Участь вінничан в Русі Опору

Участь вінничан в Русі Опору.

 

План:

 

1. Вступ

2. Концентраційні табори на території України

3. Українці у нацистських таборах смерті

4. Висновок

5. Література

Вступ

 

У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб’язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, головним стало все – страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Війна спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона – у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона – у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Для нас війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення й відданості, мужності і непокори.

Зараз, коли годинник історії відраховує перші роки двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни. Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас завтра.

Тому, оглядаючи більш ніж півстолітній шлях, пройдений нашим народом після вікопомного 1945-го, ми як ніколи зримо і всеосяжно сприймаємо не затьмарену роками та подіями панораму Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні, що стала символом незламності народного духу, яскравою зіркою на небосхилі кривавого, драматичного і героїчного століття. Ось чому народи світу, всі чесні люди Землі схиляють свої голови, вшановуючи пам’ять полеглих і віддаючи належне живим учасникам цієї, тепер вже далекої, війни, які ратним подвигом своїм і самовідданою працею забезпечили Велику Перемогу.

Полум’я другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. У вир війни було втягнуто 61 державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала більше 50 мільйонів життів.

Як і в роки першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанні 22 червня 1941 р. на її землю впали перші німецькі бомби. Водночас гітлерівські дивізії вдерлися на нашу територію, плюндруючи все на своєму шляху. Бійці чинили героїчний опір, але перевага була на боці ворога. Розрахунок нацистського керівництва робився на те, щоб, скориставшись раптовістю агресії, жорстокістю, тотальними методами ведення війни, звірячим ставленням до мирного населення, зламати волю і здатність нашої армії та народу протистояти сталевій армаді вермахту, чинити опір „вищій расі”. Але гітлерівці жорстоко прорахувалися. Ворог зустрівся з масовим героїзмом народу.

Смерч війни двічі пройшовся по нашій землі – в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення. Понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944-го – палахкотіла на українській землі Велика Вітчизняна війна. Невимовно тяжких втрат зазнав українській народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам. На бій йшли мобілізовані і добровольці чоловіки і жінки, робітники і селяни, комуністи і безпартійні, атеїсти і віруючі, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі встали всі, навіть діти „ворогів народу”, молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в’язні сталінських таборів.

Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах! Пам’ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов’язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом „Барбаросса” 80% населення західних областей СРСР підлягали знищенню, а решта 20% мали стати робочою худобою.

У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх. Багато хто загинув. На вівтар Перемоги Україна поклала мільйони людських життів. Їх імена вкарбовано у вічність. Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Всіляка турбота про них, постійна увага до рятівників Вітчизни та світової цивілізації – святий обов’язок і справа честі держави, суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. На жаль, сьогодні багато хто з ветеранів війни лишається наодинці зі своїми проблемами. А шкода. Турбота про них - не примха, а життєва необхідність, і це повинні розуміти всі.

Події другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Батьківщини, своїх осель і родин. Наш громадянський обов’язок – увічнити пам’ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії. Про це створено тисячі книг , кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого – у народній пам’яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім’я Перемоги. Ця пам’ять незгасна. – вона у наших серцях.

У цій роботі я спробувала дослідити проблему військовополонених в роки Другої світової війни, які десятками, а то і сотнями тисяч потрапляли до рук ворога. Рядові бійці і офіцери ставали жертвами військової некомпетентності та волюнтаризму. В концтаборах радянські військовополонені піддавалися витонченим знущанням, їх морили голодом і холодом, непосильною працею. В роботі є документальні свідчення жителів М. Вінниці, чиї батьки та діди пережили воєнне лихоліття.

Концентраційні табори на території України.

 

Діти щебечуть.Сивіє м’ята,

Сивіє м’ята, синя трава.

Скільки убито і розіп’ято,-

Знає земля, як стара вдова. А. Малишко

 

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. Так ведеться споконвіку. Долі тих, кого війна розчавила своїми вогняними колесами, поділив по суті, весь кістяк кадрової армії Збройних сил Радянського Союзу. Під гусеницями німецьких танків гинули роти й батальйони, в оточенні і в полоні опинялися цілі дивізії, корпуси й армії... Якщо в оборонних боях першого воєнного півріччя полягли сотні тисяч, то кількість тих, хто незабаром міг позаздрити їм, - військовополонених, була набагато більшою й становила мільйони чоловік.

 Розгубленим, беззбройним, часто-густо контуженим і пораненим людям переможці одразу ж давали зрозуміти: „Ви ніхто! Ваше життя віднині нічого не варте”. Й усвідомлення цього не залишало тих, хто потрапляв у німецький зашморг, уже ніколи.

Від краю до краю Україна була вкрита мережею концтаборів для військовополонених, гетто і таборів для цивільного населення. В Україні діяли 106 таборів смерті для військовополонених. Доля воїнів, які опинилися в полоні, стала трагедією величезного масштабу. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював:”...будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується”.

Від перших хвилин полонених нещадно били, аби поставити їх у принизливе, безправне становище, розтоптати людську гідність, позбавити сили волі до опору. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували „ для потреб німецької армії”. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, „харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами”, їх годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали навіть без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування. Як правило, полонених, вишикувавши у нескінченні колони, примушували здійснювати піші марші по 50-60 км. на добу. Такі виснажливі переходи міг винести не кожний. В архіві зберігся звіт німецьких унтер-офіцерів Хельцля й Ціммерера від 12 жовтня 1941 р. про „транспортування” 4200 військовополонених, захоплених під Мелітополем. Перед початком маршу кожен отримав по четвертинці буханця хліба. Пити нічого в дорогу не дали. За весь день не зустріли жодного колодязя. Через 20 км шляху почалися перші протести серед полонених. Дехто з них не міг далі йти через фізичну слабкість та поранені ноги. Лише застосування сили примусило рушити цих людей далі. Через 35 км вони сотнями падали край дороги. Не діяла навіть погроза розстрілу. З сутінками обурення серед полонених сягнуло такої сили, що подальше просування відбувалося дуже повільно і з великими труднощами. Кому пощастило дістатися табору, були зовсім виснажені й нездатні наступного дня підвестися. Хто не мав сили рухатися в колоні, тих охорона вбивала. Це правило не знало винятку. Про кількість тих, хто ставав жертвою„пострілу милосердя”, можна судити з такого прикладу: під час руху п’ятитисячної колони військовополонених з с. Степанівна Луганської області ( відстань 45 км. ) охорона вбила 150 чоловік.¹

Чергові страхітливі випробування починалися з прибуттям до таборів військовополонених. Вони були пов’язані зі смертельно небезпечною для багатьох процедурою: виявленням неблагонадійних – невід’ємною складовою ідеологічного фону війни Німеччини з СРСР. На кожного в’язня заводилася облікова картка з відповідним номером.

Цей же номер, як тавро, великими цифрами ставили на руці вище кисті хімічною фарбою. Крім того, на спині шинелі чи гімнастерки ставився надпис такою ж фарбою „КГФ” („Крісгесгефангенс”–„військовополонений”).У великих таборах військовополонених розподіляли за національною ознакою на полки та батальйони.

________________________________________________________

^1.Безсмертя-Книга пам’яті України 1941-1945: Науково-публіцистичне видання/ Гол. редколегії І. О. Герасимов. К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга пам’яті України”,2000, арк. 196.

Та головною метою табірних спецслужб було виявлення політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по різному. Часто не годували по 4-5 діб. Потім приходив комендант з перекладачем, попереджав: „Доки не викажете всіх комуністів, комісарів, особистів, євреїв, їжу ніхто не отримає”. Така прямолінійність не завжди була ефективною. Частіше доводилося вдаватися до послуг „стукачів”, яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей з нестійкими принципами і переконаннями, які підлещувалися до німців, формувалась і табірна поліція. Її використовували для дотримання порядку серед полонених у межах табору.

Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, „Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у ”Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах – більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському – 25 тисяч. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених, найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори на вул.. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво – Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Більшу частину полонених, які перебували в них, складали солдати і офіцери військ Південно – Західного фронту, в основному українці, хоча серед них були і росіяни, білоруси, євреї та представники інших національностей.

