Стан соціальної галузі України

План

Вступ

Характеристика соціальної сфери

Стан та розвиток освіти

Охорона здоров’я

Соціальний захист та соціальне забезпечення людей

Молодіжна соціальна політика

Висновок

 

Вступ

 

Соціальна політика — це суспільний феномен, що поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові, інституціональні, управлінські регулятивні та само регулятивні, глобальні, національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні (ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність засад соціальної політики як суспільного явища. Розрізняють вузьке та широке розуміння соціальної політики.

У вузькому розумінні соціальна політика — це цілеспрямована діяльність суб'єктів з метою забезпечення соціального захисту і створення умов для формування безпечного соціального середовища людини. У такому аспекті соціальна політика передбачає комплекс заходів, спрямованих на створення системи соціальних амортизаторів суспільних, зокрема ринкових, ризиків і формування соціальних стандартів. Іншими словами, соціальна політика у вузькому розумінні — це діяльність суб'єктів соціально-політичного життя, спрямована на формування соціальної безпеки людини й суспільства.

У широкому розумінні соціальна політика — це система цілеспрямованої діяльності суб'єктів, що сформувалася в суспільстві на певному етапі його розвитку і здійснюється на основі певних принципів і засад з метою забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних відносин. У такому аспекті соціальна політика є системою управлінських, регулятивних, само регулятивних способів і форм діяльності суб'єктів, сукупністю принципів, рішень і дій, що втілюються в соціальних програмах і соціальній практиці з метою задоволення соціальних потреб, збалансування соціальних інтересів людини, соціальних груп суспільства, досягнення соціальних цілей, розв'язання соціальних завдань, формування соціальних цінностей. Іншими словами, соціальна політика у широкому розумінні — це система інституційних і конституційних, державних і громадських, суспільних і особистих, індивідуальних способів і форм діяльності, спрямованих на створення умов для всебічної самореалізації соціального потенціалу людини, її сутнісних сил.

Водночас вузьке й широке розуміння соціальної політики умовне, Існує цілісна соціальна політика, що охоплює і вузький, і широкий її зміст. Соціальний захист, соціальна безпека, з одного боку, і соціальний розвиток, соціальні відносини — з іншого органічно поєднані: без розвинених соціальних відносин не може бути стабільної соціальної безпеки людини, суспільства, а соціальна безпека значною мірою зумовлює розвиненість, зрілість процесів соціального, суспільного розвитку.

Об'єктом соціальної політики є суспільні, зокрема соціальні, відносини, процеси життєдіяльності соціуму, що безпосередньо чи опосередковано впливають на формування соціальної безпеки людини, задоволення нею власних соціальних потреб та інтересів, освоєння і творення соціальних цінностей.

Соціальна політика має ґрунтуватися на пізнанні законів суспільного розвитку, зокрема соціальних відносин, виявляти глибинні тенденції розвитку в усіх сферах суспільного життя, що зумовлюють процес самореалізації людиною власного соціального потенціалу, її соціальної безпеки і здійснення цілеспрямованого впливу на них суб'єктів регулятивної діяльності. Така політика покликана виявляти й розв'язувати суперечності як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, у міжособистісних соціальних відносинах людей, тих чи інших складових цих відносин, аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочутті! безпеку людини. Соціальна політика спрямована на зміцнення й закріплення найпрогресивніших моментів, тенденцій у процесах та явищах матеріальної й духовної сфер життєдіяльності суспільства, що сприяють збагаченню його соціального розвитку, соціального буття, формуванню цінностей.

Соціальна політика виявляється в управлінні, регулюванні соціальних процесів. Соціальне управління та регулювання є основним механізмом, інструментом реалізації соціальної політики.

Мета соціальної політики полягає у створенні умов для формування, розвитку та оптимального функціонування соціальних відносин, всебічного розкриття, самореалізації творчого соціального потенціалу людини, особистості, її сутнісних сил, а також для задоволення людиною соціальних потреб та інтересів, освоєння соціальних цінностей, підтримання в суспільстві соціальної злагоди, стабільності та соціальної цілісності, само відтворюваного, самодостатнього рівня соціодинаміки, соціального прогресу.

Соціальна політика за умов трансформації суспільних відносин, формування соціальної держави й громадянського суспільства має на меті звузити, а в перспективі звести нанівець роль у соціальному житті чинників, що втрачають соціальне значення або гальмують процес суспільної соціодинаміки, і створити умови для посилення ролі чинників, детермінант, що сприяють соціальному поступу, посилюють соціальну безпеку людини. Нині мета соціальної політики полягає в розв'язанні суперечностей суспільного, соціального розвитку, що гальмують процес формування соціально орієнтованої економіки, становлення середнього класу, соціальної мобільності, утвердження дійових механізмів соціального життєзабезпечення людини як основного суб'єкта соціального розвитку.

У цьому зв'язку завдання соціальної політики — забезпечити чітке функціонування системи соціально-політичних інститутів, які є суб'єктами соціальної політики, здійснення координації, узгоджувальної діяльності елементів системи, усвідомленої спрямованості їх зусиль, формування оптимального співвідношення й підтримання необхідних пропорцій між цими елементами, приведення до стрункої системи різноманітних дій усіх її учасників, спрямування різних форм, методів і засобів соціальної політики на досягнення очікуваних результатів, насамперед на досягнення адекватності цілеспрямованої діяльності суб'єктів соціальної політики, пов'язаної з освоєнням і творенням соціального буття, розвитком соціальної сфери, вимогами об'єктивних закономірностей суспільного прогресу, сучасною логікою розвитку цивілізації.

Що ж до конкретних завдань соціальної політики, то основними з них в українському суспільстві на етапі його трансформації є створення умов для реалізації соціального потенціалу людини; сприяння розвитку соціальних та соціально-ринкових відносин; перетворення соціальних чинників на одну з домінант економічного зростання; розвиток соціально-трудових відносин; реформування системи соціального захисту, соціального страхування і пенсійного забезпечення; посилення адресності підтримки соціально незахищених верств населення; реформування ринку праці та зайнятості населення; забезпечення випереджаючого зростання вартості робочої сили; реформування системи охорони здоров'я; здійснення активної демографічної політики.

Важливою умовою ефективної реалізації соціальної політики є створення в суспільстві сукупності об'єктивних і суб'єктивних умов. До об'єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

•  трансформація суспільних відносин і насамперед формування соціально-ринкової економіки, повноцінного інституту власності (зокрема, приватної);

•  утвердження процесів соціально-трудової мобільності, політичної структурованості суспільства, нової системи духовних, ціннісних орієнтацій.

Соціальна політика є важливою умовою формування в суспільстві соціальних відносин, нової якості соціального буття.

До суб'єктивних умов реалізації соціальної політики належать:

•  використання в соціальній політиці адекватних принципів, способів і форм цілеспрямованої управлінської, регулятивної діяльності з освоєння й творення соціального буття, які відповідали б вимогам об'єктивних законів суспільного соціального розвитку;

•  сприяння засобами регулятивної політики своєчасному розв'язанню суперечностей у соціальній сфері;

•  утвердження динамізму в механізмі власне управлінської регулятивної діяльності, спрямованої на розвиток соціального буття, соціальної сфери;

•  викорінювання форм і методів командно-адміністративного, директивного управління;

•  децентралізація соціальної політики;

•  розв'язання суперечностей між новими (значною мірою соціально-ринковими) відносинами й проявами директивного управління, пасивного характеру соціальної політики.

Неодмінною умовою ефективної реалізації соціальної політики є соціальний моніторинг, що передбачає систематичний аналіз процесів соціальної сфери, соціального буття, що постійно змінюється і зумовлює зміст соціального регулювання, суб'єктивної діяльності суспільства, людини. Суттєвим у соціальній політиці є своєчасне внесення коректив у зміст і форми соціального регулювання процесів розвитку соціального буття, від яких безпосередньо чи опосередковано залежить задоволення соціальних потреб людини й суспільства, соціальна безпека особистості.

Умовою оптимізації соціальної політики є глибоке знання її суб'єктами не лише закономірностей і тенденцій суспільного розвитку, що детермінують процес реалізації особистістю свого соціального потенціалу, а й інших процесів життєдіяльності суспільства, які впливають на соціальне становище, добробут, самопочуття людини. Отже, у реалізації соціальної політики необхідно максимально повно враховувати об'єктивні та суб'єктивні умови, які визначають стан розвитку соціальних відносин, а також активно впливати на ці відносини з метою ефективного й оптимального їх функціонування.

