Козацько-старшинські літописи

Літо́пис - історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів "в літо". Літописи - важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII - початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва - "козацькі", "козацько-старшинські" літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи - Самовидця (про події 1648 - 1702 років, вірогідний автор - Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 - 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав "Короткий опис Малоросії" (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 році.

У 1765 році Петро Симоновський скомпонував "Краткое описание о козацьком народЂ" з описом подій від найдавніших часів до 1751 року.

Автором "Летописца или описання краткого знатнЂйших дЂйств и случаев" про події в Україні з 1506 по 1737 рік був, імовірно, Яків Лизогуб.

В 1770 у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав "Зібрання історичне" з описом подій в Україні у XIV - XVI столітті.

Літописно-історичні праці про Україну писали також зарубіжні автори - Гійом Боплан, К. Гаммердерфер, Йоган Енгель, С. Зарульський, О. Рігельман та інші.

Самовидець вперше був надрукован О. Бодянським 1846 року в Москві. До надрукування літопис Самовидця був відомий в рукописах багатьом історикам першої третини XIX ст. - Д.М. Бантиш-Каменському, М.А. Маркевичу, М.О. Максимовичу та ін.

Вдруге цей літопис, за повнішим і ближчим до оригіналу списком, видала у 1878р. Київська Тимчасова Комісія для розбору давніх актів.

Літопис Самовидця, як джерело для вивчення історії України і пам`ятка історіографії та літератури, є одним з найцікавіших, де висвітлюється історія бурхливої доби XVII ст.

Літопис притягнув увагу багатьох істориків. Дослідження цієї пам`ятки почалося з того часу, коли відомий історик Орест Іванович Левицький (1849-1922рр.), при другому виданні літопису Самовидця 1878 р., додав до нього свою розвідку.

Орест Левицький, порівнявши багато списків цього літопису, прийшов до висновку, що початковий оригінальний його текст піддався великим змінам і доповненням з різних джерел пізнішими переписувачами XVIII ст. В цих пізніших списках помічені також свавільні скорочення. В найчистішому вигляді виявився найдавніший і найоригінальніший, що найкраще зберігся з шести відомих списків. Він належав на початку XVIII ст. одному з представників козацької старшини - Іскрицькому. Після короткого вступу в ньому висвітлюються події від 1648 до 1702 р. Цей список зберігся в оригіналі, а не в пізнішій переписці і є найповнішим.

Слід також відзначити, що у XIX ст. літопис Самовидця широко використовували майже всі українські історики, що досліджували надзвичайно багату на події історію України другої половини XVII ст. Це зумовлене значною мірою тим, що в першій половині XIX ст. ще не були опубліковані достовірніші за літописи історичні документи. До того ж літописи давали суцільний виклад подій про Україну.

Після того, як 1846 року літопис Самовидця був опублікований, про нього з`явились окремі дослідження, а історичні праці містили посилання на це джерело.

Літопис Самовидця дійшов до нас без імені автора і місця його написання. Чи ці дані загублені пізнішими переписувачами, чи автор волів приховати своє прізвище, це питання розв`язати важко. Довгий час в історичній літературі точилася полеміка про те, хто ж був автором літопису Самовидця? Ця суперечка була не безпредметною. Від розв`язання питання про авторство літопису залежало ряд інших питань з історії XVII ст., зачеплених у літопису, зокрема про соціальні погляди літописця, про ідейну цілеспрямованість твору, про оцінку ряду фактів, висвітлених Самовидцем як особою свого часу, тощо.

Перший видавець літопису О.М. Бодянський висунув гіпотезу, що складач літопису походив з Корсуня. Думку про походження автора літопису Самовидця з Правобережжя підтримував також М.О. Максимович. Він називав його Задніпровським, тобто жителем правого берега Дніпра, козаком-літописцем, сучасником Хмельницького. Той "літописець про початок війн Хмельницького, - писав Максимович, - викриває в собі творця - козака письменного, бувалого і розумного, але не книжного, що писав по живому усному переказу, який ходив серед козацтва, про події того часу"[1]. Такої самої думки дотримувався В.С. Іконніков. О. Левицький, аналізуючи мову літопису, висловив також думку, що літописець походив з західної частини України, з Правобережжя, але переселився на Чернігівщину, де й написав свій твір.

Відомий для свого часу дослідник генеалогії українських старшинських родів Вадим Модзалевський, торкаючись життєпису генерального підскарбія 60-х років XVII ст. Романа Ракушки-Романовського, порівняв деякі моменти його життя й діяльності з подіями, описаними Самовидцем. Модзалевський висунув гіпотезу про те, що автором літопису міг бути ніхто інший, як Роман Ракушка[2]. До такого ж висновку прийшли В. Романовський[3], а також Микола Петровський[4].

Думку про авторство М.Н. Петровський розвинув далі у своєму великому дослідженні "Нариси з історії України". Ця праця цікава тим, що в ній гіпотеза Петровського виявилась найпереконливішою серед думок усіх істориків, які займалися цим питанням. Проф. Петровський стояв твердо на тому, що автором літопису Самовидця був Ракушка-Романовський.

Поряд з суперечками про авторство і місце написання літопису постало також питання про час складення цієї важливої пам`ятки історії визвольної війни. З часу відкриття літописних списків в історіографії твердо встановилися погляди на цей літопис, як на твір XVII ст., а на його складача, як на свідка і, в багатьох випадках. Учасника описаних ним подій.

