Сучасний стан сільского господарства України

Зміст.

 

1. Форми господарювання у сільському господарстві

1.1.Сільське господарство і особливості його розвитку

1.2. Види форм господарювання у сільському господарстві

1.3. Оцінка ефективної діяльності різних форм господарювання в АПК

 

2. Типи ефективності виробництва та фактори їх зростання

2.1. Характеристика основних типів ефективності виробництва

2.2. Основні фактори зростання ефективності .виробництва

2.3. Характеристика ресурсів виробництва

2.4. Економічні показники ефективності виробництва

2.5. Соціальні показники ефективності виробництва

2.6. Ефективність виробництва продукції рослинництва та перспектива розвитку галузі

2.7. Ефективність виробництва продукції тваринництва та перспектива розвитку галузі

3. Аграрні аспекти вступу України до СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ

 

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Необхідність прийняття державної програми розвитку сільського господарства, здається, вже ні в кого не викликає сумнівів. Однак ситуація на селі настільки важка і тривожна, що заходами тільки державного впливу неможливо в оптимальні строки виправити  її. Це  завдання  має стати загальнонаціональною  справою, оскільки природний потенціал сільського господарства — найбільше багатство країни і його неповне використання спричиняє величезні втрати для всієї економіки. Недовиробництво в сільському господарстві, кричуща бідність у країні, масове безробіття на селі, виїзд за кордон найбільш продуктивної частини працівників — усе це взаємопов’язаний ланцюг проблем.

Сільське господарство — одна з пріоритетних галузей народного господарства, в якій процеси виробництва, розподілу, обміну та споживання мають свої особливості, де діють нові економічні закони, а дія притаманних всьому суспільному способу виробництва законів набуває специфічних форм. ці особливості значною мірою залежать від природних факторів. Для забезпечення життя більшості населення планети сільське господарство залишається найважливішою галуззю народного господарства. Так, наприкінці ХХ ст. з 6 млрл. населення земної кулі у слаборозвинутих країнах світу голодує близько 1 млрд. чол. Проблема нормального забезпечення продуктами харчування гостро стоїть для сотень мільйонів населення в різних куточках нашої планети, в т.ч. в Україні. Сільське господарство є також важливою сировинною базою для харчової та легкої промисловості. Крім того, у цій галузі відбувається безпосередня взаємодія людини з природою, від якої значною мірою залежить здоров`я людини, її психологічний, нервовий, емоційний стан тощо. Мета теми — з`ясувати особливості сільськогосподарського виробництва, сутність рентних відносин та основні шляхи радикальних перетворень власності у сільському господарстві України, провести аналіз відносин власності та АПК і визначити ефективність та особливості ринкових відносин в аграрному секторі України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Форми господарювання у сільському господарстві

Колгоспи і радгоспи до аграрних перетворень, зокрема у сфері власності і форм господарювання на селі, як відомо, не могли бути господарствами послідовно підприємницького типу. Реорганізувати КСП можна в такі підприємницькі організаційно-правові структури, які не суперечать чинному законодавству України, зокрема передбачені цим законодавством. Насамперед, мова може йти про господарські товариства, передбачені Законом України «Про господарські товариства». Це — товариства з обмеженою, додатковою і повною відповідальності, командитні і акціонерні товариства (закриті й відриті), орендні підприємства, особисті товарні господарства, фермерські господарства.

Товариства з обмеженою, додатковою та повною відповідальністю.

У товаристві з обмеженою відповідальністю кожний його учасник по зобов'язан­нях товариства перед кредиторами за несплачені борги та по інших зобов'язаннях відповідає лише своєю часткою у статутному фонді товариства. На особисте майно ця відповідальність не поширюється. У товариствах з додатковою відповідальністю сплата боргів може здійснюватися частково і власним майном — у випадках, коли для цього не вистачає вартості статутного фонду. В товариствах з повною відповідальністю до сплати боргів може бути залучене і все особисте майно учасника. Безперечно, товариства з додатковою і повною відповідальністю ризикованіші, але вони прийнятніші для кредиторів, і їм вони віддають перевагу перед товариствами з обмеженою відпо­відальністю. Відповідальність особистим майном за борги .зобов'язує бажаючих отри­мати кредити підходити до визначення потреби в них, їх розмірів та строків повер­нення більш зважено і відповідально. В умовах ринкових відносин роль кредитів у здійсненні підприємницької діяльності надзвичайно велика. Необхідність мати пере­ваги в одержанні кредитів перед іншими позичальниками коштів і змушує підприємців ставати на шлях створення товариств (підприємств) з додатковою і повною відпові­дальністю.

 

Командитні товариства

Дещо специфічними є командитні товариства (підприємства), в яких певна кількість учасників повністю бере на себе прийняття рішень щодо всіх питань підприємниць­кої діяльності товариства, відповідаючи при цьому за борги підприємства як своїми частками у статутному фонді, так і особистим майном. А інші учасники такого това­риства відповідають за його борги лише частками у статутному фонді. Виходячи з цього вони не беруть участі в управлінні підприємством. На зборах учасників вони мають право лише дорадчого голосу.

Відповідальність за борги особистим майном нерідко відстрашує потенціальних учасників спільної підприємницької діяльності від створення товариства з додатковою і повною відповідальністю, а також командитних товариств. Але при цьому треба мати на увазі, що [1]члени даних товариств, оскільки основною їхньою діяльністю є сіль­ськогосподарське виробництво, мають певні пільги в цьому плані. З них не може бути стягнуто за борги житло з господарськими будівлями, корова, якщо вона одна (при відсутності корови, відповідно, одна телиця чи коза, вівця, свиня), корми для худоби, насіння для посіву, сільськогосподарський інвентар, знаряддя особистої кустарної і ремісничої праці, інструменти, книги тощо, одяг, взуття, речі домашнього вжитку. Отже, відповідальність працівників сільськогосподарського виробництва за борги осо­бистим майном, порівняно з іншими громадянами, основною діяльністю яких не є сільськогосподарське виробництво, суттєво обмежена, що дає змогу без особливо підвищеного ризику формувати товариства з додатковою і повною відповідальністю, а також командитні товариства.

 

Акціонерні товариства

Серед законодавче визначених видів господарських товариств дещо відособле­ними від інших є акціонерні товариства, їхні статутні фонди формуються за рахунок коштів від продажу акцій їх учасникам. Тому акціонерні товариства від інших това­риств відрізняє те, що вийти з них можна тільки шляхом продажу акцій.

На підвищену увагу заслуговують особливості акціонерних товариств. Такі гос­подарські товариства, зокрема їх назва, найвідоміші серед населення, у тому числі й сільського, мабуть, через те, що цей вид товариств найчастіше зустрічається в про­мисловості та інших несільськогосподарських секторах економіки. Головна особли­вість їх полягає в тому, що будь-яке майно і земля, передані акціонерному това­риству в сплату за акції, стають власністю товариства. Акціонер, який бажає вийти з товариства, не може вимагати від нього повернення йому переданого ним майна і землі. Вихід з акціонерного товариства можливий єдиний — шляхом продажу акцій. Товариство і його акціонери мають пріоритетне право на купівлю акцій товариства, що продаються, але не зобов'язані цього робити. Вони можуть їх купити, а можуть і не купити. При цьому треба мати на увазі, що ціна акції при продажу визначається не її номінальною вартістю, а прибутковістю акціонерного підприємства. В сучасних умовах низької рентабельності сільськогосподарських підприємств ринкова ціна акції буде низькою, а тим більше при збиткових результатах господарювання. Отже, за таких умов акції акціонерних сільськогосподарських підприємств у переважній біль­шості випадків можуть бути продані за безцінь.

Розглянута особливість акціонерних товариств зумовлює необхідність застере­ження щодо доцільності їх створення в процесі реорганізації КСП і особливо — у випадках оплати акцій не лише майновими паями, а й земельними частками. З часом може виявитися немало бажаючих вийти з акціонерних товариств, створених на базі КСП, з метою, наприклад, організації селянських (фермерських) господарств, чи всту­пу до якогось іншого господарського товариства аграрного профілю тощо. Ці свої задуми вони не зможуть реалізувати, оскільки не мають ніякого права вимагати від товариства повернення їм ні земельної частки, якщо вона була внесена до статутного фонду акціонерного товариства, ні виділення якихось засобів виробництва для здій­снення виробничої діяльності. Це треба добре усвідомити всім, хто хоче стати на шлях створення на базі КСП акціонерних товариств.

 

Фермерські господарства

Фермерських господарств в Україні створено більше 35 тис, у їхньому користуванні знаходиться 835 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 765 тис. га ріллі що складає біля 1,8% від сільськогосподарських земель та 2,3% від площ орних земель (станом на початок 1997 р.). Середня площа їх землекористування — близько 24 га сільськогосподарських угідь. Активніше селянські (фермерські) господарства створювалися в перші роки проведення аграрної реформи (1991—1993 рр.). В наступні роки цей процес загальмувався, що зумовлено рядом при­чин. Головна з них полягає у відсутності у бажаючих створити фермерські господар­ства власних і кредитних коштів на придбаний необхідних засобів виробництва і у обмеженості можливостей у держави надати їм у цьому допомогу. Через низьку забез­печеність засобами виробництва, фермерські господарства не змогли ще розкрити своїх потенціальних можливостей, зумовлених фактором приватної власності і повною самостійністю у вирішенні всіх питань господарської діяльності.

 

Орендні підприємства

Серед існуючих селянських (фермерських) господарств слід виділити • окрему групу ті з них, які широко застосовують оренду земельних часток чи земельних ді­лянок і майнових паїв членів колективних сільськогосподарських підприємств. Часто їх називають приватно-орендними підприємствами, приватно-орендними агрофірмами тощо. Такі підприємства не являють собою самостійну організаційно-правову форму господарювання, а є одним з видів приватних підприємств, у даному випадку — селян­ських (фермерських) господарств, які тією чи іншою мірою здійснюють свою діяль­ність з використанням орендованих засобів виробництва, зокрема землі. Вони є в областях Західного регіону і в Полтавській області

Особи, які об'єднали таким чином земельні та майнові паї і передали їх в оренду, зберігають за собою право вилучення земельних і майнових паїв, що їм на­лежать, та розпорядження ними в інші способи. Виділення земельних паїв має відбу­ватися на основі затвердженої цими особами (їх загальними зборами) відповідної схеми, яка розробляється у кожному сільськогосподарському підприємстві, земельна ділянка якого поділена на земельні частки (паї) без виділення земельних ділянок у натурі.

Пропонований спосіб організації передання в оренду земельних і майнових паїв без виділення їх у натурі може знайти широке застосування в процесі реорганіза­ції колективних сільськогосподарських підприємств у послідовно підприємницькі структури. Принципи конкуренції вимагають, щоб засновниками підприємницьких гос­подарських структур, зокрема на селі, були найактивніші, найпідприємливіші люди, зокрема члени КСП, що реорганізуються. Кількість засновників тієї чи іншої госпо­дарської структури не повинна бути дуже великою. Пенсіонерам та іншим членам КСП, які не бажають займатися підприємницькою діяльністю і брати на себе відповідальність за ризики такої діяльності, краще першими здавати свої земельні та май­нові паї в оренду в запропонований спосіб.

Отже, в процесі реорганізації КСП можуть створюватися господарські струк­тури двох видів: одні мають на меті здійснення підприємницької діяльності, інші — передання створеного підприємства в оренду.

Процес створення підприємств з використанням оренди земельних паїв без ви­ділення їх у натурі можна дещо спростити, порівняно з розглянутим вище, якщо до чинного законодавства внести певні зміни. Зокрема, якщо ввести право на виділення двом і більше членам КСП за їх згодою земельних паїв єдиною ділянкою (із збе­реженням при цьому права вилучення кожному з них земельного паю, який йому належить), без обов'язкового створення будь-якого підприємства, але з правом влас­ників паїв передавати земельну ділянку, що їм належить, в оренду, не створюючи юридичної особи.

Особисті товарні господарства

Прийнято вважати, що на селі мале підприємництво існує у формі селянських (фермерських) господарств, кооперативів та малих підприємств, але до цього списку можуть бути включені також товарні особисті підсобні господарства населення. До товарного особистого підсобного господарства населення відноситься господарство, виробництво продукції в якому перевищує обсяги, необхідні для споживання в домашньому господарстві, і цей надлишок реалізується як товар різними каналами на ринку поза межами домашнього господарства. За ознаками товарне особисте підсобне господарство [2]підпадає під це визначення, тому таке господарство можна вважати формою малого підприємництва, яка має широке розповсюдження на селі та є найбільш масовою. Високотоварні господарства населення можна вважати попередньою формою до формування фермерського господарства.

У розвитку особистих господарств населення спостерігаються стійкі тенденції до зростання, збільшення кількості землевласників і землекористувачів, розширення розмірів земельних ділянок, збільшення поголів’я худоби, зростання виробництва валової аграрної продукції та її частки в загальному виробництві продукції сільського господарства. Розвиток високотоварних особистих підсобних господарств населення повинен базуватися на інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та вкладання в нього капіталу. Лише це є реальною основою переростання товарних особистих підсобних господарств селян у селянські (фермерські) господарства, які були б здатні забезпечити продовольчий достаток країни.

У всіх господарських товариствах (підприємствах) трудові відносини відокремлені від відносин власності. Колектив співвласників (учасників) підприємства формується за своїми правовими нормами, трудовий колектив — за своїми: на основі трудових угод. Взаємовідносини членів трудового колективу з підприємством при цьому чітко регламентуються, що дає можливість підтримувати на належному рівні технологічну і трудову дисципліну, домагатися високої продуктивності праці.

Реорганізація колгоспів і колективних сільськогосподарських підприємств у гос­подарські товариства набула характеру однобічного процесу. В системі Мінсільгосп­проду України до останнього часу створювався практично один вид господарських товариств — акціонерні товариства закритого типу. Товариства з обмеженою відпові­дальністю зустрічаються дуже рідко. Інші поки що взагалі не створювалися,

За даними Мінсільгосппроду України на початок другого півріччя 1996 р. в системі цього міністерства налічувалося 519 акціонерних формувань з різними назвами: акціонерні товарист­ва (157), акціонерні агроторгові об'єднання (11), акціонерні сільськогосподарські під­приємства (46) і акціонерні пайові колективні сільськогосподарські підприємства (305). Найбільше їх створено в Сумській (120), Одеській (45) та Львівській (43) областях.

Таку однобічність у виборі видів господарських товариств можна пояснити дво­ма причинами. По-перше, як уже зазначалося, це — те, що багато селян не знають про існування інших видів господарських товариств і тим більше не знають особли­востей кожного виду цих товариств, їхніх позитивних і негативних рис. По-друге, це пояснюється несерйозним ставленням до формування проблеми господарських това­риств тих, хто мав би вдумливіше підходити до цього процесу, пропонуючи створення в сільському господарстві акціонерних товариств, зокрема в процесі реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств.

прогодувати не менше 250 млн. чол., неспроможна поки що забезпечити продовольством власне населення.

Жодна галузь народного господарства не залежить такою мірою від природно-кліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. У сільському господарстві виробництво продукції рослинництва і тваринництва пов`язано з дією природних та біологічних законів. Так, строки зростання і визрівання рослин і тварин надзвичайно мало піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощування сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які переводять та переробляють продукцію.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Адже посіяти й зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки. У цій сфері має місце значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом. Внаслідок цього працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогосподарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезонний період, необхідно створювати універсальні машини (наприклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природних умов вимагає створення страхових фондів від посухи, надмірних опадів тощо. Так, в Україні у 1994 р. через несприятливі погодні умови довелося пересівати значну частину сільськогосподарських угідь.