Важливими умовами ефективної реалізації соціальної політики є такі:

•  утвердження динамічності механізму регулятивної діяльності, спрямованої на збагачення соціального потенціалу суспільства;

•  пошук її ефективних способів і форм, усунення невиправданих і малоефективних, насамперед консервативних методів регулювання, що гальмують процес утвердження цінностей соціального буття;

•  відмова від форм і методів управління, що породжують соціальне відчуження людини.

У сучасних умовах несприятливі тенденції й труднощі в соціальній сфері виникають через застосування форм і методів директивного управління, спробу наповнити нові форми соціальної політики старим змістом, абсолютизацію її малоефективних засобів, недооцінку гнучких та ефективних форм соціального регулювання, самореалізацію особистістю власного соціального потенціалу, недостатній розвиток активних складових соціальної політики, переважання в ній пасивних форм. [2]

 

Характеристика соціальної сфери

Соціальна сфера діяльності на регіональному рівні полягає у здійсненні просторових процесів у суспільстві, впровадженні раціональних форм організації життя людей з точки зору умов праці, побуту, відпочинку, розвитку особистості, відновлення життя, відтворення населення. Ця сфера безпосередньо пов'язана з політикою, економікою, соціологією, демографічними дослідженнями тощо. Питання стосовно розвитку соціальної сфери як виду економічної діяльності розглядаються виключно в контексті організації життя людей в межах конкретної території, територіальної організації праці.

До складу соціальної сфери регіону відносяться установи, що сприяють відтворенню населення, установи охорони здоров'я, соціального захисту населення, організація санаторно-курортного, туристично-готельного обслуговування, фізкультури і спорту. Завдання регіональних установ, що сприяють відтворенню населення — задовольнити потреби людей. Фахівці установ охорони здоров'я, наприклад, вивчають рівень захворюваності людей окремими хворобами, причини, що впливають на наявність того чи іншого класу хвороб. Наявність населення, фізичний стан людей використовують для визначення потреб у закладах охорони здоров'я, мережі медичних закладів, мережі будинків-інтернатів для пристарілих та інвалідів, санітарно-курортних та інших закладів. На цій основі визначають необхідну кількість медичного персоналу.

Важливе значення для населення, що проживає на території певного регіону, має використання установ освітньо-культурного та духовного спрямування. Від стану освіти залежить науковий потенціал суспільства та його розвиток. До закладів освіти належать загальноосвітні навчальні заклади та вищі навчальні заклади.

Широка сітка закладів культури сприяє духовному зростанню суспільства. До складу цих закладів входять музичні школи, школи художнього мистецтва, бібліотеки, клуби, театри, музеї тощо.

Серед установ, що задовольняють матеріально-побутові потреби населення, важливе місце займають установи житлово-комунального та побутового обслуговування. Від їх роботи, від рівня обслуговування населення залежать соціальні умови життя і праці людей, загальна культура суспільства. Розвинута організація побутового обслуговування дає можливість значно скоротити час кожної людини на виконання побутових робіт, використати вивільнений час для задоволення культурних потреб, організацію спортивних заходів, туризму тощо.

Зміст соціальної сфери діяльності визначений Конституцією України, враховує інтереси як кожної окремої людини, так і всіх соціальних груп і верств суспільства, створює умови для досягнення нового рівня життя, охорони здоров'я людини, зростання духовного і фізичного потенціалу, забезпечення соціальної захищеності населення Конституція України, гарантує необхідні умови для розвитку всіх націй, відсутність криз і конфліктів між людьми, створення необхідних соціально-економічних мов для життя людей. Діяльність у соціальній сфері спрямована також на формування ініціативної творчої особистості, розвиток української культури і культури національних меншин.

Останнім часом науковим дослідженням соціальних процесів на регіональному рівні приділяється значна увага. Результати наукових досліджень та узагальнення досвіду практичної роботи дають можливість для вивчення та узагальнення тенденцій у змінах соціальних процесів, оцінити вплив на ці процеси економічної трансформації суспільства, змін у характері виробничих відносин тощо.

Розглядаючи соціальний стан населення, що мешкає на території певного регіону, із системних позицій необхідно зауважити, що соціальна сфера розвивається в результаті послідовного впливу політичних, організаційно-правових та економічних факторів. Узагальнюючи наявність різнопланового впливу можна зауважити, що формування перспектив соціального розвитку регіону здійснюється під одночасним впливом організаційних (прямих) та економічних (непрямих) методів, які в своїй сукупності визначають зміст вертикальних зв'язків "центр-регіон", а також зміст горизонтальних зв'язків між окремими територіями, підприємствами, колективами тощо. Завдяки цьому існують сприятливі умови для аналітико-діагностичної оцінки існуючого стану соціальних відносин, оцінки рівня життя людей, а також для прогностичного, нормативно-цільового визначення перспектив соціального розвитку.

Соціальні процеси на регіональному рівні формуються на основі наявних:

•       соціальних зобов'язань та відповідальності;

•       соціальних стандартів та затверджених норм;

•       соціальних обмежень.

До соціальних зобов'язань та відповідальності належить встановлення конкретних обов'язків між громадою та державною владою стосовно нагромадження національного багатства та його споживання; дотримання раціональних співвідношень меж продуктивністю праці та рівнем заробітної плати, впровадження різних форм матеріального заохочення до праці, раціонального використання матеріально-технічних, паливно-енергетичних та природних ресурсів; збереження навколишнього природного середовища.

Використання соціальних стандартів та затверджених норм передбачає забезпечення конституційних прав громадян на соціальні умови проживання, працевлаштування, задоволення освітньо-культурних та духовних потреб. Встановлення змісту та обсягу соціальних послуг відповідно до затверджених норм визначає законодавчо визначене задоволення людей певним обсягом соціальних послуг, в тому числі таких, що надаються на пільговій основі.

Соціальні обмеження формуються в залежності від стану економічного розвитку держави та регіону, передбачають визначення обсягів фінансування впровадження конкретних видів соціальних послуг із усіх можливих джерел фінансування.

Важливого значення набуває прагнення забезпечити однаково якісні умови життя для населення незалежно від місця проживання. З цією метою державні органи влади передбачають заходи щодо бюджетного вирівнювання міжрегіональних відмінностей, що стосується рівня працевлаштування людей, розвитку соціальної інфраструктури, впровадження на всій території державних стандартів.

Об'єктивно оцінюючи особливості соціально-економічного розвитку окремих територій, необхідно зауважити, що абсолютно однакового стану якості життя людей на усій території України досягти неможливо. Регіони різняться за природно-кліматичними, економічними, історичними та іншими умовами, які за своєю сутністю визначають відмінності та специфічні особливості життя людей на окремих територіях. Не випадково Законом України "Про стимулювання розвитку регіонів" (2005 р.) вперше визначено таке поняття, як "депресивна територія". Депресивною територією вважається регіон, рівень розвитку якого є найнижчим серед територій відповідного типу. Згідно із законом депресивним регіоном вважається регіон серед регіонів подібного типу, у якому протягом останніх п'яти років був найнижчим показник валової доданої вартості на одну особу. Щодо регіонів промислового типу, то депресивним вважається той, у якому протягом останніх трьох років є найвищими середні показники рівня безробіття, найнижча зайнятість у промисловості та обсяг промислового виробництва на одну особу та найнижчий рівень середньої заробітної плати. Сільський регіон вважається депресивним, в якому протягом останніх трьох років є найнижчими щільність сільського населення та природний приріст населення, найнижчими обсяг виробництва сільськогосподарської продукції на одну особу та рівень середньої заробітної плати. Місто обласного значення вважається депресивним, у якому протягом останніх трьох років серед міст подібного типу є найвищим показник рівня безробіття та найнижчим рівень середньої заробітної плати. Депресивними визначаються території областей, окремих промислових та сільських районів, а також міста обласного значення.

Таким чином, законодавчо визнано існування депресивних території та напрями стимулювання їх розвитку. Стимулювання розвитку регіону розуміють як комплекс правових, організаційних, наукових, фінансових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку регіону на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів максимально ефективного використання потенціалу регіону в інтересах його жителів.

Оцінка об'єктивно існуючих відмінностей у соціальному розвитку регіонів України розкривається змістом подальших розділів підручника. Розглядається стан та розвиток освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення людей, культури, мистецтва, туризму, готельного обслуговування, житлово-комунального господарства. [1]

 

Стан та розвиток освіти

У сучасних умовах освіта набуває особливого значення для нагромадження людиною професійних знань, навичок, мотивацій, для формування духовності, розуміння та пізнання людиною свого існування. Значно підвищується роль знань, їх накопичення для виходу на новий рівень інформаційних технологій, докорінний вилив на соціальну природу людини.