Багато років стосовно одних з найстрашніших – Дарницьких концтаборів – в науковому обігу з книги в книгу переходить цифра загиблих там – 69 тис. чоловік. Насправді йдеться, як свідчать архівні дані, лише про два з цих таборів. Один з них був розташований посеред лісу, на околиці Дарниці, між автомобільним шосе і залізницею. Довжина його була 1.5 км, ширина близько 1 км. За полотном залізниці в 1943 р. після визволення цих місць від загарбників співробітниками Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів німецько – фашистських окупантів було знайдено чотири ями. Земля в них осіла. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченням місцевих жителів – виключно полоненими, причому, здебільшого українцями. Під час паталого-медичної експертизи знайдених трупів в їхніх шлунках не було виявлено жодних ознак їжі. Тобто, всі жертви померли голодною смертю.¹

Другий табір був розташований на місці колишнього авторемонтного заводу. В цьому таборі була „лікарня” для військовополонених. Хворі і поранені, за свідченнями вцілілих очевидців, лежали з пов’язками, крізь які просочувався гній, в ранах заводилися хробаки. За територією цього табору було знайдено п’ять рядів могил, а далі – ями розміром 6 на 3 м. Всі вони були заповнені трупами. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах, то виходить, що на території лісу біля великого табору у знайдених ямах були останки 11 тис. полонених; на кладовищі і поблизу нього – близько 40 тис.;в інших місцях навколо цих двох таборів – 17 тисяч. Усього – близько 68 тис. трупів. А крім цих двох таборів були ще два, в яких загинуло, за неповними даними, понад 60 тис. чоловік. Отже, в Дарницьких таборах загинуло від хвороб, екзекуцій, голоду і холоду близько 130 тис. радянських військовополонених.²

Таким же страхітливим був концтабір у Києві на вул.. Керосинній. Цей табір – страшний символ нелюдського ставлення фашистських окупантів до полонених. Недарма саме його відвідали у вересні 1941 р. глава каральних органів Німеччини Г. Гіммлер і гауляйтер України Е. Кох, щоб на власні очі пересвідчитись, як виконуються інші директиви по нищенню народів окупованих земель, у тому числі і України.

Продовжуючи цю складну і болючу тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру і долі військовополонених. Бабин Яр – це трагедія і єврейського народу, представників якого розстріляно понад 150 тис., і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих сягає 200 тис. чоловік, включаючи і військовополонених. Про долю останніх слід сказати, що крім згаданих вище близько 3 тис. військовополонених з концтабору по вул. Керосинній, у Бабиному Яру, в цьому страшному місці, знищено ще десятки тисяч військовополонених Червоної армії.

_______________________________________________________

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000,арк.198.

²Там само, арк.198.

Не менш зловісну славу серед жителів Києва мав табір військовополонених, розташований на вул.. Інститутській, 5. Там перебувало кілька тисяч військовополонених, які працювали на відбудовних роботах у місті. Навіть тих полонених, які працювали на окупантів, останні не вважали за потрібне годувати належним чином. Через недоїдання і хвороби смертність була надзвичайно високою. Трупи померлих закопували тут же у дворі.

Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували у спеціальних таборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організацій підпілля, саботажу. Воїни Червоної армії в своїй більшості тримали себе, як справжні патріоти своєї Вітчизни. І смерть вони теж зустрічали, як і належить справжнім солдатам. В цьому зв’язку не можна не сказати про героїчну поведінку перед розстрілом 100 українських моряків – військовополонених. 10 січня 1942 р. їх гнали колоною біля Сінного базару до місця розстрілу в тридцятиградусний мороз. Вони йшли по снігу босоніж, руки у кожного скуті ланцюгами. Йшли впевнено і співали пісню „Раскинулось море широко”.¹

Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював в’язнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.

Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво – Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли. Поранених німці об’єднали з полоненими і утворили там табір.

^{_____________________________________________________________________________________________}

¹Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.

За приблизними підрахунками, бо точно це встановити, на жаль, неможливо, на Київщині мученицьку смерть прийняли близько 250 тис. військовополонених, переважно українців.

На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумно – відомими своїми жорстокими умовами були, крім Дарницького і Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), „Цитадель”(у Львові), Володимир – Волинський(Волинська область), „Уманська яма” (Черкаська область), „Хорольська яма” (на Полтавщині), Рава – Руський (Львівська область), „Гросс – лазарет” у Славуті (Хмельницька область). Під стаціонарні табори використовувались перші – ліпші приміщення, навіть поле просто неба, обнесене кількома рядами колючого дроту, через який пропускався електричний струм високої напруги.

Влітку 1941р. у с. Богунія поблизу Житомира створено табір військовополонених, де зібрано до 100 тис. червоноармійців і командирів. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам’яних будівлях, більшість поділила долю диких тварин. Через велику скупченість люди не в змозі були не тільки лежати, а й стояти. Сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу ніде – так і вмирали, звалюючись один на одного.

Та остаточно добити невільників, які все ще чіплялися за життя, мав такий безвідмовний метод, взятий на озброєння фашистськими катами, як голодомор.

Коли до того чи іншого табору прибувала чергова партія бранців, їх не годували по кілька днів, іноді тиждень, аби знесилити фізично, зламати морально. Голод здатний був приборкати будь – який протест. В той же час харчування було єдиною надією в’язнів на виживання. Але що це було за „харчування”!

Табірна „хроніка” пригадує такі „вишукані” обідні меню. Після тривалого, до тижня, голодування людям видали качани капусти, буряк, кукурудзу і просо, все у сирому вигляді, за такою нормою: одна капустина - на 20 чоловік, один буряк і один качан кукурудзи – на 6 чоловік. а ще іноді видавали „хліб”, випечений спеціально для військовополонених, називався „руський”: 50% житніх висівок, 20% буряка,, 20% целюлози, 10% соломи. Після таких „обідів” у місцях розташування таборів, уздовж шляхів, де проходили колони полонених, не залишалося ні трави, ні листя на деревах. Все, як свідчать очевидці, поїдали жертви фашистського голодомору. На грунті голодувань люди божеволіли, вдавалися до трупоїдства, щуроїдства.

Катюги не залишали приреченим жодних шансів на виживання. Відбувались жахливі сцени німецьких звірств. У жовтні 1941 р. через Вінницю рухалася велика колона військовополонених. Населенню стало це відомо напередодні. І кожна сім’я вважала своїм обов’язком нагодувати бідолах. Уздовж Немирівського шосе стояли вози з провізією, хлібом, фруктами тощо, жінки з горщиками і каганцями готової їжі. Чекання було досить довгим, а день – спекотним. Та ось колона почала наближатися. Раптом конвой кинувся розганяти людей, розкидати їжу, топтати її ногами. Військовополонені, побачивши їжу, прорвали конвойне оточення і тут начальник конвою надав наказ стріляти.¹ У наведеному випадку німецька охорона стріляла по полонених. Але часто фашисти нещадно карали населення за прояв людяності, та навіть смертельна небезпека не зупиняла патріотично настроєне населення. І якщо у страшні роки фашистського полону комусь із бранців щастило вижити, то цим вони могли завдячувати передусім українському населенню, особливо жінкам, які намагалися врятувати кожного. Нещасних атакували міріади паразитів – справжніх господарів убогих табірних приміщень . Воші, клопи, блохи добивали у прямому розумінні цього слова, невільників . Як тільки сіріло , змучені за ніч люди бралися бити вошей , особистого ворога кожного . І навіть у вечірній час поблизу мізерного електричного ліхтарика юрмилися десятки людей, які займалися все тим же .Адже по три-чотири місяці не було змоги помитися, продензифікувати одяг. Отже, німецькими властями штучно створювалися умови для поширення смертоносних пошесних хвороб. Уже з вересня 1941 р. у таборах почалися масові шлункові захворювання, переважно дизентерія . А з жовтня набрала обертів епідемія висипного тифу. Люди вимирали цілими бараками. І не дивно: лікарі з військовополонених не мали ні медикаментів, ні інструментів , а німецькі ескулапи , якщо й приходили, то тримаючи у руках довгу жердину , ближче котрої полонений, хто б він не був , не міг підходити . Німецькі власті навмисно викликали епідемічні захворювання , добиваючись їхнього поширення, бо хворі на пошесні хвороби перебували разом із здоровими. Через тісноту й скупченість це викликало масове зараження людей.

Зима 1941-1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених . Союзником фашистських нелюдів став не тільки голод та хвороби, а й холоди, оскільки приміщення таборів не опалювалися.

^{_________________________________________________________________________________________}

¹ЦДАГО України, ф.166, оп. 3, спр.246, арк.30.

Протягом усієї війни відбувалося переміщення величезних мас військовополонених з оперативних районів в глибокий тил . Передача військовополонених здійснювалася у пересильних(етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли в постійно діючі табори для рядового й сержантського складу, так звані шталаги, і для офіцерів – офлаги .

Табірні умови, спрямовані лише на те, щоб вигубити якомога більше в’язнів, зламати морально тих, кому пощастить вижити, здавалося б, геть виключали будь-який опір мучителям. Німецька табірна адміністрація попервах відкидала саму можливість організованої боротьби, окремі стихійні спалахи незадоволення негайно й жорстоко придушувалися силою зброї. І все ж, незважаючи на неймовірно важкі умови й заходи адміністрації на роз’єднання бранців за національною, службовою та іншими ознаками, на планове перемішування і перетрушування контингенту, у таборах знаходилися сильні, мужні люди, котрі потай вивчали, добирали і гуртували не занепалих духом. Групи табірного опору проводили антифашистську „пропаганду пошепки”, аби піднести бойовий настрій в’язнів, вистежували й знищували зрадників, встановлювали зв’язки з місцевим підпіллям. Ставилися дві основні мети: по-перше, підтримати й допомогти вижити близьким за настроями і духом „ товаришам по нещастю” і, по-друге, готувати й здійснювати втечі полонених на волю, до партизанів.

