Основи державного права Великобританії

ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

 

План

1. Загальна характеристика Британської Конституції. 3

2. Засади правового статусу особи у Великобританії. 6

3. Вищі органи державної влади Великобританії. 8

4. Політико-територіальний устрій Великобританії. 14

Список рекомендованої літератури. 17

1. Загальна характеристика Британської Конституції

Конституція Великобританії — це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод Великобританії, які визначають порядок формування і повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою, а також державних органів і громадян.

На відміну від інших країн, де писана конституція, що діє, чітко визначає предмет конституційного права, у Великобританії строго наукового розмежування між конституційним і всім останнім правом немає. У Сполученому Королівстві у зв'язку з відсутністю кодифікувань або офіційних систематизації права юристи зазнають певні труднощі з розмежуванням галузей права. Існує абстрактний і конкретний сенс поняття "конституція". У абстрактному значенні конституція — це сукупність законів, прецедентів і конституційних угод, які визначають: порядок формування і повноваження органів держави, принципи взаємин державних органів між собою і державних органів і громадян. У конкретному значенні конституція — це конкретний юридичний документ або система правових актів, в яких найбільш важливі правові положення, складові предмет конституційного регулювання, прийняті відповідно до спеціальної процедури.

У Великобританії немає конституції в даному конкретному сенсі, а діє конституція в абстрактному значенні цього поняття.

Британська конституція є єдиної для Сполученого Королівства Англії, Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Британська конституція є конституцією змішаного типу. Відсутність єдиного писаного тексту дозволяє говорити про три складових британської конституції: – Статутне право (statute law); – Загальне право (common law); – Конституційні угоди (constitutional conventions). Відповідно, джерелами конституційних норм є: статути; судові прецеденти; конституційні угоди. Загальний вплив на формування цих джерел робили і надають праці авторитетних юристів. Конституція Великобританії є "гнучкою" конституцією, оскільки в англійському праві немає відмінності між "конституційним" і "поточним" законом. Діє загальний порядок прийняття і зміни парламентських законів, які не можуть передивлятися судами або оголошуватися неконституційними.

ДЖЕРЕЛА БРИТАНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ

СТАТУТИ. Ця категорія актів, складових британську конституцію, охоплює акти Парламенту і акти делегованого законодавства. Статути як частина конституції представлені таким чином: – правові акти, прийняті до XX століття, але що зберігають своє значення як право, що діє: Велика Хартія Вільностей 1215 р.; Білль про права 1689 р.; Акт про союз з Шотландією 1706 р.; Акт про престолонаслідування 1701 р. і інші; – парламентські закони, прийняті в цьому столітті: закони про Парламент 1911 і 1949 рр.; закони про перів 1958 і 1963 рр.; Закон про Палату общин 1978 г.; закони про народне представництво 1949, 1969, 1974, 1983, 1985, 1989 рр.; закони про громадянство 1948, 1964, 1981 рр.; Імміграційний акт 1971 р.; Закон про королівську санкцію 1967 р.; Вестмінстерський статут 1931 р.; закони про міністрів Корони 1937, 1964, 1975 рр. Перерахувати всі парламентські закони, які є джерелами британської конституції, вельми складно, оскільки їх налічується декілька сотень; – акти делегованого законодавства, прийняті виконавчою владою на основі прав, делегованих Парламентом. До цієї категорії актів відносяться акти, видавані міністрами Корони, місцевими органами влади і публічними корпораціями. Найбільш важливими з актів делегованого законодавства є накази в Таємній раді, що видаються від імені монарха.

