Хрестові походи

Реферат на тему:

«ХРЕСТОВІ ПОХОДИ»

 

План

 

Визначення хрестових походів

Причини хрестових походів і їх учасники

Перший хрестовий похід

Єрусалимське королівство

Духовно-рицарські ордени

Другий і третій хрестові походи

Четвертий похід. Завоювання Візантії

Останні хрестові походи

Значення хрестових походів

Список використаної літератури

Визначення хрестових походів

Під хрестовими походами мають на увазі тривалі військово-колонізаційні експедиції європейських феодалів, що відбувалися з кінця XI і до кінця XIII ст. Зовні ці експедиції носили релігійний характер, оскільки видавалися католицькою церквою за боротьбу «хреста проти півмісяця», християнства — проти ісламу; метою походів офіційно вважалося звільнення Палестини «від невірних» і повернення християнам «труни господня», яка, по віруванню християн, знаходилася в Єрусалимі.

Насправді це були завойовні походи, в яких європейські барони і лицарі без жодних утруднень грабували східні міста, завойовували цілі князівства і королівства, придбавали собі нових платників феодальної ренти. Але в хрестових походах, окрім феодалів, брали участь і інші класи суспільства, зокрема селяни. Ця обставина додавала хрестовим походам вже загальний масовий характер. Сучасникам здавалося, ніби вся Європа прийшла в рух, що відбувалося якесь нове Велике переселення народів. Постараємося розібратися в конкретних причинах хрестоносного руху.

Причини хрестових походів і їх учасники

Причини хрестових походів частково полягають в змінах, що відбулися в другій половині XI ст. на Близькому Сході, частково в загальному економічному розвитку і загостренні соціальних суперечностей в самій феодальній Західній Європі.

На Сході в XI ст. створилася ситуація, вельми сприятлива для нападу на нього хрестоносців. Могутній колись Багдадський халіфат остаточно розпався в 1055 р. Інша могутня східна держава — Візантія при Комнінах також переживала важкі часи. З півночі на Візантійську імперію нападали печеніги, що вторгалися на Балканський півострів. Із заходу Візантії загрожували сіцілійські нормани. Але особливо небезпечні для Візантії турки-сельджуки, які захопили велику частину Малої Азії і у свій час мали своєю столицею місто Нікею, по сусідству з Константинополем. В 1071 р. турки завдали візантійцям жорстокої поразки при Манцикерте. Новий імператор Олексій Комнін (правлячий з 1081 р.) хоча і припинив дещо натиск турок, але проте ще не вважав положення імперії стійким. В 80-х і 90-х роках XI ст. він кілька разів звертався до Папи і німецького імператора з проханням про допомогу проти турок. Хоча єдина раніше християнська церква з 1054 р. вже остаточно розділилася на дві ворогуючі частини — східну (православну) і західну (католицьку), Олексій Комнін в політичній меті був готовий навіть піти на возз'єднання церков під верховенством Папи. Таким чином, дві найбільші держави Сходу — Арабський халіфат і Візантійський імперія — не здавалися хрестоносцям серйозною перешкодою. Більш того, одна з них (Візантія) навіть сама запрошувала європейських феодалів втрутитися в справи Сходу. Стосовно турок, то їх неміцний військово-племінний союз вже в 80-х і 90-х роках XI ст. почав розпадатися. Окремі феодалізовані турецькі князівства не могли припинити наступ західних феодалів.

Але основною причиною хрестових походів, зокрема першого хрестового походу, було загострення класових суперечностей в самій Західній Європі. Масі дрібного рицарства в XI ст. вже не вистачало земель. Доходів, одержуваних від експлуатації місцевих селян, феодалам було недостатньо у зв'язку із зростанням потреб в результаті розвитку торгівлі і міст. Дуже багато лицарів були зовсім позбавлені землі, оскільки феод звичайно передавався старшому сину, і молодші брати не могли розраховувати отримати що-небудь з батьківського спадку. Для таких лицарів походи на схід з метою його завоювання представлялися єдиним виходом з їх скрутного положення. Крупним феодалам — князям і баронам — важливо було відвернути увагу рицарства, щоб уникнути міжусобиць і розколу усередині власного класу.