Великий розрив між робочим періодом і кінцевими результатами значно впливає на формування доходів працівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомим лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.

Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил
народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство приводить до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить приблизно 3%, Франції, Італії — близько 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення з сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До першої сфери АПК входять галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднанні та ін.

Ефективність переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України та його особливості

Специфічними особливостями та характерними рисами сучасного стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємопов’язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вартості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще виступає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення вироблення сільхозпродукції в чітку окрему галузь комплексу; аграрну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока економічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умовах масового безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відносин в процесі невпинних політичних суперечок.

У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, другорядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна сказати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за складністю виконання є ситуацією, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, передусім земельну реформу.

Економічна реформа у сільському господарстві передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб’єктів ринкових відносин. Закон України “ Про форми власності на землю” передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об’єктивні умови, мають виникати як у надрах старих форм, так і поряд з ними.

Тісний зв’язок сільського господарства із специфічним основним засобом виробництва-- землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати виробництво, насамперед харчування людей.

На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на основі широкого використання підряду, оренди, акціонерних кооперативних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колективно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розподіляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудового внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержаного прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих результатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання

Колективні сiльськогосподарськi підприємства iснують поряд з iншими формами органiзації сiльського виробництва: сiмейнi форми, селянськi (фермерськi) господарства, самостiйнi кооперативи, особистi підсобнi виробництва тощо. В Законi України "Про власнiсть" пiдкреслюється, що всi форми власностi є рiвноправними, а держава створює однаковi умови для iх розвитку та захисту. Матерiальна і моральна пiдтримка потрiбна всiм суб’єктам господарювання в аграрному секторi економiки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) пiдприємствам.

Наприкiнцi I994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про невiдкладнi заходи щодо прискорення земельної реформи у сферi сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у реформуваннi аграрного сектора. В Конституції України, прийнятий Верховною Радою України 28 червня I996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селi почали набувати бiльш цiлеспрямованого до ринкових вiдносин характеру.

Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-радгоспнi землi передаються державою у колективну власнiсть їх членiв. Далi кожен член колективного сiльського господарства отримує сертифiкат на право власностi на земельну частку (пай) iз зазначенням розмiру ї в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартiсному вираженнi. Земля повинна мати цiнове вираження.

Створення селянських (фермерських) господарств може здiйснюватись членами колишнiх колгоспiв і радгоспiв через вилучення ними своїх паїв. На попередньому ж етапi значну частину земель було передано iз колгоспно-радгоспних масивiв селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективiв або одержували дiлянки, що набагато перевищували їх земельну [3]частку у спільних масивах. Щодо працiвникiв соцiальної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих пiдсобних господарств.

За умов сертифiкації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землi, тобто може бути змiна їхнiх власникiв без будь-яких землемiрних робiт, що дуже важливо для забезпечення цiлiсностi та непорушностi системи землеробства і сiвозмiн господарства. Це подiбно до того, як купiвля-продаж акцiй не призводить до будь-яких фiзичних і матерiальних змiн на пiдприємствi -- акціонерному товариствi. Особливiстю приватизацiї в АПК є участь сiльських господарникiв в акцiонуваннi переробних пiдприємств, яким вони поставляють сировину.

Важливим є використання свiтового досвiду. У країнах з розвиненою соцiально орієнтованою економiкою кожен підприємець вiдшукує свою нiшу господарської дiяльностi, яка б вдало вписувалась у загальний бiзнес. У сучасних умовах формування АПК альтернативними сегментами дiяльностi сільськогосподарських колективних пiдприємств можуть бути такi, що доповнюють основне виробництво, яке склалося в них ранiше: переробка сiльськогосподарської продукцiї, матерiально-технiчне постачання, реалiзацiя продукції, виробництво будiвельних матерiалiв тощо. Подiбна система органiзації основного виробництва і допомiжних виробництв, у тому числi через спецiалізацiю і кооперування в системi АПК, як колективних, так i фермерських господарств, безумовно, усуває багато суперечностей, що виникають мiж окремими суб’єктами в аграрному секторi економiки. При цьому ринкова економiка розкриває широкi можливостi для розвитку пiдприємництва. Однак було б неправомiрним зводити його до малого та середнього бiзнесу. Доцiльно використовувати колективнi сiльськогосподарськi пiдприємства, надавши їм можливiсть реформуватися в умовах демократичної ринкової економiки, при широкiй господарськiй автономії та належних конкурентних механiзмах мiж рiзними економiчними укладами .

Важливе значення для підприємця мають можливiсть самостiйно вибирати спецiалiзацiю (з урахуванням умов господарства), визначати перспективу й економiчно ефективну структуру посiвних площ та виробництва в цiлому, включаючи розвиток пiдсобних підприємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договiрних взаємовiдносин iз суб`єктами ринку, вiльний вибiр форм органiзацiї і оплати працi. Без цього нi приватна, нi колективна власнiсть не зробить селянина повноцiнним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Францiї, Нiмеччини) свідчить. що успiх у господарськiй дiяльностi забезпечує не форма власностi, а пiдприємець, якого спонукає до якiсної працi конкурент.

Основним поточним завданням аграрної полiтики нинi є зупинення негативних процесiв у цьому секторi економiки та забезпечення умов для нарощування виробництва сировини і продовольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапi проведення аграрної реформи особливо потрiбне наукове, правове, методичне, фiнансове, інформацiйне і матерiально-технiчне забезпечення її. В цьому запорука успіху реформи, оскiльки альтернативи їй немає, вона має здiйснюватись в iнтересах селян і самими селянами.

Щодо продажу земельних дiлянок в кращi в цьому, включаючи мiста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несiльськогосподарською дiяльнiстю ( під будівлі, сферу обслуговування тощо ).

Україна була одним із найсприятливіших і найбільш розвинутих аграрних регіонів колишнього Радянського Союзу. На її частину припадало понад 7% ільськогосподарських угідь, а виробляла вона близько 24% зерна, 54 цукрового буряка, майже 34 льону і до 50% насіння соняшнику. Питома вага тваринницької продукції в загальному, 450 470 кг молокопродуктів, 80 84 кг м’яса та 300 320 шт. яєць. Характерною особливістю сучасного етапу розвитку АПК є негативна тенденція скорочення виробництва основних видів продукції сільського господарства, в тому числі й рослинницького походження, що не може не вплинути на рівень їх споживання населенням країни виробництві колишнього СРСР становила 22 24%. З розрахунку на душу населення тут вироблялося в окремі роки майже по тонні зерна, 300 320 кг картоплі. Як видно з наведених у таблиці даних, порівняно з 1990 роком споживання хліба і хлібопродуктів зменшилося у 2001 році на 7,8 %; м’яса й м’ясопродуктів – 55,9; молокопродуктів – 45,1; яєць – 35,7; рибопродуктів – 48,6; цукру – 24; олії – 19; фруктів та ягід - на 46,8 %. Лише споживання картоплі зросло в незначній кількості (на 5 %).

 

Споживання продуктів харчування на душу населення по Україні, кг

Природно-економічні умови Лісостепу України сприятливі для ефективного виробництва багатьох видів рослинницької продукції зерна, цукрових буряків, картоплі, овочів, плодів та ін. Родючі землі зони, помірно теплий клімат, розвинута промисловість із переробки сільськогосподарської продукції, зручне економіко-географічне розташування зумовили розвиток аграрного виробництва. У зоні Лісостепу сформувався потужний агропромисловий комплекс, який включає: сільське господарство; промисловість, що переробляє сільськогосподарську сировину і виробляє необхідні для цього машини, обладнання, інші засоби виробництва; спеціалізований транспорт; заготівлю й реалізацію рослинницької та тваринницької продукції. Головною складовою ресурсного потенціалу сільського господарства взагалі й галузей рослинництва зокрема є земельні ресурси. Станом на 1 січня 2002 року в господарствах усіх категорій зони Лісостепу налічувалось 20 289,3 тис. га земельних угідь, із них 14 575 тис. га (71,8 %) сільськогосподарських, 117 79,5 тис. га (58,1%) ріллі, 283,3 тис. га (1,4 %) багаторічних насаджень, 1 777,6 тис. га (8,8 %) сіножатей і пасовищ.

 

Структура земельних угідь Лісостепу України (господарства усіх категорій, станом на 1.01. 2002 р.)

Щодо категорій господарств, то землекористування селянських (фермерських) господарств становить відповідно 656 тис. га, із них 638,9 тис. га сільськогосподарських угідь (97,4%); 598,2 тис. га ріллі (91,2%); 1,8 тис. га (0,27%) багаторічних насаджень; 39,6 тис. га (6,0%) сіножатей і пасовищ. У господарствах населення знаходиться 386 тис. га земельних угідь, із них 385,1 тис. га сільськогосподарських (23 %), 266 тис. га ріллі (19 %).У користуванні сільськогосподарських підприємств Лісостепу України в даний час зосереджено 89,2% сільськогосподарських угідь і 83,9% ріллі. В середньому на господарство припадає 1105 га сільськогосподарських угідь, у тому числі - 1038 га орної землі. Хоча ці господарства нині неоднозначно сприймаються щодо ефективності виробництва, проте їхньою вагомою перевагою є порівняно висока товарність, можливість і ефективність застосування передових механізованих технологій, які потребують значних обсягів аграрного виробництва , зокрема й рослинницької продукції.Формування і становлення аграрних підприємств в умовах ринкових відносин об’єктивно зумовлюють розвиток їхньої різноманітності, в основі якої знаходяться принципи рівних можливостей, конкуренції та дійового співробітництва господарств з різними формами власності. Кількість сільськогосподарських підприємств Лісостепу як землевласників і землекористувачів, що формувалися у недалекому минулому за концепцією посилення концентрації і поглиблення спеціалізації виробництва рослинницької та тваринницької продукції, налічує понад 8,7 тис., або близько 40 % їх загальної чисельності в країні

 

Кількість землевласників і землекористувачів за видами сільськогосподарських підприємств лісостепу у 2001 р.

Вона істотно різниться у межах адміністративних областей. Найбільше їх (сільськогосподарських підприємств) з різними формами власності зосереджено в Тернопільській, Київській і Вінницькій областях (відповідно 1649, 1209 і 1194). Як видно з даних таблиці, найпоширенішою організаційно–правовою формою господарювання в зоні Лісостепу є сільськогосподарські товариства. Потрібно відзначити, що як у зоні, так і в Україні у цілому на сучасному етапі практично не існує організаційної форми господарювання, модель якої можна було б прийняти за еталон товарного виробництва сільськогосподарської продукції. Щодо ресурсного природного потенціалу агропромислового комплексу Лісостепу, то він за своєю кількістю та якістю є достатнім для того, щоб за певних умов докорінно змінити кризову економічну ситуацію в аграрному виробництві й розв'язати проблему зростання ефективності його галузей. Але внаслідок високої розораності сільськогосподарських угідь (83,9%) порушилося екологічно допустиме співвідношення ріллі, природних кормових угідь, лісових і водних ресурсів, посилилася деградація ґрунтів, істотно знизилася їхня родючість, збільшилися площі кислих, засолених і солонцюватих ґрунтів, значних масштабів набула ерозія орних земель. Земельні ресурси є насамперед матеріальною основою виробництва рослинницької продукції. Слід зазначити, що виробництво валової продукції з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь у Лісостепу перевищує аналогічний показник в цілому по Україні. Це стосується як усієї продукції сільського господарства, так і рослинницької зокрема. Аналіз даних у межах областей лісостепової зони показує, що найінтенсивніше використовуються земельні ресурси в Чернівецькій області, друге місце посідає Київська область. Найнижчий вихід рослинницької продукції у Сумській, Полтавській та Харківській областях, в яких він поступається середньому показнику по Україні. Щодо динаміки виробництва валової продукції, то якщо по 1999 рік переважно в усіх регіонах зони мала місце тенденція зниження цього показника, то починаючи з 2000 року спостерігається його зростання. Це свідчить про початок відродження сільськогосподарського виробництва як у країні, так і в окремих її регіонах. До того ж наголосимо, що у 2000 році в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу було одержано всього прибутку з розрахунку на 1 га земельних угідь від 7,6 грн. у Чернівецькій до 127,5 в Київській областях, а від рослинництва відповідно 103,2 грн. у Полтавській і 207,9 в Київській. Доречно зазначити, що жодна з областей зони не мала збитку від сільськогосподарської діяльності, хоча в деяких областях інших зон цей показник становив від 120,5 грн. у Закарпатській до 5,7 грн. - в Чернігівській областях. Однак, рослинництво в усіх регіонах без винятку було прибутковим, особливо у лісостепових областях, де прибуток перевищував 100 грн. з 1 га земельних угідь. Результати виробничої діяльності господарств усіх категорій, показують, що виробництво валової продукції рослинництва у порівнянних цінах 2000 року в зоні Лісостепу скоротилося за 1990-2001 роки на 733,2 млн. грн. або на 49 %, тоді як у цілому по країні - на 38,9 %. Необхідно підкреслити, що зниження вартості валової продукції в даній зоні за аналізований період становить 49,6 % загальнодержавного рівня. Це свідчить що глибші кризові явища у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу. Як видно з наведених даних, у 1990 році найбільше [4]рослинницької продукції виробляла Вінницька область (16,1 % її вартості у Лісостепу і 6,8 % в Україні), на частку, сільськогосподарських підприємств тут припадало 73,5 %. На сучасному етапі ця область поступається Харківській, питома вага якої у 2001 році становила 16,7 % валової продукції Лісостепу і 6,6 % країни. Якщо проаналізувати розвиток рослинництва в межах господарств окремих категорій, то на сільськогосподарські підприємства її припадає 47,3 %, селянські (фермерські) господарства – 3 й особисті господарства населення –49,7 %.

 

Валова продукція рослинництва по категоріях господарств Лісостепу млн. грн.

Таким чином, у зоні деяка перевага за вартістю вироблюваної рослинницької продукції належить дрібним господарствам, що не можна вважати прогресивним економічним явищем. Оскільки в особистих господарствах населення внаслідок їхніх малих розмірів відсутня можливість ефективного використання сучасних прогресивних технологій і високопродуктивної техніки, переважає в них ручна малокваліфікована праця. Потрібно відзначити, що промислове виробництво рослинницької продукції зберегло лідируючі позиції у Вінницькій, Київській, Полтавській, Сумській та Черкаській областях, тоді як у Тернопільській, і особливо Чернівецькій, областях провідне місце належить господарствам населення (відповідно 64 і 79 % вартості продукції рослинництва в області). Стосовно селянських (фермерських) господарств, то слід сказати, що їхня питома вага у виробництві рослинницької продукції становить лише 1,3 - 4 %. Отже, вони не мають істотного значення навіть у західних областях країни. Про ефективність виробництва рослинницької продукції безпосереднє уявлення дає розмір одержуваного від її реалізації прибутку чи збитку, що видно на прикладі сільськогосподарських підприємств як основних товаровиробників даної галузі.

 

Прибутки (збитки) від реалізації продукції рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України, тис. грн.

