Історичні портрети К.М. Деревянко і І.Д. Черняховського

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Реферат

Історичні портрети К.М. Деревянко і І.Д. Черняховського

Черкаси 2010

План

 

Вступ

1. Історичний портрет Дерев’янка Кузьми Миколайовича

2. Іван Данилович Черняховський

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

Актуальність теми полягає в тому, що сьогодні, як ніколи усім нам потрібна правда і пам’ять про найжорстокішу і найкровопролитнішу в історії людства війну, про покоління тих людей, які чесно і до кінця виконали свій громадянський обов’язок, захищаючи свою рідну землю від загарбників, винесли на своїх плечах весь тягар повоєнної перебудови.

Жителі Черкащини пишаються своїми земляками такими як – Герой Радянського Союзу генерал армії І.Д. Черняховським і видатний полководець та військовий дипломат К.М. Дерев’янко.

Мета реферату полягає у дослідженні життя та діяльності К. Дерев’янка та І. Черняховського, визначенні іх внеску в історію нашого краю.

Відповідно до мети сформувались наступні завдання реферату:

1.   охарактеризувати історичний портрет Дерев’янка К.М.;

2.   дослідити життя та діяльність Черняховського І.Д.

Структурно робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. Історичний портрет Дерев’янка Кузьми Миколайовича

 

Своїм підписом від імені радянського Верховного Головнокомандування під актом капітуляції Японії генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко поставив крапку в історії Другої світової війни

Вибір, який випав на нашого співвітчизника, був не випадковим. Враховувалися його військові заслуги, досвід, особисті якості, висока ерудиція, знання англійської та японської мов. Не останню роль відіграло й те, що Кузьма Миколайович був українцем — представником великої нації, яка зробила неоціненний внесок у розгром фашизму й мілітаризму.

Видатний воєначальник та дипломат Кузьма Миколайович Дерев’янко народився 14 листопада 1904 року в селі Косенівка Уманського повіту Київської губернії (нині Уманський район Черкаської області). Його батька односельчани глибоко поважали: він добував хліб насущний тяжкішою працею каменотеса.

Восени 1912 року Кузьма пішов у місцеву церковно-приходську школу, а в 1917 році на останні копійки батьки відрядили здібного хлопця на навчання в першу українську гімназію ім. Б. Грінченка в Умані. Нужда не раз змушувала Кузьму переривати навчання, щоб заробити сім’ї на життя. З третього класу через злидні він таки залишив гімназію і разом з батьком працював каменотесом у гранітних кар’єрах [ 5,12 ].

У 1922 році, поклавши у торбинку нехитрі харчі, зібрані матусею, і «Кобзар» улюбленого Тараса Шевченка, Кузьма вирушив на навчання в Київську військову школу. Згодом, після її розформування, Дерев’янка разом з іншими найбільш здібними курсантами переводять для подальшого навчання у Харківську школу червоних старшин. Там він, зокрема, опановує японську мову.

Після навчання — командир взводу, командир роти, начальник штабу полку, помічник начальника відділу Українського військового округу. Служив Дерев’янко відмінно — вже через рік командування взводом отримав першу нагороду — іменний срібний портсигар. З 1933 року — слухач спецфакультету з підготовки воєнних розвідників Військової академії ім. Фрунзе (м. Москва), де його здібності реалізувались також в оволодінні англійською та польською мовами. Привітний, життєрадісний, уважний до друзів, Кузьма не тільки відмінно вчився, а й був ініціатором різних спортивних змагань, чудово грав у футбол, любив співати. Акомпануючи собі на балалайці, разом з дружиною та сином (вона грала на гітарі, він — на мандоліні) задушевно співав українські пісні, якими заслуховувалися не тільки товариші по навчанню, а й командири — зокрема тодішній начальник академії маршал Шапошніков [5,12].

