Неможливість абстрагуватись

Неможливість абстрагуватись

Лиш той життя і волі вартий,

хто кожен день за них іде на бій.

Й.В. Гете

1 Огляд світу сьогоднішнього Що являє собою ХХІ століття? – Відчай, самотність людини, відчуття нею своєї приреченості та загнаності. А, можливо, наш вік це просто псевдореальність, яка створена для перетворення людини в тварину, яка б керувалась власними інстинктами і для якої створюється видимість благополуччя? Або це час, коли “технічний монстр” повністю підкорить наші душі і зробить нас “гвинтиками” своєї великої машини? Ознаки часу сьогоднішнього можна було б перераховувати і далі, однак обмежимось “найкричущими”. Всі вони вказують на певну безвихідність, навіть абсурдність (як сказав би Камю) становища особистості. Ми втрачаємо опору під ногами, намагаємось віднайти смисл, але щось його закриває від нас. Тому пробуємо втікти від сутності, і запитань про неї, а вони знову наздоганяють, не відкриваючись перед нами, постаючи в іншій формі . Опиняємось в замкнутому колі, його початок тотожний кінцю, рух по ньому є вічним, отже й людина вічно шукатиме відповіді, не знаючи, що вона її мала, перебуваючи на початку. Рух по колу віддаляє нас від суті, а в точці, що є діаметрально протилежною до вихідної відбувається її заперечення. За тим слідує шлях до кінцевої точки (вона і є початковою) і нового віднайдення вічних істин. Цим завершується повний цикл розвитку.

Перш ніж вертатись до початку (що одночасно йти вперед, за Гегелем), необхідно осмилити ситуацію, яка склалася. Тут приходимо до проблеми, яка була зазначена у заголовку. Так, саме неможливість абстрагуватись і породила дану статтю. Проблеми сучасності стоять настільки гостро, що їх просто не можна не помічати. З’являється необхідність діяти.

Для успішного вирішення будь-якої проблеми, її потрібно сформулювати. Але, чи можна поставити таке запитання, відповідь на яке, дала б спосіб розв’язання проблеми? Напевне, що ні, в крайньому випадку, зараз. Проте, можна визначити комплекс проблем, які будуть характерезувати світ таким, яким він постав в ХХІ ст.

Першою проблемою сучасності, яку хочеться виділити, є духовна криза. Вона заключається в нівелюванні вічними, неписаними правилами, які виступали універсальними регуляторами людських відносин і водночас були орієнтирами, що вказували шлях, яким особистість повинна йти. Затуливши світоглядні горизонти для людини, її залишили ні з чим, в її серці виникла пустота, безмежне провалля, які кожен намагається заповнити як йому під силу. За відсутності міцного підгрунття, це зробити неможливо, а тому дійсно вистояти змогли тільки ті, які зберегли зв’язок поколінь, міцний дух та почуття відповідальності за власні дії. Інші тікають від свого “Я” і пробують знайти себе в іншому. Але це не допомагає подолати безвихідність, віднайти основу життя, а лише на певний час дозволяє забутись, поки знову не прийде час смутку, туги по чомусь далекому і незвичному, що виходить за рамки буденності і допомагає перемогти її.

Усе вище назване безпосередньо стосується людини, отже духовна криза є нічим іншим як кризою людини. Про одну досить характерну ознаку, яка вказує на дану проблему говорив К. Ясперс, коли зазначав про розчарування людей в можливості досягнення трансцендентного[1]. А таким чином, людина починає відчувати свою кінечність, це ж призводить до втрати смислу. Вона починає хапатись за сьогоднішній день як за останню надію на порятунок. Вчора минуло, завтра може ніколи не настати, а зараз, ця мить, із нею. Якщо завтра неможливо перетворити на справжнє сьогодні, тоді починається нудьга і намагання якнайшвидше із ним покінчити (із ненависним днем, який невідомо чому прожитий), і знову забутись.

Коли Ніцше сказав, що Бог мертвий, він скоріше проголосив вирок людині. Так як ідеї Бога, безсмертя надавали людському життю вищої мети, що полягали в можливості досягти їх. І навіть підміна Бога ідеєю про вічне повторення не змогла задовольнити духовних запитів сучасності. Повноцінній особистості потрібна не можливість постійно проживати те ж саме життя, а знати, що воно має сенс, що її боротьба в кінцевому результаті призведе до єднання з безмежним, вічною і незнищенною Силою, абсолютним Духом.

