Інноваційна діяльність та економічна ефективність підприємств Центральної та Східної Європи

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЕКОНОМІЧНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ В КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Починаючи з 1960-их років інновації стали центральною темою досліджень і чи не головною турботою менеджерів організацій. Успішність підприємства залежала від його здатності брати всі переваги від технологічних змін завдяки своїм організаційним можливостям. Розвиток продукту чи процесу завжди створювали конкурентні переваги для багатьох фірм, що зумовило таку популярність теми інновацій як у практичній діяльності компаній так і в теоретичних дослідженнях останніх десятиліть. З іншого боку, хоча технологічна інновація і вважається важливим фактором конкурентоздатності, відомо, що саме її впровадження не гарантує кращої позиції на ринку . Продуктивність організації є також пов'язана з прийнятою структурною моделлю та людськими здібностями сприймати нове, що необхідні при впровадженні нових технологій.

Технологічний прогрес веде до економічного розвитку держави шляхом зростання продуктивності фірм і це створює кращі умови життя для кожної людини. Однак, інвестиції в технологію не завжди досягають очікуваного рівня продуктивності та якості життя. Насправді, однією із основних причин чому інвестиції в технологію не завжди є прибутковими є те, що фірми нехтують тим фактом, що добре організований персонал компанії є ключовим елементом в досягненні найвищих прибутків від впровадження технологічних змін. Тобто, організаційні і технологічні зміни повинні здійснюватись одночасно .

Науково-технічна сфера, результати діяльності якої інтенсивніше залучаються до господарського обігу, формуючи економіку інноваційного типу, є важливим фактором її глобалізації. Розвиненість науки, ефективні освітні технології, доступ до них і інших новітніх технологій стали важливими складовими моделі стійкого розвитку передових країн сучасності. Розбудова такої моделі сприяє підвищенню конкурентоспроможності та світовому науково-технічному лідерству.

Проблема пізнання механізмів сталого і довгострокового економічного зростання в економічній науці розглядається в останні півстоліття через призму науково-технічного прогресу, технологічних змін. Класичні роботи відомого економіста Роберта Солоу актуалізували питання технологічного розвитку країни, як основного фактора економічного зростання при досягненні країною рівноважної позиції у забезпеченості фізичним капіталом. За його розрахунками, понад 85% зростання економіки США пояснюється загальною продуктивністю факторів, яка в свою чергу пов'язується з технічним прогресом, певними технологічними інноваціями у виробництві. Зростаюча диференціація країн за економічним розвитком, яка б повинна була зменшуватись за припущеннями класичної моделі екзогенного економічного зростання Р . Солоу , спричинила бурхливий розвиток нових економічних теорій, які б пояснювали сам механізм технологічного прогресу, який розглядався як чорна скриня і повністю зовнішній фактор відносно економічних процесів у класичній моделі, а також інституційну, освітню та фінансову складову інноваційної діяльності [11].

Все це спричинило до появи " нової теорії" економічного зростання або пост-неокласичної ендогенної теорії економічного зростання, яка, перш за все хотіла пояснити, яким чином здійснюється технічний прогрес, тобто почались теоретичні дослідження чорної скрині неокласичної моделі економічного зростання, в якій технічні зміни розглядались як "манна небесна", а також передбачалась конвергенція, зумовлена законом спадної доходності факторів виробництва, що не відповідає статистиці світового економічного розвитку.

Піонерною роботою в цьому напрямку вважається стаття Поля Ромера "Зростаючі доходи та економічне зростання в довгостроковому періоді", яка була написана в 1986 році на основі матеріалів його докторської дисертації, яка розглядала зовнішні ефекти в динамічному аналізі [12].

Модель Ромера пропонує альтернативний підхід до пояснення довгострокового економічного зростання. В умовах конкурентної рівноваги темпи інвестицій та доходи на капітал будуть зростати ,а не спадати зі зростанням обсягу капіталу, преференції та технологія стаціонарні та ідентичні в різних країнах. На основі цих припущень розробляється "рівноважна модель ендогенної технологічної зміни, в якій довгострокове зростання зумовлюється перш за все акумулюванням знання далекоглядними агентами, які максимізують свій прибуток" [12]. Знання розглядаються як основна форма капіталу, інвестиції в знання передбачають природні додаткові ефекти, тому що творення нового знання однією з фірм буде мати позитивний ефект на виробничі можливості інших фірм, так як знання не може бути досконало запатентовано або триматись в секреті. Крім того, знання має зростаючий граничний продукт і меж такого зростання не існує. По суті, соціальні ефекти від використання певних капітальних благ (знання, людський капітал) переважають приватні доходи їх власників.

