Державно-правовий устрій Австро-Угорщини

План

Причини утворення дуалістичної держави. Територіальний устрій. 2

Державний устрій. 3

Судова система. 5

Основи правового устрою (джерела права) 8

Висновок. 11

Список використаної літератури. 12

Причини утворення дуалістичної держави. Територіальний устрій

Відторгнена від Німеччини, послаблена в політичному та військовому відношенні, в середині ХІХ ст. Австрія залишалася тим не менш найкрупнішою європейською державою. Як і в минулі століття, вона (власне декілька не дуже значущих німецьких областей) продовжувала утримувати та експлуатувати великі слов’янські території – Чехію, Моравію, Словаччину, Хорватію, Далмаччину, Сілезію, Буковину, Галичину, а крім них і всю Угорщину.

Революція 1848 року захопила і Австрію. Вона зазнала багатоденних боїв у Вені, повстання в Празі, визвольного руху в Угорщині. Революція привела до влади Установчі збори. Проте, як і всюди в Німеччині, реакція запанувала і тут. Оволодівши положенням, австрійська монархія повернулася до минулої політичної системи.

Між тим все більше проявлялася економічна і військова слабкість Австрії, що пояснювалася її політичним і соціальним ладом. У 1850 році вона зазнала поразки у війні з італійським об’єднуючим рухом і втратила Ломбардію. У 1866 році вона була переможена Прусією.

Намагаючись утримати імперію, що розпадалася, уряд Австрії надавав деякі незначні права з управління місцевими справами Чехії та іншим національним районам. В столиці імперії став функціонувати „парламент” – рейхсрат, що складається з двох палат: палати господ і палати депутатів. Перша стала осередком принців, вищого дворянства та духовенства, друга – фінансистів, фабрикантів та чиновників.

Намагаючись „приласкати” Угорщину, щоб отримати в її особі надійного союзника для пригнічення інших народів імперії, Австрія надала їй в 1867 році внутрішню автономію. Угорщина отримала право на свої законодавчі органи, на свій уряд. Спільні справи Австрії та Угорщини повинні були вирішуватися з допомогою делегацій від їх представницьких органів, що скликалися щорічно.

Імператор Австрії оголошувався разом з тим королем Угорщини і таким чином поєднував у своїй особі обидві частини „двоєдиної імперії”. Офіційною назвою її стала Австро – Угорщина.

Таким чином, у 1867 році багатонаціональна Австрія перетворилася на дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав – Австрії та Угорщини. Перша разом з Галичиною та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга – Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейта.

В Австрії було запроваджено поділ її території на повіти.

Циркули очолювали окружні старости, до компетенції яких належало ведення адміністративних і поліцейських справ, нагляд за торгівлею та промисловістю тощо. Крім того, вони здійснювали нагляд за органами міст, самоврядування яких було значно обмежено, а пізніше ліквідовано.

Характерною рисою місцевого самоуправління було те, що Австрія віддала владу в сільських місцевостях поміщикам, зміцнюючи таким чином феодальні порядки. Виконавчим органом були мандат ори (їх затверджував на посаді староста), які збирали податки, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили в першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання за будь – які провини тощо. Скарги на їхні дії ніколи не давали результату, а навпаки ще більше погіршували становище селян.

Державний устрій

У 1867 році австрійський парламент (рейхсрат) затвердив угоду про утворення Австро – Угорської монархії. Офіційно визнавалася державна унія двох держав. На чолі двоєдиної держави став імператор Австрії, він же король Угорщини. Угорщині дозволено було мати свій парламент, кожна країна мала свою конституцію. Дворянство та крупна буржуазія Угорщини добилися розширення своїх прав. Ця угода верхівки абсолютно ігнорувала корінні потреби працівників. Її основною метою було запобігання назрівання нової буржуазної революції.

Угорський сейм, де засідали в основному представники дворянства та крупної буржуазії, був однопалатним, рейхсрат Австрії складався з двох палат: верхня палата називалася палатою господ, нижня – палатою представників.

У верхній палаті рейхсрату засідали представники земельної аристократії, особи з вищої знаті; частина їх призначалася імператором. Депутати нижньої палати обиралися сеймами областей. Міністри були повністю відповідальні лише перед імператором, а не перед рейхсратом. Влада парламенту була дуже малою, все управління, незалежно від парламенту, здійснювали чиновники. Крім того, імператор міг сам видавати надзвичайні укази, був головою виконавчої влади і головою держави.

