Українські легендарні оповіді про надприродних істот: Злидні та Уособлення хвороб

Реферат на тему:

Українські легендарні оповіді про надприродних істот: Злидні та Уособлення хвороб

1. ЗЛИДНІ

У той час, як Доля є началом позитивним, втіленим співіснуванням людини (те саме, у що в сербів Среча), причому між людиною та її Долею існує різновид наперед установленої гармонії, втіленням протилежного начала в українських легендарних переказах є Злидні, які, на противагу Долі, діють цілком самостійно й незалежно від людини. Українським Злидням майже повністю відповідають великоруське Горе-злощастя, або Нужда, сербські Насречі, німецькі Кобольди і французький Бось (та й самі оповіді про Злиднів дуже нагадують перекази про названих надприродних, міфічних істот великоросів, сербів, німців і французів, подібно до того, як, скажімо, сербські оповіді про Сречі досить споріднені з українськими про Долю).

Злидні подаються іноді в образі незримих дідів-жебраків (французький Бось уособлюється також в образі старого жебрака, іноді — в образі старої баби). Де лиш вони оселяються, там панує вічна бідність (Переяславський повіт Полтавської губернії): «Просилися Злидні на три дні, та й вигнать не можна» — побутує прислів'я. Найчастіше Злидні уособлюються в образі дуже маленьких істот, котрі, як і домовики, поселяються під піччю. «Багатство — дочасне, а Злидні довічні», — кажуть старі люди. Де тільки заведуться Злидні, там бідність не переводиться доти, доки або самі Злидні не перейдуть кудись в інше місце, або ж поки та людина, в якої вони оселились, не відведе їх в якийсь спосіб від себе. Ось що про них розповідають.

В одному селі жив чоловік — здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: «Що за притичина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене Злидні обсіли?» А йому хтось та й відповідає: «Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе».

Чоловік був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питає: «Та хіба вас багато в мене розвелося?» — «Багато», — озвалося те ж саме. — «А чому ж вас не видно?» — знов питається. — «Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить». — «Де ж ви поміщаєтесь?» — «Та ми будь-де можемо бути». Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, і він відкрив ріжок. «А ось тут, у ріжку, вміститесь?» — питає. — «Аякже!» — відгукнулось те, і вмить почувся голос з ріжка: «Ось ми вже всі в ріжку!» Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина і поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово: чи сам зробить, чи іншим накаже що робити, — все йому вдається. З'явився в нього достаток, а там і багатство.

В тому ж селі жив великий багатій, та тільки такий заздрісний, що й Боже ти мій! Він страшенно ремствував і досадував, як, бувало, розживеться хтось інший. Особливо ж злостився він з приводу того, що недавній злидар раптом наздоганяє його в маєтності. Довго сушив він голову, аби відгадати, як це бідняк так швидко розбагатів, та нічого не міг придумати. От він і підійшов до колишнього бідняка жартом та й вивідав, нарешті, від нього самого, чому той багатіє. А вивідавши усе, заздрісний багатій дістався до того млина, де бідняк сховав ріжок із Злиднями, вийняв його з-під валу й випустив Злиднів на волю. Багатій думав, що Злидні знову повернуться до бідняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який міг знову зле позбиткуватися над ними, та й пішли до заздрісного багатія, на нове місце. Звідтоді багатієві все як ножем відтяло: в усьому він став зазнавати збитків і невдовзі статок його пішов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вівці попропадали; хліб перестав родити; а врешті-решт пожежа зовсім знищила все подвір'я, й тік, і клуню, і заздрісний багатій став таким само бідняком, в якого раніше оселилися Злидні. Покаявся він тоді, та було вже пізно: лихо не минулось. Одна лиш утіха й лишилася в нього — розповідати людям, через що скоїлося з ним таке лихо. Частенько він тоді казав іншим: «Кайтесь на мені й не мисліть нікому зла, а найгірш із заздрості (Лебединський повіт).

Дещо іншого характеру оповідь, записана в Заславському повіті.

Жив собі чоловік, та такий бідний, такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам; а бідним він був тому, що в нього під піччю оселилося дванадцятеро Злиднів. Надходить Пущання (прощена неділя) — треба заговлятися на піст. Роздобув якось цей чоловік скоромного; сіли всі, повечеряли, чим Бог послав. А бідняк той був музикою. Ось після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу ж посхоплювалися й давай танцювати. Йому стало так весело, що діти танцюють, — задивився на них, задумався й перестав грати. Коли дивиться, а разом із дітьми і Злидні танцювали посеред хати, а коли перестав грати, Злидні так і посунули чимшвидше під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: «Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?» — «Ні, не зле, добре буде». А одному та було тісно, ось він і каже: «Де там тобі, чоловіче, добре!

Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!» — «Якщо справді тісно, — каже чоловік, — так я знайду, де вас помістити, зачекайте-но лиш трошки». Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже Злидням: «Улізьте-но всі сюди!» Злидні повлазили в діжку всі й наповнили її до краю; а він схопив «пруток» та вмить заднив діжку, вивіз її у поле й покинув там. Повернувся додому й хвалиться жінці й дітям, як він збувся Злиднів. «Ну, тепер, — каже, — либонь, Бог дасть, наше господарство краще піде!» Минуло там, може, з півроку, а чи й більше, господарювання в нього пішло так добре, що й багаті люди стали йому заздрити. Купив він, скажімо, корову за десять чи за дванадцять карбованців, дивись — через місяць корова приведе телятко, і він продасть її вже за двадцять чи за двадцять п'ять карбованців; купить овечку — вовну з неї обстриже, а саму вівцю продасть і ще більше візьме, ніж сам заплатить; засіє поле житом або пшеницею, то такі вродять колосисті та зернисті, що стебла гнуться аж до землі. Всі односельці почали дивуватися, як це раніше він був такий бідний, що навіть дітей своїх не міг прогодувати, а тепер раптом так добре зажив. Приходить до нього якось старший брат і питає: «Як це сталося, що тобі раптом почало так везти в господарстві?» — «Везе, — каже, — тому, що Злиднів не стало». — «А де ж вони подівалися?» — «Одвіз на поле, заднивши діжку, та й покинув їх там». — «Які вони із себе?» — «Піди подивись, як тобі хочеться знати». — «Як же я піду, коли не знаю, де ти їх викинув?» Та як став просити, як став просити старший брат, то молодший мусив повести його туди, де полишив Злиднів. Прийшли вони до тієї діжки. — «Ось, — каже, — вони в діжці — подивись!» — «То зніми ж сам кружало». Молодший брат тільки-но підняв кружало, Злидень з діжки й почепився бідному на шию. Той йому руки рознімати — не розніме ніяк: тримається проклятий. Він уже й дряпав його, й кусав, й ножем різав — ніщо не допомагає. Пішов із Злиднем додому. А ввійшов до хати, відразу ж і каже жінці: «Давай тепер, жінко, будемо вибиратися з хати, бо знов життя нам не буде: знову є Злидень. Поскладала жінка пожитки, забрала дітей і йдуть у ліс. А клятий Злидень все одно висить на плечах у того чоловіка. Приходять вони в ліс. Знялася завірюха, а мороз тріщить такий, що аж очі рогом лізуть. «Ну, — каже чоловік, — треба розпалити вогнище, та хоч погрітися, а то попропадаємо тут на холоді». Зрубали сосну, давай рубати її на дрова, та ніяк не розколють. Ось чоловік і каже: «Нумо, беріться за сосну, а то як не буде вогню, то всі згинемо; беріться та роздирайте її руками!» Всі кинулись до сосни; Злидень зіскочив й собі з плечей, заклав руки в щілину сосни, і що є сили намагається роздерти її. Тільки-но Злидень заклав туди обидві руки мало не по самі лікті, чоловік той вибив клинці — руки Злидневі й защемило. «Ну, тепер, — каже, — повертаймось, жінко, додому: спекалися, нарешті, ми й вже останнього Злидня, то, либонь, Бог знов дасть, аби господарство наше йшло на лад». Пішли вони додому й зажили собі, як слід.

Варіант цієї оповіді, записаний у м. Каневі, в деяких окремих епізодах своїх досить близько нагадує відому великоруську казку «Горе», записану в Новгородській губернії.

Жили собі два брати — один убогий, а другий багатий. У багатого й хліба, й худоби різної, і землі, й грошей багато, а в бідного нічим було навіть пообідати. Аж і він спочатку був чоловіком з достатком і жив добре, доки не оселились у нього під піччю Злидні. Що вже він тільки не робив, до яких лиш знахарок не звертався — ніяк не може вибитися з бідності! А старший брат не хотів бідного й братом називати. Живе багатий рік, живе й другий з молодою жінкою, діток сподівається, та Бог не дає йому. У багатого й грошей, і худоби різної — всього, всього багато є, а діток Бог не дає! Що він лиш не робив! І на церкву жертвував, і акафісти наймав, і сам ревно молився перед іконами вранці і ввечері — не дає Бог діток та й годі! Бачить багатий, що Бог не приймає його молитов, пішов до бідного брата й каже йому: «Молись ще ти, аби Бог послав мені діток: я тебе візьму тоді в куми». — «Добре, буду молитися».

