Криміналістична ідентифікація

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Криміналістична ідентифікація: поняття, сутність і значення для розслідування злочинів. 4

Розділ ІІ. Призначення судових експертиз у розслідуванні злочинів. Обґрунтованість вибору експертної установки. Коло питань, які вирішує слідчий під час призначення. 8

 Розділ ІІІ. Криміналістична характеристика злочинів проти громадської безпеки. Типові слідчі ситуації та характер першочергових слідчих дій. Особливості проведення слідчих дій. 17

Висновки 28

Література

ВСТУП

Розвиток процесуальної думки наприкінці 19 століття та потреби практики створили умови для відгалуження від фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика, судова психологія та інші.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г.Гросс у своїй роботі “Керівництво для судових слідчих як система криміналістики” (1892р.). Г.Гросс предмет криміналістики визначив так: “Криміналістика по своїй суті починається там.., “де встановлюють” .., яким саме способом учиняються злочини? Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви що спричинили до злочину, яка була мета – про все це нам не говорить ні карне право, ні процес. Все це складає предмет криміналістики”.

Наступні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних положень, які були зазначені ще у Г.Гросса. Так, С.Н.Трегубов писав, що предметом криміналістики є “використання методів природничих наук і технічних знань при розкритті злочинів і встановленні особистості злочинця”.

Автор першого в Росії підручника з криміналістики І.М.Якімов вважав, що криміналістика “має своїм предметом вивчення найбільш доцільних способів та прийомів використання природничих, медичних і технічних наук при розслідуванні злочинів і вивченні фізичної та моральної особистості злочинця”.

Криміналістика, так само як і інші науки, для пізнання свого предмета повинна мати свої методи, котрі мають входити у структуру предмета. Вперше про це заявив Б.М.Шавер, який відзначив самостійність науки криміналістики в її “прийомах і методах виявлення та дослідження доказів, які використовуються з метою розкриття злочинів, виявлення і впізнання злочинця”. Проте деякі вчені, наприклад С.М.Строгович, вважали криміналістику лише технікою, а тактику і методику розслідування злочинів предметом кримінального процесу, а не криміналістики.

С.М.Потапов пропонував вважати криміналістику “наукою про судові докази – наукою доказового права”. С.П.Мітрічев поклав кінець дискусії про статус криміналістики. Він обґрунтував, що криміналістика – це юридична наука, і вона не вивчає будь-якої правової сторони злочину. Разом з тим вона сприяє розкриттю та розслідуванню злочинів, розробляє засоби і методи збирання і дослідження доказів. Подібне розуміння предмета криміналістики мають і в наш час наукові школи і окремі вчені.

О.М.Васильєв більш лаконічно визначив її предмет – “Криміналістика – це наука про технічні засоби і тактичні прийоми та методи, що використовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій по виявленню, збиранню, фіксації та дослідженню доказів з метою розкриття і попередження злочинів.

В.Я.Колдін дав таке визначення предмета криміналістики: “Криміналістика – це наука, котра досліджує закономірності злочинної поведінки , механізм її відтворення в джерелах інформації, особливості діяльності при розкритті, розслідуванні і попередженні злочинів та розробляє на цій основі засоби і методи вказаної діяльності з метою забезпечення належного використання процесуально-матеріальних правових норм”.

Криміналістика – це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття злочинів.
Розділ І. Криміналістична ідентифікація: поняття, сутність і значення для розслідування злочинів.

Ідентифікація у перекладі з латини означає ототожнювати, тобто встановлення тотожності об’єкта за якимось властивостями. Ідентифікація – форма пізнавальної діяльності, котра використовується в різних галузях знань, у тому числі і у кримінальному судочинстві при встановленні істини у кримінальній справі.

Методологічною основою ідентифікації як форми пізнавальної діяльності є закони формальної логіки, головним чином закон тотожності і категорії матеріалістичної діалектики. Суть закону тотожності полягає в тому, що будь-яка думка про предмет в процесі даного розгляду тотожна самій собі, скільки б раз вона не повторювалась, тобто суть ідентифікації полягає у встановленні того ж самого в різних об’єктах або того ж самого об’єкта в його різних станах. Таким чином, закон тотожності відображає структуру розгляду будь-чого; доказування існування будь-якого факту, події, явища; встановлення різних станів об’єкта на цей час, у минулому та майбутньому; визначення моментів часу.

Об’єктами ідентифікації, на основі закону формальнологічної тотожності, можуть бути як окремі предмети, так і їх види, роди, групи, класи, а також об’єми рідких, сипких та газоподібних речовин, ділянки місцевості, події, явища та різні стани матеріальних об’єктів, а також відрізки і моменти часу.

Ідентифікацію як загальний метод, що використовується в різних галузях знання, слід відрізняти від криміналістичної ідентифікації як часткового методу науки криміналістики, який застосовується для розв’язання ідентифікаційних задач у кримінальному судочинстві.

Криміналістична ідентифікація – специфічний метод, що дозволяє розв’язувати вузькі ідентифікаційні задачі, суть яких зводиться до встановлення тотожності конкретного об’єкта, що має стійку зовнішню форму. Такі задачі виникають при розслідуванні окремих видів злочину, коли необхідно встановити вид, клас чи модель пістолета, конкретний екземпляр зброї, з якої було зроблено постріл в потерпілого, або знайти й ототожнити саме те знаряддя злому, яким залишені сліди. В процесі доказу прийнято оперувати категоричними висновками, достовірними фактами, хоча можливе використання й імовірних суджень про клас, вид або родову приналежність конкретного об’єкта. Цим криміналістична ідентифікація відрізняється від ідентифікації як загального методу, що використовується в різних галузях знання.

Методологічну основу ідентифікації як методу встановлення тотожності складають такі положення матеріалістичної діалектики:

1.   Усі об’єкти, події матеріального світу взаємопов’язані та являють собою нескінченне сплетіння зв’язків та взаємодій. Якщо відомо наслідок, то неважко встановити причину і навпаки.

2.   Події та явища матеріального світу індивідуальні (визначені), оскільки нема двох речей, які були б однакові. Це фундаментальне положення дозволяє знаходити та пізнавати реальні об’єкти, зумовлені практичною діяльністю людини.

3.   Всі об’єкти матеріального світу перебувають у постійному русі, розвитку та зміні. Однак індивідуальність та визначеність об’єкта передбачають його відносну стійкість, незмінність, тобто збереження характерних ознак, що дозволяють ототожнити його з самим собою. Хоча ототожнюваний об’єкт весь час змінюється, ідентифікація його в процесі пізнання взагалі та судово-слідчому зокрема, широко використовується як метод.

Ідентифікаційний період для різних об’єктів різний і залежить від багатьох факторів, які поки що залишаються білими плямами в теорії криміналістичної ідентифікації. Наприклад, проблема визначення давності походження будь-яких слідів, часу експлуатації об’єктів, давності подій минулого тощо залишається проблематичною.

Таким чином, криміналістична ідентифікація як частковий метод криміналістики відрізняється від ідентифікації, що використовується в інших галузях знання, формою встановлення тотожності: в першому випадку встановлюють тотожність конкретного об’єкта, що має стійку зовнішню форму, а в іншому – тотожність множини однакових об’єктів, розподілених на класи, види, роди і які завгодно малі групи.

Значний внесок у розвиток теорії криміналістичної ідентифікації було зроблено С.М.Потаповим та іншими вченими-криміналістами.

