Психологія праці

Зміст

Вступ

1. Професійне самовизначення та покликання

2. Проблема професійного самовизначення особистості

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Сенсом життя окремої людини і людської спільноти в цілому є, передусім, продовження людського роду, тому в центрі діяльності суспільства має бути людина, її фізичний і духовний розвиток, а найважливішим напрямком діяльності кожної людини незалежно від національності, віросповідання, професії має бути виховання в широкому розумінні цього слова. Кожен громадянин повинен володіти відповідними знаннями в царині виховання як обов'язковим освітнім мінімумом.

Держава створює соціальні інститути, які мають професійно займатися питаннями виховання підростаючого покоління: дошкільні виховні заклади, загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади. Системою соціальних інститутів забезпечується підготовка фахівців у галузі освіти і виховання. Головна роль у виконанні цього завдання відводиться педагогічним навчальним закладам. Актуальність дослідження динаміки професійного самовизначення обумовлена потребами як теоретичного значення, так і потребами практики, насамперед, необхідністю осягнення тих радикальних світоглядних змін, що відбуваються в масовій свідомості людей, потребами досягнення порозуміння між поколіннями, включення молоді в процеси активної взаємодії.

В ході становлення й зміцнення України як незалежної держави відбулися суттєві зміни, насамперед, у формах власності, політичній організації та соціокультурній структурі суспільства, стосунках між особистістю і суспільством, в ідеології та суспільній психології, соціокультурних орієнтаціях людей, особливо молоді. Ці зміни не завжди вписуються в усталені ціннісні схеми, нерідко суперечать традиційним уявленням і звичним способам життя. Їх беззастережне, активне й творче сприйняття прогресивною частиною українського суспільства межує з певною розгубленістю тих, хто звик жити за усталеними нормами та життєвими стереотипами. В центрі цієї суперечності знаходиться молодь.

1. Професійне самовизначення та покликання

На всіх етапах розвитку суспільство піклувалося про передачу підростаючому поколінню професійного досвіду. З розвитком виробництва підвищувалися вимоги до працівників, що потребувало врахування їх уподобань і природних дарувань при профвідборі.

Ще в 1575 р. іспанський лікар і філософ X. Уарте стверджував, що для того, щоб ніхто не помилявся у виборі тої професії, яка найбільше підходить до його дарувань, королю слід було б виділити уповноважених людей значних розуму і знань, які відкривали б у кожного його дарування ще в дитячому віці, змушували б його обов'язково вивчати ту галузь знань, яка йому підходить, і цим самим не допускали б випадкового профвибору.

На межі XX ст. професійна орієнтація інституалізувалася. Американський учений Р. Парсонс уперше організував у Бостоні спеціальне профорієнтаційне бюро і видав наукову працю "Вибір професії".

У нашій країні профорієнтаційну роботу почали вести в 20-ті рр. Уже у 1934 р. у СРСР нараховувалося 86 бюро, основним завданням яких був професійний підбір вступників до ФЗУ. Постановою ЦК ВКП(б) 1936 р. мережу профконсультаційних бюро було ліквідовано як "извращение в системе Наркомпроса".

Проте в 70—80-х рр. зростала актуальність профорієнтаційної роботи в Україні. В промислових центрах, на великих підприємствах почали створюватися профорієнтаційні міжвідомчі ради, кабінети, лабораторії і профконсультпункти. Центральне місце в системі профорієнтації відводилося виробничим колективам, де профорієнтаційна робота мала вестися в трьох напрямках: профінформація, профконсультація і профвідбір. Усю профорієнтаційну роботу на підприємстві очолювала рада з профорієнтації і виробничої адаптації, яка вирішувала організаційні та методичні питання з профорієнтації школярів, пропаганди певних професій, надання шефської допомоги школам у вияві професійних схильностей школярів, формуванні у них інтересу до певних видів трудової діяльності, визначенні професійної придатності до тих чи інших професій; організовувала професійний відбір та професійне самовизначення[4,с.32].

Проте за радянських часів трудове виховання було спрямоване на закріплення у свідомості людини негативного ставлення до "заробітчан".

Нині поряд зі скороченням зайнятості у сферах матеріального виробництва, зростанням безробіття відбувається поширення нетрадиційних форм зайнятості, а саме: нерегламентованої діяльності, комерційного туризму, скуповування та перепродажу товарів повсякденного попиту (особливо продуктів харчування), валюти тощо.