Формально модель Ромера може бути записана наступним чином:

Y=K^a(AL_y)¹-^a,(1)

Де А - запас ідей, який використовується у виробництві, відповідно кількість нових ідей A(t) , буде залежати від кількості людей, які зайняті продукуванням ідей L_aпомножених на темпи відкриття нових ідей 5 :

A(t)=L_a5(2)

Продуктивність дослідників буде залежати від якості ідей, які добуло людство у минулому або від освітнього рівня вчених, що більш операційно. Таким чином темпи відкриття нових ідей будуть зростаючою функцією від запасу ідей, якщо якість людського капіталу буде високою.

Останнім часом ряд міжнародних організацій, зокрема Світовий економічний форум (WEF), економічні організації ООН: ЮНКТАД та ЮШДО проводять оцінку технологічного розвитку країн за різними параметрами та методологією. Ми постараємось визначити основні особливості технологічного розвитку української економіки, оцінити певні параметри інноваційної діяльності.

Методика Світового Економічного Форуму СЕФ (WEF) оцінки технологічного розвитку здійснюється в контексті визначення глобального індексу конкурентоздатності країни. Необхідно відзначити, що методика за якою проводилась оцінка конкурентноздатності країн відрізняється від методик до 2004 року та ґрунтується на розробках американських економістів К. Сала -і- Мартіна та М. Портера і поєднує у собі стадіальний підхід оцінки розвитку країни та макроекономічні та мікроекономічні підґрунтя аналізу [5, p. 21-23]. Країни поділяються в залежності від їх знаходження на певній стадії розвитку: стадія 1: фактороорієнтована економіка; стадія 2: економіка орієнтована на ефективність та стадія 3: інноваційна економіка. Кожна стадія відрізняється значимістю факторів, які визначають конкурентоздатність держави, які поділені на три групи: базові вимоги: інституції, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров'я та початкова освіта; фактори ефективності : вища освіта, ефективність товарного ринку, ефективність ринку праці, мережа фінансових ринків, технологічна готовність та обсяг ринку; інноваційні фактори: рівень розвитку бізнес-середовища та інновації. Частка базових вимог змінюється в залежності від стадії розвитку відповідно: 60%, 40%,20%; фактори ефективності складають: 35%. 50%, 50% ; інноваційні фактори: 5%, 10%, 30% відповідно для 1, 2 та 3 стадії економічного розвитку країни. В даному дослідженні всі країни поділені за знаходженням на певній стадії економічного розвитку плюс перехідні стадії від першої до другої та від другої до третьої. Такі детальні методичні викладки необхідні для того , щоб визначити рівень технологічного розвитку української економіки, тому що в основі класифікації СЕФ лежить технологічний , інноваційний рівень економіки. Україна знаходиться в перехідній стадії від першого до другого рівня, коли критичними факторами економічного розвитку є інституції, інфраструктура ,макроекономічна стабільність, базова освіта та здоров'я громадян і зростає важливість факторів ефективності, які пов'язані з ефективним функціонуванням товарного та фінансового ринків, якістю вищої освіти, готовністю до впровадження технологічних інновацій.

Ми зупинимось детальніше на показниках технологічного розвитку європейських країн, які сконцентровані в двох основних факторах конкурентоздатності: готовність до технологічних інновацій та інноваційна діяльність

В таблиці 1 подано результати як експертних оцінок індикаторів технологічної готовності економіки країн СНД, нових країн ЄС та 15 старих країн ЄС ( найнижчий показник 1, а найвищий показник 7), так і статистичні дані щодо забезпеченості комп'ютерами , Інтернетом та мобільними телефонами. Загалом спостерігається певний регрес в даному компоненті технологічного розвитку країн СНД . Надзвичайно низькі показники щодо трансферу технологій через механізм прямих іноземних інвестицій, який є домінуючий в постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи, які вступили в Європейський Союз. Темпи зростання кількості персональних комп'ютерів на 100 чоловік досить високі (більше 60% за три роки), але на жаль по абсолютній величині це більш, ніж в три рази менше , ніж в Росії і в 12 раз менше, ніж в Естонії. Загальне відставання України за інтегральним показником технологічної готовності економіки від розвинутих ( США, країни ЄС) більше, ніж в два рази, а по групі постсоціалістичних країн ЦСЄ відставання складає 20-30%, що свідчить про слабкі адаптивні можливості до впровадження нових технологій в українську економіку.

