Історія України. Соціально-політичні аспекти

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГІЇ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ Програма затверджена кафедрою історії Протокол № 7 від 6 березня 2002 р. Зав. кафедрою Ковальський Б.П.

ПРОГРАМА КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ. Для студентів бакалаврського циклу «НТУУ «КПІ» на 2006-2007 н.р. Програма розроблена у відповідності з наказом

МОН України від 18.02.1994р.

№ 1/9-18 «Про розробку

освітньо-професійних

програм вищої освіти за

відповідним професійним

спрямуванням», наказом

по НТУУ «КПІ» від 01.02.2002р. № 1-15

 «Про планування навчального

процесу та підготовку підрозділів

Історія України. Соціально-політичні аспекти.

Навчальний посібник для вищих закладів освіти

ІІІ- ІV рівнів акредитації. 2006 рік.

Загальна редакція Б.П. Ковальського

Колектив авторів: професор КПІ, доц. Лебедєв І.К.,

доц. Горбань Т.Ю., к.і.н. Ховрич С.М.

Використані підготовчі матеріали проф. Лихолата О.В.,

доц. Юра П.С.

 

У посібнику розглядаються проблеми виникнення і функціонування освітніх систем в Україні, зокрема становлення системи вищої освіти, розвитку науки і техніки в Україні у контексті науково-технічної революції, висвітлені пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.

Курс подається за модульною схемою.

Рекомендовано до друку Вченою радою факультету соціології НТУУ “КПІ”. Розроблено на основі програми курсу, затвердженої МОНУ.

ISBN Ó Кафедра історії НТУУ “КПІ”

 

Вступ.

Історія та історіографія в еволюції, їх місце і роль в гуманізації діяльності людини. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу.

Предмет, завдання, методологічні принципи, джерела вивчення історії України як науки, що досліджує генезис і закономірності становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність, діяльність в соціально-політичній, інших сферах життя з давніх часів до сьогодення. Еволюція концепцій та історіографії основних проблем курсу, його наукова періодизація. Значення вивчення історії України для підготовки майбутніх спеціалістів, її місце і роль в гуманізації діяльності людини. Оволодіння курсом дозволить молодому професіоналу спиратись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки, виробити на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння, необхідні для практичної діяльності.

Історіографія проблеми генезису українського народу, становлення української нації. Початок людської цивілізації на території України. Пращури сучасних українців. Поняття народність, народ, нація, етногенез. Наша передісторія: трипільська доба, післятрипільська доба, скіфо-сарматська доба, слов’янська доба.

Теорії походження слов’ян та історіографія проблеми генезису українського народу. Проблема “прабатьківщини” слов’ян в історичній науці. Український народ – автохтон на своїй землі. Основні концепції, підходи щодо формування та розвитку українського етносу.

Основні періоди формування українського народу. Перша згадка назви “Україна”. Становлення української нації. Нація – вища форма розвитку етносу. Співвідношення народу і нації. Труднощі “відродження” і становлення української нації.

Модуль І. Етнополітичний контекст української історії.

 

Формування та розвиток історико-етнографічних регіонів України.

Етнополітика як наука і навчальний предмет, її взаємозв’язок з історією та їх взаємовплив. Основні поняття та категорії етнополітики. Суб’єкт і об’єкт етнополітики. Політична правосуб’єктність як визначальний критерій в етнополітичних відносинах в історичній ретроспективі.

Регіони як об’єкти вивчення: Буковина, Волинь, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина. Особливості формування етнонаціональної структури Південноукраїнського регіону. Поняття “історико-етнографічний регіон” в історичному контексті. Критерії етнічної приналежності. Причини дезінтегративних процесів в українському суспільстві та формування історико-етнографічних регіонів.

Обумовленість та форми проявів етнокультурних особливостей українців в етнорегіональному вимірі. Етнокультурні регіони як об’єкти етнополітики держав, у складі яких вони знаходились.

Етнополітика та її особливості в різні періоди життя українського  народу. Історичні аспекти, найбільш характерні риси спілкування між собою, в рамках держави чисельних етносів в Україні.

Природно-географічні та історичні умови формування етнічної території української народності в період феодалізму. Проблеми етнічного походження Київської Русі. Етнічна структура Давньоруської держави. Концепції полі- та моноетнічності давньоруської народності. Міжетнічна толерантність в Київській Русі. Причини та суть етнополітичного конфлікту з єврейською общиною. Етнічний фактор в суспільно-політичному житті Галицько-Волинської держави. Етапи формування української народності. Назви етнічної території та населення України.

Особливості литовської експансії на українські землі: етнополітичні виміри. Міжетнічні процеси в контексті польсько-литовських уній. Етнополітика Речі Посполитої. Проблеми українсько-польських та українсько-єврейських стосунків. Полонізація української еліти. Релігійна унія: взаємовплив релігійних та етнічних процесів.

Етнополітика козацько-гетьманської держави. Посилення “російського фактору”. Обмеження та остаточна ліквідація автономії України: етнополітичний аспект. Етнополітичні процеси на Правобережжі.

Етнополітичний фактор в умовах інкорпорації українських земель до складу Російської імперії. Український національне піднесення кінця XVIII – початку ХХст. Засадничі принципи етнополітики Австрійської імперії. Українсько-польська конфронтація. Національні процеси в середовищі українців Східної Галичини. Міжетнічні стосунки на Буковині та Закарпатті.

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

Еміграція як соціально-економічне і політичне явище. Причини еміграції. Початок еміграційних явищ в Україні. Перші українські емігранти. Східна еміграція – початок, розвиток. Розселення українців на території Російської імперії.

Еміграція українців до країн Західної Європи. Перша хвиля: еміграція українців до 1914 року. Друга хвиля: у міжвоєнний період. Третя хвиля: друга світова війна та “переміщені особи”. Четверта хвиля: Україна в період незалежності. Розселення українців в сучасному світі. Масова українська еміграція.

Східна українська діаспора. Західна українська діаспора. Необхідність активізації українства для розбудови власної держави.

Внесок українців у політику, науку, культуру, мистецтво, господарське, церковне життя в державах, де вони проживають.

Українська діаспора сьогодні та Україна. Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року.

Всесвітній форум українців 2003 року – вагомий консолідуючий чинник різних гілок українського етносу.

Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду.

Національна революція 1917-1918рр. Створення Центральної Ради, етнополітичний фактор її діяльності. (І, ІІ, ІІІ та IV Універсали).

Етнополітичні аспекти внутрішньої політики у часи гетьманату П.Скоропадського, Директорії. Міжетнічні конфлікти у національно-визвольному русі на Західноукраїнських землях у період 1918-1920рр. Етнічний фактор у політиці радянської влади в Україні у 1917-1920рр.

Національно-державне будівництво в Україні. Входження УСРР до СРСР. Проблеми вирішення взаємних стосунків між різними етнічними спільнотами в роки коренізації (українізації). Обмеження національних прав української республіки в 30-ті рр. в процесі створення адміністративно-бюрократичної системи в СРСР. Західноукраїнські землі в 20-30-х роках. Режим соціального і національного гноблення в Галичині, Буковині, Закарпатті. Розвиток національно-визвольного руху.

Етнополітичні проблеми в Україні періоду Другої світової та Великої Вітчизняної воєн. Боротьба українського народу за своє виживання та звільнення.

Посилення русифікації за часів тоталітарного режиму, роль дисидентства у національно-визвольному русі в період кризи Радянської системи.

Етнополітичний фактор в умовах розбудови української незалежної держави. Задоволення національно-мовних і культурних потреб усіх етносів в Україні. Роль засобів масової інформації, повернення незаконно депортованих народів та проблеми відродження їх культури. Нелегальна міграція. Проблеми біженців.

Модуль ІІ. Історичний поступ української держави.

 

Основні закономірності, суть і наслідки початкових етапів процесу українського державотворення. Слов’янська держава Київська Русь. Козацько-гетьманська держава.

Концепції державності в українській історико-політичній науці. Історико-психологічні особливості формування української державності і права. Становлення і розвиток суспільних зв’язків в Україні в додержавний період: родини, роду, племені, полісів, союзів полісів і племен. Полісна організація суспільства представників Трипільської, Середньостогівської та інших культур. Виникнення першопочатків держави в Україні в ІV-І тисячоліттях до н.е.: характерні закономірності і особливості. Військова демократія як особлива форма організації суспільства.

Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад, політико-адміністративний устрій. Характерні риси і особливості народів скіфської держави. Грецькі і римські впливи на розвиток української державності в скіфський період. Міграційні процеси на території України в першій половині І тисячоліття н. е.

Слов’янський період розвитку української державності. Держави антів, дулібів, полян та ін. Особливості їх суспільного і державного ладу. Відродження військової демократії як переддержавного типу організації суспільства. Утворення держави русів і етапи її розвитку. Суспільна і державна організація Київської Русі. Становлення феодальних відносин. Феодальна і політична роздробленість держави русів. Утворення нових держав: Галицько-Волинського, Київського, Переяславського, Чернігівського та інших князівств. Завоювання українських земель татаро-монголами та їх вплив на державний лад українських князівств у другій половині XIIIст.

Литовсько-польський період в українській історії державотворення. Спільна боротьба українського і литовського народів проти татаро-монголів. Включення земель Південно-Західної Русі до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої Польської. Соціально-політична організація українського суспільства в XIV-XVIст. Політико-адміністративна залежність етнічних українських територій від ряду інших європейських держав.

Боротьба українського народу проти поневолювачів. Виникнення козацтва. Запорозька Січ: суспільно-політичний лад. Утворення української держави – Війська Запорозького під проводом Б.Хмельницького, її державно-політична і соціально-економічна організація. Занепад і ліквідація козацько-гетьманської держави в другій половині XVIIIст. Причини і наслідки для українського народу.

Історичні особливості пошуку оптимальних моделей будівництва незалежної України. Еволюція українського державотворення

в 1917-1920рр.

Лютнева революція в Україні. Розгортання національно-визвольного руху. Створення і діяльність української Центральної Ради. Всеукраїнський Національний Конгрес. Селянські, військові та робітничі рухи. Прийняття Центральною Радою І та ІІ Універсалів.

Українська Народна Республіка. Жовтневі події в Україні. Проголошення УНР, діяльність її урядів (листопад 1917-квітень 1918рр.). Політика Центральної Ради: М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов. Війни Радянської Росії проти УНР. Встановлення Радянської влади в Україні. Проголошення незалежності України. Брестська угода. Перебування німецько-австрійських військ в Україні. Ліквідація УНР.

Українська Держава на чолі з Павлом Скоропадським (квітень-грудень 1918р.) Державний переворот 29 квітня 1918 року. Методи і стратегія державного будівництва, внутрішня та зовнішня політика Павла Скоропадського. Боротьба проти гетьманського режиму.

 Боротьба за владу в Україні наприкінці 1918 – в 1919 році. Утворення і прихід до влади Директорії. Відновлення УНР, її державна система. Політика Директорії. Акт соборності України. Друга війна РСФРР проти УНР. УСРР і політика воєнного комунізму. Боротьба проти армії генерала Денікіна.

 Заключний етап громадянської війни в Україні (кінець 1919-1921рр.)

 Встановлення Радянської влади в Україні. Зміни в політиці більшовиків. Становище УНР. Україна в радянсько-польській війні. Розгром військ Врангеля. Останні спроби збройної боротьби проти більшовицької влади, їх поразка.

Західноукраїнські землі в 1917-1918рр. Розвал Австро-Угорської імперії. Становище східної Галичини. Західноукраїнська Народна Республіка. ЗУНР після Акту Злуки з УНР. Буковина, Закарпаття. Окупація західноукраїнських земель Польщею, ліквідація державотворчих здобутків українців.

Основні наслідки боротьби українського народу за національно-державне відродження в період 1917-1920рр.

 

Державотворчі процеси в Україні в радянський період, їх історичне місце.

Процес формування та становлення радянської держави в Україні у 1917-1920рр. Прийняття ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад першої Конституції УСРР. Національно-державне будівництво в 20-ті роки. Утворення Союзу РСР та входження до нього України. Союзний договір від 30 грудня 1922р., його політична оцінка. Х.Раковський, Г.Петровський, М.Скрипник. Конституція СРСР від 31 січня 1924р., права і реальний стан національних республік. Утворення в жовтні 1924р. в складі УСРР Молдавської автономії.

Реформування адміністративно-територіального устрою УСРР в другій половині 20-х – першій половині 30-х років. Перенесення столиці з Харкова до Києва в січні 1934р. Прийняття нової Конституції УРСР в 1937р. Вступ Червоної армії на західноукраїнські землі у вересні 1939р. Їх возз’єднання з Радянською Україною.

Велика Вітчизняна війна. Вимушені зміни в державній системі СРСР. УРСР на першому етапі війни. Проголошення ОУН С. Бандери 30 червня 1941р. самостійної України. Німецько-фашистський окупаційний режим в Україні. Визволення України Червоною армією. Роль УРСР в остаточному розгромі фашистської Німеччини та її союзників. Українська РСР – один із засновників ООН (26 червня 1945р.).

Подальше об’єднання етнічних українських земель в складі УРСР. Радянсько-чехословацький договір про входження Закарпаття до складу УРСР. Перехід в лютому 1954р. Кримської області із складу РСФСР до України. Перебудова державних, партійних органів республіки у зв’язку з переходом до умов мирного часу. Діяльність М. Хрущова. Зміни в державницькому житті СРСР, УРСР після смерті Й. Сталіна. Демократизація взаємин між союзними і республіканськими органами влади. Реформа систем управління 1957-1964рр.

Причини та суть кризових явищ в радянському суспільстві 70-80-х рр. Конституція УРСР 1978р. Діяльність В.В. Щербицького. “Перебудова” в аспектах організації загальносоюзного та республіканського управління. Вибори до Рад УРСР в березні 1990р. Спроби демократичного оновлення на ХХVІІІ з’їзді КП України. Прийняття Декларації про державний суверенітет України.

Еволюція, закономірність, ефективність розвитку державності

України в умовах її суверенітету (кінець ХХ - початок ХХІ ст.)

Основні проблеми національно-державного відродження суверенної України на початку 90-х років ХХ ст. Події серпня-вересня 1991р. Прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991р. Акту проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991р. та вибори президента України. Розбудова основ та структур української держави. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори історично значимого оновлення. Відновлення статусу Кримської АРСР 21.02.1991р.

Подальші кроки в державному будівництві України. Завершення формування трьох гілок влади в державі. Адміністративно-управлінська реформа. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції України. Завершення в жовтні 1996р. формування Конституційного суду.

Затвердження ВР України Гімну, Прапора і малого Герба держави в січні-лютому 1992р. Прийняття закону “Про місцеве самоврядування в Україні” (21.05.1997р.).

Проведення позачергових та чергових виборів до ВР України та президента (1994, 1998, 1999, 2002рр.). Удосконалення системи та методів діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади на рубежі ХХ-ХХІ століть.

Реформування збройних сил України. Міжнародне співробітництво Міністерства ЗСУ. Підписання в липні 1997р. “Хартії” про партнерство між Україною і НАТО.

Основи зовнішньополітичної діяльності української держави. Україна – один з фундаторів СНД. Участь в міжнародних, міждержавних організаціях і структурах. Прийняття України у вересні 1995р. до ПАРЄ. Зовнішня і внутрішня політика держави у співвідношенні та взаємодії.

Активізація процесу політичного реформування української держави на початку ХХІ століття. Намагання конституційного оновлення України на засадах парламентсько-президентської республіки.

Україна і світ: геополітичні фактори,

зовнішньополітичні орієнтації в історичній ретроспективі.

Актуальність проблематики. Основні поняття і термінологія (геополітика та її складові, українська еліта, національна ідея, національні інтереси, суверенітет тощо).

Історичні процеси на землях України в стародавні часи і формування протоукраїнської етномовної території. Між Європою та Азією. Україна та її сусіди. Зовнішньополітичні орієнтації як чинники політичної боротьби в Україні. Історична ритміка української еліти. Головні фактори і причини геополітичних орієнтацій на різних етапах української державності. Пріоритети зовнішньої політики України в контексті геополітичного розвитку часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

Геополітичні тенденції стосовно України в ХІV-ХVІІІ століттях.

Особливості політичного становища українських земель у складі Великого князівства Литовського. Місце та роль української шляхти в Речі Посполитій. Українська геополітика часів козацько-гетьманської держави. Місце України в міжнародних відносинах Європи періоду правління Богдана Хмельницького. Польща і українські землі. Україна і Росія у другій половині ХVII-XVIII ст. Остаточна ліквідація козацької державності (1708-1783рр.).

Геополітичне бачення України в програмних документах декабристів та Кирило-Мефодіївського товариства. Відновлення Української держави в програмах українських політичних партій кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Геополітичне становище України на межі ХІХ-ХХ ст. Українське питання в Першій світовій війні. Геополітичні зміни у післявоєнний період.

Українська революція 1917-1920рр.: здобутки і втрати в державотворчій боротьбі. Аналіз головних факторів та причини різної зовнішньополітичної орієнтації українських політичних сил цього періоду. Підсумок процесу перерозподілу українських етнічних земель у складі сусідніх держав.

Українська радянська держава: обмеження суверенітету та правосуб’єктності українського народу на міжнародній арені. Геополітичні сюжети в українській суспільній думці першої половини ХХ ст. Україна в геополітичному європейському інтер’єрі кінця ХХ ст.

Геополітичне самовизначення України у 1991-2003рр.. Місце і роль України в світовому геополітичному просторі. Вплив США і Росії на українську зовнішню політику в контексті геополітичної інтеграції в Євразії. Фактор сили в сучасному світі і його бачення Україною. Зовнішньополітична орієнтація держави на початку ХХІ ст. Головні проблеми України у сучасних геополітичних перетвореннях. Українська діаспора у процесі відновлення та зміцнення геополітичного становища України на різних етапах вітчизняної історії.

Модуль ІІІ. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу,

поєднання історичного і сучасного.

Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХ ст.)

Суспільство кіммерійців, скіфів, сарматів, його соціальне розшарування та диференційованість. Грецькі міста-поліси, Боспорське царство. Рабовласницькі системи на території Північного Причорномор’я.

Київська Русь – ранньофеодальна держава, її соціальна структура та соціальні відносини. Суспільна організація Галицько-Волинського князівства, його соціальна структура.

Входження українських земель до складу Литовської держави та особливості її соціальної структури і соціальних відносин. Польсько-литовські унії та їх наслідки для соціального розвитку України. Закабалення українського селянства, денаціоналізація української шляхти, зміни у статусі українського міщанства у зв’язку з наданням ряду міст Магдебурзького права.

Причини і джерела виникнення козацтва, його соціальна база і організаційна структура першого періоду існування. Реєстрові та нереєстрові козаки. Запорозька Січ – антипод феодально-станової Речі Посполитої.

Українська національна революція середини XVII століття. Роль і місце у визвольній боротьбі козацтва, селянства, міщанства, української еліти. Досягнення влітку 1652р. де-факто селянами і міщанами визнання з боку українського уряду головніших соціально-економічних завоювань, зокрема, ліквідації всіх різновидностей феодальної залежності й існуючих форм експлуатації. Створення козацької держави і становлення української соціальної структури, її стан з 1648 р. до кінця ХVIII ст. Зростання феодального, старшинського та монастирського землеволодіння. Подальше закріпачення селян. Селянські повстання на Лівобережжі та Слобожанщині. Гайдамацький рух, Коліївщина, рух опришків. Церква та суспільно-політичне життя в Україні XVIII-XIXст. Діяльність церковно-релігійних конфесій: української православної, римо-католицької й греко-католицької як факторів впливу на перебіг суспільно-політичного життя завдяки їх духовному авторитету та економічній могутності.

