Зовнішньополітичний курс Української держави Павла Скоропадського

1. Особливості зовнішньополітичного курсу Української держави Павла Скоропадського

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман навіть встиг відвідати з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи [1, 37].

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П. Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж – виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки – Директорію – під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ [1, 44].

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого – справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Згодом, німецька сторона змусила Скоропадського дати їй письмове зобов’язання не допустити скликання Українських Установчих зборів. Цей крок Гетьмана заблокував конституційний процес і позбавив український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф.А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися байдуже [1, 49].

Спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

2. Національна політика незалежної України. Проблема кримського сепаратизму у 1992–1994 роках

Україна послідовно прагне реалізувати європейський вимір етнонаціональної політики. Задля виконання цього завдання вона, згідно з вимогами міжнародних стандартів, виважено здійснює політико-правове регулювання етнонаціональних взаємин, формує та розвиває етнонаціональне законодавство – один із видів юридичних гарантій прав національних меншин. Сприятливим ґрунтом для такого підходу є теоретичні здобутки у сфері юридичної науки, етнодержавознавства, певні традиції української та радянської державності, які запроваджували, хоч і з різною засадничою метою, юридичні й організаційні гарантії прав національних меншин (як приклад – Закон Української Центральної ради «Про національно-персональну автономію» 1918 року, Закон УРСР «Про мови в УРСР» 1989 року) [10, 82].

Життя засвідчує, що етнонаціональні відносини – це міцний сплав національного й політичного. Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є: проблеми рівноправності й підлеглості; нерівності економічного й культурного розвитку; міжнаціональної ворожнечі; розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у: рівноправності націй; співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів; національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів; підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади; діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій; діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів; взаємозв’язок між національними елітами; вільному розвитку національних культур та мов; формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.

У національній політиці незалежної України спостерігаються дві тенденції: прагнення до політичної єдності та етнічної різноманітності. За словами академіка І. Кураса, ці дві тенденції є філософською парадигмою етнополітики.

Представники національних меншин мешкають у різних регіонах України. 72 відсотки росіян компактно проживають у Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Миколаївській, Херсонській, Одеській областях. У цілому компактно проживають білоруси, молдавани, німці, поляки, болгари, угорці, румуни, греки, кримські татари. Представники інших національних меншин мешкають некомпактно, в різних місцевостях України. Це породжувало ряд життєвих ситуацій. По-перше, у районах компактного проживання була можливість створювати загальноосвітні школи для дітей певних національних меншин. Ті ж національності, які проживали некомпактно, такої можливості не мали. По-друге, більшість представників національних меншин, переважно, не володіли українською мовою або віддавали перевагу російській.

Незважаючи на посилену пропаганду українського націоналізму, непрості взаємини двох найчисленніших етносів – українського і російського, невирішеність проблем репресованих народів, зокрема, кримськотатарського, в Україні не дійшло до жодних серйозних міжетнічних зіткнень. Це зумовлено рядом обставин. По-перше, закріпленням у Конституції, що Український народ – це громадяни України всіх національностей. По-друге, наявністю законодавчих актів щодо сприяння з боку держави розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. По-третє, громадяни України усіх етносів мали право не тільки вступати до загальноукраїнських політичних партій, рухів, громадських організацій, але й створювати національні об’єднання.

За умов багатоетнічності великого значення набувають проблеми мови. На її вагому роль у громадсько-політичному житті країни неодноразово вказували відомі вчені. Мова є об’єктивним чинником існування суспільства. Вона не просто засіб спілкування особистостей між собою, а відображення їх мислення, засіб сприйняття явищ, процесів у громадсько-політичному житті.

М.С. Грушевський характеризував мову як засіб, який дозволяє «…дати найбільше реального знання освітнього, культурного й політичного матеріалу своєму громадянству, своєму народові».

В Конституції закріплено, що статус державної має українська мова. Окрім того, Конституцією юридично визначено, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

На початку лютого 2000 р. Рада з питань мовної політики при Президентові України погодила проект постанови Кабінету Міністрів «Про додаткові заходи з розширення функціонування української мови як державної».

Серед заходів, визначених постановою значились: 1) завершення роботи з приведення мережі навчальних закладів у відповідність з етнічним складом населення; 2) приведення режиму мовлення загальноукраїнських і регіональних недержавних телекомпаній у відповідність з вимогами виданих їм ліцензій; 3) розробка програм дерусифікації сфер спорту і туризму; 4) приведення репертуарів театрів у відповідність з їх мовним статусом та ін.

