Православна Церква в Польщі на початку 1920 х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)

Православна Церква в Польщі на початку 1920‑х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)

Вступ

 

Існують історичні сюжети, що самі по собі можуть конкурувати з найзаплутанішими детективами. Часто ми можемо лише здогадуватися про причини вчинків тих чи інших осіб, або й взагалі будувати гіпотези про їх причетність/непричетність до якоїсь події. На перший погляд, вбивство митрополита Георгія (Ярошевського), аж ніяк не придатне для сюжету історичного детектива: відомі всі обставини злочину, вбивця, що й не крився від правосуддя, а також, в загальних рисах, мотиви, якими він керувався. Однак, цього виявляється недостатньо для розуміння і несуперечливого пояснення того, що сталося 8 лютого 1923 року, коли архімандрит Смарагд (Латишенко) холоднокровно застрелив першоієрарха Православної Церкви в Польщі. Це пробували робити сучасники, майже неминуче займаючи позицію адвоката або щодо злочинця, або щодо його жертви. І навіть історик, відділений від подій майже вісьма десятиліттями, може стати перед подібною спокусою. Як влучно відзначив відомий в Варшаві в 1920‑ті-1930‑ті рр. публіцист В. Філософов: «В этом проклятом деле запутано столько различных мотивов и интересов, – церковных, политических, национальных и личных, что говорить о нём объективно почти невозможно. Как бы не стараться сохранить беспристрастие, всё равно непременно прикоснешься к чьим нибудь ранам. Кому нибудь сделаешь больно, а кому нибудь причинишь незаслуженную радость»[1]. Очевидно також, що розставити всі крапки над «і» в цій справі – неможливо в принципі, хоча б тому, що не існує відповідей, які б влаштовували всіх. А ті, що влаштовують окремих («Смарагд – мститель за поруганную свободу Церкви» чи «митрополит не пожалів свого життя за справу автокефалії» – уже дані, і дискутувати з ними немає сенсу, оскільки цих людей цікавило і цікавить не те, чому цей жахливий злочин став можливим, а те, як його можна використати в своїх інтересах. Їхня дискусія між собою вже стала органічною частиною самої справи, і її часто неможливо відділити від неї.

Усвідомлюючи важкість завдання, ми, тим не менш, спробуємо пошукати відповіді на цілу низку питань, які залишалися на маргінесі більшості історичних розвідок. Зокрема, нас цікавитиме, які події та процеси зробили можливою ситуацію, коли чернець (тобто особа, що дала суворі обітниці, відмовилася від спокус і страстей світу цього) вбиває свого єпископа, а чи не більшість церковного середовища не сприймає цей злочин як щось екстраординарне. Можливо, ця спроба призведе лише до появи нових запитань, однак інколи поставити правильно питання важливіше, ніж знайти на нього відповідь.

Вбивство

 

Зранку 8 лютого 1923 року до митрополичої резиденції, на вулиці Зигмунтовській 13, зайшов заборонений в священнослужінні архімандрит Смарагд. В канцелярії він звернувся до секретаря з питанням, чи зможе його сьогодні прийняти митрополит. Прохання передали владиці, і той, не дуже охоче, але погодився прийняти архімандрита о 6 годині вечора. Пізніше, під час судових засідань, події того дня неодноразово відтворювалися. Керуючий канцелярією Є. Сакович та особистий секретар митрополита диякон І. Шатєхін засвідчили, що в розмовах з ними того дня митрополит, згадавши про Смарагда, висловлював побоювання за своє життя. А депутат Сейму Н. Серебряніков, який обговорював з архімандритом в день вбивства петицію депутатів Сейму з приводу ситуації в Православній Церкві, передав слова останнього: «Вы ещё верите в словесные бомбы?»[2]

Обставини вбивства були викладені пізніше самим архімандритом, а також декількома свідками: вже згаданим Є. Саковичем, келейником митрополита, його особистим секретарем та поліцейськими, які першими прибули на місце злочину. Події розгорталися наступним чином.

Близько 6 години вечора архімандрит Смарагд прийшов до митрополичих покоїв, і майже одразу був прийнятий митрополитом. Розмова спочатку проходила в їдальні, і мала, згідно з показами свідків, мирний характер. Потім співрозмовники перейшли до кабінету митрополита, закривши за собою двері. Невдовзі після цього келейник митрополита постукав, щоб повідомити владику, що прибув архієпископ Діонісій (Валединський) і просить його прийняти. Митрополит відповів: «Нехай почекає», а вже за мить з кабінету долинули три постріли. В дверях з'явився архімандрит Смарагд з револьвером в руці. Перше, що він спитав у переляканого келійника: «Где Дионисий?». Той сказав, що архієпископ знаходиться на першому поверсі, і Смарагд побіг до східців. Не знайшовши Діонісія, він повернувся, і, помітивши секретаря митрополита, сказав: «я убил митрополита». Диякон (секретар), викликав поліцію, якій архімандрит не вчинив ніякого опору. Згідно з свідченнями, а також повідомленнями в пресі, вбивця тримався спокійно і одразу визнав, що він давно задумав замах на життя митрополита Георгія і не жалкує, з приводу того, що зробив.

Перші зізнання архімандрита дуже ускладнили роботу його адвокатам, які намагалися довести, що він діяв в стані афекту і був спровокований на злочин самим митрополитом. Відголоси цієї версії знайшли відображення в книзі А. Світича «Православная Церковь в Польше и ее автокефалия»: «в течении более двух часов вёл с ним беседу, но когда выразил сомнение в загробной жизни и уговаривал архимандрита «перейти в его лагерь», то архимандрит Смарагд выхватил револьвер и несколькими выстрелами убил митрополита со словами: «Вот тебе, палач Православия!»»[3]. Однак сам Смарагд нічого подібного не говорив, а трактова Світича справедливо була розкритикована ще І. Власовським[4]. Згадка про те, що митрополит засумнівався в існуванні потойбічного світу, мала представити його ледь не як атеїста, а відповідно, частково виправдати вчинок Смарагда, нібито враженого віровідступництвом архієрея. Однак проти «імпульсивного» характеру злочину свідчило буквально все, зокрема й те, що по дорозі до Варшави, архімандрит показав своїй випадковій попутниці револьвер і повідомив, що їде звести деякі порахунки.

Формально слідство дуже швидко встановило також, Смарагд діяв один, до злочину готувався принаймні декілька тижнів (практикувався у стрільбі). Неясними залишилося декілька моментів, щодо яких сам злочинець давав суперечливі свідчення.

По-перше, чи мав він намір окрім митрополита Георгія вбивати ще когось з єпископату. Спочатку архімандрит заявив, що мав намір вбити весь склад Синоду (тобто митрополита, архієпископа Діонісія та єпископа Олександра (Іноземцева)), однак відмовився від цього, вирішивши обмежитися одним Високопреосвященним Георгієм. З цією заявою дещо не узгоджувалася його поведінка після вбивства: він з зброєю в руках побіг шукати архієпископа Діонісія. На суді Смарагд пояснив, що хотів вбити і Діонісія, але про це жалкує. В подальшому захист намагався уникнути згадки про це питання, оскільки воно підважувало версію про ідеологічні мотиви вбивства. Виявилося, що архімандрит мав особисті порахунки з владикою Діонісієм, які не можна було б представити як ідейні протиріччя. Нижче ми повернемося до цієї проблеми, спробувавши описати стосунки, що склалися між вищими достойниками Православної Церкви в Польщі напередодні вбивства.

