Столипін та його аграрна реформа в Україні

Міністерство науки і освіти Украіни

Одеський Національний Політехнічний Університет

Кафедра історії і етнографії Украіни

РЕФЕРАТ

на тему: «П.А.Столипін та його аграрна реформа в Україні»

Виконала студентка групи

 ОЕ-035

Одеса

2004

Зміст

Вступ.................................................................................................................3

1. Коротка біографія П.А.Столипіна........................................................4

2. Столипін і Дума.......................................................................................6

3. Столипінська реформа..........................................................................9

4. Руйнування общини і розвиток приватної власності...........................11

5. Селянський банк......................................................................................12

6. Переселення селян....................................................................................13

7. Кооперативний рух.................................................................................14

8. Агрокультурні заходи..............................................................................14

9.Результати реформи..................................................................................15

10.. Причини невдачі аграрної реформи...................................................17

Висновок..........................................................................................................20

Список літератури...........................................................................................22

Вступ

Я обрала цю тему, тому що хотіла, якомога найбільше дізнатися про реформи проведенні Столипіним, про ту ситуацію, яка відбувалася в 19 ст., адже це є немаловажною частиною нашої історії.

Проблема реформування нашої держави в більшій чи меншій степені хвилює майже кожного громадянина країни. Питання подолання перехідного періоду визивають палкі суперечки у провідних економістів країни, і не тільки.

Метою цієї роботи я б хотіла зрозуміти з усією відповідальністю реформаторський курс минулого і сьогоднішнього уряду країни.

 Вже давно відомо, що реальні результати реформ, як і найбільш об’єктивні їх оцінки, з’являються не відразу, а тільки через деякий проміжок часу. І тому всі труднощі їх порозуміння випливають в період, коли реформи тільки починаються, тільки набирають темп.

Між тим історичний досвід представляє собою невичерпне джерело цінної інформації: економічно-історичних прикладів. Якщо мова йде про реформаторську діяльність, то можна з впевністю говорити, що на основі цих прикладів можливо вдеякій мірі наблизитися до розуміння сучасних реформ, а у деяких випадках і передбачити, спрогнозувати принциповий напрям їх розвитку у майбутньому. Тут доречно додати, що на жаль, цінний історичний досвід інколи залишається непотрібним: ми знову повторюємо помилки минулого, щоб наші нащадки в свою чергу своєчасно «забули» про наші помилки. Хочеться вірити, що економічний досвід минулого все ж таки буде максимально використаний.

Тема данної роботи дуже добре висвітлена наукою, причому дуже широко. Інтерес до реформаторів минулого підвищений в зв’язку з невдачами реформаторів сучасності.

Не минуло і пів століття від часу проголошення селянської реформи 1861 р., як царський уряд, поштовхуваний масовим селянським рухом, що набув наймогутнішого розмаху в Україні напередодні та в роки демократичної революції 1905-1907 рр., змушений був знову зайнятися проблемами села.
Українське село мало низку особливостей, що відрізняли його від російського. Так, в Україні індивідуальне сільське землеволодіння переважало над общинним. Селянські громади були слабкими й не відігравали тут такої ролі, як у російському селі. Спадкове індивідуальне землеволодіння охоплювало 96,5% селянських господарств Правобережжя, 82,1% на Полтавщині, 68% у Чернігівській губернії. Громадська форма землекористування в Україні не прижилася, а там, де її примусово насаджували, виникав активний спротив населення.

 Ані реформи, ані розвиток капіталістичних відносин не змогли істотно змінити соціальну структуру в Україні. Навіть на рубежі століть 93% українців залишилися селянами, що визначальним чином впливало на свідомість , культуру, побут, систему моральних цінностей українського народу.

Після реформи 1861 р. тривала майнова диференціація українського села. В 1905 р. 54% селянських господарств мали близько 6 десятин землі , 29,4%- від 6 до 10 десятин, 16,6%- понад 10 десятин надільної землі. Водночас сотні тисяч селян не мали не мали землі й поповнювали загін найманих пролетарів. Наприкінці XIX в Україні налічувалося 2 млн. сільськогосподарських робітників. Типовою картиною пореформеного життя тут стали юрби заробітчан на дорогах.

Велика частка земельного фонду зосередилася в руках великих власників. В Україні землевласник мав у середньому по 930 десятин земельних угідь.