У загальному віддані Австро – Угорської монархії зберігалися питання військової справи, фінансів та зовнішньої політики. Відповідно було лише три загальноімперських міністри. Для контролю над ними та вирішення загальноімперських питань, головним чином питання про бюджет, щорічно в столицях обох країн мали скликатися делегації від законодавчих органів (по 60 осіб від кожного).

З невеликими змінами Австро – Угорська дуалістична (двоєдина) монархія проіснувала до кінця першої світової війни.

Політичні кола, які формували структуру державно – правової системи австрійської імперії, спиралися на військову силу, інші репресивні органи. Вони самі визначали тип своєї конституційної монархії і надавали їй видимість демократичної держави, не рахуючись з головним носієм владної функції – народом.

Одним з положень конституційного права, на основі якого формувалися представницькі органи влади, було те, що вся виборча система базувалась на принципі політичної нерівності соціальних станів і забезпечувала легітимність незначній верстві населення в державному управлінні.

Конституційне право політично закріпило багатомірність класових відмінностей і соціально – майнових відносин у суспільстві.

Парламент Австро – Угорської конституційної монархії виконував державно – правові функції, аналогічні парламентам інших європейських держав, але позитивний в основному закон про виборче право дещо спотворювався залишками феодальної системи. Усі закони, прийняті парламентом, набирали чинності лише після затвердження імператором.

Законодавчій орган імперії складався з двох палат: палати панів і палати депутатів. Склад першої палати формувався з найбільш родовитих верств населення – принців, князів, представників великих землевласників і вищого духовенства. Друга палата до 1873 року обиралася за двоступеневим принципом, а після реформи – за куріальною системою. Суть куріальної системи полягала в тому, що всі виборці поділялися на курії: великих землевласників, торговельних і промислових палат, міст, сільських громад.

Судова система

За Конституцією 1867 року в Австрії було створено триступеневу систему судів: повітові, окружні (крайові), вищі крайові суди.

Повітові суди були судами першої інстанції і діяли у складі одного (повітові) або трьох суддів (повітові колегіальні). Повітові суди розглядали цивільні справи і справи про проступки, а повітові колегіальні – деякі цивільні справи і справи про злочини, які не були підсудні судам присяжних. Дія цих судів поширювалась на декілька судових повітів, які входили до складу того або іншого адміністративного повіту.

Крайові суди як перша інстанція розглядали важливі цивільні справи. Вони виступали також як суди другої інстанції при розгляді справ, вирішених повітовими і повітовими колегіальними судами. Очолював крайовий суд президент. До його складу входили президенти сенатів (колегій), радники і технічні працівники.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 року.

Всі цивільні справи і дрібні кримінальні справи розглядалися суддями одноособово. Кожний повітовий суд поділявся на цивільний і кримінальний відділи. Рішення суду в цивільних справах виконувались так званим екзекуційним підвідділом.

Окружні суди виступали як суди першої інстанції при розгляді деяких цивільних (визнання особи померлою, усиновлення, торгівельні та вексельні спори тощо) і кримінальних справ, пов’язаних з тяжкими злочинами.

Найвищою судової інстанцією в державі був, як і до 1852 р., Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Він складався з першого президента, посада якого прирівнювалася до посади міністра, другого президента, п’яти президентів сенатів і 48 суддів.

Остаточне відокремлення суду від адміністрації здійснила Конституція Австрії 1867р. Згідно зі ст.14 цього закону судова і адміністративні функції відокремлювалися на всіх стадіях судочинства, а ст.11 відновила суди присяжних. Практично вони були організовані Законом від 9 березня 1869р. для розгляду справ про злочини і проступки, вчинені працівниками друкованих органів. Кримінально – процесуальний кодекс 1873р. розширив компетенцію судів присяжних і відніс до їх підсудності 22 види тяжких злочинів, вчинення яких загрожувало позбавленням волі строком не менше як п’ять років, а також дев’ять злочинів і два проступки політичного характеру. Суд присяжних складався з суддів сенату крайового суду і 12 присяжних засідателів. Останні виносили вердикт про вину, а судді визначали міру покарання. Списки присяжних засідателів щорічно складалися адміністративними органами. До них включалися особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів. Суд шляхом жеребкування вибирав потрібну йому для розгляду конкретної справи кількість присяжних.

