Становлення школи "Анналів" (1929-1947 рр.)

Становлення Школи Анналів

 

Розділ І. Радянська та пострадянська історіографія школи „Анналів”

Феномен школи „Анналів” викликав цікавість у дослідників історії історичної науки практично відразу після своєї появи. Мабуть, про жоден історіографічний напрямок ХХ ст. не написано так багато, як про цю школу. „Аннали” викликають і захоплення, і неприязнь, змушуючи думати і дискутувати. Такі протиріччя не вщухають у світовій історіографії і до нашого часу.

Попри свою безперечну орієнтацію на марксизм-ленінізм, осторонь впливів „Анналів” не змогла залишитися навіть радянська історична наука. Школа „Анналів” – це один з дуже небагатьох зарубіжних історичних напрямків, про який в СРСР щось було достоту відомо. Стійкий інтерес до школи „Анналів” та французької історіографії в цілому сформувався завдяки існуванню сильної радянської школи вивчення французької історії, зокрема Французької революції, тяглість якої поширювалася ще з дореволюційних часів завдяки творчості відомого російського історика Миколи Івановича Карєєва. Він досить ґрунтовно вивчав як в цілому епоху Французької революції, так і її історіографію, переважно французьку та російську. В 1924–25 рр. вийшло в світ фундаментальне дослідження М.І.Карєєва про істориків Французької революції (3 томи), в якому містився аналіз значної кількості праць з даної проблеми. Другий том праці присвячений французькій історіографії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. В ньому дана характеристика наукової діяльності А. Олара і Ж Жореса.

В 20-30 рр. традиції вивчення французької історіографії в СРСР продовжив Н.М.Лукін. Велике значення мав цикл його статей, присвячений А. Олару, Ж. Жоресу, А. Матьєзу, Ж Лефевру.

Перша згадка про власне „Аннали” в СРСР відноситься до 30-х рр. ХХ ст. Вона належить перу В.М. Даліна, який ще в 1936 р. в журналі „Історик-марксист” опублікував невелику замітку, де зазначив, окрім всього іншого, і про існування школи „Анналів”[1].

Однак в цілому довоєнна радянська історіографія школою „Анналів” не цікавилася, як й іншими зарубіжними напрямками, які всі переважно кваліфікувалися як буржуазні, на противагу марксизму, що саме в своїй ленінсько-сталінській формі утверджував позиції в науці СРСР.

Початок нового етапу дослідження школи „Анналів” в радянській історіографії припадає на другу половину 50-х рр., коли в суспільному та науковому житті настає період так званої хрущовської „відлиги”. Певне потепління спостерігається і в історичній науці. Історики відкривають для себе нові теми досліджень та нові методологічні принципи роботи.

В 1955 р. на Міжнародному конгресі історичних наук в Римі відбувся перший контакт радянських істориків зі своїми західними колегами. Це сприяло тому, що на початку 60-х рр. значно посилюється інтерес до теорії та методології історичної науки. За ініціативи М.Я. Гефтера, А.Я. Гуревича, Б.Ф. Поршнєва та інших істориків в 1964 р. при Інституті історії АН СРСР виник сектор методології історії. Перша після довгих років перерви дискусія щодо проблеми методології історії відбулася між істориками і філософами в січні 1964 р.

При секторі були створені проблемні групи теоретичного джерелознавства, соціальної психології, структурного аналізу і типології, культурології. Таким чином, в переосмисленому на матеріалістичній основі вигляді відроджувалася дореволюційна традиція систематичної розробки теоретико-методологічних проблем історичного пізнання. І хоч всі проблеми, що обговорювалися в секторі, залишалися в межах марксистської концепції, сама атмосфера відкритих дискусій, „нове прочитання” теоретичного спадку основоположників марксизму, не могли не стимулювати певної ревізії деяких традиційних постулатів марксизму і сприяти усвідомленню його недостатності для дослідження нових нетрадиційних проблем та сюжетів.

На цій хвилі значно активізується інтерес радянських дослідників до французької історіографії. Однією з перших після війни великих історіографічних праць, присвяченій цій темі, була „Політичні ідеї французької історіографії ХІХ ст.” М.А. Алпатова (1948).

В 1952 р. побачила світ колективна праця „Революції 1848-49 рр.”, в історіографічному розділі якої А.І. Молок і Н.Є. Застенкер вже згадували Ж.Лефевра і Е.Лябрусса. Однак оцінювали їхні погляди як „антинаукову тенденцію” і „крайню методологічну безпорадність”[2].

Ця ж тенденція зберігається і у фундаментальній праці І.С. Кона, що чи не вперше знайомила читачів з відомими немарксистськими теоретиками ХХ ст, загальна концепція якої зводилася до прагнення показати глибоку кризу немарксистської історіографії та її ворожість „справжньому науковому історичному знанню”[3].

Однак, розглядаючи радянські історіографічні праці в цілому і щодо французької історіографії та школи „Анналів” зокрема, слід обов`язково враховувати одну важливу обставину. Прямі оцінки зарубіжних істориків та їх концепцій загалом мали чисто політично-кон`юнктурний характер. Але крізь призму марксистської критики до читачів, хоч і в препарованому вигляді, доходили концепції немарксистських істориків. Часто саме це й був єдиний спосіб з ними ознайомитися широкому загалу істориків. Справедливим дане твердження є і щодо школи „Анналів” в радянській історичній науці.

В другій половині 50-х рр. вийшла друком велика стаття В.М. Даліна про Люсьєна Февра, де автор вперше кваліфікував школу „Анналів” як крок вперед в розвитку французької історіографії другої чверті ХХ ст.[4].

В цей же час в перекладі на російську мову була опублікована книга М.Блока „Характерні риси французької аграрної історії” з передмовою А.Д.Люблінської. Даючи детальний аналіз поставлених М.Блоком проблем європейського та французького феодалізму, підкреслюючи новизну підходу автора до цих сюжетів і свіжість наукових висновків, А.Д.Люблінська писала, що книга стала „епохою серед французьких досліджень на цю тему”[5]. Загальну характеристику наукової діяльності М.Блока містить стаття цієї ж А.Д.Люблінської та І.С.Кона[6].

В 60-ті рр. потік історіографічної літератури почав швидко зростати. З 1963 р. в Томському університеті за ініціативи А.І.Данилова починає виходити збірник «Методологічні та історичні питання історичної науки». Історіографічні збірники публікували також університети Казані та Саратова. Проблеми французької історії та історіографії розглядалися на сторінках «Французького щорічника».

В 60-х рр. побачило світ декілька посібників з історіографії нового та новітнього часу. В першому з них, виданому Московським університетом в 1967 р., два розділи, присвячені французькій історіографії, написані А.І. Молоком. Автор детально висвітлив передумову та умови у французькій історичній науці кінця ХІХ ст., які сприяли зародженню методології школи «Анналів»[7].

В навчальному посібнику з історіографії 1968 р. М.Н. Машкін один розділ присвятив огляду французької історичної думки та історичної науки післявоєнного періоду. В ньому відслідковується зміст процесів, що відбувалися у французькій історіографії з кінця 20-х рр., давався аналіз ідейно-методологічних позицій Л.Февра, М.Блока, Ф.Броделя, П.Ренувена. Спеціальний параграф висвітлював роль Ж.Лефевра та його учнів у вивченні історії Французької революції[8]. Г.Г. Ділігенський на початку 60-х рр. представив до друку перший огляд журналу «Аннали»[9].

В 1970 р. остаточно сформувалася як дослідниця французької історіографії Лідія Таран, коли відбувся захист її кандидатської дисертації «Еволюція традиційного напрямку французької історіографії та творчий шлях П’єра Ренувена». Протягом 1966-75 рр. на тему історії французької історичної науки Л.Таран було опубліковано 9 наукових розвідок на сторінках «Питань нової та новітньої історії» та «Французького щорічника».

До речі, останнє видання відіграло надзвичайно велику роль в дослідженні школи «Анналів», адже на його сторінках не лише постійно друкувалися розвідки з цієї теми радянських науковців, але й систематично виходили переклади наукових творів французьких вчених – представників школи «Анналів», наприклад, Ф Броделя, Ж Ле Гоффа, а також А. Собуля тощо[10].

Окрім Л.Таран, до наукового доробку якої ми ще звернемося, як дослідники власне французької історіографії, у тому числі школи «Анналів» у 70-80-ті рр. визначилися М.Н. Соколова, Ю.М. Афанасьєв і В.М. Далін. Всі вони практично одночасно видали свої монографії щодо французької історіографії ХХ ст., чим фактично підсумували дослідження цієї проблеми радянськими істориками.

М.Н. Соколова досліджувала три великі проблеми, над розробкою яких працювали французькі історики ХХ ст.: глобальна історія; проблема класів, класової боротьби та революції; співвідношення наук про людину та історію. В своїй монографії «Сучасна французька історіографія. Основні тенденції в поясненні історичного процесу» (1979) велику увагу приділила творчості Жоржа Лефевра, підкреслювала його прагнення до синтезу політичної, соціальної та економічної історії, природних і біологічних факторів, індивідуальної та соціальної психології. Щодо значення наукової діяльності М.Блока та Л.Февра, то М.Н. Соколова вважала, що вони не створили нової наукової школи, а лише найбільш вдало виразили нові віяння в своїй творчості. Відокремленим від «Анналів» постав і Ф.Бродель, теорія якого про різні швидкості плину історичного часу, на думку автора, пов’язана з «Анналами» лише в окремих деталях і взагалі оцінена як науково неспроможна[11].

Протилежної думки в своїй монографії „Історизм проти еклектики: Французька історична школа „Анналів” в сучасній буржуазній історіографії” (1980) дотримується інший відомий дослідник Ю.М. Афанасьєв. Він виходив із концепції «Анналів» як напряму з відносно цілісним уявленням про історичний процес. Ю.М. Афанасьєв, висвітлюючи 50-літній розвиток «Анналів», виділяє в їх еволюції три етапи: період становлення з кінця 20-х до середини 40-х рр.; кульмінаційний період розвитку в 40-60 рр., пов’язаний з творчістю Ф.Броделя і прагненням створити глобальну історію; період кінця 60-70-х рр., коли з’являється третє покоління школи «Анналів» (Е.Лє Руа Ладюрі, Ф.Фюре, П.Шоню, яке рішуче повернуло, за словами автора, в бік «дегуманізації та парцеляції» історичної науки. В книзі помітне в цілому позитивне ставлення до М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, але важко погодитися з досить різкою критикою третіх «Анналів», творчість та новаторство представників яких значно применшено[12].

За редакції Ю.М. Афанасьєва та з його вступною статтею в 1986 р. видана в російському перекладі праця Ф.Броделя «Матеріальна цивілізація», зокрема перший її том «Структури повсякденності: можливе та неможливе».

