Характеристика бойової майстерності за княжих часів

Реферат на тему:

Характеристика бойової майстерності за княжих часів

Стратегія

Військо княжих часів існувало безперервно шість століть. У цьому довгому часі мусіли витворитися якісь сталі форми воєнного життя, військова традиція і щось наче теорія військовості. Зрозуміла річ, що про якісь військові школи в тих часах або про систематичну науку воєнного діла говорити не можна. Але саме життя виказувало, що одні форми ведення війни корисні й успішні, інші невдачні й небезпечні. Що виявилося добрим і до цільним, того всі трималися, того досвідні войовники учили новачків те старше покоління передавало молодшому, діди внукам. Так могла розвинутися теорія стратегії й тактики. Головна мета війни була все та сама — знищити ворога. Але треба було підібрати доцільні засоби, щоб таку мету осягнути.

Перша річ була — заскочити ворога неприготовленим. У най давніших часах на перешкоді цьому стояв лицарський звичай ви повідати святочно війну. Вій князя вимагали, щоб він вислав послів до свого ворога й повідомив його, що йде походом. Але пізніше цеп звичай занепав, бо війна у своїй суті вимагала, щоб саме ворога напасти несподівано. Потрібна була швидка ініціатива і скорість рухів.

Зразок таких скорих походів дав уже у найдавніших часах Святослав, що ходив у походи без тяжких таборів, — »легко як той пард«. Пізніше скорість наших військ ослабла, бо дружина до бою виступала в тяжкій зброї. Але половецькі походи знову навчили наше військо легких рухів. Володимир Мономах оповідав із задоволенням, що дорогу з Чернігова до Києва проїхав за один день. Мистцем у швидких походах був Данило. Коли якось поляки напали були на пограниччя Холмщини, він відразу зібрав військо, приготовив воєнні машини до облоги й того самого дня з Холму прийшов під Люблін. Так само його брат Василько на вістку про напад ятвягів за три дні відбув похід із Володимира до Дорогочина. Такою швидкістю Данило добув Галич 1229 p. з Угровська над Бугом за три дні з військом був під Галичем. А кілько разів українські князі заскакували половців і так швидко зводили з ними бій, що степовики не могли навіть упорядкувати свого війська.

Воєнний похід звертався передусім на ворожу столицю. Столичний город був осідком князя, осередком адміністрації, мав най кращі будови, містив багате населення, був огнищем промислу, торгівлі, культури. Хто захопив столицю, той уже легко міг заволодіти цілою землею. Тим то при головних городах ішли найзавзятіші, вперті й довготривалі бої. Але рідко траплялося, щоб ворог добув столицю приступом. Тодішні фортифікації, як знаємо, легко опиралися невиробленим обложним машинам. Ворог увіходив до города хиба за порозумінням із мешканцями.

Вирішення війни шукали найчастіше у відкритому бою. І тут лицарські обичаї утруднювали спершу перемогу. А саме довго тримався звичай, що обидві сторони визначували поле бою за взаємним порозумінням. Це був немов лицарський поєдинок, до якого противники мали ставати з рівними шансами. Але й тут реальне життя з часом перемогло традицію. Полководець, що хотів знищити противника, не чекав, аж той упорядкується до бою, але нападав його там, де самому було вигідно. Українська стратегія того часу вимагала, щоб ворога знищити одним сильним ударом. Так Данило в поході на угрів заохочує своє військо, щоб зійшло з горбів і вдарило на ворогів: »Хто не спішиться до бою, в того душа полохлива« — наводить він Святе Письмо. Але звичайно військо рвалося до бою саме, бо перший наступ давав войовникові нагоду як найскоріше визначитися. »Русь є скора до бою«, — характеризує галицьке військо угорський воєвода Филя, — »але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони«. Тактику такого сильного удару вважали за спеціальність українського війська й називали її »руський бій«.