В контексті вище зазначеної кризи людської особистості можна виділити проблему самотності. Для даного стану характерне відчуття відчудженості як від інших людей, так і в деякій мірі від реальності в цілому. В цей час з’являється відчуття того, що тебе не розуміють інші; зв’язок (духовний) між індивідом і оточенням може повністю розірватись. Самотність може досягати своїх крайніх меж і тоді людина відчуває відчай, страх, вона сконцентрована на власному внутрішньому світі. Але така замкнутість може призвести до виходу людини за межі об’єктивної реальності і її зустріч із трансцендентним. Однак, для досягнення останнього мало лише пережити граничну ситуацію, потрібно захотіти зрозуміти її суть і піти вказаною дорогою. Тому-то мало хто сьогодні відкриває справжню істину після того, як переживають граничні ситуації. Для одних це просто гра, для інших – нещасний випадок. Тільки одиниці прагнуть відповісти на питання, поставлені буттям.

Окрім відносин “людина-буття”, зазнали змін і відносини “людина-людина”. Вище вже говорилось про самотність людини, але чи зникає вона при контакті з іншими особами? – Відповідь не може бути однозначною. Справа в тому, що поряд із абсолютною відкритістю сьогоднішнього індивіда зовнішньому світу (він не в змозі уявити себе без інших), існує повна закритість його сутності від Іншого як зовнішнього до власного “Я”. Відносини між людьми часто являють лише разовий характер і мають на меті намагання “якось провести час”. Натомість та частина людського “Я”, що прагне екзистенційного, метафізичного діалогу, лишається абсолютно відчудженою.

Вище означені процеси являють собою колективний індивідуалізм. Така категорія на перший погляд здається абсурдною, адже індивідуалізм протилежний колективізму і навпаки.

Люди ХХІ ст. більшу частину свого часу проводять із іншими, але є внутрішньо закриті для чистого діалогу зі світом.

Коли хоч незначний час перебувають на самоті, з’являється відчуття засмученості і нудьги.

Тобто, втрачається автентичність власної неповторної особи і перетворення її на частину маси. Це призводить до певної її безпорадності і несамодостатності.

Протилежною до цієї тенденції є загострення егоцентризму. Індивід хоч і прагне проводити більше часу в колі знайомих, проте орієнтується при цьому здебільшого на власні потреби, все більше з’являється друзів “на вечір”.

Приходимо до суперечності: сконцентроване на самому собі “Я” – страждаюче “Я”, що прагне до відвертого діалогу зі світом, але не знає як його досягти. Розв’язання даної суперечки може відбутись шляхом її зняття.

Але перед цим зробимо одне зауваження: повноцінним членом будь-якої спільноти може бути лише цілісна, самодостатня, духовно багата і усвідомлююча себе частиною великого соціального організму особистість. Тільки така людина прагнутиме не до різкої полярності “Я – світ” або повної асиміляції себе в соціальному просторі, а гармонійного співіснування власного “Я” з “Я” інших людей, але водночас визнаючи їхнє прагнення до свободи. В такий спосіб можливо віднайти ту втрачену гармонію із світом і самим собою.

 

2 Можливості віднайдення нових орієнтирів

Однією з ключових особливостей людини є її свобода, дане право обирати свій шлях життя і слідувати обраним настановам. “Але свобода – це щось більше, ніж відсутність утисків з боку інших. Це не тільки “свобода від”. Це “свобода для” – свобода бути багато чим, а не володіти багато чим – речами, людьми”[2]. От якраз справжнього призначення власної свободи сучасна людина не відчула. Для неї вона стала лише відсутністю залежності від чогось зовнішнього. Але при наявності внутрішнього вакууму (відсутності повноцінного “Я”), свобода перетворюється на тягар для людини, яка не знає, що з нею робити. А тому виникає необхідність створення нової цілісної, гармонійної особистості. Свобода для такої людини не буде непосильною ношею, а навпаки стане засобом втілення у життя власних задумів та ідей. Тоді, приходимо до іншої проблеми: як відновити втрачену людську гармонію? Як здійснити той синтез, про який йшлося в кінці першої частини статті?

