Політична еліта, лідерство і демократія

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

НОВОКАХОВСЬКИЙ АГРОТЕХНІЧНИЙ КОЛЕДЖ

Політична еліта, лідерство і демократія

Реферат з дисципліни «Політологія»

Розробив: Бубела С.М.

Перевірила: Дубиніна О.Д.

2004

ЗМІСТ

1.   Вступ…………………………………………………………….2

2.   Політична еліта в структурі влади……………………………...

3.   Політична еліта і демократія……………………………………6

4.   Сутність політичного лідерства та його типологія…………..10

5.   Функції та механізми політичного лідерства…………………15

6.   Список використаної літератури……………………………...17
ВСТУП

 

Інтерес до феномена політичної еліти і лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо зазначених проблем припадають на ХХ ст. Досягнення вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення та функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони – реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

Одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства є ступінь його демократичності (рівень демократії). У соціальному розвитку демократія постає способом реалізації суперечностей, вдосконалення і гармонізації суспільства. За нинішніх умов демократизація суспільства в Україні є вирішальним засобом оновлення всіх сфер суспільного життя. Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним способом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.

 ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА В СТРУКТУРІ ВЛАДИ

Незалежно від характеру політичного устрою влада в кожній країні здійснюється певною групою людей — елітою. Це не тільки ті, хто формально наділений владою, а й ті, хто грає істотну роль у підготовці, реалізацій політичних рішень. Деякі політологи ототожнюють політичну еліту з правлячою. Згідно з поглядами інших, ці поняття не збігаються. Так, Ч.-Р. Мiллс, А. Галкін вважають, що правляча еліта — це категорія осіб, рішення яких істотно впливають на функціонування i розвиток суспільства в економiчнiй i полiтичнiй сферах. З точки зору структури влади правляча еліта складається з групи, яка приймає полiтичнi рішення, i групи, що здійснює політичний тиск.

Основним носієм владних функцій формально виступає політична еліта як частина правлячої. Її реальні можливості дуже великі, проте не безмежні. Вплив політичної еліти на систему владних відносин визначається розстановкою соцiально-полiтичних сил у державі, гостротою соціальних конфлiктiв, формою політичного устрою. Значення має також спiввiдношення сил усередині самої еліти.

Частиною правлячої еліти є бюрократичний апарат. Iнодi він вважається складовою політичної еліти. Представники бюрократичної еліти надiленi повноваженнями для прийняття важливих рішень, що часто є визначальними. Вони мають змогу істотно впливати на характер і на реалiзацiю політичних рішень, які самі ж готують.

По політичної еліти деякі політологи включають комунiкацiйну та iдеологiчну еліту. Маються на увазі особи, що спрямовують дiяльнiсть засобів масової інформації, а також верхівка духовенства, провiднi дiячi науки, мистецтва i культури.

Щодо обґрунтування необхiдностi політичної еліти, то існують різні підходи. Один із них свого часу сформулював Н. Макiавеллi. його сприйняв В. Парето. Розглядаючи суспільство як цiлiснiстъ, він вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги. Цей динамізм детермiнується i забезпечується елітою — правлячою меншістю, й нормальною циркуляцією. Використовуючи термiнологiю Макiавеллi, В. Парето виділив два типи еліти, що послідовно змінюють один одного при владi. Перший тип — “леви”, яким властиві надзвичайний консерватизм i силове методи правління. Другий тип — “лиси”, майстри обману, політичних комбiнацiй. В умовах стабiльностi переважають “леви”. Нестабiльнiсть політичної системи вимагає правління еліти “лисів”. Загалом механізм соціальної рівноваги нормально функціонує за умови пропорційного притоку в еліту людей першої i другої орiєнтацiй.

На думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість i політично залежну бiльшiсть (масу) є загальною умовою існування цивiлiзацiї. Саме правлячий “політичний клас” об’єднує iндивiдiв, наділених політичною свідомістю. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюються склад, структура “правлячою класу”, вимоги до його членів. Але як такий цей клас завжди існує i визначає історичний процес. Владу меншості над бiльшiстю Г. Моска пояснює насамперед органiзованiстю першої дуже важливо, що ця концепція об’єктивно не виключає сумiсностi з демократичним правлінням, оскільки розрізняє автократичний i ліберальний принцип органiзацiї панівної меншості.