Роботу патріотів ускладнював обмаль часу для вивчення людей. За найменшої підозри німці негайно змінювали весь склад табору, оновлювали охорону. В багатьох випадках службі вдавалося вкоренити у середовище полонених своїх агентів-провокаторів і здійснювати арешти.

Найбільше шансів на успіх давали втечі з „робочих команд” поза таборами. Хоч „Пам’ятка для охорони робочих команд з російських військовополонених” вимагала за найменшої підозри стріляти „без попередження”, все ж люди йшли на смертельний ризик. Досить поширеними були втечі під час транспортування в поїздах. Сміливці, розібравши підлогу в теплушці, викидалися вночі на полотно залізниці між рейками.

Набагато складніше було організувати втечу безпосередньо із стаціонарного табору військовополонених. А проте підпілля, де воно було, розробляло плани втеч і навіть повстань. Часто такі наміри були нереальними, іноді навіть фантастичними, але це підтримувало душевні сили в’язнів, надії на кращу долю.

Доля Блеснюка Олексія Михайловича, який народився в 1935 р. в м. Вінниці та бачив війну на власні очі у маленькому сердечку закарбувала все, чим він поділився сьогодні із нами.

Батьку Олексія Михайловича, Михайлу Андрійовичу теж вдалося втекти із концентраційного табору, що знаходився на території України. До війни він був шофером, це була дуже привілейована професія, адже в ті часи і машин було ще дуже мало, і керувати ними вміли лише одиниці. Мати, єврейка, не працювала, але це й не потрібно було, бо і на батькову зарплату жили дуже добре. Отож, із раннього дитинства у Олексія Михайловича залишилися лише найприємніші спогади: сімейні походи до кінотеатрів, ігри з друзями (де він, чомусь, завжди був найменшеньким) . У ті часи Вінниця - рідне місто оповідача – скидалася швидше на маленьке село, сусіди на одній вулиці були взагалі як за родичів, жили там і євреї, і українці, і росіяни, і хто не є, але ніхто не зважав на національність. До війни люди і не знали, що це таке, і як так може бути.

У 1939 році розпочалася Фінська кампанія і батька як водія забрали на війну. Повернувся Михайло Андрійович цілим та неушкодженим.

Трохи пізніше розпочалася кампанія по радянізації західних областей України і батька знову забрали до армії. Цього разу він працював водієм на машині швидкої допомоги. Слава Богу і цього разу минулося – повернувся живим і неушкодженим, привіз багаті трофеї : фуражки, сувої тканин, та туфельки маленькому сину, які той не хотів знімати навіть на ніч! У сім’ї народився ще один син і, здавалося, нічого не передвіщало біду, але ... Розпочався наступ гітлерівських військ і на Радянський Союз. Це був 1941 рік, батька забрали практично зразу, а сім’я опинилася в окупації. У місті розпочалося таке, що страшно навіть згадувати: бомбардування, розстріли. Люди намагалися покинути місто, врятуватися. Потяги, що йшли на схід брали часто приступами, застрибували, хапаючись за поручні, мов за останню надію, бо це дійсно було так...А одного разу німці, знаючи, що у вагонах люди, відкрили вогонь по потягу. Потяг повернувся назад до Вінницького вокзалу, а от люди звідти уже не вийшли: їх виносили мертвими.

У місті розташувалась і колоніальна адміністрація, і органи гестапо у приміщенні сьогоднішньої тюрми, прибули також і поліцаї, ті, хто пізніше втілить у життя усі найстрашніші вироки, своїми руками вчинить масові акції геноциду над ні в чому не повинним народом, конвойний полк зайняли мадяри.

А ситуація ставала все гіршою і гіршою, особливо із харчуванням. Якщо колись і перепадала яка бараболька, то її взагалі не чистили, боячись втратити хоч лусочку. Матері доводилось продавати усе, що батько привіз із Польщі, щоб прохарчуватись, а діти все одно бігали голодні. І от одного разу до конвойного полку привезли цілий фургон білого запашного хліба. Їм, голодним, здавалося тоді, що вони відчувають навіть його запах, сидячи недалечко у бур’янах. Тоді солдат, що розвантажував фургон, запримітив їх і їхні голодні очі і зажбурнув цілу буханку хліба аж ген у городи! Вони розірвали її порівну і їли так жадібно, наче нічого смачнішого не було у цілому світі. Правда і солдатові тоді перепало добряче за таку сваволю від начальства.

А між тим по місту ширились чутки, що євреїв вихоплюють із будинків, на вулицях, садять у машини і ті вже більше ніколи не повертаються. Говорили і про те, що скоро доберуться до кожного.

Одного разу, взимку, уже 1942 року, почули стукіт у вікно. Злякались дуже сильно, бо п’яні солдати, які вдиралися до хат і робили усе, чого б їм тільки заманулося, стали на той час уже звичним явищем. Але то повернувся батько, замучений, зморений. Того вечора ми почули від нього таку історію: „Працюючи при штабі, доля закинула мене під Київ, де жорстокі бої велися у Голосіївських лісах. Наші війська уже не могли без їжі і мені наказали привезти хліб. Я їхав на своїй вантажівці, коли прямо переді мною вибухнув снаряд, напали озброєні німецькі вояки, ...так я потрапив у полон. Разом із тисячами знедолених катувався у казармах. Так нас протримали тиждень у тісноті і духоті, перш ніж дали пару ковтків води. Ми стали відчувати, що сили нас покидають, а можливості вибратись не видавалось ніякої. І ось тоді стали приходити і забирати тих, хто вмів щось робити – столярів, теслярів та ін. Я відсиджувався, а потім раптом зрозумів, що потрібно негайно рятуватись, і будь-яким шляхом вийти. Тож одного разу я теж зробив крок вперед і мене вивели, дали роботу – мити машини (звісно, якби вони знали, що я вмію водити, то ніколи б такого не вчинили).Минув час, я сумлінно працював і скоро здружився із начальником того гаража, де я і жив і працював. І от одного разу я вмовив його допомогти мені із документами, без яких я б і на кілометр не втік. Той надрукував мені якусь розписку, і я пішов додому через міста і села пішки. Аж ось дістався!”

У Вінниці батько відразу влаштувався на роботу, стало трохи легше.

Аж ось влітку того ж року у місті з’явилась афіша про те, що усі євреї такого-то числа у такий то час мають зібратися на площі Дзержинського. Михайло Андрійович добре розумів, до чого все це, тому заборонив своїм родичам іти, а домовився із сусідом, віддавши йому все цінне, що ще було в домі, що той заховає їх у своєму підвалі. Бабуся, мати, маленький братик і семилітній Олексій просиділи у своїй холодній вогкій схованці під всіляким мотлохом до самого вечора. Та нічого не сталося і всі, хто пішли на площу Дзержинського, залишилися живими і здоровими, лише печатку у паспорти отримали. Та це був стратегічний хід окупаційної влади, шкода, що мало хто це зрозумів. І коли подібна афіша з’явилася знову, пішли всі. Лише Олексій залишився якимось дивом, а яким? Того він і сам уже не пам’ятає. Мати... Мати пішла і більше уже ніколи не повернулася. Усіх їх розстріляли за парком(тепер парк ім. М. Горького) поліцаї. Люди давали гроші, золото, все, що було, тільки б залишитись живому, а ті брали і вирок все ж приводили в дію. Ця чутка холодним вітром пронеслась над містом, сльозами вилилась у серце, та й на всю нелегку долю оповідача. Опустилася темрява, іти було нікуди(навіть до хати уже не можна було повертатись), а він все стояв біля паркану і плакав, чекав, сам не знаючи чого. І тут з’явився батько! Як він дочекався його? Яка сила втримала його тут аж до самого пізнього вечора? Невідомо. Але низький уклін тій силі!

В цій роботі я вивчаю становище військовополонених, а питання голокосту є темою окремого історичного дослідження.

Із того моменту розпочнеться нелегка доля поневірянь по різним містам і селам батька і сина, їх сила була лише у тому, що вони були разом, трималися, боролися за життя до останнього, навіть коли здавалось, що сил боротись уже давно немає.