Але деякі полководці вживали також з успіхом стратегії утомлювати ворога повільними рухами, відступами й різними маневрами. Для противника, що приготовився був до стрічі і чекав наступу, це було дошкульніше, ніж сам бій. Так у поході на Галичину 1144 р. Ізяслав Мстиславич чекав наступу Володимирка на Рожному Полі (десь на верхів’ях Серету), але галицький князь уступив на Гологори й так перекреслив плани свого противника. Не раз і кілька днів треба було витратити, щоб зустріти ворога, що уникав бою.

Велике значіння в часі війни мали городи. Деякі з них стояли на стратегічних шляхах і ворог у своїм поході мусів при них спинятися. Так у Галичині східної границі боронили Микулин (те пер Микулинці) і Теребовля, і під ними все зводили бої. Таку саму роль на шляху з Угорщини мав Сянік і Перемишль. Городи давали також захист війську, коли воно не могло утриматися перед ворогом і було приневолене уступати. Боротьба йшла від одного города до другого.

Але на чужій території не можна було рахувати на таке пристановище. Замкнене місце не давало свободи рухів. Тим то такий до свідний полководець, як Данило, наказував своєму війську ставати на просторому чистому полі. В поході на ятвягів 1251 р. військо »прийшло над річку Олег і хотіло стати на тісних місцях; коли побачив це князь Данило, скрикнув: »О, мужі воєнні, чи ж ви не знаєте, що за укріплення для християн є простір, а для поганих тіснота, частокіл править за оборону?« І прийшов на чисте поле, і там стали обозом«.

А в тім кожний полководець добирав собі способів боротьби відповідно до місця й обставин.

Полководці

Успіх воєн у тих часах залежав куди більше від. особи полководця, ніж тепер. Не було зорганізованих відповідальних, штабів, князь мав повну ініціативу у своїх руках, сам укладав воєнні плани, під його особистим проводом відбувалися всі воєнні акції. І що княжа Україна могла виказуватися такими частими перемогами та успіхами, то це тому, що на провідних місцях багато було визначних і талановитих полководців.

Найбільшу енергію й воєнний розмах виявили перші князі, що водили свої війська по цілій східній Європі, на Чорне море, Каспій, Кавказ. Але літописи так мало переказали нам про їх особи, що ми не маємо змоги виробити собі характеристики тих великих за войовників. Про Аскольда та Діра ми не знаємо просто таки нічого. Олег залишив по собі пам’ять легендарного чародія: »Звали Олега віщим, бо люди були погани й невчені«. Ігор був суворий і жорстокий. Деревляни порівнювали його з вовком: »коли внадиться вовк між вівці, то витягає все стадо, доки не вб’ють його, — так і він, коли не вб’ємо його, усіх нас повигублює«.

Щойно великий завойовник Святослав виступає як ярка, могутня особовість і незрівняний полководець. З його прикмет вождя треба піднести особливо дві найцінніші. Перше то це, що йшов]- у походи легко, без таборів і прищепив своєму війську незвичайну швидкість рухів. »Коли князь Святослав виріс і змужнів, почав збирати військо, велике й хоробре, бо сам був хоробрий і легкий, ходив як той пардус, і багато вів воєн. Бо й не возив за собою возів, ні котла, ні м’яса не варив, а тоненько було поріже конину, чи дичину, чи воловину, на вуглі пече й так їсть. І шатра не мав а тільки підклад стелив і сідло в голови клав; такі були й усі його вояки«. Друге, чим визначався Святослав, це — незвичайне вміння підіймати духа в війську. І наш літопис і грецькі хроніки подають зразки його гарячих промов до воїнів. »Коли греки в Болгарії обступили були його з усіх боків, Святослав промовив:' »Вже нам нікуди дітися, — волею чи неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом укриємось. Не завертаймо, а станьмо міцно а як моя голова поляже, ви самі думайте про себе«. А коли прийшли були до нього грецькі посли й передали йому дарунки золотом і всякі дорогоцінносте, він на них навіть не глянув. Та як подали йому меч, дарунок прийняв, похвалив його й поздоровив грецького цісаря. »Суворий це чоловік« — сказали греки, — »на золото уваги не звертає, а зброю бере«.

