Органи місцевого самоуправління на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)

Реферат

 

Органи місцевого самоуправління на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)

Після вторгнення на територію України гітлерівці приступили до реалізації розроблених ще до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося впровадження тут нового територіального поділу, адміністративного устрою і організації влади.

Зокрема, окуповані області були поділені на дві частини: зону цивільного і зону військового управління. Перша у політико-адміністративному відношенні підпорядковувалась імперському міністерству у справах окупованих східних областей. Друга, за винятком питань економічного грабунку, підлягала Головному командуванню сухопутних військ Вермахту (ОКХ).[1]

17 липня 1941 року Гітлер підписує наказ про введення цивільного управління на окупованих східних територіях.[2] Міністерство у справах окупованих територій на Сході очолив Альфред Розенберг. Необхідність введення нової системи управління, адміністративно-територіального поділу на окупованій території і, фактично, напрямки діяльності окупаційної адміністрації були обгрунтовані і визначені Гітлером на нараді, що відбулася в ставці Верховного головнокомандуючого 16 липня 1941 року, де він виголосив: «Тепер перед нами стоїть завдання розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим щоб зуміти: по-перше, панувати над нею, по-друге, управляти нею, по-третє, експлуатувати її»[3]. Апарати «східного» міністерства і підлеглого йому рейхскомісаріату Україна відповідали цим поставленим цілям.

Українські землі, де здійснювалося цивільне управління, були «поділені» між польським генерал-губернаторством, Румунією та рейхскомісаріатом України.

Рейхскомісаріат охоплював основну частину українських земель і складався з шести генеральних округів (генералбецирків): 1. «Волинь» (центр – м. Рівне). До нього входили Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська (нині Хмельницька) області, а також південні райони Брестської і Пінської областей БРСР. 2. «Житомир» (центр – м. Житомир) включав Житомирську область, північні райони Вінницької з Вінницею і південні райони Поліської області БРСР з Мо-зирем. 3. «Київ» (центр – м. Київ). До цього округу увійшли Київська (в тодішніх кордонах) і Полтавська області. 4. «Миколаїв» (центр – м. Миколаїв), куди входили Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області. 5. «Таврія» (центр – м. Мелітополь): лівобережні південні райони Херсонської, Запорізької областей і Крим. 6. «Дніпропетровськ» (центр – м. Дніпропетровськ): власне Дніпропетровська і частина Запорізької області.[4]

Генералбецирки поділялися на 114 крайзгебітів (округів), які включали в себе 431 район. Виділялися 5 крайзгебітів «міського типу». Іншими містами керували штадткомісари, невеликими — ортскомісари, на чолі відповідних комісаріатів. Керівником (гебітскомісаром) Вінницького Гебіту було призначено Маргенфельда, він також займав посаду штадткомісара міста Вінниці.[5] Вінниччина в адміністративному плані була розділена між рейхскомісаріатом України (частина земель з м. Вінницею входила до генералбецирку Житомир) та Румунією (південні і південно-західні райони по лінії Могилів-Подільський-Жмеринка-Бершадь – так звана «Трансністрія»)[6]

Кордони колишніх районів і общин були збережені, оскільки це влаштовувало окупантів з адміністративної і господарської точки зору, а також тому, що населення звикло до них. Як виняток, з'являлися відхилення, наприклад, там, де ситуація, пов'язана з рухом Опору, вимагала втручання кількох місцевих комендатур. Тоді для забезпечення єдності керівництва боротьбою проти партизанів і підпільників і адміністративного з одного утворювали два райони, а їх кордони проходили по кордонах місцевих комендатур.

Окрім німецького окупаційного апарату, на захопленій території України були створені органи місцевого «самоуправління».

Сільські, общинні, районні і міські управи (управління) організовувались одразу по всій зоні німецької адміністрації. На чолі районів стояли начальники райуправ, общинами управляли бургомістри. Оскільки в сільську общину входило кілька сіл, то під общиною мається на увазі об'єднання сіл (територія колишньої сільради), в кожному з яких «працювали» старости.