Складання літопису почалося в 70-х роках XVII ст. Всі попередні події від початку визвольної війни зображені на підставі ряду джерел і особливо народних переказів. Разом з тим у літопису є багато таких свідчень, які автор, як сучасник, міг записати з власних спостережень. Від 1617 р. літопис Самовидця змінює свій характер. Він хоч і продовжується, як і раніше за роками, але перетворюється в своєрідний щоденник. Трапляються записи, які справляють враження нотаток, зроблених відразу ж після того, як відбулися події. Автор більше не забігає наперед в своїх оповіданнях, як це робив раніше. Цілісні оповідання часто перериваються вставками, здобутими, очевидно, літописцем пізніше. Отже, слід вважати, що початок складання літопису Самовидця відноситься до 70-х років XVII ст. і закінчується 1703 р.

Незважаючи на те, що автор залишається і зараз до певної міри загадковим анонімом, сам зміст літопису може охарактеризувати його соціальне обличчя й ідеологію. Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом.

Коло соціальних інтересів автора літопису Самовидця визначене з самого початку літопису, в тому місці, де він говорить про причини визвольної війни, в розділі "Про початок війни Хмельницького". Причини війни він бачив в гонінні на православ’я, в обтяженні козаків в повинностями з боку Польщі, в тому, що козаків "примушували панщину робити". Найбільше автор висловлює своє невдоволення тим, що над реєстровими козаками від польської шляхти, полковників та коронного гетьмана були "насильства великі", що "на вольності реєстрових козаків посягали, а козацьких старшин до всяких робіт примушували". Доля посполитих літописця мало хвилює. В окремих випадках він навіть ідеалізує становище селян, говорить про достаток їх господарства; все ж він змушений підкреслити, що посполиті в Україні не звикли терпіти такого важкого гніту і це було також немаловажною причиною війни.

Епопею визвольної війни автор літопису Самовидця прагнув подати у всій величі цих славних подій. Проте головною рушійною силою в боротьбі проти Польщі він вважає козацтво. До боротьби посполитих і ремісників міст за свої права автор літопису ставиться негативно. Так, наприклад, він з захопленням описує перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем, позитивно оцінює факт утворення козацького гетьманського уряду, а також полкового і сотенного устрою, але негативно ставиться до рішучих виступів народу, коли визвольна війна виходила за межі національних і релігійних прагнень, коли вона вторгалась в сферу внутрішніх взаємовідносин українського суспільства. Літописця особливо лякають криваві події в тих випадках, коли він спрямовує свою увагу саме в цей бік, в бік показу подій, у яких "рідко хто в той крові на той час рук своїх не умочив і грабунку тих багатств не чинив. І на той час туга велика людям всякого знатного стану була і наруга від людей посполитих, а найбільше від гультяйства, тобто від броварників, винників, могильників, будників, наймитів, пастухів, якщо якийсь значний чоловік і не хотів приставати до того козацького війська, все ж мусив це робити, щоб позбавитися ганьби і нестерпного лиха… і ті мусили у військо приставати до того козацтва"[5].

В усіх випадках, де йде мова про заворушення посполитих і міських низів, літописець інакше не називає ці рухи, як виступи черні і грабунки гультяйства. Він виправдовує тверду політику Хмельницького щодо приборкання цих рухів. Так, наприклад, він виправдовує страту Богданом Хмельницьким Миргородського полковника Гладкого, який разом з незадоволеними козаками і посполитими виступив у 1651 р. проти Білоцерківської угоди. Недоброзичливо літописець ставиться також до невдоволень запорізької сіроми.

У свою чергу автор стриманий в оцінці політики деяких гетьманів і генеральної старшини. Він негативно охарактеризував таких осіб, як гетьман Іван Самойлович, Дем`ян Многогрішний, Петро Дорошенко, авантюристів Правобережжя - Опару і Ханенка.

На відміну від інших козацьких літописів автор літопису Самовидця уникнув панегірика Богдану Хмельницькому. За ідеологією виявленою в літопису, ми можемо віднести його автора до того заможного реєстрового козацтва, що займало проміжне становище між генеральною старшиною і козацтвом, хоч, можливо, такі особи займали певний час поважні посади в гетьманському урядуванні. Характерною рисою автора літопису є та, що в описові подій він виявляє себе не як козак-воїн, а скоріше спостерігач, як знавець описаних ним подій з канцелярських записів. Тому деякі дослідники і вважали автором літопису Самовидця когось з освічених гетьманських канцеляристів.

У поглядах на події зовнішнього характеру, які відбиті в літопису Самовидця, автор відобразив настрої більшості українського народу. Він рішучий противник шляхетської Польщі, Криму й Туреччини та їх прибічників у середовищі козацької старшини. Особливо вороже літописець ставиться до шляхетської політики Виговського і орієнтації на Туреччину Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Щодо російської автор літопису Самовидця займає прихильну позицію. Приєднання України до Росії він розглядає як позитивний акт: "що по усій Україні увесь народ з охотою тоє учинив… і немалая радость межи народом стала"[6].

В ряді інших місць літопису, наприклад, в освітлені подій російсько-польської війни 1654-1667 рр. ми знаходимо оповідання, що характеризують доброзичливе ставлення літописця до російсько-українських відносин. Тут же він ганьбить політику старшини в особі Виговського, Гуляницького, Тетері.