СУДОВІ ПРЕЦЕДЕНТИ. Судові прецеденти, що містять принципи конституційного права, створювалися в ході звичайної судової практики. Після розгляду конкретної справи суд виносить рішення, частину якого складає правило прецеденту (вирішення суду складається з двох основних частин: правило прецеденту і попутно сказане суддею.). В більшості своїй це вирішення Високого суду (відділення королівської лави), Апеляційного суду і Палати лордів. Серед них: – наявність суб'єктивного права передбачає наявність засобів його захисту; – зміна законодавства здійснюється лише шляхом ухвалення парламентського закону; – укази загального характеру про обшук незаконні; – немає права стягувати податки без дозволу Парламенту; – сторони в процесі мають рівне право бути вислуханими. Прецеденти встановлюють принципи діяльності і повноваження найвищих органів влади. Найбільш відомим рішенням в цій області є Case of Proclamations (1610), що стосується королівської прерогативи: – Монарх не може своїм рішенням оголосити злочином те, що таким до цього не вважалося. – прерогатива монарха не більше, ніж це дозволено правом країни. – послідовні зміни в праві здійснюються шляхом ухвалення парламентського закону. – будь-які зміни англійського права, викликані імплементацією міжнародного договору, що передбачає фінансові операції держави, вимагають підтвердження парламентським законом. У зв'язку з судовою практикою і важливою роллю прецедентів в регулюванні конституційних стосунків необхідно згадати труди авторитетних юристів як джерело британської конституції. Дуже старі книги старих авторів, думки яких розглядаються як свідоцтва судових рішень, що не дійшли до нашого часу, можуть сприйматися судами як додаткове джерело права.

КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ. Конституційні угоди — це правила політичної практики, які вважаються обов'язковими для тих, до кого вони відносяться, і які не є юридичними законами, оскільки їх виконання не може забезпечуватися вирішенням суду або палат Парламенту . Найбільш ранні конституційні угоди сформувалися лише після 1688 р. Порушення конституційної угоди спричиняє за собою не юридичні, а політичні санкції. Вхідні в них норми безпосередньо впливають на характер вмісту цілого ряду парламентських законів. Конституційні угоди також істотно впливають на судову практику. Конституційні угоди можна представити у вигляді двох основних груп:

1. КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ, що РЕГЛАМЕНТУЮТЬ СТОСУНКИ МОНАРХ—КАБІНЕТ МІНІСТРІВ: – монарх доручає лідерові партії або блоку партій, що перемогли на виборах в Палату общин, сформувати Уряд; – Монарх призначає міністрів по рекомендації Прем'єр-міністра; – міністри, що призначаються утворюють "Уряд", в рамках якого створюється "Кабінет"; у його склад входять міністри, що іменуються членами Таємної ради (Privy Councillors); – Монарх в здійсненні своїх законних повноважень зобов'язаний слідувати радам Кабінету в особі Прем'єр-міністра; – Монарх зобов'язаний підписати законопроект, прийнятий Парламентом; – Уряд здійснює свої повноваження до тих пір, поки воно не втратило довіру більшості членів Палати общин. У випадку, якщо Палата общин проголосує за недовір'я Уряд повинен подати у відставку або Монарх повинен розпустити Палату общин; – міністри несуть колективну відповідальність перед Парламентом по загальних питаннях політики Уряду і персональну відповідальність за діяльність очолюваних ними міністерств. До цієї ж групи конституційних угод можна віднести ряд правил політичної практики, сприйнятих деякими державами — членами Британської Співдружності Націй (Commonwealth): – британський монарх призначає Генерал-губернатора держави — члена Співдружності за порадою Прем'єр-міністра цієї держави; – Генерал-губернатор держави — члена Співдружності представляє Корону, а не британський уряд і діє за порадою уряду своєї країни.

2. КОНСТИТУЦІЙНІ УГОДИ, РЕГУЛЮЮЧІ СТОСУНКИ МІЖ ПАЛАТАМИ ПАРЛАМЕНТУ: – парламентська більшість не повинна позбавляти можливості висловлюватися парламентська меншість. Обов'язок Спікера — стежити за цим; – заміщення вакансій в комітетах Парламенту повинно здійснюватися пропорційно представництву політичних партій в палаті. Деякі конституційні угоди втратили своє значення у зв'язку із закріпленням аналогічних норм в парламентських законах.