Поняття “об’єкти” в теорії ідентифікації мають, принаймні, два значення. У першому значенні – це матеріальні об’єкти – фізичні тіла, тверді, сипкі, рідкі, як неорганічного, так і органічного походження, щодо яких треба встановити тотожність або групову належність. Такі об’єкти називаються ототожнюваними або ідентифікованими. Ідентифікується тільки один об’єкт, оскільки встановлюється тотожність конкретного об’єкта. Якщо об’єктів кілька, тоді і актів ідентифікації буде декілька.

В другому значенні об’єкти – це будь-які матеріальні тіла органічного та неорганічного походження, які є засобами для встановлення тотожності. Такі об’єкти називаються ототожнюючими або ідентифікуючими. Ось чому процес встановлення тотожності у своїй структурі вміщує : ідентифікований (ототожнюваний) та ідентифікуючий (ототожнюючий) об’єкти. Ідентифікуючих об’єктів у процесі ідентифікації може бути кілька.

Криміналістична ідентифікація як метод відрізняється від ідентифікації в інших науках за специфічними ознаками, а саме тим, що:

а) об’єктами криміналістичної ідентифікації є всі тіла живої та неживої природи, що мають стійку зовнішню форму;

б) криміналістична ідентифікація здійснюється за матеріальним та ідеальним відображенням ознак зовнішньої будови об’єктів;

в) метод криміналістичної ідентифікації застосовується в процесі доказування у кримінальних справах під час спеціальних слідчих дій (впізнання та судової експертизи).

Таким чином, об’єктами криміналістичної ідентифікації є: люди, тварини та їхні трупи, усі фізичні тверді тіла, що мають стійку будову. Об’єктами ідентифікації – загального методу пізнання є всі об’єкти матеріального світу, які вважаються об’єктами криміналістичної ідентифікації, а також сипкі, рідкі, газоподібні речовини та їх стани. У деяких випадках можуть бути відрізки і моменти часу та стану людей в окремих ситуаціях.

Криміналістична ідентифікація – це процес та метод дослідження, де потрібно розрізняти об’єкти, ознаки та властивості.

Ознака – це показник, прикмета, знак, за яким можна розпізнати, визначити що-небудь. Не всі ознаки є ідентифікуючими. Ознака вважається ідентифікуючою, якщо вона відповідає деяким вимогам, наведеним нижче.

1.   Ознака повинна відображатися в ототожнюючому (ідентифікуючому) об’єкті.

2.   Ознака повинна бути нестандартною, а будь-яким відхиленням від норми, випадковим виробничим дефектом – дефектом обробки або експлуатації об’єкта.

3.   Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно стійкою і у певних межах ідентифікуючого періоду залишатися самою собою. Оскільки всі об’єкти підлягають постійним змінам, то для ідентифікуючої ознаки вони повинні бути несуттєвими.

4.   Ідентифікуюча ознака повинна бути відносно незалежною, тобто мінімально корельованою з іншими ознаками. У світі все взаємопов’язане – поява однієї ознаки тягне за собою утворення іншої. Чим більше ознак взаємопов’язано, тим менша їх ідентифікаційна цінність.

5.   Ознака є ідентифікуючою, якщо інформація про неї отримана методами та засобами, відповідними сучасному стану науки. Не можуть бути ознаками відомості окультних знань, результати явищ і фактів, які науково не підтверджені.

Властивості – це внутрішні ознаки, що відображають якісну кількість речовини (субстанції) та характеризують групову, родову та видову схожість порівнюваних частин цілого. Оскільки ототожнюванню підлягає ціле, яке в даний момент не існує, то властивості частин його лише умовно відповідають ідентифікуючим ознакам.

Для класифікації видів ідентифікації у спеціальній літературі використовують різні підстави. За рівнем досягнутої індивідуалізації ідентифікацію ділять на родову (групову) та індивідуальну, тобто криміналістичну; за природою ідентифікуючих об’єктів – на сигнальну та знакову; за способом відображення ідентифікуючої інформації – на ідентифікацію цілих структур, ділення цілого та ідентифікацію джерела походження. Зустрічаються ще змішані класифікації, з яких найрозповсюдженіші такі:

а) за матеріально фіксованим відображенням;

б) за ознаками загального походження;

в) за уявним образом;

г) за описом ознак;

За характером порівнювальної інформації ідентифікацію ділять:

а) за особливостями зовнішньої будови;

б) за особливостями зовнішньої будови і складу;

в) за функціонально-динамічними особливостями.

Суть будь-якого виду ідентифікаційного процесу складається з порівняння ідентифікаційних ознак та властивостей ідентифікованого об’єкта з їх відображенням в об’єкті ідентифікуючому. Порівнянню можуть підлягати: безпосередньо ідентифікований предмет з відображенням його ознак, як, наприклад, взуття з його слідом, знаряддя злому з об’ємним слідом тиску; безпосередньо ідентифікований об’єкт з його уявним образом – слідом пам’яті, закарбованим людиною, допускається під час упізнання людей та речей; порівнюватися можуть тільки відображення ознак ідентифікованого об’єкта, як це буває при ототожненні людини з відбитками пальців рук, інакше кажучи, ідентифікації цілого за його частинами.

Неважко помітити, що в усіх випадках ідентифікації фігурують тільки матеріальні або ідеальні відображення. Порівнювальне дослідження матеріальних та ідеальних відображень розпізнається за засобами, методами та процесуальними формами, які застосовуються. Ідентифікація за матеріальним слідом – відображенням, як правило, виконується спеціалістом з використанням різних технічних засобів та методів у формі судової експертизи, яку призначає слідчий.

Ідентифікація за ідеальним відображенням – слідом пам’яті, здійснюється джерелом ідеального відображення, тобто суб’єктом, який сприймав ідентифікуючий предмет (обличчя , річ тощо), при цьому ідентифікація здійснюється під час слідчої дії – пред’явлення для впізнання. Виконуючи різні види ідентифікаційного процесу встановлюють тотожність об’єкта або його класифікаційну належність.

Виходячи з наведеного криміналістичну ідентифікацію, на відміну від ідентифікації як загального методу, слід розділити за видами відображень на:

1)   ідентифікацію за матеріально-фіксованим відображенням;

2)   ідентифікацію за ідеальними слідами відображеннями (уявними образами, слідами пам’яті).

Розділ ІІ. Призначення судових експертиз у розслідуванні злочинів. Обґрунтованість вибору експертної установки. Коло питань, які вирішує слідчий під час призначення.

У кримінально-процесуальній діяльності спеціальні знання використовуються у двох формах: при залученні фахівців під час окремих слідчих (судових) дій та в межах проведення експертизи. Під час здійснення правосуддя велику допомогу слідству та суду надає судова експертиза.

Судова експертиза — це процесуальна дія, яка полягає в дослідженні експертом за завданням слідчого або судді речових доказів та інших матеріалів з метою встановлення фактичних даних та обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Проведення судової експертизи регламентовано За­коном України «Про судову експертизу», КПК (стаття­ми 75—77, 196—205, 310—312) і Цивільним процесуальним кодексом України (далі — ЦПК) (статті 57—61). Згідно з чинним законодавством України експертиза признача­ється у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні по справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). До спеціальних знань відносяться будь-які знання та уміння об'єктивного харак­теру, отримані внаслідок вищої професійної підготовки, наукової діяльності, досвіду практичної роботи, що відпо­відають сучасному науково-практичному рівню.

У теорії кримінального процесу та криміналістики судо­ва експертиза визначається як дослідження, що провади­ться у відповідності з кримінально-процесуальним або цивільно-процесуальним законом особою, яка володіє спе­ціальними знаннями у науці, техніці, ремеслі з метою встановлення обставин (фактичних даних), що мають значення по справі.

Закон України «Про судову експертизу» визначає поняття судової експертизи як дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду.