Відповідь може бути дана тільки одна: повернення до втрачених цінностей, еталонів, орієнтирів у житті (звичайно, в адаптованому до сучасної ситуації вигляді, однак такими, що зберегли свою сутнісну основу). Дані принципи організації людського життя не слід сприймати як просто засіб обмежити людину в чомусь, а спосіб допомогти їй знайти себе і розпочати продуктивний діалог зі світом. До загальновизнаних і вічних істин завжди відноситимуться наступні: добро, справедливість, чесність, повага до інших ( в кінцевому випадку це й буде повагою до себе), любов, вміння прощати та ін. Слідувати їм означає діяти, пам’ятаючи про свій обов’язок моральної людини, до речі, саме моральність Кант назвав головною особливістю людини, яка відрізняє її від тварини. Етичні норми не є жорстко детермінованими, кожен сам обирає слідувати їм чи ні. Але саме цей вибір визначає рівень свідомості особистості, її націленість на відкритість іншим особам (мікрокосмосам), що призводить до розвитку власної персони, так як той, хто дає, піклується про іншого, і сам отримує багато більше від тієї симфонії душ, внутрішніх світів обох людей. Тому робити добро не просто потрібно, а приємно. Думаю кожен відчував, що немає нічого кращого на світі, ніж бачити посмішку на обличчі людини, яку подарував, або викликав своїм вчинком саме ти.

Проте, виникає запитання: існує така велика кількість етичних, філософських, релігійних систем; чому ж вони стали нездатні дати відповідь на запити сьогоднішньої людини? Причин є досить багато і вони неоднорідні. Спробуємо виявити найхарактерніші.

По-перше, відірваність сьогоднішнього людського буття від його сутнісних основ. Сучасну людину можна порівняти із блукаючим в пустелі. Вона так саме розгублена, пригнічена, не знає куди йти. Єдиною її установкою на майбутнє є просто жити. Наявність будь-яких інших цілей відпадає, адже блукаючому не потрібно нічого, окрім можливості йти далі, напрямок його не цікавить. Такий мандрівник ходитиме постійно по колу, так і не знайшовши виходу. Йому не вистачало компасу. Подібним чином і “мандрівнику” ХХІ ст. потрібно знайти компас, який би чітко вказав у якому напрямку рухатись. Втративши його, знайти знову вже не так легко, але можливо. Для цього необхідна внутрішня воля, яка б надавала діям людини цілеспрямованості і узгодженості. Та однієї волі недостатньо, потрібне ще й чітке знання того, чого прагне досягнути індивід і чому саме це йому потрібне. Втрата фундаментальних світоглядних орієнтирів є не лише провиною кожного із нас особисто, а й того, що від нас приховували сутність останніх, перетворюючи на “роботів” для виконання певних операцій. Але це вже тема іншого дослідження.

 Друга причина криється у самих філософьких, наукових, етичних системах, які в період існування класичної науки та філософії ( XVIII – ХІХ століття) стали займатись всім, окрім проблем людини. Їх предметом стали певні абстрактні об’єкти, що повністю затулили собою сутність людського. Людина перетворюється лише на придаток до таких наукових побудов, в кращому випадку людині надається не зовсім відповідне її глибинній сутності звання “суб’єкта”. Першою зазнала кризових тенденцій філософія, що відбилось у поглядах С. К’єркегора, Ф. Ніцше, М. Гайдаггера, К. Ясперса, Ж.П. Сартра та багатьох інших філософів посткласики. Не зважаючи на значні відмінності у їх світоглядних системах, всі вони єдині в одному – просто кричущій необхідності повернення обличчям до людини.

Наука потрапила в “штильову” ситуацію на початку ХХ ст., так як намагалась підкорити своїм причинно-наслідковим схемам всю дійсність. Вихід знайшовся, однак він полягав у відмови від претензій на абсолютне знання. Прикладом може бути квантова механіка ( зокрема, відомий принцип “невизначеності” Гейзенберга), теорія відносності та ін. Початком же справжнього виходу науки на якісно новий рівень стане усвідомлення того, що істина сама по собі нічого не варта. Її найвища цінність у можливості досягнення вищих людських ідеалів з допомогою останньої. Істина повинна служити людині, а не навпаки. Ми повинні знову повернутись до сократівського розуміння істини: “істина – тотожна добру”.