Р. Мiхелс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». Згідно з його «залізним законом олiгархiчних тенденцій», демократія, щоб зберегти себе i досягти певної стабiлiзації, змушена створювати органiзацiю. А це невiддiльно від виділення еліти – активної меншості, якій маса змушена довірятися через неможливiстъ її прямого контролю над великою органiзацiєю. Внаслідок цього демократія неминуче трансформується в олiгархiю. Отже, демократія стикається з протиріччям, яке не може подолати. По-перше, вона чужа людській природі, по-друге, неминуче містить у собі олiгархiчне ядро.

Деякі сучасні політологи поділ суспільства на еліту (носія функції управління) i масу (виконавців) оголошують вирішальною умовою цивiлiзованого суспільства. А його вiдсутнiсть означає анархію, “хворобу” соціальної системи. Існування політичної еліти визнається цілком справедливим, оскільки вона посідає провідне місце завдяки своїм природним та містичним якостям.

Звичайно, якщо йдеться про “мiстичнi якості” еліти, то таке пояснення її політичного владарювання, мабуть, не дуже обґрунтоване. Інша справа, коли елітарна структура влади обґрунтовується функцiонально-технократично. Тобто необхiднiсть політичної еліти виводиться з поділу праці в суспiльствi, який корелюється з неоднаковими здібностями людей. Зокрема, М. Вебер владу бюрократичної еліти обґрунтував її компетентністю. З тим, що керівництво суспільним життям вимагає досить високої професійної підготовки, не можна не погодитися. Народ в бiльшостi до цього не підготовлений.

Стосовно постiндустрiального суспільства використовується термін “нова еліта” (менеджери, верхівка чиновників та iнтелiгенцiї), який на вiдмiну від терміна “стара еліта” (“еліта крові”, “еліта багатства”) вказує на нові форми постiндустрiальної соціальної структури. Вважається, що влада дедалі більшою мірою асоціюється з доступом до знань, iнформацiї. Це природно, тому що центр влади переміщується до еліти спецiалiстiв — носіїв знань. Інтелектуальна еліта поліпшує цю структуру. “Позакласове” рекрутування елiт веде до оптимального співвідношення між елітою i масами, що знімає соціальну напругу.

В лiтературi є ще один (недостатньо розроблений політологами) аспект обґрунтування еліти — відповідно до потреб національного відродження. Цікавим, зокрема, був пiдхiд В. Липинського, його концепція “національної аристократії”.

Він виходив з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип i характер, ні мова i окрема територія самі собою, автоматично не творять нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, група, що веде перед у розвитку об’єднуючих, політичних цінностей, на грунтi яких формується нація. Вона i є носієм національної ідеї. Саме для група керує всією нацією, стоячи на чолі й політичних органiзацiйних установ, творить певні культурні, моральні, полiтичнi i органiзацiйнi вартості, які потім присвоює собі вся нація i якими ця нація живе i держиться.

Таку провідну групу В. Липинський назвав «національною аристократією». Слово «аристократія» вживається, за Арiстотелем, на означення групи найкращих у певний історичний момент серед нації людей. Найкращих тому, що власне вони є організаторами, правителями i керманичами нації.

Саме національна аристократія забезпечує розв‘язання протиріччя між iндивiдуалъними, егоїстичними інтересами i спільними для всієї нації інтересами на користь останніх. Тобто вона — носій об’єднуючого принципу. Без двох основних прикмет, зазначав В. Липинський,— матеріальної сили i морального авторитету — немає i не може бути національної аристократії. А без національної аристократії— без сильних i авторитетних провiдникiв по організації в тяжкій боротьбі за незалежність не може бути нації.

Була обґрунтована необхiднiсть постійного оновлення національної аристократії, оскільки в добре політично організованому устрої відбувається інтенсивний розвиток матеріального життя. А для модернiзацiї потрiбнi нові полiтичнi організатори нації. Складовою цієї концепції був висновок про те, що чим більш розвинене i складніше матеріальне життя певно нації, тим важчі завдання національної аристократії, тим складнiшi проблеми громадянської органiзацiї мусить розв’язувати вона.

Значна розбiжнiсть існує в типології елiт. Н. Макiавеллi, як уже зазначалося, а вслід за ним В. Парето поділяли й залежно від форми здійснення влади — на прихильників відкритою насильства i тих, що віддають перевагу гнучким методам. О. Конт вважав, що зі зміною типу суспільства змінюється i тип еліти. Спочатку домінувала еліта священників, далі — чаклунів i, нарешті, учених.

В американській політології еліта поділяється на статичну i виконавчу (за особистими якостями), а також на професійну i групову (за типом впливу). Еліта оцінюється залежно від форми правління як традиційна, внутрішня i зовнішня. Першій вiдповiдає статична еліта, другій — динамічна, третій — наслідувальна. Р. Лiпiт та Р. Уайт аналізують еліту з точки зору стилю правління (демократична, ліберальна та авторитарна).