Під 1664 р. в літопису Самовидця вміщені поширені оповідання про похід польських військ на чолі з королем Яном Казимиром на Лівобережну Україну. В описові цих подій літописець лишається прихильником Росії, з симпатією описує перемогу російських і козацьких військ над військами короля Яна Казимира. Так само радо зустрічає він звістку про розстріл у тому ж 1664 р. Виговського.

Поступово змінюється ставлення автора літопису до російського уряду Олексія Михайловича з кінця 60-х років, особливо після заколоту Брюховецького в 1668 р., внаслідок якого були вбиті царські воєводи і знищені російські гарнізони на Лівобережжі. Можливо, що літописець особисто прийняв якусь участь у цих подіях в складі козацьких старшин Лівобережжя. Вперше своє негативне ставлення до заходів російського царського уряду літописець висловив у зв`язку з оповіданням про прибуття в Україну царських переписувачів в 1666 р., "которіє переписовали усіх людей на Україні мешкаючи і по городах і по селах: і синов хто маєт, і хто чим пашет. І так вложили дань на людей тяглих от плуга… Так же поставили по городах целовальщиков з міщан, которіє виберали от вшеляких торгов, так великих і малих. Так же подачку наложили на всякого чоловіка, так ремесника, як тож і найубогішого. І тіє реєстра в книги пописали, коториє книги одни на Москву повезени, а другиє воєводам подани, жеби тоє наложеную подачу на людей вибирали і тим платили людям ратним, зостаючим на Україні"[7].

Як відомо з "Московських статей" 1665 р., гетьман Брюховецький і значна частина старшин одержали від царського уряду ряд феодальних правових привілеїв і земельних надань. Сам гетьман вперше в історії козацького підданства Росії одержав титул боярина. Боячись народного гніву, Брюховецький погодився на збільшення царських воєвод і гарнізонів в Україні, які б обороняли привілеї старшини і всупереч інтересам народу проводили політику царизму. Складання переписних книг 1666 р. і збирання податків у царську казну було одним з перших заходів царизму, спрямованих проти посполитих і козацтва в Україні. З усього видно, що автор літопису не належав до старшин, обдарованих різними привілеями. Він лишався в таборі того козацтва, інтереси якого тією чи іншою мірою ущемлялися. Звідси його нарікання на переписувачів і цілувальників, його стримане виправдання козацького повстання в Переяславському полку в 1666 р., під час якого був убитий полковник Данило Хоменко і перебитий царський гарнізон. Не засуджує він також і убивство запорожцями царського посланника Ладиженського, про яке розповідається в літопису під 1667 р. У тих випадках, коли політика царського уряду імпонує ідейним настроям автора як представника українського козацтва, він виправдовує і навіть вихваляє її. Це помітно, наприклад, в короткому оповіданні про смерть царя Федора Олексійовича, вміщеному в літопису під 1682 р. Автор пише, що цей цар "великую любов до нашого народу мал, бо і набожества на Москві нашим насівом по церквах і по монастирях отправовати приказал, і одежду московскую отменно, але по нашому носить позволил"[8].

Отже, в концепціях автора літопису Самовидця помітні не антиросійські чи антицарські погляди, а тільки автономістичні козацько-українські настрої, властиві багатьом освіченим особам України кінця XVII і початку XVIII століття, що добивалися від царського уряду дотримання "Московських статей" 1654 р.

Серед козацьких літописів літопис Самовидця являє собою одну з найцінніших пам`яток української історичної літератури XVII ст.

Своїм змістом він відобразив важливі питання історії України цього періоду як джерело і пам`ятка історіографії. У значному числі оповідань зустрічаються образні характеристики подій та історичних осіб свого часу. Автор літопису був добре обізнаний з усною народною творчістю, знав звичаї і традиції українського народу. В текст своїх літописних повістей він вніс не мало різного роду народних оповідань, переказів, поговірок і приповідок. У силу всіх цих якостей літопис Самовидця більше, ніж будь яка з біль ранніх літописних пам`яток, набув виразного національного характеру.

Літопис Самовидця є одним з зразків української літературної мови XVII ст. Незважаючи на архаїзми, різного роду місцеві діалектизми, полонізми та інші мовні та стилістичні особливості, які пояснюються умовами часу, твір Самовидця яскраво свідчить, що в українській літературній мові XVII ст. була міцна основа живої народної мови.

Як видатну пам`ятку історії української літератури та української літературної мови літописи Самовидця високо оцінювали українські філологи О. Огоновський, М. Петров, П. Житецький, М. Возняк, О. Білецький.

Заслужену оцінку українським літописам, зокрема й Самовидацевому, дав Іван Франко. Розглядаючи український літературний процес як безперервний і органічний, учений чітко визначив роль і місце літописів у розвитку нової української літератури, історіографії та суспільно-політичної думки в Україні XIX ст.

Як пам`ятку української літератури, давньоукраїнської мови і джерел історичних подій літопис Самовидця використовували і захоплювались ним українські письменники І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, Леся Українка, З. Тулуб, О. Довженко та ін.

З літописом Самовидця був знайомий уже на початку своєї творчої діяльності Тарас Григорович Шевченко. За його власним свідченням, він "літописи на пам`ять" знав, і "оживала його душа", коли перечитував їх. Після виходу в світ літопису Самовидця Шевченко разом з іншими літописами тримав його на своїй полиці.