Складова інноваційної діяльності, її вагомість в загальному індикаторі конкурентоздатності оцінюється дослідниками СЕФ в межах від 5 до 10%, що відповідає переходу економіки від фази, орієнтованої на розвиток базових факторів економіки до фази ефективного функціонування економіки.

В таблиці 2 показано в динаміці експертні оцінки рівня основних елементів інноваційної діяльності.

Цей показник в країнах СНД за період з 1998 року по 2007 рік має стійку тенденцію до зростання тоді як в нових країнах-членах ЄС, а також Росії цей показник знижується завдяки отриманню компаніями ліцензій на використання зарубіжних технологій , імітації товарів. Така певна установка українських підприємств на власні сили, враховуючи значний людський капітал може стати одним з основних чинників економічного зростання в майбутньому.

Якщо ми звернемось до інших міжнародних організацій, зокрема Комісії з торгівлі і розвитку ООН (UNCTAD), яка розробила комплексний індекс інноваційної здатності, який складається з індексу технологічної активності (ІТА) та індексу людського капіталу (ІЛК) з однаковими вагами [6, p. 111-117]. Структура ІТА включає в себе три компоненти , які мають однакові ваги: кількість персоналу ДіР на мільйон чол.. населення; кількість патентів зареєстрованих у США на мільйон чол.. населення та кількість наукових публікацій на мільйон чол.. населення. Індекс людського капіталу включає показники грамотності в % до кількості населення, кількість учнів в середній школі в % до відповідної вікової групи та кількість студентів у вищих навчальних закладах в % до відповідної вікової групи. Країни класифікуються за індексом інноваційної здатності на три групи: високий, середній , низький рівень. Україна в 2001 році займала 33 місце і належала до країн з високою інноваційною здатністю серед 117 країн за цим ,і він складав 0,705, а Польщі та Росії цей індекс складав відповідно 0,732 та 0,788.

Якщо окремо оцінити технологічну активність ,то ІТА складало 0,600, а індекс людського капіталу складав 0,810, що дало можливість Україні посісти 27 місце в рейтингу за цим показником, пропустивши вперед Польщу та Росію, хоча в середині 90-х за цим індексом випереджала всі постсоціалістичні країни. Якщо ці індекси доповнити статистичними даними за 2006 рік, то кількість дослідників в Україні складала 2136 чол. на мільйон населення у порівнянні з 2445 чол. у 2000 році [5, p. 95].

Загалом дослідницький потенціал України є досить високий, за оцінками вчених Національного інституту стратегічних досліджень середній рівень інтенсивності ДіР (обсяги наукових видатків як частки ВВП) протягом 2001-2005 років складав 1,23%. За рівнем впливу дослідницького потенціалу на економічний розвиток країни - 4,8 дослідників на 1000 осіб економічно активного населення Україна поступається середньоєвропейському рівню(5,4), проте випереджає майже всі країни - нові члени ЄС [1, c. 127].

Хоча людський потенціал для успішного здійснення інноваційної діяльності в Україні достатній, хоча й структура за спеціальностями у ВНЗ деформується у сторону економіки та права, питома вага випускників зі спеціальностями пов'язаними з природничими науками, математикою , інформатикою та інженерією складає 26,4%, відставання складає тільки за природничими науками в 1,5- 2 рази від розвинутих країн, хоча у 1992 році України за кількістю студентів , які навчаються за науковими та інженерними спеціальностями займала друге місце в світі після Південної Кореї, цей показник складав 1639 студентів на 100 тис. населення [9].

