Українська полемічна думка у XVI–XVIII ст.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНФОРМАТИКИ І ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ І РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

Реферат за темою:

УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА У XVI – XVIII СТ.

Виконав:

магістрант групи ФіР-04М

Халіков Р.Х

Науковий керівник:

доц. А. М. Фесенко

Донецьк 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛЕМІЧНІЙ ДУМЦІ XVI – XVIII СТ

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА В ОСТРОЗЬКОМУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ОСЕРЕДКУ

РОЗДІЛ 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ЦЕНТР

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Українська територія періоду XVI – XVIII ст. стала площею зіткнення кількох релігійних напрямків – православ’я, протестантизму, католицизму та уніатства – між якими розгорілася боротьба за домінування серед християнського населення регіону. Полеміка, яка розгорнулася, стала стимулом для розвитку освіти, філософських досліджень, раціоналізації мислення, оскільки полемісти мали бути достатньо освіченими, щоб вести повноцінну богословську боротьбу. Дослідження цього надзвичайно важливого періоду становлення української думки важливе та актуальне для повного розуміння специфіки української філософії та українського християнства. Актуальність саме даної праці полягає в дослідженні розвитку українського православ’я через призму полемічного богословсько-філософського протистояння задля виявлення його специфіки.

Мета роботи – виявлення специфіки української полемічної думки XVI – XVIII ст. Для її виконання будуть виконані менші завдання – розгляд сукупної ситуації в українському християнстві, висвітлення різних тенденцій в українському православ’ї, насамперед, появи великих культурно-просвітницьких центрів різних форм власності на прикладі Острозького та Київського осередків. Об’єкт роботи ситуація в українському християнстві та християнській думці XVI – XVIII ст. Предмет роботи – український полемічний рух XVI – XVIII ст.

Структура праці зумовлена поставленими проблемами та складається з трьох розділів – у першому висвітлено загальну тогочасну ситуацію в міжконфесійній боротьбі, другий і третій присвячені відповідно різноплановим культурно-просвітницьких осередкам – Острозькому, який був заснований та функціонував за підтримки князів Острозьких, та Київському, який функціонував за підтримки церкви та в менш ворожому середовищі.

РОЗДІЛ 1. РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛЕМІЧНІЙ ДУМЦІ XVI – XVIII СТ.

 

Полемічна традиція в історії української думки пов’язана безпосередньо з релігійним протистоянням. Особливо гострою боротьба на цій території стала в XVI – XVIІI ст.ст. під час розповсюдження ренесансних, реформаційних ідей, а також у зв’язку з впровадженням Берестейської церковної унії в 1596 р. В цей час зіткнулися католицький, православний та реформатський напрямки християнства, йде масштабна богословська полеміка між ними. Боротьба здебільшого ведеться між освіченими полемістами, які добре володіли грецькою та латиною, тобто могли звернутися до першоджерел з логіки. Крім того, ще в XIV – XV століттях було перекладено трактати з логіки Маймоніда та аль-Газалі, а також анонімний арабський текст «Аристотелеві врата» (відомо також, що, наприклад, Станіслав Оріховський знав творчість Аверроеса) [3, 112-113]. Отже, традиція логіки та раціональності була поширена серед українських діячів культури, причому користувалася неабиякою пошаною. У творах письменників XVI – XVIІ ст.ст. можна знайти чимало реверансів у бік розуму як важливого засобу пізнання істини, хоча в українській думці набагато більше значення, ніж у тогочасній європейській, надається серцю, тобто інтуїтивно-містичному пізнанню на засадах християнської віри. Юрій Дрогобич пише в передмові до книги «Прогностична оцінка 1483 року»:

- Обшири неба для наших очей незбагненно великі,

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм,

Так відкривається шлях, що до ефіру веде… [2, 15]

Можна також навести цитати з полемічного твору Іпатія Потія, що захищає Берестейську унію в полеміці з Кліриком Острозьким: «Бачу, ижъ ти слов доставаетъ: много мовиш, але мало пробуешъ. Бо то есть кгрунтъ твого всего доводу, яко бачу (поведаешъ): ижъ тая единость наша не зъгажаетъся зъ волею Божею. Альбо-сь ты порадъцею у Бога былъ, ижъ хочешъ ведати умъ Господень? … Неправду мовишъ, бо того всего не доведешъ … О, незмероное глупство ваше! Же ся обачити не можете, и неподобную речь быти розумеете!» [5, 151-152, 163].