Як достовірне і важливе історичне джерело літопис Самовидця використовували українські історики М. Костомаров, О. Лазаревський, О. Левицький, Д. Яворницький, Д. Багалій, І. Крип`якевич та ін., а також російські, білоруські, польські, молдавські дослідники.

Все це свідчить про великий вплив літопису Самовидця на дальший розвиток української історіографії та важливе значення його як пам`ятки української літератури й мови.

Другим за часом написання вважається ' Літопис Григорія Грабянки", козацького старшини, який у 1730 р став гадяцьким полковником. За ним закріпилася назва "козацького літопису". Але така назва - досить умовна, бо цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій - битв, повстань, змов тощо, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України - і яка надто далека від традиційної літописної форми. Літопис був написаний церковнослов'янською мовою, завершений 1710 р Допускають, що автор переслідував цим мету зробити твір доступним для всього слов'янського світу, щоб завоювати його прихильність до української автономістичної Ідеї в межах Російської держави.

Зміст літопису передає його поширений заголовок "Події превеликої, з вини поляків кривавої й небувалої брані Богдана Хмельницькою, гетьмана запорозького з поляками, за найясніших королів польських Владислава, потім І Казиміра, яка в 1648 році почала виправлятися за літ десять по смерті Хмельницького незакінченої. Із різних літописців з діаріуша на тій війні списаного В місті Гадячу, працею Григорія Граб'янки зібрано І стверджено самобутніх старожилів свідченнями Року 1710".

Загалом літопис обіймає час від стародавності до 1709 р, падіння І Мазепи І вибору на гетьманство І Скоропадського Але головна І найбільша частина твору присвячена війні під проводом Б Хмельницького, текст про цю війну займає 123 сторінки (з усіх 157) Наприкінці подається лише реєстр подій без подробиць На початку йде роз'яснення, що козацький народ походить від скіфів-хозарів Далі коротко передано Історію Русі, й завоювання поляками, перетворення з царства в князівство, а останнього - у воєводство Розповідається про Петра Конашевича-Сагайдачного, а з періоду після Б Хмельницького - про Івана Брюховецького, І Самойловича Гетьман Б Хмельницький зображений як національний герой.

Ставлення автора до І Виговського неприхильне, таке воно І до Золотаренка, Брюховецького, до Пушкаря, Сомка, Самойловича, Палія - позитивне Гадяцька угода осуджується Ворожою є постава автора до турків І татар Орієнтацію на союз з Росією схвалює, але не без застережень В одному місці московський режим устами Б Хмельницького названо "Ігом московського самодержавства" П Дорошенка автор осуджує як безбожника, винного у сплюндруванні України, І Мазепа для літописця - зло хитрий. Загальне політичне спрямування твору - захист автономії України, виважене обгрунтування й специфічних особливостей, прав, традицій та Інтересів

Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Найбільше Грабянка користувався літописом Самовидця; "Синопсисом", який був вперше виданий 1674 р., довгий час служив свого роду підручником історії і витримав близько 30 видань; латиномовною працею "Польські аннали" офіційного історіографа польських королів Веспасіана Каховського, 3 томи якої вийшли у Кракові 1683, 1688 та 1698 рр.; а особливо поемою поляка Самійла Твардовського "Громадянська війна", виданою в Калішу 1681 р. Крім того, Грабянка посилається на твори Мартина Кромера, Мартина та Йоахіма Бєльських, Мацея Стрийковського, Олександра Гваньїні, Самуїла Пуфендорфа та Йоганна Гібнера. Але літопис не є простим механічним зведенням відомостей, взятих з різних джерел. Це самостійний твір, в якому відчутне виразне авторське начало.[9]

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам'ятку, а не як історичну.

Протягом усього XVIII ст. літопис Григорія Грабянки був чи не найпопулярнішим серед рукописної "козацької" літератури, що містила історіографічні твори з більш чи менш вираженим прагненням до художнього осмислення подій, віршових комплексів, збірок офіційних документів, пактів, статей, договорів тощо. І хоч оригінал рукопису не зберігся, про популярність твору свідчить рекордна кількість списків - на сьогодні, разом з нововідкритими та реконструйованими, дослідники нараховують їх понад 50.