Величезне значення в хрестоносному русі кінця XI — початку XII ст. мало селянське питання. Закріпачене та задавлене феодальним гнітом Селянство Західної Європи спочатку дуже охоче йшло на схід. Надія на звільнення від кріпосної залежності, ліквідацію боргів, перспектива отримати на Сході землю — при цьому географічні представлення селян були, звичайно, абсолютно фантастичні — спонукали десятки тисяч людей підійматися зі своїх рідних місць і йти в далекі країни, де багато кого з них чекала вірна загибель. Світські і духовні феодали бачили в поході селян на схід також свого роду вихід з положення, що створилося. Це позбавляло пануючі класи від прямої небезпеки селянської війни, яка могла вибухнути в Європі в умовах загального розповсюдження кріпацтва в мить, коли феодальна Європа вступала в другу стадію свого розвитку — в період розвинутого феодалізму. Серед селян вели пропаганду численні ченці і інші бродячі проповідники, що закликали селян взяти участь в походах на схід як в «божій справі». Проте селяни, хоча і не відразу, розбиралися врешті-решт в положенні справи. Якщо перші два походи на схід включали безліч селян, то вже починаючи з третім походом селяни перестали в них брати участь. Всі подальші хрестові походи були чисто феодальними заходами. Європейські королі, найбільші феодали — графи і барони, а також численні лицарі відкрито ставили задачею створення нових феодальних держав на Близькому Сході, включаючи сюди не тільки Арабський Схід, але і Візантію на Балканському півострові. Єрусалим і Палестина в їх планах пізніше стали займати вже другорядне положення.

Вельми активну участь в хрестових походах брали італійські міста, особливо два з них — Генуя і Венеція. Їх флот перевозив хрестоносців на схід, вони забезпечували ополчення хрестоносців продовольством. Вони ж брали участь в діленні завойованих територій, прагнучи в першу чергу захопити в своє монопольне володіння східні порти і ринки. Але все таки міста були не головною рушійною силою хрестових походів.

Католицька церква, надаючи хрестовим походам на схід значення «священних воєн», природно, прагнула використовувати їх в своїх інтересах.

До цього часу папство досягло найбільшої могутності. У зіткненнях зі світською владою Папа неодноразово отримував перемогу над самим імператором. Папству хрестові походи обіцяли багато реальних вигод: політичне керівництво роздробленою феодальною Європою, збір величезних пожертвувань на справу хрестоносного руху, підкорення Риму східних «схизматиків», тобто християн східної православної церкви, що відділилися, місіонерську діяльність серед мусульман Сходу, яких католицьке духівництво мріяло також обернути в католицизм. От чому Папа Урбан II восени 1095 р. зібрав в м. Клермоні, в Південній Франції, багатолюдний церковний собор, на якому він виступив з промовою, що містила заклик відправитися на схід на боротьбу з «невірними». Головними закликами Урбана II були: повернення християнам «труни господньої» і звільнення «святої землі» — Палестини. Папа обіцяв учасникам хрестового походу відпущення гріхів, але також недвозначно говорив і про багату здобич, що чекала хрестоносців на Сході. На соборі були присутні тисячі лицарів, частина французьких, частина з інших країн. Цей факт численного збору феодалів наочно доводить, що ще до виступу Папи серед рицарства велася широка пропаганда і частина його встигла вже зацікавитися планом хрестового походу до Палестини. Виступ Папи повинен був лише організаційно і ідеологічно оформити давно вже почату підготовку.