ПОЛIТИЧНА ЕЛIТА ДЕМОКРАТIЯ

У зв’язку з кризою концепції плюралістичної демократії дедалі більшого значення набуває співвідношення демократії та елітарного правління. Ця проблема не нова, вона ставилася ще політичною думкою античного світу. І тоді i нині чітко розрiзняютъся два протилежні підходи. Згідно з першим, ці дві форми правління прямо протилежні i несумiснi. Елітаризм виходить із нерiвностi людей, а демократія проголошує їхню рiвнiсть. Основа елітаризму — повноправ’я правлячої меншості, в той час коли провідний принцип демократії — визнання волі бiльшостi як джерела влади.

Більше того, елітарне правління вважається єдино можливим. Щодо демократії, то вона начебто ніколи не існувала, а була лише мистецьки замаскованою владою еліти. В. Парето зазначав, що базікання про демократію — це плутократична демагогія. По суті, такими ж були погляди

Г. Моски, який характеризував демократію як міф, що породжує гірший тип політичної органiзацiї — анонімну диктатуру тих, хто переміг на виборах i промовляє від iменi народу (наприкiнцi життя Г. Моска змінив погляди на демократію в бік засвоєння i прийняття деяких її принципів).

З точки зору нашого сучасника М. Дюверже, ми живемо зовсім нереалістичними поняттями демократії, виробленими у ХVIII ст. “Правління народу за допомогою народу, управління нацією за допомогою її представників” — це заклики, що здатні підняти ентузіазм i сприяти успiховi промовців. Проте ці формули не означають нічого. Ніколи не було народу, який би правив собою. І ніколи цього не буде. Всяке правління передбачає панування небагатьох над багатьма. Воля народу глибоко анархічна: він мріяв би робити все те, що йому до вподоби. В неусвідомленій формі він розглядає правління. як неминуче зло. Воно є примусом. Народ не примушує себе — його примушують. Він не править собою — ним правлять.

Прихильники елітарної форми здійснення влади, як правило, аргументують це піклуванням про все суспільство. Намагаються довести, що саме таке правління вiдповiдає справжнім інтересам його нормального функціонування. Французьких матерiалiстiв ХVIII ст. лякали країни революцій. Вони вважали, що народні маси нездатні самостійно керувати суспільним життям, а повинні йти услід за лідерами з освічених класів.

Вважається, що технічно неможливо здійснити правління народу, особливо у великій державі. Народ повинен на те уповноважити державу, оскільки сам він “некомпетентний” в полiтицi, та “дезiнформований”. Якщо дозволити народові управляти, то він нашкодить сам собі. Його інтереси краще забезпечить еліта. Більше того, некомпетентність мас, прагнення поклонятися лідерам неминуче створюють еліту в будь-якому суспiльствi. А якщо орієнтуватися на демократію, то це призведе до висування абикого, а отже, до ерозії політичного керівництва на шкоду всьому суспільству.

Еліта i демократія, їхнє спiввiдношення розглядаються не тільки як такі, що одна одну виключають. Теорії політичного плюралізму протиставляється концепція елітарної демократії (демократичного елітаризму). Вiдсутнiсть у західному суспiльствi справжньої еліти розглядається як одна із головних причин кризи демократії. Отже, необхiднiсть елітарного правління виводиться із самої демократії. Для її збереження та зміцнення вважається необхідним відродити консенсус, а для цього потрібно відновити авторитет еліти. В зв’язку з цим “уточнюється” зміст цього поняття. Стверджується, що демократія — це не правління народу, а уряд, який схвалюється народом.

По суті, позиція обмеження участі мас у політичному процесі обґрунтовується тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції. Вони слабо уявляють собі цiнностi та принципи демократії i, піддаючись впливові демагогів, можуть руйнувати їх. Елiтаристи вважають, що демократія працює краще, коли освічена еліта забезпечує буфер між iррацiональною громадськістю i державою.

Поєднання елітаризму з демократією вважається природним вже тому, що правляча еліта визнається необхідною для будь-якою суспільства, в тому числі демократичного. І взагалі елітарна демократія не відкидає ще i народного суверенітету — це правління еліти на благо всього народу, суспільства. Саме вiдповідальнiсть за виживання демократії лежить на плечах еліти. Справді, своєрідна “iронiя демократiї”: елiта повинна правити мудро, щоб влада народу вижила.