У передмові до літопису Григорій Грабянка визначає мету свого твору та з'ясовує ті причини, що спонукали його взятися за перо. Оскільки в книгах різних іноземних істориків багато говориться про козаків, він хоче, щоб їхні діяння, а особливо перемоги під проводом знаменитого вождя Богдана Хмельницького, не прийшли в забуття, і тому він задумав написати цю історію, спираючись на різні вірогідні джерела. Хто б знав про подвиги видатних героїв минулого, якби їх не описали Святе письмо та історики? Автор каже, що керує ним не корисливе прагнення до слави, але загальна користь, яка і спонукує його не залишати в попелі загиблими славетні діяння рідного народу, а явити їх світові.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини. В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, у другій, найбільш розлогій, - про саму війну, а в третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького. Для викладу Грабянка обирає форму "сказаній" - більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Автор розпочинає першу частину зі з'ясування етимології слова "козак", виводячи його від назви скіфського племені козар, які є предками козаків. Родовід же козарів Грабянка виводить аж з біблійних часів, вважаючи цей народ потомками першого сина Яфетового Гомера. Грабянка твердить, що козари розселилися по всій Європі, а лише згодом були завойовані іншими народами. За цією версією, європейською прабатьківщиною слов'ян ставала Україна, а головними їх предками були оголошені козаки. Далі йде шість "сказаній" про найголовніші події в історії України до Хмельницького. Вбачаючи небажання руських князів жити у мирі і злагоді головною причиною втрати незалежності Київською Руссю, Грабянка оповідає, як на Україні панували татари, литовці, як вона "потрапила під лядське ярмо", розповідає про "різні битви і зброю козацьку, і про їхній харч", про гетьманів Шаха і Підкову, з'ясовує, чому повстали козаки на поляків, подає сказання "про рід Хмельницького і про війну на Цоцорі", "про козацьку війну з ляхами під Переяславом, і про гетьмана Тараса, чому повстав на поляків". Після цих "сказаній" розпочинається друга, основна частина літопису. Відкривається вона сказанням "чому Хмельницький повстав на поляків". Далі автор досить детально розповідає про битви козацьких військ, керованих Богданом Хмельницьким, під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, про походи на Збараж, Броди, Львів і Замостя, про збарозьку і зборівську перемоги 1649 р., про похід на Волощину (Молдавію), про Берестецьку і Білоцерківську битви і т.д. Але Грабянка не обмежується описами битв, - перед читачем у другій частині розгортається повнокровна картина життя всієї України, розповідається про дипломатичні кроки Хмельницького, про стосунки з іншими країнами - Росією, Туреччиною, Кримським ханством. Ця частина найбільш напружена й патетична. В третій частині Грабянка зберігає форму докладних сказань, описуючи лише перші роки після смерті Богдана Хмельницького. Окремі великі сказання присвячені гетьмануванням Юрія Хмельницького, Івана Виговського, Івана Брюховецького. З 1664 року події викладаються у формі порічних записів, стисло, без яскравих описів і деталей, нагадуючи традиційне літописання.

Центральна постать літопису Грабянки - Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. В зображенні Грабянки він залишається недосяжною вершиною, прикладом для наступних поколінь. За переконанням автора, Хмельницький має дві основні заслуги - визволення України від "дуже тяжкого ярма лядського з допомогою козацької мужності" та возз'єднання України з Росією. Богдан Хмельницький виступає в літописі як "преславний вождь запорозький", "муж хитрий у військовій справі і дуже розумний", "від природи розумний і в науці мови латинської вправний". В уста Хмельницького Грабянка вкладає велику кількість промов і партій у діалогах. Обидва звернення гетьмана до реєстрових козаків із закликом переходити на бік повсталих та інші його промови побудовані за всіма правилами тогочасної риторики і демонструють вміння автора користуватися засобами ораторської прози. Натомість у сцені зустрічі Хмельницького з кримським ханом під час повернення з походу на Львів 1655 р. Грабянка виявляє блискуче володіння технікою драматизованого діалогу. Для створення у читача патетичного настрою автор витримує посмертну характеристику Богдана в руслі традиційних доброчестностей воїна-богатиря, виявляючи своє знайомство з "Повістю временних літ" і Несторовим зображенням князя Святослава в ній.

Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка - прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій - ставлення до Росії - як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями.

Як уже вказувалося, літопис Григорія Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературний твір, а не як історичний. Автор подає не документальні факти, а літературно опрацьовану історію, прагне зробити її доступною для широкого загалу. В першу чергу він розраховує на значний емоційний вплив на читача. Головним завданням Грабянки в умовах поступової втрати Україною автономії було нагадати про колишню козацьку славу. В процесі виконання цього завдання літописець відтворив осіб і предмети не такими, якими вони були насправді, але такими, якими вони повинні чи могли б бути, даючи їм, таким чином, певне нове існування і ніби створюючи їх повторно. І.Я. Франко вказував, що "Власне в козацьких літописах Самовидця, Грабянки, Величка і їх наступників і компіляторів, таких як Боболинський, Лукомський, Рігельман і т.п., було б інтересно прослідити зріст тої легенди про Хмельниччину, що в значній мірі заслонила перед нами правдиву дійсність. З літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу; аж у XIX віці ми побачили його значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів. Отся. грандіозна конструкція Хмельниччини, конструкція більше літературна, аніж історична, була. головною заслугою козацьких літописів"[10]. У літописі Грабянки замість правдивої твориться піднесена, гіпергероїзована історія, що поступово стає одним з чинників у розвитку національної самосвідомості українського народу.

Літопис козацького канцеляриста Самійла Васильовича Величка - найбільший за обсягом історичний твір свого часу, надрукований у Києві 1848-1864 рр. Унікальність цього наймонументальнішого твору історико-мемуарної прози ХXІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не тільки літопис, а й історичний, публіцистичний і художній твір.

Саме М. Грушевський уперше заперечив традиційну, сформовану ще в 30-х роках думку про Літопис Величка як твір козацько-старшинський, осмислив причини, через які твір довгий час залишався маловідомим: "Незрівнянно більш художня повість Величка також, очевидно, не могла такою мірою задовольнити читача зі старшинського кола і залишилася без поширення протягом усього століття чи не тому, що автор мав на меті прославити, на шкоду городовому козацтву, Запорізьку Січ як охоронця справжніх козацьких переказів, а можливо, й через інші обставини, наприклад, великий обсяг твору, можливо, його дефектність"[11].