Перший хрестовий похід

Початок хрестових походів відноситься до 1096 р. Весною 1096 р. в похід рушили селянські маси Північної і Східної Франції, частина Західної Німеччини. На чолі нафанатизованих селян встали чернець Петро Амьенській і один малоімущий лицар Вальтер, по прізвиську Голяк. Натовпи селян, що зібралися, були, природно, погано організовані. У їх складі було немало декласованих елементів, що зацікавилися грабежами. Це виявилося ще задовго до того, як хрестоносці досягли землі «невірних». Зокрема, проходячи через рейнські міста, хрестоносці провели там погроми (в Кельні, Манці та інших містах). Грабежі їх продовжувалися і далі — в Угорщині і Болгарії, через які вони проходили. Коли натовпи хрестоносців прибули в Константинополь, імператор, побоюючись безладдя і насильства з їх сторони, поспішив відправити їх на малоазіатський берег. Тут ополченці незабаром зустрілися з турецьким військом і були в більшій своїй частині перебиті. Таким чином, селянський похід на схід закінчився повною невдачею.

Восени 1096 р. в похід відправилися лицарі, головним чином французькі і італійські, частково західнонімецькі. Цей похід очолив Готфрід Бульонській, герцог Нижньої Лотарінгії, що відправився на схід зі своїми двома братами — Балдуїном і Євстафієм. На чолі північнофранцузьких феодалів стояли Роберт, граф Нормандський, і Роберт, граф Фландрській, південнофранцузькі феодали своїм вождем мали Тулузського графа Раймунда. Разом з ним йшов також єпископ Адемар, один з південнофранцузьких єпископів, призначений Папою як легато — представник церкви. Південноіталійські феодали очолювалися Боємундом, герцогом Тарентськім, якого супроводжував його племінник граф Танкред.

Лицарі також йшли на схід через Константинополь, але різними шляхами. Деякі йшли тією ж дорогою, по Рейну-Дунаю, яку проходили селянські загони під керівництвом Петра Амьенського. Інші загони йшли через Північну Італію і далі по Балканському півострову уздовж берега Адріатічного моря. Треті, пройшовши через всю Італію, переправлялися потім на судах на Балканський півострів і звідси вже до Константинополя. Всього в першому поході брало участь близько 30-40 тис. лицарів. Але при них було багато зброєносців, прислуги, всяких торговців; селяни-хрестоносці, що залишилися в живих першого хрестового ополчення також прилучилися до лицарів.

Зібравшись в Константинополі остаточно тільки весною 1097 р., феодали-хрестоносці довгий час упиралися, відмовляючись принести присягу візантійському імператору. Їм дуже не хотілося давати імператору обіцянку передати Візантії землі, які вони відвоюють на Сході у турок. Нарешті, присяга була все ж таки дана, хоча таємно лицарі і не думали її виконувати.

Лише після цього влітку 1097 р. рицарське ополчення переправилося до Малої Азії. Тут в битві при Дорілєє хрестоносці розбили турок, після чого вони пішли далі на південний схід, у напрямку до Палестини. Дорога в гористій місцевості при нестерпимій жарі була для них надзвичайно важкою. Багато хто з учасників походу помер в дорозі. Похід міг би скінчитися повною катастрофою, якби хрестоносцям не вдалося знайти союзників на межі Північної Сирії. Цими союзниками стали вірмени. Так звана Мала Вірменія (в Килікії) була зацікавлена в їх допомозі, оскільки її відносини і з Візантією, і з турками були украй ворожими. Один з європейських феодалів — Балдуїн (брат Готфріда) незабаром став князем Едесси, іншої вірменської колонії, розташованої на межах Сирії і Месопотамії. Захоплення хрестоносцями Едесси мало важливі стратегічні наслідки, оскільки Едесса з півночі прикривала Сирію і Палестину від нападів турок. Влітку 1098 р. хрестоносці захопили «столицю Сходу» — Антіохію, князем якої став Боемунд Тарентській. Третьому крупному феодалу — Раймунду Тулузському дісталася область Тріполі (на південь від Антіохиі). Нарешті, влітку 1099 р. хрестоносці досягли Єрусалиму. 15 червня 1099 р. Єрусалим був узятий ними штурмом. Хрестоносці жорстоко розграбували місто і по-звірськи перебили велику частину його населення, не пощадивши ні мусульман, ні християн. У результаті своїх завоювань хрестоносці оволоділи всім східним побережжям Середземного моря, тобто колишньою Фінікією, Сирією і Палестиною. В їх руках були міста Єрусалим, Антіохія, Тріполі, Едесса, Тир, Сидон, Акра. Володіння хрестоносців протягнулися з півночі на південь вузькою смужкою завдовжки в 1200 км.