Ось бідний помолиться, бувало, Богові за себе, а потім молиться за брата, щоб Бог послав тому хоч одне дитя. Минув рік, і довідався бідний від людей, що в брата його народилася дитинка. Приходить він до жінки та й каже: «А знаєш, жінко, що?» — «А що там, — питає, — чоловіче?» — «У мого брата родини». — «Невже родини?» — «Виходить, родини». — «Від кого ж ти, чоловіче, чув?» — «Люди сказали. А чи знаєш, жінко?» — «А що, чоловіче?» — «Піду но я на родини до брата, адже він мені казав, що коли тільки Бог дасть йому дитя, то мене проситиме в куми». — «Не йди, — каже, — чоловіче: якби він хотів узяти тебе в куми, то вже давно б прислав за тобою.» — «Піду я все-таки, жінко, та хоч подивлюсь на хрестини». Пішов. Приходить до старшого брата, а той і питає: «А чого тобі треба?» — «Та це я, — каже, — прийшов до тебе попросити конячину — нічим хату топити, то піду в ліс і назбираю хмизу». — «Візьми, та тільки дивись, наказує, — не багато накладай на віз, щоб не завадив моїй конячині».

Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні, — поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням: «Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, — питають, — станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймуться буря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося, що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його в друзки, вщент; друге вбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він, ще слава Богу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!» Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питає той. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!» — «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» — «То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так, братіку!.. ох так, рідненький!..» Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і за коня... Лаяв-лаяв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як це ти там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинув Злидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щоб визволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас, соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та так жалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба полки розійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, ти визволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» — питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е- е, — каже, — коли вже ви Злидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, — чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Не хочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию. Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднями додому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу стали жити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, а багатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.

Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх, подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «Веселих Злиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Три сказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклаг і закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті, котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.

На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати — багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл. Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тік та позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а один шуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючись за шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, в цій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішов бідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям і поплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдуть дорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата й кажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Ось дітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, а потім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі. Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю її стоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось раз у хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшов у сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (то був чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його з горища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він з горища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людей братові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує: «Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов. Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойняли заздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, біля річки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж до річки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили і вчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із Злиднями.

Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця й зокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу і особливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідають нечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, в єврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вони перейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч», а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду про замкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її в деякі житія святих (наприклад, Авраамія Ростовського, Іоанна Новгородського та ін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічного змісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднів справили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине, закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царской дочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тим паче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIII сторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.

II. УОСОБЛЕННЯ ХВОРОБ

Майже в усіх без винятку народів у найдавніші часи під впливом спільного поетичного світогляду, що характеризує собою первісний ступінь розвитку людини, склався такий погляд на хвороби, переважно — внутрішні, що вони походять чи просто від нападу злого духа, чи опосередковано — через ослаблення вогню життя, потьмарення, забруднення його. Ворогами життя і здоров'я як людини, так і тварин є духи пітьми, які під різними найменуваннями живуть по темних і брудних місцинах, в яругах, в болотах, у лісах, під землею, під піччю і т. ін. й звідси, за тих чи інших сприятливих обставин, проникають у тіло людини, мучать і терзають її і врешті-решт доводять до смерті. Вірування в демонічне походження й значення хвороб серед інтелігентних класів населення, можна сказати, остаточно вже витіснене здоровим науковим поглядом на них. Але не можна того ж сказати про середні й нижчі верстви населення навіть найкультурніших націй. Надто глибоке коріння пустило воно й серед українського простолюду, що й понині дуже часто ще значно охочіше звертається в недугах до своїх доморослих знахарів і знахарок з їхніми таємничими обрядовими нашіптуваннями та магічними ліками, ніж до вчених представників медицини. Живучості цього вірування й міцної усталеності авторитету знахарів і знахарок сприяє й містична таємничість обстановки, що так невідпорно діє на малорозвинену людину, й суто органічний зв'язок знахарства з народним світоглядом, і справжнє знання деякими знахарями й знахарками таких властивостей трав, коріння й подібних ліків, які й дотепер невідомі патентованій науці. Як ми бачили вже з попереднього нарису, саме одержання людиною знань про лікарські властивості різноманітних трав народна фантазія огорнула у форму зворушливої поетичної легенди.