Заплановано переатестацію державних службовців усіх категорій і рангів з урахуванням рівня володіння ними українською мовою і використання її при виконанні службових обов'язків.

Вказані заходи викликали своєрідну реакцію з боку різних політичних партій та громадських організацій.

5 лютого 2000 р. в Києві відбувся Міжнаціональний форум України. На ньому відзначалися проблеми, які вимагали якнайшвидшого вирішення. По-перше, було констатовано неправомірність розформування Держкомнаціональностей. Етносоціальні, етнокультурні проблеми в Україні залишились, а державний орган, який би регулював і вирішував їх, відсутній. По-друге, вказувалося, що у проекті бюджету-2000 не передбачено підтримки національних товариств (а їх було 430), крім української «Просвіти». По-третє, хоч закони України гарантують право усім меншинам на національно-культурну автономію, користування і навчання рідними мовами, розвиток культурних традицій, літератури, засобів масової інформації, використання символіки, проведення свят, практика не раз засвідчувала декларативність подібних гарантій. По-четверте, припинено випуск додатків до газети «Голос України» на семи мовах національностей, що мешкають в Україні.

Учасники форуму ухвалили звернення до керівних органів усіх рівнів і місцевого самоврядування з викладенням пропозицій щодо усунення недоречностей у галузі міжнаціональних відносин. Зокрема, вказувалося на неконституційність проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про додаткові заходи щодо розширення функціонування української мови як державної». При цьому підкреслювалося, що замість урівноваженої програми всебічної підтримки української мови, широкої пропаганди кращих зразків української словесності і культури, а також замість підтримки російської та інших мов, рідних для мільйонів громадян України, у постанові запропоновано серію фіскальних і, по суті, репресивних заходів.

О. Свистунов, обраний керівником Міжнаціонального форуму України, наголосив, що головним завданням нової структури є утвердження на державному рівні поліетнічної концепції розвитку нашої держави, яке передбачає формування українського суспільства рівноправними компонентами – українською нацією, національними меншинами і корінними народами.

Характерно, що схожих підходів дотримувалися провідні вчені та політики України.

І. Дзюба вважав, що проблеми, пов'язані із утвердженням української мови як державної, не знімають з української держави обов'язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, – за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов'я, гагаузів, а найтяжча – у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови, як однієї з трьох державних у Криму. Однак, при цьому підкреслювалося, що ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови.

Таким чином, у ситуації, що складалась на Україні після проголошення незалежності, державна мовна політика повинна була поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.

Значну роль у визначенні заходів щодо життєдіяльності етносів, що мешкали в Україні, відігравала Рада представників громадських організацій національних меншин при Президентові України, яка покликана сприяти найшвидшому розв’язанню найгостріших міжнаціональних проблем, не доводячи до виникнення конфліктів, прискоренню побудови в Україні демократичної держави.

В контексті вирішення проблеми міжнаціональних відносин в незалежній Україні слушною здається думка В. Войтенко, що «ні греки, ні євреї, ні болгари, ні росіяни з примусу політичними партнерами українців не стануть. Ідеться про те, щоб усі мали право на вибір: 1) стати гідними громадянами України, зберігаючи свою культурну ідентичність, але розуміючи, що ця держава – українська (і українською є державна мова); 2) забезпечити рівні права усім своїм громадянам, незалежно від їх етнічних коренів; 3) надати можливість тим, хто цього прагне, виїхати за кордон за правилами цивілізованої еміграції».

Отже, багатоетнічність Українського народу суттєво впливала на процеси розбудови громадянського суспільства в незалежній Україні. Загалом, усі нації та народності, що мешкають на її теренах, мали можливість, при бажанні, вести досить осібне культурно-національне життя. Були сформовані національні партії та громадські організації, котрі захищали інтереси певних національностей на місцевому та загальнодержавному рівні. Це сприяло тому, що, фактично, не було відкритих міжнаціональних конфліктів. Проте, на деяких територіях зберігалися сепаратистські настрої, що мали національне підґрунтя (Крим, Південь та Схід України). Досить гостро стояло мовне питання (суспільний рух за визнання другою державною мовою на Україні, поряд з українською, російської мови). Подальша стабільність міжнаціональних відносин буде залежати, головним чином, від виваженості державної етнонаціональної політики.