Великий організатор української держави Володимир Великий був теж визначний полководець. Війська його перемагали над Віслою й над Волгою, а коли видав наказ »рубайте ліси, мостіть мости«, його полки позаповняли всі шляхи. Він забезпечив границі держави, будував на окраїнах нові городи, висипав величезні вали, римським укріпленням рівні. Та найважніше, мабуть, було те, що він на місце варягів почав творити дружину з місцевих »лучних людей« і тим дав почин до створення національного війська. Любив вояків, не шкодував нічого для дружини: »Сріблом і золотом дружини не добуду, а срібло і золото дружиною добуду«... Супроти ворогів був суворий і мстивий, не знав пощади й для рідного брата. І другий будівничий української землі, Ярослав, сам ходив у походи, хоч, здається, був каліка (вороги дразнили його куль гавим), — але культурна його праця поставила в тінь його воєнні заслуги. А проте пам’яткою по ньому залишили великі оборонні вали у степах, а військо залишив таке сильне, що його сини без труду, в одній битві розбили грізну орду торків.

Войовником із крови був Володимир Мономах. Малим 13-літнім хлопчиною почав воєнні походи й потім воював безнастанно — від берегів Чорного моря по балтійські озера, від Дону й Волги по Вислу й Одру. Найбільшу славу здобув у половецьких походах. Безліч разів »гонив поганих« по степах, добував їх вежі, брав у не волю половецьких ватажків, не раз бував у крайній небезпеці, з трудом пробивався крізь ворожі застави, відважно проходив через кочовища степовиків, що вони »як ті вовки облизувалися« на нього. Своїх синів учив бути обережними та на все обачними: »Коли на війну вийдете, не лінуйтеся, не дивіться на воєвод; не віддавайтеся питву, ні їжі, ні спанню; сторожі самі розставляйте, а коли звідусіль війська порозставляєте, щойно тоді лягайте; рано вставайте. — а зброї зі себе не здіймайте. Бо як чоловік з лінощів не розглянеться, то несподівано пропадає«. Розумів він обов’язки володаря, заступався за »простого« чоловіка, не дозволяв війську нищити селянських нив, а зі степом воював, щоб забезпечити хлібороба від нападів кочовиків.

До розвитку галицького війська найбільш причинився король Данило. Він виховався в суворій школі життя, дитячі роки пробув у чужих землях, цілу молодість забрала йому боротьба з боярами, пізніше мусів боронити свої землі від татар. У своїх важких переживаннях навчився терпеливості, обачносте, витривалосте. Ніколи не знеохочувався, все наново починав ту саму справу, — чи тоді, як добував кілька разів Галич від бояр, чи як відбудовував городи знищені татарами. Своє військо підніс на високий рівень розвитку. На зразок заходу почав будувати муровані укріплення, від татар перейняв воєнні машини, зброю й спосіб облоги городів. Перетворив народне ополчення і з селян творив сильні відділи піхоти. Сам визначався великою відвагою, ховав погорду для смерті. До війська промовляв: »Чого ж це ви поналякувалися? Чи ж ви не знаєте, що немає війни без утрат і трупів? Чи ж ви не знаєте, що на ворогів ідете, не на жіноту? Коли ж мужа уб’ють на війні, чи це хиба таке чудо? Інші й дома умирають без слави, а ці зі славою полягли. Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю свою на ворогів!« Це був тип полководця тих часів. Сам особисто ішов у бій, і не тільки гарячим словом умів підтримати військо, але власним прикладом показував, як вести бій і ворога перемагати.

Духом Данила жила ціла його родина. Брат Василько, ховався в його тіні, але теж був великий лицар, уславився в боях з поляками, уграми, литовцями. Данилів син Лев із дитини їздив у походи і вже юнаком із копям виїхав був на стрічу угорському воєводі, славному Филі. І так само в лицарських традиціях Лев виховував свого сина Юрія.