По-друге, які саме розбіжності в поглядах стали причиною вчинку Смарагда. Безпосередньо після злочину він не стверджував, що головним предметом суперечностей було питання автокефалії. Прозвучало тільки те, що він вважав політику митрополита шкідливою для Церкви і не міг йому вибачити переслідувань архієпископа Єлевферія (Богоявленського) та єпископів Пантелеймона (Рожновського), Володимира (Тихоницького) та Сергія (Корольова). Більше того, в газети потрапила фраза Смарагда, кинута під час першого допиту, про те, що він не є ворогом автокефалії, навпаки, як польський громадянин, є прихильником лояльного ставлення до держави[5].

Під час судових слухань акценти вже було зміщено. Дражливого питання автокефалії торкалися більшість свідків захисту, а підсудний наполягав, що розбіжність в поглядах на статус і устрій Православної Церкви в Польщі були головною рушійною силою його вчинку. Дати остаточну відповідь, наскільки це відповідало дійсності, під час суду не вдалося, однак саме в ній заховано ключ до розуміння, наскільки вбивство було актом особистої помсти, а наскільки – здійснено з «ідейних» міркувань. Смарагд і в цьому випадку залишив свідчення, незручні для захисту. Після вбивства в нього питали, чи не вплинула на його вчинок атмосфера в польському суспільстві, яке ще не відійшло від шоку після вбивства в грудні 1922 року Президента Г. Нарутовича. Архімандрит рішуче відкинув порівняння себе з Невядомським (вбивцею Нарутовича), відзначивши, що той стріляв в незнайому людину з політичних мотивів, і, можливо кається в зробленому, а він дуже добре знав митрополита, і в силу цього має достатньо підстав не жалкувати про скоєне[6].

Гротескність ненависті Смарагда до митрополита дивувала навіть його адвокатів. Але психіатричні експертизи, зроблені найкращими фахівцями, були однозначні: психічні захворювання відсутні. Хто ж була ця людина, яка з посмішкою на вустах розказувала подробиці вбивства?

Вбивця

Архімандрит Смарагд (в миру – Павло Латишенко), походив з родини священика. Для багатьох українських істориків було важливим виявити його національну приналежність, адже це давало підстави для сюжету «малорос-єдинонеділимець вбиває митрополита-українця»[7]. Прізвище Смарагда, яке в одних випадках писалось «Латишенко»[8], а в інших – «Латишенков», підживило цю легенду («змінив українське прізвище на російське»). Але насправді національну приналежність родини Латишенків (Латишенкових?) встановити дуже важко. На суді Смарагд заявив, що він є білорусом, хоча така самоідентифікація у нього з’явилася вже в 1920-ті роки[9]. До цього він вважав себе росіянином, і навіть назвавшись білорусом, не вкладав в це окреслення якогось протиставлення російському. За великим рахунком, вбитий митрополит Георгій також міг назвати (і називав) себе українцем, однак це для нього мало зовсім інше значення, ніж, наприклад, для діячів української еміграції. Версія про різні погляди на національне питання, як підгрунття конфлікту, навіть не згадувалася під час судових слухань. Отже, цей аспект проблеми мало цікавив Латишенка.

У свідченнях він детально описував свою родину, де мати (за походженням католичка) постійно сварилася з батьком. Той спокій, який він знаходив лише в церкві, ще з дитинства вирішивши стати монахом. Своє навчання в Віленській Духовній Семінарії, яку він закінчив першим учнем, душевний злам, який він пережив під час навчання в Санкт-Петербурзькій Духовній Академії, коли йому довелося вибирати між почуттям до дівчини і бажанням служити Церкві. Відмову після закінчення СпДА від продовження кар’єри в цьому навчальному закладі (його залишали там викладати) на користь можливості бути там, де він вважав себе більш затребуваним: на Холмщині, проводити місіонерську роботу серед колишніх уніатів. Ця частина свідчень підсудного нагадувала прилюдну сповідь і залишила враження цілком щирої. Однак вона не давала відповіді на жодне з питань. Навіть адвокат Смарагда, Тадеуш Врублевський, в своїй промові відзначив: «Для мене нез’ясованим залишилося питання, як глибоко віруючий Смарагд міг зважитись на такий вчинок, як вбивство єпископа, чин не тільки грішний, але й такий, що ставить хрест на всіх його устремліннях до служби церковної, вчинок що викидає його назавжди не тільки з кліру, але й з грона вірних» [10]. Вже після суду, в 1925 році, явно на замовлення митрополита Діонісія, Ніколай Брешко-Брешковський написав роман «Ряса и кровь»[11], в якому спробував представити, що Смарагд (в романі – Мардарій) з дитинства був закоренілим циніком і вирізнявся паталогічною амбітністю. Але це ніяк не узгоджується з тим, що розповів Латишенко і свідки, які знали його особисто – ми не знайдемо пояснення його вчинку в подіях молодості.

Тому спробуємо проаналізувати, що відбувалося в період, хронологічно більш наближений до лютого 1923 року, коли йому довелося перетнутися з іншими учасниками драми.

Першу світова війна застала архімандрита Смарагда на посаді ректора Холмської Духовної Семінарії. Одним з його попередників на цій посаді був Діонісій (Валединський), з 1913 року – єпископ Кременецький, вікарій Волинської єпархії. Єпархіальним архієреєм і Холмської і Волинської єпархій був архієпископ Євлогій (Георгієвський). На початку війни саме під його керівництвом здійснювалася акція по наверненню в православ’я на територіях, зайнятих російською армією. І Смарагд, і Діонісій, були активними її учасниками[12]. Це було згадано на суді, у відповідь на спроби окремих свідків звинувачення представити Смарагда давнім ворогом Польщі. Захист поставив резонне питання, чим його діяльність відрізнялася від діяльності «новонавернених друзів Польщі», того ж єпископа Діонісія.

Пізніше дороги цих людей розійшлися: архімандрит евакуювався разом з Холмською семінарією до Москви, а Преосвященний Діонісій залишався в Кремінці.

З того періоду залишився один цікавий документ. На початку 1918 року Св. Синод розглядав питання про заміщення Холмської кафедри. 11/24 січня було вирішено вибори не проводити до закінчення війни, а тимчасове управління доручити єпископу Діонісію[13]. Потім вибори таки було проведено (10/23 лютого) і обраним виявився архієпископ Євлогій. В справі зберігся протест архімандрита Смарагда[14], який відмовився від участи в голосуванні, заявивши, що єпископа принижує сама процедура виборів, і він принципово проти участі нижчого духовенства і мирян в такій справі. Цей документ змушує дещо по іншому подивитися на твердження, що митрополита Георгія і архімандрита Смарагда розділяло різне ставлення до участі всіх членів церковного тіла в управлінні Церквою. Якщо митрополит неодноразово висловлювався проти скликання Обласного Собору з участю духовенства і мирян[15], то й Смарагд навряд чи був щирим прихильником собороправності.

В червні 1918 року семінарію було евакуйовано до України. Місцем її перебування став Богоявленський монастир, а архімандрит Смарагд знову зустрівся з єпископом Діонісієм. Їхні відносини були до певного моменту цілком нормальними. Більше того, в липні 1919 року Смарагд фактично врятував життя владиці. Він допоміг переховати хворого Діонісія, а сам був заарештований більшовиками замість нього. Деталі цих подій зафіксовано в спогадах ієродиякона Йосипа (Яцковського)[16]. Групу духовенства з Кремінця, серед яких був і архімандрит Смарагд, було вивезено до Дубна. Двічі їх готували до розстрілу, навіть підводили до підготованої ями. Пізніше страту було відмінено завдяки втручанню Боженка (засуджені взнали про це вже після звільнення), однак від священиків почали вимагати написати відозву до повсталих селян з закликом не воювати проти радянської влади. Більшість з них погодилась скласти таку відозву, але написати її в розпливчатих виразах. Єдиний хто категорично відмовився це зробити був архімандрит Смарагд.