Одним із характерних пріоритетів цієї доби було створення всіма трьома напрямками потужних систем освіти, що дозволяло успішно вести полеміку, остаточною метою якої було захоплення монополії на ортодоксальність і домінування в духовному житті суспільства. Важливість таких освітніх центрів підкреслює В. Литвинов: «На відміну від західних філософів, українські гуманісти замало уваги надавали розробці логічної проблематики, теорії абстрактного мислення, зокрема теорії категорій, висновку, доказу, методу, тобто таким дослідженням, в яких розум стає самоцінністю, звільняється від теології. Це стало можливим згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії» [3, 120]. Серед наукових центрів XVI-XVIІІ ст.ст. можна крім Києво-Могилянської академії побачити як братські школи (1585 – львівська, 1615 – київська, 1620 – луцька тощо), так і колегіуми (1632 – Києво-Могилянський, 1700 – Чернігівський, 1721 – Харківський тощо), університети (1661 – Львівський, 1805 – Харківський, 1834 – Київський). Також раціоналістичний світогляд культивувався при книгодрукарнях, перекладницьких та культурних центрах (наприклад, Острозький – 1576-1636) тощо.

Під час полеміки в таборі православно налаштованих полемістів поступово виокремлюються дві полярних тенденції. «Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М. Смотрицький, С. Зизаній і Л. Зизаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму, на ґрунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репрезентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі...» [1, 59]. Передбачувані й наслідки подібного розгалуження. З одного боку, тенденція до раціоналізації поступово переводить релігійний дискурс до формально-логічної філософської полеміки – філософи «в своїй боротьбі проти філософії томізму фактично почали підривати релігію зсередини, самі того, напевно, не усвідомлюючи»[7, 12]. Проти надмірного надання переваги в пошуку істини й ортодоксії виступав, наприклад, Василь Суразький: «И ни которое учение в них, ни человеческое, ани божественное твердо быти мнися, если не аристотелевскими силогизмами ствердят его» [7, 30]. Подібну думку мав також Іван Вишенський, що виступав проти надання беззаперечного ступеню авторитету розуму, через його неспроможність пізнати єдиний гідний пізнання об’єкт – Бога. За Іваном Вишенським, «пізнавальна діяльність людини має спрямовуватись не на часову, минущу природу, а до осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще» [1, 61]. Проте містичні та антираціональні тенденції не змогли нарівні брати участь у полеміці з прокатолицькими колами, які, завдяки діяльності освічених полемістів-єзуїтів, перемогли в боротьбі за домінування серед мирян і протестантів, і, значною мірою, православних.

Отже наслідки побудови логічних теорій під час релігійно-філософської полеміки охоплюють два полярних процеси – визнання раціонального критерію адекватним для пошуку істини, намагання якомога чіткіше дотримуватися формальних положень з одного боку; відмову брати участь у полеміці та сумнів у її спроможності віднайти об’єктивну істину, яка може не співпадати з раціональними побудовами, – з іншого. Перша позиція спрямовує своїх адептів на все повніше надання переваги розумові перед доктринальними положеннями, які відтепер не є самостійними істинами, а вимагають легітимації з боку раціональних логічних систем. Відбувається підміна цінностей, коли істина позараціональна замінюється істиною раціональною, тобто суто людські висновки домінують перед не завжди зрозумілими положеннями, даними харизматичним засновником від імені надприродного авторитету. Але такий перебіг подій не відповідає первинній ситуації, для якої властиве безумовне надання першого місця позараціональній істині одкровення, сприяє виникненню недовіри до розуму як засадничого критерію істини. Таким чином друга позиція характеризується униканням логіки та, як наслідок, аргументація її представників може бути сприйнятою лише завдяки особистій харизмі, залишаючись на периферії розвитку релігійно-філософської полеміки.