Батько влаштовувався на роботу де міг, переходили з місця на місце дуже часто, а одного разу затримались надовго у селі Жорнищі Іллінецького району, де батько зустрів Варвару Вікторівну Вольську, майбутню мачуху Олексія Михайловича. Вона була людиною власною, суворою, тому материнської ласки Олексій Михайлович так і не знав у своєму житті. ”Жили ми дуже скрутно, голодно, усе, що було - з власного клаптика землі, тай того на один зуб вистачало” - згадує Олексій Михайлович. Це був 1943 рік.

А за ним прийде уже майже переможний 1944=й. Почалося звільнення Вінниччини, а Іллінець був могутнім партизанським центром, вони перебралися туди. Батько знову влаштувався шофером(до речі, ось так за кермом він і помре у 1967 році від астми, дасться взнаки звичайно, і підірване в роки війни здоров’я), а Олексій пішов до школи. Потроху життя нормалізується, та хіба можна буде назвати це життям?!

Усе їхнє дитинство, молодість і юність були понівечені, найкращий цвіт життя потоптаний. Вони не знали ласки своїх матерів, турботи батьків...Лише біль та печаль і лише одне запитання: „За що?”. Чим завинили ці люди? Тим, що народились певної національності? Чи тим , що мирно і спокійно працювали на своїй землі, чесно заробляючи на хліб? Хто дасть відповіді на ці запитання? Хто загоїть їх бездонні рани? Бо навіть час не в змозі цього зробити. Туга за матір’ю ще ні на хвилину за все життя не покидала героя нашої історії – Блеснюка Олексія Михайловича, та сходити на місце їх страти він досі не може, бо це як висипати солі на таку болючу рану.

Таким чином, шляхи на волю бранцям фашистських таборів смерті були рясно политі кров’ю і їхньою, і тих, хто ставав їм на допомогу.

Об’єктивно доля радянських військовополонених була наперед визначена ідеологічною доктриною війни, що в принципі виключала сприятливе ставлення до солдатів та офіцерів армій противника. Дії гітлерівського уряду були кричущим порушенням міжнародного права, положень загальновизнаних Гаазької та Женевської конвенцій, які вимагали поводитись з військовополоненими гуманно.

У цій вельми драматичній ситуації мав місце ще й фактор суб’єктивний, який украй ускладнював жахливе становище невільників фашизму і водночас давав можливість нацистським військовим злочинцям чіплятися за нього як за „алібі”. Справа в тому, що з самого початку війни з Німеччиною виявилося, що сотні тисяч, а незабаром і мільйони радянських військовополонених перебувають поза законом, причому як з німецького, так і з радянського боків.

Сталін, виходячи знов-таки з ідеологічних міркувань, відмовився від підписання міжнародних угод щодо прав військовополонених, вважаючи, що військовослужбовці Червоної армії не можуть здаватися на ласку переможця. В разі загрози полону вони повинні заподіяти собі смерть (принаймні ця вимога висувалася до командного складу). Навіть у військовій присязі в заключному абзаці наголошувалося : „Якщо ж через злонавмисний намір я порушу цю мою урочисту присягу, то нехай я зазнаю суворої кари , загальної ненависті й презирства трудящих (поняття „ злонавмисний намір” можна було тлумачити як завгодно ).

В обстановці поразок на фронті у 1941-1942 рр. і розвалу кадрової армії Сталін не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців Червоної армії, які потрапили в полон, зрадниками. У серпні 1941 р. було навіть видано безпрецедентно жорстокий наказ № 270, у якому трагедія Червоної армії пояснювалася боягузтвом та злонавмисним дезертирством комскладу, тобто наслідки видавалися за причини. Наказ, який залишався таємним аж до 1988 р., вимагав розстрілювати на місці винних командирів, репресовувати їхні сім’ї і т. ін. І хоча в повному обсязі, на щастя, він не виконувався, дух його витав постійно.

Саме з ініціативи Сталіна поняття „військовополонений” стало наче синонімом таких страшних ярликів, як „шпигун”, „зрадник”, „ворог народу”. І це при тому, що багато полонених мужньо й несхитно поводилися у полоні, а діставши свободу, влилися у лави Збройних сил, брали активну участь у визволенні від фашистів країн Європи. До 1 квітня 1944 р. до Червоної армії на території України було призвано 142 тис. колишніх військовополонених і оточенців, яких під час окупації переховувало населення.

Майже кожна родина нашого багатостраждального народу має історію, про яку воліла б не згадувати, та чи зможе? Чи зможемо всі ми забути той жах пережитих років війни, окупаційного режиму? Напевне, ні...Тож нехай у наших душах живе не лише горе, а й свята пам’ять про тих, хто більш за все на світі хотіли б бачити нас, живих, усміхненими.

Підсумовуючи ці трагічні сторінки нашої історії часів Великої Вітчизняної війни стосовно тих, про кого десятки років проводилася політика замовчування, слід зазначити, що і нині ми не можемо поставити крапку на цій жахливій статистиці. Багато документів втрачено. В цілому, в полон потрапило близько 6,2 млн. радянських військовополонених на всіх театрах воєнних дій на території СРСР. З них загинуло понад 4 млн., у тому числі на окупованих землях України близько 1,8 млн. чоловік.

Українці – у нацистських таборах смерті.

Ми чоло доземно схилим

Перед рицарем - бійцем,

Над священними могилами

Клятву вірності складем.

М. Рильський У роки Другої світової війни Німеччина перетворилася на вогнище міжнародного розбою, жорстокого терору і работоргівлі. Найбільші жахи панували в місцях, обнесених колючим дротом. Там була безмежна влада гестапівців. У Німеччині діяло 14033 табори, 506 гетто, 2071 в’язниця.¹ Картина табору – сторожові вишки, ворота із зловісним написом „Кожному – своє”, труба крематорію, що викидає чорні пасма диму, - невід’ємна частина німецького пейзажу часів другої світової війни.

Табори називалися по-різному: пересильні, трудові, для військовополонених, штрафні, концентраційні... Однак усі вони служили одній меті – винищенню народів Європи, перш за все слов’янських. Українців, росіян, білорусів гітлерівці вважали „унтерменшами”, представниками „нижчої раси”. З 18 млн. чоловік, вивезених до Німеччини з тридцяти країн Європи, 11 млн. загинули.²

Німеччина була величезною катівнею. Волання її жертв чув увесь світ, вони примушували здригатися всі цивілізовані держави. З особливою жорстокістю гітлерівці ставилися до радянських полонених, більшість яких потрапила до їх рук у перший рік війни, що так трагічно складалася для нашого народу. Через значні прорахунки Й. Сталіна та деяких воєначальників Червона армія зазнала величезних втрат. Цілі армії та фронти опинилися в оточенні. Радянські воїни билися до останнього, але ворог виявився сильнішим і хитрішим. Ось втрати на Україні лише полоненими в 1941-1942 рр.: під Уманню – 103 тис., Києвом - 665 тис., Мелітополем -100 тис., під Харковом – 240 тис. чоловік³.

_________________________________________________________-

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000,арк.348.

²Там само, арк.348.

³Там само, арк.348.

Захисників радянської землі, навіть полонених, гітлерівці нещадно знищували. На радянських військовополонених уперше випробували газ „Циклон – Б”. Кати спостерігали агонію вмираючих, вивчали, як краще застосовувати смертельний газ. Полонених гнали під дулами автоматів на мінні поля. Радянських полонених першими почали таврувати, ніби робочу худобу. Нелюди почали втілювати в життя ще одну людиноненависницьку ідею – проведення загальної стерилізації. Були випадки, коли німецькі солдати, наслідуючи „традиції” своїх войовничих предків, вбивали молодих червоноармійців, захоплених у полон, і пили їх кров, щоб бути, мовляв, ще сильнішими, непримиреннішими до своїх ворогів. У радянських полонених був лише один „привілей”: їх поза чергою відправляли до газових камер. Полонених використовували також як безплатну робочу силу. Їх змушували виконувати найтяжчі й найбрудніші роботи. В спеціальній „Пам’ятці”, розісланій по всіх воєнних округах, наголошувалося, що умови праці полонених з Радянського Союзу мають бути складнішими, а пайок меншим, ніж у полонених з інших держав, оскільки вони пройшли школу більшовизму, готові й у неволі продовжувати активну боротьбу, тому з ними „треба поводитися з нещадною суворістю”.¹

Артьомкіна Тетяна Федорівна, жителька м. Вінниці, і досі свято береже усе, що почула в дитячі роки від батька – Боброва Федора Борисовича, якому судилося також пережити жахи концентраційних таборів вже в перші роки війни.. А послухати було що: тяжка доля випала на долю її батька.

За роки Другої світової війни він був і учасником воєнних дій на Південно–Західному фронті з липня по вересень 1941 року, будучи командиром мінної батареї; на Волховському фронті - з листопада 1941 року по червень 1942-го командиром мінної дивізії, а потім, потрапивши в полон, ще й побував у чотирьох концентраційних таборах.