В руках начальника райуправи (районного управляючого) знаходилося загальне керівництво районом. Він ніс політичну відповідальність за всі підлеглі йому місцеві заклади, господарство і управління, повинен був забезпечувати «спокій і безпеку» на підпорядкованій території, боротися з проявами саботажу, диверсіями, непокорою окупаційній владі, організовувати «вилучення» продукції для рейху та задовольняти потреби армійських підрозділів.[7]

Керівник району призначався і звільнявся з посади за пропозицією коменданта місцевої комендатури чи гебітскомісара. Цю посаду займали здебільшого люди, які вже зарекомендували себе «політичне надійними» і активними прибічниками окупантів. Особливих проблем з формуванням районних управ не спостерігалося, їх склад був досить різношерстним, хоча при комплектуванні виконавчого апарату (відділів і управлінь) гітлерівці намагалися добирати працівників з колишніх службовців чи осіб, які були знайомі з роботою цих органів.

Одразу після окупації Вінниці було створено Вінницьку обласну управу. Вона почала функціонувати з 9 серпня 1941 року.[8] Головою обласної управи було призначено головного інженера медінституту Бернарда Сидора Фадійовича, який народився 28.2.1878 року в с.Борівка Вінницького району.[9] Його заступником – професора Качеровського Миколу Олександровича (1887 р.н.), уродженця с. Зеленче Проскурівського району. Для забезпечення керівництва області при Вінницькій обласній управі станом на 18 серпня 1941 року було утворено такі відділи:[10]

1.         Адміністративний з бугалтерською групою (очолюваний професором Чорногоровим Євгеном Анатолієвичем).

2.         Шкільний (очолюваний професором Серафимовичем-Вовчком Василем Олександровичом).

3.         Фінансовий ( очолюваний професором Каспровським Анатолієм Петровичом).

4.         Агрономічно-зоотехнічний. (очолюваний професором Рурінкевичем).

5.         Технічно-шляховий (очолюваний професором Бросманом Фердинандом Леопольдовичем).

6.         Торговельно-промисловий. (очолюваний професором Тимчаком Савою Іовичем).

7.         Планово-статистичний (очлюваний професором Любомським Віктором Микитовичем).

8.         Землевлаштування (очолюваний професором Кунілакісом).

9.         Санітарно-медичний (вакантне).

10.       Водний і лісовий (очолюваний професором Снесарем Йосифом Микитовичем).

11.       Відділ забезпечення (вакантне).

12.       Зв’язку (як тимчасовий) (очолюваний Німковичем Кузьмою Михайловичем).

13.       Обласної міліції (Назімов Микола Миколайович – заступник начальника Обласної Міліції).

Всього в Вінницькій обласній управі працювало 384 особи.[11]

На початку окупації, коли німецьке військове управління не уявляло собі потреб в кількості "місцевих кадрів", керівники управ часто «проштовхували» на більш вигідні посади своїх людей та родичів, з чим довелося боротися комендатурам та, пізніше, гебітскомісарам. Тому в «Правилах внутрішнього розпорядку Вінницької обласної управи на 1941 рік» чітко йшося, що «обсада вільних місць у відділах повина бути обмежена… Керівник відділу повинен мати не більше одного замісника…»[12]

Друкованим органом окупаційних властей у Вінниці стала газета «Вінницькі вісті». Вона почала виходити 31 серпня 1941 року. Метою її видання була пропаганда німецького «нового порядку». Так у статті «Порядок урядування ч.1» йшлося:

«1. З визволенням України Німецькими Збройними Силами, вся виконавча сила перейшла до німецької влади, але керувати Україною повинні як найбільш самі українці. Для цього наявний дотеперішній порядок урядування поки-що не змінюється… Спільна праця з німецькою владою на базі довір’я – це обов’язок місцевого управління. Тому кожна ділянка управління повинна зараз же зв’язатися з найближчою комендатурою.

2. Німецька влада проводить тільки вищий контроль. Вона не має на меті сама керувати або розв’язувати дрібні суперечки. Найближчою владою для населення є Ортскомандатура (ОК), над нею стоїть Фелькомандатура (ФК).