Після навчання, з 1936 року виконував особливе завдання уряду — організовував і керував перевальною базою на станції Сари-Озек у Казахстані, через яку здійснювалося постачання китайської армії, що вела війну з японськими агресорами. У виснажливу спеку, через піщані бурі, сніжні бурани, в жорстокий мороз через височенні гори Тянь-Шаню, піски однієї з найбільших пустель планети — Гобі, по маршруту протяжністю більше трьох тисяч кілометрів червоноармійці під його командуванням переправляли китайським патріотам гвинтівки, кулемети, гармати, патрони, снаряди, міни. За виконання цього завдання 1938 року він був нагороджений найвищим у СРСР орденом Леніна. Такої відзнаки в той час удостоювались одиниці.

У 1939–1940 роках Кузьма Дерев’янко — начальник штабу особливої лижної бригади. З початком Великої Вітчизняної війни — начальник розвідвідділу Північно-Західного фронту, особисто здійснював глибоку розвідку та військові операції в тилу фашистів. Так, у середині серпня 1941 року він очолив рейд у тил гітлерівців, у результаті якого з концтабору під Старою Русою було звільнено багато бійців.

У 1942 році він отримує звання генерал-майора і призначається начальником штабу 53-ї армії. З літа 1943 року в складі Степового фронту бере участь у Курській битві, звільненні Харкова. Згодом маршал Жуков високо оцінив роль командування, в тому числі — штабу цієї армії, яке, за словами видатного полководця, «відмінно керувало військами в складній обстановці». Особливо він зазначив, що в цій армії «у всіх штабах підвищилась організованість, поліпшилось управління, організація розвідки, і, що найголовніше, штаби і командування набули навичок у швидкому й глибокому аналізі обстановки».

3 грудня 1943 року Дерев’янко як начальник штабу 57-ї армії, а потім — 4-ї гвардійської армії бере участь у битві за Дніпро. В успішному завершенні Корсунь-Шевченківської битви є і його значний внесок. Зокрема, добре спрямованим ударом гвардійців у районі Шендерівки і Лисянки було знищено німецьке угруповання Штеммермана, яке намагалось вирватися з оточення [3,11]. Важко передати радість і гордість матері Секлети Герасимівни за сина, коли той завітав у щойно звільнену бійцями його армії рідну Косенівку! Штаб армії, очолюваний Дерев’янком, вміло організовував розгром гітлерівців у ході Яссо-Кишинівської операції, під час прориву оголошеної Гітлером «неприступною» оборонної лінії «Маргарита» в районі озера Балатон в Угорщині, звільнення Будапешта і Відня. Не раз його ім’я як досконалого полководця згадувалось у наказах Верховного Головнокомандувача. Бойові соратники зауважували, що Кузьма Миколайович був розумним, твердим, дбайливим воєначальником, який, коли треба — то й зі зброєю в руках безпосередньо брав участь у боях.

За ратні подвиги, високе військове мистецтво він був удостоєний звання генерал-лейтенанта, найвищих державних нагород, зокрема став одним з небагатьох генералів, які були нагороджені всіма трьома орденами імені видатних полководців — Богдана Хмельницького, Суворова і Кутузова.

По закінченні війни в Європі Кузьма Михайлович представляв СРСР у Союзній раді по Австрії, а влітку 1945 року його було призначено представником радянського Верховного Головнокомандування при штабі Союзних військ на Тихому океані на чолі з американським генералом Д. Макартуром, що вели війну з японськими агресорами.

Після тривалого перельоту Дерев’янко прибуває в штаб Союзних військ у м. Маніла на Філіппінських островах, співпрацює там з американськими та іншими союзними вояками. Коли настав час підписувати Акт капітуляції Японії, саме йому було доручено зробити це від імені СРСР, хоча до такої місії готувалися й інші.

Підпис нашого співвітчизника під Актом капітуляції Японії, без сумніву, став ще одним вагомим аргументом у тих гострих дискусіях, що відбувалися між СРСР, США та Великобританією у зв’язку з підготовкою до створення ООН. Ще у вересні 1944 року Сталін писав Рузвельту: «Вам, звичайно, відомо, що, наприклад, Україна і Білорусія, які входять у Радянський Союз, за кількістю населення і політичним значенням переважають деякі держави, стосовно яких ми всі згодні, що вони повинні бути віднесені до числа ініціаторів створення Міжнародної організації». Згодом, на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.), а потім на конференції в Сан-Франциско пропозиція СРСР була прийнята: Україна поставила свій підпис під Статутом ООН, стала одним з фундаторів цієї організації. Проте на Заході висловлювали сумнів з цього приводу. Ситуація ускладнювалася і через смерть президента США Рузвельта, з яким вже було досягнуто певну домовленість. А угоди про заснування ООН набирали чинності після ратифікації їх парламентами відповідних країн. Це мало відбутися після повного закінчення Другої світової війни. Висунення українця в центр подій врешті-решт поклало край невизначеності та всіляким інсинуаціям. Наприкінці жовтня 1945 року й американський конгрес ратифікував документи стосовно ООН, що сприяло остаточному утвердженню України як повноправного члена всесвітньої міжнародної організації.