Вищесказане підтверджує, що безумовно, Латишенко був хороброю людиною і не боявся смерті. Але, з іншого боку, він за кожної нагоди підкреслював пізніше, що врятував життя Преосвященному Діонісію, а той всіляко інтригує проти нього. Цей епізод для нас цікавий, тому що справа Смарагда розпочалася фактично з його конфлікту з єпископом Діонісієм.

Причиною непорозумінь між ними було бажання Діонісія підпорядкувати собі Холмську семінарію, проти чого виступив, як її ректор, архімандрит Смарагд. Зустрівши опір, Преосвященний Діонісій 14/27 березня надіслав Смарагдові листа з вимогою звільнити приміщення в Богоявленському монастирі, в якому розміщалася семінарія. Цьому передувала заплутана справа з нібито відмовою Смарагда провести урочисте богослужіння 6/19 березня, на честь дня народження Пілсудського. Судячи з пізніших пояснень самого архімандрита[17] Діонісій умисно не давав письмового розпорядження про проведення цієї служби, однак і не заборонив її. Не провівши її, архімандрит опинився в двозначному становищі людини, яка продемонструвала нелояльність владі, хоча свідомо цього не прагнула. Є підстави вважати, що після цього Смарагд в приватних розмовах висловлювався дуже різко на адресу Діонісія, ще більше загострюючи конфлікт.

У вересні половина колективу семінарії, на чолі з протоієреєм Громадським (пізніше – єпископ Алексій) відмовилася працювати в семінарії в ситуації, коли вона не підпорядковується місцевому архієрею[18]. Постало питання про створення в Кремінці нового духовного навчального закладу, для потреб якого єпископ Діонісій вимагав передати частину майна (в тому числі – бібліотеку) Холмської семінарії. Смарагд не підкорився розпорядженням Преосвященного. В листі до Кремінецького повітового коменданта 3/16 жовтня 1920 року[19] він пояснив свої дії насамперед тим, що не підпорядковується єпископу Діонісію, а усунути його з поста ректора може тільки Синод, на чолі з митрополитом Київським, хоча й його рішення можна було б оскаржити перед Патріархом. Декілька раз в листі говориться, що для вирішення суперечки потрібно скликати з’їзд єпископів сусідніх з Волиню єпархій, рішенню якого, можливо, Смарагд би виконав.

Пояснення і вимоги Смарагда наводять на декілька думок. По перше, він не був церковним анархістом, однак майже п’ять років перебував без серйозного контролю з боку свого єпископа і звик діяти самостійно. По друге, хоча вимоги Діонісія й видавалися йому необґрунтованими, він мав би їм підкоритися, а вже потім оскаржувати їх правомірність. Та й суд єпископів зазвичай розбирає конфлікти між єпископами, а Смарагд був лише священиком…

Невідомо хто б переміг в цьому протистоянні, але справа потрапила на розгляд до єпископа Володимира (Тихоницького), якому в листопаді 1920‑го польський уряд видав декрет на керування Варшавською та Хомською єпархіями. Преосвященний Володимир прийняв сторону Смарагда і підтвердив правомірність всіх його дій. З цим рішень змушений був рахуватися і єпископ Діонісій. Але взаємна антипатія архімандрита і єпископа лише посилились. Діонісій здійснив ряд кроків, завдяки яким Міністерство Визнань Релігійних і Народної Освіти взяло Смарагда на замітку, як неблагонадійного. 8 лютого та 11 березня 1921 року єпископу Володимиру доводилося навіть спеціально поручатися за нього перед польським урядом[20]. Не сидів склавши руки і архімандрит. Він виклав свою версію конфлікту в листах до керуючого Волинською єпархією єпископа Фадея (Успенського) (фактично, правда, він керував тільки тієї частиною єпархії, яка не потрапила до Польщі). І вже 15/28 лютого Преосвященний Фадей подав Священному Синоду / Собору Єпископів всієї України кандидатуру Смарагда на заміщення нововідкритої кафедри єпископа Дубенського, вікарія Волинської єпархії[21]. Зв’язок призначення Смарагда з його конфліктом з єпископом Діонісієм був для сучасників незаперечний. Іван Огієнко, міністерстр Ісповідань УНР, відзначив у листі до професора В. Біднова, що «призначення Смарагда Фадеєм зроблено з однією метою – накапостити нашому єпископові» [22].

Указ з Києва потрапив до адресата наприкінці березня. Однак після підписання Ризького мирного договору, яким було підтверджено наявні кордони, юрисдикція Синоду українських єпископів на всій території колишньої Волинської єпархії ставилася під сумнів. На управління її польською частиною декрет польського уряду отримав єпископ Діонісій. Навряд чи Смарагд мріяв стати його вікарієм. Крім того, кандидатура архімандрита майже напевне не була б підтримана Міністерством Визнань.

Хіротонія підвисла в повітрі. Але будучи лише нареченим в єпископи, Смарагд бере діяльну участь в житті всієї Православної Церкви в Польщі. Користуючись приязним ставленням до себе єпископа Володимира, він долучається до справ управління, є учасником нарад архієреїв тощо. Ми не можемо підтвердити це документами, але на суді Латишенко заявив, що саме він висунув і підтримав ідею запрошення до Варшави колишнього архієпископа Мінського Георгія (Ярошевського). Ризикнемо цей факт також пов’язати з конфліктом Смарагда і Діонісія. Архімандриту було відомо про гостру суперечку і взаємну неприязнь, яка була між цими двома ієрархами в 1918‑на початку 1919 року. Причиною її був юрисдикційний конфлікт – Патріарх, за проханням українського уряду, віддав під догляд єпископу Діонісію повіти Мінської, Могилівської та Гродненської єпархій, які відійшли до Української Держави[23]. Єпархіальні архієреї цих єпархій виступили проти цього. Особливо різко цьому противився архієпископ Георгій, який наказав духовенству не виконувати розпоряджень Діонісія, і скаржився на нього не тільки Патріарху та митрополиту Київському, але й українському Міністерству ісповідань[24]. Отже, підтримуючи ідею запрошення Георгія, Смарагд розраховував знайти ще одного союзника в протистоянні з єпископом Кременецьким. Однак дуже швидко переконався в своїй помилці.

Таким чином, ще до появи в Польщі архієпископа Георгія архімандрит Смарагд був з головою захоплений боротьбою і протистоянням, чого монах мав би уникати. Питання автокефалії, взаємин з урядом тощо також ще не набули гостроти, але архімандрит уже окреслив для себе табір друзів і табір ворогів. Зважаючи на особливості характеру, архієпископу Георгію не важко було потрапити до останнього.

Жертва вбивства

Архієпископ Георгій (в миру – Григорій Ярошевський), як і архімандрит Смарагд, походив з родини священика. Закінчив Подільську Духовну Семінарію, а потім Київську Духовну Академію (1896 року). Чернечий постриг прийняв 1898 року. 2 липня 1906 року був висвячений на єпископа Каширського, вікарія Тульської єпархії. З 1910 року – ректор Санкт-Петербурзької Духовної Академії, яку закінчив і Латишенко. В липні 1916 призначений на Мінську кафедру, яку формально продовжував займати і до своєї появи в Польщі, хоча в своєму єпархіальному місті останній раз був ще в кінці 1918 року. В 1919 році деякий час керував, за дорученням Вищого Церковного Управління Південного Сходу Росії (діяло на територіях, зайнятих Добровольчою Армією) Харківською єпархією. З 1920 року – на еміграції (Константинополь, потім – Сербія). На початку 1921 року прийняв призначення стати керуючим російськими церквами в Італії[25].