Єрусалимське королівство

На захопленій території хрестоносці утворили свою державу. Ця держава отримала назву Єрусалимського королівства. Королем його спочатку був вибраний Готфрід Бульонській, але остаточно оформилося Єрусалимське королівство при його наступнику Балдуїні (1100-1118). Едесське князівство Балдуїн віддав іншому феодалу — Балдуїну Буржському.

Єрусалимське королівство було свого роду «зразковою феодальною державою». Ніде в Європі принцип феодальної ієрархії не був проведений так послідовно, як на Сході. Окрім єрусалимського короля, що управляв безпосередньо лише Палестиною, існували в якості васальних від нього держав ще три крупні князівства: Антіохійське князівство, графства Тріполі і Едесса. Кожне з них було розділене на певну кількість бароній, баронії у свою чергу ділилися на рицарські лєни.

В Єрусалимському королівстві була складена особлива феодальна конституція, що регулювала відносини молодших феодалів з їх сеньйор-баронам і самих баронів і князів з королем. Ця конституція отримала назву Єрусалимських ассіз. В ассізах була визначена кількість днів в році, які рицар був зобов'язаний служити на війні. Були встановлені порядки спадкоємства феодів. Королівська влада, по ассізам, була виборною і обмеженою. Короля обирала рада найбільших феодалів, що називалася Високою палатою. Висока палата була одночасно верховним судом феодалів, що розбирав їх тяжби і сварки. Без цієї палати князів і баронів король не міг ухвалити жодного важливого рішення.

Всі земельні володіння в Єрусалимському королівстві носили військовий характер, тобто були феодами. Таким чином, на Сході європейці створили державу, де феодальні відносини виступали в найвиразнішій, класичній формі.

Нова держава, що утворилася на Сході, була, проте, неміцною. Влада короля була слабкою. Лицарі були своєвільні і недисципліновані. Місцеве населення ненавиділо насильників-«франків» (так на Сході називали всіх західноєвропейців). Лицарі навіть і не жили в селах серед місцевого сільського населення. Вони знаходилися в містах, частково в знов побудованих замках, не ведучи ніякого господарства і лише задовольняючись отриманням з селян грошової ренти. Значні земельні володіння отримало західне католицьке духівництво. Латинський (католицький) єрусалимський патріарх був другою особою в королівстві після короля. Великі вигоди в результаті завоювань хрестоносців отримали італійські міста. Генуя і венеціанці захопили всю торгівлю в Сирії і Палестині, відтіснивши на друге місце арабів і візантійців. Вони ж отримали частину земельних володінь, звичайно в приміських зонах. В протилежність феодалам італійські городяни самі займалися господарством на отриманих землях. Вони розводили тут плантації найцінніших культур (виляск, цукровий очерет, маслини і т. п.), використовуючи як робочу сила переважно рабів.

Духовно-рицарські ордени

Щоб організувати оборону на Сході, хрестоносці вдавалися до створення своєрідного постійного війська.