2. Засади правового статусу особи у Великобританії

Оскільки у Великобританії немає виразно вираженого юридичного розділення конституційних і інших норм, немає і ділення прав, свобод і обов'язків особи на конституційних (основні) та інші. На практиці вміст основних прав визначається не стільки законами (хоча прийнятий ряд спеціальних законів, починаючи з Білля про права 1679 р.), скільки судовими прецедентами і конституційними звичаями. Головний з принципів, такий, що склався в результаті цього, свідчить, що громадяни мають право робити все, що не заборонено правовими нормами. Після другої світової війни, коли при владі перебувала Лейбористська партія, в законодавстві були зафіксовані певні гарантії соціально-економічних прав, хоча самі ці права ніде виразно не закріплені. Йдеться про посібниках з безробіття, безкоштовній освіті в школі, праві на страйк, державній медицині і так далі Політичні права (свобода слова, зборів, мітингів, демонстрацій) регулюються в основному звичаями, в законодавстві ці свободи передбачаються такими, що природно існують, і воно встановлює лише певні вимоги для їх здійснення, наприклад повідомлення або дозвіл поліції на проведення демонстрацій, право поліції заборонити на певний термін мітинги в районах, де можливі безлади на соціальній або етнічній основі, і так далі Особисті права регулюються небагатьма законами (наприклад, згаданим хабеаскорпус актом), але конкретне регулювання цих прав зазвичай пов'язане з актами про процесуальних діях (наприклад, при обшуку), з судовими прецедентами. У останні десятиліття, коли при владі перебувають консерватори, деякі положення законодавства про права громадян посилені - відносно профспілкових свобод і страйків, деякі обмеження особистих прав введені у зв'язку з актами про боротьбу проти тероризму. У Великобританії діє декілька парламентських уповноважених (комісарів, омбудсменів), у тому числі уповноважений у справах адміністрації, який стежить, зокрема за дотриманням прав громадян органами управління. Правове регулювання суспільних об'єднань Як і в США, величезне значення для діяльності державного механізму у Великобританії має двопартійна система, але на відміну від США одна з двох партій, що змінюють один одного у влади, вважається трудовою, робочою партією. У останні десятиліття ця система випробовує певні зрушення. Оскільки в парламентських ви борах беруть участь зазвичай близько десяти традиційних і знов утворених партій, жодна з двох основних партій (Консервативна і Лейбористська) не може отримати і в рідких випадках отримує явну більшість в палаті общин. У зв'язку з цим може виникнути необхідність в коаліції одній з двох головних партій з якою-небудь невеликою партією, щоб забезпечити більшість в парламенті для формування уряду.

3. Вищі органи державної влади Великобританії

Парламент Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії є найвищим законодавчим органом в Сполученому Королівстві і Королівських колоніях. Його очолює Британський монарх. Парламент двопалатний, включає верхню палату, звану Палата лордів, і нижню палату, звану Палата общин. Палата лордів не вибирається, вона включає лордів духовних (вище духівництво англіканської церкви) і лордів світських (членів перства). Палата общин, навпаки, демократично обирана палата. Палата лордів і Палата общин збираються в різних приміщеннях Вестмінстерського палацу в Лондоні. По звичаю, всі міністри, включаючи прем'єр-міністра, вибираються виключно із складу парламенту. Парламент еволюціонував з древньої королівської ради. У теорії, влада виходить не від Парламенту, але від «Королеви-в-парламенті» ("the Drown in Parliament" - дослівно - "Корона в Парламенті"). Часто говориться, що лише Королева-в-парламенті є верховною владою, хоча це і спірне твердження. В даний час влада виходить також і від демократично вибраної Палати общин; Монарх діє як представницька фігура, і влада Палати лордів істотно обмежена. Британський Парламент часто називають «матір'ю всіх парламентів», оскільки законодавчі органи багатьох країн, а особливо країн-членів Британської Співдружності створені по його зразку.