Якщо розглядати динаміку прибутків (збитків) від реалізації рослинницької продукції, то потрібно підкреслити, що за 1995-2001 роки в Лісостепу має місце зростання загальної суми прибутку на 39 321 тис. грн., або на 4 %, тоді як спостерігається її зменшення відповідно на 36 811 тис. грн. (62,5 %) у Тернопільській і на 3881 тис. грн. (18,5 %) у Чернівецькій областях. Найбільше зріс прибуток у сільськогосподарських підприємствах Вінницької області – на 107 694 тис. грн., або на 236,6 %. Хоча необхідно наголосити, що за результатами реалізації рослинницької продукції 2001 рік поступався 2000-му у Вінницькій області (на 42 297 тис. грн.) й особливо у Хмельницькій (на 56 238 тис. грн.), тимчасом як у Харківській області прибуток від реалізації рослинницької продукції в 2001 році був більшим на 65 768 тис. грн., або на 43,5 %. У цілому ж спостерігається зростання маси прибутку від рослинництва і в державі, яке становило 1 331 430 млн. грн., або 115,5 %. Серед областей лісостепової зони варто виділити й ті, які мали прибуток від рослинництва навіть у несприятливому 1998 році, тоді коли воно в зоні й у цілому по країні було збитковим. Це, Київська, Полтавська, Харківська і Черкаська області. Про ефективність використання сільськогосподарських угідь свідчить і прибуток аграрних підприємств від реалізації рослинницької продукції з розрахунку на одиницю площі.

 

Прибутки (збитки) аграрних підприємств Лісостепу від реалізації продукції рослинництва з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь

 

Наведені дані вказують, що використання сільськогосподарських угідь для виробництва рослинницької продукції останніми роками є прибутковим в аграрних підприємствах усіх областей Лісостепу. Найефективніше рослиництво у Черкаській, Київській та Вінницькій областях, тут у 2000–2001 роках одержано по 110–185 грн. прибутку з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Недостатньо ефективне вирощування рослинницької продукції в Чернівецькій, Сумській, і особливо Тернопільській, областях, де аграрні підприємства одержали у 2001 році лише по 32 – 78 грн. прибутку. Щодо Сумської області, то тут передусім вплинули несприятливі погодні умови, тоді як у Чернівецькій та Тернопільській областях низька прибутковість, безумовно, свідчить про відсутність належної уваги до великотоварних форм аграрного виробництва.

Показники рівня рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України також підтверджують, що вже у 1999 році практично у всіх областях зони (за винятком Тернопільської) дана галузь знову стала прибутковою.

Рівень рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України, %

Потрібно зазначити, що багато областей зони поступаються за рівнем рентабельності рослинництва його середньому показнику по Україні. До них у 2000–2001 роках належали Тернопільська, Сумська, Чернівецька і Хмельницька області. Найбільший приріст рентабельності за даний період одержано в сільськогосподарських підприємствах Харківської області (13,1%), а також Полтавської (9,6%).

Багаторічна практика господарювання й аналіз статистичних даних свідчать про те, що у Лісостепу найважливішими рослинницькими галузями є виробництво зерна і цукрових буряків, які до того ж вважаються стратегічними в Україні. На сучасному етапі понад 30% сільськогосподарських угідь використовують для вирощування зернових культур, площа яких у зоні становить близько 5.5 млн. га. Разом із тим необхідно наголосити, що останніми роками питома вага зернових культур має певну тенденцію до збільшення. В той же час істотно (майже наполовину) зменшилася площа під цукровими буряками (від 1126,7 тис. га у 1990 році до 593,9 тис. га у 2001-му).

Найбільше площ під зерновими і зернобобовими культурами зайнято у Полтавській, Вінницькій та Київській областях, а найменше – в Чернівецькій (158,4 тис. га). В останній мало місце зростання площі у 2001 році порівняно з 1990-м роком на 27,1 тис. га. Слід зазначити, що площі під зерновими культурами у більшості областей зони за винятком Сумської й Тернопільської, практично не змінилися або навіть дещо зросли.

 

Посівні площі, урожайність та валовий збір зернових і зернобобових культур у Лісостепу України (усіх категорій господарства)

Як видно з даних таблиці 1.20., за останні 11 років у господарствах Лісостепу врожайність зернових знизилася. Це свідчить про те, що рівень ефективності використання земельних угідь в галузі зерновиробництва мав чітко виявлену тенденцію до зниження. Але в 2000 – 2001 роках ситуація дещо поліпшилася. Так, урожайність зернових у зоні зросла в 1,1 – 1,3 рази порівняно з 1999 роком.

У сільськогосподарських підприємствах областей Лісостепу за останні два роки (2000 – 2001) посівні площі зернових збільшилися на 354,7 тис. га, або на 8,2%. Найвищий приріст площ був у Харківській області, яка за цим показником і врожайністю посідає друге місце в Лісостепу, але є першою за валовим збором зерна. Разом із тим, якщо зона Лісостепу в 2000 році переважала за продуктивністю загальнодержавний показник (відповідно врожайність становила 21 і 18,3 ц/га), то у 2001 році врожайність тут виявилася на 1,3 ц/га нижчою. Таким чином, хоча приріст урожайності зернових спостерігається у більшості областей зони (за винятком Сумської та Хмельницької областей, в яких зазначений показник знизився на 0,8 і 2,8 ц/га), але його темпи повільніші ніж у цілому по Україні. Це свідчить про нижчий рівень інтенсивності зернового господарства у Лісостепу порівняно зі Степовою зоною (оскільки степові області визначили вищі показники зерновиробництва в цілому по країні), в якій за аналізований період приріст показників зібраної площі й валового збору зерна становив, 17,8 і 107,3 % проти 8,2 та 20,6 % у середньому по лісостепових областях. Потрібно відзначити, що в дореформений період у регіоні переважало екстенсивне використання природних ресурсів, а це як вже було сказано вище, зумовило значну розораність земель, а остання в свою чергу – вітрову і водну ерозії та інші негативні екологічні наслідки. Через це середньорічні втрати гумусу в зоні Лісостепу становлять 1,5 – 2 млн. т, щорічно також збільшуються площі еродованих земель. У сукупності вказані фактори істотно вплинули на рівень урожайності сільськогосподарських культур.

Посівні площі, врожайність і валовий збір зернових культур в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України

Останніми роками природні фактори все більше відіграють вирішальну роль у результатах виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств, а незадовільний стан їх матеріально-технічного забезпечення значною мірою посилює негативний вплив цих факторів в екстремальні (за погодними умовами) роки. Лише за високого рівня агротехніки і застосування прогресивних технологій, внесення достатньої кількості органічних та мінеральних добрив, проведення вапнування кислих ґрунтів, тощо вплив несприятливих кліматичних умов зменшуватиметься.

Так, обсяги проведення основних агрохімічних робіт із метою підвищення родючості ґрунтів у господарствах Київської області скоротилися порівняно з 1990 роком у 2001-му відповідно на 76,5, 89,4 і [5]99,9%, а гіпсування солонцевих ґрунтів останніми роками взагалі не проводиться. Головними причинами цього є різке зменшення бюджетних асигнувань, диспаритет цін, високий податковий тиск та інші фактори. Подібна ситуація і в інших областях зони Лісостепу.

За якістю та складом ґрунтів Україна найбагатша у світі, оскільки тут зосереджено 27% усіх чорноземів земної кулі. Проте якщо в розвинених країнах останніми роками спостерігалася тенденція концентрації землеробства на кращих за якістю та екологічним станом землях, то у нашій країні в сільськогосподарському виробництві використовувалися не тільки придатні для цього землі, але й малопродуктивні. Однак із переходом до ринкової економіки цілком очевидною стає необхідність переходу до інтенсивно – екологічного типу ведення сільського господарства.

Проведення основних агрохімічних робіт із підвищення родючості ґрунтів в аграрних підприємствах Київської області

З урахуванням природно – економічних умов, області Лісостепу в загальноукраїнському поділі сільського господарства спеціалізуються на виробництві високоякісного зерна, цукрових буряків, картоплі. Дані, свідчать про те, що значною є частка даної зони в такій рослинницькій продукції, як цукрові буряки, яка у 1990 році становила понад 70 % зібраної площі й валового збору в Україні. Цьому, безумовно, сприяли сприятливі ґрунтові умови регіону для вирощування зазначеної культури.

Площа, врожайність і валовий збір цукрових буряків (фабричних) у господарствах усіх категорій

Щодо останніх років, то ця частка практично залишилася такою ж. Але у 2001 році аналізовані показники порівняно з 1990 роком знизились в 1,9 і 2,8 рази, а врожайність - від 282 до 185 ц/га, або майже на 100 ц. Особливо це стосується такої бурякосійної області, як Вінницька, де врожайність у господарствах усіх категорій знизилася за аналізований період на 106 ц/га, а валовий збір - від 5748,7 до 1910,8 тис. т, або в 3,3 рази, що більше, ніж у середньому по зоні Лісостепу. Істотно погіршився стан цукрового буряківництва і в Полтавській області (площа зменшилася у 2,5 рази, а валовий збір знизився в 4,1 рази), Хмельницькій, Черкаській та інших областях.

Негативним є стан буряківництва в основних його товаровиробників, сільськогосподарських підприємств зони Лісостепу. У 2001 році на них припадало 85 % зібраної площі й майже 82 % валового збору цукрових буряків у господарствах усіх категорій. Проте в більшості аграрних підприємств внаслідок економічної кризи ця галузь зазнала цілковитої руйнації, що позначилося і на результатах господарської діяльності сільських товаровиробників. Передусім це стосується аграрних підприємств Вінницької, Полтавської та Харківської областей.

Зібрана площа, урожайність і валовий збір цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України

Звичайно, такий стан розвитку буряківництва зумовлений насамперед різким зменшенням внесення в ґрунт органічних і мінеральних добрив, порушенням технології вирощування цукрових буряків. Зростання вартості матеріально – технічних ресурсів підвищує собівартість цукрових буряків, а оплата праці буряківників залишається на низькому рівні. Крім того, ускладнення в цукробуряковому виробництві є також наслідком безготівкових розрахунків між заводами – переробниками сировини та її виробниками.

Агропромислове виробництво у нашій державі - дуже ресурсомістка сфера народного господарства, де сконцентрована понад третина всіх виробничих ресурсів країни. Проте внаслідок гострої й надзвичайно затяжної фінансово – економічної кризи гропромисловий комплекс втратив можливості навіть до простого відтворення ресурсного потенціалу, а його структурна розбалансованість і дефіцит деяких виробничих ресурсів, насамперед матеріально – технічних та енергетичних, призводять до їх неефективного використання. Не винятком у цьому плані є і зона Лісостепу та окремі її області й райони. Так, фондозабезпеченість господарств Фастівського району Київської області з розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь у 2000 році становила лише 119,41 тис. грн., в 2001-му – 106,8 тис. грн., а фондоозброєність одного працюючого – відповідно 18,11 і 18,15 тис. грн. Ряд технічних засобів, які використовують у сільськогосподарському виробництві, не відповідає сучасним вимогам внаслідок високої вартості та недостатньої надійності.

 

Оснащеність та результативність сільськогосподарського виробництва Фастівського району Київської області

Як видно із наведених даних, темпи зростання фондооснащеності виробництва за останні роки були в 4,4 рази, а фондоозброєність праці в – 1,3 рази прискоренішими порівняно із підвищенням продуктивності сільськогосподарських угідь та живої праці. Така ситуація пояснюється ось чим. Різке, некероване підвищення цін на основні засоби виробництва зумовило зростання номінальної фондооснащеності при значному відставанні реального її піднесення. Відповідний вплив тут мала й реалізація Постанов Кабінету Міністрів України щодо індексації вартості основних фондів, яка здійснювалася із значним запізненням і призводила до викривлення статистичної інформації. Внаслідок цього в 1997 році вартість основних виробничих фондів аграрних підприємств Фастівського району підвищилася порівняно з 1996 роком у 2,53 рази. Наступне зниження фондозабезпеченості господарств, крім нестачі інвестицій та зносу основних фондів, пов’язано також із виконанням Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” (1999р.) і проведенням при цьому інвентаризації майна та уточнення його вартості; вибуттям значної частини сільськогосподарської техніки, автомобілів, худоби тощо внаслідок одержання майнових паїв колишніми членами КСП. Причин, що призвели невідповідності між зростаючим ресурсним потенціалом та його віддачею, багато. Одна з найголовніших – в порушенні пропорційності факторів виробництва на всіх рівнях – від окремих галузей агропромислового виробництва до підприємства в цілому. При цьому не забезпечується не тільки економічно обґрунтоване співвідношення між виробництвом і використовуваними ресурсами, але й пропорційність у кожній окремій галузі виробництва. Недоліки в формуванні матеріально–технічної бази сільськогосподарських підприємств спричинили певні диспропорції та “вузькі місця” у забезпеченості деякими видами засобів праці. Внаслідок некомплексного формування основних фондів створені виробничі потужності не повністю пов’язані з потребами аграрного виробництва. Це зумовлює те, що одні групи основних фондів використовуються не в повному обсязі, а іншими – виробництво рослинницької продукції забезпечене недостатньо.

Значно знизився у столичному регіоні й рівень технічного забезпечення аграрних підприємств. Як видно з наведених даних, за останні 11 років рівень оснащеності аграрних підприємств тракторами знизився на 55,6%, зернозбиральними комбайнами – на 60, кукурудзозбираль-ними – на 87,5, бурякозбиральними – на 37,8, картоплезбиральними – на 71,3, вантажними автомобілями – на 69,5%.

Нормативний аналіз показує, що технічне забезпечення аграрних підприємств навіть столичного регіону не відповідає сучасним техніко-технологічним вимогам сільськогосподарського виробництва. Слід також враховувати динамічний процес погіршення якості та кількісного складу всієї матеріально-технічної бази АПК. Протягом останніх 5–7 років нова техніка практично не надходила, тоді як знос основних фондів і машинно – тракторного парку в більшості господарств досяг 75%. Щодо інших областей Лісостепу, то у них ситуація в матеріально – технічному забезпеченні є значно гірша.

Частина техніки, яка перебуває на балансі сільськогосподарських підприємств, по суті, нероботоздатна, оскільки агротехсервісні служби безпосередньо не пов’язані з кінцевими результатами сільськогосподарського виробництва, а самі господарства не мають достатніх фінансових ресурсів для закупівлі дорогих запчастин, поновлення машинно – тракторного парку тощо. Ринкові перетворення в аграрній економіці країни значно загострили проблему відтворення матеріально – технічних ресурсів. Зміна форми власності, виникнення конкуренції ставлять вимогу своєчасного оновлення основних засобів виробництва на рівень найважливіших факторів забезпечення ефективної господарської діяльності аграрних підприємств.

Рівень технічного забезпечення аграрних підприємств Київської області

 

З огляду на зазначену ситуацію, можна зробити висновок, що склалося надзвичайно несприятливе і катастрофічне становище з ресурсозабезпеченням практично всіх сфер та організаційних форм господарювання в АПК. Виробничо-ресурсний потенціал постійно втрачає свої відтворювальні можливості, зношується й постійно скорочується. Головний узагальнюючий показник ефективності використання основних виробничих фондів – фондовіддача – невпинно знижується. Склалася парадоксальна ситуація: витрати підприємств на придбання основних виробничих фондів стабільно зростають, а ефективність їх використання стабільно знижується. Це пояснюється наявністю в аграрних підприємствах великої кількості зношеної техніки та обладнання, серед яких “губиться” нова, продуктивна техніка внаслідок її недостатньої частки.

Академік І.І. Лукінов звертав увагу на те, що коли найближчим часом не поліпшиться матеріально – технічне становище, то роботи у сільськогосподарському виробництві доведеться виконувати кіньми й вручну за умови, якщо буде відновлено поголів’я коней і кінний реманент. На його думку: “Господарства (колективні й фермерські) можуть перетворитися з високотоварних у натуральні, з вкрай низькою продуктивністю праці й такими ж високими виробничими витратами, за яких не може бути і мови про конкурентоспроможність”.