Для військовослужбовців існували військові суди трьох інстанцій – військовий суд, вищий військовий суд і верховний військовий трибунал. До 1912 року ці суди розглядали справи на підставі застарілого і суворого кодексу 1768 року, прийнятого за часів правління Марії Терезії.

Військові суди жорстоко розправлялися з будь – якими порушеннями з боку солдатської маси і поблажливо ставились до осіб начальницького складу.

Торгівельні спори розглядали торгівельні суди у Відні, Празі та Трієсті (останній іменувався торгівельним і морським судом). Спірні питання між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного підприємства вирішували промислові суди, засновані в 1896 році, лише в деяких містах.

Цивільні справи між австрійськими та угорськими підданими за кордоном в першій інстанції розглядали австрійські консулати як консульські суди.

Поза загальною судовою системою знаходився створений в 1867 році Імперський суд, який розглядав спори між австрійськими краями і справи з питань публічного права. Цей суд складався з президента, його заступника, 12 членів і чотирьох їх заступників. Усі вони призначалися імператором довічно з поданням рейхсрату.

Особливе становище в судовій системі займав Верховний маршалківський суд на чолі з великим придворним маршалком, який розглядав справи, пов’язані з членами панівної династії, за винятком імператора. Другою інстанцією для нього був вищий крайовий суд у Відні, а останньою – Верховний судовий і касаційний трибунал.

Конституційний закон про судову владу від 21 грудня 1867 року встановив, що організація і компетенція судів мають визначатися окремими законами. Всі судді проголошувалися незалежними. Вони призначалися імператором довічно. Суддею міг бути австрійський громадянин чоловічої статі, який мав вищу юридичну освіту і стаж практичної роботи не менше трьох років, успішно склав письмовий і усний іспит. Комісії з приймання іспитів створювалися щорічно міністром юстиції при кожному вищому крайовому суді. До їх складу входили професори юридичних факультетів і найбільш кваліфіковані практичні працівники. Судді могли бути звільнені з посади у випадках, передбачених законом, і на підставі правильно постановленого судового рішення. Вони могли бути тимчасово відсторонені від посади за наказом голови суду або за рішенням вищої судової інстанції. Усі працівники судів були зобов’язані складати присягу і неухильно додержуватися конституційних законів. Судочинство як у цивільних, так і в кримінальних справах здійснювалося публічно. Передбачалася подача скарг у кримінальних справах. Право амністії надавалося імператору. Він також мав право пом’якшити покарання, застосовані судом.

Отже, на території Австро – Угорської імперії функціонувала розвинута система судових органів, яка мала певні демократичні ознаки, зокрема такі, як колегіальний, публічний і гласний розгляд справ.

Основи правового устрою (джерела права)

Соціально – економічний та суспільно – політичний розвиток імперії потребував і розвитку нового законодавчого поля. Воно формувалося законами та постановами, які вміщувалися у збірниках. Виходили збірники судових законів, обов’язкових до виконання в усіх провінціях; політичних законів; крайових законів. З 1848р. замість них почали видаватися „вісник державних законів” та „Вісник крайових законів”. Право поділялося на законне і звичаєве.

Відповідно до патенту від 4 березня 1849 року закони мали оприлюднюватися „Вісником державних законів”, а згідно з патентом від 1 жовтня 1849р. – і „Вісником крайових законів”. Законодавчі акти публікувалися десятьма мовами. „Вісник крайових законів” видавався у кожній провінції тією мовою, якою розмовляла більшість її населення.

Патент від 17 лютого 1863 року підтвердив право видання крайових законів та розпоряджень, а Конституція 1869р. – „Вісника державних законів” мовами населення провінцій.

Йосифіанська книга законів забороняла використовувати категорія звичаєвого, тобто такого, що ґрунтується на довготривалому життєвому досвіді, традиціях того або іншого народу, права. Тому у 1811 році відповідним патентом його було скасовано.

Закони поділялися на універсальні та партикулярні, правильні і виняткові. Правильні закони спиралися на загальні засади права, що були основою його системи, а виняткові – на засади необхідності або слушності.

Родинні, майнові, спадкові права з огляду на їх зміст поділялися на негативні, заборонні, довершені, недовершені, самостійні та підпорядковані. Права родового та майнового станів, віросповідання, рівності усіх релігійних конфесій були гарантовані законом, прийнятим 1867 році.