При князях і в їх заступництві воєнне діло вели воєводи, що теж немало зробили для розвитку давнього війська. В часах Ігоря і Святослава це були варяги Свенельд, Ікмор, Вуєфаст. За Володи мира вели військо перші вожді слов’янського роду, Добриня й Путята. За Ярослава на Царгород водили нашу флоту Вишата й Іван Творимирич. За далеко завело б, як би перелічувати всіх визнач них воєвод пізнішого часу, як Ратибор, Воротислав, Уліб, Ла зар, Славно... Данило теж мав цілий штаб досвідних старшин, яким віддавав провід у різних походах. Найвизначніші були — тисяцький Дем’ян, дворецький Андрій і печатник Курило.

Лицарство

У безнастанних війнах, походах та боях витворилась еліта українського війська, найкращий його вицвіт — лицарство. Воно творилося під рукою визначних князів-завойовників, найкращих представників находило в княжій дружині, а й широкі маси війська перебирали його звичаї. Лицарство мало свій неписаний кодекс приписів, форм і звичаїв, що зобов’язували кожного воїна ніхто не міг їх легковажити під карою сорому й ганьби.

На першому місці лицаря зобов’язувала хоробрість. Відважних усе цінили якнайбільше. Хто легковажив небезпеку, важився на всяке трудне діло, йшов сміливо на ворога, за тим у слід ішла слава, була пошана в усіх. Самі князі давали тут приклад війську, бо йшли на чолі полків у бій і самі не вагалися особисто стрічати ворога. І у промовах до війська все били на першу прикмету воїна, на хоробрість і відвагу, учили його відваги й погорди для небезпек та смерті. Святослав перед боєм з греками, кличе до свого війська: »Від предків ми дістали у спадщині мужність, — пригадайте собі яка непоборна до цього часу була наша сила і міцно бийтеся за своє спасіння! То не наш це звичай утікачами вертатися додому, але або жити й перемагати, або славно вмерти, доказавши великого діла, як годиться сміливим мужам!« А Данило про мовляє до війська: »Хоч би й самі татари стали перед вами, нехай страх не має приступу до серць ваших!... Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю на ворога!« Лицар повинен боротися до загину. Святославові вояки на промову князя відгукнулися всі разом: »Де твоя голова ляже, там і наші голови покладемо!« А галицькі бояри кажуть молодому Ярославові Осмомислові: »Хочемо за батька твого честь і за тебе головами нашими понакладати«.

До обов’язків лицаря належить і вірність своєму князеві. Коли молодий Данило мусів податися на тиняння, за ним пішли всі »великі« бояри його батька Романа, пішли, не вагаючись, хоч і за лишали свої уряди, землі й усі достатки. Коли ж знову Данило йшов добувати Галич, питався свого війська: »Чи ви будете мені вірні, щоб я йшов на ворогів моїх?« — військо відгукнуло: »Вірні ми Богові й тобі, нашому володареві, йди з божою поміччю!« Вірний лицар не залишає князя ніколи в небезпеці й недолі, а йде разом із ним скрізь і боронить свого полководця. »Не погубимо чести князя свого!«, кличуть галичани. »Хто не піде з нами, того порубаємо самі!« — погрожує військо тим, що вагаються йти до бою.

Сторінки літописів подають цілу низку імен славних лицарів, що були на устах усіх. Князь Володимир Глібович »був муж добрий, і сміливий, і кріпкий у бою, мужністю кріпким уславився, і всяких чеснот був повен, — дуже за ним Україна плакала« (1187 р.). Всеволод, брат Ігоря Святославича, »з усіх Ольговичів найкраще вдався на вроду і зріст, всі чесноти й прикмети мужа«. »Слово о полку Ігоревім« виславляє його понад усіх: »Яр-Туре Всеволоде, стоїш на передньому становищі, кидаєш на військо стрілами, гремиш об шоломи мечами сталевими! Куди Тур поскочить, своїм золотим шоломом посвічуючи, там лежать погані голови половецькі, пору бані каленими шаблями шоломи аварські — з твоїх рук, Яр-Туре Всеволоде! Яка ж бо рана дорога, браття, — забув він про честь життя, про город Чернігів, про батьківський золотий стіл, і свою милу дружину, гарну Глібівну, про звичаї й обичаї!«

