших.

Стихійна любов до рідного краю стає грунтом свідомої любові: „Свідомий патріот більш-менш чітко уявляє собі властивості свого народу, знає рідну природу, історію і т. ін. Справжній патріот активно працює для свого народу, прагне піднести його культуру й добробут, переборювати його негативні риси й вдосконалювати риси позитивні. Для патріота дорога честь своєї Батьківщини, і він захищає її і словом, і ділом” [5,69].

Спираючись на твори Г.Ващенка, сучасний український педагог О.Вишневський у своїй монографії „Українське національне виховання” [6, 98-102] виділяє щонайменше три етапи в розвитку національної свідомості людини.

Першим етапом є етап етнічного самоусвідомлення, як першооснови, коріння патріотизму. Єтнізація дитини починається з раннього періоду життя в сім’ї, коли формується культ рідного дому, сім’ї, предків, рідного села, міста. Фундаментальне значення в процесі етнізації має рідна мова, якій до певного часу ие повинні заважати інші мови.

Другий етап - етап національно-політичного усвідомлення - передбачає усвідомлення себе як частини нації і припадає переважно на підлітковий вік. Особливо важливим на цьому етапі вважається формування почуття національної гідності.

Третім етапом розвитку національної свідомості особистості О. Вишневський вважає етап громадсько-державного самоусвідомлення. На цьому етапі формується правильне розуміння понять патріотизму і націоналізму, виховується турботливе ставлення до національно-культурних цінностей інших народів, прищеплюється почуття національної, расової, конфесійної толерантності.

Таким чином, слово „українець”, як і слово ”француз”, „росіянин”, може виражати щонайменше три поняття: „а) людину, причетну до свого етносу; б) людину, яка усвідомлює себе часткою нації та поділяє з нею її долю; в) громадянина своєї держави, уданому випадку України” [6, 100].

„Патріотизм є могутньою віковою цінністю, яка в усі часи для всіх народів мала і має конкретно-історичний національний зміст, характер і шляхи та форми реалізації”, визначається в Концепції формування світогляду громадянина України [9].

Виховання патріотизму має розпочатись з перших років життя дитини. І найпершим педагогом для дитини, вважає Г.Ващенко, є її мати: „Любов до матері є початком усякої любові, і в тому числі любові до Батьківщини. Тому поведінка матері, ставлення її до малої дитини, має велике значення у вихованні патріотизму. Навіть в ранньому дитинстві дитина ще не розуміє слів матері, але вона відчуває настрій її. Потужним джерелом приємних переживань малої дитини с колискова пісня матері. Змісту її теж не розуміє дитина, але настрій її, а особливо милий голос матері, можна сказати, на ціле життя залишається в душі дитини як джерело найшляхетніших переживань її.” [5, 18].

Могутню роль у вихованні взагалі й у вихованні любові до Батьківщини відіграє рідна мова. Рідною мовою дитина мислить, прилучається до духовності свого народу, завдяки їй стає людиною. Рідна мова єднає дитину з батьками, народом.

Рідна мова має могутній дар животворчого і невичерпного джерела, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину і про весь свій край. До скарбниці рідного слова привносить одне покоління за одним плоди глибоких сердечних порухів, історичних подій, вірування та погляди. „Слово відносять до засобів вираження пошани, підтримки, надання людині доброго імені, застереження. Вважається, що словом можна проклясти, а прокляття — це один з найбільших гріхів людини” [8, 127].

Завжди вважалося, що немає нічого святішого, як навчити дитину змалечку пестити слово, щоб воно в лиху годину виступало для неї символом допомоги та віри, а в добрі часи символом щастя. Маленькі діти з особливою охотою і навіть з захопленням слухають казки. Підростаючи, вони також з охотою слухають оповідання з історії, життя тварин тощо.

Рідні казки вводять дитину в коло духовного життя нації, а історичні оповідання знайомлять її з минулим свого народу. Вплив слова на душу дитини посилюється тоді, коли сполучається з музикою, себто має форму пісні. „Українська пісня, — пише Г.Ващенко, — змістом, багатством, глибиною і різноманітністю переживань, відбитих у ній, красою й мелодійністю посідає одно з перших місць серед пісень народів світу. Саме вона підтримує свідомість національної єдності українського народу, любов до Батьківщини й пошану до себе” [9, 120].