Вирішивши запросити архієпископ Георгія до Варшави польський уряд попередньо навів довідки про нього. Цікаві спостереження було викладено в інформаційній записці відділу безпеки Новогрудського Уряду Воєводського (19 травня 1921 року). Описуючи діяльність владики на Мінській кафедрі, автори відзначили: «Займався переважно справами науковими, без особливого натхнення відправляв службу Божу, проповідував стилем високим і літературним, а політикою зовсім не цікавився, як нібито та сторона діяльності зовсім була йому байдужа.

На противагу до своїх попередників, які постійно нападали на інші визнання – не мав симпатій серед білого духовенства, а тим більше не був популярний в тих сферах»[26]. Не можна сказати, що автори записки на 100% мали рацію – нам відомий епізод початку 1917 року, коли білоруська громада Петрограду вимагала від Обер-Прокурора Святішого Синоду змістити Георгія саме за політичну діяльність і розпалювання релігійної ворожнечі[27], однак один момент ними було вловлено – Георгій не мав симпатій серед підвладного йому нижчого духовенства. Жорсткий адміністратор (це виявилося, зокрема, і під час згаданого конфлікту 1918 року з єпископом Діонісієм) він був «князем Церкви», не намагаючись загравати з підлеглими. Він дійсно не дуже цікавився політикою, однак чітко відчував політичну кон’юнктуру. Наприклад у тому ж 1918 році архієпископ Георгій підтримав діяльність «Просвіти» у Мінську (за це Міністерство сповідань навіть висловило йому подяку)[28] і в листуванні з українськими установами всіляко підкреслював, що є за походженням українцем. Потрапивши в Варшаву він вже намагався на цьому не акцентувати увагу, розуміючи, що це тільки ускладнить його відносини з польським урядом. Підкреслимо – цілком можливо, що владика Георгій відчував себе більшою мірою українцем, аніж архімандрит Смарагд себе – білорусом, однак заходи першого, спрямовані, наприклад, на допущення національних мов в Православній церкві в Польщі тощо не викликали у останнього жодних заперечень.

Зерно конфлікту полягало в іншому. Обидва вони були виховані в Російській Церкві Синодального періоду, з її установкою на безумовне підпорядкування діяльності влади церковної інтересам влади світської. Однак Смарагд вважав, що цю модель взаємовідносин не можна переносити на умови Польщі, країни католицької, тоді як Георгій дотримувався думки, що тільки впорядкувавши відносини з державою, можна впорядкувати саму Православну Церкву в Польщі. Зробити це, не йдучи на якісь поступки уряду було неможливо, але тільки такий шлях закладав можливості адаптації Церкви до нових політичних умов. В одній із розмов між ними Смарагд кинув фразу: «Владыка, вы должны расстраивать Польшу, а вы её обустраиваете!»[29], вказуючи на те, що його співробітництво з «чужою» світською владою перейшло «допустимі норми». Дійсно, окремі поступки Георгія вимогам уряду могли видаватися надмірними. Проте, принаймні спочатку, архієпископ не зробив якихось екстраординарних кроків, що б протиставили його решті єпископату. Правда, ще перебуваючи в Італії (12 червня 1921 року) архієпископ написав польському послу, що, у випадку коли уряд дозволить йому приїхати до Польщі, він ніколи не дозволить собі виступати проти Польщі і польського уряду, «как равно и унижать католическую религию»[30]. Зауважимо, що в згаданий момент не йшлося про те, що архієпископ Георгій очолить Православну Церкву в Польщі, чи столичну єпархію – він мав приїхати для управління тією частиною Мінської єпархії, яка відійшла після підписання Ризького миру до Польської держави. Уряд вимагав подібної декларації від всіх Преосвященних, тому навряд чи доводиться говорити, що Георгій, продемонструвавши лояльність, проклав дорогу до керування Церквою.

Перші дії архієпископа в Варшаві також були цілком стандартні. Він погодився прийняти від польського уряду доручення на керування Варшавською і Холмською єпархією (декрети 1920 року, видані єпископу Володимиру, було анульовано). Однак не здійснив жодних розпоряджень по цих єпархіях до підтвердження своїх повноважень з боку Патріарха. Усунутий від управління єпископ Володимир не маючи по суті претензій до дій архієпископа Георгія, тим не менш досить нервово прореагував на постанову Міністерства Визнань. У листі до міністра від 6 жовтня 1921 року він заявив, що може передати управління тільки єпископу Більському Сергію (Корольову)[31], хоча останній ніколи не визнавався польським урядом в якості єпископа (його призначили без узгодження з урядом) і це було добре відомо Преосвященному Володимиру. Непорозуміння в середовищі єпископату і образи на архієпископа Георгія з’явилися, таким чином, одразу після його прибуття до Варшави і були викликані зовсім не якимись неканонічними діями. Архімандрит Смарагд був особливо близький саме з згаданими єпископами (Володимиром і Сергієм) і також без особливого ентузіазму сприйняв можливість потрапити під юрисдикцію архієпископа Георгія (як Холмського єпархіального архієрея). Під час судових слухань згадувалося, що він, разом з єпископом Володимиром підготував звернення до Патріарха з проханням не призначати Георгія на Варшавську і Холмську кафедри, а зробити його архієпископом Волинським, усунувши від керування цією єпархією Діонісія.

Природно, що єпископ Діонісій з настороженістю сприйняв появу колишнього Мінського архієпископа в Польщі. Під тиском Міністерства Визнань він, разом з єпископом Пантелеймоном (Рожновським) згодився підписати листа до Патріарха, з проханням утворити орган управління Православною Церквою в Польщі і поставити на чолі його архієпископа Георгія. Але характерно, що після призначення Георгія екзархом, Міністр Ісповідань УНР І. Огієнко вагався, чи передавати йому свої поздоровлення, побоюючись, що це буде неприємно єпископу Діонісію. Проте досить швидко виявилося, що, попри старі непорозуміння, у ієрархів немає підстав для конфлікту і їх поєднує спільне бачення перспектив облаштування церковного життя в Польщі. В подальшому саме ці два Преосвященні здійснили всі кроки в напрямку до автокефалії.

Отже, Смарагд обманувся в своїх сподіваннях щодо архієпископа Георгія. Ймовірно архімандриту було відомо, що вже в своєму першому листі Патріарху з Варшави (6 вересня 1921 року)[32], архієпископ згадує про нього, в тому сенсі, що польський уряд не погодиться з призначенням єпископа Дубенського, здійсненим Собором єпископів всієї України. Патріарх погодився з аргументами Георгія і видав Указ про призначення архімандрита Смарагда на кафедру єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії. Але ще до отримання цього Указу екзарх Георгій, як новозатверджений єпископ Холмський, послав Смарагду вимогу здати звіт по Духовній Семінарії. З даної справи розпочався їхній конфлікт.

Восени 1921 року семінарія уже не функціонувала, а архімандрит Смарагд, хоча й продовжував вважатися ректором, нею не займався і навіть проживав не в Кремінці (місце останнього перебування) чи Холмі, а у свому рідному селі, поблизу Гродно. Розпорядження, направлене за адресою семінарії, Смарагд не отримав. Архієпископ Георгій, не дочекавшись відповіді, заборонив Смарагда в священнослужінні за «промедление в ответе и пренебрежительное отношение к распоряжениям». До лютого 1923 року ця заборона так і не була знята.

Прихильні до архімандрита єпископи, особливо – Володимир, найближчим співпрацівником якого був архімандрит, вказували екзарху, що не можна забороняти у священнослужінні людину, яка навіть не отримувала його розпорядження. Але Георгія це не переконувало і свого рішення він не міняв. Що ж спонукало його до цього?

По-перше, архієпископа роздратувала не відсутність відповіді на конкретне розпорядження. Його Смарагд дійсно міг не отримати. Однак архімандрит знав, що тепер саме Георгій є його єпархіальним архієреєм (тобто – безпосереднім начальником), проте навіть не подумав з’явитися до нього. Екзарх небезпідставно потрактував ці дії як вияв фронди не тільки з боку самого Смарагда, але й тих Преосвященних, з якими той був близький.