Літописці записують раз-у-раз із пошаною імена бояр і »про стих мужів«, що визначалися в боях і полягли геройською смертю. Так читаємо, що в бою з поляками на Сухій Дорозі в Холмщині 1219 р. поліг Клим Христинич. Того ж самого року в бою над річ кою Щирцем упав дяк Василь Молза. Під Галичем визначився Янець, що »хоч молодий був, показав мужність свою«. У нещасливій битві у Воротах на Холмщині 1266 р. понакладало головами багато бояр і простих людей: »Тут убили й обох синів тисяцького, Лаврентія й Андрія, не мало бо показали мужності, й не відбіг брат від брата, і тут вони найшли переможний кінець«.

А якими ж гордими словами славить у »Славі о полку« Буй-Тур Всеволод своїх вояків з курської волості: »А мої куряни славні вояки під шоломами колихані, кінцем копя годовані дороги їм відомі, яруги знані, в них луки натягнені, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені; скачуть як ті сірі вовки в полі, шукаючи для себе чести, а для князя свого слави!« Чи ж треба ще кращої похвали для тих. »простих«, »чорних« людей, що поруч із князями й боярами клали свої буйні голови за Україну?

Воїни, що полягли в бою, військо хоронило особливо святочно. У давніх, поганських часах на місці похоронів сипали могилу.. Такі могили мали всі перші князі-завойовники: Аскольд на Угорськім у Києві, Дір біля церкви св. Ірини, Олег десь під Києвом, Ігор не далеко Коростеня, де його вбили деревляни, Олег Святославич під Овручем. На цих могилах відбувалися тризни, поганські поминки. І народ пам’ятав ці княжі гробниці довгі століття. Пізніше почали ховати вбитих князів по церквах. Літописи подають описи таких похоронів. У бою з половцями під Києвом 26 травня 1093 р. утопився в річці Стугні молодий князь Ростислав Всеволодович. Тіло його »забрали, принесли до Києва, і плакала по ньому мати його, і всі люди жаліли його дуже задля молодості його і зі бралися єпископи, попи й чорноризці та, співаючи звичайні пісні, поклали його в церкві св. Софії«.

Полеглих князів усе привозили хоронити в їх власних столицях, або в городах, де вони народили ся. Тіло Ярополка Ізяславича, що поліг у Галичині 1086 р., пере везли були спершу до Володимира, потім аж до Києва й похоронили в церкві, яку він сам вибудував. Роман Мстиелавич, творець галицько-володимирської держави, поліг у бою з поляками під Завихостом над Вислою. Але вірні бояри не шкодували труду, перевезли княже тіло до Галича, до княжих гробниць у кафедрі на Крилосі.

Військо шанувало також місця, де в бою склали свої голови звичайні, рядові вояки. На побоєвищі на Сухій Дорозі, де поліг Клим Христинич, по ставили були хрест, »і досі стоїть він на Сухій Дорозі«, згадує літописець. Пошанувати пам'ять полеглих — це був обов’язок живих. Тимто з жалем літописи згадують тих лицарів, що їм не судилося знайти захисту в могилі, — Святослава Хороброго, що над його тілом знущався печенізький ватажок, або молодого Романа Святославича, що поліг у степу »і кости його досі, лежать там — сина Святослава, внука Яро слава«...

Для лицарських звичаїв того часу прикметна була пошана й для коней, що лишалися в бою. Літописець подає зворушливе оповідання про смерть коня, що був власністю князя Андрія Юрієвича, Мономахового внука. В бою над Стиром 1149 р. князь загнався був далеко між ворогів та мало не поліг на місці; його коня влучили два копя, третє вдарило в сідло. Та кінь пустився навскоки і »хоч ранений вельми, виніс пана свого, і минувся«. Князь Андрій, »побиваючись за комонством його, повелів його похоронити«. Єдиний раз у давній літописній мові читаємо це незвичайне слово »комонство«, від старого »комонь« — кінь, утворене так, як »воєводство« від »воєвода«, або »панство« від »пан«. Літописець немов хотів цим словом звеличати заслуги коня, вірного товариша воїна - лицаря.