Національна система освіти функціонує у чітко визначеному правовому просторі, набула самобутнього характеру. Правові, організаційні та фінансові засади функціонування та розвитку освіти в Україні визначаються такими законами: "Про освіту" (1996 р.), "Про загальну середню освіту" (1999 р.), "Про професійно-технічну освіту" (1998 р.), "Про дошкільну освіту" (2001 р.), "Про позашкільну освіту" (2000 р.).

Система і структура освіти

Система освіти складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: дошкільну освіту, загальну середню освіту, позашкільну освіту, професійно-технічну освіту, вищу освіту, післядипломну освіту, аспірантуру, докторантуру, самоосвіту.

Встановлені такі освітні рівні:

•      початкова загальна освіта;

•      базова загальна середня освіта;

•      повна загальна середня освіта;

•      професійно-технічна освіта;

•      базова вища освіта;

•      повна вища освіта.

Встановлені також такі освітньо-кваліфікаційні рівні: кваліфікований робітник; молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр.

Дошкільна освіта і виховання здійснюються в сім'ї, дошкільних закладах освіти у взаємодії з сім'єю і забезпечують фізичне, психічне, здоров'я дітей, їх всебічний розвиток, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання.

Дошкільними закладами освіти є: дитячі ясла, дитячі садки, дитячі ясла-садки, сімейні, прогулянкові заклади та заклади комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням дітей, а також дитячі садки інтернатного типу тощо.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеними суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Завданням загальної середньої освіти є:

•      виховання громадянина України;

•      формування особистості учня, розвиток його здібностей і обдарувань, наукового світогляду;

•      виконання вимог державного стандарту загальної середньої освіти, підготовка учнів до подальшої освіти і трудової діяльності;

виховання в учнів поваги до Конституції України, державних символів України, прав і свобод людини і громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина;

•      реалізація права учнів на вільне формування політичних і світог-лядових переконань;

•      виховання шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей;

•      виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян, формування здорового способу життя, збереження фізичного та психічного здоров'я учнів.

До загальноосвітніх навчальних закладів належать:

•      загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І-Ш ступенів (І ступінь — початкова школа, II ступінь — основна школа, III ступінь — старша школа, як правило, з профільним спрямуванням навчання);

•      спеціалізована школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів;

•      гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю;

•      ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та культурно-естетичного профілів;

•      загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

•      спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та розумового розвитку;

•      загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І-Ш ступенів з відповідним профілем для дітей, які потребують тривалого лікування;

•      школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат);

•      • вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчальний заклад

•      ІІ-Ш ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися

•      у школах з денною формою навчання.

•      До складу системи загальної середньої школи також входять такі інші навчальні заклади: позашкільні, міжшкільні та професійно-технічні навчальні заклади, вищі навчальні заклади 1-І! рівнів акредитації.

•      Позашкільна освіта та виховання є частиною структури освіти і спрямовується на розвиток здібностей, талантів дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб.

•      До позашкільних закладів освіти належать: бібліотеки, палаци, будинки, центри, станції дитячої, юнацької творчості, учнівські та студентські клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади, оздоровчі та інші заклади.

•      Професійно-технічна освіта забезпечує здобуття громадянами професії відповідно до їх покликань, інтересів, здібностей, перепідготовку, підвищення їх професійної кваліфікації. Професійно-технічна освіта громадян здійснюється на базі повної загальної середньої освіти або базової загальної середньої освіти з наданням можливості здобувати повну загальну середню освіту.

•      До професійно-технічних навчальних закладів належать: професійно-технічне училище відповідного профілю, професійне училище соціальної реабілітації, вище професійне училище, професійний ліцей, професійно-художнє училище, вище художнє професійно-технічне училище, училище-агрофірма, вище училище-агрофірма, училище завод, центр професійно-технічної освіти; центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів тощо. Випускникові професійно-технічного навчального закладу, який успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється кваліфікація "кваліфікований робітник" з набутої професії відповідного розряду.

•      Професійно-технічні заклади можуть мати денні, вечірні відділення, створювати і входити в різні комплекси, об'єднання.

Вища освіта забезпечує фундаментальну, наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації.

Вища освіта здійснюється на базі повної загальної середньої освіти. До вищих навчальних закладів освіти (ВНЗ), що здійснюють підготовку молодших спеціалістів, можуть прийматися особи, які мають базову середню освіту.

Підготовка фахівців у вищих закладах освіти може проводитись з відривом (очна), без відриву від виробництва (вечірня, заочна), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.

До вищих навчальних закладів належать технікуми, училища, коледжі, інститути, консерваторії, академії, університети тощо.

Відповідно до статуту вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

I — технікуми, училища та інші прирівняні до них заклади;

II — коледжі та інші прирівняні до них заклади;

III і IV — університети, академії, інститути, консерваторії.

Виші навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за таки

ми освітніми рівнями:

•      неповна вища освіта — освітній^рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста;

•      базова вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра;

•      повна вища освіта — освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікації за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.

До освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців належить молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовку молодших спеціалістів забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади 1-го рівня акредитації.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді, економічної діяльності.

Підготовку бакалаврів забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади ІІ-ІV рівнів акредитацій. •!

Спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра чи спеціаліста здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, необхідні для виконання управлінських науково-дослідних та педагогічних функцій. Це професіонал у виробничій та соціальній сферах, у сфері науки і освіти.

Підготовку спеціаліста, магістра забезпечують вища навчальні заклади III і IV рівнів акредитацій^

Післядипломна освіта (спеціалізація, стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів) забезпечує одержання нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглиблення професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать:

•       академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення, навчально-курсові комбінати;

•       підрозділи вищих навчальних закладів (філіали, факультети, відділення та інші);

•       професійно-технічні заклади освіти;

•       відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

Для здійснення самоосвіти використовують народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, телерадюнавчальні програми, які створюються державними органами, підприємствами, організаціями тощо.

Стан освіти

Для оцінки стану освіти використовують сукупність показників, основними з них є такі:

•       кількість закладів освіти, в тому числі кількість загальноосвітніх навчальних закладів, вищих навчальних закладів, од.;

•       кількість учнів, студентів;

•       кількість учнів на 10 000 чол. населення;

•       кількість студентів на 10 000 чол. населення;

•       показники, що характеризують забезпеченість навчальних закладів педагогічними кадрами;

•       показники, що відображають матеріально-технічну забезпеченість навчальних закладів;

•       економічні показники діяльності навчальних закладів (витрати на утримання закладів освіти; витрати, пов'язані із навчанням одного учня, студента; надходження коштів до навчального закладу; напрями витрат, ефективність тощо).

Стан та тенденції розвитку освіти в регіональному розрізі розкривається на основі аналізу показників, що характеризують результати роботи загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів І-IV рівнів акредитації.

За період 1990-2002 рр. кількість загальноосвітніх навчальних закладів в Україні майже не змінилася, а кількість учнів зменшилася на 11 %, в окремих регіонах — від 4% до 19 %. Найбільше зменшення кількості учнів спостерігається в Донбаському регіоні — на 19%, В Криму — на 14%

На території Поліського та Подільського регіонів відмічено одночасне зменшення кількості закладів освіти та кількості учнів. Особливо це стосується Чернігівської, Сумської та Вінницької областей. В м. Києві зменшення кількості учнів на 14% відмічено при одночасному збільшенні на 54% кількості закладів освіти. Аналогічні тенденції існують в Криму.

Більш чітке уявлення про регіональні зміни у забезпеченості навчальних закладів учнями дає використання показника "кількість учнів на 10 000 чол. населення". За цим показником в кращому стані знаходиться Карпатський регіон, де кількість учнів на 10 000 чол. населення перевищує загальнодержавний рівень на 13,4%, а також Поліський регіон, де перевищення складає 5,8%. Нижче на 13% загальнодержавного рівня значення вказаного показника набуває в Донбаському регіоні та на 11,6 % в м. Києві.