З приводу останнього маємо відмітити, що в сенсі перекладацької роботи та видання праць чи статей анналістів, то школа «Анналів» знаходилася в порівняно привілейованому становищі в радянській історичній науці. Якщо праці вчених окремих методологічних напрямків у зарубіжній історіографії стали доступними в перекладі лише на початку 90-х рр., то наукові твори представників «Анналів» подекуди з’являлися чи то на сторінках фахової періодики, чи то навіть окремими виданнями, що було в радянській історіографічній науці справою виключною.

В 1981 р. з’явилася книга В.Даліна про істориків Франції та Великої французької революції, в якій автор проаналізував історичні роботи та різні конфронтаційні концепції французької революції на загальному фоні розвитку історичної науки у Франції ХІХ–ХХ ст. Особливу увагу автор приділив школі «Анналів», її передісторії, становленню та подальшій еволюції. В.Далін надзвичайно вдало представив творчі портрети А.Матьєза, Ж.Лефевра, М.Блока і Л.Февра, Е.Лябрусса, А.Собуля тощо[13].

В 70-80-х рр. в розвитку радянської історіографії почали проявлятися нові тенденції. Перш за все вони пов’язані з діяльністю таких вчених, як М.А. Барг, А.Я. Гуревич, Ю.Л. Бессмертний, А.Л. Ястребицька, які не просто осмислювали та досліджували процеси, які відбувалися у французькій історіографії, як попередні дослідники, але й творчо враховували ці висновки в своїх наукових пошуках. Завдяки цьому були зроблені перші кроки до оновлення та збагачення уявлень радянських вчених про історичний процес, предмет історії, завдання та методи історичного дослідження.

М.А. Барг почав вивчення французької історіографії з аналізу соціально-економічних проблем середньовіччя. Оцінку досягнення французької історіографії феодалізму він дає в своїй монографії «Проблеми соціальної історії у висвітлені сучасної західної медієвістики» (1973). У вступі до цієї книги М.А. Барг викладає своє розуміння сучасної буржуазної історіографії як боротьби трьох тенденцій: противники впровадження методик соціології в історію; помірковані представники істориків, які пропонують робити це вибірково; школа «Анналів», яка закликала до негайної перебудови історичної науки. Попри певну марксистську критику школи, М.А. Барг час від часу виявляв прихильність до «Анналів», зокрема він визнав послідовність та оригінальність її лідерів, особливо Ф.Броделя з його концепцією «тривалого часу» як надзвичайно плідною для історичного дослідження[14]. Однак головним внеском М.А. Барга в науку було сучасне переосмислення принципів історизму, розробка таких наукових категорій та методів історичної науки, як простір, час, історична свідомість, цивілізація тощо, при цьому він, окрім іншого, залучав і теоретичний доробок школи «Анналів»[15].

Протягом довгих років уважно вивчав проблеми сучасної французької історіографії і медієвістики А.Я. Гуревич. В 1973 р. вперше, а в 1986 р. повторно вийшов російський переклад книги Марка Блока «Апологія історії» з включеними до неї розділами з його праці «Феодального суспільство». А.Гуревич редагував книгу, супроводив її примітками, а також написав післямову, в якій дав детальний аналіз загальносвітоглядних поглядів М. Блока, особливо його методи дослідження соціально-економічних відносин у французькому селі з найдавніших часів до нових і в цілому високо оцінив його висновки про сутність феодалізму. Особливу увагу він звернув на проблеми соціально-історичної психології, їх постановку та розробку М.Блоком, Л.Февром та їх послідовниками – представниками «нової історичної науки» у Франції. Безперечно, саме під її впливом історик став заглиблюватися в коло питань, які стосувалися поняття «менталітет», тобто в соціальну психологію світобачення середньовіччя. Після робіт М.М. Бахтіна, що досліджував ці ж проблеми в 60-х рр., його праці є найбільш значним внеском в розробку цього нового для радянської історіографії розділу історії[16].

А.Я. Гуревич робить багато для узагальнення та творчого засвоєння досвіду методологічних пошуків сучасних французьких істориків, які ведуться в різних напрямках[17].

Наприкінці 80-х рр. А.Я. Гуревич починає критикувати формаційну концепцію К. Маркса, що мало надзвичайно вагоме значення для подолання догматизму марксистсько-ленінської теорії СРСР[18]. В статті «Уроки Люсьєна Февра», що супроводжує російський переклад книги Л.Февра «Бої за історію» А.Я. Гуревич пише про кризу нашого історичного знання і вважає найголовнішою умовою його подолання «засвоєння досвіду, накопиченого світовою історичною думкою за останні десятиліття», і передовсім досвіду французької історичної думки[19].

Творчо враховував досягнення французької історіографії в своїх працях Ю.Л. Бессмертний. Під впливом поглядів Ж.Дюбі ним та іншими медієвістами була відкоректована розроблена в радянській історіографії загальна концепція феодалізму. Звернення до проблем історичної демографії та соціальної психології, ментальності середньовіччя в дослідженнях Ю.Бессмертного також відбувалося під впливом школи «Анналів». Йому належить пріоритет в розробці цих сюжетів в радянській історіографії[20].

Ю.Л. Бессмертний вносить вагомий внесок в осмислення нових тенденцій в розвитку школи «Анналів» і нової історичної науки у Франції[21].

В 1989 р. в радянській історичній науці сталася багато в чому виключна подія. 3-6 жовтня цього року в Москві відбулася конференція «Школа «Анналів» вчора і сьогодні», присвячена 60-й річниці цієї школи. На ній, окрім радянських істориків, були присутні зарубіжні вченні: Ж.Ле Гофф, Р. Шартьє, Ж.Ревель, Н.Земон-Девіс тощо. Серед іншого на цій конференції була детально розглянута проблема методології вивчення ментальності. Історики дійшли думки, що в СРСР складається особливий напрямок, що синтезує історико-матеріалістичні та інші традиційні методи пізнання історичної реальності з новими нетрадиційними, у тому числі тими, які пропонує школа «Анналів»[22].

В 1989-90 рр. ваги набувають й інші починання радянських істориків.

В 1989 р. А.Я. Гуревич започатковує видання щорічника «Одиссей», на сторінках якого відбуваються жваві методологічні дискусії. Тут друкуються також результати діяльності наукового семінару, організованого А.Я.Гуревичем при Інституті всесвітньої історії АН СРСР. До редколегії першого випуску «Одиссея» увійшли Ю.М. Афанасьєв, Л.М. Баткін, Ю.Л. Бессмертний, В.В. Іванов, С.В. Оболенська, В.І. Уколова, А.Л.Ястребицька та інші.

«Одиссей» виходить і до нашого часу (останній відомий нам випуск 2003 р.). Надзвичайної ваги йому надає й те, що з 1991 р. до складу редколегії був введений Жак Лє Гофф. На сторінках його активно друкувалися й інші зарубіжні дослідники – Ж. Ревель, К. Гінзбург, Ж. Дюбі, Р. Шартьє тощо.

Перехід від радянської до пострадянської, зокрема російської історіографії щодо проблеми школи «Анналів» ми можемо ідентифікувати не так за якісними, як за кількісними показниками.

На початку 90-х рр. спостерігається значне зростання кількості публікацій з приводу школи «Анналів» та перекладних видань її найвідоміших представників. Дослідники, які накопичили в 70-80-ті рр. надзвичайно потужну фактичну, методологічну базу та мали практику застосування методик анналістів, зараз отримали можливість вільно висловлювати свої оціночні погляди.

В 1993 р. вийшла монографія А.Я. Гуревича «Історичний синтез і школа «Анналів». В ній школа розглянута в надзвичайно широкому контексті, але в центрі уваги дослідника знаходиться проблема історичного синтезу. На думку автора, питання про взаємодію матеріальної та духовної культури є для історичного дослідження відправною точкою. Це веде до переосмислення понять «культура» і «соціальне», в ході якого відбувається поворот від історії ментальностей до історичної антропології чи антропологічно орієнтованої історії. Монографія А.Я. Гуревича – це книга про те, як до вирішального та найголовнішого, на його думку, завдання - проблемі історичного синтезу - підходить ряд представників школи і які ідеї вони висувають. Серед них він розглядає нове розуміння соціальної історії М.Блоком, проблему зв’язку ментальності та культури у Л.Февра, створення Ф.Броделем „геоісторії” та її співвідношення з економічним матеріалізмом. Автор надзвичайно рельєфно показав коло пошуків Ж.Дюбі, в різнопланових творах якого так чи інакше постійно присутнє прагнення органічно пов’язати історію ментальностей з іншою історією. Така ж тенденція до глибокого дослідження системи людських цінностей і уявлень характерна для робіт Е. Ле Руа Ладюрі та Ж. Ле Гоффа. Високий рівень книги А.Я. Гуревича багато в чому забезпечується завдяки тому, що він показав загальні методологічні принципи і погляди лідерів „нової історичної науки” не в абстрактному теоретичному аспекті, а через їх конкретні історичні праці[23].

А.Я. Гуревич продовжує плідно працювати над розробкою методології історичної науки, у тому числі над школою «Анналів». Характерна риса всіх його наукових праць – розглядати історію «Анналів» не ізольовано, а вписати її в широкий контекст історіографії ХХ ст. та знайти її практичне значення для російської історичної науки[24].

А.Я. Гуревич залишається незмінним редактором видання «Одиссей», кожен випуск якого присвячений певній тематиці дослідження: наприклад, в 1989 р. випуск був присвячений дослідженням соціальної історії та історичної культури, в 1990 р. – особистості та суспільству, в 1991 р. – культурно-антропологічній теорії.

В березні 1995 р. редколегія щорічника провела «круглий стіл» на тему «Історик кінця ХХ ст. в пошуках методу», результати якого були вже опубліковані в 1996 р. У вступній статті до цього видання А.Я. Гуревич формулює програму подальших досліджень фактично для всієї російської історичної науки: «На сторінках «Одиссея» завжди приділялася увага методології історії, зокрема історико-антропологічному підходу… Тепер, однак, настав час обговорити питання більш широко та вдумливо… Я впевнений в тому, що лише детальний аналіз як передових тенденцій сучасної науки, так і паростків її нових напрямків здатний дати нам певні орієнтири.»[25].

Слід визнати, що заклик А.Я. Гуревича не залишився без відповіді. Сучасна російська історична наука демонструє потужну історіографічну базу щодо теоретичних та методологічних новацій в історії. Серед напрямків та течій, які викликали найбільше зацікавлень виділимо: історію ментальностей[26], історичну антропологію[27], переосмислену політичну історію[28], культурну та інтелектуальну історію тощо[29].