Поряд з казкою, оповіданням і піснею як чинниками виховання дитини стоїть гра: „Вірний добір ігор може бути використаний з метою виховання свідомого патріотизму. Дуже підходять для цього гри, що пов’язані з нашими старовинними обрядами. Пояснюючи їх дітям у простій, зрозумілій і разом з тим цікавій формі, можна зацікавити дітей нашим минулим і прищепити їм любов до нього” [5,21].

Таким чином, казка, пісня, гра — три компоненти, за допомогою яких відбуваєтся процес виховання дітей молодшого віку. Але всі вони мають свій певний сенс і могутній вплив на психіку переважно тоді, коли дитина живе не ізольовано, а в товаристві інших дітей: „Товариство — є само по собі дуже важливим чинником у вихованні в дітей любові до Батьківщини. Товариші — це свої, близькі люди. Любов до них, як і до рідної природи, спочатку має стихійний, неусвідомлений характер. Але поступово на грунті її розвивається любов свідома, що поширюється потім і на цілу націю” [5,21].

Вже в дитячому садку утворюється широке товариство, яке в такій формі здебільшого неможливе в родинних умовах життя людини. Крім того, діти тут перебувають під доглядом виховательки, яка присвятила себе справі виховання дітей.

Незважаючи не те, що шкільний період значно відрізняється від періоду дошкільного (якщо для дошкільного віку найхарактернішим є гра, то у шкільному на перше місце виступає навчання). Приходячи до школи, дитина попадає в новий світ, сповнений нових правил, які іноді їй незрозумілі. Дуже важливо в цей період життя дитини відкинути все те, що може викликати у неї відразу до школи і педагогів — „формалізм, бездушність, шаблон, ігнорування психічних властивостей дітей різного віку, а також індивідуальних властивостей та інтересів окремих учнів. Шкільний, як і дошкільний період життя дитини, мусить бути наповнений бадьорими, світлими переживаннями, щоб людина потім у зрілому віці могла з великою приємністю згадувати їх. Лише пои цій умові дасть великі позитивні наслідки виховання свідомого патріотизму в нашій молоді” [4, 25].

Основним завданням школи має стати виховання, а всі навчальні предмети повинні служити цій меті. Перш за все історія України: „Вона знайомить молодь з минулим нашої Батьківщини, з великими діячами її, що самі були зразками відданості своєму народові. Історія дає молодій людині розуміння себе як члена великого народу, з яким вона органічно пов’язана і для якого вона повинна працювати, не жаліючи для неї навіть свого життя, як не жаліли його наші предки, як Святослав Завойовник, Володимир Мономах, Хмельницький, Богун та багато інших” [4, 25].

Якщо історія України знайомить молодь з минулим, то географія знайомить її переважно з сучасним нашої Батьківщини: з її просторами, природними багатствами, промисловістю та ін. Саме цей предмет має допомогти українській молоді чітко усвідомити ті конкретні завдання щодо розбудови і відбудови нашої Батьківщини, що стоять перед нею.

Ще одним дуже важливим чинником виховання любові до Батьківщини Григорій Ващенко вважає історію української літератури і народної творчості. „Кожній освіченій людині відомо, — пише педагог у своїй роботі „Виховання любові до Батьківщини”, — який могутній вплив має красне письменство на світогляд і формування психіки народів. Під впливом літератури часто утворювались і утворюються цілі течії в культурному, громадському, а іноді навіть і в політичному житті народів” [4, 27].

„Скарбом нашого народу”, „віковічними устоями нації” називають традиції, звичаї та обряди. Вони об’єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю. На думку Григорія Ващенка, це своєрідна пам’ять нації, що втілює у собі найкращі досягнення в моральному, трудовому й естетичному житті.

Прилучаючись до народних традицій, пізнаючи народні звичаї і обряди, вивчаючи рідну мову та історію минулого рідного краю, молоде покоління вбирає в себе філософський, психологічний, ідейно-моральний і естетичний досвід минулих поколінь, у нього формуються національна свідомість, любов до Батьківщини. Виховані в такий спосіб юнаки і дівчата мають повернути народ до власних витоків становлення патріотизму, започаткувати і розвивати нові традиції та звичаї у конкретно-історичних обставинах суверенної України.

Формування національної свідомості учнів у процесі вивчення доби національно-визвольних змагань 1917-1921 років

Серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості.

Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам’ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління..