Найперше доля закинула Федора Борисовича до Аугивитцу-Біркенау, відомого як Асвенциум, а в’язні називали його просто – Аушвиц. Як пізніше напише сам Федор Борисович : „Цей табір відомий тим, що обладнаний був за останнім словом техніки. Там було кілька механізованих печей, де спалювали гефлінгів (в’язнів) та цугангів (тільки-но прибувших). Печі працювали цілодобово, із труб йшов жовтий дим і навкруги розлітався запах горілого м’яса та кісток”.

_______________________________________________________

¹Там само, арк.348.

Порядок у таборі був настільки жорстким і суворим, що про це навіть важко згадувати, але то було звично для всіх таборів Німеччини. Направляли туди громадян, які підозрювались у ворожому ставленні до нацистського режиму, тих же, хто був викритий у цьому, так само як і євреїв відправляли в крематорії і знищували негайно.

Направлена до концтабору людина, незалежно від статі, відразу піддавалась обробці – на тілі виколювали арештантський номер, одягали в табірний полосатий спецодяг, проводили санітарну обробку, тобто мили та вистригали. Потім кожен з військовополонених отримував своє місце для сну. В’язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме – як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання відводилось від 2 до 5 днів.

А розпорядок дня для всіх був наступним:

·      Підйом о 6-й годині;

·      О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї вечора, із перервою на обід, де в’язні отримували „баланду” та хліб (1 буханку на добу на чотирьох чоловік). Після закінчення нас гнали до табору.

·      О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра „баланди” і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна - спеціальними ставнями. Гефлінг повинен був роздягнутись повністю, а одежу скласти в стороні, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.”

Втекти з цього табору було просто нереально, й думати про таке було годі. Але нелюдськими зусиллями Федору Борисовичу таки вдалося це зробити, і з 25 серпня по 15 жовтня він тікав лісами і полями якнайдалі. Адже у німців було таке негласне правило, що кожного, хто встигав втекти далі, ніж на 50 км, вони вже не повертали. Боброву вдалося перемогти цей майже непосильний рубіж, але в середині жовтня 1944 року він знову потрапляє до концентраційного табору Гроз Розен, із якого втече 21 жовтня 1944 року. Наш герой потрапляє до партизанських загонів, що діяли у лісах.

Тоді у нацистських таборах діяла домовленість про те, що в’язнів можна викупати за гроші чи цінні речі. Тому, коли 11 лютого 1945 року Федір Борисович потрапить до третього концтабору Міттельбау, його викупить проста радянська жінка із лісових партизанських загонів Зоя Демидівна – його майбутня дружина.

Але поневіряння громадянина Боброва не закінчаться і на цьому. Його вінкель, вічне клеймо, стане причиною ув’язнення Федора Борисовича і вчетверте у концтаборі Міттельбау Командо-Ельріх. У ті роки наш герой уже відчував, що практично закінчувалися сили для боротьби (він важив всього 29 кг), надій вижити залишалось все менше і менше з кожним днем. Врятувала його і багатьох наших хлопців і чоловіків тоді така очікувана і священна – Перемога!

Окроплений кров’ю і сльозами, знайдемо щоденниковий запис Федора Борисовича: „Сьогодні день визволення фашистських концтаборів, де знемагали і помирали від несказанно важкого життя сотні тисяч в’язнів...”

А далі почнеться нове життя - дружина виходить свого майже смертельно закатованого у нелюдських умовах чоловіка, він одужає, знайде роботу, у них народиться донька. І ніби усе владнається, але нічого і ніколи не забудеться...

Після провалу „бліцкригу” війна для гітлерівської Німеччини набула затяжного характеру. Східний фронт безперервно вимагав поповнення живої сили. До вермахту призивалися все нові контингенти німців. Нестача робочих рук у країні відчувалася все гостріше. Верховоди третього рейху вирішили поповнити їх за рахунок іноземних робітників. З усіх кінців Європи до Німеччини потяглися ешелони з невільниками. Лише з України було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, переважно молоді, - більше ніж з будь-якої іншої окупованої країни.¹ Вони повинні були мати статус військовополонених і утримуватися під суворою охороною.

Вивезення українців на каторгу до Німеччини набуло масового характеру навесні 1942 року. Поліція та солдати вермахту повсюдно влаштовували облави, зганяли юнаків та дівчат на збірні пункти й у закритих вагонах везли на захід. У німецьких містах з’явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник, чиновник чи бауер міг купити за кілька марок „товар” до вподоби.

Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з’являлися табори за колючим дротом. Щоранку на світанні бруківкою німецьких міст стукотіли дерев’яні колодки (замість взуття) табірних в’язнів. Похмурі, змарнілі обличчя, сумні очі, знеможена хода... Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. У них не було імен, лише номери, на грудях кожного _ розпізнавальний знак: бирка з жовтою окантовкою і словом „Ост”. Примушуючи „остарбайтерів” та полонених працювати до повного виснаження, німці вирішували двоєдине завдання: використовували їх в інтересах рейху і водночас убивали важкою працею. То був геноцид, винищення мільйонів безневинних людей.

________________________________________________________

¹Смолій В. Історія України: нове бачення.-К.,1996.-арк.112.

Нацисти відводили велику роль концтаборам. Тут в’язні проходили всі кола дантового пекла. Перші подібні місця ув’язнення з’явилися в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де дме холодний вітер, на болотах із задушливими випарами. Тільки в 1940-1942 рр. з’явилося 9 нових концтаборів.¹ Яскравим втіленням людожерських планів фюрера й улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцим, розташований у центрі Європи, неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер, 50 печей. Їх пропускна здатність на добу - 10-12 тис. чоловік. Товсті стіни крематоріїв поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло...

Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч в’язнів. Освенцимський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів - Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік.²

Концтабори мали численні філії. Маутхаузен, приміром, був комбінатом по знищенню людей: він нараховував 46 допоміжних таборів. Подібними були також Дахау, Бухенвальд, Майданек. Усюди панувала груба, жорстока сила, палична дисципліна, життя в’язня могло обірватися щомиті. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розраховували, який зиск можна мати від праці в’язня, скільки часу він протягне і як краще використати його останки. Денний заробіток в’язня на підприємстві становив – 6 марок, мінус 0,6 марки на його харчування 0,1 марки на амортизацію одягу. Чистий прибуток складав 5,3 марки. За дев’ять місяців (саме стільки щонайбільше в’язень був здатен працювати) -1431 марка. До того ж після смерті в’язня нічого не пропадало дарма – все йшло в діло. Одяг мертвих і сабо (дерев’яне взуття) переходили ще живим, подрібнені кістки й попіл ставали добривом, золоті коронки (дві тонни на рік) передавалися до рейхсбанку. А скільки баришів мали німецькі промисловці від жорстокої експлуатації в’язнів! Тільки праця радянських військовополонених дала скарбниці гітлерівської Німеччини більш ніж 500 млн. марок ( у цінах воєнного часу).³

^{____________________________________________________________________________________________}

¹История Второй мировой войны, 1939-1945.-М.,1973-1982., Т 8.-арк.69.

²Там само, арк. 72.

³Там само, арк.. 73.

Однак ніякі підрахунки німецьких „майстрів смерті” щодо „раціонального використання” живих і мертвих невільників не могли вплинути на головне – жадобу життя, силу патріотизму й ненависті до ворога з боку в’язнів концтаборів. Ці риси підтримували приречених, зміцнювали їх дух, давали мужність і стійкість. Вони знаходили в собі сили для боротьби за себе, за своїх товаришів, прагнули й тут далеко від фронту, зашкодити ворогові. Спочатку це були виступи одинаків – людей самовідданих, іноді відчайдушних. Вони не могли терпіти знущань фашистів, діяли сміливо й відверто.

Одні йшли з голими руками на озброєного охоронника, другі – лікарі та санітари – ховали серед хворих тих, кому загрожувала смерть від рук катів, треті на клаптях паперу таємно малювали сцени табірних жахів, сподіваючись, що коли-небудь вони стануть обвинувальними актами проти гітлерівських садистів. Для потрібних вчинків потрібна була не лише особиста мужність, але й віра в неминучий кінець фашизму, в те, що твоя поведінка стане прикладом для інших, викличе прагнення продовжити опір. Так і було насправді. Широко практикувалось, наприклад, ухилення від примусової праці. Знемагаючи в неволі, в’язні заражали себе різними хворобами, особливо шкірними, калічили себе, аби не потрапити до робочих команд. За симуляцію й ухиляння від роботи було заарештовано більше 20400 „східних робітників”.¹ За небажання працювати гітлерівці жорстоко карали тисячі радянських військовополонених.