В 90-х рр., окрім А.Я. Гуревича, продовжував свою наукову діяльність інший історик, що почав досліджувати школу «Анналів» ще за радянських часів, - Ю. Л. Бессмертний. В 1998 р. він видає свою монографію „Як писати історію”, який аналізує найновіші методологічні віяння у французькій історіографії в 1994-1997 рр. Основною особливістю сучасної французької історіографії Ю. Бессмертний вважає її свідомий відхід від так званого «мета-дискурсу», що передбачає глобальні пояснювальні схеми. Після цього він аналізує передумови цього процесу, зокрема критику історичної антропології у 80-ті рр., занепад історико-демографічних досліджень, глибоку кризу соціальної історії. Натомість у сучасних французьких істориків посилюється інтерес до мікроісторії, культуральної історії (Р. Шартьє), історії політики, все більше розширюються межі застосування нарративного жанру. У висновку Ю.Бессмертний радить російським історикам не ігнорувати жодну з парадигм сучасної французької історіографії, адже кожна з них, хоч і не піддається прямому запозиченню, проте містить надзвичайно корисний пізнавальний досвід[30].

Як зразок для своєї тези Ю.Бессмертний представив вже й власне історичні дослідження, ґрунтовані на методології сучасної зарубіжної історіографічних течій. За його редакцією в 1996 та 2000 рр. вихйшли збірки праць, кожна з яких присвячена історії приватного життя людини, чи то в колі сім’ї та друзів, чи то в сфері почуттів та емоцій. Серед авторів праць знаходимо і Н.Пушкарьову (кохання російського дворянина ХІХ ст.), і П. Уварова (старість і немічність в свідомості француза ХVI ст.), й І.С. Свенціцьку (шлях до незалежності грецької жінки, елліни в колі друзів), і самого Ю. Бессмертного (туга за близькими в ХІІ – ХІІІ ст.) тощо. Ці праці мають надзвичайно високу наукову цінність також завдяки вступним статтям, що розкривають перед нами як зарубіжну історіографію названих проблем, так і методу дослідження російських авторів[31].

На жаль, в 2000 р. життя Ю.Л. Бессмертного передчасно обірвалося. На пошану видатному історику колеги вирішили видрукувати збірник праць, до участі в якому запросили як російських, так і зарубіжних авторів. Ю.Бессмертному віддав шану Жак Ле Гофф, який в свої статті відмітив значимість внеску російського історика в розвиток післявоєнної не лише радянської, пізніше російської, але й західної, зокрема французької медієвістики[32].

Окрім власне вже відомих вчених з радянських часів, дослідження французької історіографії та долі школи «Анналів» продовжує і молодше покоління істориків. Серед них виділимо Л. Рєпіну, яка в 1998 р. написала монографію «Нова історична наука» і соціальна історія»[33].

В.А. Бабінцев очолює вивчення історії школи «Анналів» в Уральському університеті. В 2001 р. він розробив програму до відповідного спецкурсу. Надзвичайно позитивною є і його видавнича діяльність. Наприклад, за його редакцією лише в 2000 р. вийшло одразу 2 книги французьких анналістів - Жака Ле Гоффа «Інше середньовіччя» та Е. Ле Руа Ладюрі «Монтайю». До останнього видання В.А. Бабінцев написав післямову «Чарівник з країни Ок», в якій дав детальний аналіз життєвого і творчого шляху Е. Ле Руа Ладюрі.

Безперечно, знаходиться місце для школи «Анналів» і в сучасних загальних історіографічних працях. В колективній монографії за редакцією І.П. Дємєнтьєва і А.І. Патрушева 2002 р. розділ щодо французької історіографії міжвоєнного періоду писали А.В. Адо і В. П.Смірнов. Автори розкрили головні етапи кризи позитивістської історіографії та проаналізували формування школи «Анналів». Французьку історіографію другої половини ХХ ст. характеризував В.П. Смірнов. Найбільше уваги він приділив Ф.Броделю та його методологічним поглядам, а також окреслив загальні риси «Анналів» третього покоління[34].

Крізь призму становлення «нової історичної науки» розглядає всю зарубіжну історіографію другої половини ХХ ст. відомий методолог історії, засновник томської історіографічної школи Б.Г. Могильницький. Друга книга його монографічного дослідження «Історія історичної думки ХХ ст.» практично вся присвячена школі «Анналів». Б.Г. Могильницький детально розглядає життєвий і творчий шлях М.Блока, Л.Февра, Ф.Броделя, а також, спираючись на їхні праці, характеризує їх теоретичні погляди щодо історичного процесу, методологію історичного дослідження та результати її практичного втілення[35].

Певні дослідження з французької історіографії та історії школи «Анналів» проводяться і в Україні. На початку 90-х рр. відома ще за радянських часів дослідниця Л. Таран випустила три монографії, в яких вона послідовно досліджувала та порівнювала французьку, російську та українську історичну думку кінця ХІХ-ХХ ст. Загалом, характеризуючи французьку історіографію цього часу, основну увагу вона звернула саме на школу «Анналів», яку справедливо вважає одним з найголовніших напрямків французької історіографії ХХ ст. На фоні розвитку зарубіжної історіографії в особі «Анналів» Л. Таран аналізує розвиток української науки. До 1929-30 рр. російська та українська історична думка розвивалися в руслі світової, а філософськими основами розвитку гуманітарної науки були позитивізм, марксизм та неокантіанство. В сучасній українській історіографії, вважає дослідниця, з відходом від марксизму відбулося укріплення позицій позитивізму. Для подолання кризи українські вченні повинні ширше долучатися до сучасних світових наукових дискусій, а також засвоювати досвід зарубіжних істориків другої половини ХХ ст., у тому числі школи «Анналів»[36].

Іншим відомим українським дослідником французької історії та історіографії є викладач Українського католицького Університету, докторант Вищої школи практичних досліджень Паризького університету Вадим Ададуров. В 2001 р. спільно з французьким істориком Жаном-Бернаром Дюпоном-Мениченом він видав ґрунтовну монографію «Французька історіографія ХХ ст.». Передмову до посібника написав львівський професор Ярослав Грицак.

Центральне місце в книжці відведено аналізові «нової історичної науки» та школи «Анналів», а також тим новим «територіям історії» та новим методологіям, що їх освоїли французькими істориками протягом останнього століття. На думку авторів, вироблення нових концептуальних і епістемологічних засад для досліджень української історії неможливе без ґрунтовного ознайомлення і критичного осмислення здобутків світової історичної думки ХХ ст.

Огляд французької історіографії, здійснений у монографії, містить спеціальні розділи та екскурси, присвяченні новими підходам, як от: історична демографія, колективна пам’ять, дискусій навколо французької революції кінця XVIII ст. тощо. Важливо, що книга містить також невелику антологію перекладів оригінальних текстів, які дають безпосередні уявлення про головні методологічні маніфести, ключові роботи та найважливіші дебати у французькій історичній науці ХХ ст[37].

Вже наступного 2002 р. той же автор В. Ададуров видрукував книгу «Історія Франції», яку довів до кінця XVIII ст. Особливістю цієї книги полягає в тому, що для її написання історик використав практично лише оригінальні дослідження французьких дослідників, тобто охарактеризував найпомітніші методологічні, концептуальні, фактологічні досягнення французької науки ХХ ст. щодо історії власної країни. Монографія, побудована на такому типі дослідження, є безперечною новацією для українського науки[38].

Інші українські історики, хоч і не зупиняються на характеристиці власне школи «Анналів», проте роблять перші спроби запозичити її методику дослідження.

Новітні напрямки світової історіографії обговорюються на сторінках таких видань, як «Дух і Літера», «Критика», «Україна модерна», «Український гуманітарний огляд» тощо. У 1992 р. Інститут археографії НАН України почав видавати збірник «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей» (редактори О. Толочко та Н. Яковенко), в якому друкувалися дослідження з історії середньовічної свідомості. Автори статей доходять висновку, що існує велика розбіжність між нашими сучасними інтерпретаціями минулих подій і баченням тих же подій їх сучасниками. Давньоруську свідомість, образи світу, держави, володаря досліджують О. Толочко, О. Александров[39].

Заслуговують на увагу статті черкаського історика Ю. Присяжнюка, присвяченні вивченню ментальності українського селянства в умовах капіталістичного розвитку кінця XIX–початку XX ст. Дослідник показав, що селянська свідомість на початку ХХ ст. характеризувалася традиційністю, ворожістю до ринкових відносин, суперечила формуванню політичної культури демократичного суспільства[40].

Проте найвизначнішою працею цього напрямку досліджень вважається монографія Наталі Яковенко «Паралельний світ». Вона присвячена, за словами самої авторки, аналізові того, як людина XVI - XVII ст. сприймала навколишній світ та себе в ньому. Н. Яковенко вважає, що не варто говорити про універсальні мотивації, властиві «всім українцям», «всім козакам», «всім шляхтичам», проте вважає за можливе віднайти якісь провідні мотиви, що «впливали на поведінкові стратегії і тип світобачення певних груп загалу». Н. Яковенко такою групою обрала українську шляхту та, частково, козаків, і в одинадцяти нарисах реалізувала поставлене завдання. Дослідження київської авторки слугує приладом для багатьох сучасних молодих вчених[41].

Згадані нами праці відноситься до найкращих зразків новітніх досліджень за допомогою якісно інших методологічних принципів, у тому числі пропонованих «Анналами». Однак вчений Ю. Зазуляк застерігає від іншого явища, що відслідковується в українській історичній науці. Він пише про формування „апологетичної” традиції в центральній і східноєвропейській історичній літературі, присвяченій «Анналам». Для певного числа наукових робіт стало майже нормою презентувати цю школу як чи не єдино можливий методологічно, новий спосіб історіописання, ігноруючи при цьому інші методологічні альтернативи[42].

Вважаємо це зауваження цілком слушним та пропонуємо звернутися до практики російської історіографії, для якої «Аннали» є однією з найважливіших, але не єдино можливих методологій історичного дослідження.

Отже, можемо зробити висновок, що формування практики вивчення школи „Анналів” в радянській та пострадянській історіографії відбувалося складно та неоднозначно. Після першої згадки про „Аннали” в 30-ті рр. ХХ ст. наступне пожвавлення досліджень припадає на другу половину 50-х– 60-ті рр. - час, коли методологія французьких істориків детально аналізується радянськими колегами з позицій марксизму-ленінізму. Починаючи з 70-80-х рр. процес вивчення „Анналів” триває практично безперервно. До того ж в цей же період відбувається унікальне явище як для радянської історіографії. Радянські дослідники (А. Гуревич, М. Барг, Ю. Бессмертний, Л. Ястребицька) неофіційно переймають певні принципи „Анналів” для власних історичних розвідок. Окремі представники школи оцінюються радянською історіографією досить позитивно, а праці М. Блока чи Ф. Броделя виходять навіть у перекладах російською мовою.

Перехід від радянської до російської історіографічної традиції вивчення „Анналів” супроводжувався збільшенням питомої ваги публікацій та перекладів. Сучасна російська історіографія орієнтована вже не на теоретичний аналіз анналівської парадигми історії, а на практичне запозичення її окремих конструктивних методик. Це ж тенденція в цілому характерна і для історіографії української, проте тут цей процес відбувається менш інтенсивно та дещо однобоко – лише щодо сфери історії ментальності.