Нині ситуація в сільському господарстві така, що існуючі господарства всіх форм власності необхідно зміцнювати відповідними матеріально-технічними ресурсами, бо інакше затрати праці на виробництво одиниці рослинницької й тваринницької продукції будуть значно вищими, а як результат – господарська діяльність буде економічно невигідною.

Потрібно наголосити, що аграрний сектор України і раніше відрізнявся великими затратами праці порівняно з нормативними та значною матеріаломісткістю, тобто переважав екстенсивний шлях розвитку сільськогосподарських підприємств. Але й у сучасних умовах становище не поліпшилося. Аналізуючи динаміку затрат праці протягом 1995 – 2001 років можна зробити висновок, що по зернових культурах у більшості областей Лісостепу вони зросли на 0,3 – 1,3 люд.-год. Що стосується виробництва цукрових буряків, то ці затрати збільшилися тут на 0,3 – 0,8 люд.-год.

Прямі затрати праці на виробництво продукції сільського господарства в сільськогосподарських підприємствах, люд.-год. на ц

Слід зазначити, що при підвищенні врожайності зернових культур зростання затрат праці з розрахунку на одиницю продукції припиняється. Так, якщо в 2000 році у сільськогосподарських підприємствах Харківської області затрати праці на 1 ц зерна становили 1,3 люд.-год. за врожайності 17 ц/га, то у 2001 році тут за врожайності 27,8 ц/га тут було затрачено по 1 люд.-год., або на 0,3 люд.-год. менше. Необхідно додати, що трудомісткість вирощування зернових культур значно різниться в межах зони Лісостепу. При практично однаковій врожайності у 2000 році господарства Тернопільської області затратили вдвічі більше людської праці на 1 ц зерна, ніж аграрні підприємства Харківщини. Найвища трудомісткість зерновиробництва в Чернівецькій області, яка у 2001 році майже в два рази перевищувала аналогічний показник у середньому по Україні (відповідно 2,8 і 1,5 люд.-год. на 1 ц). Нормативний аналіз показує, що при застосуванні ресурсозберігаючих технологій затрати праці з розрахунку на 1 ц зерна становлять 0,37 люд.-год. за врожайності 30 ц/га і 0,33 люд.-год. за врожайності 40 ц/га. Це ж саме стосується і цукрових буряків. На 1ц за нормативними розрахунками при ресурсозберігаючій технології має затрачатися лише 0,45 люд.-год. за врожайності 340 ц/га. В той же час як у сучасних умовах у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу затрати праці на 1ц становлять від 1 люд.-год. (Київська область) до 2,5 люд.-год. (Чернівецька область), врожайність при цьому сягає відповідно 220,2 і 194,7 ц/га.

Продуктивність праці була, є і залишатиметься головним економічним показником, який характеризує науково – технічний прогрес суспільства, становище держави, окремої галузі, підприємства. До того ж вона великою мірою визначає і прибутковість виробництва. Проте останнім часом продуктивність праці не тільки не перебуває у центрі уваги, але й на всіх рівнях управління, в усіх галузях про неї інколи навіть і не згадують. Щоб сільське господарство як галузь матеріального виробництва країни виконувало належним чином свої функції щодо виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості, необхідно систематично й наполегливо підвищувати продуктивність живої праці. Останнім часом ефективність виробництва залежить не стільки від безпосереднього товаровиробника, скільки від макроекономічної ситуації в державі та її ставлення (з боку відповідних структур) до аграрної сфери. Основною причиною стагнації сільського господарства була і залишається відсутність паритету цін, або так звані цінові ножиці між цінами на сільськогосподарську й промислову продукцію. Посередницькими структурами та іншими галузями вилучається з сільськогосподарських підприємств не лише додана вартість, але й значна частина основного продукту. Аграрні підприємства вже не в змозі розрахуватися за спожиті у поточному році засоби виробництва вирощеним урожаєм і потрапляють у боргову залежність як по відношенню до своїх працівників, так і до кредиторів. Центральним елементом механізму ринкової економіки, її провідним економічним інструментом є ціна, функції якої багатогранні: відшкодування витрат, узгодження інтересів, встановлення рівноваги на ринку, стимулювання виробника, вилучення податків. Аналіз даних свідчить про те, що за період 1995 – 2001 роки хоча й проявлялися ознаки економічної кризи, але виробництво зерна практично в усіх областях зони Лісостепу було рентабельним, незважаючи на те, що собівартість одиниці продукції зросла у цей період [6]від 3,66 (найнижчий показник в Лісостепу) до 25,42 грн. у Черкаській області й від 4,51 до 36,07 грн. (найвищий показник у зоні) в Тернопільській області.

Собівартість, ціна реалізації та рентабельність зерна в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу

Проте підтримка Уряду щодо цін на продукцію зерновиробництва в країні забезпечила прибуткове ведення даної галузі. Це й зумовило те, що ціни на зерно зростали прискореними темпами, ніж його собівартість, особливо у 2000 році, коли рентабельність виробництва зерна в областях Лісостепу становила від 52,4 у Чернівецькій до 96,2 % у Хмельницькій областях. Співвідношення між ціною та собівартістю продукції в 2000 році було значно вигіднішим для аграрних товаровиробників ніж у 2001-му. В умовах перехідного ринкового періоду зберігається висока собівартість. Як наслідок при низькому платоспроможному попиті більшості населення країни вітчизняна рослинницька продукція не знаходить належного збуту, а товаровиробники змушені реалізовувати її за цінами, нижчими від витрат. Особливо це стосується виробництва цукрових буряків.

Собівартість, ціна реалізації та рентабельність цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах Лісостепу

Так, якщо у 1995 році дана галузь в усіх областях зони була прибутковою, то у 2001 році лише сільськогосподарські підприємства Полтавської, Сумської, Харківської та Чернівецької областей мали рентабельне виробництво цукрових буряків. У той же час в таких відомих областях бурякосіяння, як Вінницька, Київська, Хмельницька, Черкаська, ця галузь була збитковою. Сільськогосподарські підприємства України загалом і зони Лісостепу зокрема на початку ринкових реформ мали потужній виробничий потенціал, представлений земельними, матеріальними і трудовими ресурсами. Але, як відомо, він тоді використовувався недостатньо інтенсивно й продуктивно, оскільки аграрне виробництво базувалося переважно на ресурсозатратних технологіях із традиційно низькою продуктивністю сільськогосподарських рослин і тварин, що й зумовлювало досить високу собівартість рослинницької продукції. Але фіксовані ціни на її закупівлю забезпечували рентабельне ведення сільськогосподарського виробництва в більшості аграрних підприємств. Цьому також сприяли низькі ціни на енергоносії, порівняно високий рівень заробітної плати стосовно вартості продуктів споживання, що і впливало на структуру виробничих витрат. В рослинництві зменшилися витрати на мінеральні добрива, послуги і роботи, виконані сторонніми організаціями.

 

Структура виробничих витрат в рослинництві аграрних підприємств Київської області

Останнім часом переважними видами у структурі рослинницької продукції аграрних підприємств стають зернові. Кожний суб’єкт господарювання, встановлюючи певні пропорції в розмірах галузі, виходить з її прибутковості. Стабілізуючим у розвитку аграрної економіки України, і зокрема зони Лісостепу. Так, цього року було зібрано досить високий урожай зернових культур та картоплі, поліпшилося фінансове становище аграрних підприємств, зросла рентабельність сільськогосподарського виробництва тощо. Але потрібно відзначити, що повністю стабілізувати ситуацію в аграрному секторі економіки зони не вдалося. Розглянемо її на прикладі таких рослинницьких галузей, як зерновиробництво і цукробуряківництво.

Економічна ефективність виробництва зерна в сільськогосподарських підприємствах, 2000 р.

Щодо виробничих витрат із розрахунку на 1 га зернових як показника інтенсивності, то найбільші вони в аграрних підприємствах Хмельниччини. У той же час найнижчі собівартість і трудомісткість зерновиробництва були в Черкаській області, яка у 2000 році забезпечила найвищі в зоні Лісостепу як валовий збір зернових культур, так і їхню врожайність та прибуток з одиниці площі. Найвищий рівень рентабельності зернової галузі досягнуто в сільськогосподарських підприємствах Київської й Хмельницької областей. Найнижча рентабельність у господарствах Чернівецької області, де її рівень поступався середньому значенню цього показника в аграрних підприємствах України (відповідно 52,6 і 62,3 %). Економічна ефективність виробництва цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах зони Лісостепу була значно нижчою порівняно із цим показником у зерновиробництві.

Економічна ефективність виробництва цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах, у 2000 р.

Як свідчать дані в таблиці, в 2000 році найрентабельнішою дана галузь виявилася у Харківській області (рівень рентабельності цукрових буряків становив 39,4 %). Тут також одержано найвищий прибуток з 1 га зібраної площі – 501,4 грн. Потрібно відзначити, що цей показник був найвищим не лише у виробництві цукрових буряків, але й перевищував прибуток, який сільськогосподарські підприємства зони одержали від виробництва зерна. Це свідчить про те, що буряківництво за певних умов як високоінтенсивна галузь може давати більші надходження порівняно із зерновими культурами. Але в інших областях зони воно тільки у Сумській і Чернівецькій подібно до Харківської забезпечувало вищий прибуток з одиниці площі, ніж зернові культури (відповідно 267,2 і 213,9 грн. у Сумській та 288,5 і 195,6 грн. у Чернівецькій). А в такій бурякосійній області, як Черкаська, вирощування цукрових буряків замість прибутку завдало збитків у розмірі 234,1 грн. з 1 га. Стратегія розвитку АПК України має бути підпорядкована одній меті – ефективному забезпеченню потреб населення в продуктах харчування та реалізації експортного потенціалу регіонів зон держави. Важливу роль у розробці стратегії відіграє прогнозування, роль якого, як відзначає В.М. Нелеп [2], полягає не в розв’язанні конкретних проблем, тобто поєднанні знань із діями, що є функцією планування, а лише у виявленні найважливіших проблем, з якими зіткнеться суспільство в перспективі, імовірних методів, строків і результатів їх розв’язання різними способами, оцінка ефективності того чи іншого варіанта. Його роль полягає також у тому, що б значно скоротити ділянку невизначеності, окреслити межі реалістичних завдань і цілей плану. Цими методологічними підходами ми й керувалися в нашій роботі.

У нинішніх умовах особливого значення набуває зернопродуктовий комплекс, який розв’язує стратегічне завдання щодо забезпечення населення хлібом, а тваринництва – зернофуражними ресурсами. Сучасна аграрна політика спрямована на стабільне виробництво зерна – 35 – 40 млн.. т на рік. Для виконання цього завдання урядом, разом із науковими, підприємницькими та банківськими структурами розроблено державну програму “Зерно – 2001 – 2004 років”. Остання виходить із того, що зернове господарство як нині, так й у майбутньому має займати пріоритетне місце в економіці держави. Звідси визначається й рівень виробництва зерна, який би задовольнив потреби внутрішнього ринку і забезпечив зростання експортного потенціалу країни.

В основу розробки прогнозу розвитку зернової галузі в аграрних підприємствах покладено такі передумови:

переведення на нову технологічну основу вирощування зернових культур за рахунок поступового нагромадження аграрними товаровиробниками необхідних матеріальних ресурсів;

інтенсифікація виробництва зерна та його раціональне розміщення у регіоні по мікрозонах і типах господарств.

 

Виробництво зерна в господарствах усіх категорій зони Лісостепу по роках, тис. Тонн

Як видно з наведених даних основною зерновою культурою у зоні є озима пшениця.

У Київській області опрацьована програма розвитку зернового господарства в межах господарств різних категорій. Нею передбачено у найближчі роки довести виробництво зерна до такого рівня: в 2003 році – 2 млн.. т, 2004 – 2,1 млн.., 2010 – 2,5 млн. т .

Прогнозні показники виробництва зернових культур в Київській області на 2002–2010 рр.

Основною продовольчою зерновою культурою у столичному регіоні, як і в зоні Лісостепу, й надалі буде пшениця, обсяги виробництва якої передбачається збільшити до 1209 тис. т. Серед фуражних культур, крім ячменю, передбачається розширити площу під кукурудзу на зерно. Щоб одержати потрібну кількість товарного зерна кукурудзи, необхідного для забезпечення переробної промисловості сировиною і громадського тваринництва кормами, площі посіву цієї культури планується збільшити до 35 тис. га.

Сучасний стан зерновиробництва потребує вдосконалення цінових відносин на ринку зерна, яке має здійснюватися в напрямі узгодження економічного результату на всіх етапах одержання та переробки зерна на кінцевий продукт споживання з тим, щоб не допустити зменшення попиту і дестабілізації цінової ситуації.

На особливу увагу заслуговує також галузь цукробурякового виробництва. Дуже відчутний спад тут розпочався з 1995 року, тобто з періоду, коли почала інтенсивно діяти давальницько – бартерна схема.

Відмінивши систему державних замовлень на цукрові буряки та цукор, держава фактично зняла з себе відповідальність за подальший розвиток галузі, надавши відповідним товаровиробникам повну свободу дій із передачею необхідного права власності на вироблену продукцію. Звільнення від державної опіки і відповідно від адміністративного диктату повинно було б, на думку ряду вчених, відкрити економічний простір для успішного функціонування цукробурякового виробництва на засадах ринкового саморегулювання. Але результати виявилися різко відмінними від прогнозованих, а вся галузь – неспроможною ефективно працювати в нових умовах господарювання.

Сільське господарство в нашій державі розглядається як галузь-донор, що допоможе вийти українській економіці із кризи, це по – перше. По – друге, основний “удар” у політиці західних держав щодо підтримки виробників цукрових буряків і цукру падає на рядових споживачів продукції цих країн. За рахунок підтримки монопольно високих цін у середині країни (6 – 8 дол. за 1 кг цукру) субсидується експорт цукру за низькими світовими цінами, тим самим збільшуючи наявність на зовнішньому ринку вільного цукру й знижуючи, таким чином, ще більше світові ціни. Тобто рядові платники податків змушені платити ще один непрямий податок (на цукор). Але для них це проходить малопомітно, оскільки витрати на харчування досить стабільні у споживачів і становлять 20 – 20% споживчого кошика. До того ж заробітна плата середнього українця в 2000 разів нижча.

По–третє, в Україні, виходячи із стану економіки на нинішній день, немає матеріальних можливостей для впливу на ситуацію щодо підтримки цукробурякового виробника з метою його ефективного функціонування.

По-четверте, стан та ефективність виробництва цукрових буряків і цукру в нашій державі значною мірою відстають від економічно необхідного рівня. Якщо фермери західних країн стабільно одержують урожай цукрових буряків у середньому 500 – 600 ц/га, в Польщі – 400 – 450, то у нас – лише 150-170 ц/га. З кожних 100 кг цукру, який міститься в буряках, європейські заводи виробляють 80, а українські – 70 кг. Тому вважаємо, що передусім потрібно шукати резерви поліпшення стану справ у різкому підвищенні ефективності цукробурякового виробництва як стратегічної галузі економіки країни. У процесі трансформаційних змін при переході до ринкової економіки рівень виробництва сільськогосподарської продукції в господарствах лісостепової зони, як і в країні у цілому, значно знизився. Якщо в 1990 році обсяг виробництва сільськогосподарської продукції тут становив 42,7 млрд. грн., то в 2001-му зменшився до 24,2 млрд. грн., або на 43,7 % у господарствах усіх категорій. У тваринництві спад виробництва продукції досяг за цей період 54,9%. Особливо істотними втрати були в сільськогосподарських підприємствах аналізованої зони, де обсяги виробництва тваринницької продукції зменшилися від 13,7 млрд. грн. в 1990 році до 3 млрд. грн. у 2001-му, або в 4,6 рази. Динаміку та структурні зрушення у виробництві тваринницької продукції в лісостеповій зоні та по областях наведено у табл. 1.35. Як видно із даних таблиці, за період з 1990 по 2001 рік суттєво змінилася структура виробництва тваринницької продукції по категоріях господарств. У лісостеповій зоні питома вага сільськогосподарських підприємств зменшилася від 67,1у 1990 році до 33,1% в 2001-му, а по Україні – відповідно від 66% до 27,3%. У 2001 році питома вага цього сектора по областях коливалася в межах від 10,6 у Чернівецькій області до 44,7 % у Полтавській.