Парламент очолюється Британським Монархом. Роль Монарха, проте, в основному, церемоніальна, на практиці він або вона завжди діє згідно з радою прем'єр-міністра і інших міністрів, які у свою чергу підзвітні двом палатам Парламенту. Верхня палата, Палата лордів, в основному складається з призначених членів ("Лордів Парламенту"). Формально палата називається Високоповажні Лорди Духовні і Лорди Світські, присутні в Парламенті. Лорди духовні - це духівництво англіканської церкви, а Лорди світські - члени перства. Лорди Духовні і Лорди Світські вважаються представниками різних станів, але вони засідають, обговорюють різні питання і голосують разом. Раніше Лорди Духовні включали все вище духівництво англіканської церкви: архієпископів, єпископів, абатів і пріорів. Проте, під час розпуску монастирів при правлінні Генріха VIII, абати і пріори втратили свої місця в Парламенті. Всі єпархіальні єпископи продовжували засідати в Парламенті, але згідно з Актом про манчестерському єпископстві 1847 років і пізнішим актам, зараз Лордами Духовними є лише двадцять шість вищих єпископів і архієпископів. Цих двадцять шість чоловік завжди включають людей, що займають «п'ять великих кафедр», а саме Архієпископа Кентрберійського, Архієпископа Йоркського, Єпископа Лондонського, Єпископа Даремського і Єпископа Вінчестерського. Останні Лорди Духовні - це самі старші єпархіальні єпископи, згідно черговості висвячування. Всі Лорди Світські є членами перства. Раніше це були спадкові пери що володіють титулами герцога, маркіза, графа, віконта або барона. Деякі спадкові пери не мали права засідати в Парламенті лише по праву народження: після об'єднання Англії і Шотландії до Великобританії в 1707, було встановлено, що ті пери, чиє перство було створене Королями Англії мали право засідати в Парламенті, але ті, чиє перство було створене Королями Шотландії, обирали обмежене число «перів-представників». Схоже положення було прийняте відносно Ірландії, коли Ірландія була приєднана до Великобританії в 1801. Але коли Південна Ірландія покинула Сполучене Королівство в 1922, вибори перів-представників були припинені. Згідно з Актом про перство 1963, були припинені і вибори шотландських перів-представників, при цьому всі шотландські пери отримали право засідати в Парламенті. Згідно з Актом про Палату Лордів 1999 років, лише довічне перство (тобто перство, яке не успадковується) автоматично дає право його володареві засідати в Палаті лордів. Із спадкових перів лише дев'яносто два — граф-маршал (Earl Marshal) і лорд обер-гофмейстер (Lord Great Chamberlain) і дев'яносто спадкових перів, вибираних всіма перами, зберігають свої місця в Палаті лордів. Простолюдини, останнє із станів Королівства, представлені Палатою общин, яка формально називається Поважні Простолюдини присутні в Парламенті. В даний час Палата складається з 646 членів. До виборів 2005 років Палата складалася з 659 членів, але число шотландських членів парламенту було скорочене згідно з Актом про Шотландський Парламент 2004. Кожен «Член Парламенту» або "MP" (англ. Member of Parlament) вибирається одним виборчим округом згідно з виборчою системою First-past-the-post. Право голосувати мають всіх осіб, що досягли 18 років, громадяни Сполученого Королівства і громадяни Ірландії і країн британської співдружності, що постійно проживають в Сполученому Королівстві. Термін повноважень члена Палати общин залежить від терміну повноважень Парламенту; загальні вибори, на яких обирається новий склад парламенту, відбуваються після кожного розпуску Парламенту. Три частини Парламенту відокремлено один від одного; ніхто не може засідати одночасно в Палаті общин і Палаті лордів. Лорди Парламенту згідно із законом не можуть голосувати на виборах членів Палати общин, крім того Суверен по звичаю не голосує на виборах, хоча для цього і немає законодавчого обмеження.