По-друге, отримавши повноваження Першоієрарха Православної Церкви в Польщі, архієпископ (з січня 1922 – митрополит) Георгій одразу розпочав підбирати на ключові посади людей, особисто відданих йому[33]. Смарагд був призначений на кафедру за межами Польщі, але його єпископська хіротонія мала бути здійснена саме тут. Та архімандрит мав польське громадянство (сам Георгій, до речі, так його й не отримав)[34], і змусити його виїхати з країни було неможливо. Допустивши висвячення Смарагда Георгій серйозно б ускладнив собі життя, оскільки змушений був би мати справу з єпископом, на якого не існувало жодних важелів впливу[35].

Отже, непорозуміння між Високопреосвященним Георгієм і архімандритом Смарагдом виникли ще до перших проявів загострення боротьби в середовищі єпископату, викликаного питаннями конкордату з державою (обговорювалося в січні 1922 року) і автокефалії (вперше недвозначно сформульованого в червні того ж року). Для Георгія це не був конфлікт на особистому грунті, він без вагань здійснював кроки по усуненню від посад всіх, не згодних з його політикою. Попри пізніші заяви, для Смарагда конфлікт набув яскраво персоніфікованого характеру, дії одного недоброзичливця (Діонісія) злилися в його очах з діями митрополита. Ефект посилило ще й те, що зусиллями Георгія були зміщені єпископи, які протегували архімандриту: один за одним були усунуті єпископ Двінський Пантелеймон (Рожновський), керуючий Гродненською єпархією Володимир (Тихоницький), архієпископ Віленський Єлевферій (Богоявленський)[36]. На суді один з цих єпископів, Пантелеймон, відверто сказав, що на його думку, якби митрополит не усунув Преосвященного Володимира, то й вбивства б не було. Та й сам Смарагд, описуючи підготовку до злочину, пояснив чому він не здійснив задумане раніше (під час попередніх зустрічей з митрополитом) – через небажання засмутити єпископа Володимира, який перебував на той момент у Варшаві.

Отже, час і особливості генези конфлікту змушують сумніватися в версії про те, що саме розходження з митрополитом в питанні автокефалії були мотивом злочину. В промовах адвокатів та свідків захисту цей момент робився головним – до нервового зриву архімандрит був доведений саме політикою митрополита спрямованою на усамостійнення Церкви від Москви. Як вже згадувалося, кроки в цьому напрямку були здійснені лише влітку 1922 року. Та ще за декілька місяців до цього (23 лютого 1922 року) архієпископ Єлевферій, єпископ Володимир і єпископ Сергій писали в своїй доповіді Патріарху: «Необходимо немедленно разрешить архимандрита Смарагда от незаконного и пристрастно наложенного запрещения и подтвердить распоряжение об его хиротонии. Считаем долгом предостеречь, как бы долгие и явно несправедливые неприятности не истощили терпения архимандрита Смарагда и он не сделал бы какого-либо рокового, непоправимого шага»[37].

Митрополит провокував Смарагда на його вчинок не стільки змістом своїх дій, скільки формою і способом, яким вони втілювалися в життя. Він й не намагався порозумітися з своїми опонентами, надаючи перевагу нехитрим інтригам для усунення їх з посад. Навіть прокурор, охарактеризувавши Георгія як людину рідкісної індивідуальності і талантів, не втримався, щоб не відзначити його залізну волю і рішучість щодо інакомислячих. Він процитував фразу митрополита, наведену в одному із свідчень: «Удивляюсь Пилсудскому, что он, старый революционер, не может поладить со своими противниками. Пусть поступит так как я». Судовий процес продемонстрував, що побічним ефектом такої політики стало те, що кількість ворогів чи недоброзичливців у митрополита набагато перевищувала кількість тих, хто розходився з ним в принципових питаннях.

Суд

Більшість інтерпретацій вчинку Смарагда ґрунтується на тому, що було встановлено під час судового розгляду справи. Тоді і були змодельовані основні міфологеми, які довгим шлейфом тягнуться через десятиліття.

Перші слухання відбулися 16–18 квітня 1923 року, в Варшавському окружному суді, який засідав як польовий суд – йшлося про вбивство високого посадовця. Порядок польового судочинства передбачав здійснення вироку протягом доби. Смарагду загрожувала смертна кара.

Одразу кидалися в очі два моменти: по-перше зал був переповнений публікою, а по-друге – Смарагда захищали найкращі адвокати, при чому одразу чотири – Врублевський, Гулькевич, Ганкевич та голова української фракції Сейму Подгорський. Цей факт, а також перелік свідків захисту, серед яких були єпископи та депутати Сенату та Сейму, унаочнював, наскільки непопулярним був митрополит Георгій, що на захист його вбивці виступило стільки поважних і достатньо впливових людей.

На питання судді підсудимий назвався своїм чернечим ім’ям, намагаючись пояснити право залишити його попри рішення Синоду Православної митрополії в Польщі (10 лютого) про позбавлення його сану та чернецтва. Цей момент цікавий, оскільки прихильники колишнього архімандрита продовжували називати його священиком. Архієпископ Віленський Феодосій (Федосєєв) навіть був змушений в своїй відозві до пастви вказати, що в цих колах Латишенка називають «» отцом архимандритом», «отцом Смарагдом», между тем как по церковным правилам даже невольный убийца признаётся недостойным благодати священства (Григорія Нисского 5), а совершивший убийство в ссоре извергается из священного сана (Апостольское 66)»[38].

Читаючи судові звіти важко позбутися враження, що в своєрідній «групі підтримки» колишнього архімандрита були представники з найрізноманітніших верств, тоді як на захист митрополита висловлювалося лише декілька осіб з його найближчого оточення. Адвокат Ганкевич навіть спробував це висловити в той спосіб, що злочин Смарагда – не його особистий, а колективний злочин, а він лише безвольне знаряддя колективних устремлінь. Це, звичайно, було більше риторичним прийомом, однак покійний митрополит дійсно мало цікавився тим, що про нього думає його паства. Не стурбувало його навіть те, що навіть серед селян була розповсюджена плітка про його перехід до унії (приїхав з Риму!). Говорили, що він поголив бороду, щоб виглядати як ксьондз, ходить в світському костюмі і т. д. Після вбивства довелося навіть розповсюджувати в парафіях фотокартки Високопреосвященного Георгія, як засобу контрагітації (мав бороду й вбирався, як личить православному архієрею)[39]. Однак переломити ці настрої не вдалося, красномовним свідченням чому була та злива звинувачень на адресу митрополита, яка прозвучала в показах більшості тих, хто виступав на суді.

Ми вже згадували роман Брешко-Брешковського, написаний так би мовити, «по мотивам» цих подій. При всій його очевидній тенденційності (ідеальний архіпастир Варнава (Георгій) падає жертвою змови темних сил) там вловлено один важливий момент: ідейне вмотивування злочину є спільним продуктом роботи адвокатів та окремих свідків, і лише в останню чергу – самого злочинця. Дійсно, за два місяці, які минули між вбивством і першим судовим розглядом захист змусив Латишенка тричі змінити свідчення, категорично відмовившись від перших двох версій, з яскраво вираженим визнанням особистих антипатій до митрополита та архієпископа Діонісія. На самому суді сенатор В. Богданович і депутат Сейму Н. Серебряніков в своїх свідченнях зосередилися на тому, наскільки вражала всіх вірних Православної Церкви в Польщі політика митрополита Георгія[40] і як це важко відбивалося на психічному самопочутті архімандрита. При цьому вони старанно уникали згадок про те, що про автокефалію, як причину до вбивства, Смарагд згадав лише через місяць після 8 лютого, в листі до міністра юстиції.