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА В ОСТРОЗЬКОМУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ОСЕРЕДКУ

Острозький культурно-освітній осередок був заснований у 1576 році українським магнатом князем Василем-Костянтином Острозьким і, незважаючи на те, що був утворений на приватних засадах, набув дуже великої ваги в культурному житті, в певному сенсі складаючи альтернативний підхід у просвітницькій діяльності щодо київського осередку, який складався навколо Києво-Могилянської академії. В. С. Горський аналізує діяльність центру: «Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об’єднував ко­легіум, що являв собою першу на східнослов’янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров» [1, 55]. Проте фактор княжої підтримки виявився доволі хитким, і вектор діяльності Острозького культурно-освітнього осередку залежав від політики князів Острозьких. І якщо за доби князя Василя-Костянтина осередок переживав розквіт, то після 1608 року, коли князь помер, почалася поступова деградація, що привело врешті-решт до припинення його існування 1636 року.

До першого періоду діяльності Острозького культурно-просвітницького осередку належить бурхлива видавнича діяльність, організаторами якої, крім князів Острозьких, були такі видатні діячі, як Іван Федоров та Герасим Смотрицький. Останній був першим ректором Острозької школи та одним з ініціаторів перекладу Біблії. Передмова Герасима Смотрицького до Острозької Біблії (1581) «Предисловіє к благовёрному и православному всякого чина, возраста и сана читателеви» спрямована проти антитринітаріїв та інших «злохитрых и многоглавых єресей». Ще одним визначним полемічним текстом, який належить Герасиму Смотрицькому, є збірка «Ключ царства небесного», яка була написана у відповідь єзуїтові Бенедикту Гербесту, що в своїй книзі «Wiary kościoła rzymskiego wywody» (1586) негативно висловлювався щодо східних слов’ян і їх традиції, «порушивши угоду між католиками і православними 1585 р., укладену в присутності короля костьольної ієрархії та магнатів про припинення взаємних виступів» [4, 49]. У збірці гостро критикується курс на полонізацію та покатоличення українських земель, зокрема, піддано критиці календарну реформу.

Також відомими полемістами Острозької школи були Кирило Лукаріс племінник Александрійського Патріарха Мелетія Пігаса, а згодом і сам Патріарх Александрійський, а потім – Костянтинопільський, Никифор Парасхес; Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет (представники української реформаційної ідеології); Йов Княгинецький, соратник Івана Вишенського (консервативна ортодоксальна течія); Дем’ян Наливайко, Андрій Римша (ренесансні гуманісти) та інші відомі діячі. «Гносеологічні орієнтації острозьких книжників, – коментує ідеї представників Острозького осередку В. С. Горський, – визна­чаються переконанням у неможливості з допомогою розуму пізнати божественну істину. Виходячи з визнання всемогутності віри, вони з містичних позицій критикують раціоналістичну теорію схоластів. Справжнє осягнення істини, яку таїть в собі найвища трансцендентна, невимовна сутність, на їхню думку, досягається у мовчанні, що дає змогу через внутрішнє почуття здійснити спілкування з Богом» [1, 58]. Характерна ознака української полемічної думки полягає у притаманному їй гострому публіцистичному спрямуванню, прагненню до філософського осмислення актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

Вістря ідейної боротьби стосувалося, якщо йдеться про Острозький центр, перш за все, проблеми унії православ’я та католицизму, прихильником, а потім – не менш палким супротивником якої був князь Костянтин Острозький. Під час ідейної боротьби проти католицизму ук­раїнські православні полемісти широко використовують антипапську літературу, що поширювалася в Західній Європі доби Відродження та Реформації. У творах полемістів активно цитуються Джироламо Савонаролла, Микола Кузанський, Джованні Бокаччо та ін. Разом з тим полемісти звертаються до здобутків греко-візантійської, православної культури. Складність ситуації з вибором на користь чи проти унії можна проілюструвати прикладом Мелетія Смотрицького, сина Герасима Смотрицького, що став уніатом та яскравим проповідником унії.