Після закінчення першого хрестового походу в 1099-1100 рр. частина лицарів повернулася назад в Європу. В Палестині залишилося всього декілька тисяч лицарів. Тоді в допомогу їм були створені духовно-рицарські ордени. Це були ченці і лицарі одночасно. У них були особливий чернечий статут і особливі одночасно духовні і військові начальники — магістри орденів. Ордени підкорялися безпосередньо Папі. Поверх рицарської зброї «брати-лицарі» носили особливі чернечі плащі — мантії. Але в іншому це були справжні лицарі, що проходили звичайне військове навчання, сидячі чудово на коні і майстерно володіючи мечем і списом. Як правило, і за соціальним походженням це були переважно вихідці з рицарських сімей. В Палестині і в різних країнах Європи у орденів були численні маєтки, на доходи від яких вони і годувалися. На Сході було організовано три ордени. Перший організувався в 1119 р. французький орден Тамплієрів, або Храмовників, тому що його приміщення знаходилося на території, де колись, за переказами, стояв стародавній єврейський храм царя Соломона. Незабаром за утворенням ордена Тамплієрів був створений по його зразку і італійський орден Госпітальєрів, або Іоаннітів (на честь свого патрона — св. Іоанна). Спочатку Госпітальєри дійсно ставили своїй за мету обслуговування госпіталів — лікарень, в яких лікувалися паломники. Пізніше третій орден, що складався з німців, був заснований в 1190 р. і мав назву Німецького або Тевтонського ордена. Він був оснований значно пізніше за інші ордени і пробув в Палестині недовго. На початку XIII ст. Тевтонський орден переїхав з Європу, обравши місцем своєї діяльності берега Нижньої Вісли, куди його запросили польські феодали для боротьби проти місцевих «язичників» — пруссів. Завоювавши Пруссію і змінивши в результаті цього саме назву «Тевтонський» на «Прусський», орден перетворився на доволі обширну прибалтійську державу, серйозно загрожуючи надалі незалежності самого Польського королівства.

Другий і третій хрестові походи

Проте, не дивлячись на додаткову силу у вигляді духовно-рицарських орденів, положення Єрусалимського королівства було дуже хистким. Найбільшої сили Єрусалимське королівство досягло в 30-40-х роках XII ст. Але вже в 1144 р. значна частина його володінь (Мала Вірменія з Едессою) була захоплена турками. Єрусалимський король звернувся до Папи з проханням призвати на допомогу проти турок нових лицарів з Европи. Відповіддю на це був другий хрестовий похід 1147-1149 рр. Другий хрестовий похід мав в числі своїх учасників французького короля Людовика VII і німецького імператора Конрада III. Але, не дивлячись на значні військові сили, що вирушили в похід, він закінчився повною невдачею. Хрестоносці намагалися узяти Дамаск, що загрожував Єрусалиму, але це їм не вдалося. Положення Єрусалимського королівства не покращувалося. В другій половині XII ст. воно ще більш погіршилося. Хрестоносцями було загублено саме місто Єрусалим. В 1187 р. Єрусалим був узятий турками на чолі з султаном Саладіном, курдом за походженням. Саладін (1171-1193) створив велику державу з центром в Єгипті. Він володів всім Єгиптом, частиною Сирії, частиною Месопотамії і прагнув повністю ліквідувати Єрусалимське королівство.

Проти Саладіна в Європі був організований новий, третій хрестовий похід (1189-1192). Третій хрестовий похід був широко задуманим підприємством. В ньому брали участь три європейські володарі: французький, англійський і німецький. Німецьким імператором був знаменитий Фрідріх I Барбаросса з династії Штауфеноз, до цього він вів багато воєн в Італії. Але Барбаросса не дійшов до Палестини, потонувши в 1190 р. при переправі через одну гірську сірійську річку. Німецькі загони, втративши короля, переважно повернулися назад в Європу. Два інших короля — французький Пилип II Август і англійський Ричард I Левове Серце — були давніми ворогами один одного. Дії їх в Палестині були малоузгодженими. Кожний з них не довіряв іншому.

Найактивнішим у війні на Сході показав себе Ричард I, який перш за все зумів захопити великий острів Кіпр, після чого англійські війська разом з французькими обложили важливу фортецю Акру (1191) на побережжі Середземного моря. Акра була взята союзниками. Але після цього Пилип II Август покинув Палестину і повернувся до себе до Франції. Ричард залишався в Палестині ще цілий рік. В битві при Яффі (серпень 1192 р.) Ричард завдав Саладіну серйозної поразки. Але Єрусалиму йому узяти не вдалося. Він зміг лише укласти з Саладіном договір, яким європейським паломникам надавався вільний доступ в священні для християн міста — Єрусалим, Віфлєєм, Назарет та ін.