Розділ ІІ. Становлення практики дослідження школи «Анналів» у французькій історичній науці (1929 – 1947 рр.)

Традиційно в історіографії зародження школи «Анналів» відноситься до 1929 року – дати заснування Марком Блоком і Люсьєном Февром журналу «Аннали економічної та соціальної історії», а появу самої школи асоціюють з революцією в історичній науці першої половини ХХ ст.[43], різким відходом від позитивістської історіографії та абсолютно новим якісним явищем в науці.

Аналіз останніх публікацій[44] показує, що дослідники французької історичної науки нині формують зовсім інший погляд на зародження школи «Анналів», яка, на їхню думку, була результатом поступової еволюції від позитивістської до модерної наукової парадигми та світоглядних уявлень. Тому ми вважаємо за потрібне дещо розширити хронологічні рамки нашого дослідження і почати з короткого аналізу французької позитивістської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Позитивізм як філософська течія поставив перед історичною наукою складне завдання ідентифікаційного характеру. З погляду представників цієї течії науками могли вважатися лише ті галузі знання, які в своїх методиках дослідження використовували природничо-математичні методи, тобто ті, які піддаються верифікації у будь-який спосіб дослідником, що бажає таку перевірку здійснити. Гуманітарні науки, до яких тоді входила й історія, такої надійної та однозначної верифікації запропонувати не змогли. Відповідно до цього, вони втрачали статус науки, перетворюючись на белетристику.

Такий позитивістський постулат практично був стимулом для того, щоб історики замислилися стосовно своїх наукових методик та піднялися на захист історії як науки, яка такою є і має право (а то й просто необхідність) на існування.

Не обминули ці бурі й французьку наукову спільноту. Саме в колі французької позитивістської історіографії і зароджуються ті ревізіоністські ідеї, які стали поштовхом подальшого перегляду наукової парадигми вже анналістами.

Глибинні причини перегляду історичних концепцій у Франції мали свою специфічну форму, пов’язану з особливостями національної історії у ХІХ ст.

Після поразки у війні з Німецькою імперією у 1870-1871 рр. суспільство франції перебувало у тяжкій моральній кризі. В інтелектуальних колах Третьої республіки практично одностайним було переконання, що виправити ситуацію можна лише активним реформуванням всіх сфер життя і, насамперед, науково-освітньої галузі. Надання історії національного та професійного характеру мало сприяти процесу оновлення французького суспільства, формуванню національної гордості та патріотичного духу її громадян. У цей час підвищується роль як шкільної історичної освіти, так і її академічної складової.

Значна група авторитетних французьких істориків пропагувала класичні позитивістські постулати по підношенню до історичної науки.

У 1876 р. відомими медієвістами Габріелем Моно та Гюставом Фаньє було засновано практично перший фаховий журнал істориків «Історичний огляд»[45], у першому числі якого Г. Моно опублікував програмну статтю під назвою «Про прогрес історичних досліджень у Франції з ХVІ ст.». Остання стала маніфестом позитивістського (або як ще називають французи, «методичного») напряму у французькій історіографії[46]. За ним головними принципами нового історичного дослідження проголошувалися достовірність фактів та історизм, який передбачав аналіз подій та явищ в конкретних умовах їхнього розвитку. Г. Моно наполягав на тому, що сучасний історик мусить проникнути в час, який він вивчає, та відчути симпатію до досліджуваного об’єкту, бо без цього не вдасться збагнути його сутності, але водночас він пропагував безсторонність у ставленні до подій.

Найвідомішими представниками позитивістського напряму у Франції були професори Сорбонського університету Шарль Сеньобо і Шарль Лянглуа. У в своєму творі «Вступ до історичних студій» (Париж, 1899) вони підсумували ті висновки, яких досягла позитивістська історіографія в теорії історичного пізнання.

Дослідники відмовлялися в науковому дослідженні від літературності, теологічного світобачення. В науковому історичному дослідженні будь-яке твердження мало вважатися вірогідним лише тоді, коли воно було підкріплене документами, а сам історик мусить поступитися авторитетові джерел і стати їх коментатором.

Історичне дослідження, яке мало ґрунтуватися лише на документальних джерелах, складалося з кількох етапів. Перший – ретельна археографічна робота з писемними документами (лише вони означалися поняттям «історичне джерело»). Документи належало класифікувати, скласти їх реєстр, щоб врятувати знищення часом для наступного розгляду критиками.

Наступним етапом наукової роботи вважався аналіз класифікованих документів з метою з’ясування фактів. Сюди належала як зовнішня критика джерела з метою визначення автентичності документа, так і внутрішня критика – аналіз змісту та виявлення вірогідних історичних фактів.

Завершальною стадією історичного дослідження був синтез фактів у систему. Найкращим методом такого синтезу вважалося об’єднання фактів у серії, або хронологічно чи тематично зв’язані ланцюги. Потім досвідчені дослідники-редактори мали поєднувати їх у загальну історію в колективних працях. Вважалося, що таким чином історія пишеться об’єктивно, без суб’єктивного втручання дослідника[47].

Відповідно до вищевикладеної схеми, певний рівень спільних колективних досліджень можливий лише на завершальному – систематично-узагальнюючому етапі історичного дослідження. Наперед хочеться зазначити, що для вивчення історії ХІХ – початку ХХ ст. характерним був індивідуальний підхід до роботи, основною формою якого було дисертаційне дослідження та написання монографії як результату власного копіткого пошуку фактичного матеріалу. П. Уваров так описує кар’єру типового історика ХІХ ст.: гарне домашнє виховання, навчання в коледжі чи ліцеї, вступ після тяжких іспитів до Вищої нормальної школи, потім роки асистентства, захист дисертації, університетська кафедра (на перших порах в провінції, потім – в Сорбонні) і, нарешті, в ідеалі, – місце професора в Колєж де Франс.

Звичайно, певні проекти спільної роботи істориків почали з’являтися ще у ХІХ ст. Зазвичай вони реалізувалися при певних установах. У Франції до найбільш значних серед них відносимо Вищу нормальну школу, засновану в 1812 р. і за задумом Наполеона покликану готувати шкільних вчителів. Але дуже швидко школа переросла у справжній інтелектуальний центр країни. До першого її випуску належали знамениті історики О. Т’єррі та В. Кузен[48].

З метою збереження пам’яті нації була створена система Національних, департаментних, муніципальних архівів, система публічних музеїв. Для обслуговування цих інститутів потрібні були спеціалісти, тому в 1821 р. виникла Школа хартій, яка готувала архівістів-палеографів. Це заняття було надзвичайно престижним, особливо для вихідців з дворянських сімей.

З метою наслідування німецької моделі освіти та науки, орієнтованої на семінари, у 1868 р. міністром В. Дюрюї була заснована Практична школа вищих досліджень. Від самого початку вона мала історико-філологічну секцію, яка відігравала ключову роль в академічних реформах Третьої республіки.

Спільною рисою всіх вищезгаданих інституцій було те, що попри той досвід спільної роботи та співпраці, який вони давали історикам, створювалися вони все ж таки з іншою метою, найчастіше вона мала освітній чи прикладний характер. Такі установи ще не бачили своїм завданням організацію саме науково-дослідної діяльності, хоча вона, звичайно, присутня як складова частина.

На жаль, попри певні практики, спільні колективні дослідження на всіх етапах історичного пошуку методології позитивізму були неможливі в принципі. Відшукування фактів, верифікація документів, групування подій часто цього просто не потребували, а на етапі узагальнення і синтезу колективні висновки могли робити лише загальновизнані історики – метри. Методика цього синтезу позитивістами була розроблена найгірше, та й мерти на практиці працювали поодинці, виконуючи свою частину роботи. Як правило, великі узагальнюючі праці виходили за редакцією одного чи двох відомих істориків.

Найвідомішим прикладом узагальнюючого типу дослідження у французькій історіографії «методичного» напряму вважається 10-ти томна серія «Історія Франції» (Париж, 1900-1912) за редакцією академіка Ернеста Лявісса.

Фактично історики «методичної» школи у Франції, додержуючись позитивістських постулатів, намагалися просто віднайти спосіб тієї адекватної верифікації, яка б зробила дослідження з історії таким ж прозорими для перевірки, як і в природничих чи математичних науках. Таким шляхом історії повертався статус науки. Колективні ж дослідження істориків-позитивістів мали частіше всього формальних характер. Зверталися до такого типу роботи у виключних випадках.

Слід відмітити, що практично відразу в середовищі французької інтелігенції зароджується критичне ставлення до методи «методичної» школи позитивістів. Гострій критиці її перш за все піддавали за однобоке політичне трактування історичного процесу, за одноманітність джерел (лише писемні документи) та за недосконалість і суперечність синтетичних та узагальнюючих практик[49].

Одним із перших від пріоритету політичної історії відійшов видатний історик другої третини ХІХ ст. Жюль Мішлє[50]. Головним його твором стала 17-титомна «Історія Франції» (Париж, 1833-1867), вона була просякнута ідеями романтизму. Ж. Мішлє прагнув розкрити не історію королівських діянь, а народу Франції, людини як соціальної істоти. Ще в першій третині ХІХ ст. він поставив питання про синтез соціальних наук у дослідженні минулого. Їх інтегруючим чинником Ж. Мішлє бачив історію, пропонував історикам активно залучати до своїх досліджень елементи географічного, кліматичного, демографічного аналізу.

Ідеї, висловлені Ж. Мішлє, підхопили представники інших наук в тогочасній Франції.

У 1891 р. Поль Відаль де Ля Бляш засновує школу «географії людини» та її друкований орган «Аннали географії», на сторінках якого послідовно популяризувалися ідеї зближення між географією та історією. Представники школи Ля Бляша розробляли такі напрямки досліджень, як зв’язок між суспільством та середовищем, людиною та кліматом[51].

Одна з нових соціальних дисциплін – соціологія – приступила до поглибленого вивчення станів колективної психіки, й на початок ХХ ст. філософ-антрополог Люсьєн Леві-Брюль розробив теорію «примітивної ментальності».

Однак найбільш шквальна критика методик французької позивістської школи в історії лунала з уст французьких соціологів. Їх лідер Еміль Дюркгейм у «Правилах соціологічного методу» (Париж, 1895) постулював неохідність злиття історичних, економічних, географічних, психологічних методів дослідження суспільства, поклавши їх в основу власної концепції синтезу соціальних дисциплін.

Один з найвідоміших учнів Е. Дюркгейма Франсуа Сіміан виступив з детальною критикою методичного дискурсу в історичному дослідженні. У центрі цієї критики опинився перш за все метод отримання історичного знання на основі філологічної критики писемних документів, результатом якої ставав певний історичний факт. Основу кожного наукового дослідження, за Ф. Сіміаном, мала становити проблемна гіпотеза, яку можна було або підтверджувати, або спростовувати. Факти повинні були впорядковуватися згідно гіпотез, що дозволило б виявити закономірності та причинність в хаосі історичних подій.