Небезпека соціальних потрясінь примусила уряд шукати нові шляхи вирішення аграрного питання.

Коротка біографія П.А.Столипіна

Петро Аркадійович Столипін - виходець з старого дворянського роду, відомого з кінця XVI століття, рід Столипіних дав Росії відомих політичних та літературних діячів. Бабуня М.Ю. Лермонтова - вроджена Столипіна. Прадід – сенатор А.А. Столипін – друг М.М. Сперанського, найбільшого державного діяча початку XIX століття. Батько Столипіна – Аркадій Дмитрович – учасник Кримської війни, друг Л.Н. Толстого, який провідував його в Ясній Поляні. Мати – Анна Михайлівна – вроджена Гірчакова – племінниця канцлера Росії А.М. Гірчакові, однокласниця А.С. Пушкіна по ліцею. Жінка П.А.Столипіна – правнучка А.В.Суворова. Таким чином, Родина Столипіних в XIX - XX століттях була в родинних відносинах і дружбі з видатнішими людьми Росії. Родина П.А.Столипіна володіла маєтками в Нижегородській, Казанській, Пензенській і пізніше Каунаській губерніях.

Петро Аркадійович в 1881 р. несподівано для багатьох поступив на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де с захопленням вивчав фізику, геологію, ботаніку, зоологію, астрономію.

В 1884 р. в віці 22 років Столипін закінчив природний факультет Петербурзького університету. Після закінчені університету він служить в міністерстві державного майна, але через рік переводиться до МВС і потрапляє туди ватажком дворян в Ровенську губернію. Столипін був радий цьому призначенню, воно допомогло йому розкритися і як людині, і як гарному керівнику. Він подовгу розмовляв з селянами і тому добре знав

проблеми які їх тривожили. Незабаром він завів своє господарство. Його дочка М.П. Бок писала: "Мой отец очень любил сельское хозяйство, и когда бывал в Колнобережье, весь уходил в заботы о посевах, покосах, посадках в лесу и работу во фруктовых садах".

Потім він був призначений уїзним ватажком дворян, а в 1899 р. - губернатором в тій же губернії. В 1902 р. В.К.Плеве назначив його виконуючим посаду гродненського губернатора. Треба відзначити, що Столипін став самим молодим губернатором Росії. Після призначення на цю посаду, він одразу взявся за вивчення справ губернії, але його дії контролювались генерал-губернатором Віленським.

В 1903 р. Столипін став саратовским губернатором це було, безперечно, актом високої довіри зі сторони всесильного Міністерства Внутрішніх Справ. Тут і застала його перша революція , в якій він примінив весь арсенал коштів - від прямого звернення до народу до розправи за допомогою козаків. При цьому в діяльності губернатора з’явились дві чіткі риси: по-перше, він не ніяковів карати не тільки лівих, але і правих, якщо їх діяльність переходила за рамки дозволеного. По-друге, на відміну від більшості високопоставлених діячів Столипін був особисто хоробрий і не боявся залишатися лицем до лиця з розгніваним натовпом. Столипін стійко витримав удар долі, коли 19 серпня 1906 р. бомба терористів рознесла більшу частину його садиби на Аптекарському острові. В той день 27 чоловік було вбито, а 32 поранено в тому числі його дочка и син. Петро Аркадійович залишався стійким і мужньо захищав свій борг. Він не тільки просто заявив революціонерам з трибуни:” Не запугайте!!!”, але і насправді вів себе безстрашно.

Крім опали царя, Столипіна ненавиділа ще й цариця. Її зусиллями із Сибіру в столицю був повернутий Распутін і зайняв своє старе положення. Відносини Столипіна з царем були складні і протиріччі.

В квітні 1906 р. Столипін був призначений міністром внутрішніх справ і вся боротьба революції лягає на його плечі. Петро Аркадійович знаходився у власті всього п’ять років (1906 - 19011) .

А 24 серпня 1906 року опубліковується урядова програма, що містить дві частини: репресивну ( методи боротьби з революцією, аж до створення військово-польових судів ) і реформістський, що є, по своїй суті, аграрною реформою.

Столипін і Дума.

П.А.Столипін прийшов до влади в переломний момент, коли в правлячих колах відбувався перегляд політичного курсу. Новий курс являв собою спробу царизму укріпити свою соціальну опору, розхитану революцією, зробивши ставку на селянство.

Столипіну було доручено забезпечити співжиття необмеженої влади самодержавства з народним "представництвом", тобто Думою.