В табірному підпіллі зароджувався антифашистський Опір, що всерйоз непокоїло керівників третього рейху. Прикладом самовідданої боротьби був саботаж в’язнів табору „Міттельбау-Дора”. Створення цього страшного місця ув’язнення мало свою передісторію. 1943 року вермахт зазнав ряд поразок на східному фронті. Червона армія нестримно тиснула німецьких загарбників. Перспектива поразки у війні лякала нацистських бонз. Вони все більше зосереджували увагу на розробках Вернера фон Брауна, який займався створенням ракетної техніки. На початку липня в гітлерівській ставці „Вольфшанце” фон Брауна прийняв фюрер.

_______________________________________________________

 ¹История Второй мировой войны, 1939-1945., М.,1973-1982.,Т.8.,арк.75.

 Дужі есесівці втягли в зал макет пускової установки, на кіноекрані з’явилися кадри успішних запусків ракет. Штурмбанфюрер СС Вернер фон Браун запевнив Гітлера, що мине кілька місяців і він дасть третьому рейхові зброю, здатну знищити Англію, а в 1948 році його ракети долетять до Нью-Йорка та Детройта. Фюрер був у захваті. Ракетну програму оголосили першочерговою. Планувалося запускати по тисячі ракет на добу. Нацисти вирішили розташувати виробництво „чудо-зброї” в глибоких штольнях у горах неподалік Нордхаузена. Сюди почали прибувати в’язні в наглухо забитих вагонах з написом „Небезпечно, тиф!”. Уночі нещасних виводили з вагонів, і вони безслідно щезали в підземеллі. Незабаром тут було споруджено 44 величезних цехи. Почалося серійне виробництво літаків - снарядів Фау-1 та ракет Фау-2. Вісімсот німецьких підприємств виготовляли для них різноманітні деталі, а складали їх у штольнях, під суворим контролем есесівців та гестапо. В’язні жили в постійній напівтемряві, спали на земляній підлозі. Шансів вижити не мав ніхто. Найсміливіша мрія про втечу здавалася нездійсненою. Однак навіть у цих умовах патріоти різних країн не здавалися, діяли. ...На стартовому майданчику наростає гуркіт. Дрижить земля. Гостроноса ракета за лічені секунди набирає висоту. У носовій частині її – однотонний заряд потужної вибухівки. Кілька хвилин - і в Лондоні прогримить страшний вибух...Але що це? Ракета раптом відхиляється від заданого курсу і впадає в море. Через деякий час запускають іншу, і вона вибухає прямо над стартовим майданчиком. За німецькими даними, тільки з Фау-1 подібна катастрофа сталася 1006 разів! Був випадок, коли під час запуску загинуло 12 солдатів, які обслуговували техніку. Як стало відомо після війни, із 10800 ракет Фау-2 , випущених на Лондон та Антверпен у період із 7 вересня 1944р. до кінця березня 1945 р., більше половини не досягли мети. З 8564 Фау-1, що мали зруйнувати британську столицю, бракованими виявились 6166. Для керівників третього рейху, крах якого вже був очевидний, це стало справжнім лихом. Звичайно, нова зброя, Створювана фон Браном, мала конструктивні та технічні вади, І все ж значна частина „осічок” – прямий доказ саботажу. Тільки після встановлення фактів саботажу гітлерівці стратили 12 тис. в’язнів. Подвиг безіменних патріотів, невільників німецьких штолень заслуговує на гідне вшанування.¹

^{____________________________________________________________________________________________}

₁Там само, арк..87.

Активною формою опору були втечі невільників з полону. Їх не могли зупинити ні озброєна охорона, ні смертельний ризик бути пійманим. Небезпека чатувала на втікачів на кожному кроці. Адже на перехрестях доріг і залізничних станціях, на мостах постійно стояли пости й засади. Кожного підозрілого іноземця затримували, відправляли до гестапо. Частіше за інших з неволі виривалися колишні фронтовики.

Як свідчать дані самих німців, у 1941-1944 рр. втікачів було до 70 тис. чоловік¹. Вони створювали додаткові труднощі для поліції, дестабілізували виробництво.

Режим у гітлерівських таборах дедалі суворішав, ставав жорстокішим. За інструкцією верховного головнокомандування вермахту всіх непокірних ув’язнених, у тому числі й пійманих утікачів, передавали в гестапо.

Втечі з німецької неволі почастішали на третьому році війни. Нерідко вони здійснювалися там, де існувала особлива охорона, панував нещадний режим.

Із місць ув’язнення, розташованих на території Франції, навесні 1944 р. втекло багато полонених, серед яких були й українці. Втікачі створили 30 партизанських загонів. Наші земляки боролися пліч-о-пліч з французькими патріотами. Кожен другий загін очолював українець, майже половина бійців у них теж була з України.²

 ...Французьке містечко Еннен-Льєтені. На обеліску при вході на цвинтар – імена загиблих героїв Опору. У центрі цвинтаря праворуч від зображення розп’ятого Христа – могила, в якій вічним сном спить радянський офіцер Василь Порик. Василь народився і виріс на Вінниччині, смерть зустрів 24-літнім. загинув, щоб жила Франція .Його бойовим другом був Кордонець Іван Назарович, який народився в 1924 р. в селі Микулинці Літинського району Вінницької області в сільській родині. Згадує Свершок Тетяна Дмитрівна, племінниця Івана Назаровича, жителька м. Вінниці...

________________________________________________________

¹История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945.-М.,1960-1965.-Т 4.-арк.189.

²Там само, арк.276.

Багато випробувань випало на долю дядька. В 1941 році гітлерівці запроторили його на каторгу в Німеччину, а звідти відправили у окуповану Францію. Так опинився він у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа. Табір „східних робітників”, виснажлива праця, туга за Батьківщиною. В’язні тут підібралися переважно з трьох сусідніх районів Вінницької області.

Тож і знайшли вони спільну мову, швидко об’єдналися. У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В’язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25-30 %. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв’язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. Незабаром пустили під укіс ешелон з вугіллям, згодом – ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Партизанські загони діяли і в інших таборах. Для зв’язку створили між табірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У 1944 р. партизани знищили документацію в таборі Бомон, захопили зброю. Це вже була відкрита боротьба з ворогом. Гітлерівці скаженіли. За голову Василя Порика пообіцяли винагороду – мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого Порика, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю. Іван Кордонець разом з товаришами був організатором легендарної, просто фантастичної втечі Порика. Іван Назарович був у складі партизанського загону Івана Федорука, який отримав наказ рухатись в інше місце дислокації для об’єднання в велике партизанське з’єднання. Тетяна Дмитрівна дуже добре пам’ятає розповідь дядька... Але в тому наказі було багато підозрілого. Ліс, куди мав прибути загін, майже весь проглядався. Крім того, була підозра, що про плани партизанів могли знати німці. І ось, під час зупинки в невеличкому селі, розвідники побачили машини з німцями. Партизани швидко підготувались до бою, але раптово на них напали з тилу. Отже, ворог йшов по слідах загону, чекаючи зручного моменту для нападу. Але сильний вогонь партизанів ( в селі загін Федорука об’єднався ще з двома партизанськими загонами, що виконували аналогічне завдання) заставив німців залягти. На світанку гітлерівці пішли в атаку і оточили партизанів. В такій безнадійній ситуації було вирішено виходити з кільця... Їх врятувало велике пшеничне поле, за яким розпочинався ліс. Вибирались поодинці. Іван Назарович, задихаючись від бігу, розсуваючи густі пшеничні колоски, пробирався до лісу. Позаду було чути пістолетні вистріли, короткі автоматні черги, крики товаришів, яких догнали карателі. Поле раптово закінчилось і він побачив вузький канал. Закинувши в очерет автомат( патрони вже закінчились), він кинувся в воду, доплив до моста і забрався під його арку.