Військо й держава

Війна була щоденним явищем у давній Україні. Коли перегортаємо карти літописів князівських часів, з трудом лише віднаходимо один-другий рік миру; щорічно,-а то й кілька разів на рік ішли воєнні походи й криві бої. На південній межі не вгавала ніколи боротьба зі степовиками. Половецькі напади непокоїли й Київщину й Переяславщину й Чернігійщину, а кочовики запускалися деколи аж на пограниччя Волині й Галичини. Північні землі знову несли на собі тягар оборони від войовничих литовських племен, що забігали часом аж під Володимир. На заході раз-у-раз поновлювалася боротьба! з поляками, з-за Карпат безнастанно погрожували мадяри. Коли кінчалася війна на одному кінці широкої української землі, вже на іншій окраїні збиралися воєнні хмари.

Серед таких обставин наш народ мусів бути все озброєний, готовий до оборони. Так само над Дніпром, як над Бугом, так само на поліських багнах, як у карпатських переходах населення все було в на поготові, все стежило, чи не йде на край віоєнна небезпека. Військо в тих часах не було окремим класом, чи організацією, — це була частина громадянства, це був сам народ. Хоч провід вели князі н бояри, то оборона рідної землі була потребою й конечністю всіх, усі її розуміли, всі їй спочували. »Це Бог уклав у серце князя«... — такими словами літописці починають описувати похід на степових кочовиків. »Підемо всі від малого до великого«, — заявляють »прості люди«, як треба йти у степ. А з яким тріумфом вертається з походу переможець, з якою радістю витає військо народ!...

Військо добувало державі силу й могутність. У воєнних змаганнях зміцнювались границі держави. Границю від степу визначили наші князі в боротьбі з дикими ордами. Володимир Великий і Ярослав Мудрий величезними валами замкнули дорогу кочовикам, а пізніші покоління пильнували, щоб удержати ці межі та поширити. Західна границя галицької держави повстала в безнастанних пограничних війнах із поляками.. На великих просторах граничну лінію творили дикі пущі, ніколи не прорубувані, без ніяких осель. Комунікація туди йшла тільки вузькими доріжками. — проруба ними »просіками« та »воротами«. Де пущ не було й оселі з обох сторін приходили близько одна одної, там кожна держава стерегла пильно своєї межі й не допускала, щоб сусід порушив її »Україну«.

Війни забезпечували державі добробут і значіння серед сусідів. Уже перші походи на Чорне Море й Візантію мали за мету інтереси української торгівлі і закінчилися славними торговими договорами Олега та Ігоря. Святослав у своїй війні з Болгарією зазначав сильно вагу цієї землі для торгівлі: »там сходяться всі багатства. — від гоеків паволоки, золото, вино й овочі різнородні, від чехів та угрів — срібло й коні, з Русі шкіри, віск, мед і не вольники «Війна Володимира Великого з Візантією за Крим мала свою господарську мету поруч із політичною. Походи в степ на половців дуже часто роблено для охорони купецьких таборів, на які нападали кочовики. Війни з Польщею й Угорщиною мали не раз за мету охорону торгових шляхів. Тільки зі зброєю в руках можна було оборонити свої права, переводити свої домагання та добути пошану в ворога.