Під час експертизи, на відміну від інших процесуальних дій, істотні по справі факти можуть встановлюватися за відсутності слідчого (або суду). Ця особливість дозволяє пояснити, чому законодавець встановив систему додатко­вих процесуальних гарантій, дотримання яких покликано сприяти достовірному, повному й об'єктивному встановленню фактів експертом та всебічній перевірці його висновків слідчим і судом. Експертизу слід призначати тіль­ки тоді, коли в цьому дійсно є необхідність, коли без відповіді експерта на певні питання неможливо встановити істину по справі. Недопустимо призначати експертизу для вирішення питань, що потребують таких спеціальних знань, які не виходять за межі професійної підготовки слідчого, прокурора або судді, тобто на вирішення експерта не ставляться питання правового характеру.

Судові експертизи класифікуються за різними підставами. За своєрідністю предмета спеціальних пізнань вони поділяються на кілька класів: криміналістичні, судово-медичні, судово-психіатричні, судово-психологічні, судово-фармацевтичні та фармакологічні, фізико-технічні, хімічні, товарознавчі, екологічні та деякі інші. У свою чергу, кожний названий клас поділяється на роди, види та підвиди. Так, всі криміналістичні експертизи поділяються на традиційні та нетрадиційні. Традиційні охоплюють такі види експертиз, як дактилоскопічна, судово-почеркознавча, авторознавча, судово-балістична, техніко-криміналістична екс­пертиза документів та ін. Нетрадиційні включають екс­пертизу матеріалів, речовин та виробів (нафтопродуктів, паливно-мастильних, лакофарбових матеріалів та покрит­тя тощо), фоноскопічну та фонетичну експертизи та ін.

Найбільш поширеним видом судової експертизи є криміналістична. Криміналістична експертиза — це лабораторне дослідження об'єктів з метою встановлення їхнього фактичного стану; можливості проведення певних дій; обставин, за яких були проведені дії; невидимих слідів зашифрованого змісту; групової належності об'єктів або їх тотожності. Така експертиза вимагає застосування спеціальних криміналістичних знань. її об'єктами можуть бути тексти документів та підписи на них, відбитки печаток і штампів, сліди рук, ніг, знарядь злому та інструмен­тів, транспортних засобів, зброя, боєприпаси тощо. Залеж­но від об'єктів дослідження криміналістичні експертизи поділяються на почеркознавчу, техніко-криміналістичну експертизу документів, трасологічну, судово-балістичну та ін.

Судово-медичні експертизи поділяються на експерти­зи трупа, живих осіб та речових доказів. Завдання їх по­лягає у встановленні причини смерті, характеру та ступе­ня тяжкості тілесних ушкоджень, визначенні групової на­лежності й походженні різних виділень організму людини та вирішенні інших питань, що вимагають застосування судово-медичних знань.

За характером завдань, які вирішуються, та методами дослідження судові експертизи можуть бути поділені на ідентифікаційні, класифікаційні та діагностичні. Ідентифікаційні експертизи встановлюють індивідуальну тотожність,

класифікаційні — визначають групову належність різного роду об'єктів, діагностичні — показують стан різних об'єктів та їхню динаміку.

Судові експертизи поділяються на такі:

1)  первинні та повторні. Повторні призначаються уразі необґрунтованості висновку експерта в результаті первинної експертизи або у разі сумніву в правильності його висновку. Така експертиза доручається іншому експертові або іншим експертам (статті 75, 203 КПК);

2)  основні та додаткові. Додаткова експертиза, призначається, якщо експертиза визнана неповною або не досить ясною, і доручається тому самому або іншому експертові (статті 75, 203 КПК);

3)  одноособові та комісійні. Перші проводяться одним експертом, другі — групою експертів, спеціалістів з однієї галузі знань. Комісійна експертиза може призначатися для вирішення достатньо складних питань або за наявності різних точок зору з якого-небудь питання;

4)однорідні та комплексні. Однорідною є експертиза, при проведенні якої використовуються знання у якійсь од­ній галузі науки. При виконанні комплексної експертизи використовуються спеціальні знання різних наук: це можуть бути медико-криміналістичні, психолого-психіатричні, автотехнічні та криміналістичні, зоотехнічні, ветеринарні й інші комплексні дослідження. Фахівці, які брали участь у комплексній судовій експертизі та дійшли єдиної думки, складають і підписують спільний висновок. При цьому в акті визначається, у чому конкретно полягала роль кожного фахівця. У разі, коли експерти не дійшли згоди, кожний з них складає окремий висновок.

Обґрунтованість вибору експертної установи

Призначення експертизи віднесено на розсуд слідчого або суду, які приймають рішення про необхідність залучення наукових, технічних або інших спеціальних знань. У деяких зазначених у законі випадках обов'язково повин­на бути проведена відповідна експертиза. Так, експертиза обов'язкова (ст. 76 КПК):

1)  для встановлення причин смерті;

2)  для встановлення тяжкості й характеру тілесних ушкоджень;

3)  для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності;

4) для встановлення статевої зрілості потерпілої у справах про злочини, передбачені ст. 155 КК;

5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність, за відсутності відповідних документів про вік або неможливість їх отримання (ст. 76 КПК).

Експертиза проводиться у період розслідування або судового розгляду справи на підставі відповідного процесуального документа — постанови слідчого (судді) або ухвали суду. Призначення експертизи є процесуальною дією і тому її проведення можливе лише по порушеній справі.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» судово-експертну діяльність здійснюють державні спеціалізовані установи та відомчі служби, до яких належать науково-дослідні та інші установи судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України та експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України.

У системі Міністерства юстиції України функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз (зокрема, Київський науково-дослідний інститут судових експертиз, Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса), філії, відділення та лабораторії, в яких проводяться всі традиційні і нетрадиційні види криміналістичних експертиз. Крім криміналістичних, у інститутах проводяться й такі види судових експертиз, як судово-економічні, автотехнічні, будівельно-технічні, товарознавчі, ґрунтознавчі, біологічні та ін.

У системі Міністерства внутрішніх справ України створено мережу експертно-криміналістичних служб (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ), де проводяться різні види криміналістичних експертиз, дослідження наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, автотехнічні, пожежно-технічні (обставин і механізму пожеж) та деякі інші.

У системі Міністерства охорони здоров'я України зосереджені судово-медичні та судово-психіатричні установи. Мережа судово-медичних установ складається з різ­них за своїм рангом бюро судово-медичних експертиз. Такі експертизи також проводяться співробітниками кафедр судової медицини вищих навчальних закладів.

Коло питань. які вирішує слідчий під час призначення

Судова експертиза має бути старанно підготовлена. Процес підготовки експертизи містить такі основні елементи:

1)   збирання необхідних матеріалів;

2)   вибір моменту призначення експертизи;

3)   визначення предмета судової експертизи;

4)   формулювання запитань експерту;

5)   вибір експертної установи або експерта.

Збирання необхідних матеріалів. Такими матеріалами насамперед є досліджувані об'єкти (речові докази, жива особа, труп або його частини тощо), відносно яких слідчий (суд) повинен з'ясувати певні питання. Досліджувані об'єкти збираються під час проведення слідчих (судових) дій (оглядів, обшуків, виїмок та ін.) з дотриманням встановлених законом правил. У деяких випадках експерту необхідно надавати так звані зразки порівняльного матеріалу. Під зразками для експертного дослідження слід розуміти матеріальні об'єкти, що надаються експерту для порівняння з об'єктами, які ідентифікуються або діагностуються. Це можуть бути зразки почерку, відбитки пальців рук, зліпки зубів, взуття, проби крові, слини, зразки шрифту друкарської машинки, які використовуються в процесі проведення експертиз як порівняльні матеріали при дослідженні рукописів, предметів з відбитками рук, ніг, зубів, паперів та інших об'єктів, що надаються експерту для дослідження.