Валова продукція тваринництва по категоріях господарств лісостепової зони , млн. грн.

Основним виробником тваринницької продукції в аналізованій зоні стали господарства населення і фермерів, питома вага яких збільшилася від 32,9 у 1990 році до 66,9% в 2001-му, а по Україні – відповідно від 34 до 72,7%. У 2001 році питома вага господарств населення (включаючи фермерів) по областях знаходилася в межах від 55,3 у Полтавській області до 89,4% у Чернівецькій.

Такі ж тенденції простежуються й у виробництві окремих видів тваринницької продукції. В лісостеповій зоні основним продуктом цієї галузі є молоко. У 2001 році господарства тут виробили 40% загальнодержавного обсягу виробництва цього продукту по господарствах усіх категорій. Сільськогосподарські підприємства, включаючи фермерські господарства, забезпечили в 2001 році 51,8 % виробництва молока від загального показника аграрного сектора. У таблиці 1.36 наведено динаміку і структуру виробництва молока в господарствах зони лісостепу. [7]

 

Виробництво молока по категоріях господарств у зоні Лісостепу, тис. Т

Із даних таблиці видно, що протягом 1990–2001 років питома вага сільськогосподарських підприємств у виробництві молока зменшилася більш як у два рази, а питома вага господарств населення зросла. В 2001 році цей сектор забезпечив майже 2/3 валового виробництва молока в Україні (64,8 %). Питома вага господарств населення у 2001 році коливалася від 49,5 в Харківській області до 89,4 % у Чернівецькій. Рівень виробництва молока залежить від наявності поголів’я корів та їхньої продуктивності. Кількість цих тварин у господарствах лісостепової зони (всі категорії) зменшилася від 3232,9 тис. в 1990 році до 1931,6 тис. у 2001-му. Особливо скоротилося поголів’я в сільськогосподарських підприємствах зони – від 2401,8 тис. до 818,9 тис. за аналізований період (у 2,9 рази). Збільшення кількості корів у господарствах населення від 828,1 тис. у 1990 році до 1112,7 тис. в 2001-му, або на 34,3 %, не компенсувало втрат, що мали місце у сільськогосподарських підприємствах.

 Середньорічний надій молока від корови в господарствах усіх категорій, кг

У підвищенні молочної продуктивності худоби, збільшенні обсягів виробництва продукції та зростанні її економічної ефективності важливу роль відіграє цілеспрямована селекційно-племінна робота. Для формування власної селекційної бази голштинської породи в областях створюють стада–репродуктори цієї породи на базі поголів’я тварин канадської та німецької селекцій. Чорно–ряба порода характеризується високою молочною продуктивністю, доброю оплатою корму молоком, інтенсивною енергією росту. Схрещування її з чорно-рябими голштинами забезпечує підвищення продуктивності вітчизняного поголів’я. Порода максимально відселекцінована за надоєм, добре споживає об’ємисті корми, швидко нарощує масу в сухостійний період. Так у ПЗ “Маяк” Золотоніського району Черкаської області від корів чорно-рябої породи надоїли в середньому 5025 кг молока за лактацію; в ДПЗ “Україна” Черкаського району – 4375, а в ДПЗ “Велика Бурімка” Чорнобаївського району – 6906 кг. Водночас при ? кровності голштинської породи у ДПЗ “Христинівське” Христинівського району в середньому від корови за третю лактацію одержано 6228 кг молока, ДППЗ “Коробівський” Золотоніського району – 5626, ПЗ АФ “Яснозір’я” Черкаського району – 6155, а у ДПЗ “Велика Бурімка” Чорнобаївського району – 6921 кг. Досвід ефективного молочного скотарства нагромаджено у приватному аграрно-орендному підприємстві (ПАОП) “Зоря” Красноградського району Харківської області, де добре ведуть селекційно-племінну роботу в молочному стаді, створили міцну кормову базу. Перелічені фактори відіграють вирішальну роль у забезпеченні продуктивності корів.

Стан молочного скотарства в ПАОП “Зоря”

Формувати високопродуктивне молочне стадо корів почали у 1991 році. Для підвищення молочної продуктивності та поліпшення технологічних якостей маточне поголів’я осіменяли спермою голштинізованих червоно–рябих бугаїв. Спрямований підбір плідників і відбір тварин бажаного типу дали змогу створити в господарстві високопродуктивне стадо. Станом на 1 березня 2002 року на фермах утримували 4379 голів великої рогатої худоби, у тому числі 1210 корів української червоно–рябої худоби молочного напряму продуктивності.

Для поліпшення генетичного потенціалу молочного стада будуть використовувати чистопородних голштинських червоно–рябих бугаїв. Спільним наказом Мінагрополітики України та УААН від 22 лютого 2002 року № 54/17 господарству присвоєно статус племінного заводу по розведенню української червоно-рябої худоби молочного напряму продуктивності.

Велику увагу приділяють стабільному зміцненню кормової бази. За останні три роки в структурі посівних площ на кормові культури припадає 42%. Під багаторічні трави у цей період відводили в середньому 33%, кукурудзу на зелений корм і силос – 50,7, однорічні трави – 15,2, під кормові коренеплоди – 1,1%.

У господарстві одержують високі врожаї кормових культур, що дає можливість постійно забезпечувати тваринницьку галузь високоякісними кормами. Так, у 1999–2001 роках урожайність зернових у середньому становила 32,4 ц/га, сіна багаторічних трав – майже 22, зеленої маси багаторічних та однорічних трав – відповідно 92, кукурудзи на зелений корм і силос – 192 і кормових коренеплодів – 544 ц/га.

Піднесення кормовиробництва дало змогу збільшити витрати на корову від 56,4 ц корм. од. у 1999 році до 73,9 ц корм. од. у 2001-му й на середньорічну телицю – від 18 до 22 ц корм. од. За останні три роки на середньорічну корову заготовлено по 7,1 ц сіна, 123 – силосу та 10,9 ц коренеплодів, а згодовували в середньому 3 ц сіна, 55–60 – силосу, 7–8 – кормових коренеплодів, 25–26 ц концентрованих кормів, із них високобілкових (соняшникова макуха) – 7,9 ц. Крім того, на корову припадає ще до 8 ц гички цукрових буряків, близько 29 – жому і 1,5 ц меляси.

Великого значення в господарстві надають ритмічній роботі зеленого конвеєра. Мається на увазі не лише достатнє забезпечення тваринництва зеленими кормами, поповнення їхніх запасів у сховищах, але й подовження строків використання. З третьої декади квітня починають випасати худобу на озимому житі, а також скошують останнє на зелений корм. З другої декади травня скошують люцерну на зелений корм і згодовують в однакових частинах із зеленою масою жита. У другій декаді червня косять однорічні трави першого строку сівби і згодовують із зеленою масою люцерни. Пізніше косять однорічні трави 2–3-го строків сівби. З інших площ багаторічних і однорічних трав закладають сінаж, а з багаторічних трав другого укосу заготовляють сіно.

У господарстві в окремих групах тварин одержано ще кращі результати. Так, у 2001 році від 133 корів надоїли понад 7 тис. кг молока. У трьох майстрів машинного доїння продуктивність поголів’я перевищила 8 тисячний рубіж (від 8041 до 8728 кг).

Вагомих результатів у зростанні продуктивності корів досягнуто у багатьох господарствах лісостепової зони. Зокрема, це племзавод “Плосківський” Броварського району Київської області, сільськогосподарський виробничий кооператив ім. Щорса Білоцерківського району, які перевищили раніше досягнуті надої молока. Низька молочна продуктивність тварин у господарствах України зумовлена, насамперед, недостатньою їх годівлею, внаслідок чого корми використовуються на підтримку життєдіяльності поголів’я. Через це витрати кормів у кормових одиницях з розрахунку на 1 т молока у нашій країні в 1,5 – 1,8 рази більші порівняно з розвиненими державами світу. Нині [8]нерозв’язаною проблемою розвитку галузі є стабілізація поголів’я і продуктивності корів. Наступне питання – забезпечення рівня виробництва тваринницької продукції, поголів’я та продуктивності, досягнутого в 1990 році. У перспективі основним стратегічним завданням розвитку галузі залишатиметься підвищення продуктивності дійного стада.

Вивчення складових формування молочної продуктивності корів підтверджує вирішальну роль такого фактора, як повноцінна годівля. Групування господарств України за продуктивністю корів виявило таку закономірність: при надої 1700 кг витрати кормів на голову худоби становили 31,7 ц корм. од., а понад 4000 кг – 61,1 ц корм. од. Різниця в рівні годівлі між цими групами господарств – близько 30 ц корм. од., а в продуктивності – 2832 кг. Це свідчить про те, що на приріст 1 ц молока у групі господарств із продуктивністю корів понад 4000 кг витрачалося порівняно з першою групою майже 0,9 ц кормів. Привертає увагу істотне збільшення витрат концкормів з розрахунку на одну корову із зростанням продуктивності поголів’я. В групі господарств із найвищою продуктивністю корів (понад 4000 кг) витрати концкормів були майже в три рази більшими, ніж у першій групі.

Рівень годівлі та продуктивність корів у сільськогосподарських підприємствах зони Лісостепу в 2001 р.

За даними члена-кореспондента ВАСГНІЛ М.М. Бурлакова, за середньорічної продуктивності корів 1800 кг молока питома вага підтримуючого корму в загальній його кількості, яку згодовують худобі, сягає 68%, а на утворення молока припадає лише 32 %. При надої 3000 кг ці показники відповідно становлять 57 і 43 %, а при 4000 кг – 49 і 51 %. Аналіз рівня виробництва молока, продуктивності молочного стада та ефективності використання кормів вказує на недоліки у відображенні цих показників офіційною статистикою. За вибірковими спостереженнями та відповідними розрахунками валове виробництво молока і продуктивність корів у господарствах суспільного сектора занижені. Це пояснюється тим, що через надзвичайно складне фінансове становище і хронічну заборгованість із заробітної плати господарства змушені в рахунок заборгованості своїм працівникам видавати молоко, що не завжди відображається в офіційному обліку та звітності (тіньова економіка). У 2001 році найвищої продуктивності корів досягли сільськогосподарські підприємства Київської області, які витрачали найбільше кормів на корову в цій зоні, а витрати концкормів в абсолютному й відносному розрахунках були оптимальними. У Сумській області продуктивність корів і рівень витрат кормів, зокрема концентрованих, виявилися найнижчими в зоні. Така ж закономірність спостерігається і в інших зонах. Серед степових областей найвищою продуктивністю корів відзначається Донецька область (2592 кг). Витрати кормів на корову тут становили 38,1 ц, в тому числі 9 ц концентрованих, або 24 % до загальної поживності. У Луганській області з найнижчою продуктивністю (1790 кг) кормів на корову витрачали 32,8 ц, в тому числі 5,6 ц концентрованих. Економічну ефективність молочного скотарства наведено в таблиці 1.40. Рівень рентабельності виробництва молока залежить від цін реалізації та його собівартості. Протягом 1996 – 2001 років закупівельні ціни на молоко, як і на інші види сільськогосподарської продукції, істотно підвищилися. Якщо у 1996 році ціна 1 т молока та молокопродуктів, реалізованих сільськогосподарськими підприємствами, була 191,5 грн., то в 2001-му вона зросла до 603,6 грн.

 

Ефективність виробництва молока в сільськогосподарських підприємствах у 2000 р.

У забезпеченні рентабельного ведення молочної галузі важливу роль відіграють ціни як екзогенний фактор. Проте, ґрунтуючись лише на ціновому факторі, не можна розв’язати проблему оптимізації ефективності молочного скотарства. З цією метою необхідно мобілізувати всі внутрішньогосподарські резерви, приділивши першочергову увагу продуктивності поголів’я та собівартості виробництва молока. Зокрема, про важливе значення продуктивності корів у цьому процесі свідчать дані таблиці 1.42. Як видно з наведених даних, при продуктивності до 2000 кг виробництво молока збиткове. Мінімальний рівень рентабельності галузі в групі господарств із продуктивністю 2001–2500 кг. Оптимального рівня рентабельності (близько 40%) можна досягти при продуктивності 3500 кг молока і вище.

Ціни реалізації молока сільськогосподарськими підприємствами, грн./т

Про вирішальне значення продуктивності корів у формуванні собівартості молока свідчить практика деяких господарств. Так, у СТОВ “Лан” Смілянського району Черкаської області в 2000 році одержали по 5085 кг молока від корови, собівартість 1 ц його становила 20,01 грн. при затратах праці 4,2 люд.–год. з розрахунку на 1 ц. У ВСВК “Міжгір’я” цього ж району надій молока від корови досяг 5091 кг при собівартості 1 ц його 23,06 грн. і затратах праці 2,9 люд.-год.

Вплив продуктивності корів на ефективність молочної галузі, %

Важливе місце у веденні тваринницької галузі відводиться вирощуванню худоби та птиці. Вартість виробленої тут продукції в порівнянних цінах 2000 року знизилися від 30,3 млрд. грн. у 1990 році до 10,7 млрд. грн. в 2000-му і лише у 2001 році обсяг валової продукції зріс до 11,4 млрд. грн. Питома вага продукції галузі у валовій сільськогосподарській продукції в 2001 році становила 18,6 %. Виробництво м’яса в господарствах усіх категорій зменшилося від 2465,9 тис. т у 1990 році до 981,4 тис. т у 2001-му, або в 2,5 рази. Особливо скоротилися обсяги його виробництва у сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони за аналізований період – від 1824 тис. т до 270,8 тис. т, або в 6,7 рази. Деяке зростання обсягів виробництва м’яса у господарствах населення (від 641,9 тис. т до 710,6 тис. т, або 10,7 %) не змогло стабілізувати ситуацію в галузі.

Основним виробником м’яса у лісостеповій зоні, як і в Україні у цілому, стали господарства населення. Питома вага цього сектора у виробництві м’яса становила в 2001 році від 61,6% у Черкаській області до 87,6% в Чернівецькій. У структурі виробництва м’яса в Україні велику питому вагу становить яловичина. Так у 1990 році в господарствах усіх категорій на її частину припадало 50,3%, у тому числі в зоні Степу 41,9, Лісостепу – 53,5 і на Поліссі – 60,4%.

У сільськогосподарських підприємствах питома вага виробництва яловичини й телятини зросла від 63% у 1990 році до 73,9% у 2000-му, в тому числі у зоні Степу – відповідно від 51,3 до 64,6%, Лісостепу – від 66,4 до 75,7 % і на Поліссі - від 66,4 до 87%. У господарствах населення частка м’яса великої рогатої худоби не була переважною: в 1990 році – 16,5 й у 2000-му – 43,4 %.