В системі загальної середньої освіти здійснюються певні позитивні зміни. Успішно реалізується перехід загальноосвітніх навчальних закладів на 12-річний термін навчання. Розпочата робота з підготовки нових навчальних закладів на 12-річний термін навчання, з підготовки нових навчальних програм для учнів 5-12 класів та видання відповідних підручників і посібників. Впроваджується система незалежного тестування навчальних досягнень учнів. Здійснюється оновлення матеріальної бази загальноосвітніх шкіл та комп'ютеризація навчання.

Трансформація економічних відносин у суспільстві суттєво вплинула на зміни в системі вищої школи, на структуру та склад вищих навчальних закладів. Тенденції у зміні кількості ВНЗ та кількості студентів, що в них навчаються, неоднозначні. Відмічено зменшення протягом 1990-2002 рр. кількості навчальних закладів 1-ІІ рівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються. Одночасно щорічно збільшується кількість навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та кількість їх студентів (рис. 5.1).

Сутність тенденцій, що спрямовані протягом останніх 12-15 років, полягає в наступному. За період, що розглядається, кількість навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації в Україні зменшилось на 10%, а кількість їх студентів — на 23 % (табл. 5.2).

Значне зменшення навчальних закладів і студентів відбулося на територіях Степового та Донбаського регіонів: кількість ВНЗ зменшилось на 19%, кількість студентів відповідно на 33 % та 36%. На території Подільського регіону кількість ВНЗ зменшилось на 10 %, а кількість їх студентів — на 16 %.

За показником "кількість студентів на 10000 чол. населення" Подільський, Степовий та Донбаський регіони відстають від загальнодержавного рівня, особливо Крим, де цей показник складає тільки 83 студента на 10 000 чол. населення.

Тенденції, що склалися протягом 12-15 років у зміні кількості вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації та кількості студентів, що в них навчаються, протилежні. Кількість закладів збільшилася в 2,2 рази, а кількість студентів — в 1,9 рази.

Особливо інтенсивно збільшується кількість навчальних закладів в м. Києві (в 3,7 рази) та кількість студентів, що в них навчається (в 2,2 рази). Приблизно вдвічі збільшилась кількість вищих навчальних закладів та їх студентів на території інших регіонів.

Визначені тенденції збільшення кількості вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації при одночасному зменшенні закладів І—II рівнів акредитації пояснюється інтенсивним відкриттям поряд з державними приватних, комерційних вищих навчальних закладів. За показником "кількість студентів на 10 000 чол. населення" у навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації протягом 1990-2002 рр. відмічено збільшення на 27 %, в той час, коли у навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації значення показника зменшилось на 20%. В 2002 р. у вищих навчальних закладах Ш-ІУ рівнів акредитації навчалось в 2,9 рази більше студентів порівняно із навчальними закладами І-ІІ рівнів акредитації, що свідчить про наявність сталої нераціональної тенденції у розвитку вищої освіти. Аналогічні співвідношення зберігаються на території окремих регіонів.

Економічний стан установ вищої освіти викликає серйозне занепокоєння. Кризові явища в економіці України негативно впливають на формування бюджетних асигнувань та їх використання для утримання вищої школи. Не в повній мірі використовується існуючий інтелектуальний потенціал та матеріальна база існуючих установ освіти, відсутні можливості для оновлення лабораторної бази, зменшуються загальні обсяги фінансування. Залишається надзвичайно низьким авторитет вченого у суспільстві.

Державні вузи поступово перетворюються в комерційні заклади, державне замовлення на підготовку фахівців поступово скорочується, незважаючи на гарантовані Конституцією України права громадян на доступність вищої освіти та безоплатне її здобуття на конкурсній основі.

Низький рівень оплати праці не заохочував молодь після закінчення вищого навчального закладу до роботи в освітніх установах, особливо у сільській місцевості. Існує в школах значна кількість вакансій вчителів. Найгірші справи у Сумській, Кіровоградській, Херсонській областях.

Важливого соціального значення набуває покращення підготовки лікарів, враховуючи, що останні 10-15 років якість підготовки лікарів значно погіршилося. Кафедри і клініки не забезпечені педагогічними кадрами високого професійного рівня, відсутнє сучасне обладнання, бібліотечні фонди спеціальної літератури, умови для клінічного обстеження хворих. Вимагають вдосконалення навчальні плани, навчальні програми.

Протягом тривалого часу залишаються остаточно невідпрацьовані економічні відносини між громадянами країни, установами вищої освіти, підприємствами (організаціями) — споживачами продукції вищих навчальних закладів та державними органами влади. Таке відношення до освіти та до наукових кадрів негнуче призведе до подальшого поглиблення економічної кризи і відставання від інших країн у всіх сферах суспільного життя.

Існують різні точки зору відносно доцільної діяльності поряд із державними приватних вищих навчальних закладів. Підтримка недержавних установ вищої освіти обґрунтовується тим, що держава не може задовольнити потреби суспільства у здобутті вищої освіти, а недержавні навчальні заклади для держави готують кадри, одночасно створюють робочі місця для професорсько-викладацького складу.

Ґрунтовний аналіз діяльності приватних вищих навчальних закладів свідчить, що їх існування, коли не в повній мірі використовується інтелектуальний потенціал та матеріальна база державних установ освіти, не обґрунтовано. Переважна більшість приватних вузів не забезпечена ні кадрами, ні матеріальною базою. Спрямовують свою діяльність на підготовку головним чином фахівців економіко гуманітарного змісту: економістів, бухгалтерів, менеджерів, юристів тощо. Немає приватних установ освіти, які б готували металургів, механіків, хіміків, технологів, будівельників, агрономів тощо.

В першу чергу необхідно використати накопичений досвід, інтелектуальні можливості, матеріально-технічну базу, значні резерви вищих навчальних закладів державної форми власності для підготовки фахівців для всіх галузей економіки. На часі — застосування гнучкої економічної політики та значного покращення у економічному забезпеченні державних установ освіти, що безперечно приведе до позитивних результатів.

Значна увага в державі Україні приділяється відродженню професійно-технічної освіти, враховуючи гостру необхідність у забезпеченні народного господарства кваліфікованими робітничими кадрами. В результаті приватизації державних підприємств, реструктуризації виробництва було звільнено з роботи значну кількість кваліфікованих фрезерувальників, токарів, електриків, мулярів, робітників інших спеціальностей. Одночасно кількість професійно-технічних закладів за останні 10-15 років зменшилася на 30 %. Існує недостатнє та несвоєчасне фінансування закладів професійно-технічної освіти, що негативно впливає на збереження на оновлення матеріально-технічної бази, на організацію навчально-виховного процесу та якість підготовки фахівців. Професійно-технічні училища недостатньо забезпечені засобами навчання, наочними та навчальними посібниками, підручниками, комп'ютерною технікою. Недостатньо виділяється коштів для забезпечення харчування учнів, утримання дітей-сиріт та дітей із малозабезпечених сімей. Існує відтік висококваліфікованих викладацьких, досвідчених кадрів ( в т. ч. майстрів виробничого навчання).

В умовах ринкової трансформації проводиться робота по збереженню мережі навчальних закладів, створення умов для отримання громадянами України вищої освіти, приведенню структури підготовки професійних кадрів у відповідність із потребами ринку праці. Особлива увага приділяється забезпеченню фахівцями наукоємних і високотехнологічних підприємств, малого підприємництва та сфери послуг. Передбачено виділення коштів для надання громадянам кредитів для отримання ними вищої освіти. Виділяються кошти на модернізацію матеріально-технічної бази, видання підручників і навчально-методичної літератури, придбання наочних посібників, новітньої техніки і лабораторного обладнання для навчальних закладів. При навчальних закладах розвивається навчальне, дослідницьке, експериментальне та підсобне господарство. Створюються творчі колективи для розробки сучасного покоління підручників, навчальних програм, технічних засобів навчання.

Значна увага приділяється створенню належних соціальних умов для навчання, для проживання працівників навчальних закладів. Запроваджено встановлення середніх посадових окладів.[1]

 

Охорона здоров’я

Сучасний етап переходу до ринкових відносин вимагає усвідомлення суспільством здоров'я населення, економічної результативності інвестицій у галузь охорони здоров'я. Стан здоров'я громадян і сфери охорони здоров'я відображають рівень економічного розвитку країни, спрямованості її соціальної політики. Виступаючи якісною характеристикою трудоресурсного потенціалу України, стан здоров'я народу визначає рівень продуктивності праці в суспільстві та безпосередньо впливає на перспективи соціально-економічного розвитку України. Здорові та освічені люди здатні виробляти більше товарів і надавати більше послуг, а їх праця приносить вищі дивіденди. Можливості досягти сталого прогресу в усіх сферах своєї життєдіяльності спроможне тільки таке суспільство, що складається з фізично здорових людей. Безконтрольний розвиток негативних процесів, що визначають демографічну ситуацію в Україні (падіння народжуваності, висока смертність, поширення захворюваності, швидке зниження тривалості життя населення), може визначити майбутнє існування держави.