 Вибрана перша Дума виявилася наполовину лівою, а її центром стали кадети з програмою примусового відчуження - аграрного курсу, знехтуваного царем. Це було перша суперечність. Друге виявилося ще більш серйозним: трудовики і селяни відкинули свій власний проект 104-ий, зміст якого зводився до конфіскації поміщицьких земель і націоналізації всієї землі.

Дума була приречена і 8 липня 1906 року була розпущена.

 Друга Дума почала свою роботу 20 лютого 1907 року, вже 6 березня Столипін виступив перед нею з урядовою програмою реформ, і дав зрозуміти, що режим не збирається ділитися своєю владою з "народним представництвом". 10 березня Столипін виступив з викладом урядової концепції вирішення аграрного питання.

У цей час в Думі йшли дебати з двох питань: аграрна політика і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд вимагав засудження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більш того 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дій поліції".

Сумніви не було, що друга Дума незабаром припинить своє існування. Не було тільки причини: її шукали і незабаром знайшли. З допомогою двох провокаторів було створене обвинувачення соціал-демократичної фракції другої Думи в підготовці її військової змови.

Маніфестом 3 червня 1907 року друга Дума була розпущена. Акт 3 червня був справедливо названий державним переворотом, він був довершений в порушення маніфесту 17 жовтня 1905 року і основних законів 1906 року, згідно з якими жоден закон не міг бути прийнятий без санкції Державної Думи.

Позбувшись опозиційної думи, Столипін тепер міг провести політику авторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну і укріпити владу. Для цього грунт був підготовлений новим виборчим законом.

Думський довідник 1916 року показує таку картину: дворяни, що складають, по перепису 1897 року, менше за 1 % неселення, отримали в III думі 43 % від загального числа, тобто 66 місць, приблизно 15 % місць отримали поміщики. Обличчя ліберальних професій 84 (біля 20%), торговці 36 (7,5%), священики і місіонери отримали 44 місця (біля 10%) від загального числа. Робітники і ремісники отримали всього 11 місць.

Новий виборчий закон, обнародуваний також 3 червня 1907 року, робив відверту ставку на поміщиків і велику буржуазію. З цією метою закон різко збільшував від курії землевласників, що отримали 50 % місць. Дуже спритний хід був зроблений урядом проти кадетів на користь октябристів: міська курія була розділена на два розряди на основі майнового цензу.

У третій Державній Думі скупчилося дві більшості. При голосуванні за явно консервативні проекти фракція октябристів (154 депутати) голосувала разом з фракціями правих і націоналістів (147 депутатів), а при голосуванні за проекти реформ буржуазного характеру ті ж октябристи об'єднувалися з кадетами і фракціями, що примикали до них. Існування двох блоків в Думі дозволяло Столипіну провести політику лавірування між поміщиками і великою буржуазією.

Створення третьочервневої системи, яку втілювала третя Дума, нарівні з аграрною реформою було другим кроком перетворення Росії в буржуазну монархію (першим кроком була реформа 1861 року).

Соціально-політичне значення зводиться до того, що Дума "селянська" перетворилася в Думу "панську".

16 листопада 1907 року, через два тижні після початку роботи третьої Думи, Столипін виступив перед нею з урядовою декларацією. Першою і основною задачею уряду є не "реформи", а боротьба з революцією.

Другою центральною задачею уряду Столипін оголосив проведення аграрного закону 9 листопада 1906 року, що є "корінною думкою теперішнього уряду...".

Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. Щоб відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – “відруб”, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася “хутором”.

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селан-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де небуло переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення троьх груп законів:

Зруйнювання общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.

Насадження на селі хуторського і відрубного господарства.

Переселення селян.

Столипінська реформа.

Завдань у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі міцну опору для самодержавства з міцних власників, відколовши їх від основної маси селянства і протиставивши їх їй; міцні господарства повинні були стати перешкодою на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину, насадити приватне господарство у вигляді і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де її поглине зростаюча промисловість; економічна - забезпечити підйом сільського господарства і подальшу індустріалізацію країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав. Реформа 1861 року - перший етап переходу до індивідуалізації землеволодіння і землекористування. Але скасування кріпацтва не привело до прогресу приватної власності. У 80-90-ті роки уряд прагнув до насадження громадських структур в селі, що суперечило в майбутньому вільній селянській власності. Подолати дані труднощі могли реформи, початі П.А.Столипіним. Його концепція "пропонувала шлях розвитку змішаної, багатоукладної економіки, де державні форми господарства повинні були конкурувати з колективними і приватними". Складові елементи його програм - перехід до хуторів, використання кооперації, розвиток меліорації, введення триступінчатого сільськогосподарського утворення, організації дешевого кредиту для селян, утворення землеробської партії, котрі реально представляла інтереси дрібного землеволодіння.