Слідчий збирає зразки в процесі таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка або шляхом безпосереднього відібрання їх у обвинуваченого, підозрюваного, свідка або потерпілого. Так, відповідно до ст. 199 КПК у разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення або відібрання зразків почерку та інших зразків, необхідних для експертного дослідження. При цьому отримання зразків для порівняльного дослідження є вже процесуальною дією, яка полягає в отриманні порівняльних матеріалів для експертного дослідження. Для відібрання або вилучення зразків слідчий може використовувати допомогу фахівця. Про відібрання зразків складається протокол.

На відміну від речових доказів, зразки для порівняльного дослідження не пов'язані з розслідуваною подією і безсумнівно походять від конкретного об'єкта. Зразки повинні мати репрезентативність (достатність кількості та якості) та порівняльність (можливість порівняння).

За способом отримання зразки поділяються на дві групи: вільні та експериментальні. Вільні зразки виключають можливість будь-якого умисного викривлення ознак досліджуваного об'єкта. Це зразки створені або отримані поза зв'язком з розслідуваною кримінальною справою і, як правило, до її порушення (наприклад, особисте листування особи, у якої відбираються зразки, її щоденники та інші рукописні документи, виконані до кримінальної справи). Експериментальні зразки — це зразки, що спеціально отримані для проведення цієї конкретної експертизи.

Вибір моменту призначення експертизи. За загальним правилом судова експертиза повинна бути призначена своєчасно. Своєчасність призначення експертизи забезпечується плануванням цієї слідчої (судової) дії.

Визначаючи момент призначення експертизи, необхідно враховувати:

1) властивості та стан об'єктів експертного дослідження;

2) необхідність та можливість отримання порівняльних зразків;

3)   особливості експертного дослідження (складність, наявність відповідних методик, час проведення тощо);

4)   слідчу ситуацію.

Вибір моменту призначення експертизи передбачає визначення її місця у системі інших слідчих (судових) дій. Призначення та проведення експертизи обумовлені тактичними міркуваннями. Визначення часу призначення експертизи пов'язано з особливостями розслідуваного злочину, слідчою ситуацією, наявністю або відсутністю необхідних матеріалів для призначення експертизи.

Визначення предмета судової експертизи. Предмет експертизи — це ті обставини, які можуть бути з'ясовані в процесі експертного дослідження, та фактичні дані, що встановлюються на основі спеціальних знань і дослідження матеріалів справи. Предмет експертизи визначається питаннями, поставленими перед експертом, слідчим або судом. Формулювання питань експерту. У відповідності із законом перед експертом можуть бути поставлені тільки такі питання, для вирішення яких необхідні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Існують різні посібники з судової експертизи, які містять типові переліки питань стосовно різних видів експертиз при розслідуванні тих або інших категорій злочинів. Однак такі переліки є орієнтуючими.

Питання експерту повинні відповідати таким основним вимогам:

1)  не виходити за межі спеціальних знань експерта і не мати правового характеру;

2)  бути визначеними, конкретними та короткими;

3)  мати логічну послідовність;

4)  характеризуватися повнотою та мати комплексний характер.

Вибір експертної установи або експерта. Вибір експертної установи здійснюється з урахуванням виду експертизи, об'єктів дослідження та характеру питань, які підлягають вирішенню. В Україні існує система судово-експертних установ, в яких провадяться судові експертизи. При проведенні експертизи поза експертною установою в постанові або ухвалі про призначення експертизи вказується конкретний фахівець, якому доручається проведення експертизи.

Призначення експертизи оформляється постановою слідчого або ухвалою (постановою) суду (судді), які є юридичною підставою проведення експертизи. Постанова (ухвала) про призначення експертизи складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної. У вступній частині постанови вказується дата та місце її складання, посада, звання та прізвище особи, яка винесла постанову, найменування кримінальної справи, з якої призначається експертиза. Описова частина передбачає короткий виклад обставин справи, де докладно подаються відомості щодо об'єктів експертизи (обставини, пов'язані з їх виявленням, вилученням, зберіганням та ін.). Завершується описова частина постанови формулюванням підстав для призначення експертизи (з посиланням на відповідні статті КПК, якими керувався слідчий або суд). Резолютивна частина містить рішення про призначення експертизи, вказується її вид, прізвище експерта або найменування експертної установи, питання, з яких необхідно дати висновок, перелік матеріалів, що надаються експерту.

Відповідно до ст. 198 КПК керівник експертної установи, отримавши постанову про призначення експертизи, доручає її проведення одному або кільком експертам. При цьому необхідно враховувати обставини, які виключають можливість доручення проведення експертизи зацікавленій особі.

Експертне дослідження — це процес дослідження об'єктів, що надані на експертизу. У своїй діяльності експерт використовує методи експертного дослідження, тобто систему способів, прийомів, операцій для вирішення експертних завдань. У теорії криміналістики існують різні класифікації цих методів (наприклад, методи експертного дослідження інколи поділяються на загальні, спільні, окремо-наукові та спеціальні (багатооб'єктні).

Експерт не має права обмежити обсяг запропонованого йому дослідження. За наявності великої кількості однорідних об'єктів (наприклад, партія недоброякісної продукції) слідчий або суд повинні розглянути питання щодо доцільності вибіркового дослідження. Разом з тим, згідно зі ст. 200 КПК експерт має право розширити обсяг дослідження, зазначивши в висновку виявлені в процесі дослідження обставини, які мають значення по справі, з яких йому не були поставлені питання.

Експерт повинен виходити з таких загальних положень: об'єктивності, повноти та всебічності дослідження; його законності та своєчасності; цілеспрямованості та плановості; безпосередності дослідження об'єктів експертизи; процесуального оформлення її результатів.

Висновок експерта — це процесуальний документ, в якому викладаються підстави проведення експертизи, хід та результати експертного дослідження. Висновок експерта є джерелом судових доказів і складається з трьох частин: вступної, дослідної та заключної (ст. 200 КПК).

У вступній частині зазначаються: найменування експертизи; дата і місце складання висновку; дата поста­нови про призначення експертизи та хто її виніс; перелік об'єктів, що надійшли на дослідження, порівняльних та інших матеріалів; питання, поставлені перед експертом, відомості про його особу; клопотання про надання додат­кових матеріалів та результати їх розгляду; відомості про участь експерта у проведенні слідчих дій; прізвища та процесуальний стан осіб, які брали участь у проведенні експертизи.

У дослідній частині описуються об'єкти експертизи, викладається процес експертного дослідження, робиться аналіз і синтез отриманих результатів, наводяться різні розрахунки та довідкові дані, якими користувався експерт, обґрунтовуються його висновки. Дослідна частина висновку ідентифікаційної експертизи повинна містити опис конкретних ознак, покладених в обґрунтування висновку.

У заключній частині містяться висновки експерта, тобто відповіді на поставлені перед ним питання. Висновок експерта може мати форму категоричного висновку або висновку про неможливість вирішити питання, яке поставлене перед експертом. Категоричний висновок може бути позитивним або негативним. До висновку додається ілюстративний матеріал (фотознімки, схеми, креслення та ін.). Висновок підписується експертом.

Висновок експерта не має переваг перед іншими доказами. Корені погляду на експертизу, як на «особливий» доказ, сягають у теорію, яка визнавала експерта науковим суддею. Л. Є. Володимиров писав, що судді не можуть критично ставитися до експертизи, для розуміння підстави якої треба кілька років наукових занять. їм залишається тільки йти слідом за авторитетною вказівкою експертів. Суд є самостійним у виборі експертів. Однак оскільки останні обрані, суддя йде слідом за ними, як сліпий за своїм поводирем.