В обриві берега було видно вихід якоїсь труби. Крики і вистріли наближались. Куди ж сховатись? Витягнувши руки, він заліз в трубу, мокру і слизьку, дуже важко просуваючись вперед. По мосту загупали німецькі чоботи. Все, що залишалось – це швидко просуватись вперед. Труба вигнулась, зробивши поворот. Голоси ставали тихіші, але раптом ззаду гучно вдарила автоматна черга: пулі дзенькнули по бетону. це німці прострілювали трубу. Потім дядько казав, що краще вже б його вбили, а то поранений залишився в тій трубі назавжди... Потім наступила тиша – німці пішли. Він повз далі, не знаючи куди і чи буде тій трубі кінець ( назад вибратись було неможливо, так як труба була дуже вузька і в ній не можна було розвернутись). Проходили хвилини, а можливо і години. Але раптом в трубі стало світліше і, піднявши голову, дядько побачив світлу пляму То був вихід! Іван Назарович опинився на березі другого каналу. Присівши, жадібно ковтаючи чисте повітря. Людей не було видно, але на другому березі стояв будинок. Він спустився до води і відмив жирну грязюку, якою був вимащений з голови до ніг. В цей час в одному із вікон будинку з’явилася жінка. Витрушуючи скатертину, вона позирала на незнайомця. Потім почала рвати в корзину траву. Не всім місцевим жителям можна було довіряти, але ховатись було вже пізно. Жінка підійшла і покликала дядька. Він переплив канал. Незнайомка питала його, хто він за національністю: поляк чи італієць. Почувши, що він росіянин, вона не здивувалась і запросила його в будинок. Провівши на кухню, підігріла воду, принесла рушник, білизну, костюм. Напоїла вином, дала сигарети. Жінку звали Жаклін. Після всього пережитого він заснув. Коли його розбудили, то з роботи прийшов чоловік Жаклін – Поль. Він привітався і запросив дядька до столу. Відчувалось, що Поль схвалює дії дружини. В привітній французькій родині Іван Назарович пробув кілька днів, щоб трішки набратись сил. Потім французи провели його на автостанцію, купили білет до Ліля. Іван Назарович знайшов залишки свого, розбитого німцями партизанського загону і продовжив боротьбу з ворогом. Після Перемоги був переправлений до Радянського союзу. Приїхав у рідне село. У 1946р. одружився. Мав трьох дітей. У 1950 р. переїхав з сім’ю в Макіївку Донецької області, де працював шахтарем. У 1988 р. помер - далася взнаки важка праця в німецьких та радянських шахтах. Фотографій з дядька немає, ті, що були – забрало НКВД, е одна в Вінницькому краєзнавчому музеї разом з Василем Пориком.

Перемоги Червоної армії послаблювали сили ворога. Він змушений був зменшувати свої гарнізони й охоронні команди в Німеччині та в окупованих країнах. Опір же, навпаки, зростав. А головне – набував масового, інтернаціонального характеру. Кількість підпільних організацій швидко збільшувалася у центрі третього рейху – в районах Лейпцига та Мюнхена, де нацисти зосередили багато військових заводів.

28 липня 1944 р. головне управління РСХА з позначкою „Важливо! Увага!” розіслало в поліцейські управління третього рейху спеціальний огляд результатів стеження за підпільними групами й організаціями іноземців. Гестапівських шпиків і донощиків передусім цікавила діяльність радянських полонених та „східних робітників”. Висновки для гітлерівців були невтішними. Антифашистська боротьба в таборах наростала. Лише з березня по вересень 1944 р. гестапо викрило в 38 містах групи Опору та заарештувало 2700 чоловік. З’явилися нові центри антифашистського підпілля – Гамбург, Хемніц, Нюрнберг та ін. Антифашистське підпілля існувало також у концтаборах Бухенвальд, Дахау, Равенсбрюк, Маутхаузен та ін¹. Початок його був важким через жорстокий терор, різноманітний склад ув’язнених, часті „селекції” – відбір і знищення слабких та хворих. Але й у цих надзвичайно складних умовах створювалися нелегальні групи Опору. Боротьба проти нацистських катів ставала все відчутнішою. Влітку 1943 р. розрізнене підпілля в Освенцимі об’єдналося в єдину міжнародну організацію. ЇЇ керівництво налагодило зв’язки з в’язнями філій основного табору, намагалося згуртувати сили. Учасники організації виконали відповідальне завдання – передали польським партизанам копії таємних документів з канцелярії Освенцима та фотознімки, на яких були закарбовані злочини фашистів². Таким чином світові стали відомі факти геноциду, винищення сотень тисяч безневинних людей. Було оприлюднено й імена катів.

Однією з важливих справ підпільників в нацистських таборах було викриття власовських пропагандистів, які намагалися завербувати в’язнів до так званих „добровольчих” батальйонів Російської визвольної армії (РВА). В’язнів позбавляли елементарних умов існування, всіляко залякували, намагаючись зробити їх більш піддатливими. Однак в’язні відмовлялися служити німцям брати до рук зброю. На це йшли тільки поодинокі слабкодухі люди, які намагалися за всяку ціну зберегти власне життя.

^{____________________________________________________________________________________________}

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000.,арк.357.

²Там само, арк.358.

У 1943 р. народилася нова форма боротьби з коричневою чумою. Бойові групи вдень перебували в таборах а вночі залишали їх і діяли як партизани. Так було, зокрема, на півночі Франції, в департаментах Нор та Па-де-Кале, куди гітлерівці привезли для роботи на вугільних шахтах десятки тисяч невільників, більшість – з України.

В останній рік війни в ряді великих німецьких міст з’явилися диверсійні групи, до складу яких входили радянські військовополонені та „східні робітники”. Жили вони нелегально, мали зброю, нападали на нацистських чиновників та офіцерів, здійснювали зухвалі акції. В секретному огляді РСХА повідомлялося, що в Берліні тільки в червні 1944 р. зафіксовано дії 79 бойовиків. У поліцейському управлінні німецької столиці організували спеціальний підрозділ для боротьби з підпільниками.

Навесні 1945 р. над в’язнями німецьких концтаборів нависла смертельна небезпека. Усвідомлюючи свою неминучу поразку, нацисти вирішили знищити мільйони невільників, замести сліди своїх страхітливих злочинів. Про наміри гітлерівських головорізів знали й самі ув’язнені. Вони розуміли, що все тепер залежатиме від їхньої згуртованості, рішучості. Готуючись до відсічі, учасники руху Опору виявили справжній героїзм. Вони розробляли плани повстань, створювали штурмові групи, запас вогнепальної зброї та гранат. В одних концтаборах в’язні самовизволялися, інші визволялися регулярними військовими частинами.

Відновлюючи правду воєнних літ, необхідно сказати й про інше: про ставлення керівників СРСР до в’язнів нацизму, передусім – військовополонених. Гітлер винищував їх як ворогів націонал-соціалізму. Сталін їх ненавидів і переслідував як свідків ганебних поразок з його вини. В таких країнах, як Англія, США, Канада, колишніх полонених зустріли по-людськи. Видавали платню за час перебування в нацистських таборах, втікачам вручили нагороди, багатьом присвоїли чергове військове звання. Ніхто їх не скривдив, не образив. Зовсім іншим було ставлення до радянських людей. Звільнені з німецької неволі вони плакали від щастя. Ще вчора вони читали листівки, таємно поширювані в таборах, вірили, що „Вітчизна ніколи не забуде своїх синів і дочок”. Але незабаром з’ясувалося, що це запевнення далеке від істини. Керівництво СРСР завчасно відмовилося від своїх громадян, знову прирекло їх на муки і страждання. Вже 16 серпня 1941 р. Сталін видав горезвісний наказ № 270, згідно з яким усіх полонених солдатів і командирів було визнано винуватцями воєнних невдач. Вони підлягали суворому покаранню, їх сім’ї позбавлялися пільг. Крім того, уряд СРСР відмовився від послуг Міжнародного Червоного Хреста, який готовий був надавати допомогу в’язням нацистських таборів. Вже наступного дня після Перемоги, яку святкував увесь світ, Сталін від імені Ставки розіслав командувачам шести фронтів телеграму-розпорядження: не зволікаючи, створити 100 фільтраційних таборів для перевірки радянських громадян – невільників третього рейху, звільнених Червоною армією та союзниками. Їх перевіряли, застосовуючи грубу силу й провокаційні засоби слідства, співробітники НКВС, НКДБ, Смершу. Особливо трагічними були результати цих перевірок для колишніх полонених. Їх вважали зрадниками Батьківщини. Тисячі їх засуджено на 25 років каторги або до розстрілу, 346 тис. рядових та сержантів потрапили до робітничих батальйонів Наркомату оборони, решта – у Воркуту, Магадан, на будівництво залізниць. Скрізь потрібна була дармова праця. До того ж сталінський режим просто не міг існувати без образу ворога. До війни СРСР нараховували мільйони „ворогів народу”, після війни – сотні тисяч „зрадників Батьківщини”. Ті, хто страждав у німецькому полоні, навіть після звільнення із сталінсько - беріївських таборів у середині 50-х рр. ще довго носили ганебне тавро зрадників. Їх утискували, відмовляли у виборі професії, місця проживання, роботи. В атмосфері недовір’я й підозрілості тривалий час жили й колишні „східні робітники”.

А скільки радянських людей не повернулося додому! Скількох перемололи жорна нацистського терору! Втрати серед в’язнів концтаборів досі точно не визначено. Російські дослідники називають цифру від 3,3 до 4 млн. чоловік, тобто 57-70 % від загальної кількості полонених. З 235473 американців і англійців, які потрапили в німецький полон, померло 8348 чоловік, або 3,5 %. Стільки солдатів і командирів Червоної армії щодня гинуло в таборах протягом дев’яти перших місяців війни ( з них третина – українці)¹. Над таким порівнянням варто замислитися!