Власне кажучи, сформувалася теорія демократії, яка ґрунтується на зовні недемократичному принципі поширення ідеї поділу влади на все соціальне життя: участь у виборах слід відокремити від участі в управлiннi. Правити суспільством повинна політична еліта. Проте завоювати право на все це вона може тільки у вiлънiй та вiдкритiй конкуренції.

Елітарна демократія передбачає «плюралізм» елiт, що забезпечує дисперсію влади на основі протиборства i балансу політичних сил, представлених різними елiтами. Вiдбуваєтъся конкуренція елiт за владу. Маси, вибираючи між конкуруючими елiтами, мають змогу повною мірою впливати на політику, виявляти свою волю i відчуття.

Лiволiберальна школа еліти, найбільш яскраво представлена Ч.-Р. Мiллсом, рішуче пориває з апологетикою еліти. Модель існуючої влади зображається у вигляді піраміди, нижчий рівень якої є рівнем «фактичного безправ’я». Це політично інертне населення. Середній рівень відображає групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, урядовим керівникам, верхiвцi військових. Вони i становлять вершину пiрамиди — еліту. Ця група займає позиції, які дають змогу підноситися над середовищем звичайних людей i приймати рішення, що мають сильні наслідки. Саме вони командують найважливішими iєрархiчними інститутами й органiзацiями сучасного суспільства. В їхніх руках — стратегiчнi командні пункти соціальної системи, в яких зосереджені дiйовi засоби, що забезпечують владу, багатство i популярність.

Статус еліти, вважає дехто, визначається не iнституцiйними або економічними позиціями, а особистими якостями. Це насамперед лідери, здатні бути моральним прикладом для рядових громадян, здатні викликати повагу до себе. Тiлъки за такої умови зберігається дистанція між елітою i масами. Справжня еліта не владарює, а керує з добровільної згоди мас, спираючись на свій авторитет. Отже, демократія характеризується не вiдсутнiстю еліти, а способом i рекрутування, представництвом i вiдповiдальнiстю. Загрозу демократі становлять трудящі маси. Останні начебто правiшi порівняно з елітою. А саме еліта виховує народ у дусі демократії.

Намагання виробити iншi, аніж народовладдя, критерії демократії пов’язані з концепцією закритого i відкритого суспільства. Для К. Поппера закрите суспільство — тоталітарне, яке ігнорує особу, робить людей рабами колективу. Відкрите — таке, що визнає цiннiсть особи, орієнтує на iндивiдуальнi досягнення, робить особу суверенною. Саме в такому суспiльствi маси мають змогу вільно вибирати правлячу еліту, демократичним шляхом змінювати уряд. У відкритому суспiльствi монополія на владу не зосереджується в руках панівного класу. Все суспільство є ґрунтом, на якому виростає еліта, оскiлъки тут висока соціальна мобiльнiсть, яка відсутня у закритому суспiльствi.

В умовах тоталітарного режиму еліта набуває специфічної форми номенклатури. Буквально це слово означає перелік імен або найменувань. Спочатку цим терміном позначався розподіл функцій між різними керівними органами. Проте поступово первісний зміст номенклатури втрачався i змінювався іншим. Номенклатура, зазначає М. Восленський, це: по-перше, перелік керівних посад, заміщення яких здійснює не начальник даного відомства або установи, а вищий орган. По-друге, це перелік осіб, які заміщують такі посади або знаходяться в резерві для їх заміщення. Саме такий кадровий аспект номенклатури виявився особливо важливим для тоталітарної влади, й здійснення i відтворення.

Перехід від тоталітарного режиму до демократичного передбачає зміну типів політичної еліти, створення відкритої еліти, врешті-решт вищої за своїм інтелектуальним потенціалом від номенклатури. Висунута не владними структурами, а населенням, вона вмітиме спілкуватися з масами, завоює їхнє довір’я.

Потрiбнi значні зусилля, щоб формувати еліту, котра б вiдповiдала завданням демократизації суспільства. На цьому шляху криється чимало реальних труднощів. Так, у виборчих кампаніях нова еліта виступає з гострою критикою бюрократизму, надмірно роздутих управлінських штатів. Одержавши перемогу, вона неспроможна скоротити цих штатів. Або, йдучи до влади, демократична еліта критикує привілеї корумпованої бюрократії. Проте, взявши владу в свої руки, частина нової еліти насамперед починає турбуватися про свої власні привілеї.