Та обставина, що висновки експерта обґрунтовані дослідженнями, проведеними із застосуванням наукових, технічних або інших спеціальних знань, не виключає можливості та необхідності оцінки їх слідчим і судом у повному обсязі. Характер виду доказу, який розглядається, не може бути підставою для некритичного до нього ставлення, надання йому особливої доказової сили. Відповідно до ст. 75 КПК «висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку».

Оцінка висновку експерта проводиться за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК). Однією з особливостей оцінки висновку експерта є необхідність спеціального мотивування підстав, за якими відкидається висновок.

Оцінка висновку експерта є складною розумовою діяльністю, яка включає:

1) аналіз дотримання процесуального порядку призначення та проведення судової експертизи;

2) визначення відповідності висновку експерта завданню;

3)  встановлення повноти та наукової обґрунтованості висновку експерта;

4)  визначення відповідності висновку експерта іншим зібраним по справі доказам;

5)  перевірку віднесення до справи даних, які містяться у висновку.

Необхідно мати на увазі, що встановлені суперечності між висновком експерта та іншими даними по справі ще не свідчать про достовірність висновку. Суперечливі дані підлягають новій оцінці, під час якої можуть бути встановлені погрішності у результатах огляду місця події або обшуку, помилки у показаннях свідків або потерпілих та ін.

У результаті оцінки висновку експерта слідчий (суд) може прийняти одне з таких рішень:

1) визнати висновок експерта повним та обґрунтованим, таким, що має значення по справі; визнати висновок неповним або недостатньо ясним та при необхідності призначити додаткову експертизу або допитати експерта відповідно до ст. 201 КПК;

2)визнати висновок експерта необґрунтованим або сумнівним щодо його правильності та при необхідності призначити повторну експертизу або провести інші процесуальні дії, спрямовані на перевірку висновків експерта.

Розділ ІІІ. Криміналістична характеристика злочинів проти громадської безпеки. Типові слідчі ситуації та характер першочергових слідчих дій. Особливості проведення слідчих дій.

Вирішення проблем належної кримінально-правової охорони громадської безпеки є дуже важливими для суспільства та держави. Злочини проти громадської безпеки належать до загальнонебезпечних діянь, які створюють загрозу життю та здоров'ю людей, власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій. Без підтримки громадської безпеки неможливо створити умов належного захисту особистих, фізичних і духовних прав людини і громадянина, основні з яких закріплені у ст. 3 Конституції України.

Діяльність злочинних організацій, терористичні акти, бандитизм, створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань, викрадення вогнепальної зброї, радіоактивних матеріалів - ці небезпечні для суспільства види злочинів набули у сучасних умовах глобального міжнародного характеру і стали реально загрожувати не тільки громадській безпеці України, а й безпеці багатьох держав світу.

Сутність криміналістичної характеристики полягає в тому, що вона розглядається як система, що містить ознаки і дані про закономірні зв'язки слідів, які виражені відповідним ступенем вірогідності, встановленої на підставі узагальнення даних матеріалів кримінальних справ, та апробованих слідчою практикою. Такі дані складають основу для побудови систем типових версій, які використовуються при вирішенні конкретних слідчих завдань, висуненні робочих версій. У криміналістиці вживались заходи щодо розробки систем визначення характерних особливостей особи, яка вчинила злочин, на підставі аналізу типових слідів, особливостей обстановки в аналогічних випадках.

У загальнотеоретичному плані можна говорити про криміналістичну характеристику злочинів як про систему, що містить сукупність криміналістично значущих ознак. Такий висновок базується на аналізі вже розроблених криміналістичних характеристик злочинів окремих видів, їх науковому узагальненні, що становить основу для розвитку загального вчення про криміналістичну характеристику злочинів.

Практичне значення криміналістичної характеристики злочинів розкривається у рекомендаціях із встановлення і застосування криміналістично значущих множинностей ознак злочинів різного ступеня спільності, які характеризують:

а) найширші множинності злочинів (наприклад, злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності тощо);

б) групи злочинів (наприклад, вбивства, розкрадання тощо);

в) види злочинів (наприклад, вбивства (при виявленні трупа), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем тощо);

г) різновиди злочинів (наприклад, вбивство (коли особа потерпілого не встановлена), розкрадання на підприємствах того чи іншого виробництва тощо, іноді з конкретизацією виду продукції, що виробляється і відрізняється технологією (ковбасної, консервної тощо).

Як і будь-яка система, криміналістична характеристика складається з взаємопов'язаних складових частин —елементів. У літературі по-різному визначаються види таких елементів та кількість їх: від прямого слідування системі елементів складу злочину до переліку криміналістично значущих елементів, які не завжди структурно узго­джуються з системою кримінально-правової характерис­тики певного виду злочину.

Криміналістичний аспект характеристики злочинів під­порядкований завданням доказування по кримінальній спра­ві. Саме тому структура криміналістичної характерис­тики будується на підставі системи обставин, які вхо­дять до предмета доказування (ст. 64 КПК), і елементів складу злочину, передбачених відповідними статтями КК.

Проте криміналістична характеристика злочинів шир­ша за їх кримінально-правову та кримінально-процесуальну характеристики, оскільки містить не тільки систему обставин, які мають кримінально-правове значення, а й низку інших чинників. Отже, конкретизація кримінально-правової характеристики здійснюється за рахунок виділення елементів (наприклад, механізму, способу, обстановки злочину тощо), які мають вирішальне значення для розкриття злочину. При цьому деякі суміжні елементи мо­жуть бути наповнені змістом інших характеристик. Так, елемент «суб'єкт злочину» може містити компоненти, по­в'язані з такими чинниками, як психологічні, що вплива­ють на формування та здійснення злочинної мети. Виходячи з цього, криміналістична характеристика злочинів може розглядатися як система, що складається з елементів, котрі містять у собі окремі підсистеми — компоненти:

а) особа злочинця, яка характеризується фізичними, соціально-демографічними даними; категорії посадових матеріально відповідальних осіб та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину; чинники, що мали вплив на формування та здійснення злочинної мети, створення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками тощо;

б) способи готування до злочину (пошук відповідних знарядь злочину, заходи щодо створення лишку сировин готової продукції, резерву грошових коштів та ін.); способи вчинення злочину (ненасильницькі дії, заходи щодо заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації); способи приховування злочину (маскування злочинних дій);

в) особа потерпілого (демографічні дані, відомості про спосіб життя, риси характеру, звички, зв'язки і стосунки, ознаки фіктивності тощо);

г) предмет посягання: грошові кошти, цінні папери, матеріальні цінності у вигляді сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої цінності, які можуть бути віднесені до різних джерел посягання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені при їх виробництві за рахунок лишку, який надійшов зі сторони (сторонні цінності), від співучасників, майно, приховане від оподаткування);

ґ) обстановка вчинення злочину: місце як частина матеріального середовища, що включає, окрім приміщення та ділянки місцевості, сукупність різних предметів. До об­становки належать також чинники регулятивного характеру, що визначають порядок діяльності, фактори поведінки людей у побуті й трудовій діяльності;

д) наслідки у вигляді будь-яких змін, викликаних злочином, виражені у фізичній матеріальній шкоді, відображеній у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди пошкоджень, викликані злочинними діями, їх локалізація і взаємозв'язок), та моральній шкоді, заподіяній злочином.