Стан здоров'я людини визначається спадковістю, іншими суго генетичними особливостями, а також великою кількістю різноспрямованих факторів, які відображають рівень та якість її життя. Здоров'я, захворюваність залежать, таким чином, від способу та умов життя, генетики, біології людини, зовнішнього середовища, природно-кліматичних умов, рівня та якості медичної допомоги. На стан здоров'я та захворюваності також впливають умови праці та рівень доходів людини, рівень інтелектуального розвитку та інші морально-психологічні аспекти. У зв'язку з цим рахують., що здоров'я людей являє собою не тільки суто медичну, але й соціальну категорію.

Стан здоров'я визначається кількістю здорових та хворих людей, а також таким показником, як "рівень захворюваності". Рівень захворюваності визначається як частка кількості хворих з уперше в житті встановленим діагнозом від середньорічної кількості постійного населення.

Рівень та якість медичного обслуговування залежить від стану сфери відтворення здоров'я, що здійснює амбулаторне та стаціонарне медичне обслуговування, санітарно-епідеміологічний контроль та інші функції санітарного захисту людей. Установи сфери відтворення здоров'я надають первинну і спеціалізовану, швидку і невідкладну медичну допомогу, оздоровчі послуги тощо.

Виявлення регіональних відмінностей у стані здоров'я громадян та рівня захворюваності людей на окремі види хвороб в залежності від природно-кліматичних, економічних та соціальних факторів — необхідна умова для визначення стратегічних напрямів поліпшення стану здоров'я людей та покращення діяльності установ сфери відтворення здоров'я.

Для визначення регіональних особливостей стану здоров'я населення використовують показники народжуваності та загальної смертності, середньої тривалості життя, стану та причин дитячої смертності, показник інвалідності тощо. Використовують також показник первинної захворюваності — кількість хворих з вперше встановленим діагнозом протягом року.

Стан захворювання людей на окремі хвороби

Аналіз стану захворювання людей свідчить, що протягом тривалого періоду визначились основні види хвороб, до яких належать туберкульоз. ВІЛ/СНІД, серцево-судинні та судинно-мозкові хвороби, діабет.

Протягом тривалого часу в Україні зберігається загрозлива тенденція зростання захворюваності населення на туберкульоз, яка щорічно збільшується майже на 10%. Кількість хворих на активний туберкульоз з діагнозом, що встановлений вперше в 2002 р., порівняно з 1990 р. збільшилась в 2,2 рази (табл. 5.4). За визначений період в Донбаському регіоні кількість вперше встановлених хворих на туберкульоз збільшилась в 2,8 рази в Степовому регіоні — в 2,5 рази. Стабільно зростає кількість населення на туберкульоз на територіях інших регіонів, в т. ч. н м. Києві — в 2 рази.

Для об'єктивної оцінки стану захворюваності використовують такий показник, як "кількість хворих на активний туберкульоз на 100 000 населення"

Наведені дані свідчать про складність ситуації на території практично усіх областей. В Поліському регіоні більше як вдвічі збільшилась кількість вперше встановлених хворих на туберкульоз з розрахунку на 100000 населення на території Волинської, Рівненської, Чернігівської областей; в Степовому регіоні кількість хворих збільшилась на території Запорізької та Миколаївської областей в 3 рази. Дніпропетровської області — в 2,9 рази. Більше як втричі збільшилась кількість хворих на туберкульоз за вказаним показником в Харківській Донецькій та Луганській областях. Високою залишається смертність від туберкульозу.

Загальна кількість хворих на туберкульоз становить близько 700 тис. осіб, що складає 1,4 % населення України. У світовій практиці рахується, що коли кількість хворих на. туберкульоз в державі перевищує 1 % чисельності її населення, то кажуть про епідемію. За експертними оцінками фахівців Академії медичних наук України захворюваність на туберкульоз перевищує епідемічний поріг в 2,14 рази. За нинішніх темпів зростання захворюваності на туберкульоз прогнозується, що в найближчі 2-3 роки захворюваність на туберкульоз подвоїться.

До груп населення підвищеного ризику, які відіграють вирішальну роль у поширенні туберкульозу, відносяться мігранти, особи без певного місця проживання, хронічні хворі на алкоголізм, наркоманію.

Основними причинами, що призвели до масштабного поширення туберкульозу в Україні є:

• низький рівень життя та санітарної культури, недостатнє й неякісне харчування значних прошарків населення, зростання кількості бездомних і безробітних;

•      недоступність медичної допомоги та ліків;

•      недоліки в організації та координації здійснення протитуберкульозних заходів, а також у роботі органів і закладів охорони здоров'я;

•      наявність соціально дезадаптованих груп населення;

•      неефективна робота по оздоровленню від туберкульозу тваринницьких господарств, продукція яких небезпечна для людей. Існують недоліки в організації та проведенні попередніх і періодичних профілактичних медичних оглядів на туберкульоз:

•      недостатнє фінансування як усієї системи охорони здоров'я, так і протитуберкульозних закладів, а також заходів, визначених відповідно Національною та регіональними програмами, що стримує запровадження нових методів раннього виявлення хворих на туберкульоз, їх повноцінного лікування;

•      занедбана матеріальна база та обладнання протитуберкульозних закладів.

Боротьба з туберкульозом ще не стала одним з пріоритетних напрямів державної політики в соціальній сфері. Не виконуються передбачені програмами протитуберкульозні заходи як у масштабах держави, гак і областях. Занепадають спеціалізовані протитуберкульозні санаторії, зменшується кількість оздоровлених на їх базі хворих, особливо дітей. За останні 10 років закрито 20 тубдиспансерів, скорочено на 16 тисяч одиниць стаціонарних туберкульозних ліжок, звільнено понад 1000 кадрів-фтизіатрів.

Державними органами влади приймаються рішення, спрямовані на подолання епідемії туберкульозу, що створює загрозу для національної безпеки держави. Сформовано законодавчу базу, необхідну для здійснення профілактичних і протиепідемічних заходів з метою недопущення масового поширення захворювань на туберкульоз. Законодавство України про боротьбу із захворюванням на туберкульоз складається з Основ законодавства України про охорону здоров'я, законів України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальний захист населення", "Про захист населення від інфекційних хвороб", "Про боротьбу із захворюванням.

Законом "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" визначені повноваження центральних та регіональних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у сфері боротьби із захворюванням на туберкульоз. Законом визначена сутність робіт, пов'язаних із своєчасним виявленням хворих на туберкульоз; організацією профілактичних щеплень проти туберкульозу; здійснення протитуберкульозних заходів під час оформлення дітей до навчальних, оздоровчих дитячих закладів, прийняття на роботу працівників; організацію лікування та диспансерний нагляд за хворими на туберкульоз; соціальний захист га умови праці хворих на туберкульоз; права і соціальний захист працівників про ти туберкульозних закладів; фінансування протитуберкульозних заходів.

Передбачено збільшення асигнувань із бюджету та за рахунок надходжень коштів іноземних кредитів і грантів, спрямування їх на зміцнення матеріально-технічної бази, забезпечення медичним та лабораторним обладнанням і кадрами протитуберкульозних закладів Протитуберкульозні заклади мають бути обладнані сучасним рентгенологічним, ендоскопічним, іншим устаткуванням та обладнанням для діагностики і лікування туберкульозу, визначення чутливості його збудників до лікарських засобів.

Планується розширення наукових досліджень із питань епідеміології туберкульозу, регіональних особливостей його поширення, міграції резистентних збудників тощо, розробка науково обґрунтованої концепції подолання епідемії туберкульозу в Україні з урахуванням соціально-економічних перетворень у суспільстві, основних напрямів реформування систем охорони здоров'я та соціального захисту населення, економічної, медичної та соціальної ефективності діяльності протитуберкульозної служби тощо. Передбачено збереження мережі та ефективне використання ліжкового фонду протитуберкульозних санаторіїв. Для забезпечення соціального захисту хворих на туберкульоз і працівників проти туберкульозних закладів передбачається підвищення заробітної плати працівникам цих закладів та надання умов для щорічного оздоровлення, встановлення пільгових тарифів на проїзд хворих на туберкульоз до спеціалізованих закладів тощо.

