Українська повстанська армія

Зміст

Вступ

Історія створення та бойові дії

Структура

Тактика та акції

Діяльність УПА

Присяга вояка УПА

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Аргументи противників визнання подвигу упівців на офіційному рівні зводяться до посилань на праці радянських „істориків” та деяких „об”єктивних науковців” сучасності, переважно - російських. Попри всі „за” і „проти”, очевидним є те, що радянська історіографія у плані дослідження проблеми українського визвольного руху 40-50-х років (це називали тоді „бандерівщиною”) виконувала конкретне політичне замовлення. Воно полягало у замовчуванні правди про діяльність Української Повстанської Армії, створення ряду легенд та міфів про „хлопців із лісу”. Одним з таких міфів, який насаджувала радянська історіографія про УПА, був міф про її нібито махровий націоналізм, який доходив до ненависті до всіх неукраїців. Офіційних істориків не цікавило, що це абсолютно не відповідало тим програмним положенням, які було розроблено УПА і покладено в основу її політики по відношенню до представників інших націй – національної політики.

Розберемо, що собою являла Українська Повстанськая Армія, її склад, основні завдання та значення діяльності.

Українська повстанська армія

 

Роки існування 1942 — 1954

Країна Україна

Приналежність Україна

Рід військ партизанська армія

Організаційно-штатна структура найбільше 40 000 (1944)

Девіз Слава Україні — Героям Слава!

Війни/битви Друга Світова війна, Війна з СРСР

Визначні командири Роман Шухевич

Українська повстанська армія (УПА) — підпільна збройно - політична формація, створена на Заході України у червні 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН(б). Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської окупації.

УПА діяла по 1953 рік, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-60-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. - Василь Кук.

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. Але з 2005 року в Україні офіційно стяткуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

Історія створення та бойові дії

Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з вибухом Другої Світової війни отаман Тарас Бульба-Боровець в районі поліського села Олевського для боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною ж назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА).Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає особливу увагу на пропаганду визвольної боротьби серед інших народів, поневолених Москвою чи Німеччиною.

Зокрема, ставилося завдання приєднати їх до національно-визвольної боротьби українського народу. З цією метою широко пропагувалася політична концепція ОУН боротьби за національні держави («Свобода народам і людині»). Важливе значення у зв’язку з цим надавалося відповідному поводженню відділів УПА під час постою в чужонаціональних селах. Так, в інструкції для організаторів виховної роботи серед воїнів УПА (датованій червнем 1943 року), наголошувалося: «не сміє бути шовіністичної поведінки” (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України - ЦДАВОВУ:Ф.3833.-Оп.1.-Спр.95.-Арк.2.)

У ворожих арміях було достатньо елементу, потенційно прихильного до українців та їх визвольної боротьби. Абстрагуючись від цього, націоналісти почали готувати сприятливий грунт для залучення представників решти націй до участі у спільному фронті. Найбільш прихильними, як виявилося, були представники тих народів, що у 1917-1921 пройшли схожий з Україною шлях від національного відновлення до, зрештою, поневолення з боку московських більшовиків. Перш за все це – грузини, горці Кавказу, азербайджанці, вірмени, народи Середньої Азії. А тим паче – народи Балтії, ще зовсім недавно – незалежної, а нині втягнутої в боротьбу інтересів нацистів та більшовиків. Прихильно ставилося до українського національно-визвольного руху і чеське населення Волині. При облозі Іваничів воно добровільно постачало харчі для українських повстанців. Багато чехів-поліцейських залишали свої становища в окупаційній адміністрації й переходили до УПА. У вересні 1943 року, наприклад, таке вчинили 4 шуцмани в Порицькому районі Волинської області. (ЦДАВОВУ:Ф.3833.-Оп.1.-Спр.118.-Арк.44)

Найбільш простим та ефективним методом залучення репрезентантів інших націй було поширення листівок у військових частинах, до яких такі репрезентанти входили. Листівки друкувалися підпільно, переважно в друкарнях Одеси, де діяло оунівське підпілля. Для представників кавказьких народів, зокрема для грузинів і вірмен, листівки випускалися на рідних ним мовах.

Осінню 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що й також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Д. Клячківський, Р. Волошин, Я. Бусел. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдонім Клим Савур), а шефом штабу — полковник УНР Леонід Ступницький (Гончаренко), начальником оперативного відділу став полковник УНР М. Омелюсік. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська рефернтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон (Орлик) загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Ярослав Старух і Іван Клімов, яких були розстріляні.[1]

УПА постала на Поліссі й Волині передусім як і для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани на Україні в 1941—45 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як наприклад, як і члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

З її ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА являлася також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла 1943 й частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх з свого боку провокували німці.

Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольованою УПА, названо УПА «спільниками Москви». У травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце, а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Каширський. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині.

У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських "шуцманшафтів". У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних увязнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в'язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір в Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець - Ковель - Костопіль - Рівне захоплені силами українських повстанців.[2] [3]

У липні-серпні 1943 р. німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було відмічено 35 боїв, в серпні – 24, у вересні – 15. Німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА – 1237 убитих і поранених[4][5].