З початку 90‑х років у розвитку політичних процесів в Автономній Республіці Крим почали зростати негативні тенденції. У 1992–1994 рр. реально постало питання про вихід Криму із складу України та, а отже – про подальше існування цілісної незалежної держави. Загострювалася внутрішньополітична ситуація, накопичувалися проблеми облаштування кримських татар. На розвиток політичних процесів автономії негативно впливали зовнішні фактори, зокрема, російський. У 1995–1998 рр. деякі негативні тенденції вдалося подолати: визначений статус Криму як автономії у складі України, зменшився вплив сепаратистських сил.

У середині 90‑х різноаспектна тематика кримського політичного дискурсу, як правило, традиційно актуалізувалася в періоди розгортання конфліктів та криз, рушієм яких слугували питання унормування взаємин між центром та автономією, боротьба за розподіл сфер політичного та економічного впливу й зокрема боротьба за вплив на загальну ситуацію в АР Крим криміногенних угруповань.

Період новітньої кримської історії, відлік якого ведеться від часів набуття Україною незалежності та відновлення в Криму статусу автономії на початку 90‑х років, був позначений гострими проявами кримського сепаратизму. Своєю чергою, вплив офіційного Києва на процеси в автономії був вельми слабким. Недивно, що наступний етап конституювання взаємин, що хронологічно збігається з періодом діяльності Верховної Ради Криму, обраної 1994 року, охарактеризувався чіткими проявами конфронтації між центром і автономією та беззастережними виявами сепаратизму з боку владних кримських еліт.

Упродовж 1995–1998 років тривав процес законодавчого узгодження статусу автономії в складі України. Тодішня стратегічна спрямованість кримських еліт на здобуття самостійності Криму зумовлювала й основні лейтмотиви діяльності ВР РК на початковому етапі. Цьому сприяли й зовнішні впливи з боку РФ стосовно статусу Криму.

Фактичний перелом у відносинах між центром і автономією намітився після ліквідації в березні 1995 році інституту президентства в Криму та скасування низки законів Республіки Крим, які фактично проголошували її самостійним утворенням. Зокрема, було скасовано Конституцію РК у редакції від 6 травня 1992 року. Достатньо пригадати, що з 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, постановами Верховної Ради України було скасовано 48 – як такі, що суперечать українському законодавству [10, 99].

Черговий етап розвитку взаємин між офіційним Києвом і Сімферополем ознаменувався побудовою вертикалі української виконавчої влади в Криму та поступовим згасанням так званої «війни законів» і «протистояння постанов». У березні 1994 року президентським указом було призначено представника глави держави в Криму, хоча закон «Про представництво Президента в Автономній Республіці Крим» було ухвалено ще 1992 року. Верховна Рада АРК отримала право призначати та звільняти глав уряду за погодженням з Президентом України. Це положення пізніше було включено до ст. 136 Конституції України та введено до Конституції АРК. А в указі Президента України «Про органи державної виконавчої влади Автономної Республіки Крим» від 19 серпня 1995 року йшлося про створення на півострові державних районних адміністрацій, підпорядкованих уряду Криму, Кабінету Міністрів України та Президентові України. Такий устрій фактично включав Крим у загальну уніфіковану систему влади в Україні.

Ключовим чинником, який справив визначальний вплив на повернення автономії в рамки правового поля України, стало затвердження Конституції України, де було представлено й положення щодо статусу та повноважень АР Крим. Нині взаємини центральної влади та інститутів влади на півострові почасти визначаються статями 134–139 Конституції України, Конституцією АР Крим 1998 року, законами України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим» (1998 р.), «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим» (2006 р.), іншими законами України та нормативно-правовими документами.

Згадані закони додатково уточнюють засади правового статусу АРК, відповідно до яких влада автономії має більш широкі, ніж влада областей, повноваження. Зокрема, ВР АРК має набагато ширше, ніж обласна рада, коло нормотворчих та установчих повноважень, які є похідними від повноважень держави. За цього віднесення Верховної Ради до системи державної влади потребує врахування того факту, що вона покликана також представляти інтереси територіальних громад, місцевого самоврядування, що, як наголошують експерти, дає підстави говорити про подвійну природу цього владного органу. Таким чином, Верховна Рада фактично акумулює в собі, окрім повноважень державного характеру, і повноваження органу місцевого самоврядування – обласної ради народних депутатів.