Широкого розповсюдження набула хвороба ВІЛ/ СПІД. В Україні нараховується біля 7,5 тис. людей ВІЛ-інфікованих. Найбільша кількість хворих зосереджена в Степовому регіоні — 43,45% загальної кількості, та в Донбаському регіоні — 25-29%. Особливо небезпечна ситуація склалася в Дніпропетровській, де кількість ВІЛ-інфікованих сягає 20-25% від загальної кількості в Україні, Одеській (відповідно 11-12%) та Донецькій (17-24%) областях. Найбільша кількість хворих на СН1Д в Одеській області 27-40% загальної кількості в Україні, в Дніпропетровській та Донецькій областях (відповідно 10% і 20%) та в Криму (14%).

Згідно із прогнозами Українського інституту соціальних досліджень до 2010 року кількість інфікованих ВІЛ/СШД в Україні може досягти 1,5 мли. осіб. За даними міжнародних і вітчизняних фахівців кількість ВІЛ-інфікованих громадян становить майже 1 % дорослого населення. Найближчим часом кількість випадків захворювання може збільшуватися, що вплине на скорочення загальної кількості населення, одночасно зросте навантаження на соціальну сферу, скоротиться кількість робочої сили, знизиться продуктивність праці, побільшає кількість сиріт.

Крім основних груп ризику (споживачі ін'єкційних наркотиків і жінки секс-бізнесу), соціологи виділяють такі групи-провідників, через які ВІЛ/СНІД найчастіше потрапляє в маси: клієнти повій, водії-дальнобійники, трудові мігранти і окремі групи працівників сфери розваг, донори тощо.

Рахується, що ВІЛ/СНІД не тільки медична, а й соціальна проблема.

Зростають захворюваності на серцево-судинні та судинно-мозкові хвороби, що пов'язано з певними факторами ризику. Вченими встановлено понад 200 таких факторів. Серед них: відмова від здорового способу життя (куріння, зловживання алкоголем), незбалансоване харчування (ожиріння, надлишкова вага, високий рівень холестерину в крові), неуважне ставлення до свого здоров'я (підвищений тиск, нервові стреси, несвоєчасне звертання до лікарів). Врахування цих факторів у багатих країнах Європи та світу дали змогу знизити захворюваність та смертність населення від серцево-судинних та серцево-мозкових хвороб на 60-80%.

В Україні значна кількість населення (понад 2,6 млн. осіб) мають статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС, вимагають пильної уваги та медичного обслуговування. Найбільша кількість таких людей (біля 2 млн. осіб) проживає на території Поліського регіону. В їх складі: ліквідатори наслідків аварії, потерпілі від Чорнобильської катастрофи, в тому числі діти. Інформація про кількість людей, що мають статус постраждалих внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС і в 2005 р. проживали на територіях окремих областей наведена в табл. 5.7. та на рис. 5.2.

Ліквідатори аварії, потерпілі від Чорнобильської катастрофи дорослі та діти потребують постійної медичної допомоги. Особливо небезпечним є поширення дитячої захворюваності в результаті нездатності забезпечити дітей та підлітків протягом року якісним медичним обслуговуванням. У жодній країні світу не проживає стільки дітей, які зазнали шкідливого впливу радіації внаслідок найбільшої в історії людства техногенної катастрофи — Чорнобильської. Сьогодні в Україні налічується понад мільйон неповнолітніх, що мають статус постраждалих і за законом отримують від держави соціальну допомогу. Тенденція до погіршення здоров'я дітей простежується щороку. Якщо на початок 90-х років здоровими визнавалися 60% неповнолітніх, то у 1993-му — тільки 31 %, а у 2001 р. цей показник не перевищував 24%. Наслідки катастрофи істотно вплинули на імунну систему та інші життєво важливі органи дитячого організму. Значно зросла дитяча захворюваність на новоутворення. Найбільша кількість неповнолітніх, що зазнала впливу від радіоактивного забруднення проживають в Київській, Житомирській, Рівненській, Волинській, Черкаській, Вінницькій, Чернігівській областях та місті Києві.

Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" визначено права і гарантії, які надаються постраждалим неповнолітнім, що свідчить про важливість розв'язання проблем соціального захисту неповнолітніх цієї категорії.

Лікування, медична та психологічна реабілітація дітей — пріоритетні напрями діяльності, пов'язаної з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Серед інших заходів великого державного значення набуває літнє оздоровлення, використання унікальних курортів Криму і а Карпат дає змогу надати дитині можливість поновити сили перед новим навчальним роком, покращити стан здоров'я. Щорічно виділяються значні суми коштів для виконання передбачених законом заходів щодо захисту та реабілітації дітей. Утім, бюджетних коштів не вистачає на забезпечення щорічного оздоровлення хворих, створення закладів психологічної реабілітації, надання інших передбачених законом пільг.

Важливе значення для покращення здоров'я людей, зменшення рівня захворюваності має правильне раціональне харчування. Академією медичних наук України розроблена концепція державної програми раціонального харчування населення. Досвід показав, що впровадження і практична реалізація концепції здатні привести до зменшення природжених дефектів більш як на 80%. Такі заходи є серйозною профілактикою пікою серцево-судинних захворювань, дитячих інфекційних та хвороб шлунково-кишкового тракту. Впровадження програми раціонального харчування передбачає визначення певного рівня дефіциту продуктів за допомогою соціологічних та наукових досліджень, економічну обґрунтованість заходів подолання цього дефіциту, а також підготовку та організацію виробництва високоякісних домішок до продуктів.

 

Оцінка стану закладів охорони здоров'я

Стан закладів охорони здоров'я оцінюється використанням такпоказників: кількість лікарняних закладів; кількість лікарняних ліжок кількість лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів; кількість пі пропускна здатність амбулаторно-поліклінічних закладів; кількість станцій швидкої медичної допомоги; кількість стоматологічних поліклінік кількість будинків-інтернатів для пристарілих та інвалідів тощо. Крім того, для більш ґрунтовного аналізу стану закладів охорони здоров'я використовують такі питомі показники., як кількість лікарняних заклади на 10 000 чоловік населення, кількість лікарняних ліжок на 10 000 чоловік населення. До основних економічних показників належать обсяг фінансування діяльності закладів охорони здоров'я (грн.), обсяг платних послуг (грн.), витрати на утримання лікарняних закладів (три.) тощо.

Ресурсний потенціал ланок системи охорони здоров'я визначається потужністю наявної матеріально-технічної бази, її окремих закладі з. обсягами та структурою кадрового забезпечення. Важливо знати кількість та потужність амбулаторно-поліклінічних закладів, лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, стан мережі закладів охорони здоров'я матері і дитини, будинків-інтернатів для людей похилого віку та інвалідів, об'єктів рекреаційного комплексу.

Для оцінки забезпеченості лікувальних закладів лікарями використовують такі показники: загальна кількість лікарів усіх спеціальностей та кількість лікарів на 10 000 чоловік населення. До загальної кількості лікарів включають всіх лікарів з вищою медичною освітою на кінець року, які зайняті у лікувальних, санаторно-курортних, санітарних закладах, закладах соціального захисту, освіти, науково-дослідних інститутах тощо.

У лікувальних закладах задіяна значна кількість лікарів. Кількість лікарів на 10 000 населення за період з 1990 р. по 2002 р. збільшилась на 7 %, по окремих регіонах відмічено більш інтенсивне збільшення цих фахівців: на території Поліського та Подільського регіонів — на 14%, Карпатського — на 11 %. На території окремих областей кількість лікарів значно збільшилась, наприклад, в Рівненській області — на 22%, Житомирській — на 18,5%, Хмельницькій — на 19%, Полтавській — на 22 %, Херсонській — на 50%, Чернівецькій — 20%.

Одночасно за останній період зменшилась на 20 % кількість лікувальних закладів, що надають амбулаторно-поліклінічну допомогу населенню, до складу яких входять всі медичні заклади, що ведуть амбулаторний прийом (поліклініки, амбулаторії, диспансери, лікарські пункти охорони здоров'я тощо). Складна ситуація, наприклад, склалася на Донеччині, де за останні 10 років вугільна галузь втратила 20 санаторіїв-профілакторіїв, 56 баз відпочинку й пансіонатів.

Соціальний захист та соціальне забезпечення людей

Відповідно Конституції України створюються умови для досягнення високого матеріального добробуту громадян, запровадження дієвої системи соціального захисту усіх членів суспільства, для вільного та всебічного розвитку, для самореалізації можливостей кожної людини.