Найважливішим результатом третього походу було згадане вище завоювання західноєвропейцями острова Кіпру. Сюди пізніше переїхав з Акри єрусалимський король зі своїм двором. Кіпрське королівство виявилося найміцнішим зі всіх володінь хрестоносців. Воно проіснувало до другої половини XV ст., тобто понад 250 років.

Четвертий похід. Завоювання Візантії

На початку XIII ст. Папа Інокентій III призвав Європу до нового хрестового походу. Це був четвертий хрестовий похід (1202-1204). Четвертий хрестовий похід був своєрідним походом: зв'язаний лише за назвою з іншими хрестовими походами, він відверто розкрив загарбницьке єство всього хрестоносного руху. До Палестини учасники четвертого походу навіть і не дійшли. Хрестоносці цього разу попрямували не проти турок або інших мусульман, а проти християнської Візантії. Особливо велику роль в історії четвертого походу зіграли венеціанці, які змінили і самий маршрут походу. Феодальні керівники хрестоносців спочатку припускали йти на Єгипет — у володіння турецько-єгипетського султана. Венеція, що торгувала вигідно з Єгиптом, але була зацікавлена в ослабленні Візантії, відхилила хрестоносців від їх первинного наміру і штовхнула їх на завоювання свого суперника і конкурента по торгівлі — Константинополя. Скориставшись династичними неладами усередині нової візантійської династії Ангелів (правлячих з 1185 р. після Комнінів), хрестоносці захопили в 1204 р. Константинополь і створили на південній частині Балканського півострова нову державу під назвою Латинської імперії. Як і Єрусалимське королівство, це була також типова феодальна держава. На чолі імперії був поставлений північнофранцузький феодал Балдуїн, граф Фландрській. У складі імперії було декілька крупних васальних володінь: Фессалоникійське королівство, герцогство Афінське, князівство Ахейське та ін.

Велику кількість земельних володінь у Візантії отримала Венеція. Вона отримала частину Константинополя, Іонічні, Кикладські острова, о. Кріт, південно-західну частину Пелопоннесу, Галліполі. Венеціанський дож Енріко Дандоло, що зіграв найбільшу роль в завоюванні Візантії, офіційно іменувався «Владикою трьох осьмих Ромейської (тобто Візантійської) імперії».

«Латинські», тобто західноєвропейські, феодали нещадно грабували і експлуатували місцеве візантійське населення. Венеція захопила всю торгівлю в Константинополі, на Балканському півострові і на багатьох островах східної частини Середземного моря. Але деякі володіння Візантії продовжували зберігати свою незалежність. Серед них найсильнішою була грецька Нікейська імперія, що займала важливі в торговому відношенні пункти на західному побережжі Малої Азії. Залишалася незалежною частина імперії на півночі Малої Азії — Трапезундська імперія. На Балканському півострові залишався поза контролем Латинської імперії Епірський деспотат (князівство).

Спираючись на співчуття греків, що жили під ярмом латинян, імператор Нікейської імперії, найбільш значної з трьох незавойованих територій Візантії, Михайло VIII Палеолог в 1261 р. захопив Константинополь і прогнав звідти європейських феодалів. Так була відновлена Візантійська імперія. Але відновлена Візантія була вже ослабленою державою. Четвертий хрестовий похід покінчив з Візантією як з великою державою. Володіння її після відновлення обмежувалися лише незначною частиною Балканського півострова і вузькою смугою Малої Азії. Залежні від Візантії болгари звільнилися від візантійського ярма ще до четвертого хрестового походу — в 1186-1187 рр. Біля цього ж часу від Візантії відпали і сербські володіння.

