Окупація України військами Німеччини та її союзників

Реферат з історії України

Окупація України військами Німеччини та її союзників

ПЛАН

1. Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої в Україні у 1941-1942 pp.

а) Оборона Києва;

б) Оборона Одеси;

в) Оборона Севастополя.

2.    Мобілізація та евакуація в Україні.

3.    Невдалі радянські контрнаступи 1942 р.

4.    Причини поразок СРСР у 1941-1942 pp.

1. а). На світанку 22 червня 1941 р. фашистські війська напали на СРСР. Радянське керівництво оголосило війну з Німеччиною Великою Вітчизняною.

Ідея здобуття життєвого простору на Сході, остаточно оформилася наприкінці XIX ст., коли об'єднана Німеччина, котра інтенсивно розвивалася, опинилася без ринків збуту, джерел сировини, без колоній. Втім, пожадливе око на Україну германські експансіоністи поклали ще раніше - у XVIII ст., коли король Пруссії Фрідріх II писав, що Україна як найбагатша частина імперії Романових повинна стати предметом особливого зацікавлення для будівничих імперії німецької нації.

З появою на політичній арені нацистської партії та, особливо, з приходом до влади А. Гітлера мрія про захоплення й колонізацію України, що могла б відігравати роль зручної та географічно близької німецької Індії», стала набувати реальних обрисів. Невипадково саме в цей час ідеолог нацистської партії А. Розенберг надрукував працю «Україна - вузол світової політики». Зрозуміло, що нацистські верховоди розглядали Україну як важіль передусім «світової політики» Німеччини: ця найродючіша частина Центрально-Східної Європи покликана була, на їхню думку, забезпечувати рейх та його військо продуктами харчування, а промисловість - сировиною й дешевою робочою силою і, зрештою, оплатити війну Третього рейху за визволення від більшовизму та світове панування. Україна, за планами Гітлера, повинна була перетворитися на «лебенсраум» (життєвий простір) для німців. На її територію повинні були переселитися німецькі бауери (фермери), а українці повинні були слугувати для них рабами.

Німецьке командування націлило на територію України групу армій «Південь» на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масованого бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Києва, Львова, Житомира, Одеси. Німецька група армій включала 57 дивізій загальною чисельністю 300 тис. чоловік (три німецькі польові армії, одна танкова група, дві румунські армії, один угорський корпус).

Берлінське радіо повідомляло: «Німецькі війська на всій протяжності східного фронту ведуть успішні воєнні операції проти переважаючих за чисельністю радянських військ. Наш наступ почався з ураганного вогню важкої артилерії. Потім наша доблесна піхота перейшла у наступ і швидко, відповідно до планів нашого командування, просувається у глиб території Радянської Роси, змітаючи все на своєму шляху... Російські війська у більшості знищені або розсіяні і безладно відступають» .

На території України на базі Київського особливого військового округу (командувач - генерал-полковник М. Кирпонос) були створені Південний та Південно-Західний фронти. Хоча у смузі округу радянські війська переважали противника у живій силі в 1,2 раза, у кількості танків - у 5, літаків - в 2,5 раза, вони через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва не змогли відбити ворожого удару. Раптовими і влучними ударами німецької авіації були виведені з ладу Радянські військово-повітряні сили (ВПС). Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків. Один із ветеранів радянських ВПС так пригадував перші години війни: «Дістався аеродрому, коли його ще бомбили фашисти. На бриючому польоті вони запалили наші літаки, які стояли «під лінійочку», як на параді. А пілоти в цей час були у Львові, відпочивали. Згоріли всі машини до одної». І таке відбулося на всіх аеродромах. Причому найбільших втрат зазнали ті частини, де були новітні літаки.

У перші дні війни (23-29 червня 1941 р.) розгорнулася запекла танкова битва у смузі Південно-Західно-го фронту, в районі Луцьк - Броди - Рівне - Дубно. Виконуючи директиву Сталіна, що вимагала «оточити й знищити» ворожі війська, контрнаступ проти першої німецької танкової групи повели вісім радянських механізованих корпусів. Хоча ворог і зазнав певних втрат, війська фронту вже на початку липня, по суті, залишилися без танків. Вже 30 червня нацисти захопили Львів, 9 липня - Житомир. Повністю були розгромлені 30 дивізій Червоної армії, наполовину - 70 дивізій, втрачено 850 тис. бійців і командирів, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 10 тис. гармат.

Під час відступу з території Західної України співробітниками НКВС УРСР, охоронниками та конвоїрами в'язниць було розстріляно понад 8 тис. в'язнів, яких було заарештовано за «контрреволюційні злочини».