На думку Г. Ашина, потрiбнi певні умови, щоб нова еліта не стала корумпованою, не відірвалася від народу, не перетворилась у деспотичну. Зокрема, це повна гласність, обнародування кожного факту порушення демократичних норм та процедур, що забезпечило б вiдкритiсть нової еліти. Причому вiдкритiсть у двох аспектах: у першому — для забезпечення соціальної мобiльностi, для надходження найбільш здібних, талановитих представників найширших верств населення, у другому — для постійного зворотного впливу мас, які залучаються як у час виборних кампаній, так i в проміжках між ними. Далі, потрiбнi політичний плюралізм, вільна конкуренція потенціальних елiт, їх взаємна критика i суперництво, де судом с народні маси. Нарешті, необхідне суворе додержання законності, демократичних процедур. Народні маси не повинні при цьому втратити контроль над політичною ситуацією в суспiльствi i здоровий скептицизм стосовно будь-якої еліти.

СУТНIСТЬ ПОЛIТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

ТА ЙОГО ТИПОЛОГIЯ

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у глибоку давнину. Цією проблемою займались серед інших i Платон, i Арістотель. У середні віки Н. Макiавеллi вважав, що типовий політичний лідер — правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці “Генеалогія моралі” вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природний інстинкт людини i зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитету так, як сім’я потребує авторитетного батька.

Більш пізні захiднi політологи i соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже па інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно з якою лідер с особистістю з вiдповiдними соцiально-психологiчними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості вiдiграють тут істотну роль. Проте, гiпертрофуючи цей фактор трактуючи лідера тільки як явище бiопсихологiчне, поза соцiально-економiчною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з’ясувати проблему політичного лідерства.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, котра найбiлъш успішно здійснює орiентацiю на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати пануючі звичаї або домінуючий характер, що дало б йому змогу піднятися без напруження або ризику на керівний пост.

Об’єктивна необхiднiсть лідерства зумовлюється управлінською функцією влади. Це такий стан взаємовідносин у суспiльствi, при якому координація i планування публічної дiялъностi є прерогативою однієї людини (або кiлъкох осіб). Р. Такер зазначає, що якщо iндивiд сам оцінює ситуацію i визначає свої дії, то питання лідерства та його впливу не виникає. Необхiднiсть у лiдерствi виникає тоді, коли ситуація, до якої волею обставин залучені великі групи людей, потребує оцінки, щоб сама група або будь-хто від її iменi розпочав необхiднi дії. В невеликих групах лідерство може мати неформальний характер i переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах виникає потреба в офiцiйному лiдерствi.

Сучасна полiтологiя дає змогу виявити ряд обов’язкових об’єктивних ознак перетворення iндивiда в політичного лідера. Так, для політичного лідера, що обіймає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. М. Вебер з цього приводу зазначав, що кар’єра політика передбачає таку внутрішню радість, як почуття влади, почуття того, що тримаєш у руках нерв історично важливого процесу. Це почуття здатне підняти професійного політика над рівнем повсякденності. Б. Рассел писав, що в умовах вільного змагання, коли “влада відкрита для всіх”, iмовiрнiше її одержить той, хто більше від усіх цього прагне. Такі люди вiдрiзняються від звичайних винятковим владолюбством. Той, хто не сповнений почуття радості від влади над оточуючими, не може розраховувати на успіх. Справжній лідер, особливо в полiтицi, завжди володіє винятковою самовпевненістю, яка глибоко вкоренилася в його свiдомостi.

Щоб стати політичним лідером, людина повинна бути наділена як психологічними, так i соцiально-полiтичними якостями. Маючи на увазі перші, М. Вебер зазначав, що в основному три якості як вирiшальнi обов’язкові для політика: пристрасть, почуття вiдповiдальностi, окомір. Пристрасть у розумiннi орiєнтацiї на сутність “справи”, пристрасну самовiдданiсть їй. Проте однiєї тільки пристрасті недостатньо. Вiдповiдальнiсть за справу, якій служить політик, повинна бути провідною зіркою його дiяльностi. А для цього потрібен окомір, здатність внутрішньо зібрано i спокійно піддаватися впливові реальностей. Іншими словами, потрібна дистанція стосовно речей i людей. Вiдсутнiсть дистанції i тільки такої— один із смертних грiхiв усякого політика. М. Вебер наголошував, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства, яке здійснюється водночас пристрасно i з холодним розрахунком.

Культ сильного керівника перейшов у політичну фiлософiю сьогоднішнього дня. Як докази необхiдностi сильного керівника наводяться три основні тези: у випадку кризи сучасного суспільства потрiбнi величезні зусилля, щоб подолати опір бюрократії; на політичну арену вийшли широкі народні маси i коли лідер перебуває з ними у прямому контакті, то це звільняє його від втручання політичних iнститутiв i дає змогу концентрувати владу «з волі народу»; у слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника.