Острозький культурно-освітній осередок став зразком і найбільш яскравим прикладом подібного роду центрів, де за рахунок магнатів фінансувалися наукові, просвітницькі проекти, велася перекладницька діяльність тощо. За нетривкий період свого існування центр дав українській думці багатьох відомих діячів – полемістів, перекладачів, філософів, релігійних реформаторів тощо. Завдяки підтримці князів Василя-Костянтина та Гальшки було перекладено слов’янською Біблію, відкрито академію, зроблено чимало для підтримки православ’я на західноукраїнських землях. Не в останню чергу така бурхлива діяльність була пов’язана саме з зацікавленістю магнатів князів Острозьких, які були готові вкладати власні кошти в розвиток української думки, незважаючи на стрімке покатоличення більшої частини української шляхти та духівництва тієї доби. Проте відсутність державної підтримки, концентрація діяльності центру лише навколо кількох меценатів, призвели до хиткої політики Острозького осередку, а згодом – і до швидкого припинення існування після смерті князів-фундаторів. Попри все негативне, Острозький культурно-освітній осередок став міцним форпостом православ’я на західноукраїнських землях, готуючи православно налаштованих полемістів, видаючи полемічну та богословську літературу тощо. За відсутності на цих землях підтриманих державною владою вищих навчальних закладів, цей осередок став одним із центрів українського культурного життя свого часу.

РОЗДІЛ 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ЦЕНТР

Якщо Острозький культурно-освітній осередок став прикладом культурно-просвітницької діяльності та полемічної боротьби ентузіастів у складних, навіть ворожих умовах, то київський центр від початку свого існування був під егідою якщо не держави, то домінуючої релігійної конфесії. Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована 1632 р. завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Одним з ініціаторів відкриття вищого навчального закладу був митрополит Петро Могила – видатний полеміст і систематизатор українського православ’я. Стимулом для створення потужного освітнього та, в ширшому сенсі, просвітницького центру стала, зокрема, вищезгадана полеміка між православними, католиками, протестантами та уніатами, яка переходила значною мірою до площини філософського та раціоналістично орієнтованого богословського протистояння, для чого потрібні були максимально освічені учасники дискусій із кожного боку.

Першими стали з’являтися протестантські навчальні заклади, і кальвінізм став на певний час найвпливовішою релігійною системою Речі Посполитої. Згодом успішну конкуренцію протестантизму склали єзуїтські заклади, які дозволяли виховати католицьких полемістів і проповідників. Набирання сили католицизмом призвело, наприклад, до того, що представники одного з найвпливовіших родів королівства – Радзівілли, які почали переходити до кальвінізму починаючи Миколая Чорного (канцлер Великого Князівства Литовського, за підтримки якого, зокрема, було видано Біблію 1563 року в Бресті), згодом повернулися до католицизму, навіть давши єпископа Краківського Юрія (з 1584 р. – кардинал, представник єзуїтського ордену) [6]. Також вважається, що єзуїтську освіту отримав Богдан-Зиновій Хмельницький. Діяльність Петра Могили дозволила зробити подібний центр підготовки полемістів, які б виступали на боці православ’я.

Освіта в Києво-Могилянській академії відповідала найкращим західноєвропейським зразкам та складалася з кількох етапів. В. С. Горський говорить про наступні основні дисципліни, які вивчали студенти: «У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов’янська, книжна ук­раїнська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики – один рік, риторики – один рік, філософії – два роки і теології – чотири роки» [1, 69]. Цей навчальний заклад сприяв виникненню професійної філософської спільноти, чим відрізнявся від філософської традиції, яка в українській історії до того здебільшого або репрезентувалася мислителями, в контексті роздумів яких можна віднайти філософські ідеї, або поповнювалася вихованцями західних університетів.