Легенда про перебування «одного з руських людей» у неволі в песиголовців. На додаток до цієї легенди наводимо зміст її варіанта, записаного також у Харківській губернії. Один солдат мучився у полоні. Під страхом смерті йому заборонено було доторкатися до їжі, приготованої начебто з гадів. Не послухався бранець, скуштував цього їдла — і одразу ж став розуміти мову тварин і рослин. Узяв він тоді на стайні коня й кинувся тікати. Тільки-но виїхав у чисте поле, до нього почала промовляти кожна травинка. Кожне зело оповідало йому про горе людське, і від чого воно може порятувати. Розчулений бранець їхав собі, їхав та все слухав. Бачить — росте коров'як (називають і Yerbascum Thapsus L., Verbascum phlomoides L., і Datura Strumonium L., і нарешті, Onopordon alatum L.). Під'їжджає до нього, думаючи: «Оця бур'янина вже ні до чого не придатна». Та й хотів було наїхати на неї. А коров'як сказав: «Не наступай на мене; я — також корисне зілля: я допомагаю від гелі (грижі). І всі трави, таким чином, виявились корисними.

Досить близький до цього варіанта й варіант, записаний у Вінницькому повіті. Якось, під час набігу кримських татар, потрапив один козак у полон. А там потрапив він до татарського знахаря. Поїхав він якось із знахарем у ліс, щоб трави збирати. Надвечір татарин упіймав змію, зварив її у десятьох водах, покришив і сів тоді нею вечеряти. Козак і собі з'їв шматочок змії. На зворотному шляху козак раптом чує гомін усіх степових рослин.

Чорнобиль (Artemisio Vulgaris L.) каже: «Я від чорної хвороби»; терлич (Gentiana Amarella L.) гукає: «Я — талісман кохання» і т. ін. Козак засміявся. Татарин здогадався, що козак уже все знає, й, прагнучи звільнитися від суперника в знахарстві, відпустив його на волю. Козак повернувся на батьківщину і став тут знаменитим знахарем.

До цього треба додати ще й те, що сучасна обрядова обстановка знахарських прийомів, отже, й самі замовляння, ввібрали в себе дуже багато християнського елементу і таким чином набули вигляду псевдо-християнського заклинання. У Канівському повіті записано таку «знахарську молитву», яку знахарі й знахарки неодмінно читають після кожного шептання: «Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, все нам прости, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Богородице Діво, радуйся, благодатна Мати Маріє, Господь із Тобою, благословенна Ти Жона, як Ти породила Христа і Спасителя і Спаса душам нашим. Хрестителю Христів, тобі подано було молити за нас. Під Твою милость прибігаємо, Богородице Діво, єдиночистая і благословенна. Небесний Царю, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед цею братією, крім праведних, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Амінь».

Відповідно до погляду на хвороби як на напад на людину духів пітьми спочатку й лікування їхнє полягало в замовлянні, зверненому до сонця, до багаття і взагалі до яскравого світла й поєднаному з молитвою загнати ту чи іншу хворобу у нетрі, болота й пустелі, де нема ні людей, ні звірів. За християнської доби звертання до сонця та інших джерел світла замінено було звертанням до різних святих угодників, яким дана була згори, за житієм, благодать зцілення відомих хвороб, або ж на яких, з тих чи інших причин, народна фантазія перенесла відповідні властивості бога Сонця й Вогню. В Канівському ж повіті, між іншим, записано «знахарську молитву», щоденне читання якої береже від захворювання на будь-яку взагалі хворобу: «їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шостом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» — «їду до народженного, молитвяного раба Божого виганять оцим шостом і святим хрестом хворобу (таку-от) в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не поють,де сонце не світить...» — «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу виганяй, і Я тобі буду в допомозі. Амінь.»

В оповідях, подібних до цієї, звертає на себе увагу та обставина, що відання чудодійних і цілющих властивостей трав повідомляється людині то безпосередньо самими зміями, то після того, як людина скуштує їхнього м'яса. Без сумніву, на такі оповіді справила вплив біблійна розповідь про зваблення Єви дияволом, що ввійшов у змія, який зветься наймудрішим з-поміж звірів, плазує біля самого коріння трав і є символом диявола.

Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якого взагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія, як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняного бога Сонця.

Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо для цього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи й цілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з'явились знахарі й знахарки.