Столипін висуває ліберальну доктрину управління сільською общиною, усунення через полосиці, розвитку приватної власності на селі і досягнення на цій основі економічного зростання. По мірі прогресу селянського господарства фермерського типу, зорієнтованого на ринок, в ході розвитку відносин купівлі-продажу землі повинно статися природне скорочення поміщицького фонду землі. Майбутній аграрний лад Росії представлявся прем'єру у вигляді системи дрібних і середніх фермерських господарств, об'єднаних місцевим самоврядуванням і нечисленними по розмірах дворянськими садибами. На даній основі повинна була статися інтеграція двох культур - дворянської і селянської.

Столипін робить ставку на "міцних і сильних" селян. Однак він не вимагає повсюдної одноманітності, уніфікації форм землеволодіння і землекористування. Там, де внаслідок місцевих умов община економічно життєздатна, "необхідно самому селянинові обрати той спосіб користування землею, який найбільш його влаштовує".

Аграрна реформа складалася з комплексу послідовних і пов'язаних між собою заходів, що проводяться.

 Розглянемо основні напрямки реформ.

Руйнування общини і розвиток приватної власності.

Для переходу до нових господарських відносин була розроблена ціла система по-господарському - правових заходів з регулювання аграрної економіки. Указ від 9 листопада 1906 року вводив дуже важливі зміни в землеволодінні селян. Всі селяни діставали право виходу з общини, яка в цьому випадку виділяла землю, що відходить, у власне володіння. При цьому указ передбачав привілеї для заможних селян з метою спонукати їх до виходу з общини. Зокрема, ті, що вийшли з общини отримували "у власність окремих домашніх господарств" всі землі, що "перебувають в його постійному користуванні". Це означало, що вихідці з общини отримували і надлишки понад норму. При цьому, якщо в даній общині протягом останніх 24 років не робилися переділи, то надлишки домогосподарств отримувались безкоштовно, якщо ж переділи були, то він платив общині за надлишки по викупних цінах 1861 року. Оскільки за 40 років ціни виросли в декілька разів, то і це було вигідно заможним вихідцям.

Разом з тим, здійснювались заходи по забезпеченню міцності і стабільності трудових селянських господарств. Так, щоб уникнути спекуляції землею і концентрації власності, в законодавчому порядку обмежувався граничний розмір індивідуального землекористування, був дозволений продаж землі не селянам.

Закон 5 червня 1912 р. дозволив видачу позики під заставу будь-якої наділеної землі, що придбалась селянами. Розвиток різних форм кредиту - іпотечного, меліоративного, агрокультурного, землевпорядного - сприяло інтенсифікації ринкових відносин в селі.

Одночасно з виданням нових аграрних законів уряд вживає заходів до насильницького руйнування общини, не сподіваючись повністю на дію економічних чинників. Відразу після 9 листопада 1906 року весь державний апарат приводиться в дію шляхом видання самих категоричних циркулярів і наказів, а так само шляхом репресій проти тих, хто не дуже енергійно проводить їх в життя.

Практика реформи показала, що селянство в своїй масі було настроєне проти виходу з общини - принаймні в більшості місцевостей. Обстеження настроїв селян Вільно-економічним суспільством показало, що в центральних губерніях селяни негативно відносилися до виходу з общини (89 негативних показників в анкетах проти 7 позитивних).

В обстановці, що склалася для уряду єдиним шляхом проведення реформи був шлях насильства над основною селянською масою. Конкретні способи насильства були самі різноманітні - від залякування сільського сходу до складання фіктивних вироків, від скасування рішень сходу земським начальством, до винесення постанов повітовими земле розпорядними комісіями про виділення домогосподарств, від застосування поліцейської сили для отримання "згоди" сходу до висилки противників розділу.