У всіх європейських державах запроваджені певні принципи і правила соціального захисту громадян, що забезпечує соціальну стабільність у державі. На соціальний захист витрачається 28% ВВП, а разом із пенсіями і медичним обслуговуванням — більше як 32%.

Від реалізації заходів соціально-економічного змісту залежить створення соціально орієнтованої економіки. Для цього виділяються значні кошти, хоча їх обсяг обмежений, не достатній для забезпечення високого рівня соціальних потреб населення. Створення умов для соціального захисту та соціального забезпечення людей сприяє прийняття Верховною Радою України низки законів, які визначають рівень стандартів та гарантій, формують систему соціальної безпеки для всіх громадян.

Законом України "Про соціальні послуги" (2003 р.) визначений склад соціальних послуг, до яких відносять надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Це такі життєві обставини, за яких особа набуває права на отримання соціальних послуг: інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку зі старістю або станом здоров'я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, насильство, зневажливе ставлення та негативні стосунки в сім'ї, малозабезпеченість, психологічний чи психічний розлад, стихійне лихо, катастрофа.

До основних форм надання соціальних послуг відносять матеріальну допомогу та соціальне обслуговування.

Матеріальна допомога надається у вигляді грошової або натуральної допомоги: харчових продуктів, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу взуття та інших предметів першої потреби, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації.

Соціальне обслуговування здійснюється шляхом надання соціальних послуг: за місцем проживання особи (вдома); у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування; в територіальних центрах соціального обслуговування; в інших закладах соціальної підтримки (догляду).

Конкретними видами соціальних послуг можуть бути: • соціально-побутові послуги — забезпечення харчовими продуктами, транспортними послугами, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів.

Посилюючи соціальне спрямування економічних реформ, Україна як демократична правова держава переконливо підтверджує свою відданість європейському вибору та загальнолюдським цінностям, забезпеченню конституційних прав і свобод громадян, досягненню взаєморозуміння, злагоди в суспільстві. Це є одним із основних завдань соціальної політики.

Поліпшення якісних показників вітчизняної економіки та стабільна політична ситуація в державі впродовж останніх років створили надійний базис для вдосконалення системи соціального захисту населення та поліпшення його добробуту.

З утвердженням незалежності постали надзвичайно важливі завдання — перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки, реформування системи соціального забезпечення, розроблення нової комплексної нормативно-правової бази у сфері соціально-трудових відносин, ринку праці, пенсійного забезпечення. Важливим кроком з формування нових засад соціального захисту стало схвалення у грудні 1993 р. Верховною Радою України Концепції соціального забезпечення населення — першої масштабної національної програми у цій сфері. Вона окреслила гарантії щодо захисту інтересів громадян, які мають право на пенсію, отримання послуг, матеріальне забезпечення на випадок безробіття, втрати працездатності, підтримку рівня доходів у зв'язку з інфляцією, соціальну допомогу сім'ям з дітьми, малозабезпеченим родинам, інвалідам, у разі втрати годувальника, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством.

Враховуючи нові соціально-економічні реалії, Концепція передбачила перерозподіл відповідальності за соціальне забезпечення між роботодавцями, державою і працівниками, окреслила напрями розвитку соціального страхування та розроблення нових законодавчих актів про працю, захист прав працюючих на безпечні та здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Переломним етапом утвердження нашої державності, розбудови соціальної сфери стало прийняття у 1996 р. Конституції України. Відповідно до норм Основного Закону України запроваджуються державні соціальні стандарти і соціальні нормативи.

На законодавчому рівні щорічно визначається прожитковий мінімум для різних соціальних категорій громадян, здійснюються кроки з наближення розмірів пенсій та мінімальної заробітної плати до цього основного державного соціального стандарту.

Згідно з Основними напрямами соціальної політики на 1997—2000 рр., затвердженими Указом Президента України, оновлюється і виходить з кризи соціальна сфера, активізувалися зусилля органів влади і місцевого самоврядування спрямовані на забезпечення прав громадян на одержання винагороди за працю, соціальних виплат, безпечні умови праці, на відпочинок, освіту, житло, охорону здоров'я.

Відповідно до статті 46 Основного Закону право громадян на соціальний захист гарантується державним соціальним страхуванням. На виконання цих конституційних положень започатковано національну систему соціального страхування населення. У 2001 р. відбувся перехід від системи соціальної допомоги до системи загальнообов'язкового соціального страхування. Для цього була сформована нормативно-правова база: підготовлені зміни до 22 законів України, розроблено понад 20 нормативно-правових актів, а також проведена робота з реорганізації страхових фондів соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття та соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. На сучасному етапі відбувається активне реформування цієї системи, що дозволило забезпечити 100-відсоткове фінансування поточних виплат потерпілим на виробництві. Згідно з ринковими умовами вже діє загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, від нещасного випадку на виробництві, тимчасової непрацездатності, тобто три з п'яти видів страхування.

З піднесенням економіки з'явилася можливість збільшення розміру та диференціації трудових пенсій залежно від стажу роботи та заробітної плати працівника, посилення фінансової стабільності пенсійної системи. Іншими словами, з'явилася можливість забезпечити нові підходи до пенсійної системи, передбачені квітневим 1998 р. Указом "Про Основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні", яким Президент України окреслив стратегію та етапи подальшого здійснення цієї важливої для суспільства реформи, покликаної сприяти піднесенню добробуту людей похилого віку.

Спільними зусиллями центральних і місцевих органів влади у 2000 р. погашено заборгованість з виплати пенсій, що позитивно вплинуло на усунення негативних соціальних чинників і прискорення процесу реформування пенсійного забезпечення.

Започаткована у 2000 р. позитивна економічна динаміка зумовила зростання доходів Пенсійного фонду. Це дало можливість у 2001—2002 рр. поетапно підвищити середній розмір пенсії на 58%, збільшити співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати, яке за минулий рік становило 36% (у Росії — близько 25%), забезпечити подолання спаду рівня життя людей похилого віку.

Підвищено розміри пенсій шахтарям та працівникам, які вивільняються у зв'язку з закриттям Чорнобильської станції. Здійснено заходи щодо підвищення пенсій інвалідам із числа військовослужбовців рядового складу та особам, інвалідність яких пов'язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській ЛЕС.

Активно формується єдина інформаційна система соціального страхування, у тому числі персоніфікованого обліку пенсійних внесків. Майже 12 млн. осіб уже одержали "Свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", що допоможе у перспективі визначати трудовий внесок кожного у пенсійне забезпечення. Втілюються заходи щодо раціонального і цільового використання коштів.[3]

 

 

Молодіжна соціальна політика

 

Сутність напрямів практичної діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування стосовно впровадження заходів у сфері молодіжної політики визначаються Законом України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні".

В Україні стає необхідним реалізація державної молодіжної політики, яка визначає напрям діяльності державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в інтересах молодої людини, суспільства, держави з врахуванням економічного, соціального, історичного та культурного розвитку країни, а також світового досвіду.

Останнім часом продовжують поглиблюватися негативні тенденції у сфері освіти, охорони здоров'я, професійної підготовки, працевлаштування та соціального захисту молоді.