3. Фелькомандатура (від.VІІ) провадить загальний догляд за місцевим урядуванням. Вона дає ділові вказівки й пляни в роботі…

До Ортскомандатури належать усі місцеві справи… В окремих невиразних питаннях треба звертатися до Фельдкомандатури… Урядування мусить керуватися духом українського народу та інтересами німецьких збройних сил. Воно відповідає за перетворення народу від більшовицької розбещености до національної дисципліни та робочого піднесення…»[13] Чи не головним завданням, яке було поставлене окупаційною владою перед обласною управою, поряд з відбудовою промисловості, було збирання з населення різноманітних податків. Так, в Постанові №3 Вінницької обласної управи від 30 вересня 1941 року «Про запровадження на території визволеної Вінницької області податків: національного та поземельного» йшлося: «Для відбудови зруйнованої Вінницької области та задоволення першорядних культурних, господарських та адміністративних потреб до кінця біжучого 1941 року, Вінницька обласна управа постановлює: Запровадити на території Вінницької области оподаткування національним та поземельним податками на таких засадах:

І. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ОДНОРАЗОВИЙ ЗАГАЛЬНО-ГРОМАДЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОДАТОК

Одноразовий національний податок сплачується всіма особами, які мешкають у межах области, віком: чоловіки від 18 до 60 років та жінки - від 18 до 55 років…

Одноразовий національний податок встановлюється в розмірі 3-х німецьких марок, або 30 крб. з кожної особи, яка підлягає оплаті податку…

Проведіння податку покладається на районові (міські) фінансові відділи, під загальним доглядом та керівництвом Обласного Фінансового відділу.

ІІ. ПОЛОЖЕННЯ ПРО ПОЗЕМЕЛЬНИЙ ПОДАТОК

1. Поземельним податком оподатковується вся земля, яка перебуває в користуванні колгоспів радгоспів, колгоспників, одноосібників та інших осіб або організацій, які працюють в царині сільського господарства…

3. Оклад поземельного податку до кінця біжучого року встановлюється в розмірі 5-ти німецьких марок, або 50 радянських карбованців з одного гектара оподаткованої землі…

В селах збирання податку провадиться сільськими управами, які передають зібрані гроші по належності…»[14]

Пропрацювала обласна управа до 1 березня 1942 року, після чого була ліквідована.[15] Приводом для цього був наказ Рейхскомісара України та Генерального Комісара Житомира від 1 лютого 1942 року.[16] В «Вінницьких вістях» ця подія була прокоментована так: «Тепер існує Житомирський Генеральний Комісаріят… Найвищою владою в тім же просторі є Генеральний Комісар у Житомирі, якому підпорядковуються Гебітскомісаріяти на чолі з Гебіткомісарами. Гебітскомісаріяти складаються звичайно з трьох районів, на чолі яких стоїть шеф району – українець. Крім Гебітскомісаріятів, існують ще два самостійні міські комісаріяти (Житомир, Вінниця) під управою міських комісарів». Частина чиновників, які працювали в обласній управі були переведені до Житомира де вони «під німецьким проводом могтимуть найкраще застосувати свої здібності на користь населенню».[17]

Поряд з обласною управою у Вінниці було створено тимчасове міське самоврядування.[18] В Накзі №75 «По Вінницькій обласній та Вінницькій міській управах» йшлося: «Внаслідок того, що незалежне існування самоврядування м. Вінниці зустріло низку труднощів, негативно відбилися на вирішенні питань як міського, так і обласного значення, виникло питання про злиття органів самоврядування і про підпорядкування міста Вінниці обласній управі реорганізацією тимчасового самоврядування міста в Вінницьку міську управу.

Порушене в цій справі клопотання розглянуто та задоволено Фельдкомендатурою, а тому наказується:

1. Місто Вінницю з 1-го листопада 1941 року підпорядковується обласній управі.

2. Апарат тимчасового самоврядування м. Вінниці з 1-го листопада реорганізувати а Вінницьку міську управу.

3. Керівникові обл. планового відділу п. Любомирському доручається: а) Зібрати і розглянути обгрунтовані проекти відділів обласної управи…

в) Роботу по реорганізації закінчити до 25 листопада».[19]

Головою міської управи було призначенно професора Савостьянова. На усіх паперах Савостьянов титулував себе такими словами: «Голова міської управи професор Савостянов», або скорочено – «Голова міста професор Савостьянов».[20] В газеті «Вінницькі вісті» його прізвище писали так: «Савостіянов». Управа мала свою печатку, на якій по колу було вибито слова: «Вінницьке міське тимчасове самоврядування», в середині печатки – тризуб. Заступником голови міської управи було призначено професора Махулько-Горбацевича.