Якщо мовиться про соцiально-полiтичний аспект, то політичний лідер повинен насамперед мати власну політичну програму i бажання боротися за й здійснення. А для цього потрібно володіти такими особистими рисами, як воля, цiлеспрямованiстъ, настирливість. Необхідно бути також популярним, уміти завойовувати маси. Звичайно, лідер повинен мати час i можливість довести своє лідерство. Нарешті, iстиннiсть лідера виявляється i в тому, що навіть втративши свої офiцiйнi полiтичнi посади, він залишається самим собою.

Щодо типів політичного лідерства, то М. Вебер вивів їх із типів влади (правління). Насамперед це лідерство, властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов’язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою дiяльнiсть. Правитель, котрий зневажає традиції, може втратити i свою владу.

Далі — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, талант, властивий людині), вiдповiдно харизматичний правитель. Це той, при якому влада над іншими ґрунтується на вiрi, що правитель має особливі магiчнi здiбностi. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену мiсiю. Це зумовлює послух підлеглих. i тут влада випливає із особистих якостей правителя, а не від безособового права. Пiдлеглi вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керiвникiв революцій, досвідчених далекоглядних політичних дiячiв, релiгiйних лiдерiв.

Нарешті, легальне правління означає вибір політичного лідера через демократичні процедури i надання йому повноважень, за зловживання яких він несе вiдповiдальнiсть перед виборцями.

Г. Лассуелл намагається пояснити типи лiдерiв, виходячи із особливостей їхньої політики. З цих позицій він виділяє лiдерiв-адмiнiстраторiв, агiтаторiв, теоретиків. На думку Г. Лассуелла, вождями-агiтаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення через такі механізми, як викривання інших. Лiдери-iдеологи — це iндивiдуми, котрі пережили втрату багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи й у слова, заяви i маніпулюючи ними.

Бiльшiсть сучасних полiтологiв виходить із дихотомічного трактування лідерства. В. Хагеман виділяє «консервативний» та «революційний» типи лiдерiв. Перший у своїй дiяльностi спирається на традицiйнi установки та норми, другий — основні свої дії спрямовує на поновлення останніх, тому мусить мати особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лiдерiв за мірою їхнього впливу на суспільство на “реальних” та мснеджерiв. Перші — це лiдери-герої, другі — ті, котрі майже не впливають на хід подій. Дві категорії лiдерiв — перетворювачів та дiльцiв — виділяє Дж. Бернс. Лiдери-перетворювачi діють в ім’я реалізації своїх глобальних поглядів, лiдери-дiлки, навпаки, чинять «тут» i «негайно», концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Бернс також пов’язує ці типи лідерів з наявною ситуацією i середовищем, де відбувається їхня дiяльнiсть. Він взагалі протиставляє революційне лідерство в межах суспільства як перетворююче партійному лідерству як діловому.

Цікаву типологію політичного лідерства запропонував Е. Вятр. Вона ґрунтується на психологічних рисах й типах поведінки політичних лiдерiв i постає у такому вигляді: виходячи зі ставлення до iдеологiї власного руху виділяють “чисті” типи лiдера-iдеолога та лiдера-прагматика; за ставленням до власних прихильників існують лiдер-харизматик та лiдер-представник (перший формує, другий виражає волю тих, хто за ним стоїть); за ставленням до противників лідери бувають угодовцями, що прагнуть до пом’якшення конфлікту i пошуку компромісних рішень, а також фанатики, котрі намагаються навмисне загострити конфлікт та знищити противника будь-що; за способом оцінки дiйсностi виділяють типи відкритого лідера та лiдера-догматика. Е. Вятр слушно вважає, що ці чотири дихотомії “чистих” типів лiдерiв взаємно не пов’язані, тобто окремі типи виявляються в різних комбiнацiях.

У перші десятиріччя ХХ ст. традиційного полiтика-парламентарiя почав витісняти політичний лідер «нового типу». Це, передусім, лiдер-демагог, який виник з приходом до влади в Європі фашизму i аналогічних політичних систем. Він апелював до широкої, здебільшого неорганізованої маси, спекулюючи на її інстинктах, передсудах, традиційному консерватизмі, полiтичнiй недосвiдченостi. В ужиток були введені примітивні заклики, розраховані на створення атмосфери масового психозу. Такі лідери оголосили себе керівниками народу, зверталися безпосередньо до народу, говорили про iстотнi для нього проблеми, обіцяли боронити інтереси народу. Їх характеризувало низьке соціальне походження, що давало змогу розуміти психологію народних мас i вміло використовувати це. Їхній полiтичнiй дiяльностi властивий особливий стиль. Манера промов відзначалася широким використанням просторічних зворотів, грубих примітивних висловлювань i навіть лайки. Все це призначалося для народних мас, які не звикли самостійно мислити. Маючи на увазі таких лiдерiв, Р. Мiхельс зазначав, що вони йдуть услід волі мас вдаючись до демагогії. Демагоги розсипають лестощі масовій волі. Замість того, щоб пiднiмати маси, вони опускаються до їхнього найнижчого рівня. І це лише для того, щоб під неправдивим прикриттям одягти на них своє ярмо i панувати від їхнього iменi.