1998 року було ухвалено Конституцію АР Крим. В основу нового проекту було покладено статус автономії, закріплений у Конституції України. Крим проголошувався автономною республікою, яка є складовою суверенної України і хоча не має суверенітету, але має самостійність у межах питань її відання. У тексті були відсутні такі поняття, як «держава», «громадянство АРК», «закони АРК», які би вказували на наявність статусу суверенного утворення. Саме навколо цих понять тривалий час продовжувалися гарячі суперечки і саме їх наявність не дозволяла українському парламенту затвердити цей документ [10, 104].

Згідно із затвердженим кримським парламентом проектом Основного Закону автономії, призначення керівників силових структур мало обговорюватись як із головою Верховної Ради Криму, так і з кримським прем'єром.

Однак, про остаточне розв’язання політичних проблем в Автономній Республіці Крим говорити поки що завчасно. Більше того, проведений аналіз доводить, що в автономії зберігається значний конфліктний потенціал. Це зумовлено такими чинниками: недостатністю правового регулювання відносин між Києвом і Сімферополем; недосконалістю механізму вирішення політичних конфліктів як на центральному, так і на регіональному рівні; міжбюджетним протистоянням між центром і автономією; загальною політичною нестабільністю в АРК; специфікою національних і релігійних проблем у Криму; низкою невирішених політико-правових і соціально-економічних проблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням та відновленням прав депортованих, зокрема, кримськотатарського народу; а також помітним впливом на ситуацію в Криму зовнішніх факторів, які охоплюють економічну, політичну, гуманітарну, інформаційну та воєнно-політичну сфери.

3. Причини переходу від політики «воєнного комунізму» до НЕПу

 

Економічна політика більшовиків періоду Громадянської війни отримала назву «воєнного комунізму» (хоча сам термін був введений в обіг ще влітку 1917 р. Відомим соціалістом А.А. Богдановим). Дане поняття включало в себе не просто економічну політику в умовах воєнного часу, але і певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної. Передбачалося, як зазначав В.І. Ленін, безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі за допомогою коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В.І. Ленін називав наявність таких суб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції і допомогою західноєвропейського пролетаріату.

У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу … Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному [6, 113].

Таким чином, політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в 1918–1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого – на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.

У результаті проведення політики воєнного комунізму були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. Більшовикам вдалося мобілізувати сили і підпорядкувати економіку цілям забезпечення Червоної Армії боєприпасами, обмундируванням, продовольством.

Економічна криза. У той же час для економіки країни війна і політика воєнного комунізму мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р.; виробництво великої промисловості становило 13% від довоєнного, в т.ч. важкої промисловості – 2–5%. Робітники йшли в село, де ще можна було прогодуватися. Закінчення бойових дій не принесло полегшення. В початку 1921 р. закрилися багато хто з ще діючих підприємств, у тому числі кілька десятків найбільших петроградських заводів.

Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920–1921 рр. в країні вибухнула голод.

Соціально-політична криза. Політика воєнного комунізму, заснована на насильстві, перш за все щодо селянства, викликала справжню війну в селі і поставила під сумнів сам факт збереження влади більшовиків. У період громадянської війни, коли білогвардійські уряду спробували забезпечити повернення землі великим власникам, боротьба селян з більшовиками ослабла і обернулася проти білих. Але з закінченням активних військових дій вона спалахнула з новою силою.

Аж до серпня 1921 діяла армія Н. Махно. Наприкінці 1920 – початку 1921 р. тривали селянські повстання в ряді регіонів Росії (включаючи Західний Сибір, Дон, Кубань). У січні 1921 р. селянські загони загальною чисельністю 50 тис. чоловік під командуванням О.С. Антонова ліквідували владу більшовиків у Тамбовської губернії, вимагаючи не тільки скасування продрозверстки, але і скликання Установчих зборів. Лише влітку армії М.Н. Тухачевського вдалося придушити повстання, застосувавши артилерію, танки і навіть авіацію.

Одночасно проходили страйк робітників, виступи в армії та на флоті, найбільшим з яких стало повстання моряків Кронштадта, що виступили під гаслом Ради без більшовиків. Показово, що повсталих підтримала більшість кронштадтських більшовиків [6, 115].