Наука ХХІ ст. перетворилась на головний фактор прогресу, однак втратила при цьому свою людську (направлену на розвиток особистості) домінанту. А така ціна є занадто високою; сьогодні ми вже розплачуємось за бурхливий науково-технічний прогрес. Про це яскраво свідчать названі вище тенденції в розвитку світу. За можливість їздити в дорогих машинах, працювати на автоматах, ходити у великі магазини та дивитись кінострічки із 3D-графікою, ми віддали нашу внутрішню свободу, спокій, справжнє відчуття радості життя. Так чи був цей обмін рівноцінним? Багато хто скаже, що досягнуті результати дали можливість розв’язати багато проблем людського життя (полегшити працю, завдяки застосування нової техніки; урізноманітнити побут; вивільнити час для розвитку ососбистості, так як основну частину технологічних операцій виконують машини і автомати). Проте усі зміни не завжди мали бажані результати. Так, зростання частки машинної праці, хоча й має значне позитивне значення – відсутність необхідності значних фізичних затрат для робітника, має й зворотню сторону: робітники перетворився на “придатки” до машин, які щодня виконують рутинні одноманітні операції, не бачачи прямих результатів своєї діяльності (що раніше проявлялось у моральному задоволенні ремісника або іншого індивідуального працівника від виготовленого виробу) і практично не проявляючи жодної ініціативи з приводу певних аспектів виробництва продукції. Тобто, відбувається поступова втрата робітником інтересу до власної праці, вона перетворюється на тягар для нього.

Як бачимо, на жаль, ні етичні системи, ні філософські концепції, ні наука, не можуть вирішити проблем сьогодення. І головною причиною цього є неспроможність адаптуватись до наявних реалій. А найзагальнішою, найпершою, найважливішою реалією сучасності є проблема людини і людства в найзагальнішому значенні слова. Саме через призму людини і міжлюдських відносин слід було б просуватись уперед усім іншим сферам. Таким чином, другим важливим фактором переходу до гармонійного існування є звернення обличча до людини. Це означає, що у політичній, економічній, соціальній, культурній, духовній та інших сферах головною метою їх існування має бути визначений всебічний розвиток і зростання людської особистсті та налагодження якнайкращих відносин між спільнотами на всіх рівнях.

Звичайно, кожна область має свої власні завдання і мету існування. Так, економіка – задоволення матеріальних потреб людини; політична підсистема – організація державного механізму; культура – зростання людини в духовному плані. Проте, стратегічна мета у всіх них повинна бути тільки одна.

Економіка ХХІ ст. має виконувати своє першочергове завдання, а не збочувати вподобання споживача, перетворюючи його на раба матеріальних благ, який за речами, що закривають йому все навколо (телевізор, мобільні телефони, комп’ютерні ігри, та ін.) не помічає зовнішній світ. І хоча головним принципом економічної діяльності є максимізація отриманого ефекту, ми повинні усвідомити, що вона може відбуватись лише до певної межі. А саме: до поки прагнення матеріального збагачення не перетворюється на основу життя. В такому випадку людина починає жити в стані постійної напруженості; ворожого ставлення до оточуючих, як можливих або фактичних конкурентів; саме життя набуває видимість наявності певного смислу (особа хоче, щоб так думали і сама прагне переконати себе в цьому), проте в ньому відсутні глибинні основи життя, через це, коли подібна людина після довгих “пробіжок” за матеріальними успіхами спиняється на коротку мить, то часто не бачить дійсної необхідності такого руху, але знову тікає від цих думок і прагне забутись у знову ж таки витворах матеріального світу та йти далі, просто йти...

Культура сьогодення мала б бути “останнім оплотом” прекрасного, справді людського і всього того, що надає істинний сенс людському життю. В той час, вона продукує речі, які за своєю суттю покликані знищувати все добре і піднесене у людських душах (формування антикультури, шаблонність мистецтва і перетворення його у бізнес та ін.). Вона може відродитись знов, але для цього потрібні сітоглядні перетворення, пов’язані із розумінням того, що дана сфера це не місце, де можна “заробити великі гроші”. Це сфера духовності, краси, добра; в деякій мірі, матеріальному сюди доступу немає. Культура не просто задовольняє ідеальні потреби людей, вона й формує все нові й нові, а це є ознакою зростання людської особистості, що є однією з ключових цілей людського існування.