Останні хрестові походи

Всіх хрестових походів налічується вісім. Але перші чотири були найважливішими. Останні чотири походи були і не такими багатолюдними, і не носили вже загальноєвропейського характеру. В них брали участь тільки окремі государі і окремі країни. П'ятий похід (1217-1221) цікавий тим, що його організатори намагалися як би здійснити первинний план учасників четвертого походу. Спочатку учасники п'ятого хрестового походу вели військові дії в Палестині, потім вони перенесли їх до Єгипту. Хрестоносці захопили в Єгипті р. Дамієтту, але потім в результаті невдач вимушені очистити захоплену ними частину долини Нилу. Велику роль в початковій стадії походу, коли військові дії відбувалися ще в Палестині, грав угорський король Андрій II.

Шостий похід (1228-1229) був походом на схід онука Фрідріха I Барбаросси — Фрідріха II Штауфена. Але і цього разу не було якихось широких військових операцій. Фрідріху II більше дипломатичним, ніж військовим, шляхом вдалося повернути Єрусалим і деякі інші міста. Але незабаром (в 1244 р.) Єрусалим був знову узятий турками і вже остаточно втрачений для християн.

Сьомий і восьмий хрестові походи робилися французьким королем Людовиком IX і пов'язані з прагненням французів зміцнити свій вплив в Північній Африці. В сьомому поході (1248-1254) Людовик IX також почав військові дії в Палестині, але потім повів повстання на Єгипет і знову невдало. Він сам потрапив в полон і повинен був сплатити за своє звільнення великий викуп. У восьмому поході Людовик зосередив свої зусилля на облозі м. Тунісу, яким хотів оволодіти, щоб отримати опорну базу для подальших операцій в Африці. Але за час облоги Тунісу у французькому таборі почалася чума і жертвою її серед багатьох інших став сам король. Це була остання крупна військова експедиція європейців, що ставила собі за мету захоплення мусульманських територій на Близькому Сході під прапором хрестоносного руху. Після цього походи на схід припинилися. Володіння хрестоносців одне за іншим скорочувалися і переходили до турків. В 1268 р. турками була узята Антіохія, в 1289 р. — Тріполі, в 1291 р. — Акра. Кіпр, що протримався довше за всі в руках хрестоносців, в другій половині XV ст. перейшов до венеціанців.

Значення хрестових походів

Хрестові походи як військові експедиції закінчилися повною невдачею. Заснувати міцну державу на Сході європейські феодали не змогли. Майже всі захоплені території їм довелося залишити. Лицарі покинули Схід. Ряд причин сприяв тому, що у європейських феодалів остигнуло бажання організувати нові хрестові походи. До кінця XIII ст. повністю змінилася політична обстановка в Європі. Національні держави, що створилися, почали вести одна з одною наполегливі і тривалі війни; лицарі знайшли застосування своєму військовому ремеслу в самій Європі. З іншого боку, у зв'язку із зростанням продуктивних сил і подальшим розвитком товарно-грошових відносин лицарі могли одержувати великі доходи від своїх селян, частина їх (наприклад, в Англії) прийнялася сама старанно займатися сільським господарством. Ближній Схід, навпаки, до цього часу був вже розграбований хрестоносцями і збіднів. Нашестя монголів в XIII ст. на Середню Азію погіршило ще більше положення країн Ближнього Сходу, утрудняючи торгові зв'язки з Індією і Китаєм. Таким чином, і Схід повинен був в очах західноєвропейських феодалів втратити колишню привабливу силу. Хрестові походи перестали бути для них принадним заходом.

Та все ж, не дивлячись на військову невдачу, значення хрестових походів для розвитку Західної Європи було вельми велике. Перш за все вони сприяли розвитку європейської торгівлі на Середземному морі. В результаті них була зруйнована монополія арабських і візантійських купців в близькосхідній торгівлі і встановлена гегемонія італійських, південнофранцузьких і східно-іспанських (каталонських) міст. Ці міста сталі тепер грати роль посередників між Сходом і Європою. Торгові зв'язки Західної Європи зі Сходом придбали за час хрестових походів регулярний характер. Левантійська торгівля, як її називали в Європі, стала органічною частиною економіки Західної Європи. Кількість товарів, що привозилися зі сходу на початку хрестових походів, помножилася в десятки разів в кінці них. Венеція і Генуя особливо далеко проникли в східну половину Середземного моря, аж до північночорноморського побережжя, де ними були засновані численні торгові факторії.