На цю та інші суперечності звернув увагу прокурор, вказавши, що захист штучно уникає розгляду особистих мотивів злочинця, наполягаючи на тих моментах, які навіть не прозвучали в перших свідченнях Латишенка. Він вимагав смертної кари для підсудного «щоб звільнити державу від небезпеки вирішення особистих суперечок між службовцями за допомогою револьверних пострілів».

Адвокати побудували дві лінії захисту. Вони стверджували, що архімандрит Смарагд не був підлеглим митрополита Георгія, оскільки, по перше, отримав призначення на кафедру єпископа Слуцького, а по друге – митрополит був лише Варшавським єпархіальним архієреєм, який незаконно привласнив собі права обласного митрополита. Дискусія щодо того був чи не був Георгій обласним митрополитом, мала, на думку адвокатів, підважити звинувачення, що Смарагд вбив високого посадовця (офіційну особу), а також те, що між ними не було взаємин, так би мовити, службової залежності. Проти цієї версії свідчило хоча б те, що заборону в священнослужінні, яку Георгій не міг би накласти на не підпорядкованого йому клірика, Смарагд не зважувався порушити.

Друга лінія базувалася на твердженні про психічну неврівноваженість архімандрита: або він діяв в стані афекту або був психічно хворим. Адвокат Врублевський вимагав експертизи з цього приводу. Однак такий розвиток справи не влаштовував ні «групу підтримки», ні самого Смарагда – месник за «сплюндровану честь Православ’я» не міг бути безумцем. В останньому слові Латишенко попросив не піддавати його психіатричній експертизі, а без зволікань приговорити до смертної кари: «Я смерти не боюсь и преданость своему делу готов запечатлеть своей смертью». Очікуючи на смертний вирок, він намагався сформулювати свою позицію:«Хотя я и убийца, но я не был лжецом. Никогда не скажу, чтобы убийство было хорошим делом. Если бы я хотел оправдаться, я мог бы сказать, что здесь же в Варшаве польский народ повесил своих епископов, служивших Екатерине II.

Не покладая рук, я боролся за свою Церковь, и если автокефалия не била принята сразу, то в этом виноват только я, архимандрит Смарагд. […]

Я честный польский гражданин и хочу лишь, чтобы нам дали возможность свободно устраивать свою церковную жизнь. […]

Я буду после смерти счастлив, если буду знать, что Православие в Польше живёт мирно и спокойно».[41]

Не будемо зупинятися на аналізі сказаного і ставити під сумнів твердження, що перед смертю людина говорить лише правду. Відмітимо лише, що в цій промові не було жодного слова особистого, чернечого каяття за вбивство – вчинок, яким він безсумнівно не приносив миру чи спокою в Церкву. Фраза про те, що він після смерті буде щасливим знати про всілякі гаразди в Православній Церкві наводить на роздуми, що Латишенко не вважав скоєне чимось таким, що може зашкодити спасінню його душі.

Але бажаної Смарагдом розв’язки забракло – на здивування залу, захисників і самого підсудного, суд вирішив не виносити вироку і передати справу для слухання у звичайному порядку. Пізніше це пояснювали вмілими діями захисту, однак, на нашу думку, на суддів вплинула насамперед фанатична готовність підсудного до смерті і усвідомлення наслідків, які принесла б ця страта в і так вкрай складні взаємини Православної Церкви з Польською державою.

Повторне слухання відбулося 16 листопада і цілком було присвячено розгляду результатів психіатричної експертизи. Попри невдоволення адвокатів, судді погодилися з висновком експертів: «в момент здійснення злочину підсудний повністю володів своїми розумовими здібностями». Репортери, присутні на засіданні, відзначили нервову посмішку Латишенка при оголошенні цього.

Захисту вдалося максимально затягнути процес, переконавши суд залучити до нього величезну кількість свідків. Остаточний розгляд розпочався лише в вересні 1924 року.

Ситуація в Православній Церкві в Польщі за півтора роки, що минули між моментом вбивства і останніми судовими засіданнями, змінилася зовсім не так, як того міг сподіватися Латишенко. Митрополитом був Діонісій, який продовжив лінію свого попередника в царині державно-церковних взаємин, назвавши її єдино можливою за даних умов. Справа визнання автокефалії з боку Константинополя була вже фактично вирішеною (щоправда, головним чином зусиллями уряду, а не ієрархії). Як свідчать звіти, що збереглися в архіві Міністерства Визнань, більшість духовенства і мирян індиферентно ставилася до цього питання[42]. Думка про те, що вбивство митрополита було викликано саме проблемою автокефалії, поступово забувалася. Але за три дні судових засідань активними противниками такого стану речей було зроблено все, щоб знову оживити вирування пристрастей.

На цей раз захист дійсно ґрунтовно підготувався. Свідки були підібрані ретельно, а послідовність їхніх виступів чітко продумана. Окрім зрозумілого протиставлення позитивних рис характеру Латишенка негативним у покійного митрополита, кожен з них висловлювався по ключовим питанням з життя Церкви. Наскільки можна судити, задумка була такою – уряд не дозволяє скликання Собору з участю духовенства і мирян, який єдиний є компетентним вирішувати питання статусу Православної Церкви в Польщі, але ми на суді проведемо такий собі міні-плебісцит, давши висловитися всім частинам церковного тіла[43].

В перший день свідком Серебряніковим було згадано, що до всіх недоліків митрополита можна додати й його категоричне неприйняття ідеї собороправ’я (він нібито навіть чув від покійного фразу, що той «не потерпит Совдепов с двумя сотнями мужиков и интеллигентов»). Потім, один за одним, захист викликав єпископів (персонально свідчив лише владика Пантелеймон, інші архієреї прислали письмові свідчення), священиків і мирян. Всі вони вкрай негативно відгукувалися про діяльність митрополита. Зокрема згаданий єпископ Пантелеймон сказав, що «деятельность митрополита Георгия была похожа на деятельность одного из Христових учеников – предателя». Сенатор Богданович деталізував свої попередні заяви про те, що митрополит Георгій узурпував права обласного митрополита, на що не мав формальних підстав. Архімандрит Тихон (Шарапов) передав слова Патріарха, сказані ним з приводу можливості введення автокефалії («Тогда я у них, как сынов противления, отниму и автономию»). А декілька свідків-мирян підтвердили, наскільки добрим пастирем був архімандрит Смарагд, і як паства тяжко переживала несправедливі претензії до нього з боку митрополита Георгія. Було додано також і містичної нотки. Священик Сеглюк свідчив, що за декілька місяців до вбивства бачив архімандрита, і той розповів йому про сон, в якому його покійна мати попередила Смарагда: «Бійся і стережися 26 січня, дня біди та крові». Далі він бачив казенний дім і цифру 43. Архімандрит здійснив свій злочин 26 січня за старим стилем, а у Мокотовській в’язниці сидів у камері №43.

Заяви самого Смарагда на цей раз були вже менш патетичні – за нього говорили інші. Жодного слова каяття – він різко поправив одного з свідків, який сказав, що архімандрит ходив до митрополита з відкритою душею: «Я шел к нему не с открытой душой, а с револьвером». Підкреслення, що він, на відміну від митрополита Георгія, не здійснив жодного канонічного порушення. Схоже, що підсудний вже й сам повірив у те, що говорили свідки і його адвокати – злочин не мав особистих мотивів. Але на відміну від першого слухання Латишенко не прагнув смерті й не опирався спробам захисту довести наявність у нього певних психічних розладів.