У результаті, до 1916 року з общин було виділено 2478 тис. домогосподарств, або 26% общинників, заяви ж були подані від 3374 тис., або від 35% общинників. Таким чином, уряду не вдалось досягнути своєї мети і виділити з общини хоч би більшість домогосподарств. Саме це і визначило крах столипінської реформи.

Селянський банк.

У 1906 - 1907 року вказівками царя частина державних і питомих земель була передана селянському банку для продажу селянам з метою ослаблення земельного дефіциту. Крім того, з розмахом проводилася Банком купівля земель з подальшим перепродажем їх селянам на пільгових умовах, посередницькі операції по збільшенню селянського землеволодіння. Він збільшив кредит селянам і значно здешевив його, причому банк платив більший процент за своїми зобов'язаннями, чим платили йому селяни. Різниця в платежі покривалася за рахунок субсидій з бюджету, склавши за період з 1906 по 1917 рік 1457,5 млрд. карбованців.

Банк активно впливав на форми землеволодіння: для селян, що купували землю в одноосібну власність, платежі знижувалися. У результаті, якщо до 1906 року основну масу покупців землі складали селянські колективи, то до 1913 року 79,7% покупців були одноосібними селянами.

Переселення селян.

Уряд Столипіна провів і серію нових законів про переселення селян на околиці. Можливості широкого розвитку переселення були закладені вже в законі 6 червня 1904 року. Цей закон вводив свободу переселення без пільг, а уряду давалося право приймати рішення про відкриття вільного пільгового переселення з окремих місцевостей імперії, "виселення з яких признавалося особливо бажаним". Уперше закон по пільговому переселенню був застосований в 1905 році: уряд "відкрив" переселення з Полтавської і Харківської губерній, де селянський рух був особливо широким.

За наказом від 10 березня 1906 року право переселення селян було надано всім бажаючим без обмежень. Уряд асигнував чималі кошти на витрати по прилаштуванні переселенців на нових місцях, на їх медичне обслуговування і суспільні потреби, на прокладку доріг. У 1906-1913 роках за Урал переселилося 2792,8 тисяч чоловік. Кількість селян, що не зуміли пристосуватися до нових умов і вимушених повернутися, становила 12% від загального числа переселенців. Підсумки переселенської компанії були наступними. По-перше, за даний період був здійснений величезний стрибок в економічному і соціальному розвитку Сибіру. Також населення даного регіону за роки колонізації збільшилося на 153 %. Якщо до переселення в Сибір відбувалося скорочення посівних площ, то за 1906-1913 роки вони були розширені на 80%, в той час як в європейській частині Росії на 6,2%. По темпах розвитку тваринництва Сибір також обганяв європейську частину Росії.

Кооперативний рух.

Позики селянського банку не могли повністю задовольнити попит селянина на грошову масу. Тому значне поширення отримала кредитна кооперація, яка пройшла в своєму рушенні два етапи. На першому етапі переважали адміністративні форми регулювання відносин дрібного кредиту. Створюючи кваліфіковані кадри інспекторів дрібного кредиту і асигнуючи значні кредити через державні банки на первинні позики кредитним товариствам і на подальші позики, уряд стимулював кооперативне рушення. На другому етапі сільські кредитні товариства, нагромаджуючи власний капітал, розвивалися самостійно. У результаті була створена широка мережа інститутів дрібного селянського кредиту, ссудозберігальних банків і кредитних товариств, що обслуговували грошовий оборот селянських господарств. До 1 січня 1914 року кількість таких установ перевищило 13 тисяч. Кредитні відносини дали сильний імпульс розвитку виробничих, споживчих і збутових кооперативів. Селяни на кооперативних началах створювали молочні і маслені артілі, сільськогосподарські товариства, споживчі лавки і навіть селянські артільні молочні заводи.

Агрокультурні заходи.

Однією з головних перешкод на шляху економічного прогресу села була низька культура землеробства і неписьменність переважної більшості виробників, звиклих працювати за загальному звичаєм. У роки реформи селянам надавалася широкомасштабна агроекономічна допомога. Спеціально створювалися агропромислові служби для селян, які організовували учбові курси по скотарству і молочному виробництву, впровадженню прогресивних форм сільськогосподарського виробництва. Багато уваги приділялося і прогресу системи позашкільної сільськогосподарської освіти. Якщо в 1905 році число слухачів на сільськогосподарських курсах становило 2 тисячі чоловік, то в 1912 році - 58 тисяч, а на сільськогосподарському читанні - відповідно 31,6 тисяч і 1046 тисяч чоловік.