Соціальна модернізація України у складі Російської та Австрійської імперій. Політика заохочень та покарань як метод соціальної стандартизації в імперіях в кінці XVIII-XIXст.

Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві.

Завершення промислової революції, перехід до індустріалізації. Якісні зміни структури господарства, соціальної сфери, науки, культури.

Початок українського національного відродження. І.Котляревський. Кирило-Мефодіївське братство. Т.Шевченко. “Руська трійця”. Український культурно-національний рух. Москвофіли. Народовці. Діяльність громад.

Активізація національного руху в Україні. Діяльність загальноукраїнських організацій, В.Антонович, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Русов, Є.Чикаленко. Виникнення українських політичних товариств і партій. І.Франко, М.Павлик. Утворення РУП, перша Програма партії. Національне і соціально-політичне спрямування в революційному русі: визначення пріоритетів Українські партії і громадські організації у подіях революції 1905-1907рр. в Росії. Необхідність об’єднання української соціал-демократії в революційний міжпартійний блок. Національне питання в програмах політичних партій і рухів. Період столипінської реакції. Товариство українських поступовців. Українська думська громада у І і ІІ Державних думах. Намагання використати ідеї парламентаризму в розвитку українського питання. Стратегія і тактика політичних організацій в Першій світовій війні. “Союз визволення України”. Головна українська Рада.

Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя народу в радянський період.

Політичне та духовне життя українського народу у 1920-1930-х роках, становлення радянської форми управління, формування однопартійної політичної системи, політичні новації у зв’язку з утворенням СРСР. Культурне будівництво, Л.Курбас, М.Хвильовий, політика українізації, О. Шумський, М.Скрипник, державна політика щодо релігії. Становлення тоталітарного режиму, політичні процеси в кінці 20-х-30-ті роки, масові репресії.

Політичне і культурне життя в роки Другої світової війни. Дві течії руху Опору в Україні як спосіб національного, етнокультурного виживання.

Політико-ідеологічні і культурні процеси в Україні в перші післявоєнні десятиріччя (1945-1964рр.), ідеологічний наступ тоталітарного режиму в кінці 40-х – на початку 50-х років, “ждановщина”, ліквідація УГКЦ, А.Шептицький, Й.Сліпий. Лібералізація політичного і культурного життя в період “хрущовської відлиги”, шестидесятники.

Політичний і духовний розвиток українського суспільства в період загострення кризових явищ радянської системи (1965-1985рр.). Посилення тоталітарних тенденцій управління та надмірна ідеологізація суспільної свідомості. П.Шелест, В.Щербицький. Три основні течії дисидентства: правозахисна, релігійна, національно орієнтована. Репресії проти інакомислячих. Стан української культури. Видатні досягнення в галузі театру, кіно, спорту. Народна творчість.

Демократизація суспільного життя в період “перебудови” (1985-1991рр.): спроби політичних реформ, зростання політичної активності і національної свідомості суспільства. Виникнення неформальних організацій, НРУ, утворення інших політичних партій. Національно-культурне та релігійне відродження. Декларація про державний суверенітет України як основа подальшого гуманітарного поступу і духовного розвитку українського народу.

Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.

Формування політичних партій. “Партія влади” та опозиція, їх вплив на громадсько-політичне життя в Україні. Соціальна політика в контексті нових реалій. Культура, освіта та наука в умовах функціонування суверенної держави. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

Партійне життя. Формування багатопартійної системи. Заборона КПРС і відродження на її основі партій лівого та крайнього лівого спрямування. Поява партій демократично-центристської та правої орієнтації.

Діяльність партії влади. Популістські заяви та реальні дії. Необхідність формування політично структурованого громадянського суспільства.

Соціальна політика. Розшарування суспільства за майновим станом. Корупція та заходи щодо подолання цього явища. Формування середнього класу. Занепад державної системи медичного забезпечення. Спроби переходу до страхової медицини. Пенсійна політика. Профспілки.

Культура і спорт в Україні. Свобода творчості і матеріально-фінансові проблеми культурологічних галузей. Мовна ситуація. Труднощі утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Преса і книговидавнича справа. Кіно, телебачення, радіо, театр. Народна освіта та вища школа, їх реформування. Наука, українська і світова культура. Співпраця в галузі культури з українською діаспорою.

Фізична культура і спорт. Участь українських спортивних команд в Олімпійських іграх, в європейських та світових чемпіонатах. Професіоналізація спортивного руху.

Духовне життя в Україні. Свобода віросповідання. Наявність різних релігійних конфесій та їх співіснування. Проблеми в українській православній церкві. Участь церкви в громадському житті держави.

Модуль IV Історія формування та визначальні тенденції

в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних

основ життя українського народу.

Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні.

Грецька колонізація Північного Причорномор’я та зародження шкільної освіти в грецьких полісах в другій половині І тис. до н.е.

Прийняття християнства у Київській Русі та розвиток під його впливом освіти.

Входження українських земель до складу Литви та Польщі. Стан освіти у другій половині ХІІІ – першій половині XVІІст. Люблінська та Берестейська унії та їх вплив на стан освіти. Діяльність Острозької школи. Братські та єзуїтські школи. Утворення та діяльність Київського колегіуму. Педагогічні погляди просвітителів.

Освіта в Україні у другій половині XVII-XVIIIст. Початкове навчання. Середня та вища освіта. Наукова думка, книгодрукування та їх вплив на формування історичних знань, поширення природничих та точних наук. Загальний стан освіти у ХІХст. Приходські школи, повітові училища, приватні пансіони. Професійні училища і школи. Середня освіта. Вища освіта. Ліцеї. Університети. Освіта в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Культурно-освітні установи.

Діяльність Генерального секретарства (Народного міністерства) освіти за доби Центральної Ради. Розвиток системи освіти за часи Української Держави та Директорії УНР. Освіта в радянській Україні в часи “воєнного комунізму” та НЕПу. Ліквідація неписьменності. Освіта в період здійснення політики коренізації. Школа, заклади середньої та вищої освіти України у 1930-ті рр.

Освітні заклади України в роки Другої світової війни. Внесок науковців, педагогів вищої школи УРСР у перемогу над фашизмом.

Підвищення ролі загальноосвітньої школи у повоєнні роки. Запровадження системи загальної середньої освіти. Розвиток професійно-технічної освіти, середньої спеціальної та вищої школи. Освітня реформа 1983р. “Закон про мови в Українській РСР” 1989р. Прийняття Верховною Радою України закону “Про освіту” (1991р.). Відкриття нових українських шкіл та україномовних класів. Поява ліцеїв, коледжів, гімназій. Гуманізація системи освіти. Реалізація Національної програми “Освіта” (“Україна – ХХІ століття”).

Утворення Міністерства освіти і науки України. Реорганізація структури вищої і середньої спеціальної освіти. Триступенева підготовка. Створення недержавних навчальних закладів. Акредитація вузів на першому етапі створення і розвитку суверенної України.

Наука, техніка України як невід’ємні частини

науково-технічної революції

Формування основ та історичний поступ науки в українській дійсності періоду І-ХVІІІ століть. Виробництво, ремесла та їх технічна видозміна. Науково-технічний бум ХІХ століття.

Формування науки як соціального інституту, організаційних підрозділів та наукових шкіл.

Новітні відкриття у природознавстві на початку ХХ ст. Розвиток науки і техніки в Україні.

Створення Національної академії наук України та розвиток науки у довоєнний період. В.І.Вернадський. Формування наукових шкіл у галузі фундаментальної науки. Вирішення проблеми розщеплення атомного ядра.

Витоки сучасної науково-технічної революції, її етапи та сутність. Істотні зміни у соціальній структурі під впливом НТР.

Взаємодія фундаментальних, прикладних і технічних складових національної науки. Пріоритетні напрямки досліджень науковців АН УРСР у 60-80-х роках та їх внесок у розвиток світової науково-технічної думки.

Досягнення і недоліки науково-технічного розвитку СРСР у 60-80-х роках. Загострення проблеми впровадження наукових досягнень у виробництво. Спроби переведення економіки країни на шлях інтенсивного розвитку. Проблеми формування і здійснення єдиної науково-технічної політики. Посилення мілітаризації економіки в умовах гонки озброєнь.

Перспективи переходу людства до постіндустріальної цивілізації як однієї з можливих моделей суспільного прогресу. Політика суверенної України стосовно поєднання науково-технічного прогресу з інтересами соціально-економічного і духовного розвитку суспільства

Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності.

Освіта Україні на рубежі ХХ-ХХІст. Реформа освіти (середньої, професійної, вищої). Закон про освіту 1996 р. Запровадження нової моделі освіти в Україні. Виникнення та розвиток приватної системи освіти. Прийняття ряду освітніх програм та спроба їх реалізації. Новації і стандарти у вищій, середній і професійній освіті, ефективність їх діяльності. Освітнє співробітництво в рамках СНД.

Стан науки. Діяльність Національної академії наук України. Акценти держави на посилення вузівської науки, її реалії, проблеми та перспективи. Намагання поєднати зусилля українських та зарубіжних наукових шкіл. Відтік наукової еліти за кордон. Розвиток фундаментальних наук як пріоритетний напрямок. Розвиток прикладної науки. Співвідношення розвитку прикладної та фундаментальної науки. Стан та розвиток гуманітарних наук.

Проблеми розвитку техніки. Співвідношення потреб господарського комплексу України і реального технічного, технологічного потенціалу держави в обслуговуванні інтересів суспільства. Визначальний розвиток промислово-технічної технології (комп’ютеризація, електроніка, обчислювальна техніка, авіакосмічна, інформаційна техніка тощо) в Україні після проголошення її незалежності. Техніко-економічна система як реальний аспект поступового зупинення виробничої кризи і відродження економічного потенціалу України.

Висновки та узагальнення по курсу.

Модуль ІV. Історія формування та визначальні тенденції в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу

Лекція І. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні

План

1.   Виникнення та розвиток освітніх систем в українських землях в епоху Середньовіччя.

2.   Систематизація освіти у ХІХ – на початку ХХ ст.

3.   Національна освіта в 1917-1919 рр. Діяльність української діаспори в галузі освіти.

4.   Розвиток освіти в Україні у радянський період.

Важливими ознаками цивілізованого народу є власна писемність і освіта. У східних слов’ян, як і в інших народів, зародкові форми писемності виникають у період розкладу родоплемінного ладу і формування класових відносин, тобто у дохристиянський період, про що свідчать літературні й археологічні джерела.

Піктографічне письмо (найдавніший вид слов’янського письма) виникає приблизно у середині І тис. н.е. Це були примітивні знаки (риски і зарубки) для датування термінів хліборобської діяльності, язичницьких свят; знаки родові, племінні, особисті, знаки власності тощо. Для запису складних текстів вживали грецькі й латинські букви, але без їх пристосування до особливостей фонетики слов’янської мови. Використання слов’янами такого письма підтверджує знайдена під час реставраційних робіт у Софійському соборі Києва надряпана на стіні так звана “софійська абетка”, яка містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири (Б, Ж, Ш, Щ) – слов’янському мовленню. Це був перехідний етап слов’янської писемності, коли до грецької абетки почали додавати слов’янські літери.

Потреби суспільного розвитку, виникнення та становлення власної держави – Київської Русі – вимагали певного рівня культури, писемності, освіти. Ці процеси зумовили історичну необхідність у літерно-звуковому письмі, що відповідало природі та практиці слов’янського мовлення. Упорядкування слов’янського письма пов’язують з просвітницькою діяльністю Кирила і Мефодія. Найдавніші слов’янські абетки – глаголиця (на Русі пам’яток, написаних нею, не збереглося) й кирилиця. Протокирилівська абетка стала офіційною на початку Х ст. і згодом, пройшовши шлях вдосконалення, отримала назву “кирилиці”. Кирилиця складалася з 43 літер, з грецького письма було запозичено 24 літери, інші 19 відповідали слов’янським звукам. На Русь вдосконалена кирилиця прийшла з Болгарії, разом з монахами й богословськими книгами, після прийняття Київською Руссю християнства у його східному варіанті як державної релігії (988 р.).

Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтувався на власних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Шкільна освіта за князювання Володимира Святославича та Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної та церковної політики Київської Русі. Київські князі почали створювати школи, дбаючи про поширення писемності серед підданих. У літописі під 988 р. вперше згадується про запровадження князем Володимиром шкільного навчання на Русі, до якого в першу чергу були залучені діти бояр і дружинників. Син Володимира Ярослав наказав створити школи й навчати грамоті 300 дітей. Початкові школи існували при великих монастирях. Так, Ганна Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого, з 1086 р. – монахиня Андріївського монастиря у Києві, заснувала при ньому школу для 300 дівчаток, де навчали грамоті, співу, шиттю та іншим ремеслам, що для середньовічної Європи було незвичним явищем.

У Київській Русі існувало три типи шкіл: палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа “книжного вчення” (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст). Школи організовувалися за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), співів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську).

Першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних і церковних шкіл проходили лише цей клас. Другій ступінь освіти включав вміння писати і рахувати. У Х-ХІІ ст. на Русі була поширена іонійська система рахунку, за якою літери грецького алфавіту з різними додатковими знаками (титлами) використовувались як цифри. Третій ступінь охоплював вивчення іноземних мов, насамперед грецької, що мало практичне значення завдяки стосункам з Візантією.

Абетку вивчали силабічним методом, поширеним в античності – спочатку назви букв, а потім склади. Писали металевими й кістяними загостреними стержнями для письма (стилем або писалом). Для письма використовували вкриті воском дерев’яні дощечки або бересту, для важливих документів – пергамент.

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. Особливо популярними були псалми, зібрані у Псалтирі – на той час найпоширенішій навчальній книзі в школах грамоти. Укладалися “Парамійники” – літургічно-учительські збірники (біблійні тексти, вибрані зі Старого Заповіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).

Поняття “навчання грамоти” (тобто основи письма, читання, рахунку, хорового співу) з’являється у пам’ятках давньоруської писемності наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Школи грамоти за обсягом знань прирівнювалися до елементарної початкової освіти. Разом з тим, писемні джерела розрізняють звичайну грамотність і “книжне навчання”, під яким малось на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, що складався головним чином з богословсько-філософських дисциплін (філософії, богослов’я, діалектики, риторики, граматики, деяких відомостей з історії). Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння створювати поетичні твори.

Знання учні отримували не тільки від учителів, але й з перекладної літератури. Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов, започатковані Ярославом Мудрим. Цей процес був піднятий князем до рівня важливої державної справи й невдовзі призвів до заснування при митрополії у Києві першого відомого на Русі книгосховища при Софійському соборі. Дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Невдовзі були відкриті бібліотеки у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших містах Русі. На середину ХІ ст. було зроблено значну кількість перекладів з грецької на давньоруську. Більшість книжок прийшла у Київську Русь з Візантії. Книжковий фонд домонгольської Русі нараховував близько 140 тис. томів, що свідчить про багатство давньоруської культури та високий загальний рівень освіти. Були поширені твори античних авторів Аристотеля, Платона, Сократа, Демокрита, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки, а також люди, безпосередньо причетні до виготовлення книжок: переписувачі, укладачі, майстри книжкової справи, художники та ін. Важливими осередками освіти були монастирі й церкви, особливо з другої половини ХІ ст., коли Київська Русь вступає у період розпаду, зазнає кризи загальнодержавна шкільна політика київських князів і посилюється роль церкви в керівництві освітою. Розпочинають виникати монастирські школи. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій у 1068 р. вперше запровадив для ченців обителі Студитський статут (складений 798 р. візантійським богословом Федором Студитом), за яким передбачалося навчання монахів грамоти.

У другій половині ХІІІ-ХІV ст. писемність не була монополією лише духовенства. Літерні тавра на глиняному посуді, пряслах, зброї, графіті на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було і серед представників нижчих верств населення – ремісників, дружинників, міщан.

Високим рівнем освіти відзначалось і Галицько-Волинське князівство, де у князівських та єпископських канцеляріях працювало багато освічених людей – знавців іноземних мов. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.

Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов’янською мовою. Вони забезпечували основи грамотності населення.

Але поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею, у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397 р.) та Краківському (1409 р.) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали туди посилати своїх дітей для отримання подальшої освіти. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української магнатерії та шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.

На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з’являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідну пересувну школу. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. У 1491 р. Святополк Фіоль видав у Кракові “Часосолов”, якій призначався для користування в українських землях і який став першою слов’янською книжкою, друкованою кирилицею.

В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, у суспільстві зростала потреба в освічених людях. У той же час церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була зацікавлена у поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення існуючих шкіл.

З середини ХVІ ст. в українські землі починають проникати ідеї руху Реформації, зокрема, звільнення з-під влади Риму, демократизації церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося могутнім просвітницьким рухом. В Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюються протестантські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї (у Хмельнику, Любарі, Киселині, Панівцях та ін.). Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів й іновірців, а тому ці школи переслідувалися католицькою церквою та урядом Речі Посполитої.

Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, у тому числі в галузі освіти. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі. В українських землях експансія Ватикану особливо активізується після Люблінської унії (1569 р.) і утворення Речі Посполитої.

Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п’ять класів) і вищий (де три роки вивчалась філософія і чотири – богослов’я). Чільне місце в них посідала латинська мова, якою велося викладання. Навчальні заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (1575 р.), Львові і Луцьку (1608 р.), Києві (1647 р.) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревносних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали з неповагою ставитись до рідної культури. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.

Цей процес денаціоналізації, що охопив насамперед українські шляхетські кола, викликав в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. серйозний опір. В умовах посилення боротьби за вплив на освіту з боку католицького, уніатського, протестантського віровчень православна церква втрачає свою монополію у галузі шкільництва. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.

Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи – греко-слов’яно-латинської. Вона ґрунтувалась на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи стає визначальним у розвитку освіти у східнослов’янських землях впродовж тривалого часу. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.

Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні і бібліотеки, заснував у 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577-1582 рр.), викладали українські учені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.

Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою “семи вільних мистецтв”, яка поділялась на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітні традиції в Острозькій школі зберігались завдяки викладанню церковнослов’янської та грецької мов, які були літературними й конфесійними мовами даного регіону і вивчення яких було характерною особливістю шкіл у східнослов’янських землях ще з часів Київської Русі. Крім того, в умовах наступу католицизму церковнослов’янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.

Разом з тим, навчання будувалось таким чином, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступались тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв’язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, яка була мовою західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К.Острозького (1608 р.), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. У 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.

З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства – громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту своїх станових і національно-релігійних інтересів. Вони розпочинають боротьбу проти національного і релігійного обмеження, за збереження православ’я та української культури, у тому числі у галузі освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586 р.).

Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи – “Порядок шкільний”, який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.

Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалась зразково поставленим вихованням протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтської школи. Визначним здобутком Львівської школи було створення її студентами греко-слов’янської граматики “Адельфотес”, призначеної не лише для вивчення мов, а й для знайомства з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям.

Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін., будувались за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла й вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські і парафіяльні школи.

За навчання у братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних батьків навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділялась вивченню слов’янської та української книжної мов. Усі братські школи у своєму розвитку пройшли два етапи: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це дозволяло знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Одним з організаторів школи й першим її ректором був Іван Борецький (пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. У Київській братській школі, як і у Львівській, викладались церковнослов’янська, грецька, латинська, книжкова українська мови, філософія, риторика, поетика.

Викладання не у всіх школах було однаковим і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у розповсюдженні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.