Літопис Самійла Величка дійшов до нас не повністю: є в ньому дефекти на початку, в середині (1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність кінця першої, другої, третьої, четвертої та п'ятої частин першого тому) видавці заповнили матеріалом із другого твору Величка - "Космографії", яку він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Двох аркушів бракує в другому томі, а третій том, як вважають дослідники, залишився незавершеним. Свій Літопис Величко довів до 1700 р., але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723 р.), у третьому томі згадуються події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували відлучення його від служби в Генеральній канцелярії. Більшість вчених вважає, що сталося це наприкінці 1708 р., коли був страчений Кочубей. Але історик М. Марченко вважав цю причину непереконливою: на його думку, Самійло Величко потрапив у немилість через Мазепу, за гетьманування якого був писарем. Однак до діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього відношення, бо тоді з літописцем розправились б значно жорстокіше[12]. Був надрукований Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирача рукописів Лаптєва. Під час друку був відшуканий ще один, пізніший список - у бібліотеці М.О. Судієнка, придбаний останнім від нащадків Г.Полетики, Саме в цьому списку дослідниками й були відшукані певні місця, яких не вистачало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленої частини твору Величка здійснена П.Г. Клепацьким у праці "Літопис Самійла Величка".

Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. До першого і другого томів знаходимо цікаві передмови, де Самійло Величко, на думку Д. Чижевського, розвиває "деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної методології"[13]. З'ясування специфіки останнього має надзвичайну вагу і позначене труднощами, які стоять перед дослідниками твору. Більшість із них солідарна в тому, що своєрідність Літопису Величка зумовлена предусім тим, що автор був літописцем-ученим. "З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням", - зазначив Д. Багалій[14]. Ще раніше В.Іконников дійшов висновку, що Величко, з одного боку, літописець-компілятор, а з другого - автор ученого твору, вченої праці[15]. Повістяр-мемуарист Самійло Величко був вихованцем Києво-Могилянської академії. Отож, пишучи свій твір, він намагався дотримуватися основних засад, викладених у академічних, зразкових для його часу "Поетиці" та "Риториці" Ф.Прокоповича.

Висуваючи проблему, Ф.Прокопович стверджував, що справжній історик мусить уникати трьох небезпек: незнання, захоплення (або пристрасті) та легковажності. Величко намагався дотримуватися й інших вимог: творити, не розраховуючи на те, щоб сучасники "тебе хвалили й поважали, а охопивши думкою все століття; писати "для прийдешніх поколінь", щоб про автора колись сказали: "це справді була вільна людина, і її розповідь цілком заслуговувала довір'я"[16]. Твір Величка вийшов друком більш як 100 років після смерті автора, який хоч і не розраховував на те, що твір таки дійде до читача (у той час надрукувати його було практично неможливо, поширити в копіях - дуже важко, адже він величезний), але постійно до нього звертався в передмовах і в самому Літописі, дбав про свого "читальника", мовби даруючи йому у винагороду за терпляче засвоєння надзвичайно складного документального матеріалу ще й цікаві вставні новели, поетичні оповідання, яскраві характеристики, описи природи, котрі своєрідно розцвічують повістування. "Красномовство - це головна риса Величчиного літопису, його стилю, його викладення, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в інших козацьких літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа"[17].

Наявність або домінанту художнього начала у творі простежують усі дослідники, але не завжди трактують це як перевагу літопису. Так, В.Іконнников вважав красномовство Величка недоліком: "У зв'язку з цим виклад відомої події, досить короткої у Самовидця і навіть Грабянки, розвивається в поширений опис, котрий не завжди узгоджується з істиною, що пояснюється тенденцією автора її "висловити", тобто викласти пишномовно або живописно. Така його розповідь про смерть Чаплинського, на невірність якої вказував ще Максимович"[18]. Отже, Самійло Величко лише в загальних рисах дотримується ренесансно-класицистичних принципів, у першу чергу це стосується композиції, причинно-наслідкового зв'язку подій, чіткого усвідомлення явищ першорядного значення і менш важливих (як того й вимагають положення теорії). У поетиці та стилістиці Літопису, у засобах творення образів, у манері інтерпретації подій знаходимо розмаїття прикмет бароко - "вишуканого, надмірного й роздутого поетичного стилю", уникати якого в історичному творі настійно вимагав Ф.Прокопович. У бароковому стилі віднайшов літописець можливості для відповідного художнього відображення складного й суперечливого історичного процесу, зітканого з антиномічних подій, суперечливих фактів. Величку вдається майже постійно тримати читача в своєрідній напрузі - як почуттєвій, так і інтелектуальній, вражаючи його багатоплановістю зображуваного, епічним розмахом подій, мозаїчністю, універсальністю. Мова, стиль Літопису С.Величка по-бароковому строкаті, неоднорідні. Такою мовою, на думку дослідників, у той час не розмовляв ніхто. Стиль твору, як підкреслив Д. Чижевський, "досить сильно змінюється залежно від предмету його трактування: можна говорите про різні шари його стилю - "високий" стиль, що нагадує стиль української барокової проповіді, зустрічаємо в промовах, а патетичних місцях Літопису; там, де Величко висловлює власні погляди, стиль далеко простіший; ще простіший, але й поетичніший там, де Величко подає описи подій" [19].