Для забезпечення прав молодих громадян в рамках правової бази державної молодіжної політики, практичної діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування необхідно вирішити такі питання:

•       забезпечити працевлаштування молоді, створити умови для ефективного розвитку молодіжного підприємництва, формування бізнес-центрів, молодіжних центрів праці;

•       поліпшити матеріальне становище студентів; забезпечити надання протягом року пільг на проїзд у транспорті для студентів та учнів очної форми навчання; забезпечити першочергове працевлаштування та виділення житла випускникам з числа студентів-сиріт, студентів, які залишились без піклування батьків та студентів-інвалідів; створити умови для оздоровлення студентів-сиріт, студентів-інвалідів, студентів з малозабезпечених сімей; вирішити питання щодо надання пільгових довгострокових кредитів найменш соціально захищеним категоріям молоді на отримання вищої освіти; залучити підприємства різних форм власності для надання пільгових послуг студентам на транспорті, в громадському харчуванні, культурних, освітніх, житлово-комунальних закладах та розвитку молодіжного туризму; здійснити заходи щодо сприяння соціальному становленню молодих та студентських сімей, надання їм відповідної соціально-консультативної, адресної, речової допомоги; надання можливостей для оздоровлення малозабезпечених, багатодітних молодих і студентських сімей; забезпечити першочергове працевлаштування випускників з числа студентських подружжів в межах одного населеного пункту тощо;

•       сприяти наданню довгострокових пільгових кредитів молодим сім'ям та одиноким молодим громадянам на будівництво житла;

•       забезпечити комплексну допомогу молодим людям, які проживають в сільськогосподарських регіонах, малонаселених місцевостях та малих містах;

•       розробити механізм підтримки та заохочення молодих науковців, забезпечити умови для реалізації їх потенціалу. Сприяти творчому розвитку молоді, створенню мережі інформаційних інтернетцентрів, клубів за інтересами тощо;

•       для оздоровлення молодих людей, розвитку молодіжного туризму здійснити заходи щодо створення мережі молодіжних та дитячих таборів відпочинку, розробити механізм пільгового використання оздоровчих закладів у літній період;

•       забезпечити розповсюдження засобами масової інформації культурно-просвітницьких, виховних теле- і радіопрограм для сім'ї, дітей та молоді, що сприятимуть пропаганді національних, загальнолюдських духовних та моральних цінностей;

•       сприяти організації діяльності мережі державних та громадських закладів соціальною призначення для надання соціальної допомоги, соціальних послуг, соціальної профілактики та реабілітації молоді, дітей, жінок та різних категорій сімей;

•       забезпечили фінансування молодіжних програм з урахуванням їх ефективності, спрямованих на соціальну підтримку молоді, дітей, сім'ї та жінок, а також проектів молодіжних громадських організацій.

Соціальний захист дитинства та заходи щодо запобігання безпритульності

Складовою частиною законодавства про охорону дитинства є Закон України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (2005 р.), що визначає правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківською піклування. Законом визначена сутність державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Це — створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї; виховання та утримання дітей за принципом родинності; сприяння усиновленню дітей; захист майнових, житлових та інших прав та інтересів таких дітей; створення належних умов для їх фізичного, інтелектуального і духовного розвитку, підготовки дітей до самостійного життя; створення умов для надання психологічної, медичної та педагогічної допомоги; забезпечення вільним вибором сфери професійної діяльності, яка б оптимально відповідала погребам та бажанням особистості цих дітей та запитам ринку праці; належне матеріально-технічне забезпечення незалежно від форми влаштування та утримання таких дітей тощо;

Держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими за встановлені мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для таких осіб.

Право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківською піклування, віком до вісімнадцяти років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, при продовженні навчання -— до двадцяти трьох років.

Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківською піклування, які навчаються, крім повното державного забезпечення виплачується стипендія в розмірі, який на 50% перевищує розмір стипендії у відповідному навчальному закладі, а також виплачується і 00% заробітної плати, яка нарахована в період виробничого навчання та виробничої практики. Крім тою їм виплачується допомога на придбання навчальної літератури, одягу, взуття.

Державні соціальні стандарти, нормативи забезпечення є однаковими для всіх дітей-сиріт та дітей, позбавлених банківського піклування, незалежно від форми їх влаштування та у гримання.

Основними причинами виникнення безпритульних дітей, як прошарку суспільства, є низка економічних та соціальних факторів, серед яких: " соціальне розшарування суспільства; " зниження доходів і рівня життя населення;

•       бідність більшої частини населення;

•       безробіття;

•       зниження ролі і статусу сім'ї як вагомою соціального інституту.

•       недостатня ефективність в роботі навчальних закладів;

" відсутність можливостей для реалізації конституційних прав громадян.

Недостатньою вважається робота місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування щодо запобігання дитячій безпритульності. Труднощі у вирішенні проблеми безпритульності дітей посилюють демографічну небезпеку, провокує її довгострокові негативні наслідки, створюючи загрозу безпеці держави в цілому.

Заходи, що здійснюються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, включають виконання робіт, спрямованих на покращення роботи з безпритульними дітьми. Важливе значення має посилення відповідальності батьків або осіб, що їх замінюють, посадових осіб за неналежне виховання дітей, порушення їх прав, жорстоке поводження з ними. Забезпечується економічне стимулювання суб'єктів підприємницької діяльності, які надають благодійну допомогу закладам для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, для вирішення питань дитячої безпритульності. Вживаються заходи щодо збереження і розвитку відповідно до потреб регіону діючої мережі шкіл-інтернатів, забезпечення фінансуванням їх діяльності; забезпечення безплатного або на пільгових умовах доступу дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до користування культурно-навчальними закладами, занять у спортивних закладах. Виникає потреба у вдосконаленні діяльності комп'ютерних клубів, ігрових залів, інтернет-кафе. Важливим є здійснення організаційних заходів ішло щорічного повноцінного оздоровлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді, підрозділи кримінальної міліції у справах неповнолітніх мають бути в повному обсязі забезпечені кадрами, матеріально-технічними засобами для їх діяльності. Потребує вдосконалення система підготовки та перепідготовки фахівців — педагогів, психологів, соціологів, юристів, медичних працівників і працівників органів внутрішніх справ для роботи в органах і службах у справах неповнолітніх і спеціальних установах для неповнолітніх.

При формуванні місцевих бюджетів щорічно необхідно передбачати фінансові ресурси для створення, утримання, розвитку закладів соціального захисту для дітей, у тому числі притулків для неповнолітніх, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей, центрів медико-соціальної реабілітації неповнолітніх, а також фінансування соціальних програм і заходів щодо соціального і правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

Висновок

Питання щодо належного рівня державного фінансування соціальної політики протягом тривалого часу залишається спірним, як в розвинених, так і в бідних країнах. Ілюзії "держави загального добробуту" з максимальним рівнем державного забезпечення соціальних програм останнім часом замінюються прагматичною концепцією неспроможності навіть найбагатшого бюджету задовольнити всі соціальні проблеми без загрози виникнення кризових тенденцій в економіці. Іноді дивно виглядають прагнення розвинених країн скорочувати соціальні витрати, встановлювати оптимальні норми соціального забезпечення та роздержавлювати соціальну сферу. Проте, скорочення соціальних програм є прагненням уникнути зловживань з боку реципієнтів державних соціальних послуг, але у жодному разі — наміром порушити соціальні права громадян, ключовим з яких є стандарт достатнього рівня життя.

Міжнародний досвід соціальної політики передбачає достатньо обмежене застосування такого інструменту соціальної політики, як бюджетне фінансування соціальних програм. Це особливо стосується житлової політики, медичного забезпечення та пенсійних програм. Використання страхових фондів є одним із найоптимальніших шляхів належного фінансування цих галузей. Крім того, поширюється тенденція пошуку альтернативного державному підтримання соціальних служб. Зокрема, в країнах і розвиненою економікою неприбуткові недержавні організації, які надають послуги соціально вразливим категоріям населення — залишили поза конкуренцією державні служби за критерієм ціна/якість. Також приділяється належна увага розвитку альтернативним недержавним формам фінансування соціальних програм. Спектр інструментів соціальної політики постійно розширюється, і зменшення соціального навантаження на державний бюджет не означає погіршення базових соціальних стандартів — адекватного прожиткового мінімуму, платоспроможного рівня мінімальне! зарплати та ін.

Оцінювати рівень забезпеченості соціальної політики в Україні і просто, і складно. Просто, тому що за роки незалежності держава не може забезпечити підтвердження свого конституційного статусу як соціальної. Практично все соціальне законодавство має декларативний, а не нормативний характер. Норми соціального захисту не виконуються, бо не можуть бути дотримані через неспроможність вітчизняної економіки наповнити бюджетні програми. З іншого боку, в короткотерміновій перспективі певні зрушення відбуваються і соціальні стандарти поступово підтягуються до задекларованих. Повільно, але все ж проводиться реформування соціальної політики в бік роздержавлення соціальних програм, запровадження соціального страхування. Бюджет продовжує залишатись "несоціальним".

В Основних напрямах бюджетної політики на 2003 рік окреслений чіткий вектор на збільшення долі соціальних витрат у загальних витратах Державного бюджету на 2003 рік. Визначаються гарантії збалансованості бюджету та його виконання. Відповідно до цих положень спробуємо проаналізувати бюджетні витрати стосовно основних галузей соціальної політики.[4]

 

Список літератури

1)         Е.А. Зінь "Регіональна економіка"

2)         В.А. Скуратівський, О.М. Палій "Основи соціальної політики"

3)         Україна за роки незалежності 1991 – 2003 Видання п’яте, перероблене та доповнене

4)         Часопис Парламент №3/ 2002