Діяльність українських освітніх закладів проходила в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596 р.) розпочалось створення уніатських шкіл: у 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатську школу у Володимирі, такі ж школи у Барі, Шаргороді, Холмі організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчались латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов’янська мови, але головним їх завданням було насадження уніатства. Королівський універсал 1613 р. прирівняв ці школи до католицьких.

З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому в значній мірі сприяло зростання економічного значення міста. У 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчались “сім вільних мистецтв” і більше уваги приділялось латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи у Лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. У 1632 р. братчики примусили П.Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.

Школа отримала назву Київської колегії (у Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) і за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ, здійснених П.Могилою, стало введення викладання у колегії та багатьох братських школах латинською мовою, яка становила невід’ємну ознаку освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. У колегії викладались також старослов’янська, книжкова українська, польська та грецька мови. Крім того, у програму П.Могила ввів викладання “семи вільних мистецтв”. З часом у програму навчання почало входити вивчення німецької, французької, староєврейської мов, з 1751 р. введено курс російської мови і поезії. Викладались також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.

Київська колегія дещо відрізнялась від західноєвропейських університетів, що було обумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавались учені ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язане з політикою польського уряду, який забороняв викладати у колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Все ж рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість продовжувати навчання за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Київська колегія продовжувала залишатись центром українського культурного життя і у другій половині ХVІІ ст.

Хоча входження Лівобережжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького зумовило суперечливі тенденції у духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Продовжували існувати приходські школи при церквах, в яких вчителювали дяки та їх помічники (“виростки”, “молодики”), у містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запорожжі функціонували церковноприходські та січова школи, які велику увагу приділяли навчанню військовій справі і забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорозької Січі. На Правобережжі продовжували діяти братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у галузі освіти. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.

У першій половині ХVІІІ ст. освітній процес на Лівобережжі і Слобожанщині був ускладнений колоніальною політикою царизму, зокрема мовною. Низка царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) була спрямована на введення російської вимови у церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов’янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. усі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.

Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запорожжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже у кожному селі, засновувалися сільськими громадами й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. У 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, Лубенському – 172, тоді як у Миргородському – лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалася 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість цих шкіл зменшилась, що пояснювалося дальшим розоренням і закріпаченням селян і козаків.

За свідченням лубенського полковника І.Кулябки, освічених людей не вистачало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. У 1768 р. з його ініціативи почалося навчання грамоті й військовій справі понад тисячі козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню у всіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті учбові заклади – пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запорожжі у 1754-1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до кращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.

У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов’язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І від 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов’я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов’янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою мало церковно-богословський характер, її слухачі діставали досить всебічну освіту.

Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних козаків і міщан; у реєстрі слухачів за 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили у бурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819 р.).

Українська старшина, не задовольняючись духовним характером академії, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася у спеціальний церковний навчальний заклад, не раз ставила питання про відкриття у полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П.Румянцев та Г.Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичний характер освіти в Україні.

Важливе значення у розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих в 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії – у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.

Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражений польсько-католицький характер. У містах Східної Галичини існували трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладання здійснювалося польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на землях Західної України був Львівський університет (1661 р.), викладання в якому велося латинською мовою.

Після першого поділу Речі Посполитої (1772 р.) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи в галузі освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні “парафіяльні” з викладанням рідною мовою; трикласні “тривільні”; чотирикласні “нормальні” з викладанням німецькою мовою. Як “рідна мова” була допущена й українська (церковнослов’янська з українською вимовою). Львівський університет було перетворено на світський заклад, при ньому у 1787-1808 рр. діяв “Руський інститут” (“Studium Ruthenum”) – відділення, де на філософському і богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.

Дуже низьким стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади було відкрито кілька шкіл, де викладання велося переважно румунською та німецькою мовою. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, що обумовило там політику латинізації та мадяризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням “руською” (як називалась там українська) мовою. Викладання слов’яно-руською мовою здійснювалося також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. – духовній семінарії), яка стала основою для створення учительської семінарії. У 1776 р. вона була переведена до Ужгорода.

ХІХ ст. висунуло нові завдання перед суспільством. З розвитком капіталістичних відносин уряд Російської імперії розпочинає проводити державну політику керівництва освітою й вдається до реформ. Для управління освітніми закладами були створені навчальні округи. Дев’ять українських губерній входили до трьох округів – Київського, Одеського та Харківського. Навчальні заклади було поділено на чотири “розряди”: парафіяльні школи – для “людей найнижчих станів”; повітові училища – для дворян, службовців, купців, ремісників; гімназії та ліцеї, а також університети – головним чином для дітей дворян.

Збереженню станового характеру освіти сприяли розпорядження міністерства народної освіти 1813 р. та імператорський указ від 1827 р., які забороняли допуск у середні та вищі навчальні заклади вихідців з селян-кріпаків. У 1856 р. в українських губерніях діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, в яких навчалось 67,1 тис. осіб – 1 учень на 188 жителів. Лише чверть з них були вихідці з селян. Переважна більшість дітей прирікалася на неписьменність. Розвиток початкової освіти гальмувався також нестачею педагогічних кадрів.

Російський уряд провадив політику русифікації в галузі освіти й не турбувався про відкриття національних шкіл. Українська демократична інтелігенція поставила питання про право українського народу на свою культуру й мову і стала на шлях організації недільних шкіл для народу. Перша з них відкрилася у Києві в 1859 р. У 1862 р. в Україні існувало 111 таких шкіл. Т.Шевченко написав для них “Букварь южнорусскій”, але цензура перешкоджала його розповсюдженню. Наприкінці 1850-х рр. 84 київських вчителі звернулися до влади із заявою про запровадження навчання в початкових школах України рідною мовою. З 1859 р. українська мова почала вводитись у недільних, а потім і у щоденних початкових школах Києва. Однак валуєвським циркуляром (1863 р.) викладання українською мовою в школах було заборонене, а недільні школи ліквідовані.

У 60-х роках ХІХ ст. в галузі освіти було проведено низку реформ, зумовлених скасуванням кріпосного права (1861 р.). З 1864 р. всі типи початкових шкіл перетворювалися на загальноосвітні “початкові народні училища” з єдиною програмою. У кожній губернії створювалася посада попечителя народних училищ. Жінки одержали дозвіл на вчителювання. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ було реорганізовано у шестирічні міські училища.

У 1870-х рр. початкові народні школи почали відкриватися земствами. На 1898 р. їх кількість на Лівобережжі та Південній Україні становила 3179. Натомість, уряд підтримував створення церковно-парафіяльних шкіл, викладали в яких переважно священики. Кількість таких шкіл особливо зросла на Правобережжі. Всього на 1897 р. в Україні існувало 16798 початкових шкіл усіх видів, які могли охопити навчанням лише третину дітей шкільного віку. Крім того, в містах існували платні приватні пансіони для дітей дворян, які готували до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Вони створювалися окремо для хлопців і дівчат.

З початком ХХ ст. в українських губерніях, як і по всій Російській імперії, відбувалося помітне розширення шкільної мережі, оскільки капіталістична економіка вимагала все більше освічених людей та кваліфікованих кадрів спеціалістів. За 1897-1911 рр. кількість початкових шкіл зросла з 13570 до 18719. Однак система освіти в Росії лишалася становою й не відповідала зростаючим вимогам економічного та духовного розвитку суспільства. В українських губерніях це доповнювалося національним гнобленням, що проявлялось у забороні вести навчання у школі українською мовою.

Ліберальна буржуазія, насамперед земці, в діяльності яких переважали реформаторські тенденції, прагнула до децентралізації освіти й передачі її у відання органів місцевого самоврядування. Радикальні верстви інтелігенції, передусім вчителі, наполягали на запровадженні освіти рідною мовою, брали активну участь у різних товариствах і комітетах, у подіях революції 1905-1907 рр. За це чимало з них зазнало репресій. Тільки у Катеринославській губернії 156 вчителів було усунуто від роботи.

Хоч і повільно, але з початку ХХ ст. зростала писемність населення в українських губерніях (у 1913 р. – близько 25% писемних). Цьому сприяло запровадження з 1912 р. нового типу народних шкіл – вищих початкових училищ з 4-річним терміном навчання. На 1 січня 1916 р. в Україні їх налічувалося вже понад 300. Але головну ставку в справі народної освіти уряд зробив на церковно-парафіяльні школи, частка яких на 1911 р. становила 48%. Відповідним було й фінансування – 10 млн. крб. проти 4,8 млн. крб., які одержали школи міністерства народної освіти у 1904 р.

Проблеми початкової школи не могли компенсуватися зростанням кількості недільних шкіл, мережа яких розширювалася досить повільно, й на січень 1917 р. їх налічувалося 112. Забезпечення підручниками, приміщеннями, вчительськими кадрами цих шкіл було вкрай незадовільним. Виняток становила лише Харківська жіноча недільна школа, організатором і керівником якої майже півстоліття була Х.Алчевська. Школа була учасницею міжнародних виставок у Парижі, Чикаго, Брюсселі.

У ХІХ ст. починають створюватись і професійні школи. Спочатку вони відкривалися різними відомствами без чітко визначеної системи. В Україні існували Чернігівське ремісниче (1804 р.) і Кременчуцьке землемірне (1807 р.) училища, Херсонське училище торгівельного мореплавства (1834 р.), яке готувало штурманів, шкіперів і суднобудівників, Головне училище садівництва в Одесі (1844 р.), Харківське землеробське училище (1851 р.), кілька фельдшерських шкіл. З розвитком ринкових відносин зросла кількість спеціальних навчальних закладів, які підпорядковувались міністерству народної освіти (вчительські семінарії), земельних справ (ветеринарні училища), військовому відомству (кадетські корпуси, військові училища і школи). Земства організовували спеціальні ремісничі училища, зокрема, Києво-Олександрівське (1874 р.), де навчались шевському і шорному ремеслам. Наприкінці ХІХ ст. в Україні існувало 26 ремісничих земських училищ.

Реформою 1888 р. була створена система промислово-технічної освіти. Всі промислові училища були поділені на ремісничі, які готували кваліфікованих робітників, нижчі (готували майстрів) і середні (техніків). В Україні нижчі технічні училища спеціалізувалися переважно на залізничній справі. Їх налічувалося 10. До середніх спеціальних закладів належали комерційні училища (всього – 17), учительські семінарії, середні технічні заклади (гірниче у Горлівці, політехнічне в Одесі, технічне в Миколаєві). В Одеському навчальному окрузі діяло 11 морехідних класів (1884 р.), які готували кадри для Чорноморського торгового флоту. У Глухові було засновано учительський інститут (1874 р.).

На початку ХХ ст. структура середньої та нижчої професійної освіти в підросійській Україні залишалася такою, як і в попередні десятиліття. Зросла лише кількість професій, які можна було здобути вихідцям з селян, робітників і міщан. Виникла також нова форма навчання робітників, зайнятих на виробництві – вечірні та недільні курси й класи, яких у містах нараховувалося понад десяток. Кадри вчителів для всіх форм професійної освіти готували 8 учительських інститутів.

У першій половині ХІХ ст. середню освіту давали чотирирічні гімназії, що існували в усіх губернських і деяких повітових містах, зокрема в Україні їх було 19. Вони утримувалися за рахунок державних коштів та частково міських прибутків. У гімназіях вивчалася російська, латинська, грецька, французька мови, математика, історія, географія та інші дисципліни. Після їх закінчення юнаки діставали право вступу до університетів або на державну службу, але тільки вихідці з дворянства та чиновництва.

У 1864 р. був затверджений новий статут для гімназій. Створювалися повні гімназії (семикласні) і неповні (чотирикласні) двох типів – класичні й реальні. Перші давали класичну освіту й готували випускників до вступу в університет, другі – практичні знання (фізика, математика, хімія) та можливість навчання у вищих спеціальних закладах. Утворення реальних гімназій диктувалося необхідністю забезпечити освіченими кадрами підприємства. 1871 р. їх було перетворено на реальні училища, введено 7-й додатковий клас, який давав право вступати до технічних вузів. У пореформену добу набула розвитку жіноча середня освіта. З 1860 р. розпочалося створення жіночих училищ з семирічним терміном навчання. Перші жіночі гімназії в Україні були відкриті у Києві (1850 р.) та Полтаві (1860 р.). З 1870 р. у жіночих гімназіях було запроваджено 8-й клас, який призначався для підготовки учительок і виховательок.

Хоча середні освітні заклади проголошувалися загальностановими, вони були розраховані переважно на дітей дворян, чиновників та буржуазії; вихідці з незаможних верств суспільства фактично були позбавлені можливості вчитись у класичних гімназіях. Крім того, як пережиток феодальної доби існували станові середні навчальні заклади закритого типу: інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони, де навчалися виключно діти дворян.

Середня й професіональна освіта в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст., відбиваючи вимоги часу, перебувала на піднесенні. У Київському учбовому окрузі кількість чоловічих і жіночих гімназій та реальних училищ протягом 1901-1911 рр. зросла вдвічі, а загальна кількість таких навчальних закладів в Україні становила 385. Плата за навчання була дуже високою, що фактично зберігало становий характер освіти. У 1911 р. у тому ж окрузі 80% гімназистів становили діти дворян, чиновників, буржуазії й духовенства.

У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. У 1805 р. було відкрито Харківський університет, який стає центром національного відродження. Його було засновано за приватною ініціативою, головним чином В.Каразіна, на кошти харківського дворянства й купецтва. 1834 р. було відкрито Університет св. Володимира в Києві, до складу якого входили філософський, юридичний, згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М.Максимович. 1863 р. університети отримали автономію. Але у 1884 р. її було скасовано, а університети передано під контроль попечителів навчальних округів.

Крім того, створювалися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназичний та університетський курси: Волинська гімназія у Кременці (1805-1832 рр.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817 р.), при якому існував Інститут східних мов для підготовки перекладачів (1828-1855 рр.), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.), згодом перетворена у математичний (1832 р.), а потім юридичний (1840 р.) ліцей. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі був відкритий Новоросійський університет.

Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харківського ветеринарного інституту (1873 р.). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885 р.). У 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень. Серед професорів інституту були відомі вчені М.Артем’єв, С.Реформаторський, В.Кирпичов, який став його першим ректором. 1899 р. у Катеринославі почало діяти вище гірниче училище.

Характерною рисою у розвитку вищої освіти в Україні на початку ХХ ст. було створення мережі вищих навчальних закладів для жінок. У 1903 р. в Одесі було відкрито Вищі жіночі педагогічні курси, які з 1906 р. отримали історико-філологічний та фізико-математичний факультети; після 17-річної перерви відновили діяльність Вищі жіночі курси у Києві (1906 р.), створені такі ж курси у Харкові (1907 р.), які крім двох традиційних факультетів мали юридичне відділення.

Свої особливості у ХІХ ст. мав розвиток освіти у Східній Галичині, Північній Буковині й Закарпатті, які перебували у складі Австрійської імперії. Кількість шкіл постійно зменшувалась, українська мова витіснялась німецькою та польською. На 1841 р. початковою освітою у Галичині було охоплено лише 14% дітей. Подібне становище було на Закарпатті та в Північній Буковині. Під час революції 1848-1849 рр. у Галичині діяло 60 недільних шкіл з українською мовою навчання, а на Закарпатті – 9, але згодом вони підпали під вплив церкви.

У результаті реформи 1869 р. в імперії було запроваджено обов’язкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років, а школи були передані під нагляд світських органів. За шкільним законом від 1895 р. початкові галицькі школи поділялися на два типи: нижчий (сільський) – трикласні та вищий (міський) – шестикласні. Після закінчення нижчих шкіл не можна було здобути середню освіту.

На Закарпатті австро-угорський уряд здійснював політику мадяризації навчання, але й цими школами у 1890-х рр. було охоплено менше 50% дітей шкільного віку. У Північній Буковині діяло лише 305 початкових шкіл, а закон про загальнообов’язкове навчання практично не здійснювався.

Гімназії, які давали середню освіту, були переважно католицькі. З 1856 р. в них було скасовано вивчення української мови. На 1899 р. українські гімназії залишилися лише у Львові й Перемишлі, а в Коломиї, Тернополі та Чернівцях – окремі гімназичні класи. На середину ХІХ ст. у Східній Галичині було 8 гімназій, на Буковині – 1, на Закарпатті – 9. Крім того, існували приватні професійні школи.

Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалася у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817 р.), Ветеринарній (1897 р.), Технічній (1844 р.) академіях у Львові (остання була згодом реорганізована у політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладання провадилося латинською, німецькою та польською мовами. Австрійський уряд не чинив перешкод для вступу українцям лише на богословський факультет, який готував сільських священиків.

Головною проблемою шкільної освіти в Західній Україні було її недостатнє фінансування з боку цісарського уряду. За бюджетними асигнуваннями у 1912 р. на одного жителя Галичини припадало коштів вчетверо менше, ніж у центральних австрійських провінціях. Друга освітня проблема краю – це скорочення кількості або повне закриття шкіл з українською мовою навчання й заміна викладання польською, румунською або німецькою мовами. Так, у Закарпатті на 1907 р. всі українські школи були закриті, кількість змішаних шкіл, де викладання велося двома мовами – українською та німецькою або румунською – зменшилось з  306 у 1902 р. до 30 у 1914 р. Внаслідок такої політики властей у краї був досить високий відсоток неписьменних – 70% (у Галичині – 63%), хоча в цілому на 1912 р. у тій же Галичині діяло 5,8 тис. початкових шкіл.

На початку ХХ ст. кількість гімназій та реальних училищ у західноукраїнських землях впродовж 1900-1910 рр. подвоїлась. У Галичині функціонували 61 гімназія й 13 реальних училищ (5 гімназій з українською мовою навчання; 20% всіх гімназистів – українці). З 13 гімназій та 1 реального училища Буковини у 1910 р. лише в одній викладання велося українською мовою, а у двох – німецькою та українською. У всіх 3 гімназіях Закарпаття викладання велося лише угорською мовою.

Українському студентству західноукраїнських земель після наполегливої боротьби вдалося домогтися від австрійських властей відкриття у Львівському й Чернівецькому університетах кількох українських кафедр. В цілому ж, освіта в українських землях як Російської, так і Австро-Угорської імперій не задовольняла потреб суспільства.

Новий етап у розвитку української освіти розпочався після Лютневої революції 1917 р. Хоча політика Тимчасового уряду була гальмуючим елементом, велику роль у цей час відіграли українські громадські організації, яки утримували на власні кошти українські школи, друкували підручники, організовували літні учительські курси тощо. У березні 1917 р. було відкрито дві українські гімназії у Києві, невдовзі – університет у Катеринославі, консерваторію у Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні розпочав діяльність Український народний університет (Київ) та Український учительський інститут (Житомир). До початку навчального року відкрилось більше 50 українських середніх шкіл, які існували на приватні або громадські кошти.

Велику роль у розвитку національної освіти відіграла Центральна Рада, яка проголосила основним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. У червні 1917 р. було створено Генеральне секретарство освіти на чолі з І.Стешенком, яке взяло на себе функції керівництва справою освіти в Україні. Влітку 1917 р. секретарство почало призначати губернських і повітових комісарів освіти, завданням яких було проведення українізації школи. Після проголошення УНР до секретарства перейшло управління всіма освітніми установами в Україні. Було скасовано шкільні округи і замість них утворено комісаріати освіти. Національним меншинам забезпечувався вільний розвиток рідної мови та освіти. Управління освітою кожної нації здійснювалося через відділи освіти при Генеральних секретарствах польських, єврейських, російських справ та національні ради освіти. У листопаді 1917 р. були відкриті Українська Педагогічна Академія та Українська академія мистецтв у Києві.