Однак це сталося пізніше. А 30 серпня 1945 року К. М. Дерев’янко разом з Д. Макартуром літаком прибуває до Японії. 2 вересня 1945 року відбулась заключна подія Другої світової війни. До американського лінкору «Міссурі», що стояв у Токійській затоці, підійшов катер з найвищими військовими чинами. Постукуючи ціпком, по трапу на палубу корабля зійшов уповноважений імператора Японії міністр закордонних справ М. Сігеміцу, за ним — начальник генерального штабу І. Умедзу. У повній тиші підписали Акт, в якому визнавалася поразка Японії, а її військо і народ зобов’язувалися негайно припинити воєнні дії, безумовно виконувати всі вимоги і вказівки союзників. Потім цей документ скріпили підписами представники країн-переможців. Коли до столу попрямував повноважний представник СРСР генерал К. М. Дерев’янко, американські моряки дружно зааплодували [5,12].

Через кілька днів відважний генерал з величезною небезпекою для власного здоров’я відвідує японські міста Хіросіма та Нагасакі, нещодавно піддані американському атомному бомбардуванню. Виходивши вздовж і поперек радіоактивне згарище, він складає детальний його опис і фотографує побачене.

Наприкінці вересня 1945 року його викликають до Москви. Там він доповідає Йосипу Сталіну про капітуляцію Японії, про становище в цій країні, стан її армії, зокрема військово-морських сил. Особливо уважно був розглянутий його звіт і фотографії щодо наслідків атомного бомбардування Японії. Діяльність генерала було повністю схвалено. А його матеріали про атомне бомбардування були використані під час розробки радянської атомної зброї.

У січні 1946 року Кузьма Миколайович був призначений представником СРСР у Союзній раді з місцем перебування в Токіо. Рада, в яку, крім Дерев’янка, входили генерал Д. Макартур (США), представники Китаю та Великобританії, контролювала виконання умов капітуляції й усе післявоєнне життя Японії. Шість років існування Ради проходили у постійному жорсткому протиборстві з американською стороною. Тривала «холодна війна», з 1950 року почалися воєнні дії у Кореї. За таких умов Дерев’янко виявляв велике вміння й наполегливість у відстоюванні позицій своєї держави, підтримував інтереси японського народу. Наприклад, він неодноразово пропонував заходи стосовно демократизації післявоєнної Японії; підготував і вніс на обговорення Ради 33 заяви й меморандуми з різних проблем щодо відносин з американською адміністрацією, про шляхи відбудови й розвитку японської економіки і культури, про радянсько-японські взаємовідносини тощо.

Робота ускладнювалась тим, що в Москві не завжди приділяли необхідну увагу проблемам невеликої групи радянських представників. Збереглося цікаве свідчення К. Симонова, який разом з іншими письменниками відвідав Японію в 1946 році і після повернення був прийнятий міністром закордонних справ СРСР В. М. Молотовим. К. Симонов згадував, що той «…слухав мене уважно й доброзичливо. Все це було до того моменту, поки я не заговорив, що у мене є доручення генерала Дерев’янка. Питання, про яке йде мова — зміна характеру строків і норм постачання того маленького контингенту, батальйону військ, який прибув у розпорядження нашого члена Контрольної Ради, — вимагає невідкладного вирішення. Бо практика, яка існує, нікуди не годиться. — Це не його справа — ставити такі питання через третіх осіб, — жорстко сказав Молотов про Дерев’янка, сказав зі злістю».