Після відступу з Вінниці частин Червоної Армії місто лежало в руїнах. Тому першочергове завдання яке лягло на Вінницьку міську та обласну управи відновити діяльність промислових підприємств міста та області, та налагодити мирне життя в цілому. Стараннями заступника голови управи професора Махулько-Горбацевича та інженера Бернарда, зруйновані об’єкти відновили роботу. Завдяки зусиллям завідуючого шкільним відділом управи доцента Гайового на початку 1942 року відкрилися міські школи. У відновленні роботи лікувальних закладів багато зусиль доклав завідуючий санітарно-медичним відділом управи професор Ган. Ще наприкінці 1941 року розпочали роботу технікуми, а в 1942 році відновили навчання студентів педагогічний та медичний інститути.[21] Також без зволікань були змінені назви вулиць Вінниці. Замість комуністичних назв з’явилися Український проспект, Німецький провулок, Братський провулок, вулиці – Князя Данила, Петра Могили, Гетьмана Полуботка, Циганська та інші.

Робота міської управи в період війни була дуже важкою. Через Вінницю постійно проходили німецькі військові частитни на східний фронт. Більшість із них затримувалися у місті на 2-3 дні. Їх потрібно було розквартирувати. Інтенданти з військової комендатури йшли на все: використовували приміщення вузів, технікумів, шкіл. Солдати, в меншій мірі, ніж місцеве населення, але теж нищили майно, меблі використовували для опалення приміщень, в лабораторіях медінституту влаштовували погроми, тощо. Трохи пізніше, коли східний фронт був заповнений німецькими дивізіями, рух військових частин уповільнився.

Професор Савостьянов швидко завоював довіру німецько-фашистських окупантів як голова міської управи, він перебував у близьких стосунках з німецькою адміністрацією та військовою владою, особливо, з фельдкомендантом полковником бароном фон Буклер та з штадткомісаром Маргенфельдом. У них він користувався особливою довірою. Провадив значну роботу для надання всебічної допомоги німецько-фашистській армії, за що був нагорджений німецьким урядом медаллю «Для народов Востока».[22]

Вінницька міська управа проіснувала фактично до самого визволення міста радянськими військами 20 березня 1944 року.[23] Після втечі Савостьянова та інших німецьких посібників, 17 січня 1944 року на посаду голови міської управи було призначено професора Гана.[24] Приступивши того ж дня до виконання обов’язків голови, він швидко навів порядок у міській управі, повернув на роботу завідуючих відділами та технічних працівників.

Нижчою інстанцією місцевого управління була сільська управа, на чолі якої стояв староста. Останнього, як правило, призначав бургомістр, який і відповідав за його благонадійність. Практична робота сільуправ іноді зводилася до бухгалтерської роботи, але в більшості випадків, і це характерно для України, внаслідок труднощів зі зв'язком, протяжності території і, головне, активного опору населення окупаційній політиці робота в селах часто виходила далеко за рамки обсягу, що передбачався.

Справи правління вимагали докладання таких зусиль, що в багатьох районах окупантам довелося виплачувати старостам платню. Спочатку ж вони працювали на громадських засадах.

Староста зі своїм помічником і бухгалтером та підпорядкованими управі поліцейськими повинні були проводити «в життя» розпорядження німецьких адміністративних органів та бургомістра і начальника райуправи (наприклад, реєструвати прибулих, вести облік місцевого населення, збирати податки, забезпечувати військові поставки, надавати робочу силу, гужовий транспорт, квартири та ін.). Крім того, вони допомагали німецьким каральним органам у проведенні розшуку червоноармійців, командирів, політпрацівників, парашутистів, партизан та ін., виявленні осіб, що дають їм притулок.

Так, в Оратівському районі існувало 29 сільських управ, в яких було 39 громадських господарств.[25]

Сільська управа забезпечувала вилучення у населення зброї, боєприпасів, радіо- і фотоапаратів, розшук продовольчих військових складів, організацію дотримання світломаскування, прибирання вулиць, поховання трупів, проведення сільськогосподарських робіт, залучення населення на будівельні та шляхові роботи, проведення антиєврейських обмежень і репресій та ін.[26]

19 серпня 1941 року кондукетор (керівник держави) Румунії маршал Іон Антонеску при попередньому погодженні з Гітлером надав декрет про введення румунської адміністрації на території між Дністром і Бугом, офіційно названої в ньому "Трансністрією". Своїм повноважним представником кондукетор призначив професора Г. Алексяну.[27]

Загальна структура управління "Трансністрією" була змінена. Губернаторство поділялося на 13 округів (повітів), якими керували префекти. Вони, в свою чергу, складалися з 65 районів (волостей), очолюваних преторами. Міські і сільські управи (примари) на чолі з примарями були нижчою ланкою управління.