Вирішальні бої на території України розгорнулися на житомирсько-київському, уманському та одеському напрямах. 11 липня 1941 p., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Ново-град-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України. 17 німецьких дивізій поновили наступ але зустрівши сильний опір захисників Києва, припинили штурм. Оборона Києва (липень-вересень 1941 p.), відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації становища Червоної армії на московському напрямі.

Наприкінці серпня воєнна ситуація в Україні стала катастрофічною. Німецькі війська, форсувавши Дніпро, створили загрозу оточення київського угруповання радянських військ. В районі Умані-Перво-майська-Новоархангельська у полон потрапили 103 тис. військових (6-та і 12-та радянські армії на чолі з командармами). Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту й особисто командувач, генерал-полковник Кирпонос, звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська з напівоточеного Києва. Але Сталін, виходячи з принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати столицю України. Вплинуло на таке рішення Верховного Головнокомандуючого й запевнення на початку серпня 1941 р. того ж Кирпоноса й першого секретаря ЦК КП(б)У М.С.Хрущова, що вони в жодному разі не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, так і взяти Київ». Як бачимо, в оцінці ситуації суттєво помилилися і партійний керівник республіки, і командувач фронтом, і особисто «геніальний полководець» Й.Сталін.

17 вересня, коли кільце оточення навколо Києва зімкнулося, Сталін нарешті дав дозвіл відступити. Але вже було пізно. У полон потрапив фактично весь Південно-Західний фронт (665 тисяч) на чолі з генерал-полковником Кирпоносом (загинув при спробі вирватися з оточення). 19 вересня 1941 p. фашисти увійшли в Київ.

1 б). Водночас із наступом на Київ 300-тисячна ворожа армія з серпня 1941 р. повела широкий наступ на південний схід і південь України, метою якого було захоплення Одеси. Місто опинилося у важкому стані після того, як ворог прорвав фронт і відрізав Приморську армію від основних сил Південного фронту. Оточені з усіх боків, захисники міста з серпня по жовтень 1941 р. обороняли Одесу, відволікаючи на себе значні сили німців. На початку жовтня радянські війська з-під Одеси були евакуйовані у Крим.

Восени 1941 р. обстановка на радянсько-німецькому фронті була вкрай напруженою. За 5 місяців гітлерівці просунулися на вирішальних його ділянках, зокрема на південно-західній, на 900 - 1200 км.

1 в). Несприятливо для Червоної армії розгорталися події в Криму. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. йшла героїчна оборона Севастополя - бази Чорноморського флоту. Лише 4 липня 1942 р. Севастополь було взято німцями. А на серпень 1942 р. вся територія України була окупована.

2. З'ясування того, звідки народ узяв сили, аби перебороти вкрай несприятливий перебіг подій, спричинений провалами тоталітарного партійно-державного керівництва на чолі з Й. Сталіним, є корінним питанням історії німецько-радянської війни.

З початком бойових дій було оголошено мобілізацію військовозобов'язаних, збільшено робочий день, скасовано відпустки, запроваджено обов'язкові понаднормові роботи. За перші місяці війни в Україні було мобілізовано 2,8 млн. осіб.

Складовою частиною перебудови народного господарства на воєнний лад була евакуація в тилові райони країни найціннішого промислового обладнання та іншого майна, а також кваліфікованих фахівців, діячів культури і науки. Неосяжні масштаби воєнних дій, масовані удари з повітря, артилерійські обстріли, підривні дії численної ворожої агентури - все це створювало тяжкі умови для евакуації. Нелюдських зусиль, безсонних ночей коштувала евакуація підприємств з таких економічних центрів України, як Придніпровський промисловий район, Донецький та Криворізький басейни, а також фабрик і заводів Києва, Харкова, Одеси та інших міст.

Сотні тисяч людей демонтували, вантажили й перевозили на величезні відстані те, що, здавалося б, споруджувалося на віки. Так, за 45 діб було демонтовано й відправлено на схід обладнання такого індустріального гіганта, як «Запоріжсталь», хоча окремі ділянки заводської території постійно обстрілювалися ворогом артилерійсько-кулеметним вогнем.

Усього з України було евакуйовано устаткування понад 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої, обробної та інших галузей промисловості, найцінніше майно радгоспів, МТС, колгоспів, науково-дослідних установ, зокрема інститутів АН УРСР, 70 вищих навчальних закладів, понад 40 театрів, а також сотні тисяч фахівців з родинами. Загалом у міста й села Російської Федерації, Казахстану, республік Середньої Азії було переселено з України близько 3,5 млн. осіб.

Перебазування продуктивних сил у східні райони країни здійснювалося за рахунок неймовірних зусиль народу. Це небувале за масштабами переміщення, здійснене максимально оперативно відіграло вирішальну роль у становленні на сході СРСР, у глибокому радянському тилу, воєнно-промислового комплексу (ВПК).