Але для Кузьми Миколайовича інтереси справи були вищі за все. Незважаючи на очевидну небезпеку подібного ставлення з боку найвищих радянських посадовців, він продовжував настійливо домагатися вирішення відповідних проблем, активно відстоювати свою позицію [4,6].

У 1952 році після укладення мирного договору з Японією (сталінське керівництво його так і не підписало) Союзна Рада припиняє існування. Дерев’янка переводять у Москву, де він працював на високих посадах у міністерстві оборони, начальником кафедри військової академії. Але наслідки жорсткого ядерного опромінення під час відвідання Хіросіми й Нагасакі неухильно погіршували його здоров’я. 14 листопада 1954 року в лікарні героя відвідали маршали С. К. Тимошенко та П. А. Ротмистров і від імені найвищого керівництва поздоровили з п’ятдесятиріччям, а 30 грудня того ж року він помер. Некролог, надрукований у «Правде», «Красной звезде», підписали прославлені полководці Другої світової війни — Г. К. Жуков, В. Д. Соколовський, І. С. Конєв, Р. Я. Малиновський та інші. З державними почестями, під звуки прощального салюту К. М. Дерев’янка поховали на Новодівичому цвинтарі в Москві.

В інших країнах їх громадяни, які підписали Акти капітуляції Німеччини та Японії (Г. К Жуков у Росії, Д. Макартур у США, наприклад) вважаються національними героями, до їх пам’яті ставляться з великою шаною. В Україні, як і в Росії, ім’я Кузьми Миколайовича Дерев’янка до останнього часу було забуте. І лише у травні 2007 року на звернення групи вчених та громадських діячів, державних, наукових, громадських інституцій за мужність і самовідданість у роки Другої світової війни, визначні дипломатичні заслуги в повоєнному врегулюванні міждержавних відносин Президент України присвоїв К. М. Дерев’янку звання Героя України (посмертно). Проте інші заходи, що передбачалося здійснити для вшанування пам’яті Героя, поки ще нереалізовані, а саме: не названі його іменем вулиці в Києві та в Черкасах, не присвоєне його ім’я одному з військових учбових закладів, не випущені пам’ятні монета та поштова марка [4,8].

Тож повернути із забуття ім’я цього уславленого генерала, який розчерком свого пера поставив останню крапку в історії Другої Світової війни, — наш загальний обов’язок. В ім’я Миру та справедливості.

 

2. Іва́н Дани́лович Черняхо́вський

Іван Данилович Черняховський (29 червня 1906, Оксанина — 18 лютого 1945, Східна Пруссія) — радянський офіцер, Двічі Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни командуючий 60-ю армією Воронезького фронту, генерал-лейтенант; командучий військами 3-го Білоруського фронту, генерал армії.

Народився 16 (29) червня 1907 року в селі Оксанина (нині Уманського району Черкаської області) в сім'ї селянина. У 1913—1919 роках навчався в Вапнярський початковій залізничній школі. Працював пастухом, потім з жовтня 1919 по квітень 1920 року безпритульничав на гальмівних майданчиках товарних вагонів. З травня 1920 по грудень 1922 року працював колійним робітником, підручним слюсаря. Навесні 1922 року екстерном склав іспити за курс неповної середньої школи, був обраний секретарем Вербовського комсомольського осередку. З грудня 1922 по травень 1923 року — провідник вантажів 1-ї державної заготівельної контори; з травня 1923 по вересень 1924 року — станкового бондар, шофер Новоросійського 1-го державного цементного заводу «Пролетарій» [1,11].

У Червоній Армії з 1924 року. З вересня 1924 року по жовтень 1925 року був курсантом Одеської піхотної школи, до якої спрямований по комсомольській путівці Новоросійського окружного комітету комсомолу. З жовтня 1925 по серпень 1928 року — курсант Київської артилерійської школи. Член ВКП(б) з 1928 року. З вересня 1928 по червень 1929 року — командир взводу 17-го корпусного артилерійського полку Українського військового округу; в червні-липні 1929 року — тимчасово виконуючий посаду начальника зв'язку 17-го корпусного артилерійського полку; в липні-вересні 1929 року — знову командир взводу 17-го корпусного артилерійського полку; з вересня 1929 по квітень 1930 року — помічник командира батареї з політичної частини 17-го корпусного артилерійського полку; з квітня по липень 1930 року — начальник топографічного загону 17-го корпусного артилерійського полку. У 1930 році закінчив вечірню середню школу. З липня 1930 по травень 1931 року — командир розвідувальної навчальної батареї 17-го корпусного артилерійського полку.