Виробництво м’яса (у живій масі) в господарствах усіх категорій у лісостеповій зоні, тис. Т

Основним виробником яловичини й телятини нині є господарства населення як у цілому в зоні Лісостепу, так і у більшості областей, що входять до її складу. Особливо великою була питома вага населення у виробництві яловичини в 2000 році у Чернівецькій, Сумській і Тернопільській областях.

Спад виробництва м’яса великої рогатої худоби пов’язаний із зменшенням кількості поголів’я худоби та істотним зниженням продуктивності тварин. Так у господарствах усіх категорій України його кількість зменшилася від 24,6 млн. голів на кінець 1990 року до 9,4 млн. в 2001-му, або у 2,6 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – відповідно від 21,1 млн.до 4,6 млн., або в 4,6 рази. У лісостеповій зоні чисельність поголів’я в господарствах усіх категорій зменшилася за період з 1990 по 2001 рік від 9,5 млн. до 3,9 млн., або у 2,4 рази, в тому числі в сільськогосподарських підприємствах – від 8,2 млн. до 2,3 млн., або в 3,6 рази. У господарствах населення поголів’я зросло від 1330,7 тис. до 1625,5 тис., або на 22,2 %. Таке значне збільшення кількості поголів’я не може суттєво компенсувати втрати сільськогосподарських підприємств.

Виробництво яловичини і телятини у живій масі

Середньодобові прирости тварин на вирощуванні, відгодівлі та нагулі зменшилися в Україні у цілому за період з 1990 до 2000 рік від 431 до 255 г. І тільки в 2001 році цей показник зріс до 318 г. Аналогічна тенденція склалася й у лісостеповій зоні: при середньодобових приростах 341 г вони коливаються від 285 г у Полтавській області до 390 – в Черкаській. На даний час головним завданням у виробництві яловичини й телятини є стале підвищення продуктивності тварин на основі всебічної інтенсифікації галузі. За складних сучасних умов господарювання сільськогосподарські підприємства досягають високих результатів у веденні м’ясного господарства. Позитивний досвід виробництва яловичини нагромаджено в сільськогосподарському кооперативі “Промінь” Красилівського району Хмельницької області. Тут склалась ефективна система ведення галузі, запроваджено внутрішньогалузеву спеціалізацію. Молодняк утримують у клітках до 2 – 2,5 місяця. Наступна стадія передбачає дорощування бичків до живої маси 200 кг при середньодобових приростах 400 – 500 г. На стадії відгодівлі середньодобові прирости досягають 800 – 825 г. Середня жива маса однієї голови реалізованого молодняку становила протягом 1999 – 2001 років 385 кг. В 2001 році сільськогосподарський кооператив одержав за рахунок реалізації молодняку підвищених вагових кондицій (в середньому 432 кг) додатково 123,2 тис. грн. доплат. У 2001 році собівартість 1 ц живої маси становила 244,6 грн., а реалізаційна ціна – 503,8 грн. (з дотацією і доплатами за важковагових тварин). Кожна тонна реалізованої худоби забезпечила підприємству 260 грн. прибутку. Враховуючи ситуацію, що склалася в галузі, СК “Промінь” планує до 2005 року збільшити обсяги виробництва м’яса до 550 – 600 т, у тому числі яловичини – до 520 – 570 т. [9]

Середньодобові прирости великої рогатої худоби на вирощуванні, відгодівлі та нагулі в сільськогосподарських підприємствах, г

Групування сільськогосподарських підприємств за рівнем рентабельності виробництва м’яса великої рогатої худоби в 2000 році при її мінімальному рівні (до 5%) свідчить, що оптимальний рівень рентабельності (майже 40%) досягається при близько 350 г середньодобових приростів. Концептуальними положеннями розвитку м’ясного скотарства України на 2001 – 2010 роки). передбачено до 2010 року довести виробництво яловичини, одержаної від корів молочних, комбінованих і м’ясних порід, на душу населення до 35 кг, що в 2,3 рази більше порівняно з 2000 роком. Частка забійної маси яловичини, одержаної від м’ясної худоби, зросте від 2,3 у 2000 році до 17,8% у 2010-му. Чисельність поголів’я м’ясних корів передбачено довести в 2005 році до 620 тис., а у 2010-му – до 1 млн. голів. По регіонах розведення худоби їх частка становитиме в зоні Полісся 54,5% у 2005 році і 55% у 2010-му, в зоні Лісостепу – відповідно 31 і 30 й у Степу – 14,5 і 15%. Обсяги виробництва яловичини від худоби м’ясного напряму продуктивності досягнуть у 2005 році 266,6 тис. т, а в 2010-му – 475 тис. т. У зоні Полісся яловичини вироблятимуть у забійній масі від м’ясної худоби 90,1 тис. т в 2005 році і 161,9 тис. т – у 2010-му в Лісостепу – відповідно 51,7 і 88,3 тис. т, у Степу – 23,5 і 44,2 тис. т. Це дасть можливість суттєво підвищити рівень харчування населення високоенергетичними м’ясними продуктами. В Україні розведенням м’ясної худоби займаються 18 племінних заводів і 39 репродукторів, де утримують понад 7 тис. корів. У племпідприємствах використовують 165 племінних бугаїв м’ясних порід. У спермосховищах нагромаджено до 7 млн. спермодоз. Проте для досягнення запланованої кількості поголів’я необхідно розширювати племінну базу галузі. Зокрема, потрібно довести чисельність племінних корів до 55 тис. голів, або збільшити в дев’ять разів, а бугаїв–плідників – до 700 голів, або у 4,2 рази. Племінна база м’ясного скотарства України представлена 14 спеціалізованими м’ясними породами, з яких шість – вітчизняні.

Характерні особливості технології розведення м’ясної худоби: безприв’язне утримання тварин у зимовий період на глибокій підстилці в приміщеннях полегшених конструкцій; максимальне використання природних і культурних пасовищ та вирощування молодняку до 6 – 8–місячного віку за системою вільного або режимного підсосу. Система кормовиробництва і використання кормів ґрунтується на зональних особливостях раціональної структури посівних площ, докорінному та поверхневому поліпшенні природних угідь, створенні культурних пасовищ, впровадженні екологічно безпечних і ресурсозберігаючих технологій виробництва та заготівлі кормів. Раціональним є використання 3– 5– компонентних травосумішок, з яких 2 – 3 види злакові й 1 – 2 – бобові трави (ранньо–, середньо– і пізньостиглі) та випасання худоби переважно за режимною системою. Передбачається виділяти на одну корову 0,4 – 0,5 га пасовищ, у структурі посівних площ частку зернобобових (горох, люпин, соя) планується довести до 10–15%, олійних продовольчих і технічних культур (соняшник, цукрові буряки, ріпак) до 5–10, багаторічних бобово–злакових травосумішок – до 6%, що забезпечить підвищення виходу з одиниці площі обмінної енергії та перетравного протеїну на 30 – 40% і знизить енерговитрати в 3–4 рази. Система годівлі ґрунтується на фізіологічно максимальному використанні сухої речовини високоякісних об’ємистих і зелених кормів при економічно оптимальному рівні концентрованих у складі біологічно повноцінних раціонів.

Річні зональні норми заготівлі кормів на корову з приплодом із розрахунку на одержання середньодобових приростів живої маси 1000 г і більше становлять 72,8–75,6 ц корм. од., 99–104 г перетравного протеїну на 1корм. од., при частці зелених кормів за поживністю від 30 до 43% та концентрованих від 20 до 32% залежно від зони й продуктивності.

Технологією годівлі м’ясної худоби передбачено використання кормів переважно власного виробництва, особливо зелених, у чистому і комбінованому вигляді, в тому числі й на пасовищах протягом 7 – 8 місяців, впровадження однотипної та комбінованої годівлі тварин протягом року, а також годівлі повноцінними кормосумішами з використанням БМВД, преміксів і комбікормів. Планується забезпечити м’ясну худобу зеленою масою у літній період за рахунок культурних пасовищ у зоні Степу на 70%, Лісостепу –80 і на Поліссі – на 90%.Для успішного розвитку спеціалізованої галузі м’ясного скотарства середньорічна потреба в капітальних вкладеннях у 2001 – 2005 роках має становити 58,5 млн., а у 2006 – 2010-му – 183,3 млн. грн. Цільове використання коштів забезпечить створення надійної матеріальної бази м’ясного скотарства й сприятливі передумови для прискореного розвитку галузі.

З підвищенням ефективності м’ясного скотарства завдяки зменшенню витрат кормів на одиницю продукції (20 – 23 %), зниженням їхньої собівартості на 16 – 18 % продукцію м’ясної худоби можна здешевити на 12 – 14 % з розрахунку на 1 ц приросту живої маси. У 2001 – 2005 роках за рахунок заощаджених коштів щорічно планується додатково виробити й реалізувати яловичини на суму 133 млн. грн., у 2005 – 2010-му – 237 млн. грн., що перевищить середньорічну суму капітальних вкладень за вказаний період відповідно у 2,3 і 1,3 рази. Основними елементами механізму управління та контролю за виконанням концептуальних положень передбачено: розробку науково обґрунтованої Національної програми розвитку м’ясного скотарства на 2001 – 2010 роки; реалізацію регіональних програм розвитку м’ясного скотарства на базі бізнес-планів для сільськогосподарських формувань, що розводять м’ясну худобу. Контроль за виконанням регіональних програм і бізнес–планів здійснюватиметься на основі державної статистичної звітності за такими показниками: рух поголів’я худоби, обсяги промислового схрещування, виробництва і реалізації яловичини тощо.

Виробництво свинини в Україні займає в загальному обсязі м’яса (у живій масі) друге місце після яловичини. В 1990 році частка свинини в загальному обсязі м’ясної продукції по господарствах усіх категорій становила 32,1%, а в 2000-му зросла до 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах обсяги її виробництва зменшилися відповідно від 25 до 17,7%, а в господарствах населення вона переважає: 51,1% – у 1990 році й 43,4% – в 2000-му. У лісостеповій зоні за аналізований період частка свинини практично мало змінилася по господарствах усіх категорій: відповідно 32,6 і 36,3%. У сільськогосподарських підприємствах за ці роки рівень її виробництва знизився від 25,3 до 17,1%, а в господарствах населення у 1990 – 2000 роках він також знизився від 53,4 до 44,7 %.

Виробництво свинини у живій масі

Господарства населення стали основними виробниками свинини в усіх регіонах країни, зокрема в лісостеповій зоні, де питома вага її в 2000 році коливалася від 77,3% у Полтавській області до 92,8 – у Чернівецькій. Зменшення виробництва свинини, як і яловичини, пояснюється двома причинами: скороченням кількості поголів’я свиней у господарствах усіх категорій, а також істотним зниженням продуктивності тварин. Динаміку середньодобових приростів свиней на вирощуванні та відгодівлі наведено в таблиці 1.47.

З 1990 року по 2000-й середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у зоні Лісостепу зменшилися в два рази. Лише у 2001 році спостерігалося деяке зростання порівняно з попереднім роком. У межах зони найменшими були прирости в Чернівецькій області (119 г), а найбільшими – у Харківській (199 г).

Середньодобові прирости свиней на вирощуванні та відгодівлі у сільськогосподарських підприємствах, г

Групування сільськогосподарських підприємств, які вирощують свиней, залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що дана галузь була збитковою в усіх господарствах із середньодобовим приростом менше 136 г. Мінімальний рівень рентабельності (1,6%) забезпечила група господарств із середньодобовим приростом 184 г. У групі із 336 господарств (4,4% до підсумку) з рівнем рентабельності 38% середньодобові прирости перевищили 205 г. Прикладом ефективного ведення свинарства є ВАТ “Племзавод Степной” Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. Високих результатів тут досягли завдяки цілеспрямованій селекційно–племінній роботі з поголів’ям, впровадженню прогресивних технологій годівлі та утримання свиней. У 2001 році середньодобові прирости тварин на дорощуванні й відгодівлі становили 467 г, у тому числі на відгодівлі – 535 г. На 1 ц приросту живої маси в 2001 році витратили 6,8 ц корм. од. Собівартість 1 ц живої маси була 430,6 грн. при середній реалізаційній ціні 770 грн./ц. Від реалізації свиней одержали 1843,8 тис. грн. прибутку, а рівень рентабельності галузі досяг у 2001 році 78,4 %. Виробництво м’яса птиці в структурі м’ясної продукції у господарствах всіх категоріях займало третє місце (після яловичини та свинини), його питома вага становила в 1990 році 14,7 %, а у 2000-му зменшилося до 10,1%. У сільськогосподарських підприємствах питома вага м’яса птиці відповідно зменшилася від 10,1 до 6,8%, а в господарствах населення – від 26,8 до 11,3%.У лісостеповій зоні спостерігається така ж тенденція. В господарствах усіх категорій аналізований показник знизився від 11,8 до 9,8 %, у сільськогосподарських підприємствах – від 7,2 до 6,1% і в господарствах населення – від 24,7 до 11,4 %.

 

Виробництво м’яса птиці у живій масі

Основними виробниками м’яса птиці були господарства населення як у цілому в лісостеповій зоні, так і в усіх областях: від 67,4% у Київській до 96,9% у Чернівецькій.

Групування сільськогосподарських підприємств України за показником виробництва м’яса птиці залежно від рівня рентабельності (2000 р.) свідчить, що галузь не буде збитковою при досягненні середньодобових приростів на 1 тис. голів 34,4 кг.

Ефективність виробництва м’яса значною мірою залежить від цін реалізації. Динаміку цін на худобу і птицю у сільськогосподарських підприємствах наведено в таблиці 1.49. У 2001 році найвищий рівень цін на м’ясної продукцію спостерігався у Київській, а найнижчий – у Тернопільській області. Ціни на велику рогату худобу протягом 1996–2001 років у сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони зросли від 854 до 3658 грн. за 1 т. В 2001 році вони коливалися від 3295 грн. у Тернопільській області до 3789 грн. у Хмельницькій.

 

 

 

 Ціни реалізації худоби та птиці, грн./т живої маси

Ціна реалізації свиней підвищилась в сільськогосподарських підприємствах лісостепової зони від 1446 грн. у 1996 році до 6399 грн. в 2001-му. Найвищою була вона у Харківській області (6931 грн.), а найнижчою – в Київській (6075 грн.). [10]

М’ясо птиці у 1996 році реалізовувалося в сільськогосподарських підприємствах за ціною 1808 грн./т, а в 2001-му – 5171 грн. По областях у 2001 році вона коливалася від 3901 грн. у Сумській області до 6047 грн. в Чернівецькій. Виробництво яєць у господарствах усіх категорій України зменшилося від 16286,7 млн. шт. в 1990 році до 8808,6 млн. шт. у 2000-му, або в 1,85 рази, у тому числі в сільськогосподарських підприємствах – відповідно від 10 126 млн. до 2 977,3 млн. шт., або у 3,4 рази. Скорочення обсягів спостерігалося і в господарствах населення: від 6160,7до 5831,3 млн. шт., або на 9,5 %.

Середня несучість курок-несучок у сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності знизилася від 214 шт. яєць в 1990 році до 169 шт. у 1996-му. З 1997 року вона почала підвищуватися і в 2000 році становила 213 шт. яєць. Динаміку виробництва яєць та його структуру в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.50. Основними виробниками яєць у лісостеповій зоні були господарства населення, питома вага яких збільшилася від 38,6% уоці1990 р. до 63,3 – у 2000-му. Лише в двох областях зони – Київській і Полтавській – основними виробниками яєць залишилися сільськогосподарські підприємства. У Тернопільській та Чернівецькій областях питома вага господарств населення перевищила 90%. Групування сільськогосподарських підприємств України за виробництвом яєць залежно від рівня рентабельності (2000 р.) показало, що мінімальний цей показник (2,7%) був у групі із середньою несучістю курей 234 шт. яєць. У групі із 123 господарств середній рівень рентабельності становив 33,1%, а несучість – 246 шт. яєць.