Осінню 1943 р. окупаційна влада провела новий наступ на райони, "заражені націоналістичними бандами", яким командував обенгрупенфюрер СС Г.Прюцман[6]. У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА – 414 бійців.[7] Хоча німецьким каральним військам і не удалося повністю знищити загони УПА, але їм удалося істотно понизити антинімецькі акції УПА.[8][4]

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Головне командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений натоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами.

Впродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із розміщеними на Україні частинами угорської армії, так і з румунами і з в лютому 1944 з польським підпіллям (Армія Крайова), про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність.[Джерело?]

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20—25 тисяч осіб.[Джерело?]

Структура

Територіально УПА ділилася утроє: УПА-Північ (Волинська, Рівенська і частина Житомирської та Київської областей); УПА-Захід (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська та частини Закарпатської і Чернівецької областей), з окремою воєнною округою «Сян» (Перемищина, Холмщина, Лемківщина); УПА-Південь (частини Вінницької і Хмельницької областей). Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки. Спроби утворити четверту групу УПА-Схід не здійснилися.

Територіальні штаби УПА і деяких куренів та загонів мали такі відділи: оперативний, розвідчий, вишкільний, політично-виховний, організаційно-персональний і тиловий. До тилового відділу належали інтендантура й Український Червоний Хрест (голова К. Зарицька) з медичним персоналом, що, ясна річ, не був винятково українським. Командування загонів мали таку структуру: командир, бунчужний, політітичний-вихователь, санітар (деколи лікар), начальник розвідки й польової жандармерії. У куренях іноді були і капелани.

Комплектування загонів відбувалося на добровільних засадах, проте на початку фахівців було мобілізовано. Щоб доповнити старшинські кадри, організовано вишкільні курси: існували старшинська школа «Дружинники» з шестимісячною програмою, курси санітарів, медсестер, мінерів, політвихователів, адміністраторів.

Тактичною одиницею УПА був загін — сотня або курінь. Бойовий стан сотні становив 150—200 вояків; проте звичайні сотні були неповні. Загони озброєно легкою піхотною зброєю, включаючи важкі скоростріли, ґранатомети й протипанцерні рушниці, а подекуди й малі гармати. Уже за перших місяців радянської окупації було здійснено перехід до дії меншими загонами, щоб збільшити маневренність й полегшити забезпечення провізією. Спершу в УПА існували лише функціональні ступені: курінний, сотенний, чотовий, ройовий. Згодом, ухвалою УГВР, введено підстаршинські ступені: старший стрілець, вістун, булавний, старший булавний; — і старшинські: хорунжий, поручник, сотник, майор, полковник, генерал. Ступені генерала мали Роман Шухевич (Т. Чупринка) і шеф генерального штабу Д. Грицай (Перебийніс), ступені полковника — їх наступники на цих постах: Василь Кук (Коваль) і О. Гасин (Лицар), а також командири УПА-Захід та УПА-Південь: В. Сидор (Шелест), Омелян Грабець (Батько), перший головний командир УПА Д. Клячківський та інші.

Зброю та однострої УПА здобувала від ворога або купувала на чорному ринку. В УПА існувала тільки піхота, за винятком початків УПА, коли були й кінні частини та гармати. У сотнях, як правило, були два машинні скоростріли і 8—10 автоматичних рушниць, звичайні рушниці та автоматичні пістолі. Зброя була німецького, радянського, угорського, польського, чеського і румунського виробу.

За перші роки радянської окупації УПА провела кілька великих політичних і збройних акцій, спрямованих проти примусової мобілізації до радянської армії, переслідування Греко-Католицької Церкви, вивозу населення. У лютому 1946 була проведена антивиборча акція, а згодом протидія примусовій колективізації. У цих акціях УПА нападала на станиці НКВС, звільняла політичних в'язнів, вбивала колаборантів. Було поширено підпільну літературу, влаштовувано пропагандивні збори населення. У 1947 здійснено, частинний розпуск загонів УПА і включено їх у збройне підпілля, іншим доручено «леґалізуватися». Оперативними одиницями УПА, замість сотень і куренів, стали рої й чоти.

Тактика та акції

За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. Під час засідки УПА був важко поранений у квітні 1944 генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. По мірі того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандивні. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків та зимою 1944—45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945—46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити до допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з новиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВД включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950 - их років.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Беришин залишався у підпіллі до 1991 р.

Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їх завданням було протистояти польським коммуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему бункерів, не дали бажаних наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал Кароль Свєрчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.

Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УРСР, інші до Західної Німеччини й Австрії, де були добиті рейдами УРСР (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осені 1953.

В УПА були різні неперіодичні видання. У 1944—46 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською, словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Д. Маївський (П. Дума), Й. Позичанюк, П. Полтава, О. Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети В. Волош-Василенко, М. Боєслав та інші; мистці Н. Хасевич і М. Черешньовський. Бібліографію видання УПА склав Л. Шанковський: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).