При тому, що у нас відбулась радикальна структурна трансформація вищої школи, Україна відстає від свої західних постсоціалістичних сусідів за темпами зростання кількості студентів ВНЗ. Так за останні 15 років кількість студентів в Україні зросла на 50%, і досягла 69 % відповідної вікової когорти, але в нових країнах - членах ЄС цей процес йшов в три рази швидше, так в Угорщині кількість студентів зросло з 14% до 65%, у Румунії з 10% до 45%, у Польщі з 22% до 63%, що свідчить ,що перевага у людському капіталі , які мала наша держава на початку ринкових реформ поступово зникають [5, p. 69]. Крім того, більшість наукових кадрів перейшла на роботу з науково-дослідних інституцій як відомчих , так і Академії наук у вищу школу, де фінансування наукових розробок на низькому рівні та високе педагогічне навантаження не сприяє підвищенню наукової кваліфікації.

В результаті таких процесів технологічний рівень виробництва в українській економіці достатньо низький, зберігається архаїчна технологічна структура , де переважають продукція металургійної та хімічної галузей. Л.І. Федулова ґрунтуючись на концепції технологічних укладів визначає такі домінуючі в українській економіці галузі промисловості: третій технологічний уклад ТУ: теплові електростанції, паливна промисловість, вугільна промисловість, чорна металургія, промисловість металевих конструкцій , промисловість будівельних матеріалів; четвертий технологічний уклад: кольорова металургія хімічна та нафтохімічна промисловість , машинобудування (без електротехнічної промисловості), автомобільна промисловість, суднобудівна деревообробна, харчова промисловість; п'ятий технологічний уклад : електротехнічна промисловість, верстатобудівна та інструментальна, приладобудування, виробництво побутових приладів, авіаційна, хіміко-фармацевтична промисловість, поліграфічна промисловість; шостий технологічний уклад /мікробіологічна промисловість, промисловість медичної техніки [3, c. 148-150].

Відповідно за останнє десятиліття питома третього ту склала 58%, четвертий ТУ -38%; п'ятий лише 45. За фінансуванням науково-технічних розробок близько 70% становить 4-й, і лише 23% - 5 ТУ. За інноваційними витратами 60% становить 4 ТУ і 305 - 3 ТУ, а 5 ТУ в інноваційних витратах складає лише 8,6% [3, c. 117-118].

Організація промислового розвитку при ООН при оцінці технологічного розвитку країн враховує структурний елемент промислового виробництва, зокрема частку середньо- та високотехнологічної продукції у доданій вартості обробної промисловості, а також у експорті. За розрахунками дослідників цієї організації для більше , ніж 100 країн коефіцієнт кореляції між доданою вартістю в переробній промисловості та часткою середньо- та високотехнологічної продукції складає 0,671, а з часткою цієї продукції в експорті 0,631, що свідчить про те , що більше 65% зміни доданої вартості пояснюється часткою високотехнологічної продукції.[4, p. 148-150]

Стосовно України частка середньо- та високотехнологічної продукції у доданій вартості переробної промисловості складала у 1990 році 45,3% , а в 2002 році 47,9%, а в експорті у 2002 році ця частка склала 47,2%., для Угорщини цей показник по виробництву складав 52,9% , а по експорту-73,7%, для Польщі ці показники майже ідентичні з українськими.

На основі цих показників UNIDO розрахувала показник промислово-технологічної просунотості (Industrial-cum-technological advance ITA index), який складається з індикаторів промислової та технологічної просунотості. Для України цей IT A склав 0,260 , а складові відповідно 0,546 та 0,475, для Росії ITA склав 0,166, Польщі - 0,236 , Угорщини - 0,396, Німеччини - 0,407, що свідчить , що Україна експортує продукцію середнього технологічного рівня.[4, p. 160-161]. За даними Світового Банку експорт високотехнологічної продукції в загальному промисловому експорті мав значну амплітуду коливань від 5% у 2000 році до 7% у 2003 році та зменшився до 3% у 2006 році, в абсолютному виразі 926 млн. доларів США у 2006 році. [10] Однією з причин таких низьких показників можна вважати розподіл дослідників за секторами економіки в Україні. Так, в підприємницькому секторі зосереджено тільки 37,4% всіх дослідників, коли в США - 80,5%, в Японії - 67,9%. В Україні більше 38% дослідників працює в державному секторі. Таким чином прикладні технологічні розробки не мають ні відповідного кадрового потенціалу, ні фінансування [1, c. 128].

На нашу думку, основний акцент на технологічний розвиток потрібно перенести на підприємницький сектор, де відбувається безпосередня реалізація та впровадження технологічних розробок.