Хрестові походи сприяли ознайомленню європейців зі східною промисловою і сільськогосподарською технікою. Європейці засвоїли за цей час багато східних прийомів текстильного і металургійного виробництва, фарбувальної справи, парфумерії, приготування ліків, а також перенесли до Європи такі цінні сільськогосподарські культури, як гречка, шафран, рис тощо.

Схід мав великий вплив на європейців в побутовому відношенні. Лицарі засвоїли витончені східні манери, правила придворної ввічливості, почали більш ретельно доглядати за своїм тілом, обличчям, волоссям. Увійшли до моди ванни і комфортабельні лазні. В рицарських замках і міських будинках з'явилася нова захоплююча гра, занесена зі сходу, — шахи.

У європейців в результаті спілкування зі Сходом помітно розширився кругозір. Вони раніше і не підозрювали, що на Сході існують культурні народи. Почавши хрестові походи з ідеологією грубого релігійного фанатизму, багато західноєвропейських феодалів і купців, ознайомившись з життям Сходу, ставали більш терпимими до інших релігій. Порівнюючи свою християнську віру з мусульманською, європейці могли прийти до деяких критичних висновків щодо самої християнської релігії і особливо тієї ідеї теократизму, яку так прямолінійно проводило середньовічне папство якраз в епоху хрестових походів.

Але, кажучи про вплив хрестових походів на Західну Європу, не слід забувати, що культура Арабського Сходу проникала до Європи і окрім хрестових походів, іншими шляхами, зокрема через Іспанію. Іспанські араби, або маври, зі свого боку познайомили Західну Європу з рядом дуже важливих сторін арабської культури. Вплив Візантії позначався протягом всього середньовіччя через Італію, особливо через Венецію. З іншого боку, Західна Європа сама в процесі зростання своїх продуктивних сил в період XI-XIII ст. створювала нові суспільні, політичні і культурні форми, на розвиток яких хрестові походи могли мати лише непрямий вплив. Наприклад, звільнення селян від кріпосної залежності, розвиток централізованих держав, розквіт міст зобов'язані власному процесу історичного розвитку Європи. Хрестові походи могли лише прискорити розвиток цих найважливіших явищ в житті пізньосередньовічної Європи.

Список використаної літератури

1.         Всемирная история: Уч. для вузов/ Под ред. Г.Б.Поляка, А.Н.Марковой. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1997. – 496 с.

2.         Всесвітня історія: навч. посібник/ Б.М. Гончар, М.Ю. Козицький, В.М. Мордвінцев, А.Г. Слюсаренко. – 2-ге вид., перероб. і доп. – Запоріжжя: Прем’єр, 1998. – 416 с.

3.         Великий довідник школяра: 5-11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – 872

4.         Всесвітня історія: У 3 кн. – К.: Либідь, 1999

5.         Всесвітня історія / П.П. Моціяка. — Ніжин: НДПУ ім. М. Гоголя, 2004. — 282с.

6.         Гайдуков Л. Ф., Копійка В. В., Крушинський В.Ю. Всесвітня історія . — К.: Либідь, 2000. — 254 с.

7.         Гісем О. В., Мартинюк О. О. Всесвітня історія. — Кам'янець-Подільський: Абетка, 2004. — 472с.

8.         Гончар Б.М., Козицький М. Ю., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Всесвітня історія . — К.: Знання, 2001. — 359 с.

9.         Даниленко В. М., Кокін С. А. Всесвітня історія : Хронологія основних подій. — К.: Либідь, 1997. — 264 с.

10.      Семенов В.Ф. История средних векав. – М. – 586 с.

11.      Энциклопедия для детей: Т.1. Всемирная история. – 4-е изд., испр. и перер./ Гл. ред. М. Аксенова. – М.: Аванта+, 1997. – 668 с.