Права спілок, товариств, корпорацій регламентувалися державним і адміністративним правом, зокрема законами про організацію повітів, громад, університетів; про зовнішні правові відносини церкви; адвокатським і нотаріальним статутами; промисловим статутом і законом про організацію банків та торговельних палат.

Право поділялося також на службове, право застави та канонічне. Було закріплено положення про те, що предмет власності знаходиться під охороною не суду, а адміністративної влади. Так, декрет надвірної канцелярії від 14 червня 1776р., про сплавні ріки зарахував їх до предмета права корони, спрямованого на охорону інтересів суспільства. Згідно з відповідним законом всі ріки вважалися власністю держави. Відповідно до законодавства острови на сплавних ріках мали належати власникам землі. Для усунення розбіжностей у законодавстві про власність на природні об’єкти було видано державний закон про води. Відповідно до нього усі ріки, починаючи від місць, де можливе плавання по них на різних плавучих засобах, визнавались власністю суспільства.

Законом про загальні права населення та постановою центрального уряду від 21 грудня 1867 року було визнано рівноправність усіх народів імперії, право кожного народу зберігати і плекати свою мову, звичаї, традиції, релігію. Закон зобов’язував представників місцевої державної влади та самоврядування забезпечити таке ставлення до мов, яке виключало б можливість загострення міжнаціональних суперечностей.

Таким чином, австрійське право, яке формувалося з використанням елементів демократизму, закладало основи для проведення відповідних реформ в Австро – Угорській імперії.

Висновок

Отже, Австро – Угорська імперія утворилася в середині ХІХ ст. шляхом підписання унії в 1867 році між Австрією та Угорщиною, завдяки якій стало можливим припинення революційного руху та залишення панівної верхівки при владі. Саме в цей час положення Австрії на світовій арені похитнулося через поразку у війні з Прусією, тому надаючи певні свободи Угорщині, уряд Австрії розраховував на допомогу Угорщини в подоланні повстань, що набували все більшого поширення.

Австро – Угорська монархія називається ще дуалістичною, оскільки вона була фактично двоєдина: імператор Австрії оголошувався також кролем Угорщини.

Австро – Угорська імперія мала досить розвинуту судову систему, знала перегляд прийнятих рішень в судових інстанціях вищого порядку, а також мала певні демократичні риси, як то змагальність сторін, гласність, публічність та колегіальність розгляду справи. Існували також військові суди, хоча правосуддя в них здійснювалося відповідно застарілих та жорстоких законодавчих актів, які захищали пануючий клас та суворо карали бідноту.

Таким чином, Австро – Угорська імперія протягом нетривалого часу свого існування досягла значного розвитку, як то перехід від звичаєвого права до писаного, обов’язкове друкування нових законодавчих актів, тобто доведення їх до широкого кола населення (яке до речі відбувалося також мовами національностей, що проживали на території імперії), мала розвинену судову систему.

Проте, залишалася також незмінною орієнтація правлячої верхівки на захист землевласників, дворянства та крупної буржуазії, ігноруючи інтереси працівників. Отже, відбувалося досить помітне розшарування суспільства за майновими ознаками, що свідчить про наявність феодальних пережитків в суспільстві.

Список використаної літератури

1.         В.С. Макарчук. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. Київ, Атака – 2001

2.         З.М. Черниловский. Всеобщая история государства и права (история государства и права зарубежных стран). Москва, Высшая школа – 1983

3.         К.Г. Федоров. История государства и права зарубежных стран. Издательство Ленинградского университета, Ленинград – 1977

4.         В.П. Глиняный. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Харьков, Одиссей – 2003

5.         Н.М. Хома. Історія держави та права зарубіжних країн. Львів, Магнолія плюс, Київ – Каравела, Львів – Новий Світ – 2000, 2003

6.         О.А. Жидков. История государства и права зарубежных стран. Часть 2. Издательство Московского университета – 1988

7.         В. Кульчицький. Система судових органів Галичини у складі Австро – Угорщини. Право України № 11, 2001 – стр.137

8.         М. Мацькевич. Конституційне виборче право в Галичині в складі Австрії. Право України, № 3/1999р. – стор.91

9.         Р. Петрів. Право Австрії та Східної Галичини (70-ті роки XVIII – 70-ті роки XIX ст). Право України № 6/2000р, стор.117

10.      Т. Мікула. До питання про загарбання Галичини Австрією. Право України № 8/2002, стор. - 123