Далі ми зупинимось на більш детальному аналізі інноваційної діяльності підприємств в країнах з перехідною економікою за результатами дослідження BEEPS 2005 Європейського банку розвитку та реконструкції [7].

В таблиці № 3 показано, що українські підприємства значно відстають від країн - нових членів ЄС у фінансуванні досліджень і розробок, майже у п'ять разів, як не дивно ми відстаємо і від Білорусі та Росії. Науково-технічний прогрес реалізується безпосередньо на виробництві, а виробництво повинно задовольняти нові потреби населення.

Дане дослідження проводиться на основі результатів проведеного ЄБРР опитування з метою визначення бізнес середовища та організації діяльності підприємств в 28-ми країнах Центральної та Східної Європи включаючи деякі постсоціалістичні держави. Завданнями даного дослідження є визначення факторів впливу на здійснення технологічних та організаційних змін на підприємствах, а також виявити чи насправді технологічні та організаційні зміни впливають на ефективність діяльності підприємств. Ефективність діяльності в даній роботі вимірюється як зростання продажів підприємства, зростання експорту та капіталу. В дослідженні використовуються дані опитування проведеного ЄБРР за 2005 рік в якому було залучено близько 9500 підприємств.

Для наочності та порівняння середовища в якому підприємства працюють та ефективності організації їхньої діяльності поділимо підприємства на дві групи: ті, що здійснили за три останні роки певні технологічні зміни і принаймні деякі перетворення в організаційній структурі, їх назвемо інноваційно-активні підприємства, та ті, котрі не здійснювали ніяких змін, або такі зміни мали одноразовий характер, визначимо як інноваційно-пасивні підприємства.

Діяльність підприємств, які активно впроваджують зміни зосереджена більшою мірою у виробничій сфері, саме в цій сфері здійснюють підприємства новатори 49% усієї своєї діяльності. Також схильні до інновацій ті фірми, які займаються гірничодобувною справою. Інноваційно-пасивні підприємства більшою мірою зосереджують свою діяльність в таких напрямках як роздрібна торгівля, нерухомість, транспортування, готельний бізнес та інші, зокрема це сфера послуг.

Таблиця 4 пропонує порівняти конкурентне середовище підприємств новаторів та інноваційно-пасивних компаній як на місцевому так і на національному рівнях. Дані показники засвідчують те, що підприємства новатори мають менше конкурентів на національному (в середньому 25) і на місцевому ринку (в середньому 15), порівняно з іншими підприємствами (серед, значення 35, 18). Тобто інновації запроваджують в більшій мірі ті компанії, які мають менше конкурентів на ринку.

Варто звернути особливу увагу на такі основні показники діяльності компанії як продажі, експорт, основний капітал та матеріальні затрат. Порівнюючи підприємства які беруть активну участь у впровадженні змін з тими, участь яких є пасивною слід зазначити на велику відмінність, адже у перших продажі за останні три роки в середньому зросли на 27%, порівняно з 6% на інших підприємствах, так як і збільшився на 12% експорт ( інша група в середньому розширила свій експорт на 1%), зріс і основний капітал на 24% в порівнянні з 8%. Слід зазначити також, що на підприємствах які пасивно відносяться до технологічних чи організаційних змін середній рівень зростання затрат перевищував середній рівень зростання продаж на відміну від підприємств новаторів, де середнє значення зростання продаж (25%) на три відсотки перевищує середній ріст затрат (22%). Такі результати дають право припустити, що існує неабиякий вплив з боку технологічних і організаційних змін на ефективність діяльності підприємства і цей вплив позитивний (див табл.. 5). Адже підприємства інноваційно-активні демонструють набагато вищі показники ефективності своєї діяльності, в даному випадку це такі як зростання продаж, експорту, основного капіталу.

Важливими показниками інноваційної активності підприємств також є затрати підприємств на придбання нового обладнання чи устаткування, на наукові дослідження і розробки та на рекламу (див. табл. 6). Звичайно такі показники на підприємствах новаторах значно вищі ніж у іншої групи підприємств. Інноваційно-активні фірми в середньому витрачають на нове обладнання 170000 американських доларів, на наукові дослідження і розвиток компанії - 60000 доларів, і на рекламу - 72 000 доларів, в той час як інша група підприємств в середньому витрачає на нове обладнання 41000 доларів США, і 12000, 26000 доларів відповідно на нові дослідження і розвиток компанії та рекламу. Варто звернути увагу на те , що інноваційно-активні фірми інвестували у свою компанію приблизно 61% свого прибутку за 2004 рік порівняно з іншою групою підприємств, які інвестували всього 41% прибутку.