Феномен військового комунізму включав в себе не тільки економічну політику, а й особливий політичний режим, ідеологію і тип суспільної свідомості. У процесі здійснення політики воєнного комунізму в суспільній свідомості склалися певні уявлення про моделі соціалізму, яка включала в себе знищення приватної власності, створення єдиної загальнодержавної безриночної системи шляхом ліквідації товарно-грошових відносин, натуралізацію заробітної плати як найважливішої умови побудови комуністичного безгрошового господарства.

Але гостра політична та економічна криза підштовхнув вождів партії до перегляду всієї точки зору на соціалізм. Після широкої дискусії кінця 1920 – початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921 р.) почалася скасування політики військового комунізму.

Причини переходу до нової економічної політики

Економічні. Потреба у зміні внутрішньополітичного курсу Радянської держави після закінчення громадянської війни була викликана кризою, який набув тотального характеру, торкнувшись область економічних, політичних і соціальних відносин. Державна політика розподілу не виконала завдання забезпечення міського населення продовольством. Політика воєнного комунізму надала розвитку економіки односторонній характер і стала гальмом розширеного відтворення. Потрібно було відновлення зруйнованого війною і військовим комунізмом господарства.

Соціально-політичні. Економічні проблеми тісно перепліталися з найважливішими питаннями політики, такими, як ставлення до радянської влади. Небажання терпіти продрозверстку призвело до створення повстанських осередків в Середньому Поволжі, на Дону, Кубані. У Туркестані активізувалися басмачі. У лютому – березні 1921 р. західносибірських повстанці створили збройні формування в декілька тисяч чоловік. 1 березня 1921 спалахнув заколот в Кронштадті, в ході якого висувалися політичні гасла (Влада Радам, а не партіям!, Поради без більшовиків!). Пройшли страйки і демонстрації робітників. З критикою надзвичайних заходів в економіці виступали представники партій помірних соціалістів, які підтримували з кінця 1918 р. боротьбу більшовиків з білими і інтервентами.

У результаті радянський режим зіткнувся з серйозною внутрішньополітичною кризою. Виникла реальна загроза влади більшовиків. В умовах відсутності світової революції тільки угода з селянством могло врятувати становище. Питання про зміну економічного курсу – заміну продрозверстки натуральним податком – опинився в центрі партійних дискусій.

Суть НЕПу (1921–1928 рр.). Початок цій політиці поклало рішення про заміну продрозверстки натуральним податком, прийняте на Х з'їзді РКП (б) у березні 1921 р. Спочатку неп розглядався більшовиками як тимчасовий відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил. У розряд відступів включався повернення до держкапіталізму (у ряді галузей економіки) і здійснення зв'язки між промисловістю і сільським господарством на основі торгівлі і грошового обігу. Потім неп оцінювався вже як один з можливих шляхів до соціалізму через співіснування соціалістичного і ринкового господарства і поступове – при опорі на командні висоти в політиці, економіці, ідеології – витіснення несоціалістичні господарських форм. Це означало, що все селянство (а не тільки його найбідніша частина) ставало повноправним учасником соціалістичного будівництва [6, 121].

НЕП означав перш за все відновлення товарно-грошових відносин в торгівлі, промисловості, сільського господарства з метою відновити промисловість і налагодити товарообмін між містом і селом передбачалося:

– Проведення часткової денаціоналізації промисловості, розвиток дрібного і кустарного виробництва;

– Запроваджувався госпрозрахунок, створювалися госпрозрахункові об'єднання – трести й синдикати;

– Відбувся відмова від трудових мобілізацій і вирівнюючої оплати праці;

– Створювалися держкапіталістичних підприємства – у формі концесій, змішаних товариств, оренди.

Список використаної літератури

 

1. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ: Нарис політичної історії. – К., 1993

2. Жулинський М. Силою, волею, словом народу // Голос України. – 1993. – 28 січня

3. Іванов В. Історія держави і права України. – К., 2003

4. Історія держави і права України. – у 2‑х т. – Т. 1, 2. / За ред. В. Тація. – К., 2003

5. Історія держави і права України: Хрестоматія. – К., 1992

6. Історія України. Під ред. В. Смолія. – К., 1997

7. Копиленко О. Уроки Центральної Ради // Радянське право. – 1991. – №11

8. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1994

9. Кульчицький В., Настюк М., Тищик Б. Історія держави і права України. – К., 1996

10. Політична історія України. – К., 2001

11. Сторінки історії УРСР: факти, проблеми, люди. – К., 1990

12. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993