Перспективу розвитку історичної науки Ф. Сіміан вбачав у подоланні трьох «ідолів», створених «методичною» школою:

1.         «ідола політичного» – постійного захоплення політичною історією, фактом-подією;

2.         «ідола індивідуалізму» – надмірного зосередження на вчинках «великих людей»;

3.         «ідола хронологічного» – жорсткого дотримання послідовності подій та підкресленої уваги до ґенези явищ.

Проте Ф. Сіміан, критикуючи «методичну» школу, сам не відійшов від позитивізму, пропонуючи просто іншу його форму.

Свої теоретичні погляди Ф. Сіміан втілив у працях, присвячених соціальній історії головно через призму еволюції цін та грошової політики – тем маргінальних серед істориків позитивістського напряму. В 1932 р. в світ вийшла головна його праця «Заробітна платня, соціальна еволюція і гроші». Досліджуючи статистику грошового обігу, цін і доходів протягом тривалого проміжку часу з 1789 до 1928 рр., Ф. Сіміан намагався пояснити причини і динаміку економічного піднесення, виявити зміни економічних циклів від фаз підйому до фаз спаду. Найбільш важливими він вважав вікові економічні цикли «довгої тривалості», на фоні яких розвиваються «короткі» і «проміжні» (десятилітні цикли)[52]. Головним показником економічних циклів та причину їх змін дослідник вбачав у збільшення та зменшенні грошової маси, за якими слідувала зміна цін, яка й визначала рівень заробітної платні та доходів, що, в свою чергу, впливало на колективну психологію та соціальні відносини.

Праця Ф. Сіміана була однією з перших спроб відійти від подієвої політичної історії та змінити історичний ракурс на користь історії соціально-економічної з використанням принципово нових методик дослідження – демографічних, статистичних тощо[53].

Популяризацією поглядів Ф. Сіміана[54] щодо необхідності міждисциплінарного синтезу соціальних наук, але вже на чолі з історією, займався відомий французький філософ Анрі Берр на сторінках заснованого ним у 1900 р. журналу „Огляд історичного синтезу”. А. Берр вперше ввів поняття „нова історична наука”, маючи на увазі широке об’єднання соціальних наук на базі історичного дослідження.

З 1929 р. А. Берр займався організацією „тижнів синтезу”, під час яких науковці різних спеціальностей через призму специфічного підходу своїх дисциплін обговорювали такі проблеми як „цивілізація”, „натовп”, „прогрес”, „життя” й намагалися звести свої погляди до спільного знаменника[55].

Серед починань А. Берра слід відзначити і заснований ним фонд „За науку”, і широко відому історичну колекцію „Еволюція людства”, і Міжнародний центр синтезу, в історичну секцію якого входили такі відомі історики, як М. Блок, Ж. Буржен, П. Ренувен (Франція), А. Піренн (Бельгія), Д. Тревельян (Англія) тощо. Проте не маючи професорського звання, А. Берр так і не був визнаний та не здобув популярності в академічних колах, хоч його вплив на історичну науку Франції початку ХХ ст. був непересічним.

Таким чином, у французькій історіографії з кінця ХІХ ст. зароджувався новий напрямок, який вирішував проблему ідентифікації історії як науки на якісно іншому рівні, порівнюючи з „методичною” школою, виходячи за рамки позитивістської парадигми.

Представники суспільних наук практично обстоювали думку про некоректність механічного перенесення характеристик природничих наук на науки соціального та гуманітарного профілю. Знання останніх має якісно інший характер, тому потребує інших методів дослідження, які не можуть бути співставлені з природничими. Історія, як і інша суспільна наука, має право на існування і відчуває необхідність вироблення власних методологічних основ. Об’єднуючою ідеєю французьких суспільствознавців була ідея міждисциплінарного синтезу суспільних наук, суперечка лише точилася, яка з них цей синтез очолить.

Усвідомлена необхідність суспільствознавців у міждисциплінарних дослідженнях принципово по-новому ставить проблему співпраці вчених. Спеціалісти з різних галузей суспільних наук, які працюють над певними дотичними проблемами, але під кутом зору своєї дисципліни, протягом всіх етапів свого дослідження потребують постійної консультації своїх колег – спеціалістів з інших сфер. Це створює необхідність спільної роботи, співпраці, взаємообміну та постійних контактів. Навіть більше того, такий постійний кругообіг має відбуватися не лише між вченими з різних галузей, але інтенсивніше між власне колегами, наприклад, істориками. Більше точок зіткнення для дискусії та порозуміння дає й інший принцип дослідження, пропонований критиками позитивістів, поступовий перехід від нарративної історії до історії-гіпотези. Якщо раніше історик, відшукуючи факти, „сперечався” із документом, то тепер дослідник має вести полеміку з іншими вченими з приводу певної проблеми, дослідженням якої вони можуть обоє займатися.

Такі теоретичні постановки питань потребували практичної реалізації в конкретних дослідженнях. Саме на цій хвилі критики позитивістів, захопленням ідеями міждисциплінарного синтезу та потреби його практичної реалізації виникає у Франції група дослідників навколо журналу „Аннали економічної та соціальної історії”, засновниками якого були французькі історики Марк Блок та Люсьєн Февр[56].

Марк Блок народився 6 липня 1886 р. в Ліоні. Його батько зробив серйозну наукову кар’єру історика і став завідувачем кафедри греко-римських старожитностей на факультеті словесності Ліонського університету. Матір’ю М. Блока була Сара Ебштейн. Марк мав брата Луї, який став дитячим лікарем. Брат загинув під час Першої світової війни. Марк Блок навчався в престижному ліцеї Людовіка Великого в Парижі, в 1904 р. вступив до Вищої нормальної школи, яка готувала вчителів і викладачів. Тут він вперше зустрів свого майбутнього друга і колегу Люсьєна Севра, вони обоє навчалися у батька Марка Гюстава Блока. Вчителями Марка в той час були Шарль-Віктор Ланглуа і Крістіан Пфістер. В Еколь Нормаль М. Блок познайомився з сінологом Марселем Гране і елліністом Луї Герне, які захоплювалися деякими ідеями Е. Дюркгейма. Вони надовго стали для Марка Блока інтелектуальними співбесідниками. М. Блок і Л. Февр обоє жили в гуртожитку для молодих вчених, в т. з. Фонді Тьєра, який був для них своєрідним інтелектуальним горнилом.

В 1908-09 рр. М. Блок стажувався в Німеччині, в університетах Берліну і Лейпцигу, де познайомився з дослідженнями історика К. Лампрехта, психолога В. Вундта, географа Ф. Ратцеля. Уроки цього стажування були значними для подальшої наукової біографії М. Блока: вона дала йому нелюбов до голої ерудиції, ідею створити журнал нового типу і впевненість у великому майбутньому міждисциплінарності[57].

В 1908 р. М. Блок отримав право викладання – agregation. З 1912 до 1914 рр. викладав історію і географію в ліцеях Монпельє і Амьєна. В 1913 р. з’явилася його перша монографія „Іль-де-Франс: країна навколо Парижу”.

2 серпня 1914 р. його було мобілізовано на війну в якості сержанта. М. Блок воював на передовій, закінчив війну в чині капітана і був нагороджений військовим хрестом та орденом Почесного легіону.

В 1919 р. М. Блок одружився із Сімоною Відаль, в його сім’ї було п’ятеро дітей. В тому ж році разом із Л. Февром на запрошення К. Пфістера він почав викладати історію середніх віків на факультеті словесності університету Страсбурга, там же він став завідувачем кафедри середніх віків у 1927 р. В період свого перебування в Страсбурзі М. Блок написав значну частину своїх наукових праць: в 1920 р. він опублікував свою докторську дисертацію „Королі і серви: глава з історії Капетингів”. В 1924 р. вийшли „Королі-чудотворці”, в 1927 р. „Характерні риси французької аграрної історії”[58].

В Страсбурзі друзі жили поряд: М. Блок – на просп. Свободи, 17, а Л. Февр – на бульварі Робертсау, 5[59].

Атмосфера Страсбурзького університету виявилася сприятливою для різних наукових інновацій. Справа в тому, що у всіх найбільших французьких академічних центрах провідні посади на кафедрах продовжували обіймати представники позитивістської школи, тому М. Блок і Л. Февр та інші молоді науковці, які притримувалися непозитивістських поглядів, не мали шансів та можливостей продовжити там свою наукову кар’єру. Страсбург же – столиця французького Ельзасу, щойно поверненого після 47-річного німецького правління, був практично tabula rasa для французьких академічних кіл. Сюди була запрошена команда молодих вчених, в числі яких опинилися і М. Блок з Л. Февром, завданням яких було реорганізувати колишній німецький університет на нових засадах, цей проект щедро фінансувався державою[60].

Друзі проводили домашні „інтелектуальні бесіди”: їх об’єднували не лише спільні погляди на реформування гуманітарних наук, але й політичні: це було коло лівих антиклерикалів. Ця молода команда реорганізувала факультет словесності, поділивши його на Інститути, кожен із своїм видавництвом та бібліотекою. М. блок був директором Інституту середніх віків, Л. Февр – директором Інституту нової історії. Разом вони створили Центр економічної історії і навіть організували захист дипломних робіт за новою спеціальністю „економічна історія”.

У Страсбурзі М. Блок з Л. Февром вирішили видавати журнал з соціальної та економічної історії, ця ідея з’явилася в них в післявоєнний період: німецький журнал подібної проблематики перестав виходити 1919 р., і вони сподівалися заповнити пусту нішу. В 1921 р. за ініціативи Л. Февра вони звернулися до відомого історика Анрі Піренна, який був членом редколегії німецького журналу, представивши йому проект свого журналу з історії, соціології та економіки, що призначався не лише для вузьких спеціалістів, але для всіх істориків та всіх гуманітаріїв, трибуною для наукових дискусій. Перша спроба не вдалася через відсутність фінансування, хоч А. Піренн їх і підтримав, з тих пір між ними зав’язалася міцна дружба.