Якщо порівнювати склад персоналу компаній та освітній рівень працівників, то важко вказати на суттєві розбіжності. Можна відмітити, що на підприємствах новаторах персонал сформований так, що більше професійних робітників, менше менеджерів, кваліфікованих працівників, робітників зайнятих не у виробничій сфері, порівняно з іншими підприємствами, проте, ця різниця не суттєва. Варто зазначити, що на підприємствах, які активно впроваджують зміни вища частка працівників з вищою освітою. Що свідчить про те, що впровадження інновацій на підприємствах значною мірою залежить від рівня освіти та від рівня кваліфікованості працівників компанії.

Послідовники Й. Шумпетера вважають , що впроваджувати успішно та ефективно впроваджувати інновації можуть великі компанії, які є монополістами чи олігополіями на ринку. Сучасні теорії твердять, що основним центром інноваційної діяльності є малий і середній бізнес. Наше дослідження свідчить можна сказати, що серед інноваційно-пасивних фірм більша частка малих організацій . Великі і середні підприємства в більшості активно займаються інноваційною діяльністю.

Порівняно більшою серед інноваційно-активних підприємств є частка компаній, яка належить до спільних підприємств з іноземними партнерами (4,61%), серед інноваційно-пасивних фірм частка таких підприємств складає всього 1,92%. Найбільше серед інноваційно-пасивних тих підприємств, які були приватні з моменту їх створення. Менший відсоток всіх інших форм створення порівняно із підприємствами новаторами

Отже, можна зробити висновок, що інноваційно-активне підприємство більшою мірою здійснює свою діяльність у виробничій сфері, характеризується високою інтенсивністю затрат на наукові дослідження та розробки, а також на придбання нового обладнання та устаткування, характерним є швидкі темпи зростанням продажів, експорту, основного капіталу, більша частка персоналу з вищою освітою та професійними навичками. А також здійснюють інноваційну діяльність переважно середні та великі компанії приватної форми власності.

Загалом в країнах з перехідною економікою значний науковий потенціал працював на військово-промисловий сектор, був повністю відірваний від життєвих потреб людини, тому він закономірно деградував, а в кращому випадку трансформувався у вузівську науку, яку необхідно фінансувати в значних об'ємах , а не по залишковому принципу, необхідно створювати наукові центри при університетах, а підприємницькому секторі необхідно залучати венчурний капітал, створювати бізнес-інкубатори для розробки технологічно-інтенсивних продуктів, і звичайно стимулювати дослідників матеріально, щоб їхні знання розглядались як людський капітал.

Список використаної літератури

1.  Бублик С. Перспективи та пріоритети розвитку дослідницького потенціалу вітчизняної науки // Україна: За стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки-2006. Монографія/ред. О.С.Власюка. - К.: НІСД,2006.- С.125-138

2.  Покришка Д.С.Конкурентоспроможність економіки України: стан та перспективи зміцнення// Україна в 2007 році. Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку. Монографія / за заг. Ред. Рубана Ю.Г..- К.:НІСД,2007. -С.242-251

3.  Федулова Л.І Інноваційна економіка. - К.: Либідь, 2006.-480с.

4.  UNIDO Industrial Development Report 2005

5.  The Ukraine Competitiveness Report 2008.- World Economic Forum,2008

6.  World Investment Report 2005 Transnational Corporations and the Internationalization of R&D. - United Nations, New York and Geneva, 2005

7.  BEEPS 2005 .- www.ebrd.org.

8.  Державний комітет статистики України.- www.ukrstat.gov.ua

9.  World Education Report: 1995.- United Nations Economic and Social Council.: Oxford, 1995

10.World Development Indicators.- http://ddp-ext.worldbank.org/ext/DDPQQ/

11.11 .Solow,Robert A Conribution to the Theory of Economic Growth// Quarterly Journal of Economics 70, 1956, p.65-94; Solow,Robert Technical Change and Aggregate Production Function//Review of Economics and Statistics 39, 1957, p.312-320

12.Romer Paul Increasing Returns and Long-Run Growth// Journal of Political Economy 94, 1986,p.1002-1038