________________________________________________________

¹Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті Украіни”, 2000., арк.362

Висновок

 

„Україна в огні” – таким, за висловом видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка, став для нашого народу період 1944-1945 років. Уже з перших днів віроломного нападу гітлерівців на Радянський Союз Україна опинилася в епіцентрі масованих ударів вермахту. Смертоносна лавина, знищуючи все живе, залишаючи по собі згарища і руїни, кров і сльози, прокотилася теренами України. Цей страшний апокаліпсис ХХ століття палахкотів на українській землі 1225 днів і ночей. Жорна воєнних і повоєнних лихоліть стерли з нашої землі багато сіл і родин, а з ними канула у вічність і пам’ять про кожну конкретну людину.

Великі жертви понесли сини всіх народів тодішнього Радянського Союзу, котрі обороняли, а пізніше визволяли Україну. Та нашій республіці випала трагічна доля геополітичного центру воєнних дій. Відомий західний політик Уїнстон Черчілль писав: „З-поміж усіх народів, які опинилися під владою Німеччини, чи не найбільше постраждав український. Але, разом з тим, він ціною мільйонів своїх представників зробив величезний внесок у перемогу над нею...”

Неначе сама історія з восьми визвольних фронтів завершального етапу Великої Вітчизняної чотири назвала „Українськими”. В одному з них – Першому – питома вага українців сягала 80 відсотків. Саме йому випала історична місія здійснити Київську наступальну операцію і визволити столицю України. Тоді ж було засновано орден уславленого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яким нагороджувалися всі категорії особового складу армії і флоту, партизани.

Історія досі не знала таких фактів і мотивів, коли рішення і дії кожного з мільйонів захисників Вітчизни спресовувались у єдиний великий подвиг в ім’я Перемоги. Історія не знала такого масового героїзму і жертовності на полі бою. Історія не знала такої самовідданості, яку проявили мільйони трудівників на фабриках і заводах, полях і фермах, забезпечуючи армію всім необхідним. Трактуючи термін „ Вітчизняна війна” як такий, що означає звільнення власної території від загарбників, згадаймо про мільйони українців, вивезених на каторжні роботи до рейху. Для них, „остарбайтерів”, Україна була й продовжувала залишатись Вітчизною. Священний обов’язок воїнів полягав у визволенні своїх земляків з німецького ярма та поверненні на Батьківщину. Ось чому ця війна була Вітчизняною, хоч і тривала певний час поза межами Батьківщини, на теренах країн Західної Європи, загарбаних гітлерівцями.

Людські втрати України у Великій Вітчизняній війні величезні. І, слід зазначити, що всі статистичні дані, якими послуговувалася радянська та зарубіжна історіографія, були неточними, відверто кажучи, істотно заниженими. Сталося це з двох причин: автори спиралися на обмежені документальні дані, істориків взагалі свідомо позбавляли права на повне використання і всебічне вивчення відповідних архівних джерел. Керувалися, як правило, статистичними викладками, що оприлюднювалися керівниками вищих ланок влади і безапеляційно вважалися безсумнівними. Отож, переважна більшість із призову 1939-1941 років загинула вже на першому чи другому році війни. Найбільше дітей України полягло на рідній землі. Рясно встелені кістками наших дідів також Росія, Білорусь, Прибалтика. Сотні тисяч українців сплять вічним сном на території Німеччини, Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Югославії, у далеких Монголії, Китаї та Кореї.

Коли ж ідеться про всю глибину драматизму, пережитого українським народом упродовж воєнних 1939-1945 років, то мусимо констатувати незаперечний факт: правдива, об’єктивна, позбавлена фальсифікації, історія України періоду другої світової війни поки що не написана. Лише останнім часом з’явилися друком окремі монографії й збірники, що відкривають перед нами страшні картини трагедії, якої зазнала Україна, втягнута у кривавий вир світової бойні. Стали доступними для нас і праці зарубіжних істориків, науковців з української діаспори. Чимало історичних розвідок, документів та наукових коментарів до них з’явилось останнім часом в українській періодиці, що свідчить про енергійне, наступальне і наполегливе просування до історичної правди.

„Ніхто не забутий, ніщо не забуте”- такий всенародний заклик-клятва, що зазвучав одразу після закінчення війни, ось уже більш як піввіку живе і втілюється в наукових дослідженнях, художніх творах, у пам’ятниках і меморіалах. Понад 28 тис. братських і поодиноких могил, близько 50 тис. пам’ятників, споруджених вдячними нащадками – вічне свідоцтво того, якою ціною здобута Перемога. До того часу, коли не похований останній захисник Вітчизни, не відзначені всі пам’ятні місця ратних і трудових звершень народу - ми не можемо сказати, що все зробили для увічнення пам’яті полеглих, подвигу народу у роки Великої Вітчизняної війни.

Минають роки, але завжди на скрижалях історії залишаться імена тих, хто у грізний час встав на захист рідної землі, хто у нелегкому двобою ціною власного життя відстояв споконвічне право людини на свободу і життя. У нинішній і прийдешній час молоде покоління народу України покликане з патріотичним ентузіазмом вивчати і перейматися безсмертним подвигом своїх попередників.

Із кожним днем все менше залишається серед нас ветеранів Великої Вітчизняної війни. Посивілі і знесилені ранами минулих боїв, недостатньо забезпечені в нинішніх кризових умовах економіки, вони прагнуть передати сучасній молоді дух оптимізму, життєстійкий характер, знання й досвід, любов до нашої матері - України. Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути критерієм усіх наших рішень, вчинків і дій. Наш святий обов’язок перед світлою пам’яттю загиблих за волю рідної Вітчизни полягає в тому, щоб зберегти через дослідження пам’ять про безсмертний подвиг українського народу, Перемогу в роки Великої Вітчизняної війни і передати пам’ять про нього сучасним і прийдешнім поколінням. Майбутнім поколінням, спадкоємцям слави героїв Перемога вручила найцінніше – науку любити Батьківщину й перемагати ворогів. На їхні плечі лягає тягар відповідальності за спокійний і вільний завтрашній день Вітчизни. І важливо, щоб несли вони цей тягар гідно.

Вступивши в нове, третє, тисячоліття, світова спільнота проголошує своїм обов’язком посадити зерна кращого майбутнього на грунті гіркого минулого. Для встановлення справедливості стосовно жертв нацизму робиться немало. Підтвердженням цього є міжнародний форум з голокосту, що відбувся у Києві в вересні 2006 р. Виступаючи на форумі, український Президент Віктор Ющенко наголосив: „Можу говорити сьогодні від імені ще однієї людини – Ющенка Андрія Андрійовича, мого батька, в’язня Освенціма, на тілі якого навіки залишився табірний номер 11367. Він так само, як і мільйони українців, пройшов усі кола пеклу голокосту. Символом злочинів нацизму для нас став Бабин Яр у Києві, де було знищено понад 100 тис. чоловік різних національностей, з яких більше половини були представниками єврейської нації. Трагедія Бабиного Яру була і залишається горем і смутком не лише українського єврейства, а й усього українського народу, однією з найсумніших сторінок Другої світової війни. Тоталітарні режими завдали страшних збитків усім народам Європи, позбавляючи їх не лише демократичних прав і свобод, а й самого права на існування. Ця війна забрала життя більше 5 млн. українців, зруйнувала понад 700 українських міст та тисячі сіл. Але ще раніше, у 1932-1933 роках, близько 7 млн. українців померли від штучного голоду внаслідок репресій, організованих сталінським режимом. Отже, ми добре знаємо, що таке геноцид. Саме для того, щоб ніколи більше не повторилася подібна трагедія, необхідно вивчати і широко роз’яснювати історію голокосту”...

На перехрестях історії людству хочеться заглянути в майбутнє, дізнатись, яким воно буде, подумати, що взяти з собою в це майбутнє із сьогодення. Тому збереження в цей час уроків і заповітів Перемоги має важливе значення.

Вічна Вам слава і низький Вам уклін, учасники і творці Перемоги – ветерани бойових і трудових звершень!

Література:

1. Безсмертя. Книга Пам’яті України. 1941-1945: Наук.-публіцист. видання. Гол. редколегії І. О. Герасимов-К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга Пам’яті України”, 2000.

2. История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945 гг. - В 6-и т .- М.: Воениздат, 1960-1965.

3. История Второй Мировой войны, 1939-1945 – В 12-и т. – М.: Воениздат, 1973-1982.

4. Історія України: нове бачення – У 2-х т. Під ред. В.А.Смолія – К.: Україна, 1996.

5. Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.

6. Книга Пам’яті України. Вінницька область. – У 9-и т. – К.: Наукова редакція головної редакційної колегії Книги Пам’яті України при видавництві „Українська енциклопедія” ім.. М.П.Бажана, 1994-1997.

7. Книга скорботи України. Вінницька область. –Т.1. Гол. редколегії Шестопалюк О.В. – Вінниця: обласна редакційна колегія Книги Пам’яті України, 2001.