В 1929 р. М. Блок вирішив повторити спробу і друзі почали шукати видавництво. Л. Февр домовився з видавництвом Армана Колєна, який випускав „Географічний щорічник” Відаля де Ля Бляша. За аналогією з цим виданням журнал М. Блока та Л. Февра отримав назву „Аннали економічної та соціальної історії”. У Франції на той час існував „Журнал економічної та соціальної історії”, але він орієнтувався переважно на економічні та політичні ідеї. На початковому етапі свого існування „Аннали” виглядали порівняно скромним започаткуванням. У 30-ті рр. читачами часопису було лише декілька сотень спеціалістів у Франції та близько сотні в Італії. Проте поступово „Аннали” розширювали свою читацьку аудиторію за рахунок тих нових ідей, які пропагувалися їх засновниками. По-перше, журнал став тим необхідним містком для вчених-істориків та спеціалістів з інших галузей, своєрідним інструментарієм їх наукового спілкування, діалогу і, як наслідок, співпраці. На шпальтах видання публікувалася значна кількість повідомлень і роздумів, які мали відношення до найактуальніших тогочасних проблем. Значне місце в „Анналах” присвячувалося оглядам та критичним нарисам, в яких аналізувалися крім історичних, роботи з соціології, економіки, географії і психології. Місце, що відводилося оглядам, було надзвичайно значним в „Анналах”, особливо якщо порівнювати зі змістом інших історичних періодичних видань того часу[61].

По-друге, на сторінках часопису свідомо декларувався заклик до колективних досліджень і навіть пропонувалася програма останніх, в центрі якої стояла проблема багатоаспектності поняття „соціальне”. Засновники „Анналів” М. Блок та Л. Февр, мабуть, одні з перших вербалізували цю ідею, визнаючи необхідність спільної роботи, перш за все на базі міждисциплінарності, забезпечивши, таким чином, свою пріоритетність в історичних пошуках.

Якщо з організаційної точки зору „Аннали” були своєрідним проривом, то з методологічного боку заснування М. Блоком та Л. Февром журналу нового типу виглядає не як революційна несподіванка, а як логічний етап довготривалих дискусій між істориками „методичної” школи та „нової історичної науки”. Прихильність молодого покоління науковців до ідей останньої чітко засвідчує програш позитивістів в боротьбі за пріоритетність історичних досліджень.

Фактично на час заснування „Анналів” етап теоретичного дискутування вже минув, належало переходити до площини прикладних досліджень[62].

Засновники „Анналів” запозичили від французької соціологічної школи теорію проблемного аналізу і синтезу, пристосувавши її до історичного типу досліджень, а також ідею про створення міждисциплінарної соціальної науки. Разом з тим слідом за А. Берром в якості інтегруючої дисципліни вони обрали історію.

М. Блок та Л. Февр написали цілий ряд статей та монографій, в яких виклали свої методологічні погляди, або ж безпосередньо застосували їх в історичному дослідженні.

Одним з концептуальних творів Л. Февра вважається завершений ним в 1933 р. цикл есеїв „Суд совісті історії та історика”. Л. Февр твердив, що історію не можна зводити до механічної суми фактів-подій. Та й саме розуміння історичного факту Л. Февром було значно ширше, ніж просто подія, зафіксована в писемному джерелі. Існують ще й т. з. факти-конструкції, особливість яких полягає в тому, що, на відміну від подій, вони не дані нам безпосередньо, їх потрібно конструювати в процесі дослідження.

Нове розуміння історичного факту потребувало докорінного перегляду концепції історичного джерела. Не заперечуючи важливості дослідження писемних джерел, Л. Февр закликав за їх відсутності використовувати всі інші дані, залежно від винахідливості історика – географічні, археологічні, лінгвістичні, іконографічні, хімічні та геологічні експертизи тощо.

Такий тип історії передбачав розрив з описовим методом дослідження фактів-подій (нарративна історія) й зосередження на факті-проблемі.

В есеї „Історія і психологія” Л. Февр підкреслював, що порівняно з фактами-конструкціями історичні діяння особистостей мають вагу лише тоді, коли знаходять продовження, підтримку і поширення в часі, маси сприймають їх і поширюють далі. Це твердження відображало одну з найприкметніших рис методології школи „Анналів”, якою була зневага до політичної події на тлі підкресленої уваги до суспільних процесів. Неодноразово підкреслюючи, що в центрі уваги історика повинна стояти людина, вони розуміли її не як політичну особистість, а як фактор, сформований соціальним середовищем.

Л. Февр вважається засновником нового жанру історичного життєписання – т. з. інтелектуальної біографії.

В монографічних роботах дослідника („Доля: Мартін Лютер” (1928), „Навколо Гептамерона: любов священна, любов мирська” (1944)) розглянуто питання щодо інтелектуальної можливості уяви діячів епохи Ренесансу, а відтак, про роль людини в соціальному новаторстві. Для Л. Февра інтелектуалами є лише найяскравішими виразниками суспільних, колективних уявлень.

У праці „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” (1942) Л. Февр здійснив глибокий аналіз індивідуального світогляду Франсуа Рабле через призму соціального середовища його епохи, прямуючи до розуміння унікального через загальне. Досліджуючи за допомогою методів історичної психології ментальні структури ХVІ ст., Л. Февр спростував поширене в тогочасній історіографії уявлення про атеїстичне спрямування світогляду автора „Гаргантюа та Пантагрюеля”. Він довів, що в реальному світі глибоко і фанатично релігійного ХVІ ст. такого явища як атеїзм не могло існувати, бо його формування не допускала структура світосприйняття людини того часу.

Після розриву з фактом-подією в центрі уваги реформованої історичної науки опинилися маргінальні в позитивістській історіографії суспільство та економіка. Водночас матеріальний чинник не був визначальним для анналістів, історію суспільства вони уявляли як результат сукупної дії великої кількості економічних, соціальних, політичних, ідеологічних, ментальних інституцій. Тож для „нової історичної науки” головним об’єктом дослідження було суспільство як цілісна система[63].

Класичним прикладом дослідження історії через призму соціального підходу вважається робота М. Блока „Королі-чудотворці” (1924). М. Блок робить у цьому дослідженні неможливу з точки розу сучасних йому істориків-позитивістів річ: він реставрує механізми народного уявлення про божественний характер королівської влади. За відправний пункт цього дослідження він взяв такий аспект церемонії коронування монархів у Реймському соборі, як процедура зцілення королем хворих золотухою[64].

Віра у божественні джерела влади короля знаходила підтримку в масах завдяки фактам чудесного зцілення, які скоріше за все були наслідками психологічного шоку в пануючій атмосфері містичного ірраціоналізму. Відтак об’єктами дослідження М. Блока стають не королі, а колективні уявлення французів доби середньовіччя, процес їх формування в надрах соціальних груп. Це вимагало від дослідника звернення до етнології та психології, за допомогою яких він вивчав вірування, ритуали, забобони людей середньовіччя.

Заслугою М. Блока і Л. Февра слід вважати впровадження до історичного дослідження запозиченого із соціальної психології поняття „колективної свідомості” та розробку методів вивчення ментальностей – комплексу уявлень про світ, які, діючи на межі свідомого і підсвідомого, формували моделі поведінки людей даної історичної епохи[65].

Свідченням того, що ідеї школи „Анналів” і всього напрямку „нової історичної науки” здобули широку підтримку в наукових колах Франції є швидкий кар’єрний ріст обох її зачинателів. У 1932 р. Л. Февра було обрано завідувачем кафедри історії новоєвропейської цивілізації в престижному паризькому Колєж де Франс, М. Блока в 1938 р. – завідувачем кафедри економічної історії Сорбонни. У 1936 р. редакцію „Анналів” було перенесено зі Страсбурга до Парижу (там вона залишається і до нашого часу)[66].

23 серпня 1939 р. М. Блок за власним бажанням пішов на фронт. В травні-червні 1940 р. він брав участь в північній кампанії, певний час жив в Англії, потім після перемир’я повернувся до сім`ї. В цей період він опублікував другий том праці „Феодальне суспільство” і написав „Дивну поразку”, яка вийшла в світ в 1946 р.

Через постанови 1940 р. про положення щодо євреїв М. Блок був на певний час відсторонений від роботи, але в січні 1941 р. йому дозволили викладати. Він жив і працював у Клермон-Феррані. В 1941-42 рр. його перевели до університету в Монпельє, де він працював над організацією підпільного руху „Битва” і співробітничав з підпільним „гуртком Монпельє”. В цей період він пише книгу „Апологія історії”, яка буде опублікована посмертно в 1949 р. Л. Февром.

В 1943-44 рр. М. Блок жив у Ліоні, став членом руху „Вільних стрілків”, організував комітети опору в регіоні та готував план повстання. 8 березня 1944 р. М. Блок був заарештований гестапо та 16 червня розстріляний разом з 28 арештованими[67].

Квінтесенцією поглядів М. Блока на сутність історії та її методологію стала робота „Апологія історії, або Ремесло історика”. Ця праця вважається науковим заповітом М. Блока. Йому вдалося переконливо довести, що історія є справжньою наукою, яка спроможна адекватно висвітлювати минуле, застосовуючи методи суміжних соціальних дисциплін. Зв’язок минулого і сьогодення можна осмислити завдяки аналізові соціальних та економічних структур, які внаслідок своєї значної тривалості в часі є наочними та осяжними реаліями в потоці змін.

У праці „Апологія історії” М. Блок спробував узагальнити весь той величезний досвід практичного дослідження історії, накопичений ним під час написання його значних праць з історії французького середньовіччя. Твір М. Блока виявляє нам теоретичну основу, на яку спирається автор, дозволяє зазирнути в майстерню, лабораторію історика.

Окрім раніше задекларованих позицій щодо міждисциплінарного синтезу, історії-проблеми та переосмислення джерел, які характерні для всієї „нової історичної науки”, у „Апології історії” виявляються і специфічні методики дослідження, що визначають стиль історіописання самого її автора. Серед них варто відмітити порівняльно-типологічний метод, метод сходження від відомого до невідомого (навіть коли він суперечить хронології чи генеалогії історичного процесу), метод пізнання загального, а через нього одиничного. Таким чином, М. Блок бачив історію як дослідження соціальних структур, прикладом чого слугують його вже вище згадувані праці, в яких феодальний устрій середньовічної Європи характеризується як певна цілісність, виявляються її специфічні риси, проте не дається подієва канва чи фактологічна конкретизація. Л. Февр в рецензії на другий том праці „Феодальне суспільство” з подивом зазначає, що у всій книзі, де стверджується, що у феодальну епоху „абстрактна ідея влади була слабко відділена від конкретного образу володаря”, немає жодної характеристики особистості якого-небудь сеньйора чи державця. Проте це не заважає книзі залишатися одним із найкращих досліджень з даної проблематики.

Звернення М. Блока та Л. Февра на завершальному етапі утвердження „Анналів” до проблем теоретичного характеру свідчить як про зрілість поглядів обох мислителів, так і про усвідомлення ними себе не лише як продовжувачів чи практиків шкіл Ф. Сіміана, Е. Дюркгейма, А. Берра, а як ініціаторів самостійного напрямку історичних досліджень, новаторів і водночас відповідальних за подальшу долю французької історичної науки[68].

Складний воєнний час не минув безслідно і для самого журналу „Аннали”. В 1938-41 рр. він був перейменований в „Аннали соціальної історії”. Під час німецької окупації Франції виходив досить нерегулярно як „Збірники з соціальної історії”, редагуванням яких займався лише Л. Февр, М. Блок не брав участі у випуску журналу, хоч і продовжував у ньому друкуватися під псевдонімом М. Фужер.