 

Виробництво яєць усіх видів, шт.

Ціни реалізації яєць сільськогосподарськими підприємствами за останні роки істотно зросли (табл. 1.51). У 2001 році ціна 1 тис. яєць коливалася від 192,3 грн. в Харківській області до 453,9 грн. у Чернівецькій.

Виробництво вовни в Україні у господарствах усіх категорій зменшилося від 29 804 т в 1990 році до 3 400 т у 2000-му, або у 8,8 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – від 26 466 до 1 311 т, або в 20,2 рази, а у господарствах населення – від 3 338 до 2 089 т, або на 37,7%. Надзвичайно велике скорочення обсягів виробництва вовни в Україні пов’язано із зменшенням кількості овець у господарствах усіх категорій – від 8 545,4 тис. (станом на 01.01.1990 р.) до 963,1 тис. голів (на 01.01.2001 р.), або у 8,9 рази. Середній настриг вовни від однієї вівці знизився від 3,4 до 3 кг.

 Ціни реалізації яєць, грн./тис. шт.

Динаміку та структуру виробництва вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони наведено в таблиці 1.52. За період з 1990 по 2000 рік виробництво вовни в господарствах усіх категорій лісостепової зони зменшилося у 13,7 рази, в тому числі у сільськогосподарських підприємствах – в 29,6 рази. Лише у господарствах населення було досягнуто деяке підвищення цього показника (на 18%). На цей сектор припадало в 2000 році 55,3% загального обсягу виробництва вовни у лісостеповій зоні.

Виробництво вовни всіх видів, т

В Україні, зокрема у зоні Лісостепу, молочне скотарство є однією з провідних галузей тваринництва, яка забезпечує виробництво молока і молочних продуктів, а також значних обсягів м’яса. Поголів’я молочних корів у країні необхідно стабілізувати на рівні орієнтовно 5 млн., а в лісостеповій зоні – близько 2 млн. Потребує пожвавлення роботи з поліпшення генетичного потенціалу молочної худоби у сільськогосподарських товаровиробників. Основне завдання в розвитку галузі – підвищення рівня та якості годівлі молочної худоби. Необхідно забезпечити середньорічний рівень годівлі корів у товарних господарствах – 40-50 ц корм. од., а у племінних – не менше 60 ц корм. од. із розрахунку на одну голову, щоб одержати від корови за рік 3500 – 4000 кг молока в товарних і 5000–7000 кг у племінних господарствах, зменшити витрати кормів із розрахунку на 1 ц молока.

Кількість молочних корів у господарствах усіх категорій, тис. голів на кінець року

Підвищення ефективності селекційного процесу в розведенні молочної худоби потребує вдосконалення системи селекційно-племінної роботи. Управління селекційно-племінною роботою здійснюється через асоціації та об’єднання, які повинні забезпечувати комплексну й об’єктивну оцінку продуктивності та екстер’єру корів, розширювати мережі лабораторій якості молока, впроваджувати сучасні інформаційні технології й удосконалювати систему оцінки бугаїв за якістю потомства.

У господарствах різних форм власності з гарантовано стабільною кормовою базою, високим рівнем вирощування і годівлі тварин перевагу слід віддавати високопродуктивним спеціалізованим молочним породам вітчизняної селекції, які краще пристосовані до наших умов. Імпортувати племінні ресурси необхідно з селекційною метою згідно із затвердженими програмами.

Надій молока від корови у господарствах усіх категорій, кг

Надій молока від корови в цілому у лісостеповій зоні прогнозується на 2005 рік близько 3000 кг. У чотирьох областях (Київська, Тернопільська, Черкаська та Чернівецька) подолано 3000-й рубіж молочної продуктивності.

 

Виробництво молока в господарствах усіх категорій, кг

Поряд із молочним скотарством важлива роль у тваринництві відводиться виробництву м’яса (яловичина, свинина, м’ясо птиці). Прогнозується нарощування обсягів виробництва яловичини за рахунок збільшення вирощування великої рогатої худоби м’ясних і комбінованих порід. Основні напрями розвитку виробництва яловичини наступні:

впровадження технології інтенсивного вирощування великої рогатої худоби при середньодобових приростах молодняку 700 г та більше, досягнення живої маси однієї голови худоби при реалізації 500 – 550 кг і більше;

переорієнтування кормовиробництва на максимальне вирощування необхідних для галузі кормів; створення високопродуктивних культурних пасовищ, у тому числі й за рахунок залуження ріллі та поліпшення природних пасовищ, зменшення витрат кормів на 1 ц приросту до 8 ц корм. од.

Реалізація перелічених заходів дасть змогу одержати у 2005 році в Україні від 5 млн. корів молочного і комбінованого напрямів продуктивності 300 кг м’яса в живій масі з розрахунку від корови. Загальний обсяг виробництва яловичини досягне близько 900 тис. у забійній масі, в тому числі у лісостеповій зоні – 360 тис. т.

Виробництво яловичини і телятини великою мірою залежить від кількості поголів’я великої рогатої худоби. З цією метою в перспективі необхідно забезпечити істотне збільшення її в цій галузі.

Природнокліматичні умови України сприяють виробництву достатньої кількості власних концентрованих та інших кормів для забезпечення потреб свинарства. В цій галузі необхідно невідкладно розв’язати такі основні проблеми:

на першому етапі стабілізувати кількість поголів’я і почати його нарощування;

у 2005 році довести обсяги виробництва свинини до 1,3 млн. т у живій масі; для цього в господарствах усіх категорій потрібно утримувати 1 млн. основних і 1,5 млн. перевірюваних свиноматок й одержувати від них достатню кількість поросят;

відновити роботу племзаводів, племгоспів і племферм, у стадах яких утримувати 50 тис. основних свиноматок й одержувати щорічно близько 1 млн. племінних поросят.

Кількість великої рогатої худоби в господарствах усіх категорій, тис. голів на кінець року

У нарощуванні виробництва м’яса в перспективі важливу роль відіграватиме така скороспіла галузь, як птахівництво. Економічно доцільним є відновлення роботи великих птахофабрик як найефективніших підприємств галузі.

 

Реалізація на забій худоби і птиці в господарствах усіх категорій, тис. тонн у живій масі

Нарощування обсягів виробництва продукції тваринництва передбачає першочергове розв’язання проблеми кормової бази з метою повної реалізації генетичного потенціалу продуктивності тварин. В Україні є всі можливості для забезпечення тваринництва необхідними кормами, а комбікормової промисловості сировиною. Потрібно відновити роботу комбікормової промисловості й переорієнтувати її на випуск переважно преміксів, кормових добавок і спеціальних сумішей, щоб можна було виробляти комбікорми безпосередньо у господарствах.

Невідкладним завданням є врегулювання системи економічних відносин між виробниками комбікормів і господарствами-споживачами, розробка державних стандартів та забезпечення виробництва комбікормів, преміксів і кормових добавок для різних вікових і технологічних груп тварин. З метою повнішого постачання підприємств комбікормової промисловості сировиною для виробництва комбікормів запровадити регіональні контракти по заготівлі фуражного зерна та білкової сировини.

Програми з кормовиробництва мають передбачати застосування найменш енергозатратних технологій вирощування й заготівлі кормів, найповніше використання потенціалу природних кормових угідь, [11]створення багаторічних пасовищ, розширення посівів і підвищення валових зборів високобілкових культур.

У 2005 році необхідно довести виробництво кормів в Україні до 80 млн. т корм. од., перетравного протеїну – 8,8 млн. тонн і 105–110 г його з розрахунку на 1 корм. од. У 2005 році планується виробляти 17–18,5 млн. т комбікормів, 11,9 – сіна, 16 – сінажу, 32,5 – силосу, 23 – кормових коренеплодів, 15 – жому. Для забезпечення тваринництва високобілковими кормами виробництво макухи і шротів потрібно довести до 2,8 млн. т.

У лісостеповій зоні доцільно виробляти 32 млн. т корм. од. Проблема забезпечення тваринництва кормами повинна вирішуватись за рахунок оптимізації структури посівних площ, зокрема кормових культур, збільшення виробництва протеїну, створення нових сортів і гібридів кормових культур, удосконалення їх насінництва, підвищення ефективності використання меліорованих земель, інтенсифікації лучного кормовиробництва.

У 2005 році питому вагу зернофуражних культур у загальному виробництві зерна необхідно довести до 55%, а в її структурі частку фуражного зерна – до 10, кукурудзи – 25, ячменю – 30%. Посівні площі кукурудзи на зерно слід також збільшити і впровадити технологію зберігання зерна з використанням консерванту вітчизняного виробництва. Частка зернобобових культур повинна зрости до 12 %. Пріоритетним напрямом є розширення площ посіву сої, ріпаку, люпину, кормових бобів та інших високобілкових культур. Площу кормових угідь, включаючи пасовища, треба збільшити за рахунок вилучення з ріллі силових земель.

Велике значення у відродженні тваринницьких галузей має поліпшення племінної справи. Необхідно реформувати систему селекційно-племінної роботи в тваринництві відповідно до Закону України “Про племінну справу у тваринництві”, насамперед в таких напрямах:

удосконалення структури управління селекційно-племінною роботою та формування державної племінної інспекції;

запровадження державної підтримки племінної справи у тваринництві і птахівництві;

проведення селекційно-племінної роботи відповідно до програми селекції в тваринництві та птахівництві;

поширення системи селекційно-племінної роботи на тваринництво у фермерських і особистих селянських господарствах.

Аграрні аспекти вступу України до світової організації торгівлі

 

Адаптація національного законодавства в сфері сільського господарства

до норм та правил СОТ

 

Вступ України до СОТ залежить, головним чином, від завершення двосторонніх переговорів стосовно доступу до ринку товарів та послуг та імплементації законодавчо-правових реформ для приведення режиму зовнішньої торгівлі України до повної відповідності вимогам СОТ. Члени СОТ очікують від України до моменту вступу повної відповідності режиму зовнішньої торгівлі сільськогосподарськими товарами до усіх обов’язкових угод та домовленостей CОТ, а саме: Генеральній Угоді з тарифів та торгівлі 1994 (1947) років, Угоді про сільське господарство, Угоді про застосування санітарних та фітосанітарних заходів, Угоді про технічні бар’єри у торгівлі:

Станом на вересень 2004 року серед діючих законів, які містять неузгоджені положення щодо регулювання зовнішньої торгівлі сільськогосподарською продукцією наступні:

“Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру” від 17 червня 1999 року № 758-XIV

“Про ставки вивізного мита на живу худобу на шкіряну сировину” від 7 травня 1996 року, №180/96.

"Про внесення змін до деяких законів України" від 21 червня 2001 № 2555-III (зміни до закону України “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур” від 10 вересня 1999 року № 1033- XIV

“Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001–2004 роки” від 24 квітня 2001 року №7253

“Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року №168/97

“Про державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004 року № 1877

“Про молоко та молочну продукцію” від 24 червня 2004 р. №1870

“Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх працівників” від 24 червня 2004 року №1878.

Згідно статті 3.11 Закону України “Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру від 17 червня 1999 року №758-XIV виробництво цукру в Україні з імпортної сировини допускається виключно за умови подальшого вивезення готової продукції у повному обсязі за межі України в терміни, передбачені законодавством України. Стаття XI:1 Угоди ГАТТ 1994 року “Загальне скасування кількісних обмежень” вказує на те, що “ніякі заборони чи обмеження, крім мит, податків, інших зборів, чи то у формі квот, імпортних або експортних ліцензій чи інших заходів, не повинні встановлюватися або застосовуватися щодо імпорту будь - якого товару, який походить з території будь-якої іншої сторони, або щодо експорту чи продажу на експорт будь-якого товару, призначеного для вивезення на територію будь-якої іншої сторони”. Деякими країнами СОТ вимога статті 3.11 Закону України “Про державне регулювання виробництва та реалізації цукру від 17 червня 1999 року № 758-XIV щодо виробництво цукру в Україні з імпортної сировини лише за умови подальшого вивезення готової продукції розглядається як непрямий захід обмеження імпорту в Україну цукру з тростини.

Стаття 3 “Нетарифне регулювання імпорту продукції тваринництва” Закону України “Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції” від 17 липня 1997 року № 468/97 передбачала встановлення кількісних квот на ввезення продукції тваринництва в Україну. Ця стаття з 1 січня 2003 року втратила свою чинність. При вступі до СОТ Україна повинна взяти на себе зобов‘язання не зберігати, не вводити і не відновлювати дії будь-яких кількісних квот, а також будь-яких кількісних обмежень, які не можуть бути обґрунтовані з точки зору законодавства СОТ. При цьому Україна повинна дотримуватися положень Статті 4.2 Угоди про сільське господарство, а саме: “Члени СОТ не будуть зберігати будь-яких заходів, які вимагається перетворити на звичайні мита (кількісні обмеження імпорту, змінювані імпортні збори, мінімальні імпортні ціни, вибіркове ліцензування імпорту, нетарифні заходи, що вживаються підприємствами державної торгівлі, добровільні обмеження експорту), або вдаватися до таких заходів, окрім випадків, коли інше передбачено у Статтях 5“Положення про спеціальні захисні заходи”.

В той же час, окремі положення Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” від 24 червня 2004 року № 1877 знаходяться у прямій невідповідності з нормами та правилами Угод СОТ. Вони повинні бути вилучені із тексту закону. Так в статті 3.1. йдеться мова про “застосування мінімальних та максимальних закупівельних цін при експорті або імпорті” сільськогосподарської продукції. Статтею 8.6 г) цього закону Кабінету Міністрів України дозволяється “установлення нетарифних обмежень (квот) щодо імпорту або експорту” окремої сільськогосподарської продукції, що не відповідає Статті 4.2 Угоди про сільське господарство СОТ.

Відмовляючись від застосування кількісних квот, Україна після вступу до СОТ має право застосовувати на сільськогосподарські товари тарифні квоти. У разі застосування тарифної квоти використовуються два рівні тарифних ставок – основна (мінімальна) ставка мита для певного обсягу імпорту (квоти), і додаткова (підвищена) ставка, для обсягу який перевищує розмір квоти. У ході переговорів по вступу України до СОТ обговорюється тарифна квота на цукор-сирець.

Країни-експортери цукру-сирцю наполягають на встановленні тарифної квоти на цукор-сирець в обсягах 260 тис. тон на рік із ставкою мита 2%. Прецедентом для цієї ситуації стало прийняття Закону України “Про ввезення в Україну цукру-сирцю тростинного в 2001 році” від 29.05.01 № 2462, яким установлено обсяг ввезення в 9 Україну у 2001 році цукру-сирцю тростинного в обсязі 260 тис. тон та непогодження української сторони із запитом цих країн по зниженню митного тарифу на цукор нижче 50%. На даний час Законом України “Про Митний тариф” № 2371 діючий комбінований тариф на цукор білий та цукор-сирець встановлено в Україні на рівні – 50%, але не менше 0,3 євро за 1 кг (300 євро за 1 тону). Сьогодні застосування специфічної складової цього комбінованого мита гарантує захист внутрішнього ринку цукру білого на рівні вище 100 % у адвалерному еквіваленті, а по цукру тростинному – вище 150%. З моменту приєднання до СОТ цей тариф буде зменшено до 50%.