Славну і героїчну сторінку історії України становить національно-визвольна боротьба українського народу 1917—1921 рр., яка є найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності.

Надзвичайна важливість цього періоду пояснюється тим, що між 1917—1921 рр. і сучасністю можна віднайти чимало аналогій. У процесі складних проблем державотворення нині доводиться вирішувати завдання, багато в чому подібні до тих, що мали місце в 1917—1921 рр. Уже неповний перелік їх, а саме: створення національної за формою і полі-етнічної за складом армії, налагодження взаємовигідних відносин з іншими державами, становлення демократичного суспільства з багатопартійною системою і встановлення законності – підштовхує до аналітичних роздумів прямих аналогій між тією і нашою добою

Нинішня суспільно-політична ситуація містить цілу низку старих глибинних українських проблем, закорінених у той час і нерозв’язаних досі.

Створення сучасної Української держави має спиратись і на історичний досвід державотворення 1917-1921рр., на аналіз помилок та прорахунків, допущених під час визвольної боротьби, на діяльність окремих видатних діячів, наприклад Миколи Міхновського. Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-яких альтернатив, спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресу і національного піднесення в нашій державі.

Під час вивчення означеного періоду національно-визвольних змагань 1917-1921рр. слід звернути увагу на такі моменти.

Перше, в ці роки відбувалося національне відродження українства як Великої Нації. Провідна верства та й широкі народні маси розуміли, що українська революція має свої завдання, відмінні від завдань московської революції. До цього прийшло також багато московських генералів, серед яких О. Греків, М. КапустянськИй, Є. Пєшковський, М. Омелянович-Павленко, В. Петрів, О. Сальський, В. Тютюнник, М. Юнаків, М. Білинський, М. Острогадський, В. Савченко-Більський, С. Шрамко та інші, котрі чесно і віддано служили Україні, стали славою і гордістю її збройних сил. Коли в листопаді 1917р. С. Петлюра віддав наказ про створення Українського фронту, вояки-українці, залишаючи позиції на інших фронтах, кидаючи залогову службу в містах Росії, пробивалися на Україну.

Національно-суспільному усвідомленню сприяла безкомпромісна збройна боротьба проти численних ворогів. У ній загартувалася воля нашої нації до самостійності, національної незалежності. В боротьбі народ дозрівав до державності.

Друге, необхідно домагатись усвідомлення школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 — 1921 рр., яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст., посилила змагання народу за своє самоутвердження. Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання у площину практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких стала Центральна Рада. На передові позиції суспільного життя виходять представники українства.

Проте більшовицька Росія, не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальною військовою силою. Більшовицькі походи супроводжувалися підступністю і жорстокістю. Особливо жахливим був масовий терор після захоплення Києва військами Муравйова 9 лютого 1918 р., коли упродовж одного дня більшовики знищили, за даними деяких дослідників, до п’яти тисяч осіб. Розстріли без суду, катування, пограбування населення, нехтування елементарними правами людини супроводжували більшовицьку політику на Україні і в наступні роки.

По суті, боротьбу народу за волю і самостійницьке державне існування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну верству його було фізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.

Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку мали борці цієї доби.

Скажімо, С. Петлюра висловлював цю віру такими словами: «Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величної постаті рідної матері — України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні».

Український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялася.

Четверте, треба висвітлювати, що 1917—1921 рр. — період масового героїзму з проявом націоналізму, яким була пронизана вся національно-визвольна боротьба. Широковідомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості є героїка Круг, Мотовилівки, Базару, оборона Армією УНР Кам’янця-Подільського у червні 1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породив тисячі героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати.

А коли після підписання поляками Ризького договору з Росією Армія УНР залишилася сам-на-сам проти значно чисельнішого ворога, вона ще упродовж дванадцяти днів вела безперервні бої. Про героїзм тих днів свідчать переможні кінні бої під Сидоровом та Снитківом, бій під Чорним Островом, захоплення у полон п’ятнадцяти тисяч червоноармійців. Майже повністю знищено чотири піших бригади більшовиків, 25-ту Башкирську кінну бригаду і кінну бригаду дивізії Косовського2. Винятковим героїзмом відзначався бій кіннотників Мазепинського полку, які 21 листопада 1921 р. упродовж дня відбивали атаки десятикратно переважаючої кінноти Котовського від переправи через Збруч і останніми перейшли убрід річку. Тут же героїчно завершив свій бойовий шлях панцерник «Кармелюк»: розстрілявши в лави ворожої кінноти останні набої, зірвався з кручі, не здавшись ворогові.

Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді взірцем служіння своєму народові і державі.

П’яте. Важливо правильно і обгрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр.

Серед причин слід виділити такі:

1. Роз’єднаність українських політичних сил, або, за визначенням С. Петлюри, „неконсолідованість, не підпорядкованість окремих партійних угруповань єдиній ідеї виборення власної державності, брак державної дисципліни у окремих осіб і партій відіграли роль фатуму в історії нашої боротьби”.

Як вважає дослідник доби Директорії УНР В. Лозовий, розкол українського визвольного руху призвів до виокремлення в ньому чотирьох політичних таборів: комуністичного, ліворадикального (незалежники і боротьбисти); соціалістичного УСДРП (офіційна). УПСР (центральна і права течії); ліберально-демокра-тнчного (УПСФ) та консервативного (УПСС, УНРП, УХДП)

2. Неукраїнський характер міст. Як зазначав голова уряду УНР І. Мазепа, «трагедія нашої минулої боротьби полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста на Україні, за невеликими винятками, були не українські. Тому нам бракувало свідомої української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для організації державного апарату»

3. Невміння українських урядів досягти соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз’єднання українства.

4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства. З жодного боку ми не мали ні політичної, ні моральної, ні матеріальної підтримки.

Для Антанти розпад Росії був небажаним і вона підтримувала Денікіна та Врангеля, а на противагу Німеччині і більшовикам — Польщу. Україна не могла зацікавити собою Антанту. Більше того, Антанта вважала нас «германофілами», тобто своїми ворогами. Хоч українці ніколи не боролися проти Антанти, а тільки проти Росії, яка поневолювала більшу частину українських земель.

Свята боротьба українців за свою свободу і демократію була зарахована великодержавними демократіями в розряд «внутрішньої справи Росії».

5. Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч і дав можливість продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., під тиском Росії і на вимогу Антанти був розірваний.

Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасної світової політики.

Але боротьба не була марною. Про це сам С. Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 р. відзначав: «Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність».

Шосте. Слід особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної боротьби і насамперед таких:

Без витворення національно свідомої провідної верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування нації немислиме.

Боротьба за українську державність могла бути успішною лише за наявності науково обгрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими народними масами.

Досвід історії показав, що народ не може мати політичної волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного розв’язання національних і соціальних питань.

Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.

Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917—1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.

Однак необхідно пам’ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначатьна роль належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру патріотизму і любові до України у своїх вихованців.

Події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917— 1921 рр. мають міцно закріпитись у свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: «Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917— 1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам’яті їх, до великого чину їхнього життя...».

Висновки

Формувати національну свідомість учнів у десятому класі на уроках історії України найкраще дотримуючись таких принципів:

Насичення змісту кожного уроку досягненнями вітчизняної науки, культури, освіти, школи, літератури, мистецтва, фольклору, релігії, традиціями, звичаями, обрядами тощо.

Реалізація навчально-виховних та розливальних завдань із залученням здобутків народної педагогіки, з урахуванням менталітету української нації- нації Героїв, її історичного досвіду.

Побудова уроку на якісно новій методиці, що випливає із традицій вітчизняного шкільництва і логічно є творчим її продовженням.

Підпорядкування змісту, структури, методики підготовки проведення уроків найголовнішим завданням сьогодення -- вихованню національно-свідомого громадянина держави Україна, всебічно розвиненого, духовно багатого, морально стійкого, активного учасника державотворення.

Тільки на уроках історії України здійснюється повною мірою орієнтація у виробленні спільної громадської думки, колективних суджень та оцінок різноманітних подій, явищ, як у національній, так і міжнародних сферах. На уроці створюються умови для перетворення національних цінностей з ідеалу мислителів, політиків, літераторів і поетів на ідейні та моральні норми, тобто переведення зі сфери теоретичної у сферу практичну. Через це ідеться про узагальнений ідеальний образ українського громадянина – високосвідомого, високоморального, активного, з розвиненим почуттям власного обов’язку й відповідальності перед державою і самим собою, з усвідомленням своєї місії, ролі та міcця в історичному процесі українського державотворення, внутрішньою потребою самовіддано служити нації. Такого громадянина необхідно виховувати у кожному учні.