Достатньо дискусійним в історіографії залишається питання про нижню хронологічну межу першого періоду існування школи „Анналів”. Одні дослідники називають 1944 р. – дата смерті М. Блока, інші – 1940 р. як початок німецької окупації Франції, яка значно загальмувала все наукове життя. Ще однією датою може вважатися 1946 р. – завершення Другої світової війни та початок відбудови науки у Франції. Український дослідник „Анналів” В. Ададуров взагалі означує кінець першого етапу фактично через визначення початку наступного. Оскільки, на його думку, другий етап школи „Анналів” відзначається домінуванням особистості Ф. Броделя, тому відповідно вододілом виступає 1949 р. – опублікування останнім концептуальної праці „Середземномор’я та середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ”. Думки щодо такої ж дати дотримується російський дослідник В. Бабінцев.

Оскільки ми розглядаємо школу „Анналів” радше через призму новизни та актуальності поглядів її представників, а також в зв’язку з оригінальність пропонованих ними типів організації науково-дослідної роботи, тому, на нашу думку, завершення першого етапу школи „Анналів” слід вважати 1947 р. саме тоді Л. Февр, Ф. Бродель, Ш. Моразе в межах Практичної школи вищих досліджень утворили VІ секцію (економічних і соціальних наук)[69]. Ця установа стала головною інституціональною опорою школи „Анналів” в подальші роки, а її заснування свідчить не лише про утвердження у французькій історіографії ідей М. Блока і Л. Февра, але й визнання школи як такої, окреслення її не як епізодичного гуртка окремих геніїв-істориків, а як домінуючої новітньої історіографічної течії, розробку якої будуть продовжувати все нові її представники. Школа „Анналів” отримала не лише свій друкований орган (власне, з нього вона й почалася), але й власний науково-дослідний інститут, в межах якого пропонувався принципово новий підхід до організації дослідження. VІ секція – це практично перша установа у Франції, створена в першу чергу з метою пошукової діяльності.

Таким чином, перший етап школи „Анналів” можна охарактеризувати як процес поступової еволюції французької історичної науки від ідей позитивізму „методичної” школи до „нової історичної науки”, яка пропонувала перш за все синтез соціальних наук на чолі з історією та істотно розширювала поняття історичного факту і, відповідно, історичного джерела. Історія як наука у Франції подолала кризу ідентичності, у яку її поставила позитивістська філософська думка, спочатку шляхом теоретичних дискусій кінця ХІХ – початку ХХ ст., а потім завдяки практичній реалізації цих постулатів у працях безпосередніх засновників школи „Анналів”.

На той час у 20-40 рр. школа переживала період становлення та утвердження менше в розумі і думках науковців, більшість з яких вже давно відмовилася від позитивістських поглядів, а більше в академічних установах, наукових колах, кафедрах престижних університетів та науково-дослідних інститутах. Звісно, такий наш погляд в жодній мірі не применшує самостійність та оригінальність школи „Анналів”, але ми підкреслюємо, що ідеї цього напрямку не виникли на порожньому місці, а були радше квінтесенцією тривалого періоду дискусій кінця ХІХ – 20-х рр. ХХ ст.; новаторство школи „Анналів” виявилося не в постановці проблем, а скоріше в методиці їх практичного розв’язання – міждисциплінарний синтез та колективні наукові дослідження, огляди та науковий діалог на сторінках видання. Звісно, „Аннали” цього часу ще не демонструють того рівня організації співпраці вчених, який почав оформлятися з другої половини ХХ ст., але вони були першими практиками, показали реальну можливість та ефективність такої роботи, її високий науковий результат.

У перший період свого існування школа „Анналів” була модерним явищем в історіографії, акумулювала новаторський дослід історичного дослідження, який повною мірою був визнаний науковими колами та, як наслідок, ініціював інституціональне утвердження „нової історичної науки”.

Список використаних джерел та літератури

 

І. Джерела

Ариес Ф. Возрасты жизни // Философия и методология истории. – М., 1977

Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. – М., 1986

Блок М. Короли-чудотворцы. – М., 1998

Блок М. Феодальне суспільство. – К., 2002

Февр Л. Бои за историю. – М., 1991

ІІ. Література

Ададуров В. Історія Франції. – Львів, 2002

Афанасьев Ю. Н. Историзм против эклектики. Французская историческая школа «Анналов» в современной буржуазной историографии. – М., 1980

Афанасьев Ю. Н. Фернан Бродель и его виденье истории // Новая и новейшая история. – 1985. – № 5. – С. 62-71

Дубин Б. Мишель де Серто, летописец вычеркнутого // www.ruthenia.ru

Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001

Колесник І. Українська культура та історіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал. – 2002. - № 1. – С. 26-37

Копосов Н. Е. Замкнутая вселенная символов: К истории лингвистической парадигмы // www.nir.ru

Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004

Купченко В. О попытках «завершить» Французскую революцию // Новый мир. – 1999. - №4

Присяжнюк Ю. П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1999. - №2

Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5, №6

Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. Человек в истории. Ремесло историка на исходе века. – М., 1996

Репина Л. «Второе рождение» и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 175-192

Стельмах С. У пошуках утраченої правди: теоретичні дискусії в сучасній українській історіографії // Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка: Серія. Історія. – 2002. – Вип. 63-64. – С. 12-14

Сухоруков В. Д. География и екология в ХХІ в. // География и экономика в ХХІ в. – 2004. - № 1. – С. 9-16

Сучасна українська історіографія: проблеми методології та термінології: Матеріали Всеукраїнського науково-методологічного семінару (Київ, 17 червня 2004 р.). – К., 2005

Таран Л. В. Историческая мысль Франции и России: 70 гг. ХІХ – 40 гг. ХХ ст. – К., 1994

Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ ст.: здобутки і проблеми / За ред. Л. Зашкільняка. – Львів, 2004

Чешков М. Всемирная история и мировая экономика – взаимодействие во времени и пространстве (о Ф. Броделе) // Мировая экономика и международные отношения. – 1989. - № 3. – С. 132-138

Mediavalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. – Т. 1. – К., 1992

ІІІ. Інтернет-джерела

www.ehess.fr

www.college-de-france.fr

www.editions-sedes.com/annales_hss_

www.persee.fr

www.recherche.gouv.fr

[1] Далин В.М. История техники. // Историк – марксист. - 1936. - № 2

[2] Революция 1848-49 гг. - Т.ІІ. - М., 1952. –С. 390, 402

[3] Кон И.С. Философский идеализм и кризис буржуазной исторической мысли. - М., 1959

[4]Далин В. М. Люсьен Февр // Вестник истории мировой культуры. - 1957. -№1

[5]Люблинская А. Д. Предисловие // Блок М. Характерные черты французской аграрной истории. – М., 1957. - С.6

[6]Кон И.С., Люблинская А. Д. Труды французского историка Марка Блока // Вопросы истории. – 1955. - № 8.

[7] Историография нового времени стран Европы и Америки / Ред. кол.: Б. Г. Вебер и др. – М., 1967

[8] Историография новой и новейшей истории стран Европы и Америки / Ред. кол.: І.С. Галкін, І.П.Дементьєв и др. – М., 1968

[9] Дилигенский Г. Г. Обзор журнала «Annales. Economles. Sociétés. Civillisations » // Вопросы истории. – 1962. - №7

[10] Для прикладу назвемо лише деякі з них: Бродель Ф. Свидетельство историка // Французский ежегодник – М., 1984; Годшо Ж О книге Ф.Фюре // Французский ежегодник. 1979. – М., 1981; Годшо Ж Альбер Матьез // Французский ежегодник. 1982. – М.; 1984 ; Ле Гофф Ж. Существовала ли французская историческая школа «Анналов»? // Французский ежегодник. 1968. – М., 1970; Собуль А. Жорж Лефевер – историк Французской революции // Французский ежегодник. 1959. – М., 1961; Собуль А. Классическая историография Французской революции // Французский ежегодник. 1976. – М., 1978; Собуль А. Жорес, Матьез и история Французской революции // Французский ежегодник. 1980. – М., 1982; Таран Л. Теория «исторического синтеза» Анри Берра // Французский ежегодник. 1968. – М., 1970

[11] Соколова М. Н. Современная французская историография. Основные тенденции в объяснении исторического процесса. – М., 1979. Проблемі школи «Анналів» присвячені і ряд інших праць цієї авторки: Соколова М. Н. Современные французские исторические журналы // Французский ежегодник. 1972. – М., 1974; Соколова М. Н. Историческая теория Фернана Броделя // Французский ежегодник. 1972. – М., 1974; Соколова М. Н. Проблемы «глобальной истории» во французской историографии // Вестник Академии наук СССР. – 1978. - №2; Соколова М. Н. Журнал «Анналы» и его эволюция // Новая и новейшая история. – 1984. - №4

[12] Афанасьєв Ю. Н. Историзм против эклектики: Французская историческая школа «Анналов» в современной буржуазной историографии. – М., 1980. Інші праці Юрія Афанасьєва: Афанасьєв Ю. Н. Фернан Бродель и его видение истории // Новая и новейшая история. – 1985. - №5; Афанасьев Ю. Н., Блуменау С. Ф. Современные споры во Франции вокруг великой революции // Вопросы истории. – 1989. - №3; Афанасьев Ю. Н. Эволюция теоретических основ школы «Анналов» // Вопросы истории. – 1981. - №9; Афанасьев Ю. Н. Вчера и сегодня французской «новой исторической науки» // Вопросы истории. – 1984 . - №8

[13] Далин В. М. Историки Франции ХІХ – ХХ веков. – М., 1981

[14] Барг М. А. Проблемы социальной истории в освещении современной западной медиевистики. – М., 1973

[15] Барг М. А. Вопросы метода в современной буржуазной историографии // Вопросы истории. – 1972. - №9; Барг М. А. Категории и методы исторической науки. – М., 1984; Барг М. А. Эпохи и идеи: становление историзма. – М., 1987

[16] Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972; Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М, 1981; Гуревич А. Я. Изучение ментальностей: социальная история и поиски исторического синтеза // Советская этнография. – 1988. - №6; Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. – М., 1989; Гуревич А. Я. Европейское средневековье и современность // Европейский альманах. – М., 1990; Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. – М., 1990

[17] Гуревич А. Я. Этнология и история в современной французской медиевистике // Советская этнология. - 1984. - №5; Гуревич А. Я. Смерть как проблема исторической антропологии: о новом направлении в зарубежной историографии // Одиссей. – М., 1989

[18] Гуревич А. Я. Социальная история и историческая наука // Вопросы философии. – 1990; Гуревич А. Я. Теория формаций и реальность истории // Вопросы философии. – 1990. - № 11; Гуревич А. Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории . – 1991. - № 2 /3