З травня 1931 по травень 1932 року — слухач Військово-технічної академії імені Ф. Е. Дзержинського. З травня 1932 по листопад 1936 року — слухач командного факультету Військової академії механізації і моторизації РСЧА. Володів французькою мовою.

З січня по липень 1937 року — начальник штабу 2-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади Київського військового округу; з липня 1937 по травень 1938 року — командир 1-го танкового батальйону 8-ї механізованої бригади Білоруського Особливого військового округу; з травня 1938 року по липень 1940 року — командир 9-го окремого легко-танкового полку Білоруського Особливого військового округу. Атестований як «виключно сумлінний, відмінно знаючий військову справу, користується діловим авторитетом командир». З липня 1940 по березень 1941 року — заступник командира 2-ї танкової дивізії Прибалтійського Особливого військового округу [1,11].

З березня 1941 року, в 35-річному віці, став командиром 28-ї танкової дивізії 12-го механізованого корпусу Прибалтійського Особливого військового округу (з червня 1941 року — Північно-Західного фронту), з якою він вступив в бій у червні 1941 року.

У ході великої вітчизняної війни брав участь в оборонних боях Північно-Західного фронту. У серпні 1941 року в складі Новгородської оперативної групи військ дивізія під командуванням І. Д. Черняховського брала участь в обороні Новгорода. У грудні 1941 року 28-а танкова дивізія була переформована в 241-ту стрілецьку дивізію. З 7 січня по 20 травня 1942 року брала участь у Дем'янській наступальній операції військ Північно-Західного фронту.

У червні 1942 року — у розпорядженні начальника Головного автобронетанкового управління. З 15 червня по 25 липня 1942 року — командир 18-го танкового корпусу Воронезького фронту. З липня 1942 по квітень 1944 року — командувач 60-ю армією Воронезького фронту (з 23 березня 1943 року — Курського, з 26 березня 1943 року — Цетрального, з 6 жовтня 1943 року — знову Воронезького, з 20 жовтня — 1-го Українського фронтів). До кінця 1942 року армія вела оборонні бої на лівому березі річки Дон північніше Воронежа. Війська під командуванням І. Д. Черняховського брали участь у Воронезько-Касторненській (24 січня — 2 лютого 1943), Харківській (2 лютого — 3 березня 1943) наступальних операціях, що проходили в рамках Воронезько-Харківської стратегічної операції. У ході цих операцій були звільнені Воронеж (25 січня), Касторне (29 січня), Курськ (8 лютого). Учасник Курської битви (5 липня — 23 серпня 1943 року), Чернігівсько-Прип'ятської наступальної операції (26 серпня — 30 вересня 1943), відвоювання Лівобережної України. У другій половини вересня 1943 року війська армії вийшли до Дніпра, північніше Києва, з ходу форсували його і захопили плацдарми в районах Страхолісся, Ясногорська і на схід від Димера. У листопаді 1943 — квітні 1944 року армія брала участь в Київській наступальній (3—13 листопада 1943 року), Київській оборонній (13 листопада — 22 груденя 1943 року), Житомирсько-Бердичівській (24 грудня 1943 — 14 січня 1944), Рівне-Луцькій (27 січня — 11 лютого 1944 року), Проскурівсько-Чернівецькій (4 березня — 17 квітня 1944 року) операціях.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року за високі організаторські здібності при форсуванні Дніпра і виявлений особистий героїзм, генерал-лейтенанту Черняховському Івану Даниловичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» [2,6].