Серед творів української історіографічної прози, які прийняли естетичну модель бароко, найбільшою мірою пощастило останнім часом літопису Григорія Грабянки - дослідженню цієї пам'ятки присвячено дисертацію та цикл статей Ю. Луценка. На часі дослідження твору Величка як явища українського літературного бароко, яке, маючи на меті з'ясування системи цінностей цього унікального твору, передбачає (крім зазначених вище) осмислення ряду проблем. Спробуємо окреслити найважливіші з них:

джерела Літопису Самійла Величка;

давньоруські тенденції стилю твору;

барокова образність Літопису;

біблійні мотиви у Літописі Самійла Величка.

Джерельний матеріал твору надзвичайно великий і різноплановий. Вражає передусім величезна кількість документального матеріалу: літописець наводить повні тексти урядових і приватних листів, акти, універсали, топографічні описи, грамоти, реєстри. Але значна кількість документів, як відомо, є домислом автора: Величко робить спроби критикувати свої джерела, але помилки неминучі. Джерелами для автора послужили і літературні твори різних жанрів і авторів, щоденники історіографів, особисті враження.

Твір Величка можна вважати своєрідною збіркою літературних творів різних авторів - польських і українських. Так, у другому томі знаходимо досить розлогий уривок зі "Скарбниці" І. Галятовського - про суперечку автора з єзуїтом Пекарським. Зі "Скарбниці" Величко запозичив і звістку про чудо в Єлецькому монастирі, коли йшла війна українців із турками, які здобували тоді Львів, Броди. Д. Багалій звернув увагу на те, що Величко не просто подав цю звістку, а додав до неї власне судження: Галичину та Волинь треба називати Малою Росією[20]. Через брак довідкового матеріалу про облогу Чигирина турками Самійло Величко навів у своєму творі уривки з поеми, писаної польською мовою. Широко використав Величко епітафії (епітафію на могилі Брюховецького, епітафію Барановича на смерть митрополита Нелюбовича-Тукальського), сатири (напр., сатиричні вірші проти Самойловича), панегірики (панегірик С.Полоцького з його книги "Вечеря духовная" та ін). Використав літописець і пристосований до українських подій переказ одного з розділів відомої поеми Торквато Тассо "Звільнений Єрусалим". На основі четвертої пісні поеми Величко написав своє оповідання про сатирів і чортів, в якому прочитуються обставини чигиринських походів 1677-1678 років. Знав Самійло Величко і літературні твори російських авторів, що мали відношення до історії України (твори Каріона Істоміна), не чужою була для літописця і практика римських істориків, на що звернули увагу М.Возняк і Д. Чижевський, а Я. Дзира уточнив, що Величко, "як Лівій, Таціт, Цезар, в уста історичних осіб вкладає високі зразки промов"[21]. Таким чином, і сьогодні не втратило сили твердження Д. Багалія: "Питання про джерела для Величчиного літопису - це головне питання щодо цього Літопису"[22].

Про давньоруські тенденції стилю Літопису Самійла Величка чи не першим писав М. Драгоманов, який 1870 р. у рецензії на книгу І.Прижова "Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIII век" підкреслив, що літописи Київського періоду є прямими родоначальниками "тих хронік-мемуарів, які велись у козацькі часи"[23]. Більш ґрунтовно цю проблему вчений не розробляв, побіжно торкались її й інші дослідники. Так, Д. Багалій, відзначаючи, що Величко хотів дати правдиву козацьку історію у своєму творі, і коли сам помилявся, то це залежало від помилок у тих джерелах, котрими він користувався, писав: "Він удається до ласкавого читача, нехай той помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису, - той теж звертавсь із таким проханням до свого читача"[24]. Іншого плану суголосність у напрямі "літописець - читач" відзначає О. Мишанич: "Немов повторюючи староруських авторів, Величко наголошує на тому, яке велике значення має "чтеніє книжноє" і, зокрема, знання рідної історії, що порівнюється з ліками від усякої туги і скорботи"[25]. Міркування про стильові особливості Літопису, різні шари його стилю знаходимо лише у Д. Чижевського, який доводить, що ця різноманітність стилю "нагадує старі українські літописи. Так само, як старі українські літописи є якимись збірками, енциклопедіями старої (великою мірою втраченої) літератури, так само є і в Величка: він подає тут численні вірші І.Величковського та невідомих поетів, здебільшого історичні та політичні, він наводить панегірики та надгробні написи (епітафії) тощо"[26]. Окреслений напрям дослідження, на нашу думку, заслуговує на більш певну увагу. Твердження юного М.Зерова про те, що "козацькі літописи" майже нічого спільного з традиційними літописами не мають, сьогодні видаються дещо поспішними. Водночас було б помилкою відно-сити твір Самійла Величка до літопису в традиційному розуміння цього поняття, оскільки порівняно з давньоруськими літописами зміст його значно ширший і глибший, а форма набагато складніша і неоднозначніша. Перед нами - найзагадковіший твір української барокової історіографії, який не можна міряти сучасними науковими мірками. Дослідження барокової поетики твору Величка передбачає осмислення його на різних рівнях, один із яких - біблійна образність. Літопис Величка насичений зіставленнями, порівняннями з біблійними образами, прислів'ями та приказками книжного походження, джерелом яких є Біблія та інші церковні книги. У творі ми знаходимо переосмислення євангельської легенди про сліпців, яким Ісус повернув зір, легенди про Каїна і Авеля, Йосипа та його братів, суд Соломона, Содом і Гоморру, Вавілонську вежу та ін. Завдяки біблійній образності надзвичайної сили набувають оповідання Величка про руїну Правобережної України, які дослідники одностайно відносять до найкращих сторінок твору. У стилі біблійних пророків, як підкреслив Д. Дорошенко, оплакує літописець трагічний кінець боротьби за Чигирин, зруйнування якого стало мовби символом загибелі Правобережної України:".Паде, паде красная Козацькая Украйна тогобочная, аки древній оній Вавилонь, градъ великій" [27].