Евакуації підлягали найкваліфікованіші спеціалісти. Однак частина із них аж ніяк не прагнула кидати домівки й майно напризволяще та їхати у безвість. Щоб відвернути загрозу зриву забезпечення евакуйованих підприємств робочою силою, прокуратура, посилаючись на обставини воєнного часу, оголошувала таких людей дезертирами й притягала до судової відповідальності. Указом Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. самовільне залишення підприємств й порушення трудової дисципліни каралися «відсидкою» у ГУЛАГу від 3 до 5 років.

Усе вартісне майно, що його неможливо було вивезти, за директивою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) Від 29 червня 1941 р. підлягало «безумовному знищенню», щоб ним не скористався ворог. Цю тактику диктувала логіка війни на тотальне знищення, згідно з якою було висаджено у повітря низку будов перших п'ятирічок. З ладу було виведено усі дев'ять генераторів Дніпрогесу. Радіомінами висаджено у повітря кращі будинки, кілометри вулиць Києва та Харкова. Проте внаслідок високих темпів наступу німецьких військ чимало запасів сировини, промислового обладнання, заводів й фабрик, стратегічних складів озброєння й обмундирування Червоної армії, «далекоглядно» розташованих військово-політичним керівництвом СРСР неподалік західних кордонів потрапили до гітлерівців.

Розвинута економіка, багата сировинна база, численні висококваліфіковані кадри - ці та інші важливі Воєнно-економічні чинники, що їх мала Україна, були максимально використані радянською системою з початком фашистської агресії. Тоталітарна економіка СРСР в екстремальних умовах війни продемонструвала дивовижний мобілізаційний потенціал.

3. Після успішного контрнаступу (грудень 1941) під Москвою Сталін намагався розпочати загальний наступ по всій лінії фронту. Було видано наказ про «повний розгром гітлерівських військ у 1942 році». В Україні було поставлено задачу звільнити Харків, Донбас і Крим.

В результаті невдалого наступу у Криму (травень 1942) в полон потрапило 200-тисячне угруповання радянських військ. Захисники Севастополя втратили останні надії на допомогу ззовні й після 250-денної оборони міста (найдовша оборона в ході війни) до нього увійшли німці.

Непідготовлений наступ Південно-Західного та Південного фронтів у районі Барвінківського виступу (близ Харкова) у травні 1942 р. закінчився оточенням 240 тисяч радянських солдат і офіцерів. 13 тисяч з них загинуло в боях, а решта потрапила у полон. Було розгромлене одне з найбільших боєздатних радянських угруповань на півдні, що дало змогу вермахту розпочати наступ на Сталінград і Кавказ.

4. Радянське керівництво весь міжвоєнний період сповідувало відоме гасло: «Гармати замість масла!». Невисокий життєвий рівень пересічних радянських громадян «партія і уряд» звично пояснювали необхідністю зміцнювати оборону СРСР від зазіхань «імперіалістичних хижаків». Асигнування на оборону, що у 1939 р. складали 25,6 % державного бюджету, зросли 1940 р. до 38,6 %.

Проте на відміну від Німеччини та її союзників, котрі на початок червня 1941 р. перебували у стані найвищої бойової готовності, радянські війська, що протистояли вермахту й мали (принаймні так запевняло народ сталінське керівництво) - в разі ймовірної агресії - розбити ворога «на ворожій землі, малою кров'ю, потужним ударом», виявилися не готовими до ведення оборонних бойових дій кордонах СРСР.

З січня 1939 по червень 1941 pp. у Червоній армії було сформовано 125 нових дивізій, які мали на озброєнні понад 7 тис. танків, 17,7 тис. літаків, ЗО ТИС. гармат, 52,4 тис. мінометів. Лише Київський особливий військовий округ (КОВО) посилили 8 механізованих корпусів, 8 стрілецьких та 10 авіаційних дивізій, 5 протитанкових артилерійських бригад та ін. Проте укомплектованість радянських дивізій становила лише 60 %, озброєння надходило переважно застарілих зразків. Автомашин у військах було всього 43 %, бракувало навіть коней -їх було 70 % від необхідної кількості.