Ситуація ускладнюється тим, що певні країни, наприклад, Австралія вимагають тарифну квоту з мінімальною ставкою ввізного мита до 408 тис. тон, тобто до 30 % від внутрішнього використання.

В даному питанні дуже важливим є проведення послідовної внутрішньої політики. В 2003 році загальний обсяг квоти на ввезення цукру-сирцю з тростини в Україну у 2003 році складав 560 тис. тон згідно двох прийнятих законів: “Про внесення змін до Закону України “Про державний бюджет України на 2003 рік” та деяких інших законів” № 849-1V, яким встановлено обсяг у розмірі 200 тис. тон з ставкою мита в межах квоти 60 євро за тону, та “Про ввезення в Україну цукру - сирцю тростинного у 2003 році”, яким встановлено обсяг тарифної квоти у розмірі 360 тис. тон зі ставкою мита 1%, але не менш як 6 євро за тону. Факт прийняття цих двох законів може стати новим прецедентом по перегляду позиції України щодо обсягів тарифної квоти в бік збільшення. Також неврегульованість питання ввезення сирцю по давальницькій схемі не на користь українській позиції щодо розміру тарифної квоти.

Проблемним залишається питання відміни діючих в України експортних мит на насіння соняшнику, молодняк худоби та шкури. Перед Україною ставиться вимога скасувати експортні мита до дати вступу до СОТ, тому що вони, на думку членів СОТ, мають дуже негативний вплив на імпорт м’яса та пов’язаних продуктів, а також взяти зобов’язання не застосувати експортні мита після вступу до СОТ. За правилами та нормами угод Світової організації торгівлі не існує конкретних заборон стосовно застосування експортних мит.

Але для вирішення цього проблемного питання потрібно внести зміни до законів України “Про вивізне (експортне) мито на живу худобу та шкіряну сировину” № 180/96 від 7 травня 1996 та “Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур” № 1033-XIV від 10 вересня 1999 року стосовно тимчасовості дії експортних мит та поступового їх скорочення.

Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001– 2004 роки” від 24 квітня 2001 року № 7253 передбачає обов’язкове використання виробниками тютюнових виробів тютюну, вирощеного і ферментованого в Україні. Ці положення не узгоджуються із Статтею IІІ.5 ГАТТ 1947 року: “жодна із сторін не повинна встановлювати чи зберігати будь-яке внутрішнє кількісне регулювання стосовно змішування, переробки або використання товарів у 10 визначених кількостях або пропорціях, яке вимагає, безпосередньо або опосередковано, щоби будь-яка визначена кількість або частка будь-якого товару, який є предметом регулювання, була вітчизняного походження”. Проект закону про відміну цього положення внесено на розгляд ВРУ.

Ще одне важливе та спірне питання на переговорах по приєднанню до СОТ – це особливості оподаткування сільськогосподарських товаровиробників. Країни - члени СОТ вважають, що звільнення до 1 січня 2005 року для сільськогосподарських підприємств від сплати до бюджету податку на додану вартість щодо операцій з продажу товарів (робіт, послуг) власного виробництва (крім молока та м’яса) згідно статті 11.29 Закону України "Про податок на додану вартість" від 3.04.1997 року № 168 та спеціальний режим справляння ПДВ сільськогосподарськими підприємствами для виплати дотацій сільськогосподарським товаровиробникам усіх форм власності і господарювання, включаючи особисті підсобні господарства населення, за реалізовані ними переробним підприємствам молоко та м'ясо в живій вазі, суперечать статтям ІІІ.1 та III.2 ГАТТ 1947 року. При імпорті сільськогосподарських товарів в Україну обов’язковим є сплата податку на додану вартість за ставкою 20%. Стаття ІІІ.1 та III.2 ГАТТ 1947 року вимагають надання імпортованим товарам національного режиму щодо внутрішнього оподаткування та регулювання: 1) “...внутрішні податки й інші внутрішні збори та закони, правила та вимоги, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до імпортних чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист для вітчизняного виробництва. 2) Товари, які походять з території будь-якої сторони, імпортовані на територію будь-якої іншої сторони, не повинні підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші внутрішні збори будь-якого роду, які перевищують податки та збори, що прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів. Більш того, жодна сторона не повинна будь-яким іншим чином застосовувати внутрішні податки чи інші внутрішні збори до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб це суперечило принципам, викладеним у параграфі 1.

З іншого боку, ці спеціальні механізми справляння ПДВ можна розглядати як підтримку сільськогосподарських виробників, критерії надання якої регулюються Угодою про сільське господарство СОТ. Згідно зі статтею 6 Угоди про сільське господарство СОТ та Додатком 3 пар. 2 цієї угоди субсидії повинні включати як бюджетні витрати, так і доходи, від яких уряд або його органи відмовилися на користь сільськогосподарських товаровиробників. Через механізм акумуляції ПДВ для виплати субсидій по придбанню матеріально-технічних ресурсів для сільськогосподарського виробництва та спрямування ПДВ для виплати дотацій на молоко та м’ясо держава відмовляється від доходів у вигляді сплати ПДВ до бюджету на користь сільськогосподарських товаровиробників. При цьому ПДВ виступає джерелом фінансування за відсутності достатніх для цього прямих виплат державного бюджету. Для усунення невідповідності положенням угод СОТ при скасуванні цих двох видів спеціального режиму справляння ПДВ сільськогосподарськими підприємствами необхідно передбачити у Державному бюджеті України адекватні фінансові кошти для виплати подібних дотацій.

Прийнятий 24 червня 2004 року Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх працівників” № 1878 встановлює спеціальний режим оподаткування, який передбачає звільнення сільськогосподарського підприємства від обов'язків сплати ПДВ за ставкою 10% до 1 січня 2007 року. По-перше, ця норма закону встановлює дискримінаційний режим оподаткування імпортованої сільськогосподарської продукції порівняно з продукцією вітчизняного виробництва, бо при імпорті сплачується ставка 20%, а по-друге, зберігається пільговий режим “акумуляції ПДВ” або несплати до держбюджету, але розмір субсидії, наданої через цей механізм сільськогосподарським товаровиробникам, суттєво зменшується. Нові норми оподаткування сільськогосподарських підприємств є порушенням статті III ГАТТ щодо дискримінаційного оподаткування імпортерів.

Завершення процесу набуття Україною членства в СОТ відносно внутрішньої підтримки сільського господарства залежить від остаточного погодження рівня підтримки, узгодженого з майбутньою стратегією аграрної політики. Україна в рамках вступу до СОТ бере зобов’язання щодо верхньої межі субсидій, які справляють викривлюючий ефект на торгівлю або виробництво (програми “жовтої скриньки” за класифікацією СОТ) та обсягів їх щорічного поступового зменшення на обумовлений відсоток протягом певного періоду.

 Відповідно, від зобов’язань України, які будуть взяті при вступі до СОТ, буде залежати і процес адаптації законодавства щодо державної підтримки сільського господарства, та особливості трансформація державної підтримки сільського господарства відповідно до норм СОТ.

Такі напрямки підтримки, як підтримка через заставні та інтервенційні ціни на сільськогосподарську продукцію, пільгові ціни або тарифи на матеріально-технічні ресурси для виробництва сільськогосподарської продукції, бюджетні дотації на молоко та м’ясо, компенсації ставок по кредитах комерційних банків відносяться до підтримки, яка включається у розрахунок рівня підтримки, що має назву Сукупний вимір підтримки (далі СВП), і є не звільненою від зобов’язань по скороченню. Тому поки відбувається переговорний процес і рівень СВП ще не зафіксований, бажано при розробці законодавчих актів з питань підтримки сільського господарства орієнтуватися на поточний переговорний процес.

На даний момент переговорів фактична бюджетна підтримка галузі є меншою порівняно з рівнем підтримки сільського господарства СВП базового періоду, який є предметом обговорення на переговорах з приєднання України до СОТ. Незначний розмір фінансування програм “жовтої скриньки” за рахунок прямих бюджетних трансфертів в останні роки послаблює позиції України на переговорах щодо отримання права на застосування таких програм у майбутньому.

Поділяючи та підтримуючи принципи і норми СОТ, на переговорах по приєднанню Україна вже заявила про не застосування в майбутньому експортних субсидій на сільськогосподарські товари. Експортні субсидії, які застосовуються в більшості розвинутих країн-членів СОТ, зумовлюють суттєві викривлення на світових ринках сільськогосподарської продукції. Таким чином, в майбутньому, ставши членом СОТ, Україна не зможе застосовувати ті види експортних субсидій, які визначені статтею 9 пар.1 (а-f) Угоди про сільське господарство СОТ, а саме:

прямі субсидії (у тому числі в натуральній формі), які залежать від показників експорту, суб’єкту господарювання, виробникам певного сільськогосподарського товару, об'єднанню таких виробників, галузі виробництва;

продаж на експорт державою або уповноваженим на це органом власних запасів сільськогосподарської продукції за ціною нижчою ніж та, що встановлюється на аналогічний товар у разі продажу його на внутрішньому ринку;

виплати при експортуванні певної сільськогосподарської продукції, які фінансуються за підтримки держави, незалежно від того, мають місце витрати державного бюджету чи ні, у тому числі виплати, які фінансуються за рахунок надходжень від податків, зборів, що справляються із сільськогосподарської продукції, з якої виробляється експортний товар;

субсидії на скорочення витрат, пов'язаних з експортуванням сільськогосподарської продукції (крім широкодоступних послуг із сприяння експорту та консультаційних послуг), у тому числі витрат на підвищення якості продукції, переробку, завантаження, вивантаження, міжнародні перевезення та фрахт;

пільгові (за ставками, базою обчислення, механізмом справляння тощо) порівняно з перевезеннями на внутрішньому ринку транспортні або фрахтові тарифи для експортних поставок;

субсидії на сільськогосподарську продукцію, які залежать від її включення до переліку товарів, що виробляються на експорт.

 Але з прийняттям в червні цього року ряду законів, а саме Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” та “Про молоко та молочну продукцію”, порушуються зобов’язання про не застосування в майбутньому експортних субсидій на всі сільськогосподарські товари, яке вже було сформульовано в проекті звіту про приєднання України до СОТ та погоджено з Міністерством аграрної політики України.

Так, стаття 16 Закону України “Про молоко та молочну продукцію” передбачає фінансування підтримки експорту молочних продуктів. В статті 16.1. Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” згадується “спеціальна бюджетна дотація при експорті” сільськогосподарської продукції.

Стосовно гармонізації українських стандартів з міжнародними стандартам, то цей процес за останні два роки активізувався, але потрібно ще провести серйозну роботу. При цьому основні вимоги, яким повинна відповідати національна система стандартизації, щоб ця система не створювала невиправданих технічних бар’єрів у міжнародній торгівлі, встановлені Угодою про технічні бар’єри у торгівлі[12] СОТ.

Відносно особливостей запровадження фітосанітарних заходів, то стаття 3 “Гармонізація” Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заході вказує, що: “Члени СОТ можуть вводити або зберігати санітарні та фітосанітарні заходи, які призводять до більш високого рівня санітарного та фітосанітарного захисту..., ніж той, що був досягнутий за допомогою заходів, основаних на відповідних міжнародних стандартах, якщо цьому існує наукове обґрунтування...”. Обмеження імпорту та експорту дозволяється у певних обставинах для непротекціоністських цілей: підтримки здоров’я та безпеки людей, рослин та тварин; охорони навколишнього середовища; збереження національної безпеки. Фітосанітарні заходи не повинні застосовуватися як засоби довільної або невиправданої дискримінації між країнами, в яких переважають однакові умови, включаючи і їх власну територію. А головне, вони не повинні бути засобами прихованого обмеження для торгівлі.

Таким чином, законотворчий процес у сфері сільського господарства вже сьогодні повинен враховували стан поточного переговорного процесу щодо вступу країни у Світову організацію торгівлі, а також стан багатосторонніх переговорів в рамках СОТ щодо лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією і продовольством.

Будь-яка непослідовність у прийнятті політичних рішень щодо захисту внутрішнього ринку та підтримки сільського господарства є гальмуючим фактором у процесі приєднання країни до цієї організації. А прийняття положень, які знаходяться у прямій невідповідності з нормами та правилами Угод СОТ, тим більше на фінальному етапі проведення переговорів по вступу України до СОТ, зменшують довіру до країни, яка намагається отримати членство та ставлять під сумнів можливість дотримання нею взятих зобов’язань при вступі до СОТ.[13]

 

 

 

 

 

Висновки

Майбутній шлях розвинення АПК України можна роздивитись на прикладі АПК озвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного аселення, його кінцева продукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції цих сфер АПК становить 25—30%; 10—15%; 50—55%, а кількість зайнятих — від 20 до 35%. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки. кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.

Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).

При проведенні аграрної політики урядовим структурам
необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.

Список використаної літератури

 

1. Д. е. н., проф. Єрмаков О.Ю.

 

2. Економіка виробничого підприємства: Навчальний посібник / За ред. І. М. Петровича.

– К.: Знання, 2001. – 405 с.

3. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та погляд

у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2001

 4. Климко Г. Н., Нестерено В.П., Каніщенко В.П., Чухно А.А. та інш.

«Основи економічної теорії політекономічний аспект» - К. «Вища школа» - «Знання» 1997

 

 5. КОБУТА І. В., проект ПРООН “Аграрна політика для людського розвитку”

 6. Коніщева Н., Балашова Р., Гураль В. Аналітичні підходи до оцінки ефективності

діяльності підприємств // Економіст. – 2000. – №12. – с. 44-47.

 7. Кудревич О., Геймор М. Шлях до високих надоїв // Тваринництво в Україні.- 2002.- №9.

 

 8. Кулішов В. В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навчальний посібник. –

 К.: Ніка-Центр, 2002. – 216 с.

 9. Макконел К.Р., Брю С.Л. “Економікс” — К:. “Хагар-Демос” 1995

10. “Основи економічної теорії” За редакцією доктора економічних наук, професора С.В.

11. Поль Самуельсон “Економіка” — Львів “Світ” 1993

Мочерного. К.: ВЦ Академія 1997.

12. Примак Т. О. Економіка підприємства: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 2001. – 178 с.

[1] Д.е. н.,проф. Єрмаков О.Ю.

2. КлимкоГ.Н., Нестеренко В.П., Каніщенко В.П., Чухно А.А.. та ін. «Основи економічної теорії: політекономічний аспект» - К:. «Вища школа» - «Знання» 1997

3.. Макконел К.Р., Брю С.Л., «Економіст» - К:. «Хагар-Демос» 1995

4. Поль Самуельсон «Економіст» - Львів «Світ» 1993

5,  «Основи економічної теорії» За редакцією доктора економічних наук, професора С.В. Мочерного. К:. ВЦ Академія 1997

6, Коніщева Н., Балашова Р., Гураль В. Аналітичні відходи до оцінки ефективності діяльності підприемств // Економіст . – 2000. – №12 . – с. 44-47.

7, Економіка виробничого підприємства: Навчальний посібник / За ред. І. М. Петровича. – К.: Знання, 2001. – 405 с.

8, Примак Т. О. Економіка підприємчтва: Навчальний посібник. – К.: Вікар, 2001. -178 с.

9, Кулішов В.В. Економіка підприємства: теорія і практика: Навчальний посібник. – К.: Ніка-Центр, 2002. - 216 с.

10.. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України: сучасний стан та погляд у майбутнє // Економіка АПК. №4, 2001

11.КОБУТА І. В., проект ПРООН « Аграрна політика для людського розвитку»

12. Кудревич О., Геймор М. Шлях до високих надоїв // Тваринництво в Україні. – 2002.