Уряд гетьмана П.Скоропадського продовжив освітню політику, розпочату Центральною Радою. За часи Гетьманату у більшості шкіл було введено українську мову, розпочалось навчання у 72 (з запланованих 150) українських гімназій, видано кілька мільйонів примірників підручників українською мовою для початкової школи. Всі українські школи, утворені у 1917-1918 рр. на приватні та громадські кошти, було переведено на державне фінансування. У жовтні 1918 р. у Кам’янці-Подільському відкрився український університет, а Київський Український народний університет було перетворено на державний.

Значну увагу національній освіті приділяли Директорія УНР. У січні-травні 1919 р. посаду міністра освіти в уряді УНР обіймав І.Огієнко, який розробляв концепцію єдиної національної школи. Законом УНР про основи освіти (13 лютого 1919 р.) національним меншинам надавалося право на школу рідною мовою.

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях, де польський та румунський уряди проводили політику національного й культурного гноблення, українські школи закривалися. Закарпаття, що опинилося під владою Чехо-Словаччини, перебувало у кращому становищі. Уряд країни дозволяв українцям користуватися рідною мовою.

Велику роль у розвитку національної освіти у цей час відіграли діячі українського національно-визвольного руху, які після поразки революції були змушені емігрувати. Завдяки їх зусиллям 1921 р. у Празі розпочав діяльність Український вільний університет. Він проіснував до 1939 р., а після Другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. У 1922 р. була заснована Українська господарська академія у Подебрадах (Чехія) – приватний заклад вищої освіти політехнічного типу у складі агрономічно-лісового, економічно-кооперативного та інженерного факультетів. У 1932 р. академія була реорганізована у заочний технічно-господарський інститут. У Празі діяв Український педагогічний інститут ім. М.Драгоманова (1922-1933), який готував вчителів початкових шкіл та дошкільних установ. Після Другої світової війни центр науково-культурного житті української еміграції переміщується до Канади та США. З 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. На кінець ХХ ст. українознавчі програми запроваджено у 12 університетах Канади.

Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В.Затонський. Протягом наступних 2-3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювались відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до них різко негативно й практично не брали участі у перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.

25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладів – трудову школу, яка складалася з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. З метою якнайшвидшої підготовки спеціалістів для зруйнованої економіки України в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові і середні школи були тимчасово ліквідовані, а їх класи реорганізовані у 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалося 21887 шкіл.

 Радянська влада вжила заходів для ліквідації станового характеру вищої освіти. З 1919 р. були запроваджені нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складались вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривались тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначались спеціальні комісари.

З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив свою діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни. Були відкриті інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчались 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, в Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяви подали 13 тис. осіб.

Радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності з літа 1920 р., оскільки 72% населення Україні не вміли читати і писати. У травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання у 1923 р. було створене товариство “Геть неписьменність!” на чолі з головою ВУЦВК Г.Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них стає менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.

У роки непу відбувався подальший розвиток системи освіти. 1925 р. в Україні – першій з союзних республік – було запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання дітей віком 8-9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл продовжували навчання у семирічній школі.

Поширенню освіти сприяла політика коренізації, що почала здійснюватися в СРСР з весни 1923 р. Вона включала в себе українізацію та створення умов для всебічного розвитку національних меншин. Важливим чинником цієї політики була організація мережі шкіл, вищих навчальних закладів з навчанням українською мовою та мовами національностей, які мешкали в Україні. Ця політика розпочалась з декретів ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалася рівність мов та необхідність дерусифікації. Питаннями коренізації займався Раднарком України та Республіканська центральна комісія з питань українізації. Помітну роль у цьому процесі відіграли О.Шумський та М.Скрипник. Вже на 1930 р. 97% дітей у початкових школах навчались українською мовою, а кількість студентів-українців становила 57%. Політика українізації була згорнута у 1930-х рр.

Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. У 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот вчительської маси до радянської влади. За 1926-1932 рр. кількість педагогічних інститутів зросла в республіці з 12 до 46, а технікумів – з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% – учителям старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництвом республіки приймається спеціальна постанова, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання історії та географії.

З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук. З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним терміном навчання, а з 1934 р. – єдині типи школи: початкова (І-ІV класи), неповна середня (І-VІІ класи) і середня (І-Х класи). Протягом 1930-х рр. значно зросла мережа неповних середніх та середніх шкіл при зменшенні кількості початкових шкіл. Всього в Україні на травень 1941 р. працювала 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 були середні (2264 – на селі).

Потреби економіки вимагали постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та здійснено перебудову спеціальної освіти. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовані професійно-технічні школи для юнаків з семирічною освітою для підготовки кваліфікованих робітників. Замість вчительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрито інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні інститути (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні інститути (Харків, Одеса). Зростала мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.

З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої і середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум. Усі технікуми передавалися з Наркомату освіти галузевим наркоматам. Їх кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилось 123. За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р. в республіці було відновлено університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.

Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до діючої в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, у тому числі 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності серед дорослого населення. Всі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державне утримання. У 1940/41 навчальному році у західноукраїнських землях діяло 15 вузів (7 – у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.

Під час німецької окупації загарбники намагались прищепити українцям фашистську ідеологію. Директива головного ідеолога третього рейху В.Розенберга передбачала для дітей на окупованих територіях чотирикласну освіту. Гауляйтер України Е.Кох вважав достатнім три класи. Кілька вищих та середніх спеціальних учбових закладів, що діяли в Україні на початку окупації, незабаром було закрито, а студентів і учнів вивезено як робочу силу до Німеччини.

В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню і вдосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили свою роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні були створені школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.

Здійснення заходів, спрямованих на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл сприяло розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечене загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.

З 1958 р. замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9-10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.

У 1960-1970-х рр. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. У 1960-ті рр. було запроваджене загальнообов’язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті – завершений перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас були внесені зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що становлять основну ланку шкільної освіти.

На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, в яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання здійснювалося українською мовою. Російською мовою навчалися у 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці нараховувалося у цей період 981. У 93 школах України навчання здійснювалося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Зате не існувало жодної української школи за межами республіки.

Швидко зростаючий у повоєнні роки технічний рівень виробництва висував дедалі вищі вимоги для підготовки кадрів працівників для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки нового поповнення робітничих лав є професійно-технічні училища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ всіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.

У повоєнне сорокаріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої і середньої спеціальної освіти. У 1954 р. було здійснене об’єднання дрібних вузів і споріднених факультетів, організовано ряд нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася із 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах. У 1960-1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів були створені університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. У 1969 р. в ряді вузів республіки були створені підготовчі відділення, слухачі яких після складання іспитів зараховувалися на І курс.

Розширилась підготовка спеціалістів із середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.

Розвиток освіти у повоєнний період забезпечив високий освітній рівень жителів України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища і середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури. Але у цей період не обійшлося без помилок і порушень у галузі освіти. Політика “злиття націй” призвела до того, що в Україні залишилося менше половини шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.

Разом з тим, попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність й запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи національної школи в Україні не існувало, такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Процес створення такої школи розпочався в Україні після здобуття незалежності.

Лекція ІІ. Наука, техніка України як невід’ємні частини

науково-технічної революції

План

1.   Наука України у ХVІІ-ХІХ ст.

2.   Формування системи наукових установ і розвиток науки у першій половині ХХ ст.

3.   Особливості української науки в умовах науково-технічної революції.

Наукові знання прийшли на Русь з прийняттям християнства через переклад грецьких та інших книг. На Русі знали твори античних авторів – Арістотеля, Платона, Сократа тощо. Науково-природничі знання знаходились під впливом середньовічних трактатів Козьми Індикоплова, “Шестоднева” Іоанна, екзарха болгарського.

Поряд з цим, на Русі існували й практичні знання, що з’явилися внаслідок виробничої діяльності. Металургія, ковальське й ювелірне виробництво вимагали знань у галузі металознавства, а будівельна справа – елементарних знань з математики. Виробництво скла, мозаїк, різнокольорових емалей, глазурі для керамічного виробництва було неможливе без знання хімічних властивостей матеріалів.

Головним центром розвитку наукових знань в Україні на початку ХVІІ ст. був Київський колегіум, навколо якого зосереджувались кращі наукові сили. Викладачі колегіуму в трактуванні деяких питань вийшли далеко за межі теологічного тлумачення світу. Вони сприймали ідеалістичні погляди Арістотеля, які становили основу їхніх філософських концепцій, але в своїх спробах творчо переосмислити його спадщину звертались не до інтерпретованих церквою творів філософа, а безпосередньо до першоджерел. Разом з тим, у поглядах деяких викладачів колегіуму простежувались елементи матеріалістичного світосприйняття. Так, Йосип Кононович-Горбацький викладав у колегіумі філософію. Його курс включав логіку, фізику й метафізику. Він вважав, що матерія перебуває у постійному русі й що саме рух є формою її існування, та стверджував, що світ існує незалежно від людської свідомості.

Викладачі колегіуму були знайомі не лише з філософською системою Аристотеля. Їм були відомі матеріалістичні погляди старогрецьких філософів. Так, М.Стрийковський у своїй “Хроніці” виклав ці погляди на походження світу.

У другій половині ХVІІ ст. центром освіти і науки в Україні стала Києво-Могилянська колегія. Тут гуртувалися наукові сили того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський та інші. Київські вчені зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, географії та інших наук. Зокрема, І.Галятовський намагався розкрити причини таких явищ природи, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, блискавка. Передові погляди у галузі астрономії, що пов’язувалися з системою Коперника, проявили перекладачі “Космографії” Є.Славинецький та А.Сатановський. У науковому середовищі Києва були знавці математики, зокрема планіметрії та стереометрії.

У ХVІІІ ст. на розвиток і поширення наукових знань у Гетьманщині, Слобожанщині та інших українських землях вплинуло створення Петербурзької Академії наук та діяльність М.Ломоносова. Своїм вченням про поверхню землі він поклав початок розвитку геології, надавав великого значення використанню кам’яного вугілля, яким багаті надра України. Наукові експедиції Академії наук мали велике значення для вивчення природи України. Їх маршрути пролягали через Київ, Глухів, Бахмут та інші міста. На початку ХVІІІ ст. було відкрито поклади кам’яного вугілля в Донбасі. Академічні комплексні експедиції на чолі з П.Палласом, В.Зуєвим та іншими вченими започаткували систематичні геологічні дослідження в Україні.

Щодо точних наук, то певних успіхів було досягнуто в галузі математики. Складений Феофаном Прокоповичем у 1707-1708 рр. курс лекцій з арифметики і геометрії для студентів Київської академії мав переваги над тогочасними зарубіжними підручниками з математики. Підручник викладача математики Київської академії І.Фальковського “Скорочення змішаної математики” та книга “Теоретична астрономія” були значним досягненням тогочасної науки.

Математика й фізика займали значне місце в учбовій програмі Studium Ruthenum при Львівському університеті. Викладали ці предмети у ХVІІІ ст. вихідці із Закарпаття Петро Лодій та Іван Земанчик. У цілому поширення наукових знань в українських землях досягло помітних успіхів, хоч і гальмувалась феодальними відносинами і відсутністю власної державності.

Впродовж ХVІІ-ХІХ ст. математика, механіка, фізика, хімія та ін. сформувалися як самостійні науки. Особливого розвитку вони набули наприкінці ХVІІІ – ХІХ ст. у зв’язку з індустріальною революцією.

У ХІХ ст. науково-дослідна робота зосереджувалася в університетах та ліцеях. Професори вищих навчальних закладів поряд з викладанням займалися дослідженнями в лабораторіях, наукових кабінетах, обсерваторіях. У науці все більше наростала боротьба між матеріалістичним та ідеалістичним світоглядами.

Професор Харківського університету Т.Осиповський у праці “Зміна Сонця” висловив ряд думок про природу світла. В астрономії він був послідовником Лапласа. Виданий у Петербурзі тритомний “Курс математики” за його авторством протягом кількох десятиліть служив основним вітчизняним підручником з цієї галузі науки. У Київському університеті працював професор В.Федоров, діяльність якого сприяла відкриттю в університеті обсерваторії. Помітне наукове значення мали праці з астрономії професора Рішельєвского ліцею В.Петровського, який вивчав космічні тіла та будову всесвіту. Професор Харківського університету гідрогеолог Н.Борисяк досліджував геологічну будову басейну річок Сіверського Дінця, Дніпра і Дону, геологію Донбасу.

Велику роль у розвитку природничих, фізико-математичних та технічних знань відігравали наукові товариства, які зміцнювали контакти між ученими та займалися пропагандою знань. Особливо виділялися Харківське (1863), Київське (1899), Одеське (1870) товариства дослідників природи. Перше математичне товариство в Україні виникло при Харківському університеті у 1879 р. Київське фізико-математичне товариство (1890) друкувало наукові праці у своїх “Звітах” і “Протоколах”. Наприкінці 1860-х рр. розпочало роботу Київське відділення Російського технічного товариства. Згодом воно взяло активну участь у заснуванні Київського політехнічного інституту.

На західноукраїнських землях у 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т.Шевченка було створено Накове товариство ім. Т.Шевченка, яке складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної, математично-природничо-медичної та ряду комісій з окремих галузей науки. Товариство видавало наукові журнали, серійні видання.

Помітних успіхів у другій половині ХІХ ст. досягла математика. З 1885 р. у Харківському університеті працював видатний математик О.Ляпунов, якому належить провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Його праця “Загальна задача про сталість руху” не втратила свого наукового значення до наших днів. Математики Київського університету заклали фундамент нової алгебраїчної теоретичної школи. Праця М.Ващенка-Захарченка “Символічне числення і застосування його до інтегрування лінійних диференційних рівнянь” стала відома у всій Європі. Засновником математичної школи в Одесі став професор Є.Сабінін. Його учень С.Ярошенко в 1873 р. видав першу в математичній літературі працю, присвячену проекційній геометрії, – “Початки нової геометрії”.

ХІХ століття в усьому світі було періодом бурхливого розвитку фізики. Нові відкриття – закон збереження і перетворення енергії, явище електролізу, електромагнітні явища – вимагали нових філософських узагальнень.

Професор Новоросійського університету М.Умов своїми працями, присвяченими хвильовим процесам і земному магнетизму, зробив помітний внесок у розвиток світової науки. У Київському університеті проблемами молекулярної фізики займався М.Авенаріус. У Києві 1884 р. виникла перша в Україні кафедра теоретичної фізики, яку очолював М.Шіллер. У Харкові з 1880 р. фізик М.Пильчиков розвивав теорію магнітних аномалій і магнітних вимірів, працював у галузі електротехніки та електролізу, став одним з піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Пильчиков був дійсним челеном багатьох вітчизняних та закордонних наукових товариств.

1864 р. М.Бекетов організував у Харківському університеті при фізико-математичному факультеті перше фізико-хімічне відділення і лабораторію фізичної хімії. У галузі загальної хімії працював Я.Михайленко, який у 1899 р. увів парціальні величини у термодинаміку розчинів, випередивши цим відкриття Люїса.

Активна розробка корисних копалин зумовила піднесення геологічної науки. К.Феофілактов заснував у Києві школу геологів, що поклала початок вивченню Українського кристалічного щита та геології Придніпров’я.

Значного розвитку досягла біологія. У 1867 р. І.Мечников був обраний доцентом Новоросійського університету. Він створив вчення про фагоцитоз та імунітет, яке знайшло визнання у світовій науці. У 1886 р. спільно з мікробіологом М.Гамалією він організував в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію.

Центром наукової діяльності на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. залишався Львівський університет та математично-природничо-медична секція Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Активними членами секції стали математики В.Левицький і М.Зарицький. У галузі загальної хімії у Львові з 1872 р. плідно працював Б.Радзішевський. Проблемами органічної хімії у 60-70-х рр. ХІХ ст. займався керівник кафедри хімії Е.Ліннеманн. Львівські вчені-геологи провели ряд ґрунтовних досліджень з метою вивчення геології краю. Ю.Токарський розробляв літографію і петрографію відкладів південно-східної частини Карпат; виверження порід вивчав основоположник мікроскопічної петрографії Ф.Ціркель.

У 1881 р. уродженець України, інженер М.Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найбільш економічний для свого часу паровоз сконструював наприкінці ХІХ ст. київський інженер О.Бородін.

Початок ХХ ст. ознаменувався помітною демократизацією науки, що знаходило свій вияв насамперед у популяризації наукових знань, чому була присвячена діяльність О.Ляпунова, В.Стеклова, Д.Синцова, С.Реформатського та ін.

Значно зросли міжнародні зв’язки вчених України. Активну участь у роботі майже всіх міжнародних математичних конгресів початку ХХ ст. брав професор Харківського університету, почесний член Амстердамського математичного товариства Д.Синцов. Професора Київського університету, геолога М.Андрусова обрали членом Ради Міжнародного геологічного конгресу.

Помітних успіхів на початку ХХ ст. досягли математики України. Зокрема, викладачі київських вузів В.Єрмаков, Б.Букрєєв, їх учні Г.Пфейффер, П.Воронець з успіхом досліджували різні питання теорії диференційних рівнянь, варіаційного числення, а також звернулись до нових проблем математики – теорії поверхонь, алгебраїчних функцій двох змінних і теорії груп. Викладач комерційного інституту Є.Слуцький проводив дослідження в галузі математичної статистики, розробив основи теорії випадкових функцій.

Професор Київського університету Д.Граве створив алгебраїчну школу, з якої вийшли відомі вчені М.Чеботарьов, О.Шмідт, Б.Делоне, М.Кравчук. Основним напрямом їхніх досліджень був один з найголовніших відділів алгебри – теорія груп. Математики Харківського університету працювали в галузях математичної фізики (В.Стеклов), геометрії і геометричної теорії диференційних рівнянь (Д.Синцов), математичного аналізу теорії функцій і теорії ймовірностей (С.Бернштейн).

Значних успіхів досягли вчені в галузі фізики. Представник київської фізичної школи М.Авенаріуса Й.Косоногов провів ряд досліджень, присвячених вивченню електролізу за допомогою ультрамікроскопу, питанням оптичного резонансу, електричних коливань. Проблемами оптики займались професор Київського університету і політехнічного інституту Г.Де-Метц та професор Харківського університету Т.Кравець. Дослідження останнього з питань поглинання світла в розчинах забарвлених речовин становили на той час одне з найвидатніших досягнень у галузі оптики, а в сучасній науці вони мають велике значення у зв’язку з висновками квантової теорії.

Засновником харківської школи радіофізиків був Д.Рожанський, який своїми дослідженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив у цій галузі зарубіжних вчених. Цінні дослідження з різних питань геофізики, оптики, радіотехніки та рентгенографії провів професор Харківського технологічного інституту М.Пильчиков.

У Львівському університеті М.Смолуховський займався розробкою проблем молекулярної фізики і термодинаміки. Своїми працями він створив основу для молекулярно-кінетичного обґрунтування другого начала термодинаміки.

Особливого значення в Україні на початку ХХ ст. у зв’язку з подальшим розвитком промисловості набули технічні науки. Цей час пов’язаний з якісно новим етапом у розвитку науки: віднині наукові дослідження стали випереджати і визначати розвиток техніки, а не навпаки, як було до цього часу. Практичне застосування наукових ідей привело до кардинальних змін у техніці та технологічних процесах.

Важливі наукові проблеми аналітичної механіки, динаміки твердого тіла розробляли професори Київського університету Г.Суслов, П.Воронець, праці яких поклали початок новому розділу механіки і математики – динаміки неголономних систем.