Новостворений військово-промисловий комплекс СРСР мав усі можливості масово виробляти новітні зразки бойової техніки - танки, літаки, артилерійські системи, підводні човни, розроблені вітчизняними конструкторами. А це була сучасна бойова техніка - літаки МИГ-3, Як-1, Пе-2, підводний крейсер «К», найкращі у світі танки KB («Клим Иорошилов») і Т-34. Проте, попри наявність новітніх зразків танків і літаків, реактивних мінометів й автоматів, радянська промисловість випускала застарілі зразки зброї. Проти модернізації озброєння Червоної армії виступали сталінські соратники -иетерани громадянської війни, без військової (та й ніякої іншої) освіти, такі як К.Ворошилов, С.Будьоний та ін. Як наслідок: кількість новітніх Тінків і літаків не перевищувала 18 %, майже не було автоматичної зброї. Та й застарілі зразки не використовувалися стовідсотково через безгосподарність і Неорганізованість, безтурботність керівництва.

За кількісними показниками Червоній армії не було рівних - лише за авіацією і танками вона переважала майже удвічі Німеччину, Японію, Італію, Румунію і Фінляндію разом узяті. І, незважаючи на застаріле озброєння, що переважало, армія мала шанси принаймні тримати оборону. Для цього потрібно було небагато - хоча б кваліфіковане керівництво. Але його якраз і бракувало.

Сталінські «чистки» завдали Збройним Силам СРСР непоправних втрат. Упродовж 17 місяців (з травня 1937 р.) в армії було заарештовано близько 44 тис. командирів (в тому числі 1800 генералів), з 408 репресованих представників вищого командування 401 стратили (щоправда, за часів Л. Берії у 1939-1940 pp. з-під арешту звільнили й повернули у війська 13 тис. офіцерів та генералів). Із наведеної кількості репресованих третина припадала на Київський особливий військовий округ. Найбільше постраждало вище командування, де дві третини стали жертвами репресій. Внаслідок терору було «оновлено» командування 100 % корпусів, 96 % дивізій та укріплених районів округу.

На порозі війни не залишалося нічого іншого, як вдатися до традиційного радянського методу «розв'язання» кадрових проблем - «висуванства», що призвело до трагічних наслідків. На початок 1941 р. вищу освіту мало лише 7 % командно-начальницького складу РСЧА, натомість 37 % взагалі бракувало відповідної військової підготовки. Для тогочасної Червоної армії низьким залишався загальний освітній рівень - у Київському особливому військовому окрузі 40 % червоноармійців були неписьменними або малописьменними.

Зниження професійного рівня підготовки командирів впливало на стан боєздатності військових частин. Чорноморський флот, щоб уразити одну ціль, витрачав подеколи 150 снарядів. Низька боєздатність стала нормою життя армії. Напередодні війни в одній з авіачастин перевіряли готовність протиповітряної оборони Києва. «Сталінські соколи» піднялися у повітря лише через півтори години після оголошення тривоги (ворожі «яструби» за цей час вже давно відбомбилися б - що, зрештою, й довело люфтваффе у 1941-1942 pp.). He кращою була ситуація у піхоті: бойова підготовка провадилася дерев'яними макетами гвинтівок та гранат, червоноармійці ніколи не бачили нових танків (звідси - поширена у перші місяці війни «танкобоязнь»).

Звичайним явищем стали недисциплінованість, дезертирство, пияцтво, самогубства. З огляду на низький рівень дисципліни у червні 1940 р. нарком оборони СРСР, маршал С. Тимошенко видав наказ про запровадження у Робітничо-селянській Червоній армії (РСЧА) дисциплінарних батальйонів.

Рівень боєздатності Червоної армії був добре відомий нацистським ватажкам, які глузливо називали її «глиняним колосом (велетнем) без голови». Із «головою» справді були проблеми: всіляко пропагувалися пусті й хвалькуваті запевнення, що майбутня війна вестиметься на ворожій території із мінімальними втратами. Командарм Г. Штерн на одній із НІ рад командного складу РСЧА проголосив, що в майбутній війні життя кожного вбитого червоноармійця коштуватиме 10 життів солдатів противника. ком К. Ворошилов його поправив: «Десяти мало -двадцяти» (за сьогоднішніми обережними підрахунками, реальність була іншою - кожний загиблий на Східному фронті німецький Ганс забирав із собою у могилу трьох-чотирьох радянських Іванів). Керівництво навіть й чути не хотіло про можливі оборонні дії (як наголосив Сталін: «Нема чого культивувати відступальні настрої»).

Через подібні прорахунки й злочинну недбалість керівництва Збройні Сили СРСР не змогли опанувати належного рівня боєготовності. Не вдалося їм використати незавершену будівництвом оборонну «лінію Молотова» на новому кордоні. Система ж оборонних споруд на старому кордоні, «лінія Сталіна», була роззброєна й планомірно руйнувалася. Приблизно такою ж була й боєготовність глибинних укріплених районів, зокрема Київського, де з 257 споруд готовими напередодні війни було лише 5, а фланги мали цілком вільний прохід для ворожих військ.

За прорахунки політичного і військового керівництва довелося розплачуватися мирному населенню.