Києво-Могилянська академія проіснувала дещо довше, ніж острозький центр, отримавши офіційний статус у 1658 році (царські грамоти, що підтвердили цей статус і титул, датуються 1694 і 1701 роками), і припинивши своє існування 1817 року. Історія академії – це історія переходу від суто православного богослов’я до раціоналістичної теології та модерної філософії європейського зразка. «Для попередників києво-могилянських вчених філо­софія, відповідно до усталеної з часів Київської Русі традиції, розумілась як знання істини, що здобувається через життя в істині, в релігійному і містичному досвіді, всупереч такому тлумаченню філософії як любові до мудрості києво-могилянські вчені обґрунтовують погляд на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи як сукупності ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття» [1, 71].

Таким чином, Києво-Могилянська академія репрезентувала тенденцію появи вищих навчальних закладів, якими опікувалася церква, і які давали освічених полемістів для участі в подальшій боротьбі між різними конфесіями. Така тенденція призводила до розгалуження полемістів на раціоналістично та анти раціоналістично налаштовані кола, причому лише перші могли скласти гідну силу, яка б репрезентувала конфесію, а другі часто не могли йти далі апеляції до особистої харизми та консервативних тез. Києво-Могилянська академія стала зразком раціонально та модерно орієнтованого закладу.

ВИСНОВКИ

Період XVI – XVIII століть став для української землі добою жорсткої полемічної боротьби між кількома конфесіями, що призвело до становлення та розвитку полемічного інструментарію – перекладницьких та богословських інститутів, вищих навчальних закладів, чернечих орденів тощо. З’являється чимало індивідуальних полемістів, які захищали власні релігійні погляди у протистоянні з суперниками, проте з загостренням богословських дискусій все нагальнішою стає потреба у систематичному вихованні богословів на українських теренах.

У відповідь на таку потребу відкривається значна кількість навчальних закладів – шкіл, колегіумів, університетів, академій тощо – де виховуються філософські та богословські кадри різних сторін полеміки. Першими з’являються протестантські навчальні заклади, здебільшого такі, що не мали статусу університетів, проте охоплювали значну частину населення та впливали на громадськість. Слідом за протестантськими відкриваються католицькі та православні навчальні заклади, які надавали освіту за схожими зразками, проте використовували іншу ідеологію. Згодом відкриваються також вищі заклади освіти, які слугували підготовчими майданчиками для підготовки кваліфікованих полемістів з того чи іншого боку.

Православно орієнтовані полемічні центри були на той час представлені двома типами, які репрезентували відповідно Острозька та Києво-Могилянська академії. Перша, разом із Острозьким культурно-просвітницьким осередком, стала прикладом існування полемічного центру на кошти меценатів. Проте, історія цього центру свідчить про нетривкість подібних індивідуальних зусиль небагатьох ентузіастів, оскільки після смерті меценатів з роду князів Острозьких центр досить швилко припинив своє існування у ворожо налаштованому середовищі. Навпаки, Київський осередок розвивався тривалий час за підтримки домінуючої церковної структури, що надало можливості виховати кілька генерацій високоосвічених полемістів, які працювали не тільки на українських землях, а стали цінним ресурсом для розвитку всієї імперської освіти.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.         Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій / Вілен Горський. – К.: Наукова думка, 1996. – 287 с.

2.         Дрогобич Ю. Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року» / Юрій Котермак-Дрогобич // Українські гуманісти епохи відродження: Антологія у 2 частинах. Ч.1. Ред. В.М. Нічик. – К.:, Наукова думка, 1995. С. 15.

3.         Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні / В. Литвинов. – К. : Основи, 2000. – 472 с.

4.         Острозькі просвітники XVI - XX ст. Ред. І. Пасічник. – Острог : Острозька академія, 2000. – 480 с.

5.         Потій І. Відповідь клірику Острозькому / Іпатій Потій // Українські гуманісти епохи відродження: Антологія у 2 частинах. Ч.2. Ред. В.М. Нічик. – К. : Наукова думка, 1995. С. 147-171.

6.         Радзивиллы. – Режим доступа: http://ru.wikipedia.org/wiki/Радзивиллы.

7.         Розвиток прогресивної філософської думки російського, українського та білоруського народів у XVІI-XVIІI ст. / Ред. М.В. Кашуба. – К. : Наукова думка, 1978. – 168 с.