Криміналістична характеристика як накопичувач і джерело відомостей про певні види злочинів, виконуючи інформаційну функцію, являє собою єдину інформаційну систему. Використання такої системи можливе шляхом одержання та аналізу відомостей щодо окремих елементів і встановлення зв'язків між ними. У цьому розумінні всі елементи системи теоретично рівнозначні, тому поділяти їх на основні та другорядні недоцільно. У той же час використання такої інформаційної системи вимагає в кожному конкретному випадку визначення ключового елемента, через який можна здійснити «вхід» у систему з метою одержання необхідної інформації. Визначення ключового елемента для конкретного випадку залежить від слідчої ситуації, яка склалася на даному етапі розслідування, від того, які вихідні дані має слідчий і які з них необхідно встановити. Аналіз кримінальних справ щодо злочинів різних категорій показує, що значна частина їх вчиняється способами, ознаки яких не завжди очевидні. Тому їх виявлення і пояснення вимагають насамперед знання і використання систематизованого опису злочинних способів.

Великого значення набувають рекомендації, побудовані на аналізі закономірних зв'язків, які складаються між елементами криміналістичної характеристики. У дослідженні таких зв'язків міститься перш за все практичне призначення криміналістичної характеристики злочинів. Принципові можливості використання у розслідуванні закономірних зв'язків між елементами криміналістичної характеристики полягають у тому, що за наявності відомостей щодо одних типових обставин передбачається існуван­ня інших. Це важливо не тільки для розслідування злочину на початковому його етапі, пов'язаному із встановленням особи, яка вчинила злочин (вбивство, крадіжку тощо), а й для ситуації, коли на початку розслідування, наприклад у справах про економічні злочини, особа, причетна до злочину, відома, але не відомі способи його вчинення.

Розглянуті закономірні зв'язки можуть бути однозначними і багатозначними (ймовірними). У першому випадку складається такий зв'язок, коли за наявності одних обставин можна категорично вважати існуючими обставини, що належать до іншого елемента характеристики. У другому випадку закономірні зв'язки мають ймовірний характер, встановлюють більший або менший ступінь вірогідності, що визначається на підставі даних статистичного обліку типових ознак масиву вивчених кримінальних справ відповідного виду злочину (певного регіону, періоду).

Криміналістичне дослідження закономірних зв'язків обставин, які характеризують злочини певного виду, вимагає застосування спеціально розроблених програм з метою отримання статистичних даних про взаємозв'язки таких обставин. У деяких випадках простежується закономірний зв'язок між особами, які можуть бути причетними до даного виду злочину, і способом його вчинення і приховування, застосування певних знарядь злочину Такий зв'язок має вірогідний характер і може бути підставою для побудови системи типових версій, що використовуються з урахуванням фактичних даних по справі, яка розслідується, для висунення та перевірки робочих слідчих версій. Кожний з елементів системи пов'язаний з іншими прямо та опосередковано, що значною мірою визначає характер зв'язків між ними. Залежно від рівня та обсягу слідчого завдання аналіз таких зв'язків може охоплювати різну кількість елементів. У будь-якому випадку можна простежити прямий зв'язок між елементами «особа злочинця» і «спосіб злочину», який виявляється у тому, що лише особи з певними характерологічними даними або ті, що займають певну посаду, можуть використовувати певний зло­чинний спосіб. У той же час на даний зв'язок впливають побічні обставини, що стосуються предмета злочинного посягання та обстановки злочину.

Типові слідчі ситуації та характер першочергових слідчих дій.

Невідкладні й первісні слідчі дії є криміналістичними поняттями. У більшості випадків вони здійснюються на по­чатковому етапі розслідування. Разом з тим, невідкладного характеру набувають відповідні слідчі дії й на наступних етапах розслідування.

Розкриття злочинів значною мірою залежить від способів їх приховування. Способи приховування злочинів поділяються на групи, пов'язані з такими особливостями:

1) утаювання інформації, її джерел пасивними способами (умовчання, неповідомлення, відтягнення часу, відмова від дачі показань тощо) і активними способами (приховання знарядь злочину, предметів посягання, матеріальних цінностей, грошових коштів та ін.);

2)   знищення інформації (слідів злочинця, наслідків його дій);

3)   маскування інформації, прийоми якого спрямовані на викривлення уявлення про особу злочинця, спосіб його дій та інші обставини злочину (зміна зовнішнього вигляду особи, яка вчинила злочин, зміна звичайного розташування предметів тощо); фальсифікацію (підроблення) інформації, створення неправдивої інформації, що виходить від заявників (свідомо неправдива заява, донос), учасників кримінального процесу (свідомо неправдиві показання); створення фальшивих слідів, предметів, документів, їх підміна тощо; інсценування злочинів (удаване створення обстановки, яка не відповідає події, що відбулась, з метою приховати злочин і спрямувати розслідування у помилковому напрямі).

У системі розкриття злочинів одним з важливих напрямів є робота слідчого і оперативно-розшукових органів по «гарячих слідах». Даний термін характеризує сліди (матеріальні та ідеальні) як такі, з моменту залишення яких минуло мінімум часу, що не вплинуло на необоротні зміни «неостиглих» слідів.

Як «гарячі сліди» можуть виступати будь-які зміни, що відбулися внаслідок злочину, у вигляді слідів відображень, речовин, матеріалів, виробів та інших предметів. До таких слідів належать також факти, які викладаються у поясненнях і показаннях різних осіб про подію злочину та його обставини.

Чинник часу як характеристика ступеня збереження матеріальних слідів залежить від їх виду, умов створення, місця знаходження та інших обставин. Стосовно слідів-відображень (сліди рук, взуття, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо), то можливість їх використання як «гарячих» пов'язана з визначенням їх «свіжості» за відносними фізичними ознаками (насиченість потожирового шару слідів папілярних ліній, невивітрений ґрунт у сліді взуття та ін.), ситуаційними ознаками (наприклад, метеорологічний вплив — слід взуття на свіжому снігу).

Важливим засобом, що сприяє розкриттю злочинів по «гарячих слідах», є прийоми визначення приналежності слідів до справи при провадженні первісних слідчих дій, насамперед під час огляду місця події, обшуку та ін.

Велике значення має застосування прийомів, за допомогою яких можна встановити:

а) просторово-часові зв'язки між окремими слідами злочину та обставинами події;

б) ідентифікаційні та ситуаційні властивості слідів та їх доказову цінність;

в) причини відсутності або наявності слідів як фактів, що суперечать природному перебігу аналогічних подій (негативні обставини).

Зазначені обставини можуть бути встановлені шляхом застосування комплексу криміналістичних прийомів:

1) вивчення окремих слідів злочину;

2) вивчення комплексу слідів (матеріальних та ідеальних);

3) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і оперативно-розшукової інформації;

4) порівняльного аналізу даних вивчення слідів і моделей аналогічних типових ситуацій;

5) з'ясування причин розбіжностей (суперечностей) між даними вивчення слідів та іншими джерелами інформації;

6) перевірки висунутих у зв'язку з такими суперечностями слідчих версій шляхом проведення відповідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Застосування даного комплексу прийомів на початковому етапі розкриття злочинів по «гарячих слідах» має визначальне значення. Це пояснюється особливістю початкового етапу розслідування як періоду, що настає здебільшого безпосередньо після вчиненого кримінального діяння, інтенсивна робота під час якого забезпечує «наближення» до події злочину (чинник наближення).

Розкриття злочинів по «гарячих слідах» розпочина­ється як тільки виявляються ознаки злочину, у зв'язку з чим на підставі КПК і чинного законодавства, що регламентує оперативно-розшукову діяльність та організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю, вживаються такі заходи:

1)   припинення протиправних дій злочинця;

2)   затримання злочинця на місці вчинення злочину і доставлення його до місця утримання;

3)   вжиття заходів щодо ліквідації наслідків злочину;

4)   виявлення і збереження джерел інформації про подію злочину;

5)   попереднє дослідження і перевірка інформації про ознаки злочину.