Зв'язок румунською керівництва з губернаторами, а також управління окупаційною адміністрацією, координацію її діяльності здійснював створений при кабінеті міністрів так званий "військово-цивільний" кабінет для адміністрації Бессарабії, Буковини і "Трансністрії" (КББТ), очолюваний генеральним секретарем румунського уряду.[28] Основною відмінністю між органами місцевого самоуправління в Рейхскомісаріаті та Трансністрії було те, що в німецькії зоні окупації війтами, бургомістрами сільських і міських общин та старостами сіл були звичайно українці, в Трансністрії ж місцеві органи наполегливо румунізувались.

Органи місцевого управління діяли в умовах повної підконтрольності і залежності від німецьких адміністративних і поліцейських окупаційних органів.

В цілому ж фашистський окупаційний режим, встановлений в Україні, був злочинною військово-поліцейською та адміністративно-господарською системою органів і заходів, спрямованих на колонізацію і анексування окупованих областей, ліквідацію в них національної державності, масову депортацію, терор та геноцид місцевого населення, економічне пограбування і знищення національної культури. Діяльність німецьких і румунських адміністративних органів в розглядуваних окупаційних зонах була спрямована на здійснення жорстокого колоніального управління. Органи місцевого самоуправління перебували в цілковій залежності від німецької та румунської адміністрацій і відігравали активну роль у проведенні окупаційної політики на території Вінниччини.

[1] Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України// Український історичний журнал. – 1997. – №3. – С. 90.

[2] «Історія застерігає»: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників та їх пособників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. – К., 1986. – С 26.

[3] Преступные цели – преступные средства: Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941 - 1944 гг.). – М, 1968. – С. 20.

[4] Безсмертя. Книга Пам'яті України. 1941 - 1945: Наук.-публіцист. видання / Гол. редколегії І. О. Герасимов. – К., 2000. – С. 175.

[5] Мельничук І.П. Німецько-фашистський окупаційний режим у Вінниці// Наукові записки ВДПУ

ім. М.Коцюбинського. Вінниця. – 2000, вип. 2, С.175.

[6] Книга Пам'яті України. Вінницька область. - У 9-и т. / Гол. редколегії М. М.Ільчук (1; 2; 7 тт.);

А. Д. Ткаченко (3-8 т.). – К.: 1994 -1997. – С. 11.

[7] Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України// Український історичний журнал. – 1997. – №3. – С. 94.

[8] ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 286 - Арк.1

[9] ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 287 - Арк. 62

[10] ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 286 - Арк.3

[11] ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 286 - Арк.20

[12]ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 287 - Арк.63

[13] Вінницькі вісті. – 1941. – 1 жовтня.

[14]Вінницькі вісті. – 1941. – 11 жовтня.

[15]Вінницькі вісті. – 1942. – 23 лютого.

[16] Вінницькі вісті. – 1942. – 1 березня.

[17] Там само.

[18]Давидюк А. Шляхом зради// Подолія. – 2001. – 13 березня.

[19] Вінницькі вісті. – 1941. – 1 листопада.

[20] Давидюк А. Шляхом зради// Подолія. – 2001. – 13 березня.

[21] Там само.

[22] Давидюк А. Шляхом зради// Подолія. – 2001. – 13 березня.

[23] Гальчак С.Д. Визволення Вінниччини від нацистських загарбників. – Вінниця: «Книга-Вега» ВАТ «Вінобллдрукарня», 2004. – С.12.

[24] Давидюк А. Шляхом зради// Подолія. – 2001. – 13 березня.

[25] ДАВО Ф.Р. - 1311.- Оп.1. - Спр. 287 - Арк. 129.

[26] Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України// Український історичний журнал. – 1997. – №3. – С. 96.

[27] Там само. – С. 97.

[28] Рекотов П.В. Органи управління на окупованій території України// Український історичний журнал. – 1997. – №3. – С. 97.