У Великороси більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступається гілкою першості перед знахаркою. Знахарем або знахаркою, за народним повір'ям, можуть бути власне лише ті, хто народиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі й знахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок.

Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дуже часто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями й знахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) і подібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотою народною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарі й знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіють чарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.

Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легенда з циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дар цей Спаситель дає саме старій жінці, котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.

Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівському повіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але ніде було їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона і засне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господь і з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якась стара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебе нема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу і вдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдуть сюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. То ти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богу добре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, як треба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходить потім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тією старою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твою хворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водою його скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легше стало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій... Минув, може, тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще й винагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш вона забажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже з шептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Бог вразумив».

Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницею людей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повіті легенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собі ясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так на світі, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб'ють: «Він старий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» От один син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховав його в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Бог голод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили було для сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату, вб'ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». — «Ні, синку, — каже батько, — ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виори десятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може, на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині. Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року! Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря й питають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже й зернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свого старого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб люди не знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару, поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а тут наспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату, посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку й засіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде й іншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь стануть у пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєю смертю.

Демонічне значення багатьох хвороб з плином часу було забуте народом і лишилось лиш у знахарських замовляннях. Про такі хвороби ми й не говоритимемо. Але деякі хвороби й понині народ інакше й не уявляє собі, як в образі цілком певних істот. Це лихоманка, холера, чума і почасти гостець.

Загалом усі українські лікувальні замовляння, як і великоруські, головним джерелом своїм мають так звані «ложні», або апокрифічні «молитви», які були складені за зразком церковних молитов, але із значною домішкою давньоміфічних поглядів і різноманітних наступних народних забобонів. В українських замовляннях від лихоманки, яка називається ще пропасницею і поганкою*, хвороба ця уособлюється то в образі Іродової доньки Трясавиці, то в образі 77 Іродових або зміїних доньок, то в образі 12 красунь і т.ін., то — як, приміром, в Київській губернії — вважають її просто нечистою силою, причому пропасниць налічують стільки, скільки на землі вір (є «пропасниця жидівська» і т. ін.). У Харківському повіті лихоманку уособлюють в образі огидної, зморшкуватої, кістлявої старої, яка обирає собі межи людьми жертву й потім починає м'яти й трясти її, кидає в жар та холод тощо. Очима її не побачиш, але одержимі лихоманкою дуже часто бачать її вві сні. У Вінницькому повіті лихоманку уособлюють навпаки в образі молодої і гарної дівчини, яка може перетворюватися на повітря. Людина, що проковтнула це повітря разом з їжею або якимось напоєм, негайно занедужує.

Якось зустрів чоловік на шляху двох дівчат-лихоманок, які якось випадково зовсім не помітили його. Одна з них і каже: «Я піду до такого-ось багатого пана; він дуже любить пити вино, то я постараюсь, щоб він разом з вином випив і мене». — «А я піду, — відказує їй на це друга, — до такого-ось бідного мужика» — того самого, який непомітно йшов за ними і слухав цю їхню розмову. — «Як же ти це зробиш?» — запитала перша. — «Не турбуйся, — відповіла друга, — я дуже добре знаю думки того чоловіка: ледве він переступив поріг хати, та як закричить до своєї жінки: «Жінко! Вари галушки, тому що мені дуже їх хочеться!» — і з першою галушкою він неодмінно проковтне й мене». Чоловік, коли повернувся додому, справді дуже захотів галушок. Коли галушки були потім подані на стіл, він першу галушку взяв і кинув у зарані підготовлений мішок і зав'язав його мотузкою. Упіймавши таким чином разом з галушкою й лихоманку, чоловік почепив мішок в димарі, щоб прокоптити лихоманку. Довго висіла лихоманка в мішку, і довго через те не було її між людьми. Та ось того чоловіка стала чомусь дедалі більше й більше розбирати цікавість — що ж сталося з лихоманкою? Розв'язав він необережно мішок, і випустив лихоманку.

Звідси — повір'я, що всі забаганки хворого на лихоманку є справою дівчини-лихоманки, яка оволоділа ним.