Видатним вченим-механіком був ректор Київського політехнічного інституту В.Кирпичов. Його дослідження з різних питань фізики, механіки, опору матеріалів, варіаційного числення не втратили свого значення і в наш час. Викладач цього ж інституту з 1904 р. Є.Патон став відомим фахівцем у галузі мостобудування. Йому належав ряд посібників і монографій з питань розрахунку і проектування мостів, численні проекти мостів оригінальних конструкцій.

Професор Катеринославського вищого гірничого училища О.Динник – засновник наукової школи з теорії пружності – працював у галузі проблем стійкості та дав визначення коефіцієнтів стійкості, вивчав питання гірського тиску і міцності підйомних шахтних канатів. Оригінальністю і новизною відзначалися роботи професора того ж училища Я.Грдини в галузі динаміки живих організмів з широким застосуванням методів аналітичної механіки, в яких уже в той час проступали риси сучасної біокібернетики.

Комплексним процесам розробки й експлуатації вугільних родовищ Донбасу були присвячені наукові праці професора О.Терпигорєва. Розробкою аналітичних методів проектування рудників і шахт займалися Л.Шевяков та Б.Бокій. Цінний внесок у розвиток гірничої науки зробили праці професора М.Протодяконова з проблем гірського тиску і кріплення гірничих виробок. Визначеним ним коефіцієнтом міцності і класифікацією гірських порід за міцністю користуються і зараз при відповідних розрахунках.

Серед технічних наук широкого розвитку набуло вивчення металургії, тісно пов’язане з розвитком металургійної промисловості в Україні. Велике значення для розв’язання ряду проблем у галузі металознавства і термічної обробки металів мали праці відомого вченого-металурга, професора Київського політехнічного інституту В.Іжевського – автора проекту електроплавильної печі оригінальної конструкції.

Чималий внесок у розвиток металургійної справи зробили вчені Катеринославського вищого гірничого училища, які досліджували процеси доменного виробництва, виробництва коксу, підготовки металургійної сировини (П.Рубін), вивчали природу і властивості булату, смугасту структуру сталі, розробляли теорію прокатки металів (А.Виноградов), теорію доменного процесу (М.Павлов). На початку ХХ ст. на металургійних заводах України (Брянському, Маріупольському, Краматорському) працював визначний український металург-практик, конструктор доменних печей, один з засновників школи вітчизняних доменщиків М.Курако.

Різні галузі електротехніки збагатили своїми дослідженнями професор Харківського технологічного інституту, автор перших вітчизняних підручників з електротехніки П.Копняєв, наукові праці якого присвячені теорії машин і електричної тяги; М.Артем’єв, який вивчав дії струму високої напруги і розробив проекти електростанції та електромережі Харкова, електричного трамваю в Полтаві та ін.

Важливі дослідження проводили вчені в різних галузях хімічної науки. Над проблемами органічної хімії працював С.Реформатський, роботи якого стосувалися синтезів за допомогою металоорганічних сполук. Наукові пошуки І.Осипова – представника харківської хімічної школи М.Бекетова – та професора Новоросійського університету П.Павлова з питань термохімічних процесів сприяли розвитку фізичної хімії. Основоположником колоїдної хімії в Україні вважається А.Думанський, який з 1912 р. викладав у Київському університеті курс колоїдної хімії і того ж року видав монографію “Про колоїдні речовини”.

У Львівському університеті питання загальної і фармацевтичної хімії вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б.Радзішевський. Дослідження в галузі фізичної хімії тут проводили С.Толочко, В.Кемула.

Помітний внесок у розвиток і демократизацію науки, в справу популяризації наукових знань робили наукові товариства, багато з яких діяли при університетах. Так, при Київському університеті налічувалося десять наукових товариств, при Харківському – працювало вісім, у Новоросійському – чотири.

Велике значення для розвитку технічних знань в Україні мала діяльність філіалів Російського технічного товариства у Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Найактивнішим серед них було Київське відділення Російського технічного товариства, яке очолював професор університету і політехнічного інституту Г.Де-Метц. До його складу в 1915 р. входило сім відділів: архітектурний, механіко-будівельний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.

Помітну роль у розвитку авіаційної справи, теоретичну основу якої заклали М.Жуковський і К.Ціолковський, відіграли добровільні повітроплавальні товариства, гуртки і аероклуби. 1908 р. в Одесі було засновано аероклуб, у якому вже через два роки налічувалося близько 140 членів. Його вихованцями були піонери повітроплавання С.Уточкін та М.Єфимов, який 8 березня 1910 р. здійснив над Одесою перший у Росії політ на літаку.

1908 р. повітроплавальний гурток організувався при Київському політехнічному інституті, а через рік виникло Київське товариство повітроплавання. Невдовзі вони об’єдналися в єдине товариство. Його керівником став професор політехнічного інституту М.Делоне. У товаристві успішно працювали такі видатні конструктори і льотчики, як Д.Григорович, І.Сікорський, П.Нестеров, Ф.Андерс, професор політехнічного інституту О.Кудашев. І.Сікорський уславився як конструктор перших у світі надпотужних багатомоторних літаків “Російський витязь” та “Ілля Муромець”. Заслуга створення перших гідролітаків типу “летючий човен” належить колишньому студенту КПІ Д.Григоровичу. Сконструйовані ним моделі гідролітаків широко використовувались у бойових діях під час Першої світової війни. Лише в Києві протягом 1909-1912 рр. було створено близько 40 дослідних літаків різних типів. 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві П.Нестеров вперше в історії авіації здійснив одну з найскладніших фігур вищого пілотажу – “мертву петлю”, яка пізніше дістала назву “петлі Нестерова”.

Новий етап у розвитку української науки розпочався з розпадом Російської імперії. Установчі збори Української Академії наук (УАН) відбулися у листопаді 1918 р. Першим президентом академії став відомий вчений, мінералог, кристалограф, геохімик В.Вернадський. УАН складалася з трьох відділів і нараховувала 12 членів. 12 лютого 1919 р. в Києві відбулись загальні збори учених – засновників академії. У постанові від 4 липня 1919 р. Раднарком УСРР зазначав, що утворення Академії наук має першочергове значення для розвитку науки в Україні. Наприкінці 1920 р. у складі її трьох відділів працювали вже три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій та комітетів. Уряд взяв на себе фінансування УАН.

У зв’язку з відмовою у квітні 1921 р. В.Вернадського від своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П.Скоропадського М.Василенка. Після ліквідації у 1920 р. університетів наукова діяльність в УСРР зосереджувалась переважно в установах УАН. У червні 1921 р. РНК УСРР схвалив постанову, згідно з якою академія визначалася найвищою науковою державною установою республіки. Після укладення Ризького мирного договору у березні 1921 р. УАН перейменували на перейменовано на Всеукраїнську Академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими. Зв’язки із західними вченими швидко зійшли нанівець. Влада не визнала повноважень М.Василенка, і в березні 1922 р. президентом обрали академіка О.Левицького, але у травні 1922 р. після його смерті президентом став В.Липський, який обіймав цю посаду до 1928 р.

У 20-ті рр. ХХ ст. розвиток науки спрямовувався в загальнодержавному масштабі. Для керівництва діяльністю наукових установ республіки при Народному комісаріаті освіти було створено Головне управління наукових установ – Головнаука, а на ВУАН покладалося завдання координувати й організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих учених, вивчати досягнення науки за кордоном, спрямовувати розвиток науки і техніки відповідно до потреб народного господарства.

Основним науковим осередком стали науково-дослідні кафедри при учбових закладах та ВУАН. При кафедрах налагоджувалося навчання аспірантів. Майже щорічно проводились вибори в дійсні члени, а з 1924 р. – у члени-кореспонденти ВУАН. Наприкінці 1920-х рр. у систему ВУАН входило близько 40 дослідних наукових установ – інститути, комісії, кабінети, кафедри. Наукову роботу вели 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних і 275 позаштатних наукових працівників.

Чимало науково-дослідних установ, зокрема кафедри Харківського технологічного, Катеринославського гірничого та Київського політехнічного інститутів, виконували завдання по відбудові підприємств. Розпочалося планомірне дослідження Донецького вугільного, Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцевого басейнів. На базі радіологічної лабораторії 1925 р. в Одесі було створено хіміко-радіологічний інститут. Помітні досягнення у 1920-ті рр. в Україні відбулися у розвитку радіофізики. Під керівництвом Д.Рожанського вперше в світі було створено магнетронний генератор, який пізніше став одним з основних елементів радіолокаційної апаратури.

Значних успіхів було досягнуто в галузі математики й механіки. Дослідження М.Крилова з теорії нелінійних диференційних рівнянь стали основою для формування київської школи нелінійної механіки. У галузі теорії диференційних рівнянь з частинними похідними успішно працював Г.Пфейффер.

Керівництво України на межі 20-30-х рр. ХХ ст. приділяло значну увагу розвиткові науки. Бюджет ВУАН у 1932 р. становив майже 1,5 млн. крб. У травні 1928 р. президентом ВУАН було обрано академіка Д.Заболотного. Серед новообраних академіків були засновник електрозварювальної школи в Україні Є.Патон, хімік-технолог Є.Орлов. У 1930 р. президентом ВУАН став О.Богомолець.

З 1930 р. в системі Академії наук основною науково-організаційною ланкою став інститут. В академії було створено два відділи: природничо-технічний (до нього, зокрема, входили математичні, індустріально-технічні, фізико-хімічні науки) та соціально-економічний. З метою підготовки наукових кадрів у 1930 р. в академії було створено аспірантуру.

Для зосередження зусиль вчених на розв’язанні першочергових проблем при Академії наук було створено Комісію по вивченню природних багатств республіки. Для вирішення проблем реконструкції металургійної промисловості було створено науково-дослідні інститути металів у Харкові (1928) та Дніпропетровську (1929). Розгорнулися дослідні роботи у галузі машинобудування, енергетики, будівельної техніки. 1929 р. Є.Патон заснував у Києві електрозварювальну лабораторію, на базі якої згодом був створений науково-дослідний інститут.

Успішно розгорталися дослідження в галузі фізико-математичних наук. 1928 р. у Харкові було відкрито Український фізико-технічний інститут (УФТІ). В інституті функціонував прискорювач ядерних реакцій. Використовуючи його, вчені розпочали дослідження в галузі ядерної фізики і вже у 1932 р. розщепили атом літію. У той час в УФТІ працював І.Курчатов.

У математичній науці в Україні, як і в попередні роки, видатну роль відігравали дослідження М.Крилова та його учня М.Боголюбова. Вони заклали основи нової галузі математики – нелінійної механіки. 1927 р. з ініціативи Л.Писаржевського в Дніпропетровську на базі науково-дослідної кафедри електронної хімії було засновано Інститут фізичної хімії. Вчені інституту розгорнули дослідження зв’язку механізму хімічних процесів з хімічною будовою речовини.

1 квітня 1934 р. ВУАН була підпорядкована Раднаркому УСРР. У складі академії було створено або значно розширено науково-дослідні інститути хімії, хімічної технології, фізичної хімії, геології, математики та ін. Внаслідок цих організаційних заходів в Академії наук замість 164 невеликих інститутів, кафедр, комісій, лабораторій було створено 36 структурних одиниць (науково-дослідні інститути та установи при Президії). На травневій сесії ВУАН 1934 р. було обрано 9 дійсних членів та 18 членів-кореспондентів, у їх числі – О.Шмидт (математика), В.Яворський (органічна хімія), О.Лейпенський (фізика).

У лютому 1936 р. РНК УСРР затвердила новий статут академії. ВУАН було перейменовано на Академію наук УСРР. Інститути технічних наук академії працювали над створенням нових машин, у галузі хімічних наук розроблялися нові технологічні процеси. Було розроблено загальну теорію втомлюваності, стійкості металу, теорії динамічної пружності конструкцій. 1934 р. було створено Інститут електрозварювання АН УСРР під керівництвом академіка Є.Патона. Працюючи в тісному контакті з підприємствами, інститут розробив ефективний спосіб автоматичного зварювання під флюсом.

Успішно досліджувалися проблеми фізико-математичних, хімічних і геологічних наук. В Інституті фізичної хімії О.Бродський вперше в країні на лабораторних установках здобув важку воду. Вчені України зробили значний внесок у розробку теоретичних основ фізики плазми. В галузі кінетичної теорії плазми основоположною стала праця Л.Ландау “Кінетичне рівняння для випадку кулонівської взаємодії”, написана вченим у 1936 р. під час роботи в УФТІ. Висновки Л.Ландау випереджали наукову думку в цій галузі на два десятиліття і пізніше знайшли застосування і розвиток у зв’язку з розгортанням досліджень з термоядерного синтезу.

У нерозривному зв’язку з діяльністю академічних науково-дослідних установ розгортали наукові дослідження вчені на кафедрах і в лабораторіях університетів та інститутів республіки. Багато відомих учених України очолювали кафедри та вузівські лабораторії. Вони зробили значний внесок у розвиток гірничої справи, металургії, зварювальної техніки, будівельної механіки та ін. У Дніпропетровському гірничому інституті під керівництвом академіка О.Терпигорєва, а також Л.Шевякова склалася відома школа з гірничої справи. У галузі металургії багато зробив академік М.Доброхотов, який з 1934 р. завідував кафедрою металургії сталі Дніпропетровського металургійного інституту.

1939 р. в АН УРСР відбулися чергові організаційні зміни. У березні загальні збори академії ухвалили створити 4 відділи: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук. У складі Академії наук УРСР почали працювати нові інститути – чорної металургії, енергетики, технології силікатів. У відання академії перейшов УФТІ. Після включення західноукраїнських земель до складу України в організації науки в республіці відбулися певні зміни. За постановою РНК УРСР від 2 січня 1940 р. у Львові було організовано філіали установ АН УРСР. На 1 січня 1941 р. в Академії наук УРСР нараховувалося 60 академіків, 66 членів-кореспонденів та 164 доктора наук.

На межі 30-40-х рр. ХХ ст. центральне місце в планах науково-дослідної роботи відводилося використанню енергії атомного ядра, виробництву високоякісних сталей, електрозварюванню тощо. У передвоєнні роки Інститут електрозварювання розробив новий ефективний спосіб швидкісного автоматичного зварювання. Праці Інституту будівельної механіки у галузі теорії механічної міцності конструкцій знайшли практичне застосування в авіаційній, танковій і машинобудівній промисловості. В Україні було розроблено технологію одержання індію з напівпродуктів і відходів та впроваджено у виробництво на Костянтинівському цинковому заводі. У 1941 р. В.Ізбеков, Я.Фіалков та О.Нижник здобули перший кілограм металевого індію.

Серйозної перебудови зазнала робота науково-дослідних установ України з початком Великої Вітчизняної війни. В плани їх роботи включалась переважно оборонна тематика. При Президії Академії наук УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. До його складу входили провідні вчені: П.Будніков, А.Кіпріанов, М.Луговцов та ін. Праця вчених сприяла виробництву високоякісних металів, вибухових речовин, появі нової військової техніки та озброєння, підвищенню продуктивності праці працівників тилу. Так, працівники Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є.Патона розробили та впровадили у виробництво методи електрозварювання для відновлення відпрацьованих деталей, створили установки для підводного зварювання і різання металів, що в багато разів прискорило ремонт кораблів. Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металів, що стало широко застосовуватись у танковій промисловості та виробництві іншої військової техніки. Співробітники Фізико-технічного інституту виготовили перший зразок радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. Був створений також зразок локатора для кораблів ВМФ. Вчені інституту дали свої пропозиції з виробництва хімічних запалювальних сумішей, які використовувалися для боротьби з танками противника, рівнів для мінометних прицілів, приладів для контролю стволів гармат тощо.

У зв’язку з просуванням німецьких військ в глиб України відбувалась евакуація науково-дослідних установ та вузів республіки у тилові регіони. Наприкінці 1941 р. працівники евакуйованих наукових установ та вузів налогодили роботу на нових місцях. Більшість інститутів і Президія АН УРСР знаходились в Уфі. Деякі інститути, а також науково-дослідні установи, підпорядковані різним наркоматам і відомствам, працювали безпосередньо на базі підприємств у Казахстані, на Північному Уралі, в Сибіру.

Хоча кількість наукових співробітників Академії наук скоротилася у порівнянні з довоєнним часом у 6 разів, однак збереглось ядро найбільш кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували виконання основної наукової тематики.

У воєнний час кількість досліджуваних проблем і тем в АН УРСР зменшилась майже вдвічі, але їх актуальність, темпи та якість розробки були на значно вищому рівні, ніж до війни. Дослідні роботи провадились переважно комплексно, тобто одну тему розробляли вчені кількох інститутів. У 1942 р. АН УРСР мала тісні науково-виробничі зв’язки більш ніж з 300 підприємствами.

Важливе значення мали праці учених для подальшого розвитку металургійної промисловості. Метод виплавки ферромарганцю на магнезіальних шлаках, розроблений Українським науково-дослідним інститутом металів, був впроваджений на Кузнецькому металургійному комбінаті. Перебуваючи на Уралі, академік М.Доброхотов розробив і впровадив у виробництво технологію виплавки броневих сталей у мартенівських печах, запропонував нову технологію їх окислення та легірування. Це дало змогу знизити брак з 42% до 2%.

Науковий колектив Інституту енергетики взяв участь у реконструкції енергогосподарства великих підприємств, у монтажі повітряохолоджувального устаткування заводів та шахт. Вугільні родовища Кузнецького басейну досліджувались Українським вуглехімічним інститутом. Внаслідок цих робіт сировинна база коксування на Сході була збільшена на 2400-2500 тис. т. на рік.

Особливу цінність мали роботи вчених, спрямовані на підвищення боєздатності армії. Першочергове значення у забезпеченні армії танком Т-34 мали роботи колективу Інституту електрозварювання, евакуйованого до Нижнього Тагілу. Інститут став першою організацією в країні, яка проектувала автоматичні зварювальні установки, виготовляла у своїх майстернях апаратуру до них, монтувала ці установки на заводах, пускала їх в експлуатацію, вдосконалювала технологію автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальників безпосередньо на підприємствах. За короткий термін співробітники інституту створили необхідну кількість апаратів швидкісного зварювання, пультів управління апаратурою та ін. На березень 1943 р. внаслідок річної праці колективу інституту на двох танкових заводах Уралу швидкісне зварювання зайняло провідне місце у технологічному процесі бронекорпусного виробництва. 28 автоматів, які працювали на цих заводах, вивільнили декілька сотень зварювальників для інших робіт, підвищилась надійність зварних швів.

Одночасно зі звільненням України були розроблені заходи щодо відновлення діяльності вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ республіки. Відновленню їх діяльності сприяла допомога, що надходила в Україну з тих регіонів СРСР, які не зазнали окупації. У березні 1944 р. в Україну повернулась з евакуації Академія наук у складі 29 науково-дослідних установ. У липні 1944 р. у Львові відновила роботу філія АН УРСР з відділами, 13 інститутів академії. У 1945 р. в УРСР працювали вже 267 науково-дослідних установ, тобто 83% довоєнної кількості.

Значну допомогу промисловим підприємствам у відбудові енергетичної бази республіки надавали вчені Інституту енергетики АН УРСР, співробітники кафедр вузів Києва, Харкова, Одеси, Сталіно (Донецька), Дніпропетровська та інших міст. Науковці Донецького індустріального інституту без необхідної лабораторної бази взялися за відповідальне завдання по відкачуванню води з шахт, затоплених окупантами. Під час виконання цієї роботи на кафедрі гірничо-заводської механіки було розроблено й впроваджено у виробництво новий спосіб відкачки води за допомогою стиснутого повітря. Вагомим був внесок вчених у відбудову металургійних підприємств. Інститут чорної металургії АН республіки розв’язав питання про типове обладнання, можливості і характер використання старих машин і механізмів, про переобладнання підприємств металургійної промисловості на високому технічному рівні.