Функції виконавчої влади належать Уряду, званому також Кабінетом. Монарх призначає Прем'єр-міністра з врахуванням конвенції (кандидат на пост має бути членом Палати общин і мати підтримку, достатню для призначення). Потім прем'єр-міністр вибирає останніх міністрів, які і складають Уряд і є політичними главами Департаментів. Приблизно 20 найголовніших міністрів складають Кабінет міністрів. Як і в інших системах правління, виконавча влада (власне і звана «урядом») несе відповідальність перед Парламентом: отримавши від парламенту вотум недовір'я, уряд буде вимушений або піти у відставку, або спробувати розпустити Парламент і провести загальні вибори. На практиці члени всіх основних партій Парламенту строго контролюються на предмет відповідності їх голосів політиці їх партій. Якщо уряд володіє переважною більшістю, то маловірогідно, що вони не зможуть провести законопроект через голосування. У листопаді 2005 року уряд Блера потерпіла перша поразка (пропозиція про продовження терміну затримання терористів до 90 днів). До цього востаннє законопроект не пройшов через Палату общин в 1986 році (один з трьох випадків в XX столітті). Уряди з незначною перевагою - а також коаліційні - більш схильні до ризику потерпіти поразку. Інколи вони вимушені звертатися до крайніх заходів, наприклад, привозити на лікарняній кушетці хворих членів Парламенту, щоб отримати більшість. Маргарет Тетчер в 1983 і Тоня Блер в 1997 прийшли у владу з такою перевагою, що при незгоді з останніми партіями вони гарантовано вигравали практично всі голосування Парламенту і могли реалізувати радикальні програми реформи виборів.

У Великобританії використовуються різні системи виборів:

First Past the Post використовується для всенародних виборів, а також при виборі місцевої самоврядності в Англії і Уельсі (раніше і в Шотландії).

Additional Member System була введена після введення регіональної автономії (devolution) в 1999 для Шотландського парламенту, Уельських зборів і Лондонських зборів.

Система Single Transferable Vote використовується для виборів в Асамблею Північної Ірландії і місцеві ради. Партійні списки використовуються для виборів до Європейського парламенту.

Supplementary Vote використовується для вибору мерів міст, наприклад, Лондона.

До складу верховних судів входять: Високий суд, Суд корони і Апеляційний суд. Високий суд складається з 78 суддів і підрозділяється на три відділення: королівської лави (очолює лорд – головний суддя), канцелярського (очолюється віце-канцлером), по родинних справах (очолює голова відділення). Розподіл справ між відділеннями визначається спеціалізацією суддів і особливостями процедури; в принципі, кожне відділення може розглядати будь-яку справу, що входить в компетенцію цього суду. Судді призначаються з числа адвокатів. Поділа, які слухаються в першій інстанції, розглядає один суддя. Відділенню королівської лави підсудні справи, регульовані нормами загального, торгівельного права і тому подібне Канцлерському відділенню підсудні справи, не регульовані загальним правом (наприклад, поділа по авторському, винахідницькому праву). Скарги на вирішення високого суду подаються до Апеляційного суду.[1] У складі Апеляційного суду 18 суддів, що іменуються орджастами і очолюваних охоронцем судових архівів. Справи розглядає колегія у складі трьох суддів. Одна з колегій суду займається лише кримінальними справами. Це – кримінальне відділення Апеляційного суду. На відміну від колегій, що розглядають цивільні справи, тут не прийнято, щоб думка суддів, що залишилися в меншості, ставала відомою. Вирішення Апеляційного суду можуть бути оскаржені в Апеляційний комітет палати лордів (в окремих випадках стало можливим пряме оскарження вирішень Високого суду). Таке оскарження носить винятковий характер: палата лордів виносить не більше 30-40 ухвал в рік. Справи розглядаються мінімум трьома лордами по апеляції. Кожен окремо висловлює свою думку у справі. Судді палати лордів як такі або спільно з суддями заморських територій утворюють Судовий комітет Таємної ради. На такому рівні розглядаються скарги не вирішення верховних судів заморських територій і держав – членів Співдружності, оскільки ці держави не виключають подачі такої скарги. Суд корони Суд корони – це нова освіта, створена актами про суд 1971 р. Він розглядає кримінальні справи. Його склад багатообразний. Залежно від вигляду злочину справа може розглядати:

1. окружний суддя (суддя спеціального судового округу в графстві або групі графств);

2. суддя Високого суду (він базується в столиці, але його члени організовують виїзні сесії суду);

3. адвокат, що має спеціальну освіту і повноваження (баррістери або соліситор);

4. виконуючий обов'язки судді.[2]

Баррістери – юристи, що мають виняткове право виступати у вищих судових інстанціях (також має право виступати в судах нижчих інстанцій). Соліситори – більш багато чисельна категорія юристів, дають консультації своїм клієнтам, готують до слухання цивільні і кримінальні справи на користь своїх клієнтів, виступають від імені звинувачення або захисту, а також як представники інтересів сторін в судах нижчих інстанцій. Якщо обвинувачений не визнає себе винним, в розгляді справи беруть участь журі присяжних.

Суди графств Окрім високих судів в Англії діють всілякі нижчестоячі інстанції, які розглядають близько 90% всіх справ. Найважливіші нижчі суди по цивільних справах – це судиграфств. Вони розглядають справи з сумою позову до 1000 ф.ст. Малозначні справи (ціна позову менше 11 ф.ст.) можуть розглядатися помічником судді. Малозначні кримінальні справи підлягають веденню магістратів – простих громадян, на яких покладена роль світових суддів. Їх загальне число близько 20000; це не професійні юристи, винагороди вони не отримують

Адміністративні суди (трибунали) У Великобританії є адміністративні суди(трибунали), але вони діють при органах виконавчої влади і не є органами адміністративної юстиції. Трибунали спеціалізовані відповідно до профілю «свого» органу виконавчої влади: вони розглядають питання, пов'язані з податками, охороною здоров'я, трудовими спорами, інші справи, включаючи деякі цивільні. Складаються не з державних службовців (суддів), а з громадських діячів, юристів. Діяльність трибуналів істотно прискорює вирішення поточних. Невідкладних питань (наприклад, про зарплату). Їх рішення не остаточні і можуть бути оскаржені до суду. У Шотландії діє своя система права і судів.

4. Політико-територіальний устрій Великобританії

Сполучене Королівство формувалося впродовж багатьох століть. У ранньому Середньовіччі на цій території знаходилися ряд дрібних держав. У 11 ст на місці нинішньої Англії вже існувала єдина феодальна держава. У 1284 Англійське королівство захопило Уельс, і в 1536 він став складовою частиною країни. Після 1603 Англія (разом з Уельсом) і Шотландія управлялися шотландськими королями, а в 1707 вони об'єдналися під назвою Великобританія. У 1801 до країни був приєднаний весь о. Ірландія але велика частина його території була втрачена в 1922. Острів був роздільний на Північну Ірландію, що залишилася у складі Великобританії, і незалежну державу Ірландію. Історія Британських островів переплелася з історією Європи з 11 ст, коли нормани завоювали Англію. Після 16 ст і впродовж подальших 400 років британське владицтво поширилося на обширні колоніальні території. Аж до 1940-х років можна було стверджувати, що «над Британською імперією ніколи не заходить сонце». Разом з розширенням британського владицтва по земній кулі поширилися англійська мова і форми британського державного пристрою. Британія налагодила широкомасштабні торгівельні зв'язки; вона перша створила сучасну промисловість з використанням машинного виробництва. У 19 ст країна стала найбільшим світовим виробником і експортером промислових товарів. У 20 ст у зв'язку з посиленням ролі США і Німеччині, а пізніше за Японію і СРСР значення Великобританії як світової держави ослабіло. Після Другої світової війни в колоніях Британської імперії розвернувся національно-визвольний рух, і Британська імперія розпалася; багато держав, що отримали незалежність, вступили в Співдружність націй (до 1947 – Британська Співдружність націй).