Серед лiдерiв “нового типу” з’явилися полiтичнi бюрократи, фахiвцi по створенню політичних органiзацiй i керівництву ними, які володіли методами масової комунiкацiї. Але саме в цей час на грунтi представницької демократії Заходу народилися полiтичнi лідери, характерними рисами яких були висока загальна i політична культура, професiоналiзм, особиста порядність i мужність. Таким діячам властиве масштабне політичне мислення. Ці лідери дійсно виражали загальнонацiональнi інтереси i забезпечували вихід своїх народів з екстремальних умов. Сказане повною мірою стосується Ф. Рузвельта, У. Черчiля та інших.

Після другої світової війни формується тип лiдерiв, яким властиве вміння володіти масами. У передвиборній кампанії вони орієнтуються на масові аудиторії. В найскладнiшi моменти ведуть гру на публіку. Вміють дохідливо роз’яснити масам складні проблеми економіки i політики.

Допускаються й iншi критерії класифiкацiї політичних лiдерiв. Зокрема, можлива i необхідна типологія за рівнем лідерства: загальнонацiональнi полiтичнi лідери, лідери регіональних, локальних спільностей різного масштабу. Можливий пiдхiд до лідерства на рiвнi різних політичних iнститутiв — “перших осіб” тих чи інших партій, суспiльно-полiтичних органiзацiй та рухів.

Ж. Блондель запропонував два виміри політики лідерів на пiдставi того, чи прагнуть вони змінити або зберегти існуюче становище i які масштаби проблем, котрі їм доводиться розв’язувати. Взаємозалежність цих двох вимiрiв дає змогу виявити типи впливу лiдерiв на суспільство.

Великого значення набуває типологія лiдерiв залежно від характеру політичного устрою. Йдеться про лідерів демократичних режимів i різних пiдвидiв авторитарних — від олiгархiчних до воєнних, тоталітарних, диктаторських.

Політичний досвід розрізняє лiдерiв за методами здійснення влади як демократів i диктаторів. Останній тип лідерства властивий авторитарним режимам. Як зазначав

Р. Мiхельс, диктаторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування i дикого свавілля, а й дуже часто зі щирої впевненості в значимості власного “я” для суспільства. Панування бонапартистського лідера, тобто вибраного народом, може ґрунтуватися на iлюзiї мас, що саме вони вручили йому мандат на панування. Такий лідер виступає як творіння самого народу.

Істотні вiдмiнностi в iнститутi політичного лідерства зумовлені певним станом суспільства: чи воно переживає революцію, перехід від одного ладу до іншого, чи період спокійного, відносно стабiлъного розвитку. Так, істотною особливістю політичного лідерства в сучасному свiтi с саме його харизматизацiя. Це специфічна захисна реакція суспільства на процеси розкладу i оновлення економічних i соцiально-полiтичних структур, які супроводжуються відособленням, замиканням у собі значних груп населення, взагалі посиленням суспільної «атомізації». Харизма, вважає

М. Вебер, виявляється тоді, коли люди відчувають глибоку тривогу, зумовлену матеріальними чи духовними причинами або поєднанням тих i інших. Саме тоді з’являється лідер, який завдяки своїй здатності оцінити ситуацію може врятувати людей від лиха, i люди бачать у ньому рятівника.

Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів i революцiонерiв. Це насамперед відмiнностi в питаннях тактики, для реформаторів типовим с прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному шляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насильства з боку прихильників існуючих порядків.

Різниця між лідерами-реформаторами i лiдерами-революцiонерами більшою мірою виявляється в розумiннi й оцiнцi ситуацii. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює базовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі — це ситуація, яку можна i потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід — фундаментальна перебудова суспільства.