В останні роки збільшилося трудове емігрування висококваліфікованої робочої сили із країни в пошуках роботи за кордоном, в результаті погіршується трудовий потенціал суспільства.

Крім того, знижується рівень кваліфікації робітничих кадрів і фахівців, які тривалий час не працюють або перебувають у вимушених довготермінових відпустках через відсутність роботи.

Спостерігається втрата цінностей професійної майстерності та освіти, психологічний страх перед ринком праці, неготовність досить значної частини безробітних до сприйняття сучасних реалій, нездатність застосувати свою робочу силу, неспроможність перевлаштуватися адекватно вимогам ринку, а отже — неможливість нормального відтворення власних професійних якостей.

Сформована протягом кількох поколінь орієнтація на стабільність, низька адаптованість до соціальних зрушень, неготовність активно займатися влаштуванням власної долі, відсутність відповідної профагітаційної освіти надзвичайно ускладнює використання особистісного трудового потенціалу.

Професійне навчання кадрів, зростання їх професійної майстерності в період структурних змін починає набувати особливого значення. Надзвичайно важливим є усвідомлення необхідності переорієнтації молоді з "інфантильного" підходу до вибору професії та працевлаштування на уміння орієнтуватися в широкому діапазоні професій і спеціальностей. Молодь повинна розуміти необхідність і можливість освоєння перспективних професій і спеціальностей, які користуються попитом на ринку праці; прагнути успіху, бути активно зацікавленою у власній трудовій кар'єрі, бажати заробляти гроші і, поряд з цим, поважати трудівника, чесну і сумлінну працю[6,с.26].

У нинішніх умовах очевидна необхідність зміни загальної стратегії управління трудовими ресурсами. Замість визнаних раніше пріоритетів зниження плинності та підвищення стабільності кадрів, головними є формування високомобільного працівника, запровадження керованої мобільності. На думку академіка НАНУ О. Богуцького, працівник нового типу має бути освіченим, конкурентоспроможним, мобільним на ринку праці, із сильними трудовими мотивами, раціональною поведінкою, почуттям відповідальності. Все більше поширюються такі професії, як менеджер, підприємець, бізнесмен, посередник, брокер, дилер тощо.

Значну роль у використанні трудового потенціалу України починає відігравати система служби зайнятості. Вона формує ефективні регіональні механізми трудозайнятості, спрямовані на врахування в практиці управління особливостей кожного регіону України, сприяє професійному самовизначенню людини, її профорієнтації.

  2. Проблема професійного самовизначення особистості

Професійне самовизначення — це не одноразовий вибір професії, а перманентний процес самопізнання, формування інтересів, визначення напрямків набуття кваліфікації, який пронизує всі етапи навчальної і трудової діяльності людини.

Проблема вибору професії молоддю містить як теоретичний, так і практичний інтерес. З одного боку, в ній віддзеркалюються устремління, намагання молоді, з іншого — конкретне здійснення цих намірів, реалізація особистих планів (реальний вибір професії). Вирішення цієї проблеми можливе у двох напрямках: формування особистих намірів та інтересів у молоді з урахуванням соціально-економічних потреб суспільства; приведення у відповідність устремлінь, особистих планів молоді з можливостями їх реалізації[3,с.60].

Рішення про вибір нової професії може виникати впродовж всього періоду активної трудової діяльності людини. Проте найбільш важливим з погляду реалізації суспільно-політичних інтересів є вплив на вибір професії після закінчення школи, в період самовизначення, становлення особистості. Визначальною формою такої роботи є профорієнтація, основа якої — професійний відбір — процес визначення (вияву) за допомогою науково обґрунтованих методів ступеня і можливості формування фізичної, психофізіологічної та соціальної придатності людини для виконання тої чи іншої роботи. Метою профвідбору є добір із загальної кількості претендентів на певний вид професійної діяльності тих осіб, які за своїми особистісними даними максимально придатні для цього.

Стосовно трудової організації проблема профвідбору полягає у визначенні професійної придатності — сукупності особливостей людини, її здібностей і схильностей, що обумовлюють ефективність певного виду діяльності і задоволеність обраною професією. Наприклад, від операторів вимагається без особливих зусиль зосереджувати і переключати увагу, знаходити оптимальне рішення за найкоротший час. Їх нервові процеси повинні бути динамічними, а поведінка в складних ситуаціях — емоційно стійкою. Водіям потрібні хороший зір і швидка реакція, шліфувальникам — м'язова чутливість і чутливість шкіри, кінчиків пальців. Не всі люди в однаковій мірі здатні освоювати ту чи іншу професію — один легко оволодіває навичками, досягає професійної досконалості, іншому потрібні роки. Трапляється, що в процесі тривалого навчання втрачається інтерес до обраної професії і людина змінює раніше обраний вид діяльності. Призначення профвідбору — зменшити проблеми через незадоволення обраною професією чи відсутність у працівника необхідних здібностей, хисту[5,с.62].