У повоєнні роки було внесено ряд змін в організацію наукових досліджень в УРСР. Зокрема, у 1952 р. з відділу фізико-хімічних і математичних наук АН УРСР виділився відділ фізико-математичних наук. У 1954 р. був утворений Кримський філіал академії. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо у 1945 р. їх налічувалося 267, то у 1950 р. – 462, у т.ч. більше 30 академічних інститутів. Серед новостворених – харківські інститути радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур, львівські інститути – машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин, київські інститути – металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча і повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ, зростав кадровий потенціал.

У середині 1950-х рр. у складі академії налічувався 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 р. після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О.Палладін, відомий учений-біохімик.

Зусилля учених України спрямовувалися передусім на розв’язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію “плану перетворення природи”. Попри всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфіковане втручання у наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, українські учені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі у жовтні 1957 р., польоту в космос першої в світі людини. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини, колишній студент КПІ С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним з творців атомної зброї був генерал-лейтенант М.Духов.

Значними були досягнення математичних наук. Під керівництвом М.Лаврентьєва було створено новий напрям у теорії функцій – теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Провадились дослідження у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірностей, обчислювальної машинної техніки. 1947 р. в очолюваній С.Лебедєвим лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР розпочато дослідження в галузі кібернетики. У 1948-1951 рр. тут під його керівництвом було створено першу в СРСР малу електронну обчислювальну машину “МЭВМ”. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М.Пасічника розгорнулися дослідження в галузі фізики атомного ядра. Проблеми атомної енергетики, ядерної фізики надвисоких енергій, ядерної фізики середніх енергій, фізики наднизьких температур, радіофізики успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. З 1948 р. розгорнулися дослідження в галузі порошкової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому в 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора академіка Є.Патона, досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден, нафтових та газових резервуарів. Завдяки цьому методу стало можливим замінити нераціональні великі суцільнолиті і суцільноковані конструкції зварними з окремих, більш економічних відливок, поковок та товстолистового прокату. Цей спосіб вніс докорінну зміну у технологію важкого машинобудування – відпала потреба в будівництві нових цехів і заводів із складним устаткуванням. Син і учень Є.Патона Борис Патон створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом.

Розроблені Інститутом електрозварювання принципи будівництва залізничних і шляхових мостів методом зварювання замість клепання знайшли застосування при спорудженні у 1953 р. (разом з Дніпропетровським заводом металоконструкцій та 1-м Мостозагоном) найбільшого на той час у світі суцільнозварного мосту через Дніпро у Києві довжиною понад 1,5 км та сприяли значному поширенню електрозварювання в мостобудуванні. З 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозварювання очолює академік Б.Патон, який з 1962 р. є також і Президентом Академії наук України.

Українські вчені продовжували дослідження у різних галузях металургії, зокрема сталеплавильного процесу. Група науковців під керівництвом академіків АН УРСР М.Луговцева та М.Доброхотова розробила технологію застосування кисню в мартенівських печах. Цей метод сприяв підвищенню продуктивності виробництва сталі. У промислових масштабах кисень було застосовано в мартенах у 1952 р. на “Запоріжсталі” та “Азовсталі”. У 1956 р. на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г.Петровського вперше в промислових масштабах було впроваджено киснево-конверторний процес, який у наступні роки став основним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва.

Значні результати були досягнуті в галузі хімічних наук. В Інституті фізичної хімії ім. Л.Писаржевського 1949 р. було вперше одержано важкий азот. Під керівництвом директора інституту О.Бродського було розроблено теорію розділення ізотопів, створено методи концентрування важкої води. Книга О.Бродського “Хімія ізотопів” (1952) стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії.

З другої половини 50-х рр. ХХ ст. у світі розпочалася науково-технічна революція, головні напрями якої – комплексна автоматизація виробництва, вдосконалення контролю і управління виробництвом, відкриття і використання нових видів енергії, застосування нових конструкційних матеріалів. Розширилася спеціалізація наук, що зумовило їх подальшу диференціацію та появу нових галузей наукових знань. Водночас характерною особливістю розвитку науки став процес взаємопроникнення окремих її галузей. У фундаментальних і прикладних науках часто виникали проблеми і завдання, що вимагали комплексного вирішення, використання даних не тільки суміжних, а й досить віддалених наук. Так, математичні методи досліджень все ширше знаходили застосування в економіці, нові фізичні й хімічні методи досліджень застосовувались у сільськогосподарській науці та медицині.

У зв’язку з цим виникла потреба привести рівень організації науково-дослідної роботи у відповідність з тими завданнями, які стояли перед технічними та природничими науками, з рівнем розвитку наукових знань, враховуючи появу нових галузей науки. Для розв’язання цих проблем було створено значну кількість науково-дослідних інститутів, а також відділів і лабораторій у вже існуючих. АН УРСР поповнилася рядом нових установ – інститутами радіофізики і електроніки, хімії полімерів та мономерів, металофізики та ін.

НТР, що бурхливо розвивалася в усьому світі, поставила перед вченими України складні завдання. У республіці велися дослідження з ряду ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР був створений найбільший на той час у світі прискорювач електронів у 2 млрд електронвольт. Розширилася пошукова діяльність у галузі фізики твердого тіла, матеріалознавства, астрофізики і т.п.

Україна була одним з центрів розвитку кібернетики. За цикл праць із теорії цифрових автоматів академік В.Глушков у 1964 р. був удостоєний Ленінської премії. Українські вчені й інженери спроектували і створили цифрову машину “Київ” (1960), першу в СРСР машину управління широкого профілю “Дніпро” (1961), машини “Промінь” (1962), “Мир” (1964) та ін. Колектив українського Науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. одержав перші штучні алмази.

Світове визнання одержали дослідження українських вчених у сфері точних наук. Серед них – розроблені наприкінці 50-х рр. ХХ ст. академіком М.Боголюбовим нові методи квантової теорії поля і статичної фізики. Це дало можливість обґрунтувати теорію надтекучості і надпровідності.

Науково-дослідні установи АН УРСР, галузеві інститути хімічного профілю, а також кафедри вузів республіки зробили значний внесок у розвиток фізичної хімії, зокрема хімії ізотопів, кінетики, електрохімії, каталізу. В Україні почала розвиватися порівняно молода на той час галузь хімічної науки – хімія високомолекулярних сполук. Такі високомолекулярні сполуки як пластичні маси, синтетичний каучук, штучне волокно, різні лаки, почали широко використовуватися у виробництві. Зокрема, пластичні маси, що відзначаються малою питомою вагою, високою механічною міцністю, високими ізоляційними властивостями, почали широко використовуватись як замінники кольорових металів в авіапромисловості, автомобілебудуванні, електропромисловості та приладобудуванні.

У 60-80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно із статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністрів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження здійснювалися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування і вищих навчальних закладах.

У 1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. був створений Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, у 1971 р. – ціла мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.

У розвитку наукової діяльності діяли ті ж самі закони і принципи, що панували в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість з них займалися новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон’юнктури, без достатніх на те об’єктивних підстав. Подібні рішення призводили до розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання як помилкових.

У 1970-ті рр. республіканська академія складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У наступні роки були створені ще три відділення. Основні напрями дослідження визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук та секцією хіміко-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо у 1960 р. їх нараховувалося 3,6 тис., то у 1985 р. – 15,3 тис. осіб. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той же час у 5,5 рази. Значно зріс науковий потенціал вузів – більш ніж половина всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.

Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття, які не мали аналогів у світі, були здійснені вченими-математиками. Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний академіком В.Глушковим, а потім академіком В.Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженні українських вчених-фізиків для проведення досліджень був найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.

У 70-ті рр. ХХ ст. однією з головних проблем, яку вирішували вчені Академії наук України, було скорочення термінів розв’язання проблеми у лабораторії і застосування її на практиці. Академічний інститут перетворювався на науково-технічний комплекс із замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослідний завод, що давало можливість науковій продукції одразу перетворюватися на серії готових приладів і конструкцій.

У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. У середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організації.

Однією з головних проблем, що розв’язувалася вченими республіки у цей період, було створення якісно нових матеріалів із заданими властивостями. Принципово нову технологію виготовлення залізного та сталевого порошків і металокерамічних виробів з них розробив Інститут проблем матеріалознавства. На початок 1970-х рр. науковцями інституту у промислове виробництво було впроваджено понад 100 винаходів.

Інститутом кібернетики велося багато спільних розробок разом з галузевими науково-дослідними інститутами та великими підприємствами. Створення і впровадження у виробництво автоматизованих систем управління (АСУ) було одним з головних завдань, над яким працював цей інститут у той час. Основою для створення типового проекту АСУ підприємством масового і великосерійного виробництва стала система “Львів”, розроблена інститутом спільно з Львівським телевізорним заводом.

Значні наукові сили були зосереджені у вищих учбових закладах України. Вчені вузів, проводячи фундаментальні дослідження, багато уваги приділяли поєднанню наукової творчості з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язані зі створенням й удосконаленням нових машин, апаратів, приладів, технологічних процесів. Лише у 1970 р. вчені вузів України одержали 1059 авторських свідоцтв. Зокрема, Харківський політехнічний інститут виконував науково-дослідні роботи більш ніж для 300 підприємств країни. Важливі технічні вироби були розроблені й впроваджені у виробництво науковцями Київського, Одеського, Львівського політехнічних інститутів. На 1970 р. сума, одержана від впровадження результатів наукових досліджень вчених вузів України у виробництво, в 3,3 рази перевищувала затрати на них.

Протягом 70-80-х рр. ХХ ст. понад десяти тисяч наукових розробок українських учених було впроваджено у виробництво. Однак гальмівним чинником було те, що командно-адміністративна економіка не була зорієнтована на швидке впровадження наукових новацій і прогресивних ідей у виробництво. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим же методом адміністративного тиску, наказу чи розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише у науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва, а якщо і знаходили, то швидше за кордонами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальновійськового значення.

Лекція ІІІ. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності

План

1.   Стан і перспективи освітньої галузі в Україні на рубежі ХХ-ХХІ ст.

2.   Становище у науковій галузі та перспективи міжнародного наукового співробітництва.

3.   Техніко-промислова політика України на шляху її суверенного розвитку.

Освіта, наука, техніка і виробництво – важливі складові суспільного буття. Взаємовплив та взаємозалежність цих складових настільки вагомі, що практично неможливо їх розмежувати, виокремити в окремі галузі. Ось чому важливо прослідкувати й проаналізувати основні (пріоритетні) шляхи розвитку освітньої, науково-технічної й виробничої сфер на сучасному етапі. Це дозволить виділити перспективні напрямки розвитку зазначених галузей, а відтак спроектувати в основних рисах головні завдання щодо прискорення науково-технічного й економічного прогресу держави Україна.

З огляду на це доречно згадати і про ті зобов’язання, які на себе взяла українська влада. Серед інших підписання 19 травня 2005 р. у норвезькому місті Берген Болонської хартії, що засвідчило природне бажання України приєднатися до загальноєвропейської освітньої системи високих стандартів.

Український народ на різних етапах свого розвитку завжди прагнув єдності і правди. Навіть його тривале перебування у складі інших держав не могло звести нанівець ідею Єдиної України. На наше переконання, українців зближувало (і продовжує тепер зближувати) передусім духовне буття – культура, традиції та мова, натомість економіка є стратегічним матеріальним фундаментом єдності нації. Провідна роль у єднанні громадян належить вітчизняній інтелігенції, котра сьогодні має використати увесь арсенал свого впливу заради однієї мети – єднання нації. Яскравим же прикладом невтомної роботи у цьому напрямку є, зокрема, творча робота освітян.

Як відомо, державна влада незалежної України чітко визначила пріоритетність розбудови вітчизняної системи підготовки висококваліфікованих кадрів європейського рівня. Ось чому навчальні програми і плани усіх ланок освіти «пристосовуються» до визначених стандартів. На наш погляд, цінний досвід, а також прорахунки минулого доцільно врахувати і в сучасних умовах розвитку освіти, адже болонський (інтеграційний) процес передбачає поширення кращих національно-культурних й науково-технічних надбань усіх європейських країн, в тому числі і України.

З розпадом СРСР кожній з новопосталих держав лишилася тільки частка колишньої потужної освітньої системи. Звичайно ж, із своїми плюсами і мінусами. Саме тому кожна з новоутворених країн намагалася звільнитись від „минулих гріхів”, відродити базові елементи освіти, створити власну національну систему освіти. Цими ж шляхами рухалась і Україна. В результаті послідовних реформаційних кроків, основу яких склали відродження національних освітніх традицій та залучення освітньо-наукових надбань передових країн світу, частка освітньої системи, що дісталась у спадок від СРСР, перетворилась у досить збалансовану освітню систему, яка загалом забезпечує пізнавальні та виховні інтереси суспільства, держави і громадянина, загальноосвітню і професійну підготовку людини до життя, її виховання в дусі національних інтересів та загальнолюдських цінностей.

Освіта України розвивається згідно з програмою «Освіта» – «Україна ХХІ століття» (1993 р.) та Національною доктриною розвитку освіти (схвалена ІІ Всеукраїнським з’їздом освітян і затверджена Указом Президента України у 2002 р.): кардинальна реконструкція системи освіти на основі демократизації і гуманізації, направленості на людину і її потреби. Одним з пріоритетних напрямків державної політики стала гуманізація й гуманітаризація інженерної освіти, її безперервність, варіативність навчального процесу. Дійсно, сучасний фахівець будь-якого напрямку є уособленням всебічно освіченої людини. Ось чому у навчальній програмі вищої технічної школи має бути передбачений певний відсоток гуманітарних предметів.

Після проголошення незалежності освіта в Україні переходить на українську мову, розвивається в тісному зв’язку з нашою історією і культурою, представлена різними закладами (як державними, так і недержавними), тут створено умови не тільки для демократичного навчання, але і для демократичної роботи. В Україні відкрито й поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання. Нині в Україні діє 20,5 тисяч шкіл. У 2006 р. за парти сіли понад п’ять мільйонів школярів, з яких 380 тисяч – першокласники. Майже чотири тисячі дітей разом зі своїми педагогами відсвяткували новосілля у 19 новеньких школах. До кінця 2006 р. відкриють двері ще 27 новобудов загальноосвітніх навчальних закладів. За словами міністра освіти С. Ніколаєнка, сьогодні, на відміну від попередніх років, у нас немає вчительських вакансій, а також вперше школи повністю забезпечені новими підручниками вітчизняних авторів, які розроблені згідно з вимогами державних стандартів для шостого класу 12-річної школи.

За роки незалежності освітня система стала більш гнучкою та різноманітною. З’явилася велика кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей учнів і студентів. З метою тіснішого зв’язку між різними ланками освіти Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти були злиті в єдине Міністерство освіти України (з 2000 р. – Міністерство освіти і науки України). Скоротилися масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірню форми навчання.

За визнанням більшості вчених, рівень освіченості сучасної української молоді постійно зростає. Адже вона швидко оволодіває новими професіями (спеціальностями), творчо переосмислює цінності і, щонайголовніше, поступово утверджується як суб’єкт нового способу життя і соціального динамізму.

Інноваційний характер сучасної цивілізації та сучасної економіки потребує людини інноваційного типу, яку може сформувати лише інноваційна за своєю сутністю освіта. Саме на вирішення цих проблем скеровані практичні зміни в освіті: це і прийнятий українським урядом на початку 2004 р. Державний стандарт базової і вищої школи, і розроблені на його основі навчальні плани, що забезпечать профільне навчання старшокласників відповідно до їхніх природних здібностей і життєвих планів тощо. Позитивним також є те, що поступово, але неухильно здійснюється перехід від авторитарної педагогіки до педагогіки толерантності, бо без формування самодостатньої особистості неможливе ні стабільне демократичне суспільство, ні ефективна ринкова економіка.

Рівень освіти населення України є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. Валовий показник охоплення навчанням в ній становить 79, 6 % (для порівняння зазначимо, що середній світовий показник дорівнює 65 %; у високорозвинених країнах – 94 %; в країнах Східної Європи та СНД – 77 %). Відбулися відчутні зміни у ступені „насиченості” населення студентами та учнями. За останні 10 років в Україні кількість бажаючих отримати вищу освіту збільшилася удвічі. Згідно із статистичними даними, у 2004 р. на 10 000 населення припадало 512 студентів (1995 р. – лише 297 осіб). У 2006 р. на перший курс вищих навчальних закладів 1 – 2 рівнів акредитації зараховано 86 тис. осіб, 3 – 4 рівні – 132 тис., в профтехучилища – 225 тис. Отже, спостерігається перспективне зростання кількості студентів. Освітні послуги у 2006 р. їм надавали 1009 вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації: 819 з них – державні, 188 – приватні (339 – університетського типу, 670 – професійно-технічного типу). З цього приводу наведемо цікаві думки деяких вчених, політиків. Так, голова Ради Європи з питань науки, освіти, культури, молоді та спорту А. Раханський вважає, що кількість бажаючих здобути вищу освіту зростає передусім тому, що підвищується життєвий рівень, поглиблюються контакти України зі світом, особливо з Європою. А відомий політолог К. Бондаренко стверджує: освіта стала більш доступною, демократичною. Якщо раніше в школах агітували всіх йти в робітники, тепер це не актуально. Підростаюче покоління розуміє: вища освіта – це шлях до нової, вищої якості життя.

Слід зазначити, що, не зважаючи на численні труднощі, в останні роки завдяки послідовній позиції Президента України, законодавчій ініціативі Верховної Ради України, діям Уряду позитивні зрушення в сфері освіти все-таки відбулися. Це проявилося і в зростанні заробітної плати освітянам і науковцям (лише у 2003 р. – на початку 2004 р. на 44 %), і в збільшенні вдвічі з 1 липня 2004 р. стипендії студентам та учням профтехосвіти тощо. Однією із складовою модернізації освіти є і широка комп’ютеризація навчальних закладів. Сьогодні у країні комп’ютеризовано 54 % середніх шкіл, з них сільських – 45 %. Міністерство освіти і науки України завершує розробку програми «Навчальне обладнання» задля налагодження виробництва і постачання в навчальні заклади сучасних приладів для вивчення природничо-математичних наук.

В той же час мають місце і численні труднощі. Так, недостатня матеріально-фінансова база освіти (успадкований від СРСР залишковий принцип її фінансування), непослідовність і нерішучість дій верховної влади, економічні негаразди призвели до падіння престижу професії вчителя і до загострення кадрової проблеми навчальних закладів. Гостро стоїть житлова проблема. За словами проректора з наукової роботи НТУУ «КПІ» М. Ільченка: «Треба створити умови, щоб фахівці не виїжджали назавжди за кордон. Причин багато, і це не тільки нікчемна заробітна плата... Щоб у країні залишалися молоді фахівці, завтрашні доценти, професори університетів, їм треба надати можливість отримати житло».

Не можна оминути і такої проблеми, як корупція. Один із членів правління Фулбрайтівського товариства констатував: «Можна з прикрістю констатувати, що нині державна система вищої освіти і науки, за незначними винятками, є єдиною централізованою системою корупції, у рамках якої професіоналізм, висока якість та справжня наука перестали мати будь-яке значення». Окрім того, щоб максимально наблизитися до європейських параметрів, кількість випускників ВНЗ слід подвоїти.