Прокурор і захисники повторили приблизно то саме, що вже було сказано в квітні 1923 року: звинувачення наполягало на тому, що архімандритом керувала особиста помста, а адвокати вказували, що причиною злочину стали розбіжності з принципових питань і згубна для Церкви політика покійного митрополита. Тадеуш Врублевський, в своїй промові (потім навіть виданій окремою брошуркою), в черговий раз зупинився на питаннях автокефалії, конкордату тощо описуючи діяльність митрополита Георгія і його наступника, митрополита Діонісія, як таку, за яку вони постануть перед судом історії «в ряду таких владик Східної Церкви як Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Гедеон Четвертинський, Феофан Прокопович та Йосип Семашко»[44].

Але чим більше захист робив відсилок до канонів, тим очевиднішою ставала світська, мирська сторона справи. Як писав згадуваний уже публіцист В. Філософов: «Все стороны лицемерят и оперируют «каноничностью» отнюдь не в интересах церковной жизни миллионов верующих, а в интересах политических, ничего общего не имеющими ни с Церковью, ни с религией»[45].

Вирок

Суд не згодився з твердженнями Павла Латишенка про те, що він здійснив вбивство з ідеологічних міркувань. У мотиваційну частину вироку увійшли факти, які свідчили про насамперед мотиви особистої помсти, для яких всі інші моменти, наведені підсудним та захисниками, слугували лише тлом. Судді відзначили, що при зовнішньо великій, але односторонньо розвинутій інтелігентності Латишенко мав дуже обмежений кругозор в царині етичних та загально моральних понять, а також відзначався винятковим честолюбством. Враховуючи високе ієрархічне положення вбитого, а також те, що вбивство було здійснено з попереднього наміру, міру покарання було визначено в 12 років в’язниці[46].

Латишенко не погодився з вищенаведеним обґрунтуванням, однак відмовився подавати апеляцію. Всі дванадцять років він відбув у Мокотовській в’язниці у Варшаві, маючи змогу спостерігати за подіями в житті Православної Церкви[47]. Про його душевний стан в цей час можна судити з листа до митрополита Євлогія (Геогрієвського), датованого 13/26 листопада 1926 року. В першій частині Смарагд, якому повідомили, що Євлогій «по прежнему любит и непрестанно молится» про нього, досить пафосно заявляє, що йому нема особливо в чому каятися, оскільки «есть ещё последний Кесарь! Требую его суда! Да будет Он всем нам Судиею за всё и про всё», однак наприкінці все ж визнає: «Впрочем, было-бы неправдой сказать, что я никогда не задумывался над прошлым и не вспоминаю своей минувшей жизни… Ххотя мне и кажется, что у меня внутри всё пережитое уже пережжено и перегорело, – бывает осенней ненастной порой, как-бы под аккомпанемент заунывного и безнадёжного хора каторжан, в долгие бессонные ночи, скорбный образ моей невозвратно разбитой и загубленной жизни иногда как живой встаёт перед моими очами под глухие рыдания бури»[48].

Подальша доля Латишенка достовірно невідома – згідно одних, найбільш правдоподібних, свідчень він виїхав до Чехословаччини[49] – там перебували його старі приятелі, зокрема – єпископ Сергій, згідно інших – залишився в Польщі (в Гродно) і в 1939 році випадково потрапив до рук НКВС та був відправлений до Сибіру за «антирадянську агітацію та пропаганду».

Що ж засвідчила справа Смарагда? Насамперед те, що світські ідеї і моделі поведінки проникнули в лоно Церкви набагато більше, ніж це могло видатися на перший погляд. Що на догоду злободенним інтересам політичної, національної і внутріцерковної боротьби можуть ігноруватися найелементарніші моральні і етичні поняття. Під час суду обидві сторони конфлікту в запалі забули про те, що все сказане дискредитує насамперед Церкву. І що настійливе доведення того, що архімандрит стріляв з «ідейних міркувань» не змінює суті зробленого.

Менш за все хотілося б проводити якісь історичні паралелі. Однак природа інтересу до цієї справи в Україні засвідчує, що висновки з неї робляться хибні. А Суд історії, до якого так часто апелювали учасники процесу, як видається, ще не відбувся…

[1] Философов В.Д. Дело Смарагда // “За свободу”.1924. .№262

[2] Матеріали судового процесу недоступні для дослідників. Станіслав Мілєвскі, який публікує в часописі “Detektyw” серію під назвою “Темні справи міжвоєнного періоду”, також опирається насамперед на газетні звіти. Про справу Смарагда див.: S. Milewski. Ciemne sprawy międzywojnia //Detektyw.2001.№8. S. 34-35.

Тут і далі хід судових відтворюється за репортерськими звітами. Зокрема, нами використовується найбільш повний з них, який публікувався в Варшавській російськомовній газеті “За свободу”, а також публікації в газетах “Новое время”, “Русская газета” та інших.

Перекладаються українською тільки промови, виголошені польською мовою (підсудний та переважна більшість учасників процесу давали свідчення російською).

[3] Свитич А.Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. Буэнос-Айрес, 1959. С.39-40.

[4] Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV. Ч.2. К.,1998. С.25

[5] К убийству митрополита Георгия// “За свободу!”.1923.№32

[6] Там само.

[7]Окремими дослідниками взагалі дуже перебільшувалися національні мотивації в діяльності митрополита Георгія. Див. наприклад: Купранець О. Православна Церква в міжвоєнній Польщі 1918-1939 рр. // Записки Чину Святого Василія Великого. Т.2. Рим, 1974.С.7-10

[8] Так його називає, наприклад, в своїх спогадах митрополит Євлогій (Георгієвський). Див.: Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. М.,1994. С.233-236

[9] Слідство дослідило коло знайомств Латишенка на предмет виявлення його зв’язків з білоруськими політичними організаціями. Зібраної інформації, однак, виявилося недостатньо для висунення звинувачень Латишенка в підтримці ним радикальних білоруських діячів.

[10] Wróblewski T. Mowa w obronie Pawła Łatyszenki (archimandryty Smaragda) wypowiedziana w sądzie okręgowym w Warszawie 27-go wrzesznia r.1924. Wilno,1924.S.17. Тадеуш Врублевський (1858-1925) був відомим адвокатом. Брав участь в багатьох гучних справах, зокрема, в 1905 році, він був захисником лейтенанта Шмідта. Див. про нього: Беларуская думка ХХ стагодзя (філасофія, рэлігія, культура). Анталогія. /Укладання Ю. Грабінскі. Варшава, 1998. С.206-219

[11] Брешко-Брешковский Н. Ряса и кровь. Варшава, 1925; Публікувався також в 1-52 номерах напівофіційного органу митрополії “Воскресное чтение” за той же рік. Ми не розглядаємо ще однієї, явно штучної лінії сюжету роману – зв’язку Мардарія з більшовицькими агентами і замовний характер вбивства.

[12] Див.: Pałczyński E. Prawosławie w Galicji w świetle prasy ruskiej we Lwowie podczas inwazji 1914-1915 roku. Lwów,1918. S.10-12 ; Павлишин Ю. Митрополит Діонісій і відродження Православної Церкви в Галичині//Его Блаженству, Блаженнейшему Дионисию, митрополиту Варшавскому и Волынскому и всея Польши в день его ювилеев: 20 –летнего епископства и 10-летнего митрополитства. ­ Варшава, 1933. ­ С.28-30

[13] Російський Державний Історичний Архів (далі – РДІА).Ф.831.Спр.59.Арк.3. Ухвала Св. Синоду від 11/24 січня 1918 року.

[14] Там само. Арк.6,6зв. Протест (окрема думка) ректора Холмської Духовної Семінарії архімандрита Смарагда. 10/23 лютого 1918 року.

[15] Цікаво, що на останньому за життя митрополита засіданні Синоду (31 січня) якраз розглядалося питання скликання Собору з участю кліру та мирян. Синод (а фактично – митрополит Георгій) висловився за те, щоб розпочати підготовку до цього Собору.