Особливістю цієї діяльності є те, що її часто здійснюють особи, які опинилися на місці події: оперативні працівники, дільничні інспектори, члени патрульно-постових груп, контрольно-перепусткових пунктів, представники охорони підприємств, установ, організацій, які передусім вжи­вають заходів щодо припинення злочинних дій, затримання злочинця на місці вчинення злочину, надають допомогу потерпілим, охороняють затриманих осіб до прибуття слідчо-оперативної групи, чергового наряду міліції або доставляють їх до найближчого місця утримання; вживають заходів щодо охорони місця події (видаляють сторонніх осіб, виставляють огорожі), встановлюють очевидців, інших свід­ків, їх адреси.

На цьому етапі розкриття злочинів по «гарячих слі­дах» особлива роль належить черговому відповідного органу внутрішніх справ. Отримавши повідомлення про зло­чин, черговий вживає заходів щодо його розкриття, а саме:

а) інструктує по телефону заявника про його наступні дії;

б) направляє найближчий наряд патрульно-постової служби до місця події;

в) сповіщає про подію дільничного інспектора;

г) направляє до місця події наряд міліції та слідчо-оперативну групу;

ґ) повідомляє про подію начальника міліції (РВВС);

д) забезпечує постійний зв'язок з місцем події та слідчо-оперативною групою.

Наступний етап розкриття злочину по «гарячих слідах» розпочинається після прибуття до місця події слідчо-оперативної групи. Діяльність слідчого (дізнавача) спочатку спрямовується на оцінку слідчої ситуації, що склалася, вирішення питання про наявність ознак злочину, вжиття оперативно-розшукових або організаційних заходів для розкриття злочину по «гарячих слідах». З цією метою паралельно з оглядом, якщо кримінальна справа порушена, можуть проводитися інші невідкладні слідчі дії (допит, обшук). Одночасно складаються орієнтувальні дані для розшуку відповідних осіб, знарядь злочину, викрадених предметів. До оперативно-розшукових заходів, що вживаються, Належать такі:

а) переслідування і затримання злочинця за запаховими слідами за допомогою службово-розшукового собаки;

б) організація загороджувальних заходів та перекриття шляхів відходу злочинця;

в) організація пошуково-розшукового патрулювання За участю потерпілого або свідків-очевидців;

г) організація засідок у місцях ймовірної появи злочинця;

ґ) спостереження за місцями значного скупчення людей (ринки, вокзали, магазини та ін.);

д) «прочісування» території, прилеглої до місця події;

є) організація поквартирного опитування осіб, які проживають поблизу місця події.

Розкриття злочину може розпочатися від:

а) предме­тів, що були знайдені на місці події;

б) слідів-відображень;

 в) знаряддя вчинення злочину (інструменти, зброя, транспортні засоби);

 г) способу вчинення злочину;

ґ) ознак зовнішності злочинця, що збереглися у пам'яті потерпілих, очевидців.

На даному етапі великого значення набуває проведення тактичної операції «Розшук», яка проводиться для пошуку особи за ознаками зовнішності і містить:

1)  допит потерпілих, свідків-очевидців;

2)  складання словесного портрета, малюнків по пам'яті та ін.;

3)  пред'явлення потерпілим, свідкам-очевидцям фотознімків з оперативних обліків;

4)  здійснення оперативних заходів з метою впізнання злочинця;

5) перевірку даних за криміналістичними обліками картотек осіб, які зникли безвісти, невпізнаних трупів та ін.;

6) призначення портретно-криміналістичної, комплексної судово-медичної та криміналістичної експертиз для ідентифікації невпізнаного трупа.

Особливе місце у системі розшуку злочинця на стадії розкриття злочину посідає робота щодо використання слідів рук, виявлених на місці події, яка включає:

1)  огляд слідів (за участю фахівця);

2)  перевірку за картотекою слідів пальців рук з місць нерозкритих злочинів;

3)  перевірку за дактилоскопічною картотекою осіб, які перебувають на криміналістичному обліку;

4)  призначення дактилоскопічної експертизи за наявності підозрюваних;

5)  допит підозрюваного з пред'явленням висновку дактилоскопічної експертизи.

До завершальної стадії виконання невідкладних слідчих дій накопичується достатньо відомостей з основних джерел інформації, у деяких випадках — встановлюється підозрювана особа. Ця стадія має аналітичний характер. Слідчий працює над матеріальними джерелами інформації: проводить їх огляд і попереднє дослідження із засто­суванням технічних засобів; вирішує питання про їх віднесеність і придатність для використання, проводить фіксацію не виявлених раніш ознак.

Для попереднього дослідження слідчий залучає фахівців, проводить перевірку показань, отриманих від свідків-очевидців, які співставляються з механізмом злочину. На підставі аналізу зібраної інформації висуваються слідчі та розшукові версії На цій стадії може виникнути необхідність у створенні слідчо-оперативних груп, загальному плануванні їх діяльності. У зв'язку з цим склалися певні організаційні форми взаємодії слідчого з органами дізнання:

1)   взаємне інформування про встановлені по справі факти, що стосуються предмета розслідування;

2)   спільне планування розслідування по кримінальній справі, особливо тоді, коли винні у вчиненні злочину невстановлені;

3)   спільне проведення слідчих і розшукових дій;

4)   дача слідчим відповідно до положень статей 114, 118, 191 КПК доручень оперативним працівникам про проведення ними самостійно окремих слідчих дій і розшукових заходів.

Криміналістична характеристика бандитизму, який належить до групи злочинів проти громадської безпеки