У цей час склалася думка, що аграрні реформи Столипіна привели до концентрації земельного фонду в руках нечисленного багатого прошарку внаслідок обезземелювання основної маси селян. Дійсність показала зворотнє - збільшення питомої ваги "середніх шарів" в селянському землекористуванні. Це добре видно з даних, приведених в таблиці. У період реформи селяни активно купували землю і збільшували свій земельний фонд щорічно на 2 млн. десятини. Також селянське землекористування істотно збільшувалося за рахунок оренди поміщичих і казенних земель.

Проміжок часу	Безземельні	Маючі на чоловічу душу населення
		До 3 десятин	Більше 3 десятин
1885-1903	10,9	61,5	27,6
1906-1912	16,3	68,4	13,3

Результати реформи.

Результати реформи характеризуються швидким зростанням аграрного виробництва, збільшенням ємкості внутрішнього ринку, зростанням експорту сільськогосподарської продукції, причому торгівельний баланс Росії набував все більш активного характеру. У результаті вдалося не тільки вивести сільське господарство з кризи, але і перетворити його в домінанту економічного розвитку Росії. Валовий прибуток усього сільського господарства склав в 1913 році 52,6% від загального ВП. Прибуток усього народного господарства завдяки збільшенню вартості, створеної в сільському господарстві, зріс в порівняльних цінах з 1900 по 1913 роки на 33,8%.

Диференціація видів аграрного виробництва по районах привела до зростання товарності сільського господарства. Три чверті всієї переробленої індустрією сировини поступало від сільського господарства. Товарооборот сільськогосподарської продукції збільшився за період реформи на 46%.

Ще більше, на 61% в порівнянні з 1901-1905 роками, зріс в передвоєнні роки експорт сільськогосподарської продукції. Росія була найбільшим виробником і експортером хліба і льону, ряду продуктів тваринництва. Так, в 1910 році експорт російської пшениці становив 36,4% загального світового експорту.

Однак не були вирішені проблеми голоду і аграрного перенаселення. Країна по колишньому страждала від технічної, економічної і культурної відсталості. Так в США в середньому на ферму приходилося основного капіталу в розмірі 3900 карбованців, а в європейській Росії основний капітал середнього селянського господарства ледве досягав 900 карбованців. Національний прибуток на душу сільськогосподарського населення в Росії складав приблизно 52 карбованці в рік, а в США – 262 карбованці.

Темпи зростання продуктивності праці в сільському господарстві були порівняно повільними. У той час як в Росії в 1913 році отримували 55 пудів хліба з однієї десятини, в США отримували 68, у Франції - 89, а в Бельгії - 168 пудів. Економічне зростання відбувалося не на основі інтенсифікації виробництва, а за рахунок підвищення інтенсивності ручної селянської праці. Але в досліджуваний період були створені соціально-економічні умови для переходу до нового етапу аграрних перетворень - до перетворення сільського господарства в капіталомісткий, технологічно прогресивний сектор економіки.

Причини невдачі аграрної реформи.

Ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу.

 Всього 8 років проводилася аграрна реформа, а з початком війни вона була ускладнена - і, як виявилося, назавжди. Столипін просив для повного реформування 20 років спокою, але ці 8 років були далеко не спокійними. Однак не складність періоду і не смерть автора реформи, були причиною краху всього підприємства. Головні цілі далеко не були виконані. Введення приватної подвірної власності на землю замість громадської вдалося ввести тільки у чверті общинників. Не вдалося і територіально відірвати від "миру" заможних господарів, так як на хуторських дільницях поселялися менше за половину кулаків. Переселення на околиці так само не вдалося організувати в таких розмірах, які змогли б істотно вплинути на ліквідацію земельної тісноти в центрі. Все це провіщало крах реформи ще до початку війни, хоч її вогнище продовжувало тліти, що підтримується величезним чиновничим апаратом на чолі з енергійним приємником Столипіна - головним керуючим землеустроєм і землеробством А.В.Кривошеїним.

Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпорядних робіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Пруссії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки не тільки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, але і соціальне законодавство робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодинний робочий день майже не застосовувався, рівно як і закон 1903 р. про страхування робітників, що отримали каліцтва на підприємстві. Дозволені профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довір'ям серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно і помітно зростала. Нове покоління виявилося вельми прихильним до сприйняття соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не віддавав собі звіту в значенні робочого питання, яке з новою силою повстало в 1912 р.

Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання; одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що шанує за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістичну великоросійську політику і, природно, поставив проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипіна обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно з соціалістів і лібералів. У 1908 р. він безуспішно спробував обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів в країні колишні диктаторські методи. До 1914 р. неприязнь фіннів до "російських окупантів" стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було одностайним. Частина поляків під керівництвом Дмовського намагалася добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах насадив муніципальні установи з переважанням росіян що служать. На Україні, де преса і вищі учбові заклади зазнали насильницької русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, заснована на розумінні економічного могутності краю, що стала житницею і індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українських націоналістів, що організували Союз звільнення України і притулки, що знайшли в Галіції, що входить до складу Австро-Угорщини. Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко перешкодити російській владі в помсту за підтримку в Богемії і на Балканах антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів. При тих же причинах тюркські меншини на території Азербайджану, що об'єдналися в партію "Муссават" ( "Рівність"), рішуче пішли на зближення з оновленою після младотюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, що проживає на території Криму і на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрксько-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання нарівні з російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народи слаборозвиненими. Воно також заохочувало впровадження російських колонізаторів і переселенців в Середню Азію не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії і Африки. Столипін здійснив помилку і в питанні про запровадженню земств в західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб укріпити в них положення білоруського і російського населення, що складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала, однак державна рада зайняла зворотну позицію - класові почуття солідарності з шляхтою виявилася сильнішими національних. Столипін звернувся з проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи били припинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, що продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть самими помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували представники надто правих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно претило мати такого заповзятливого міністра, звинуваченими надто правими противниками, що користуються впливом при дворі, в бажанні "експропріювати всіх поміщиків взагалі" за допомогою аграрної реформи. 18 вересня 1911 р. Столипін був убитий у Києві одним з подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку останньої спроби свідомого і цілеспрямованого оновлення політичної системи в країні. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.

Висновок

Українське село на початку 20 століття залишаеться неоднорідним за майновим і соціальним рівнем: бідняки в 1912 р. становили 57%, середняки-30%, заможні-11,9%. В цілому ж заходжи щодо реформування аграрного сектора економіки досягли поставленної мети: на селі зінюваись позиції фермера, орієнтованого на товарне виробництво і ринок. Водночас заможний прошарок був надійною опорою влади на селі.

 Столипін не хоті наступу тієї реакції, яка зараз зв’язана з його іменем. Він зробив все що міг, для придушення революції. Але після її розвитку він розраховував на довгостроковий період еволюційного розвитку. Він говорив : "Дайте государству 20 лет покоя внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России".

 Одразу ж після закінчення революції 1905-1907 рр. події прийняли зовсім не той хід на який розраховував Столипін. Революція показала соціально-економічний і політичний розрив між народом і владою. Країні потрібні були радикальні реформи, яких не було.

В процесі реалізації столипінської реформи виникли такі явища, як відсутність соціальної опори реформи, опір самодержавства, бюрократії і буржуазії.

Крах столипінської реформи, неможливість зрощення тоталіризму і автотаризму з самостійністю, крах курсу на селянина-фермера став уроком для більшовиків, які надали перевагу колгоспам.

Шлях Столипіна, шлях реформ, шлях запобігання революції 1917 року був відкинутий, і тими, хто революції не хотів, і тими хто до неї ринув.

Столипінські реформи, якщо б вони продовжувалися, скажімо, ще років 10, принесли б значні результати, головним з яких було б створення прошарку мілких селянських власників-фермерів, да і лише в тому випадку, якщо б обставини склалися виключно добре для Столипіна. Але не ці ж фермери стали в США базою для появи однієї із найбільш антибюрократичних форма демократичної держави.

Список використаної літератури:

1.   Аврех А.Я. П.А.Столыпин и судьбы реформ в России.-М.: Политиздат, 1991.

2.   Глаголєв А. "Формування економічної концепції П.А. Столипіна"; "Питання економіки" N10,1990.

3.   Коваль М.В., Сарбей В.Г. „Історія України”навчальний посібник,-К.:Альтернатива,2002

4.  Рум'янцєв М. "Столипінська аграрна реформа: передумови, задачі і підсумки"; "Питання економіки" N10, 1990.

5.  Сироткин В.Г. Великие реформаторы России . - М.1991