Офіційно Україна приєдналася до Болонського процесу 19 травня 2005 р., зобов’язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору освіти до 2010 р. Як відомо, стратегічною метою Болонського процесу є підвищення якості освіти, надійності й конкурентноздатності фахівців, насамперед у європейському економічному, політичному й соціокультурному просторі. Важливою нормою Болонської співдружності освітян є підвищення мобільності викладачів і студентів, самостійності студентів, рівня їх самоорганізації. Для нашої педагогічної освіти це поняття є новим як за змістом, так і за можливостями організації. Важливим завданням модернізації освіти в Україні є: 1) проведення шкільної реформи; 2) розробка навчальних програм у ВНЗ відповідно до модульно-рейтингової технології; 3) упровадження двоступеневої системи навчання (бакалавр та магістр). Ця модель для нас є також новою. Вона потребує розробки сучасних механізмів здійснення навчального процесу, визначення результатів якості освіти, управління навчальним закладом.

Приймаючи ці та інші інновації, вступаючи в Болонський процес, українська освіта, без сумніву, буде все більш помітною і конкурентноздатною у європейському просторі. У майбутньому очікується: 1) поглиблення міжвузівських зв’язків всередині Європи (Україна розглядається як складова цих зв’язків); 2) відродження популярності українського вченого і педагога; 3) українська освіта стане привабливою й все більш цікавою для іноземного споживача та інвестора.

Нині вище керівництво держави особливо зацікавлене у прискоренні інтеграційного або болонського процесу в межах вищої освіти. Така увага влади до цих процесів була викликана насамперед необхідністю демократизувати усі сфери суспільного життя, зокрема через реорганізацію освітньої системи. За задумом українських прибічників болонської ідеї, усталена європейська структура має бути доповнена цінним національно-культурним й науково-технічним надбанням України, оскільки остання не може перебувати поза “глобалізації й універсалізації”. Слід звернути увагу, що Національний технічний університет України "КПІ", один із провідних вітчизняних ВНЗ, займає принципову позицію у цьому питанні. Ми переконані, досвід ґрунтовної підготовки інженерних кадрів “КПІ” може бути використаний і в поширенні ідей Болонської декларації. З огляду на це, привертає увагу навчально-виховний процес в НТУУ «КПІ». Адже тут вдало використано і поєднано з національними традиціями європейський досвід підготовки висококваліфікованих інженерів.

Отже, нові концептуальні засади розвитку національної системи освіти викликають до життя і нові форми навчально-виховного процесу – модульне навчання, інтеграційні курси, поліваріантність навчальних програм та багато інших новацій. Інновації в педагогіці пов’язані із загальними процесами у суспільстві, глобальними проблемами, інтеграцією знань і форм соціального буття. Ознакою педагогіки нового часу є її інноваційність. Особливостями інноваційного навчання є його відкритість, прогностичність на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на конструктивні дії в оновлюваних ситуаціях. Інноваційні процеси в системі освіти засвідчують якісно новий етап взаємодії й розвитку науково-педагогічної та педагогічної творчості і процесів застосування її результатів. Нова система освіти надасть нові перспективи для студентів і школярів, а визнання українських випускників за кордоном сприятиме формуванню позитивного іміджу України на світовій арені.

Наука – невід’ємна частина буття людини. Вона розвивається нерівномірно – це досить складний процес, який характеризується наявністю протиріч, спадів, підйомів, повернень на новому рівні до старих, давно залишених чи забутих поглядів, боротьби різних думок, гіпотез, теорій, що рідко виходять з цієї боротьби у своєму первісному вигляді, але майже завжди є непомітно мінливими і такими, що перетворюються, вбираючи у себе нові елементи.

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень.

Проблеми, що переживає наука, безпосередньо гальмують інноваційний розвиток економіки у контексті науково-технічної революції. Враховуючи вітчизняний дорадянський досвід діяльності у науково-технічній сфері, слід активно заохочувати бізнес-структури до співробітництва з науковою галуззю. А для цього необхідно оперативно вдосконалити законодавчу базу і практичну роботу щодо страхування інноваційних ризиків, пільгового оподаткування, трансферу технологій тощо.

Якщо простежити процес реформування науки в незалежній Україні, то можна легко виявити таку закономірність: кожний з урядів свою діяльність у цій сфері розпочинав з досить гучних кампаній. Але не усі вони мали своє логічне завершення і практичне значення. І все-таки певні кроки були зроблені. Наприклад, створено Державний фонд фундаментальних досліджень, який втілює демократичну ідею конкурсного фінансування досліджень, та одного фонду для цієї мети недостатньо. Необхідно створити інші фонди, наприклад, гуманітарний науковий фонд, умови для функціонування хоча б у майбутньому різних приватних фондів тощо.

Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки нині здійснюється не в рамках єдиної національної програми розвитку перспективних технологій, а методологічно передбачає цілу низку окремих державних науково-технічних програм для вирішення окремих завдань. Звісно, розпорошення державних коштів та державних замовлень, відсутність єдиного координуючого центру призводить до систематичного недофінансування програм, виконання програм не в повному обсязі і т.ін. Загострення економічної кризи у 90-х рр. ХХ ст. в Україні негативно позначилося на науці, а саме: збільшився відплив учених та спеціалістів з наукових установ, що на сьогодні стало національною катастрофою (щороку виїжджає за кордон більше 10 тис. фахівців). Так, у січні – березні 2006 р. в 1 322 наукових і науково-технічних установах, організаціях і підприємствах України працювало 158,6 тис. осіб, що на 8,8 % менше, ніж у відповідний період 2005 року. При цьому чисельність безпосередніх виконавців наукових і науково-технічних робіт (науковців, дослідників, техніків і допоміжного персоналу) становила 128, 2 тис. осіб. Розмір капітальних вкладень у науку за цей період зменшився на 30 %. Майже половина виконавців наукових та науково-технічних робіт працювали в організаціях галузевого профілю, більше третини – в академічному секторі науки і лише близько 7% – в освітянському і заводському секторах. Обсяг фінансування витрат на виконання наукових і науково-технічних робіт за рахунок державного бюджету збільшився на 9, 6 % і склав майже третину від загального обсягу витрат. До того ж, чиновники не безпідставно висловлюють стурбованість постійним збільшенням середнього віку вчених. Ось чому здійснюються певні заходи щодо залучення молоді до наукової роботи.

В Україні створена національна система атестації наукових кадрів, але і вона не бездоганна, потребує якнайшвидшого реформування. З метою забезпечення правдивості, неупередженості, свободи української науки було створено Вищу атестаційну комісію.

Для проведення атестації наукових і науково-педагогічних працівників у Міністерстві освіти і науки України утворюється атестаційна колегія, яку очолює міністр освіти і науки. Аспірантура та докторантура є формами підготовки науково-педагогічних та наукових кадрів вищої кваліфікації. Україна має у своєму розпорядженні науковий потенціал, потужний людський капітал, великі ресурсні можливості. Водночас за роки незалежності втрачалися конкурентні позиції України в науковому світі, повернути які з кожним роком стає все важче. Ця тенденція загрожує Україні небезпекою перетворення в інтелектуально збіднілу країну, якій буде не під силу здійснити технологічне оновлення економіки, що є чи не головною передумовою її входження до світової спільноти як рівноправного партнера.

Слід зазначити, що в Україні продовжується тенденція збільшення частки фундаментальних досліджень за рахунок зменшення частки прикладних і науково-технічних розробок, що призводить до помітної деформації у розподілі обсягу робіт за видами: якщо в економічно розвинених країнах співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і науково-технічних розробок становить 15:25:60, то в Україні – 26:16:58.

Центром фундаментальної науки в Україні традиційно вважається НАН України, при якій діє велика кількість різноманітних науково-дослідних підрозділів. Вони виконують замовлення державного і приватного характеру. Внеском вчених НАН України у науково-технічний прогрес є значні результати фундаментальних і прикладних досліджень світового рівня. На їх рахунку понад 90% відкриттів, зроблених в Україні, та ряд інших досягнень, що знайшли широке використання в промисловості, сільському господарстві і культурі. Національна академія наук України стала всесвітньо визнаним матеріалознавчим центром у напрямах електрозварювання, спеціальної електрометалургії, надтвердих матеріалів та виготовлення інструментів з них. Суттєві зміни відбуваються в галузі гуманітарних наук. Актуалізується тематика досліджень. Розпочата робота щодо написання фундаментальних праць з історії українського народу, історії української культури. Ці праці визнані пріоритетними в НАН України.

Щоправда, НАН України не оминули загальнодержавні труднощі. Так, після 1991 р., в період економічної кризи, вона більше 10 років не отримувала з бюджету потрібної кількості коштів на матеріали, устаткування, належну організацію наукової роботи тощо. Але світовий досвід переконує, що наука, насамперед фундаментальна, не може існувати без достатнього бюджетного фінансування, що у кожному цивілізованому суспільстві вона є, по суті, стратегічним кредитуванням майбутнього. Перед державою постає завдання забезпечити неухильне відновлення й подальший розвиток наукового потенціалу українського суспільства.

Слід зазначити, що, попри на численні труднощі, в останні роки позитивні зрушення в сфері науки все-таки відбулися. Це проявилося не лише в зростанні заробітної плати науковцям, а й у виділенні коштів для закупівлі сучасного обладнання для НАН України. Однак усі ці дії можна розглядати лише як перші кроки. В найближчі роки заплановано довести фінансування науково-технічної сфери до 1, 7 % ВВП для того, щоб наблизитися до країн ЄС, які визначили на 2010 р. сумарне фінансування науки за рахунок усіх джерел у розмірі 3 % від ВВП. Сьогодні задля інтеграції освіти і науки, розвитку наукових досліджень у сфері біології, математики, механіки, фізики, хімії Міністерство освіти та науки працює над створенням мережі науково-освітніх центрів на базі провідних українських університетів, більше того, планується оголосити та провести конкурс на створення таких центрів в Україні, а також залучити до цієї справи іноземні інвестиції.

Загалом в Україні існує декілька концепцій пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Привертають до себе увагу такі: 1) виробництво, переробка та збереження аграрної продукції; 2) екологічно чиста енергетика та ресурсозберігаючі технології; 3) перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку.

Наука сучасної України представлена більш як 300 тис. науковців, з них 90 тис. – кандидати і доктори наук.

Серед найзначніших досягнень української науки останніх років назвемо наступні. Українськими вченими з Інституту кібернетики ім. В. Глушкова НАНУ й Інституту кардіології ім. М. Стражеска АМНУ організована спеціальна лабораторія – унікальна магнітокардіографічна система. Вона може чутливо уловлювати найменші зміни в роботі серця, причому на тій стадії, коли їх ще не може зафіксувати жоден інший прилад.

Створено перший в Україні суперкомп’ютер із швидкодією в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який “бачить” на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах у процесі їх експлуатації.

Дослідження вчених різних країн довели, що повноцінне зростання продуктивних сил і розв’язання виникаючих транспортних проблем в нинішньому сторіччі будуть неможливими без наземних транспортних систем, які здійснюватимуть перевезення пасажирів і вантажів зі швидкостями близько 500 км/год.

Вченими Інституту “Трансмаг” та Інституту проблем ринку і економіко-екологічних проблем НАН України (м. Одеса) розроблена оптимальна траса для високошвидкісного наземного транспорту (ВШНТ) в Україні. На відмінну від традиційно прийнятих радіальних схем для наших умов економічно найбільш доцільною є кільцева траса ВШНТ, яка зв’яже між собою більшість обласних центрів України. У перспективі вона може зістикуватися з міжнародними трасами, що приведе до високошвидкісних транспортних коридорів. За рахунок ефекту стягання пасажиро- і вантажопотоків до швидкісних трас буде забезпечена їхня найбільша завантаженість, яка зумовить рентабельність будівництва і експлуатації лінії ВШНТ.

Введення в дію мережі ВШНТ в Україні приведе до істотних змін існуючої нині транспортної інфраструктури: будуть скорочені перевезення на внутрішніх авіаційних і міжміських автобусних лініях, зменшиться кількість приватних і службових поїздок на легкових автомобілях, знизяться вантажні автомобільні перевезення на магістральних напрямах. Такими є перспективи на майбутнє, якщо будуть втілені вищезазначені плани.

28 січня 2000 р. на підставі Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність” створена громадська наукова організація “Інститут авіаційно-космічних досліджень імені І.І. Сікорського”, яка діє відповідно до Закону “Про об’єднання громадян” для цілеспрямованого розвитку аерокосмічної науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково-дослідної роботи. До складу інституту входять дійсні члени і члени-кореспонденти Аерокосмічної академії України, професори і доктори наук тощо. Аналогів такої установи серед науково-громадських установ на теренах СНД не існує. Інститут об’єднує активних прогресивних вчених, науковців та громадських діячів, які займаються творчою та науковою діяльністю на ниві аерокосмічних досліджень.

Мета діяльності Інституту авіаційно-космічних досліджень імені І.І. Сікорського – проведення наукових досліджень та їх практична реалізація в авіаційній, космічній галузях та інших науково-технічних сферах. Інститут, у рамках співпраці з Національним космічним агентством України, бере участь у проведенні державної та науково-технічної політики з розвитку аерокосмічної науки і техніки. Фахівці інституту підготували та надали пропозиції щодо діяльності Аерокосмічного товариства України. Важливою складовою діяльності Інституту є участь в розробці, вдосконаленні й впровадженні методів та методик навчання, організації підвищення кваліфікації спеціалістів промислових підприємств та викладачів вищих навчальних закладів. За матеріалами проведених досліджень підготовлені та захищені 2 докторські та 15 кандидатських дисертацій.

Вдало охарактеризував нинішній стан науково-технічного розвитку України перший заступник міністра промислової політики, екс-керівник Української державної інноваційної компанії В. Рижов: «Окремою проблемою залишається низька затребуваність вітчизняних наукових розробок у промисловості країни здебільшого через недовіру українських виробників до результатів вітчизняних розробок. Ця тенденція давалася взнаки ще за радянських часів, проте сьогодні між наукою і промисловістю виникло провалля, яке важко ліквідувати».

З іншого боку, про високий престиж і рівень нашої науки говорить велика кількість спільних проектів з зарубіжними центрами і окремими науковцями (кількість угод за останні роки зросла у 20 разів). Сьогодні НАН України підтримує широкі міжнародні зв’язки з багатьма країнами світу (Франція, Австрія, Бразилія, Італія, Китай, Угорщина, США, Швеція, Великобританія тощо). Відчутну допомогу українським вченим надають іноземні фонди, зокрема, Міжнародний науковий фонд (Дж. Сорос), Асоціація сприяння науці нових незалежних держав (INTAS) і т. ін. У межах спільної наукової програми з НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, а за їхньою кількістю Україна посідає друге місце серед країн Ради євроатлантичного партнерства, поступаючись лише Росії. Упродовж 1998 – 1999 рр. було профінансовано участь 300 українських науковців у наукових форумах НАТО. Реалізацію інноваційного проекту з вирощування екологічно чистої пшениці розпочали у Міжвідомчому науково-технологічному центрі "Агробіотех" Національної академії наук і Міністерства освіти і науки України. Головна його перевага — обробка посівів новоствореними регуляторами росту, що є важливою складовою сучасних високих технологій підвищення врожайності та поліпшення якості продукції рослинництва, овочівництва, баштанництва, ягідних та квітково-декоративних культур. Вже проведені випробування стимуляторів для реєстрації у Білорусі, Молдові, Росії, Казахстані, Китаї, Німеччині та Ізраїлі.

Державна наукова програма надає важливого значення зміцненню обороноздатності країни. Так, на базі Центру імітаційного моделювання кафедри інформатизації штабів Національної академії оборони України (НАОУ) було проведене спільне українсько-американське командно-штабне комп’ютерне навчання “Rapid Trident-2006” (“Стрімкий тризуб – 2006”). Необхідно зазначити, що сценарій “Rapid Trident-2006”, який повністю підготували і розробили українські фахівці Центру імітаційного моделювання, був схожий до сценарію проведеного у 2005 р. навчання “Щит миру-2005” з деякими доповненнями та змінами. Це також є свідченням успішності відродження наукового потенціалу нашої держави.

Тіснішає співробітництво вітчизняних науковців з українською діаспорою, інтелектуальні сили якої тепер спрямовані на подальше зміцнення позицій України у світі. Ряд її відомих діячів включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні. Це, зокрема, Б. Гаврилишин, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін. На початку 1993 р. був підписаний договір про співпрацю з секретаріатом Українського вільного університету в Мюнхені, згідно з яким Міністерство освіти України визнало УВУ та його дипломи.

Загальновідомо, що однією із важливих характеристик, які дозволяють оцінити науковий рівень вищої школи, є існування в її межах наукових шкіл з притаманними їм специфічними традиціями і зв’язками, серед яких пріоритетним є зв’язок з процесом навчання студентів. Уже помічено, що нові спеціальності у ВНЗ виникають і успішно розвиваються там, де функціонують наукові школи. Отже, розвиток наукових шкіл не може відбуватися окремо від ВНЗ, особливо університетів – центрів науки, культури і освіти. Саме наукові школи здатні організувати поки що слабкий взаємозв’язок між університетською освітою і фундаментальною наукою, забезпечуючи тим самим єдність наукової і навчальної роботи. Існування наукових шкіл – одна із умов прогресу науки, цілеспрямованого формування творчих наукових кадрів. Останні забезпечують передачу від одного покоління до іншого не тільки концептуального і методичного апарату науки, професійних знань, але й дослідницьких умінь, навиків і засобів дослідницької роботи, норм комунікаційної поведінки, а також шкали цінностей в сфері наукової діяльності.

Таким чином, професорсько-викладацький склад ВНЗ, окрім викладацької роботи, присвячує себе і науковій діяльності. Їхні роботи користуються авторитетом як серед вітчизняних, так і серед закордонних вчених. Теми досліджень працівників ВНЗ різнопланові, охоплюють широке коло наукових проблем. Одним із результатів роботи українських вчених, на нашу думку, є утворення наукових шкіл, учні яких зробили значний внесок у розвиток вітчизняної науки і виробництва. На базі багатьох ВНЗ – університетів та інститутів Києва, Харкова, Львова, Одеси тощо – з’явилися і функціонують відомі наукові школи науково-технічного й соціогуманітарного характеру. Вони мають багаті традиції і нині виконують низку замовлень як вітчизняних, так і іноземних державних та приватних структур.

Технічні рішення, запропоновані ВНЗ та академічними установами України, можуть надихнути на створення нових конструкцій, сприяти виникненню принципово нового підходу до розв’язання тієї чи іншої науково-технічної проблеми. Дослідження наукових співробітників є основою технічного прогресу нашої країни.

Враховуючи вищесказане, можна зробити висновок: українській науці потрібне не сліпе копіювання західних стандартів, а гармонізація, адаптація тих принципів Болонської декларації, які для нас прийнятні. Іншими словами, у системі перетворень, що ми їх проводимо у сфері науки та освіти в Україні, важливо не втратити свою самобутність, не загубити надбання і потенціал, накопичені попередніми десятиліттями й визнані світовим науковим співтовариством. Створення привабливих умов для розвитку і використання творчого потенціалу науковців – це найвірніший і найкоротший шлях для здійснення позитивних змін у науково-технологічній та інноваційній сферах.