[19] Гуревич А. Я. Уроки Люсьена Февра // Февр Л. Бои за историю. – М., 1991. – С. 501-502

[20] Бессмертный Ю. Л. Историко-демографические процессы в западной Европе ХVI–XVIII вв. в современной науке // Историческая демография: проблемы, суждения, задачи. – М., 1989; Бессмертный Ю. Л. Историческая демография западноевропейского средневековья и начало нового времени. (Характерные тенденции развития) // Современная зарубежная немарксистская историография. – М., 1989; Бессмертный Ю. Л. Жизнь и смерть в средние века – М., 1991

[21] Бессмертный Ю. Л. Школа «Анналов» вчера и сегодня. Споры о главном (к итогам коллоквиума) // Новая и новейшая история. -1990. -№ 6; Бессмертный Ю. Л. «Анналы»: переломный этап // Одиссей. 1991. –М., 1991; Бессмертный Ю. Л. Школа «Анналов»: весна 1989 // Европейский альманах. – М. , 1991

[22] Матеріали конференції були частково опубліковані: Споры о главном. Дискуссии о настоящем и будущем исторической науки вокруг французской школы «Анналов». – М., 1993

[23] Гуревич А. Я. Исторический синтез и школа «Анналов».- М.,1993

[24] Гуревич А. Я. Апории современной исторической науки – мнимые и подлинные // Одиссей. Человек в истории. 1997. – М., 1998; Гуревич А. Я. Избиение кошек в Париже, или Некоторые проблемы символической антропологии // Труды по знаковым системам. - Т. 25. Семиотика и история. – Тарту, 1992; Гуревич А. Я. Подводя итоги… // Одиссей. Человек в истории. 2000. – М., 2000; Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. - М., 2001

[25] Гуревич А.Я Историк конца ХХ в. в поисках метода. Вступительные замечания // Одиссей. – М., 1996

[26] Русская история: проблемы менталитета. - М., 1994; Российская ментальность: материалы «круглого стола» // Вопросы философии. – 1994. - № 1. – С. 25-53; Менталитет и аграрное развитие России (ХІХ–ХХ вв.). – М., 1996; Менталитет и политическое развитие России. – М., 1996; Менталитет и культура предпринимателей России ХVII – XІХ вв.: Сб. ст.- М., 1996

[27] В 1998 р. в Історико-архівному інституті РДГУ відбулася конференція «Історична антропологія: місце в системі соціальних наук, джерела та методи інтерпретації», де вперше було поставлено питання про співвідношення історичної антропології як напрямку у французькій історичній науці з історіографічною ситуацією в науці російській. Про цей же напрямок див.: Михина Е. М. Введение составителя // История ментальностей и историческая антропология. – М., 1996; Культура и общество в средние века – раннее новое время: Методика и методология современных историко-антропологических исследований. – М., 1998; Бессмертный Ю. Л. Историческая антропология сегодня: французский опыт и российская историографическая ситуация // Историческая антропология сегодня: место в системе социальных наук, источники и методы интерпретации. – М., 1998. –С.32-34; История в ХХI веке: Историко–антропологический подход в преподавании и изучении истории человечества (Материалы международной Интернет–конференции) / Под. ред. В. В. Керова. – М., 2001; Кром М. М. Историческая антропология. – СПб., 2004

[28] Политическая история на пороге ХХI века. Традиции и новации / Отв. ред. Л. П. Репина. – М., 1995; Бессмертный Ю. Л. Некоторые соображения об изучении феномена власти // Одиссей. – М., 1995; Бессмертный Ю. Л. Новые подходы к политической истории. – Форум, 1994

[29] Репина Л. „Второе рождение” и новый образ интеллектуальной истории // Историческая наука на рубеже веков / Отв ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001 – С. 175-192; Зверева Г.И. Реальность и исторический нарратив: проблемы саморефлексии новой интеллектуальной истории // Одиссей. - М., 1996; Репина Л. П. Вызов постмодернизма и перспективы новой культурной и интеллектуальной истории // Одиссей. – М., 1996

[30] Бессмертный Ю. Л. Как писать историю: Французская историография в 1994-1997 гг. Методологические веяния. – М., 1998; Бессмертный Ю. Л. Как же писать историю. Методологические веяния во французской историографии 1994-1997 гг. // Новая и новейшая история. – 1998.- №4 – С. 29-42

[31] Человек в кругу семьи: Очерки по истории частной жизни в Европе до начала нового времени / Под ред. Ю. Бессмертного. - М., 1996; Человек в мире чувств: Очерки по истории частной жизни в Европе и некоторых странах Азии до начала нового времени / Под ред. Ю. Л. Бессмертного. – М., 2000

[32] Homo historicus. К 80-летию со дня рождения Ю. Л. Бессмертного: В 2 кн. – М., 2003

[33] Репина Л. «Новая историческая наука» и социальная история.- М., 1998

[34] Историческая наука в ХХ веке. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. И. П. Дементьева, А. И. Патрушева. – М., 2002

[35] Могильницький Б. Г. История исторической мысли ХХ в. - Вып. 2. Становление «Новой исторической науки». – Томск, 2003

[36] Таран Л. В. Французька історіографія. – К., 1991; Таран Л. В. Развитие французской, русской и украинской исторической мысли (70-е годы ХІХ - 40-е годы ХХ века) и изучение Французской революции конца ХVIII века.- К., 1993; Таран Л. В. Историческая мысль Франции и России. - К., 1994

[37]Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. - Львів, 2001

[38] Ададуров В. Історія Франції. Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII ст.).- Львів, 2002

[39] Толочко О. Образ держави і культ володаря в давній русі // Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей. - К., 1994. – Т.3; Александров О. В. Образ світу в літописній «повісті» 6523 р. // Український історичний журнал. - 2000. - №4

[40] Присяжнюк Ю. Б. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX – початок ХХ ст.) // Український історичний журнал. – 1999. - №3

[41] Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. - К., 2002

[42] Зазуляк Ю. Українські легенди «Анналів» // Український гуманітарний огляд. – Випуск. 8. - К., 2002 - С. 88-90

[43] Саме як революцію оцінює появу у 1929 р. журналу „Аннали” відомий історик Пітер Берк (Burk P. The French historical revolution. The Annales school. Stanford, 1990).

[44] Серед праць, де еволюційний характер зародження школи „Анналів” постає найяскравіше, хотілося б відмітити статті представника сучасної анналівської традиції Жака Ревеля (Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5, №6) та працю українського історіографа, спеціаліста з французької історії Вадима Ададурова (Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001).

[45] Журнал „Історичний огляд” залишався провідним та єдиним загально історичним журналом у Франції практично до кінця 20-х рр. ХХ ст.

[46] Габріель Моно про принципи „Історичного огляду” // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 98-99

[47] Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 22-25; Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990. – С. 249

[48] Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990. – С. 116

[49] Оскільки рамки нашого дослідження не дозволяють зупинитися на позитивістському напрямку у французькій історіографії більш детальніше, то вважаємо за потрібне застережити від однобокого трактування значення цієї школи для історичної науки Франції. В діяльності представників «методичної» школи було багато позитивних рис, серед яких хотілося б звернути увагу саме на інституційне оформлення історичної науки як такої. В кінці ХІХ ст. у Франції діяло 71 кафедра історії (для порівняння на початку ХІХ ст. такої не було жодної). Реформи викладання історії у Паризькому університеті провадили Е. Лявісс, Г. Моно, Ш. Сеньобос тощо. В університетах розширилося вивчення стародавньої та середньовічної історії, історії державних установ та права, археології та спеціальних історичних дисциплін. Істориками-позитивістами засновуються професійні об’єднання: «Товариство дослідження епохи Рабле», журнал «Шістнадцяте століття», товариства і журнали «Історія французького протестантизму», «Вісімнадцяте століття», «Французька революція», «Політичні науки», «Історія французьких колоній», «Військова історія» тощо (Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990. – С. 253, 383-385,).

[50] Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990. – С. 246; Жюль Мішлє Передмова до „Історії Франції” (1869) // Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 102-105

[51] Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – С. 26

[52] Особисто в нас така структуризація історичного часу Ф. Сіміана наводить на аналогії з подібним баченням історії Ф. Броделя з його часами довгої, середньої та короткої тривалості.

[53] Французская историография межвоенного периода // Историческая наука в ХХ в. Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки / Под ред. А. И. Патрушева. – М., 2002

[54] Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 27-28, 106-107

[55] Историография истории нового времени стран Европы и Америки / Под ред. проф. И. П. Дементьева. – М., 1990. – С. 381; Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 88

[56] Певні перегуки з нашою думкою знаходимо в І. Олабаррі, який стверджує про наявність теоретичної програми „Анналів” на етапі заснування, проте підкреслює її несистематизований та еклектичний характер, зумовлений прямими запозиченнями певних теоретичних постулатів від багатьох попередників (Олабарри И. «Новая» новая история: структура большой длительности // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – Вып. 2. – Харьков, 2004. – С. 180-181).

[57] Историки и история. – Т. 2. – М., 1998. – С. 794-795

[58] www.cmb.rsuh.ru

[59] Историки и история. – Т. 2. – М., 1998. – С. 755

[60] Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 29

[61] Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 86

[62] Думки щодо пріоритетності прикладних досліджень у М. Блока та Л. Февра притримується і Ж. Ревель: „ Обоє вчених інстинктивно побоювалися всяких теоретичних конструкцій, потенційно обмежуючих думку. Більше того, їх підхід до історії був глобальним в принципі, але за своїм задумом практично емпіричним” (Ревель Ж. Исторические и социологические науки во Франции. На примере эволюции школы Анналов // Новая и новейшая история. – 1998. - №5. – С. 87).

[63] Гуревич А. Я. О кризисе современной исторической науки // Вопросы истории. – 1991. - №2/3. – С. 33

[64] Могильницкий Б. Междисциплинарный синтез: уроки школы «Анналов» // www.klio.tsu.ru

[65] А. Гуревич розцінює праці М. Блока „Королі-чудотворці” та „Феодальне суспільство” і Л. Февра „Проблема безбожності у ХVІ ст.: релігія Рабле” як першу безпосередню практику історичної антропології – нового напрямку історичних досліджень. (Див.: Гуревич А. Я. К пониманию истории как науки о человеке // Историческая наука на рубеже веков / Отв. ред. А. А. Фурсенко. – М., 2001. – С. 166-174).

[66] Дюпон-Мельниченко Ж.-Б., Ададуров В. Французька історіографія ХХ ст. – Львів, 2001. – С. 29

[67] www.cmb.rsuh.ru

[68] Загостреними патріотичними почуттями переповнена вся книга М. Блока „Апологія історії”, а сама її назва свідчить, що автор вважав становище історичної науки у Франції таким, яке потребує захисту.

[69] Див. історію створення VІ секції та її перетворення в Школу вищих досліджень соціальних наук на офіційному сайті цієї установи – www.ehess.fr