Профвідбір здійснюється у два етапи. На першому етапі на основі матеріалів спостережень, опитувань, бесід з керівниками, провідними фахівцями складаються професіограми — різнобічний опис професій, який дає уявлення про те, що і як має виконувати той чи інший фахівець, за допомогою яких засобів праці, за яких виробничо-технічних умов, а також вимог, що висуваються до особистих якостей фахівця.

Зазвичай професіограма містить такі характеристики: виробничо-технічну — перелік основного обладнання, що використовується, інструментів, матеріалів, особливостей робочого місця, виробничого процесу; економічну — окреслення ролі і місця фахівця у виробничому процесі, форми і системи оплати праці, показники і умови преміювання; гігієнічну та медичну — визначення рівня загазованості, освітлення, температури, шуму, вібрації, професійних захворювань, медичних обмежень; соціальну — визначення суспільної значущості професії, попиту на неї, видів і форм службових контактів, перспектив професійного й посадового просування; педагогічну — перелік необхідних знань, навичок і основних форм та методів їх формування; психологічну — перелік необхідних психофізіологічних властивостей і особливостей виконавця тощо.

На другому етапі профвідбору вивчаються природні дані і схильності, соціальні, психологічні та фізіологічні властивості людини і складається карта особистості, яка характеризує людину в таких аспектах: соціальному—соціальна свідомість, мотиви професійної діяльності, професійні інтереси, широта світогляду; психологічному — риси характеру, особливості уваги і пам'яті, швидкість і продуктивність розумових процесів, емоційні особливості, вияв волі; фізіологічному — тип вищої нервової діяльності, особливості організації мозкових регулятивних систем[1,с.80].

Для складання карти особистості зазвичай використовується два основних методи: система тестів — набір завдань, у процесі вирішення яких визначаються психофізіологічні особливості і якості людини (увага, пам'ять, темперамент тощо); особиста бесіда, анкетування.

При фіксуванні необхідних (професіограма) і наявних (карта особистості) якостей визначається профпридатність.

Практика свідчить, що більшість молоді визначає свій життєвий шлях самостійно під впливом обставин, які не мають нічого спільного зі свідомою профорієнтацією. Результатом цього може стати загальна незадоволеність працею, байдужість до її змісту, бажання змінити місце роботи, безробіття. Вирішення проблеми — у створенні системи профорієнтаційної роботи, що поєднувала б комплекс заходів, спрямованих на пропаганду потрібних професій, організацію ознайомлення зі спеціальністю, навчання у виробничих умовах, трудове виховання.

Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність взагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.

 
Висновки

Отже, для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації праці велике значення має забезпечення в системі освіти поєднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому молодь зможе набути не тільки трудових навичок, а й усвідомити суспільну значущість праці; молоді відкриються можливості свідомої орієнтації у трудовій сфері, а отже — економічної свободи, у неї виникне інтерес до поповнення знань. Без цього праця, на думку видатного педагога А. Макаренка, є педагогічне нейтральною, тобто не формує духовне багатство особистості.

У цьому зв'язку надзвичайно важливою стає співпраця навчальних закладів з науковими та виробничими організаціями, а також участь учнів і студентів у дослідженні й вирішенні конкретних проблем. З переходом до ринкових умов можливе створення нових форм організацій співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів.

Список використаних джерел

1.   Баклицький І. О. Психологія праці. — К.: Знання, 2008. — 655с.

2.   Балл Г. О., Бастун М. В. та ін. Психологія праці та професійної підготовки особистості. — Хмельницький: Універ, 2001. — 330 с.

3.   Калініна Т. О., Кожанова Є. П. Фізіологія і психологія праці. — Х.: ХНЕУ, 2005. — 268 с.

4.   Карпенко Г. В. Психологія праці та вибір професії. — Суми: Університетська книга, 2008. — 168с.

5.   Крушельницька Я. В. Фізіологія і психологія праці. — К.: КНЕУ, 2003. — 367 с.

6.   Траверсе Т. М. Психологія праці. — К., 2004. — 116 с.