У квітні 1944 року — командувач військами Західного фронту, а після його перейменування — 3-го Білоруського фронту (з 24 квітня 1944 до лютого 1945 року). У травні — першій половині червня 1944 року війська фронту вели бойові дії місцевого значення на території Білорусії. Беручи участь у Білоруській наступальній стратегічній операції (23 червня — 29 серпня 1944 року), фронт провів Вітебсько-Оршанську (23—28 червня 1944 року), Мінську (29 червня — 4 липня 1944 року), Вільнюську (5—20 липня 1944 року), Каунаську (28 липня — 28 серпня 1944 року) операції. У результаті були відвойовані Вітебськ (26 червня), Орша (27 червня), Борисов (1 липня), Мінськ (3 липня), Молодечно (5 липня), Вільнюс (13 липня), Каунас (1 серпня) і війська фронту вийшли до кордону зі Східною Пруссією.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1944 року генерал армії Черняховський Івану Данилович удостоєний другої медалі «Золота Зірка».

З 5 по 22 жовтня 1944 року окремі сили фронту спільно з 1-м Прибалтійським брали участь у Мемельській операції. У результаті була ізольована Курляндське угруповання противника і війська увійшли в Східну Пруссію і північно-східну Польщу [1,11].

З 16 по 30 жовтня 1944 року І. Д. Черняховський керував самостійною Гумбінен-Гольдапскою фронтовою операцією. З 13 січня по 18 лютого 1945 року брав участь у Східно-Пруській наступальной стратегічній операції, в ході якої 13—26 січня провів Інстербурзько-Кенігсберзьку операцію, війська фронту вийшли на підступи до Кенігсберга і блокували східно-пруське угруповання німців.

18 лютого 1945 року в районі міста Мельзак (нині Пенежно, Польща) смертельно поранений. Помер того ж дня. Похований у Вільнюсі (Литва). У 1992 році прах І. Д. Черняховського був перепохований у Москві на Новодівочому цвинтарі.

На знак визнання заслуг генерала армії І. Д. Черняховського у відвоюванні Литовської РСР у німецько-фашистських загарбників у Вільнюсі йому був споруджений пам'ятник. Місто Інстербург Калінінградської області перейменовано в Черняховськ.

У 1992 році прах І. Д. Черняховського, похованого у центрі литовської столиці, був перевезений з міста Вільнюса і перепоховано в Москві на Новодівичому кладовищі. Демонтований владою Вільнюса пам'ятник І. Д. Черняховському роботи народного художника СРСР скульптора М. В. Томського був перевезений в місто Воронеж, який в кінці 1942 року обороняла, а в січні 1943 року визволяла 60-а армія під командуванням І. Д. Черняховського.

На батьківщині Героя встановлено бронзовий бюст, він був навічно зарахований до списків 1-ї батареї Київського військового артилерійського училища. У місті-герої Одесі споруджено пам'ятник І. Д. Черняховському.

Ім'ям Героя названі площа і вулиця у Воронежі, вулиці — у Вітебську, Владивостоці, Владимирі, Житомирі, Києві, Краснодарі, Курську, Липецьку, Москві, Нижньому Новгороді, Новгороді, Новоросійську, Новосибірську, Одесі, Пермі, Санкт-Петербурзі, Смоленську, Сумах , Уфі, Хабаровську й інших містах.

Висновки

 

Отже, славетний українець Кузьма Дерев’янко будучи генерал-лейтенантом Червоної армії від імені Радянського Верховного Головнокомандування підписав від СРСР Акт про беззастережну капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року, що засвідчило завершення Другої світової війни.

Іван Данилович Черняховський — радянський офіцер, Двічі Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни командуючий 60-ю армією Воронезького фронту, генерал-лейтенант; командучий військами 3-го Білоруського фронту, генерал армії.

Земляки цих двох видатних людей, і в першу чергу солдати війни, будуть вічно їх памятати.

Список використаної літератури

 

1. Вігман Л. Наймолодший командуючий фронтом // Місто. – 1996. – 27 червня. – С.11.

2. Глущенко А. Черкащина у роки Другої світової війни // Черкаський край. – 2009. – 19 червня. – С.6.

3. Листопад С. Наш легендарний земляк // Місто. – 2004. – 24 листопада. – С.11.

4. Червінський В. Славетний українець Кузьма Миколайович Дерев’янко. – Чумацький шлях. – 2005. – №5. – С.6-8.

5. Шевченко В. Остання миттєвість війни // Військо України. – 2007. – №9. – С.12.