[16] Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Wyznań Religijnych i Oświacenia Publicznego (MWRiOP). Sygn.1027, k.47-52. Копія свідчень від 15 жовтня 1919 року ієродиякона Йосипа (Яцковського).

[17] ААN. MWRiOP. Sygn.1027, k. 40-46. Лист єпископа Володимира до Міністерства Визнань Релігійних і Народної Освіти, 8 лютого 1921 року, №76

[18] Ibid. K.56-58. Протокол засідання колективу Холмської Духовної семінарії, 19 вересня 1920 року.

[19] Ibid. K.61-70. Лист ректора Холмської Духовної Семінарії архімандрита Смарагда (Латишенка) до Кременецького повітового коменданта, 3/16 жовтня 1920.

[20] Ibid. K.38. Лист єпископа Володимира до Міністерства Релігійних Визнань і Народної Освіти, 11 березня 1921 року.

[21]. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (далі ЦДАВОВУ). Ф.1072, оп.2, спр.94, арк.4. Копія виписки з протоколу засідання Священного Собору єпископів всієї України від 15/28 лютого 1921 року.

[22] Там само. Арк.5. Лист І. Огієнка до В. Біднова від 20 травня 1921 року.

[23] Див. про це: Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917 – 1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). К., 1997. С.131-138; Стародуб А. Організація управління Православної Цeркви в Україні восени 1918 року: автономія канонічна і фактична// Студії з архівної справи та джерелознавства.2000.Т. 4. С.179 – 182

[24] Ці документи збереглися не тільки в архіві Міністерства Ісповідань Української Держави (ЦДАВОВУ, Ф.1071, оп.1, спр.86, 132 та ін.), але й в архіві Православної Митрополії в Польщі (Prawosławnе Archiwum Metropolitalne. Sygn. RVI-6C).

[25] Александр, епископ. Высокопреосвященный Георгий (Ярошевский), митрополит Варшавский и всей Православной Церкви в Польше (биографический очерк)// Вестник Православной Митрополии в Польше.1923. №7-8

[26] ААN. MWRiOP. Sygn.1003, k. 25. Повідомлення відділу безпеки Новогрудського воєводського уряду від 19 травня 1921 року.

[27] РДІА. Ф.797, оп.86 (4 стіл, 3 відділення), спр.73, арк.1. Доповідна записка З’їзду білоруських громадських діячів Обер-Прокурору Св. Синоду. 18 квітня 1917 року.

[28] ЦДАВОВУ.Ф.1071, оп.1, спр.75а, арк.3-4. Лист міністра ісповідань Української Держави В. Зінківського до архієпископа Мінського і Туровського Георгія. 9 липня 1918 року.

[29] Деталі цієї розмови були розказані на суді юрисконсультом Митрополії Валевським.

[30] AAN. MWRiOP. Sygn.1003, k.257. Лист архієпископа Георгія (Ярошевського) до польського посланника в Королівстві Італія, 12 червня 1921 року.

[31] Ibid. Sygn.1027, k. 310-312. Лист єпископа Володимира (Тихоницького) до Міністра Визнань від 6 жовтня 1921 року.

[32] Ibid. K.72. Копія листа архієпископа Георгія (Ярошевського) до патріарха Тихона від 24 серпня/6 вересня 1921 року.

[33] Див. наприклад, доповідь-реферат П. Зайцева про українські церковні справи в Польщі, в якому аналізується кадрова політика митрополита Георгія (опубліковано в: Стародуб А. Православна Цeрква у Польщі 1918 – 1922 років: "українська складова" юрисдикційниx конфліктів (за матeріалами фонду міністeрства ісповідань УНР)// "Наукові записки. Збірник праць молодиx вчeниx та аспірантів. К., 1999.Т. 4.С.343 – 350

[34] Розгляд відповідного клопотання, поданого митрополитом 22 червня 1922 року (AAN. MWRiOP. Sygn.1026, k. 313), до лютого 1923 року не було завершено.

[35] Митрополит Георгій сподівався, що уряд в цьому випадку також “допоможе” вислати опонента за кордон. В своєму листі до Міністерства Визнань (2 жовтня 1922 року) він писав: “Маю честь повідомити Міністерство, що виконуючий обов’язки настоятеля парафії Біловезької, Волковиського повіту Гродненської єпархії, отець архімандрит Смарагд був номінований Патріархом Московським, як то випливає з листа Патріарха до мене від 27 вересня цього року, на єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії.

Оскільки отець архімандрит номінацію ту прийняв і до цього часу від неї не відмовився, прошу про полегшення йому подорожі до Слуцька, як місця його постійного проживання” (ААN. MWRiOP. Sygn.1027, k. 87). До цього листа підклеєне повідомлення з Міністерства Внутрішніх Справ від 9 грудня 1922 року, в якому йдеться про те, що Смарагд має польське громадянство і тому “щодо нього не можна вжити тих заходів, які застосовувалися раніше” (Ibid. к. 88).

[36] Заради справедливості слід відзначити, що роль митрополита в усуненні єпископів не була вирішальною. Див.: Serafin Żeleźniakowicz, ks. Z historii Kościoła prawosławnego w okresie międzywojennym (1918-1939)// Wiadomości Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego.1982.#3/4. S.14-22

[37] Цит. за: Свитич А.Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. С.42

[38] Феодосий, архиепископ. К пастырям и чадам церкви Виленской епархии. Вильно, 1923. С.2-3

[39] Философов В. Русская политика Ватикана // “За свободу!”.1923.№264

[40] В напівофіційному органі митрополії, тижневику “Воскресное чтение”, звернули увагу на досить ризиковану фразу Серебреникова про те, що “единодушное убеждение всех верующих сводилось к тому, что только смерть митрополита создала бы выход из отчаянного положения”. Див.: Vox. Страшное дело // Воскресное чтение. 1924. №35. С.556

[41] Промова Латишенка цит. за: Дело об убийстве митрополита Георгия// “За свободу!”.1923.№86

[42] Аналізуючи повідомлення з місць Департамент неримо-католицьких віросповідань, Міністерства Визнань, підготував 7 травня 1924 року доповідь, в якій, зокрема, говорилося: “справа та, хоча й має значення насамперед внутрішньоцерковне, цікавить головним чином вище духовенство і зовсім не сягає до широких мас православних”. (AAN. MWRiOP. Sygn.1107, k. 55)

[43] Сенатор В. Богданович писав з цього приводу (5 грудня 1923 року): «Смарагд пошел, вынужден был психологически пойти на преступление, чтобы заставить судить себя и тем дать возможность дать высказаться себе и всей Церкви в лице свидетелей» (Богданович В. К вопросу о положении Православной Церкви в Польше// «За свободу!». 1923. №265)

[44] Wróblewski T. Mowa w obronie Pawła Łatyszenki (archimandryty Smaragda). S.6

[45] Философов В. Дело Смарагда // “За свободу!”.1924. .№262

[46]Текст вироку опубліковано. Див зокрема: Мотивированный приговор по делу об убийстве митрополита Георгия// “За свободу!”. 1924. №308

[47] S. Milewski. Ciemne sprawy międzywojnia S. 35. Щоправда, є інформація, що він потрапив під амністію через сім чи вісім років, однак перевірити її нам не вдалося.

[48] Державний Архів Російської Федерації. Ф.5919, оп.1, спр.98, арк.1-2

[49] Є інформація, що після звільнення Латишенко приїхав до церкви на Вольському кладовищі у Варшаві, в якій поховано митрополита Георгія. Йому було дозволено залишитися біля могили митрополита на ніч. Вранці він одразу виїхав з Варшави у невідомому напрямку і більше ніколи там не з’являвся.