ФУНКЦIЇ ТА МЕХАНIЗМИ ПОЛІТИЧНОГО ЛIДЕРСТВА

Завдяки авторитету i особистому впливу політичний лідер вiдiграє визначальну роль у здiйсненнi влади над органiзацiєю, до якої належить i яку очолює. Функціонально він покликаний формулювати політичний курс, стратегію i тактику. Його дiяльнiсть здійснюється на трьох взаємопов’язаних рівнях: перший — здійснення функцій оцінки (від лiдерiв чекають авторитетно, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий — вироблення ліній поведінки (визначення від iменi групи напряму її дій з метою розв’язання проблеми), третій — виконання мобiлiзуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її бiльшостi в оцінці ситуації i реалізації наміченого плану).

Лідер — обов’язково особистість, продукт «природного відбору». В зв’язку з цим слід розрізняти поняття «лідер» i «керівник». Політичний керівник також визначає мету політики i засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії i тактики. Проте робить це, тому що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — це кращий варіант. Але можлива i відсутність у політичного керівника як в особи якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Характер i механізми функціонування політичного лідерства істотно вiдрiзняються залежно від форми здійснення влади. В умовах тоталітаризму — це особиста диктатура, тиранія, що спирається на насильство, “авторитет сили”. В умовах демократії, в тому числі елітарної — це лідерство на основі “сили авторитету”, закону”. Як уже зазначалося, однією із ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера.

Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Стосовно цього утвердження інституту президента, як i забезпечення авторитету цієї форми правління, не означає зазіхання на демократію. Як правило, авторитарна влада асоціюється з особою того чи іншого політичного діяча, достатньо авторитетного. В такому випадку авторитарна влада не нав’язується суспільству з чиєїсь примхи. Вона народжується самою політичною дiйснiстю, схвалюється масами через представницькі інститути влади.

Насильницька зміна лiдера-диктатора означає не тільки кiнецъ полiтичної кар’єри. В кращому випадку йому вдається втекти зі своєї країни. А інакше — фізичне знищення. Звичайно, тоталiтарнi режими не передбачають ніякою iмпiчменту. Але оскiлъки найбільш зловiснi з них є загрозою для всього людства, демократія має прецедент притягнення до судово вiдповiдальностi на міжнародному рiвнi (Нюрнберзький процес). Не виключається i в майбутньому можливість використання такого способу притягнення до вiдповiдальностi національних лiдерiв-диктаторiв.

Самопливом лідерство не гарантується. Право на першість потрібно ввесь час підтверджувати. Можливість i механізми цього підтвердження залежать від існуючого політичного режиму. Чим демократичнiше суспільство i вища його політична культура, тим постiйнiший процес відтворення цілих плеяд лiдерiв різних рiвнiв i масштабів. Діє інститут політичного лідерства i вiдповiдний його механізм. Під останнім розуміється система правил висування “першої особи” в структурі влади i здійснення нею всіх владних функцій. При встановленні тоталітарного режиму механізм політичного лідерства руйнується.

Він замінюється інститутом номенклатури, який породжує культ особи, приписування політичному лiдеровi визначального впливу на хід історичного процесу. Загалом це властиве всім тоталітарним режимам “реального соцiалiзму”. При цьому зберігається i боротьба з владу. Хоча, згідно з марксистською концепцією, така форма утвердження лідерства після соцiалiстичної революції вважалась усуненою i недопустимою. Оскільки начебто, по-перше, питання влади актуальне тільки «в перехідний період від капiталiзму до соцiалiзму». Пiзнiше класи, держава i політика відмирають, замінюються неполітичним комуністичним самоврядуванням. І, по-друге, в “перехідний період” влада робітничого класу реалізується не через правлячу еліту i політичних лiдерiв, а шляхом прямої демократії.

Між тим, оскільки є влада i лідерство, неминуча i боротьба за лідерство. В умовах зміцнення незалежності i суверенітету України, розбудови й державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивiлiзованi, адекватні вимогам демократії.

Тип моделі політичного лідерства істотно впливає на політичне життя. В демократичній полiтичнiй системі для лідера необхідне полiтико-культурне середовище, яке водночас виступає i як збуджувальний, i як контролюючий фактор його дiяльностi. Національний лідер залишається в рамках демократичного процесу лише в тому випадку, якщо його оточують iншi лідери, здатні створити йому конкуренцію, коректувати його дiяльнiсть або навіть замінити на урядовій посаді вiдповiдно до діючих правових норм та звичаїв.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   В.М. Піча, К.М. Левківський, Н.М. Хома – Політологія навчальний посібник – Київ «Каравела» 2002 р.

2.   О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко – Політологія – Київ «Академія» 2000 р.

3.   О.І. Семків, А.І. Пашук – Політологія - Львів 1994 р.

4.   В.М. Піча, Н.М. Хома – Політологія конспект лекцій – Київ «Каравела» 1999 р.