Бандитизм належить до складних злочинів. Криміналістична характеристика злочинів являє собою певну систему відомостей, її практичне значення полягає в тому, що за наявності одних ознак слідчий може припустити наявність інших і провести необхідні слідчі дії й тактичні операції. Спосіб злочину - це певний спосіб дій злочинця, те, як здійснюється і приховується злочин. Бандитизм має місце при вчиненні хоча б однієї з таких дій: а) організації озброєної банди; б) участі у такій банді; в) участі у нападі, вчиненому бандою. Бандитські напади ретельно готуються. Злочинці передусім вивчають об'єкт нападу: місцезнаходження підприємства, установи, організації; режим його роботи процес руху реальних коштів; стан охорони, захисту, засобів зв'язку тощо. Якщо готується напад на окремих осіб, то вивчається спосіб життя даної людини, режим дня, умови охорони квартири або будинку, наявність і склад можливих свідків тощо. Приготування до здійснення бандитського нападу включає його планування: складання плану дій, розподіл ролей учасників залежно від різних ситуацій, підшукування зброї, засобів маскування, транспорту, визначення порядку відходу з місця злочину тощо. Спосіб вчинення бандитизму полягає у нападі на підприємство, установу, організацію або на окремих осіб. Напад може здійснюватися у трьох формах: фізичному насильстві, психічному насильстві й створенні небезпеки негайного застосування насильства. Напад може полягати у знищенні майна, приміщень, транспортних засобів. Дії бандитів щодо приховання злочину можуть складатися із: а) знищення слідів; б) укриття предметів - речових доказів; в) маскування окремих слідів і об'єктів; г) фальсифікації. При здійсненні бандитських нападів злочинці досить часто застосовують засоби маскування: надівають маски або капронові панчохи на голову чи на обличчя, використовують перуки або штучні вуса. Бандити часто вживають заходи до усунення слідів на місці злочину, знищують знаряддя і засоби вчинення злочину, спотворюють або знищують трупи, знищують або ховають одяг або взуття, в яких вчинявся злочин, змінюють свій зовнішній вигляд. Учасники банд рідко вчиняють злочини за місцем свого проживання. Зазвичай вони вважають за краще діяти в іншому районі або місті (у ряді випадків бандитські напади здійснюються навіть в іншій республіці СНД). Крім безпосереднього нападу, можуть мати криміналістичне значення: а) місце розташування бандитського формування (місце базування); б) місце розробки плану дій; в) місце зберігання зброї; г) місце зберігання предметів, здобутих злочинним шляхом; д) місце збуту, реалізації вилучених злочинцями предметів; е) місце тренування бандитів тощо. Час вчинення злочину пов'язаний з об'єктом і предметом посягання. Він визначається режимом роботи підприємства, установи або організації, наявністю в певні періоди та інтервали великих грошових сум, виручки. Напад може залежати від часу інкасації, послаблення режиму охорони об'єкта в той або інший період, часу здачі зміни тощо. Напади на підприємства, установи та організації, а також на їх представників (інкасаторів, кур'єрів, фінансових керівників, бухгалтерів-касирів та ін.) здійснюються переважно в денний час. Напади ж на окремих громадян - у вечірній і нічний час. Як вогнепальна зброя при бандитських нападах найчастіше використовуються автомати і карабіни, пістолети і револьвери, гвинтівки і рушниці (або їх обрізи), кулемети і гранатомети. Як холодна зброя - фінські ножі, кинджали, багнет-ножі, стилети, кастети, кистені, нунчаки, спеціальні заточки тощо. У ході бандитських нападів може використовуватися і зброя вибухової дії - предмети, які містять у собі порох, динаміт, тротил, нітрогліцерин, піроксилін та інші хімічні речовини, їх сполуки і суміші, здатні вибухнути без доступу кисню, в тому числі спеціальні вибухові засоби типу "Ключ", "Імпульс" тощо. У структурі криміналістичної характеристики злочинів важливе місце посідає особа злочинця. Кількість учасників банди може бути різною. Найбільш поширені банди з числом учасників 6-11, іноді зустрічаються банди, до складу яких входять 12-25 і більше чоловік. Бандитське формування передбачає суворий розподіл функцій і ролей між його учасниками, певну ієрархію. Банді властиві такі ознаки, як наявність лідера, конспірація, розподіл ролей, дотримання неформальних норм поведінки, наявність відповідних "фондів" тощо. У структурі банди зазвичай виокремлюються: 1) лідер банди (особа, як правило, судима, що користується авторитетом у злочинному світі); 2) охоронці (найближче оточення лідера); 3) бойовики (безпосередні виконавці нападів); 4) скарбник; 5) допоміжний персонал (особи, які надають допомогу в збуті матеріальних цінностей, здобутих злочинним шляхом, особи, які обслуговують учасників банди, особи, які мають конспіративні квартири - "малини" тощо).
У функції лідера банди входить, як правило, визначення основних напрямів діяльності банди, підбір і затвердження учасників і визначення їх повноважень, розподіл викраденого, постачання зброї тощо. У нападах на підприємства, установи, організації або окремих громадян лідер, зазвичай, участі безпосередньо не бере. Мотиваційна сфера такої особистості характеризується егоцентризмом, стійким конфліктом з частиною представників оточення, виправданням себе. Створення системи розслідування бандитизму передбачає типову модель злочину, яка поєднується з алгоритмом дій слідчого.

Так, у процесі розслідування бандитизму важливо встановити такі обставини: чи мали місце напади на підприємства, установи, організації або на окремих осіб (їх кількість, наслідки тощо); у який спосіб вчинювалися напади; де, коли і за яких обставин було вчинено напад (у якому місці, на який об'єкт, у який час доби, у який період роботи, чи охоронявся об'єкт, чи використовувалася сигналізація, чи не порушувалися умови перевезення і доставки грошей, валютних цінностей і тощо); хто нападав (кількість злочинців, їх вік, соціально-психологічна характеристика, наявність судимостей, ставлення до вчиненого злочину тощо); чи була злочинна група стійкою (наявність тісного зв'язку між учасниками злочинної групи, спільність дій, єдність наміру, розподіл ролей, наявність злочинних звичаїв тощо); чи була група озброєною (чи застосовувалася вогнепальна, холодна зброя або зброя вибухової дії; який її тип і вид; чи були обізнані всі члени банди у процесі нападу (його підготовки) про зброю, та її призначення тощо); джерело придбання зброї (у кого і де придбано зброю, скільки одиниць, якого типу і виду, з якою метою, де вона зберігалася, чи застосовувалася раніше для нападів); у чому виявилися функції і роль кожного учасника банди; які цілі і мотиви нападів; хто є лідером банди; соціально-психологічний портрет лідера банди (його вплив на учасників злочинної групи, авторитет у злочинному світі й у банді, цинізм, жорстокість, девіантна поведінка тощо); які технічні засоби використовувалися при нападі; які способи маскування застосовували злочинці; чи є людські жертви (загибель людей); кому могло бути відомо про підготовку нападу; які стосунки між членами банди (сувора ієрархія, згуртованість, ворожість тощо); чи мала банда корумповані зв'язки з посадовими особами органів державної влади.

ВИСНОВОК

 

Вирішення проблем належної кримінально-правової охорони громадської безпеки є дуже важливими для суспільства та держави. Злочини проти громадської безпеки належать до загальнонебезпечних діянь, які створюють загрозу життю та здоров'ю людей, власності, довкіллю, нормальній діяльності підприємств, установ та організацій. Без підтримки громадської безпеки неможливо створити умов належного захисту особистих, фізичних і духовних прав людини і громадянина, основні з яких закріплені у ст. 3 Конституції України.

Науково-практичний інтерес до цих проблем обумовлюється метою більш поглибленого дослідження законодавчої бази, кількісно-якісних характеристик цих злочинів, вивчення їх зв'язку з соціальним середовищем, економічними, соціальними, соціально-психологічними, етнічними, культурними та іншими чинниками, необхідністю обміну досвідом організації ефективної протидії з боку системи органів боротьби зі злочинністю у міжнародному масштабі.

Необхідно акцентувати увагу в боротьбі зі злочинами проти громадської безпеки на усуненні фінансово-економічного підґрунтя існування злочинних формувань та вдосконаленні форм і методів оперативно-розшукової, розвідувальної діяльності. Заохочувати до розробки нових і вдосконалення існуючих техніко-криміналістичних засобів, призначених для припинення, розслідування та попередження злочинів проти громадської безпеки.

Розробити оптимальну міжнародну методику взаємодії правоохоронних і контролюючих органів та їх підрозділів у боротьбі зі злочинами проти громадської безпеки. Забезпечити імплементацію у вітчизняне законодавство міжнародних стандартів щодо протидії злочинам проти громадської безпеки.

Література

 

1.   Бычкова С.Ф. Становление и тенденции развития науки о судебной экспертизе. – Алма-Ата, 1994

2.   Зотов Б.Л. Идентификация в криминалистике.– М., 1973

3.   Криміналістика. За редакцією академіка П.Д. Біленчука. Київ, “Атіка”, 1998р.

4.   Криміналістика за редакцією професора В.Ю.Шепітька.– К., 2001

5.   Кримінальний кодекс України від 1 вересня 2001 року

6.   Салтевский М.В. Идентификация и установление групповой принадлежности. – Х., 1965.

7.   Сегай М.Я. Современные возможности судебных экспертиз в свете достижения науки и техники.– К., 1987.

8.   Советская криминалистика. Под. ред. проф. В.К.Лисиченко. Киев, “Вища школа», 1998г.