Органічною складовою культури є мистецтво. Про нього досить цікаво сказав Ф.Ніцше: “нам залишається мистецтво, щоб не загинути перед істиною”. Саме його потребували люди кінця ХІХ ст., коли жив великий філософ, і потребують сьогодні. Наука, хоча й стала реагувати на запити людини (розвиток соціальних наук, передусім соціології та психології), однак вона не здатна повністю задовольнити їх всі. Наука апелює до раціонального в людині, а вона це й емоційно-чуттєве, а сьогодні навіть більшою мірою ірраціональна, ніж логічна, попри величезні досягнення в науково-технічній сфері.

Але яке мистецтво потрібне нам? Чи здатне існуюче задовольнити наші ідеальні потреби? Для початку, визначим значення категорії “мистецтво”. Мистецтво – це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу[3]. Поряд із філософією, наукою, релігією, та ін. мистецтво виконує важливу функцію, яка полягає в орієнтації особистості в цьому світі, усвідомленні себе людиною, та відповідальності за власні вчинки. Однак, мистецтво ХХІ ст. перестало виконувати дану функцію. Воно все більше орієнтується на власні інтереси, воно вже навіть перестало бути тим, що раніше називали “мистецтво для мистецтва”. Останнє було повністю орієнтоване на власне зростання і вдосконалення, але для того, щоб реалізувати це, необхідно було творити дійсно велике. Сьогоднішнє мистецтво все більше орієнтується на задоволення матеріальних потреб самих митців; а сам процес творення стає звичайнісіньким шоу. Відбувається все більше включення його у економічну цивілізацію. Продукти, а правильніше було б сказати “шедеври” мистецтва, які були безцінними, заміняються на звичайні товари, що мають конкретне вартісне вираження.

Істинне мистецтво характерезується тим, що воно творить тому, що має необхідність в цьому, а не тому, що можна продати його результати. Воно прагне відкрити себе Іншому для діалогу із ним. Таким чином, відбувається збагачення одного і реалізація духовних можливостей іншого. Таке мистецтво, в деякій мірі, складне, але ще Ф. Шеллінг казав: “дух назавжди залишеться островом, на який із області матерії неможливо потрапити без стрибка”. Сучасна мас-культура дозволяє дійти до вершин духу без будь-якого внутрішнього напруження, тому й спостерігаємо, що дані вершини виявляються примарами, здатними задовольнити хвилинні бажання людини. Цілісної ж духовної конструкціїї їй (сучасній культурі) побудувати не під силу, адже для цього потрібна внутрішня активність. Головна ж властивість Постмодерну – байдужість, іронічна пасивність щодо будь-якого явища, цивілізована втомленість[4]. Для того, щоб подолати названі явища, людина повинна відчути свою відповідальність за світ і своє призначення у ньому. Ми приходимо сюди не тільки як споживачі, але і як творці. Ось іще одна відповідь на запитання людини. Вона мусить творити (в найширшому плані цього слова), таким чином виражаючи власне “Я” в матеріальних і духовних цінностях та відкриваючи свій внутрішній світ іншим. Але перед цим індивід повинен знайти саме те, чому б хотів присвятити життя (“сродна праця” за Сковородою). А з цим з’являється мета і бажання жити та вдосконалюватись.

Як уже було зазаначено, для результативної творчої діяльності необхідні значні зусилля (перш за все, духовного характеру), тому багато із сучасних людей відступає від поставлених цілей і йде легкою дорогою. Однак ті, хто не здався, мають змогу зрозуміти, що їхня праця і, навіть, жертви, були не даремні. Досягнувши вершин науки, мистецтва або досконалості в певній діяльності, чи у відносинах з оточуючими людьми (що також є творчістю, адже ми творимо себе і, в певній мірі, інших), починаємо усвідомлювати всю ілюзорність пасивного і споживацького відношення до світу.

Отже, розв’язання проблем сучасності може бути здійснене за рахунок:

-  віднайдення нових ціннісних орієнтирів, які б відповідали запитам сьогоднішньої людини, але разом із тим, містили і позачасовий момент;

-  сприймання дійсності через призму людини (особистості);

-  активного та трочого ставлення людини до оточуючого світу, направленого не на підкорення його, а на встановлення гпрмонії із ним.

[1] Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

[2] Фромм Э. Искусство любьви. – СПб.: Издательский Дом “Азбука-классика”, 2007. – 218 с.

[3] Философский энциклопедический словарь. – Москва, 1983, с. 222.

[4] Базилевич, Ільїн. Метафізика економіки. – К.: Знання, 2007, с. 646.