Оповіді про холеру і чуму звичайно виступають, так би мовити, коли з'являються і лютують ці епідемії. Й до того ж скрізь побутують майже в одній і тій же формі. А в звичайні часи вони начеб зовсім забуваються. У Гру- бешівському й Літинському повітах холеру уявляють в образі простоволосої жінки, яка блукає селами й містами в самій сорочці. Вона постійно плаче, і там, де почують її виття, неминуче починається мор. В одному селі Новго- род-Сіверського повіту донині святкується особливий день, що називається «Холеркою», — на згадку визволення села від холери саме в цей день. У 1893 році в уражених холерою селах, ще задовго до появи її, на дубовому листі, на якому звичайно саджають у піч хліб, з'явились якісь маленькі й тонко виокремлені зображення змійок і ящірок, так що листя це зовсім перестали використовувати в діло. Під час сильного спалаху холери вдови й дівчата, вбравшись по-святковому, ходили селом «щедрувать» — так, наче під Новий Рік; на «защедровані» гроші наймали молебень і ставили спільну свічку. Одного небіжчика поклали в домовину долілиць, «щоб сюди не вертався», а другому хотіли скувати руки («закувати холеру»), і тільки жаль до небіжчика та острах, щоб він на тому світі не ходив у наручниках, утримали народ від цього. Щоб холера не ввійшла до села, шлях перед селом загороджували «за-ставом» (дошка від млинової шлюзи). Є також повір'я, що проти води холера йде повільніше, ніж за водою.

Холера насилається іноді святими на кару за неповагу до їхніх свят, як про це свідчить наступна оповідь, записана в Єлисаветградському повіті.

На свято святої Марії Магдалини їхало двоє чоловіків з поля. Коли йде дорогою якась черниця. Порівнялась і просить підвезти її. Вони кажуть: «Сідай, матінко, підвеземо». Сіла черниця, і так вони поїхали. Біля села вона встала з воза і попростувала в село. Прийшла до однієї хати, а в тій хаті якраз справляли хрестини. Ну, а коли святкують хрестини, то відомо — тут неодмінно є й горілка, і декотрі так понапивалися, що вже й язиком не володають. Ввійшла черниця до хати і каже: «Добридень, добрі люди! А що це, — питає, — ви святкуєте — мабуть, хрестини?» — «Вгадали, вгадали, — відповідають, — хрестини! А що — може, й ви вип'єте з нами за хресника?» — питає господар. І почали з неї кепкувати. Довго мовчала черниця, а тоді й каже: «Годі вам, добрі люди, кпинити з мене — це недобре; а ось краще скажіть мені, де ваші діти?» — «У повітці сплять», — відповідають їй. — «А ви, — питає, — були сьогодні в церкві? А дітей своїх водили до церкви? Ви їх сьогодні й не бачили зовсім, вони у вас непричесані і невмивані, а самі ви пиячите; сьогодні свято святої Магдалини, а ви її не шануєте: до церкви не ходите, дітей молитов не навчаєте та ще й глумитеся із черниці! За це вас Бог покарає!» Всі слухали її мовчки, дехто ж став сміятися. Тоді вона наслала на всіх холеру. І, скільки їх там не було, всі одразу повмирали. Потім пішла у хлів і там подушила всіх дітей. Після того пішла вона селом і тих людей, що були в церкві, не чіпала, а тих, що не були або пиячили, всіх карала — насилала на них холеру. Тільки-но прийде до хати, відразу й розпитує: що роблять, чи ходять до церкви, чи ні. «Я, — каже, — свята Магдалина, прийшла подивитися на вас, чи не забули ви ще Бога і Його святих». Ходила вона так селом довго, і тоді сильна холера була.

Чуму уособлюють в образі багатої панянки, яка роз'їжджає в екіпажі, запряженому шестериком білих коней, до того ж за кіньми неодмінно біжать хорти. Під'їжджаючи до якоїсь домівки, чума попередньо питає під віконцем: «Чи є чума в домі? Якщо мешканці оселі, через свою необережність, відповідають, що немає, то відразу ж захворіють і помирають. Щоб ввести чуму в оману, по хатах виймають віконні рами, начебто тут ніхто вже не живе, отож чумі й немає ніякої потреби зазирати в ті оселі. Чума дуже багата й хитра. Вона розкидає по дорозі й по вулицях всілякі цінні речі, навіть гроші; але тільки-но хтось підніме таку річ або гроші, то відразу ж занедужує й помирає (Літинський повіт).

Гостець (у деяких місцевостях так називають суглобовий ревматизм, в інших ковтун, постає в замовляннях від нього у вигляді особливого злого духа, який, до переходу в людину, живе в різних місцях і може ввійти в неї різними шляхами. Він буває чоловічої й жіночої статі. Поселяється в різних місцях людського тіла: в очах, шиї, у плечах або між плечима, у м'язах, грудях, серці, жилах, мозку, животі, кістках, колінах, руках, ногах, в усьому тілі.