Ще у минулому сторіччі відомий англійський теоретик Дж. Хешмі переконався: економіко-технічне відставання Великої Британії від деяких передових держав напряму пов’язане перш за все з недостатньою кількістю інженерних кадрів у промисловості. Розв’язання цієї проблеми дослідник вбачав у необхідності ефективного використання сучасної технології та збільшення припливу в промисловість інженерів-виконавців з вищих навчальних закладів. Англійці, французи, німці й американці проблему розв’язали; можливо, за сучасних обставин було б добре скористатися і Україні чужим (і передусім власним) історичним досвідом.

Фактори, які сприяють впровадженню основних засад техніко-промислової політики, насамперед такі: розвиненicть транспортної мережі (залізниці, порти, газо- i нафтопроводи тощо); великий морський i річковий флоти; здатність промисловості випускати великий асортимент продукції, ракети i космічну техніку. Фактори, які у минулому не сприяли впровадженню основних засад техніко-промислової політики: 80 % підприємств за радянської доби працювало на потреби військово-промислового комплексу (ВПК); несформованість власної банківської i фінансової системи; відсутність законодавчо-нормативної бази для функціонування економіки в умовах ринку; негативні наслідки невдалих економічних реформ періоду перебудови; відсутність чіткої програми дій щодо реформування економіки; хронічна криза.

Серйозні труднощі переживає нині й найбільш чисельна демографічна група – працездатне населення (трудовий потенціал, економічно активне населення держави). Його частка в Україні становить 55,7 відсотків. На період проголошення незалежності чисельність всіх зайнятих у народному господарстві складала 25 млн. чоловік. При цьому, 72% працездатного населення були зайняті у виробничій сфері, близько 28 % – в невиробничій. Ситуацію, яка склалась у соціально-економічній сфері і на ринку праці в Україні, не можна не визнати надзвичайною. Українська людина – це людина праці. Працьовитість – ментальна характеристика українця. Від діда і прадіда вона дісталась і нинішнім поколінням. Парадоксально, але факт: сучасна українська людина не має можливості повною мірою реалізувати свій виробничо-творчий потенціал.

Аналіз сьогоднішнього економічного стану різних галузей промисловості говорить про те, що вірогідним є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургії та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. До того ж, у цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та освоює випуск нових видів продукції, що також пов’язано з удосконаленням технологій.

Також з відносно сталою рентабельністю працюють хіміко-фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова галузі промисловості.

І все ж питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво ще залишаються невирішеними. Сьогодні понад 90 % продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентноспроможності і рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дозволяє їм впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. За експертними оцінками, через недовикористання сучасних досягнень науки і технології у виробництві Україна втрачає щорічно 10 млрд. доларів США. Власне, ми вже тепер маємо суворі реалії, які підтверджують, що кількість промислових підприємств, котрі займаються інноваційною діяльністю, зменшується і становить нині всього 12–13%; а за випуском продукції третій технологічний уклад становить майже 58%, 4-й – 38%, 5-й – лише 4–5%.

Водночас про позитивну тенденцію останніх років свідчить те, що в обсязі експорту технологічних послуг у 1998 – 1999 рр. майже половину складали науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги.

В рамках співробітництва Україна – ЄС започатковано три проекти технічної допомоги „Твіннінг”, які мають на меті впровадження засад європейської транспортної політики, підвищення безпеки дорожнього руху та приєднання України до європейських авіаційних правил.

Досить впевнено стає на міцну фінансову основу «Укрзалізниця». Сучасна модернізація колій, часткова заміна рухомого складу значно підвищила рентабельність колись збиткового підприємства.

Вагомою подією вітчизняного виробництва стали випробування першого українського літака АН, а також «Мрія». Військово-транспортні літаки отримали високу оцінку українских й зарубіжних фахівців. Україна стала 6-ю державою, яка може виготовляти гелікоптери. Наявний потенціал дозволяє випускати зазначені машини серійно. Творці нового типу машин заявляють: жодна з країн світу не виробляє лекгі гелікоптери з двома гвинтами. Звідси – конструктори, виробники потребують професійного менеджменту, довготривалих інвестицій і продуманої урядової програми, де б пріоритетними визнавалися національні інтереси.

Україна, володіючи значним науково-технологічним потенціалом, пропонує міжнародній спільноті співпрацю в галузі авіакосмічних технологій (проект «Морський старт», спільне виробництво літаків АН-140, АН-70 тощо), ресурсо- та енергозбереження (економічні тепло-енергогенеруючі техногії), розробки нових речовин та матеріалів, захист природних екосистем та багато іншого.

Україна розвиває співробітництво у космічній галузі, зокрема із Аргентиною, Казахстаном. Уряди України і Аргентини підписали угоду про співробітництво у сфері використання космічного простору у мирних цілях. Ця угода дозволить українським фахівцям взяти участь в реалізації аргентинської космічної програми, навчаючи і їхніх спеціалістів. Також домовилися про те, що у 2009 р. український ракетоносій виведе на орбіту аргентинський супутник. Під час україно-казахських переговорів сторони висловили зацікавленість у розвитку співробітництва в галузі супутникової навігації, визначили напрямки співробітництва з підготовки та перепідготовки фахівців аерокосмічного профілю для Республіки Казахстан. Були підписані домовленості між Національним космічним агентством України і представниками Національного центру космічних досліджень Франції (CNES) і Міжнародної асоціації сприяння співпраці з ученими з нових незалежних держав колишнього Радянського Союзу (INTAS) щодо реалізації спільних проектів з розробки космічних технологій з використанням механізмів конкурсів INTAS. Важливо підкреслити, що НКАУ внесло на розгляд INTAS пропозицію про те, що в окремих проектах Україна може бути єдиним учасником консорціуму зі сторони СНД у разі представлення необхідного обґрунтування.

Державна політика спрямована і на розвиток інформаційно-телекомунікаційних технологій. Так, на одній із офіційних зустрічей екс-прем’єр-міністр Ю. Єхануров наголосив, що Уряд перш за все зацікавлений у налагодженні діалогу з представниками ІТ технологій в Україні: „Тут сидить інтелект нації, люди, які можуть зробити так, щоб Україна увійшла до золотого мільярду. Ми прийшли сюди домовлятися, яким чином Україна може увійти у сімку лідерів імпорту інформаційних технологій”.

Одним з визначальних показників могутності держави є стабільний розвиток промисловості. Вона є інтегратором науково-технічних досягнень, локомотивом трансформаційних перетворень держави. Тільки з допомогою промислових інновацій можна ліквідувати істотне відставання України з продуктивності праці у промисловому виробництві, сільському господарстві, оновити транспортні засоби та енергопотужності. Нові технології дадуть нам змогу зменшити енерговитратність та матеріалоємкість продукції, удосконалити засоби комунікацій, комунальну та побутову сфери.

Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

Функціонування промисловості, розширення її можливостей здійснюється шляхом дедалі тіснішого поєднання з наукою та науковими технологіями. Це досягається завдяки формуванню цілісного промислово-науково-технологічного комплексу, який здатен до саморозвитку і повністю забезпечує внутрішні потреби країни у промисловій продукції та її експорт. Основними рисами такого комплексу є наука, як безпосередня продуктивна сила, конкурентноздатність продукції, освоєння промисловістю ринків збуту, об’єднання промислового, торгового, фінансового капіталу, розвинена зовнішня торгівля, державна власність на 50% промислових підприємств та їх ефективне використання, державний захист національного товаровиробника тощо. Створення комплексу з такими визначальними характеристиками нині є пріоритетом нашої промислової політики.

Але в перші роки незалежності України розробка промислової політики базувалася на уявленнях про роль, мету і механізм перетворень, характерних для стартового періоду реформ. При їх формуванні було враховано головні умови та обставини того періоду: потреби переходу до ринкової системи господарювання, забезпечення життєздатності промислових виробництв в умовах фактичного розриву традиційних кооперативних зв’язків та зміни місткості і характеру ринків збуту, необхідність протидії кризовим явищам.

Для вирішення цих завдань закладалась правова основа, зокрема, було прийнято закон “Про власність”, а потім Державна програма приватизації майна державних підприємств, яка протягом 12 років змінювалась та доповнювалась. Кожен з урядів України, починаючи з 1991р. намагався реалізувати пропоновану ним програму державного розвитку, визначав пріоритетні напрямки своєї діяльності, основними з них були реструктуризація промисловості разом з приватизацією. У посланні Президента України до Верховної Ради України 2000р. “Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004рр.” було підтверджено цей стратегічний курс. Визначальними пріоритетами у 2000-2004 рр. була структурна перебудова промисловості та розвиток іноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави, її вихід до 2010р. у число провідних технологічно розвинених країн світу.

Результативність зусиль влади за останні роки виявилася у наступному. Позитивну динаміку у промисловості (приріст на 5,5% за січень-вересень 2006 р.) найбільшою мірою визначило зростання у машинобудуванні (на 11,9%), металургії та обробці металу (на 8,6%), харчовій промисловості та переробці сільськогосподарської продукції (на 7,1%). Скажімо, на Харківщині у 2006 р. було забезпечене зростання обсягів виробництва по 9 з 13 основних видів промислової діяльності; особливо успішно у цей період розвивалася металургія і обробка металів, легка промисловість, виробництво деревини і виробів з неї. А у хімічній та нафтохімічній промисловості приріст продукції за період з початку 2006 р. становив 1,6%. Збільшився випуск продукції на підприємствах з виробництва гумових та пластмасових виробів відповідно на 2,5% та 12,7%. Разом з тим у хімічному виробництві зберігалося відставання (на 0,5%) від обсягів продукції січня-липня 2005 р. У виробництві лаків та фарб падіння становило 16,2%, штучних та синтетичних волокон – 11,9%. При цьому було забезпечено приріст у фармацевтичному виробництві (7,8%), виробництві мила, парфумерної продукції, очищувальних і полірувальних засобів (1,2%), базової хімічної продукції (0,1%). Отже, спостерігається неоднозначна динаміка розвитку окремих галузей промисловості.

Зростанню обсягів виробництва сприяло покращення кон’юнктури, у тому числі цінової, на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також проведення підприємствами більш виваженої маркетингової політики, зокрема технічно-організаційних заходів щодо зменшення споживання енергоносіїв та виробництва конкурентоспроможної продукції.

Упродовж 2006 р. відбулися позитивні зрушення, що відобразили нові пріоритети в енергетиці. Поступово нарощувався видобуток власних енергоносіїв, зокрема: вугілля - на 1,8% (порівняно з відповідним періодом 2005 року), нафти разом із газовим конденсатом — на 6,3%, природного газу — на 1%.

Позитивні зрушення вплинули безпосередньо на соціальну сферу. Так, реальні доходи населення зросли на 18,9 % (за січень – серпень 2006 р.); реальна заробітна плата – на 22%, середній розмір пенсій – на 15,7 % (до 441, 81 гривні). Згідно з заявами посадовців, завдяки збалансованій роботі підприємств паливно-енергетичного комплексу вдалося навіть погасити заборгованість із заробітної плати шахтарям.

Однією з найважливіших властивостей економічно незалежної держави є здатність створювати та ефективно використовувати власні технології на основі розвиненої фундаментальної і прикладної науки. Без інтеграції науки, освіти з виробничим потенціалом проблема подолання економічної кризи практично не має перспективи вирішення.

Кризовий стан економіки у перші роки української незалежності був зумовлений не тільки об’єктивними труднощами переходу від командної до ринкової економіки, але головним чином антиринковими методами проведення ринкових реформ. На відміну від решти східноєвропейських країн, де вони проводилися у такій послідовності: 1 – стабілізація, 2 – лібералізація, 3 – приватизація, в Україні ринкові трансформації почалися з поспішної приватизації державної власності без створення належних умов.

Наслідками “шокового” реформування економіки та гіперінфляції стало зубожіння переважної частини населення; відбулося багаторазове падіння промислового і сільськогосподарського виробництва (до рівня 60-х рр.).

Для виходу України із кризового стану пропонується, враховуючи технологічний, інтелектуальний і виробничий потенціал України, виділити 7 стратегічних напрямків проривів у технологіях:

–          літакобудування;

–          біотехнології;

–          ракетоносії;

–          комп’ютерні системи;

–          телекомунікації;

–          зв’язок;

–          супутникові технології.

Саме під них слід створювати національні науково-технічні програми та надавати ресурси і пільгове кредитування. Фінансування цих науково-технічних пріоритетів не може бути побудоване лише на засадах комерційних ефектів. Оскільки вони є частиною системи стратегічних ефектів, де поряд з економічними критеріями мають враховуватися також національно-стратегічні, геоекономічні, культурологічні тощо.

Для забезпечення розвитку цих стратегічних пріоритетів державна промислова політика має бути спрямована на:

–          подолання кризових явищ у промисловому виробництві, забезпечення життєздатності промислових підприємств — “точок зростання” вітчизняної промисловості, розробку та поетапне впровадження конкретних заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національного виробництва;

–          прискорення структурної перебудови промисловості в цілому, галузей та підгалузей, реструктуризації окремих виробничих комплексів і підприємств, а також засобів управління промисловістю, децентралізацію і розвиток вертикальних та горизонтальних промислових зв'язків;

–          подолання енергетичної кризи, всебічний розвиток енергозаощаджувальних технологій із загальним зниженням енерго- та ресурсомісткості виробництва, в першу чергу в базових галузях про­мисловості;

–          переорієнтацію промислових підприємств на виробництво продукції з використанням власної ресурсної бази та наскрізних технологічних ланцюжків;

–          вивід зайвих потужностей у базових галузях промисловості, оновлення та модернізацію виробничих фондів, впровадження нових технологій зі сприйняттям світових науково-технічних досягнень та виходом на сучасний мобільний рівень технологічної культури тощо.

Ці завдання можуть бути вирішені за умов концентрації фінансових ресурсів і фондових активів на найефективніших напрямах промислового розвитку, які забезпечують або швидку окупність вкладених коштів, або можливість входження у світові ринки. І першочерговим кроком має бути здійснення комплексу заходів зі стимулювання попиту внутрішнього і зовнішнього потенційного інвестора, а також посилення ефективності управління державним майном.

Проте змінити ситуацію та експортувати продукти кінцевого споживання не дає змоги низька конкурентоспроможність національного виробника. Тому основним завданням промислової та зовнішньоекономічної політики України стала розробка заходів і макроекономічних умов щодо підвищення конкурентоспроможності національних промислових товарів. З огляду на це, найважливішими завданнями нової промислової політики є:

–          регуляторна роль держави;

–          національні інтереси України. Промислова політика держави має бути незалежною;

–          соціальна спрямованість перетворень у промисловості;

–          іноваційно-інвестиційний характер розвитку. Пріоритетний розвиток науки та інтелекту;

–          стабілізація і розвиток паливно-енергетичного, агропромислового комплексів, високотехнологічних галузей промисловості тощо.

Реалізуючи стратегію підвищення конкурентоспроможності національного виробника, уряд відмовився від надання прямих та прихованих субсидій збитковим підприємствам. Натомість намагається дбати про радикальне поліпшення регуляторного клімату з метою створення сприятливого інвестиційного середовища. При розробці стратегії розвитку промислової політики уряд України орієнтується на високорозвинуті країни, головними статтями експорту яких є високі технології, а не сировина. Така промислова політика має дати змогу отримувати набагато вищі прибутки на міжнародних ринках, стимулювати інноваційну діяльність внутрішніх виробників та підвищувати добробут країни, використовуючи національні природні ресурси для задоволення власних потреб.

Таким чином, пріоритетні галузі одночасно перетворюються на експортні, тому більшість агентів української економіки мають переглянути своє ставлення до експортної діяльності. Тепер вона дуже часто розглядається як можливість швидко отримати доходи у грошовій формі, адже кількість останніх є надзвичайно обмеженою в реальному секторі, тому вивозиться саме та продукція виробництва, яка не потребує значних витрат на технологічний цикл. Крім того, експортери працюють за умов постійної зміни правил гри і не можуть розраховувати на сталий рівень доходу.

Необхідно відмітити, що, на жаль, розвиток промислово-технологічної політики України більш ніж 10 років відбувався хаотично, без дотримання державних пріоритетів, за відсутності або помилковості промислової політики (сумнівну політику проводить нинішній склад Кабміну).

Отже, щоб вирішити завдання промислово-технічної політики, доцільно реалізувати її основні напрямки:

–          зміна податкової системи;

–          державні гарантії вітчизняним та іноземним кредиторам;

–          розбудова значущих для України промислових галузей з доведенням їх до світових рівнів;

–          розвиток підприємництва, створення спільних, малих і середніх підприємств, оптимізація співвідношень великих, середніх і малих підприємств різних форм власності;

–          удосконалення мережі науково-технічного та науково-технологічного забезпечення і охорони інтелектуальної власності, підготовки та перепідготовки кадрів для нових укладів у промисловості;

–          задоволення потреб суспільства у побутових приладах, оборони країни у новій техніці;

–          забезпечення обороноздатності країни завдяки впровадженню нової техніки.

Таким чином, аналіз пріоритетніних напрямків освітньої, наукової політики показує, що в цілому вони розвиваються поступально. Освіта і наука працюють над створенням в Україні конкурентного середовища, ринкової економіки, громадянського суспільства. Натомість нинішня система управління наукою та освітою не спроможна реагувати на зміни, які сталися протягом останніх п’ятнадцяти років.

Пріоритетними напрямками освітньої, наукової сфери були трансформація в нову суспільно-політичну систему західноєвропейського зразка, перебудова навчальних програм, засобів, реструктуризація загальноосвітньої, професійно-технічної середньої, середньо-технічної, вищої школи, перехід на 12-тибальну систему оцінювання учнів, на 12-річний термін навчання у середній школі, на двоступеневу систему підготовки спеціалістів для народного господарства в нових історичних умовах. У кінці 90-х рр. ХХ ст. визнано пріоритетними фундаментальні науки. Здійснено перебудову наукової галузі, яка, незважаючи на економічну нестабільність, все ж розвивалася і має вагомі досягнення.

Сутужніше відбувалася реалізація промислово-технічної політики із-за її наукової необгрунтованості, спонтанності, без державної регуляції. Проте, як переконують офіційні джерела, в даній сфері також є зрушення, зокрема у 2002 – 2003рр., де наочним прикладом є м. Київ. За умови збереження промислово-технічної стабілізації і прориву в пріоритетних її сферах, у першу чергу енергетичному і кадровому забезпеченні, біотехнології, технологіях літакобудування, ракетокосмічної галузі, телекомунікації, зв’язку та створення національних науково-технічних програм, їх забезпечення фінансовими ресурсами з різних джерел, продукція із надписом “Зроблено в Україні” цілком реально стане конкурентноспроможною на світових ринках. На державному рівні необхідно, в першу чергу, розробити і впровадити комплекс заходів, спрямованих на стимулювання розвитку високотехнологічних секторів економіки та створення дійсно інноваційних підприємств.

Насамкінець, хотілося б зазначити таке: для України упродовж століть традиційними вважаються численні проблеми як національного, так і соціально-економічного характеру. Натомість українці виробили чітку й ефективну систему колективного подолання перешкод. Це і є той досвід, котрий, переконані, стане у нагоді нинішнім представникам національно й патріотично налаштованих громад у їхній практичній діяльності.

З м і с т

Курс “Історія України (Соціально-політичні аспекти)”……………… 3 Модуль ІV. Історія формування та визначальні тенденції в розвитку освіти, науки, техніки як фундаментальних основ життя українського народу

Лекція І. Історичні аспекти виникнення і функціонування освітніх систем в Україні. Становлення системи вищої освіти в Україні .……………23

Лекція ІІ. Наука, техніка України як невід’ємні частини науково-технічної революції ……………………………………………………….……53

Лекція ІІІ. Пріоритетні напрямки освітньої, наукової і техніко-промислової політики України після проголошення її незалежності ………78