Як і в усіх козацьких літописах, у творі Самійла Величка центральною постаттю є Богдан Хмельницький. Автор порівнює його не лише з Олександром Македонським, староруським Одноцарем, славетним Скандербегом, а й з біблійним Мойсеєм: "Посла имъ яко Мойсея разумь, чрезъ которій би возмоглъ отъ тяжкого ига Лядского волній Малоросійскій народъ освободити, й въ вожделіенную паки пріоблекти свободу"[28].

В. Шевчук пояснив Величкове звернення до біблійної образності тим, що автор дбав "про свідчення, які б виявили в ньому переконаного християнина" [29], йдеться про етичні норми Середньовіччя. Більш переконливими нам видаються судження Д. Багалія: завдання автора не релігійні, а "патріотичні й національні, він стоїть на ґрунті національної самосвідомості українського, або, як він каже, козацько-малоросійського народу; щоб нагадати про них своїм сучасникам, щоб вони не залишилися забуті"[30].

Біблійні образи озвучують патріотичні, гуманістичні, національні мотиви твору, сприяють осмисленню вітчизняної історії у контексті світової. Біблійна образність (поряд із джерелознавчим матеріалом, усною традицією) дає багатий матеріал для з'ясування своєрідності барокової поетики Літопису Самійла Величка, більш досконале вивчення якої на часі.

Та незважаючи на порівняно нижчий науковий рівень літопису Самійла Величка ніж літописів Самовидця та Грабянки, йому судилася доля дуже читабельного твору.

Література

1. Багалій Д. Нарис української історіографії. - К., 1925. - 270 с.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України - К., 1991. - 565 с.

3. Драгоманов М. Вибране. - К., 1991. - 236 с.

4. Иконников В.С. Опыт русской историографии. - К., 1908. - 317 с.

5. Луценко. Ю.М. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. - К., 1992. - 432 с.

6. Мишанич О.В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. - К., 1980. - 570 с.

7. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX віку). - К., 1959. - 239 с.

8. Чижевський Д.І. Історія української літератури. - Нью-Йорк, 1956. - 320 с.

9. Шевчук В.С. Самійло Величко та його Літопис // Величко Самійло. Літопис. - К., 1991. - 268 с.

[1] М. Максимович. Собр. Соч., т.1, - К., 1876. - С. 462

[2] В. Модзалевський. Записки історико-філологічного відділу Укр. Академії наук, кн.1, - С. 18-52;

[3] В. Романовський. Хто був «Самовидець»? - К., 1925. - С. 60-73

[4] М. Петровський. До питання про певність відомостей літопису Самовидця й про автора літопису. Зап. Ніжинського інституту народної освіти, кн. VI. – 1926. - С. 1-80.

[5] Літопис Самовидця. - К., 1971. - С. 64-65.

[6]«Летопись Самовидца по новооткрытым спискам». - С. 13.

[7] Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К., 2004. - С. 90-91.

[8] Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. – К., 2004. - С. 152.

[9] Ю.Луценко. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К., 1992. — С. 5.

[10] Франко І. Студії над українськими історичними піснями.-К.,1988. – С. 16.

[11] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К., 1925. – С. 134.

[12]  Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX віку). - К., 1959. С.74.

[13]  Чижевський Д. Історія української літератури. - Нью-Йорк, 1956. – С.32.

[14] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К.,1925. - С.267.

[15]Иконников В.С. Опыт русской историографии. - К., 1908. Т.2. - С.158.

[16] Прокопович Ф. Філософські твори. - К., 1979. - С.339.

[17] Там само. - С. 342.

[18] Иконников В.С. Опыт русской историографии. - К., 1908. – С.174.

[19] Чижевський Д. Історія української літератури. - Нью-Йорк, 1956. – С. 130.

[20] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К.,1925. - С.10.

[21] Дзира Я.І. Самійло Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській РСР. - К., 1971. - С.203.

[22] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К.,1925. - С.57.

[23] Драгоманов М. Вибране. - К., 1991. - С.117.

[24] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К.,1925. - С.55.

[25] Мишанич О.В. Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість. - К., 1980. - С.418.

[26] Чижевський Д. Історія української літератури. - Нью-Йорк, 1956. - С.303.

[27] Дорошенко Д. Нарис історії України - К., 1991. - С.58.

[28] Летопись Самійла Величко. - с.31.

[29] Шевчук В. Самійло Величко та його Літопис // Величко Самійло. Літопис. - К., 1991. - С.15.

[30] Багалій Д. Нарис української історіографії. - К.,1925. - С. 55.