Політична структура Великобританії заснована на принципі унітарної держави і конституційної монархії. Її система уряду (відома як Вестмінстерська система) прийнята і в інших державах Співдружності, таких як Канада, Індія, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Малайзія і Ямайка. Британська Конституція не кодифікує і має як письмові, так і неписьмові джерела. До перших відносяться Акти Парламенту, а також судові рішення. Другі іменуються конституційними звичаями (конвенціями). Глава держави і джерело виконавчої, судової і законодавчої влади в Сполученому Королівстві Великобританії і Північної Ірландії — британський монарх, нині - Королева Єлизавета II. По конвенції монарх призначає лідера партії, що має більшість в Палаті общин, прем'єр-міністром, хоча теоретично має право затвердити на цей пост будь-якого британського громадянина, навіть не парламентаря або члена Палати лордів. Монарх дає королівську згоду на біллі парламенту при цьому формально має право відмовити (останній випадок був 11 березня 1708). Монарх може також розпустити парламент за порадою прем'єр-міністра (не спостерігається на практиці), але де-юре володіє владою розпустити парламент із власної волі, без згоди прем'єра. Інші королівські повноваження, звані королівськими прерогативами (призначати міністрів, оголошувати війну), належать виконавчій владі, здійснюються від імені Корони прем'єр-міністром і Кабінетом. Роль Монарха в публічній політиці обмежена церемоніальними функціями. Монарх щонеділі зустрічається з прем'єр-міністром і іншими членами Кабінету. Фактичним політичним лідером СБК є Прем'єр-міністр, в даний час - глава партії Лейбористів Гордон Браун (з 27 червня 2007 р. ). Носієм суверенітету є "Королева в Парламенті". В даний час Великобританія є постійним членом Ради Безпеки ООН, членом Європейського Союзу, Великої Вісімки (G8), Організації Економічного Розвитку.

Великобританія складається з 4 адміністративно-політичних частин (історичних провінцій): Англія (39 графств, 6 метрополітенських графств і Великий Лондон) — адм. центр Лондон Уельс (22 унітарних утворення: 9 графств, 3 міста і 10 міста-графств) — адм. центр Кардіфф Шотландія (12 областей: 9 округів і 3 основних території) — адм. центр Едінбург Північна Ірландія (26 округів) — адм. центр Белфаст Під контролем Великобританії залишаються 3 території на Британських островах і 12 заморських територій

Список рекомендованої літератури

1.  Апарова Т.В. Судьи и судебный процесс Великобритании. Англия, Уэльс, Шотландия. - М.. 1996.

2.  Арбузкин А.М. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие. - М.: Юристь, 2004. - С.422-495.

3.  Баранчиков В.А. Муниципальные органы Великобритании. - М., 1990.

4.  Бромхед П. Зволюция британской конституции. - М, 1978.

5.  Гарнер Д. Великобритания: центральное и местное управление. - М., 1984.

6.  Иностранное конституционное. право: Учебное пособие / Отв. ред. В.В. Маклаков. - М.: Юристь, 1996. - С. 39-68.

7.  Конституции государств Европейского Союза / Под общей ред. Л.А. Окунькова. - М.: ИНФРА-М - НОРМА, 1997.

8.  Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / Сост. В.В. Маклаков. - 5-е изд. - М.: Волтерс Клувер, 2006.

9.  Конституционное (государственное) право зарубежных стран: в 4-х т. Т 3. Особенная часть. Страны Европы / Отв. ред. Б.А. Страшун. - М.: БЕК, 1997. -С. 1-92.

10.  Ю.Крылова Н. С. Английское государство. - М.: Наука, 1981.

11.  Политическая система Великобритании. - М, 1984.

12.  Уолкер Р. Английская судебная система. - М., 1980.

13.  Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. - М.: Юристь, 1997.-С. 349-370.

14.  Шаповал В. Н. Британская конституция. Политико-правовой анализ. - К., 1991.