Діяльність УПА

Діяльність УПА на Кубані

ОУН відстоювало ідею Української Самостійної Соборної держави, яка повинна б включати і українські етнічні землі Кубані. Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з роїв «Північної походної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 року він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні з'язки були встановлені з оунівцями Маріуполя. Від квітня 1942 року існував канал старшин та підстаршин УПА, які були уповноважені Проводом ОУН створити Козачу Повстанську Армію Кубані. У початків даної армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уроженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Днипро»), а також Дмитро Коваленко-(«Мить») з Приамур'я. В осені 1944 року на Кубані діяло дві повстанськи сотні — «Шума» (85 люд.) і «Гомона» (125 люд.), а також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожній. Повстанська армія на Кубані проіснувала до 1950 року.[Джерело?]

Діяльність УПА в Закерзонні

 

Присяга вояка УПА

(затверджена УГBP і введена наказом ГВШ ч.7, з 19. VII. 1944.)

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в pyки збpoю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кpoв'ю ycix Найкращих Синів України тa перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись зa повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників тa здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій бopoтьбi не пожалію нi кpoви нi життя і буду битись дo останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою тa нещадним дo ворогів землі української. Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном. Буду виконувати вci накази зверхників. Суворо зберігагиму військову і державну таємницю. Буду гідним побратимом y бою тa в бойовому життю вciм своїм товаришам пo збpoї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, тo хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде нa мене зневага Українського Народу.

Висновок

Бойові дії засвідчили: військові формування з неукраїнців виявилися не менш боєздатними, аніж власне українські, що пояснювалося по-перше, високою військовою підготовкою вояків - неукраїнців, які її проходили у складі Вермахту або Червоної Армії, а по-друге – психологічним фактором: грузини, узбеки, литовці, білоруси та інші боролися в складі УПА і за інтереси своїх націй, своєї батьківщини. Українським націоналістам вдалося переконати представників інших народів, що єдино правильною стороною у війні є сторона УПА, а не сторона нацистської Німеччини чи СРСР. Адже тільки в лавах УПА поневолені народи мали можливість боротися за свою незалежність.

Наявність збройних формувань не українців загалом за період Другої Світової війни перекреслює хибні уявлення про те, що українські націоналісти спиралися лише власне на український народ і не залучали представників інших народів. Фактично, націоналісти свідомо пішли на відкидання формування мононаціональних військових частин, а перейшли до полі національної армії, в якій, однак, не українці мали б свої окремі частини, так звані легіони. Фактично, ми маємо унікальний в світовій історії приклад існування так званого „націоналістичного інтернаціоналу”, суть якого виходила з того, що народи СРСР та Східної Європи включаються у спільну боротьбу проти поневолювачів за свої власні незалежні держави, існування яких обумовлювалося б правом кожного народу жити у своїй власній національній державі, а не в „імперії”, „союзі” чи „рейху”.

Успішний досвід спільної боротьби поневолених націй під стягами УПА зробив можливим оформлення спільного координаційного, в першу чергу – політичного центру, що ставив за мету об’єднання спільних зусиль і керування силами й потугами українського та інших поневолених народів у війні. Саме Перша Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії дала поштовх утворенню такого міжнаціонального координаційного політичного органу як Антибільшовицький Блок Народів.

Та самим основним виокремлю те, що приклад спільної боротьби різних народів Європи та Азії під прапорами Української Повстанської Армії за свої власні національні держави, за свої власні національні та соціальні інтереси, а не за інтереси німецьких нацистських чи червоних російських імперіалістів був практично єдиним і унікальним по своїй суті в історії Другої Світової війни.

Під час збройної боротьби проти двох диктатур, двох імперіалізмів і двох окупаційних армій за волю і самостійність українського народу загинуло приблизно 20000 вояків УПА і членів збройного підпілля.

У другій половині 1950-х років збройна боротьба в Україні припинилася.

Але змагання за ті самі цілі - за нашу національну і соціальну свободу, за право української нації на життя і свобідний розвиток, за Українську Самостійну Соборну Державу - не припинялися. Боротьба продовжувалася і продовжується в інших обставинах іншими методами.

Список використаної літератури

1. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. -- К.: Академія, 2001.

2. Герчанівський Д. Вигнати окупанта. – Мюнхен: Видавництво Крайової Управи Братства колишніх Вояків 1 – ої Української Дивізії УНА в Німеччині, 1963. С.48.

3. Вишнівський О. Базар. Голгота 359 – ти. – К.: Незборима нація, 1997. – Ч. 17 (130). С.3.

4. Сторінки історії України ХХ століття”, К.: Освіта 1992 р. стор. 170 – 194, Маковійчук І. М., Пилявець Н. Г.

5. Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний pедактор Володимир 6. Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

7. Лебедь М. Українська Повстанська Армія. — Мюнхен, 1946.

8. Літопис Української Повстанської Армії. В 5 т. — Торонто 1976—1981.