Україна через свою воєнну силу мала славу в цілій Європі. Княжий двір у Києві провідували найславніші західні лицарі. Так славний норвезький королевич Гаральд Сміливий, що зі своїми кораблями обплив був усі моря, вважав для себе за найбільшу по честь служити Ярославові Мудрому й добути його доньку собі за жінку. Вістки про перемоги українських князів розходилися по всьому світі: »німці і венедці, греки і Морава співають славу Святославові«, оповідає »Слово о полку Ігоревім «про перемогу київського князя. На Україну йшли посольства з Візантії, Німеч чини, Франції, Англії, із скандинавських країн. Війни причинилися незвичайно до внутрішньої консолідації нашої держави. Перші князі-завойовники тільки примусом і силою притягали опірні племена до державного зв’язку. Досить буде при гадати криваву боротьбу Ігоря й Ольги з деревлянами. — А такі самі війни вів іще й могутній Володимир ...Великий. Щойно на ступ ворогів із усіх сторін, особливо ж наїзди диких кочовиків, поклали наочно потребу й ціну великої держави. Спільна небезпека єднала племена й землі, наказувала забувати про всякі ірібні свари та ставила всіх у один фронт проти ворога. У війнах твориться почування солідарності, відповідальності за долю рідної країни, патріотизму. »Не осоромимо землі руської!«, — це гасло, ;що від часів Святослава лунало безнастанно в княжій Україні. »Доки ж ви будете терпіти владу чужинців?«, — гукають у Гали чині в часі інвазії угрів. Сильним полум’ям горить прив’язання до батьківщини» Лучче на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути!« Військо було тим цементом, що зв’язував народні змагання у свідому державну силу.

Україна й Європа

Щоб як-слід уявити собі стан і значіння нашого війська за князів, треба порівняти його з військом тодішньої західної Європи. Таке порівняння відразу виказує дуже багато схожості і в організації військ на сході і заході, в їх стратегії і тактиці та навіть у звичаях. Як тепер скрізь на світі організація війська, в основі однакова, так було воно й у середньовіччі. Зв’язки між усіма країнами Європи були вже тоді такі живі й тісні, що коли щось нове прийнялося в одній країні, так це як-стій наслідували сусіди, й так скрізь військо йшло тими самими лініями розвитку.

Схожість бачимо передусім у способах організації війська. У най давніших часах головну воєнну силу творить загальне ополчення вільного населення. Як у нас були слов’янські »вої«, що спиралися на давню родову організацію, так само і германці виступають у бій родами-сотнями. Пізніше скрізь наростає верства великих земельних власників і вона творить вищий рід війська, в нас — дружину, на заході — лицарство. Це військо добре озброєне, у залізній броні, зі щитами, копями й мечами, вважає війну за своє по стійне заняття, і в боях воно вирішний чинник. На заході лицарство мало організацію більш вироблену в подробицях, воно мало свої кодифіковані приписи й різнородні звичаї, славилося пишним виглядом, грищами. Наша дружина була назверх менше помітна. не відрізнялася окремими звичаями, але у своїй бойовій здатності) не стояла нижче від західних лицарів.

Щодо зброї, якої вживали на заході й у нас, то теж різниці не були сутні. Всюди меч, копя, лук були головною зброєю. Технічна вмілість у тих часах найвище стояла на сході, в арабів і візантійців, західна Європа щойно за хрестових походів познайомилася з винаходами сходу й їх перебрала. Україна зі сходом була в безпосередніх зв’язках і в нас, мабуть, раніш появилися нові роди зброї, ніж не в одній західній країні.

Фортифікаційне мистецтво вище стояло на заході, ніж у нас. Там куди раніше почали будувати кам’яні замки, в нас — укріплення довгі часи були дерев’яні. І засоби облоги міст на заході були різноманітніші, ніж у нас, там більше знали всяких воєнних машин. Тут ми мусіли бути учнями заходу.

Тактика середніх віків була розвинена слабо. На заході бій мав такий самий перебіг, як на Україні. З двох сторін у розгоні ударялися колони важкоозброєних їздців, хто переламав полк ворога, той перемагав. У бою не рішали якісь тактичні рухи, а тільки — хоробрість лицарів. Лучники на заході грали тільки другорядну роллю, так само, як і в нас і рідко де стрічаємо добрі відділи стрільців.

Стратегія в західній Європі не стояла вище, ніж у нас. Середньовічні полководці не вміли орудувати великими масами війська — а втім і не розпоряджалися великими арміями. Війна розбивалася на ряд облог міст і малі сутички. Столітня французько-англійська війна дає картину такого самого хаосу, як і наші княжі усобиці XII ст.

Західні війська не доходили до більших чисел, як наші. Західна Європа була густіше заселена, ніж східня, але тамошні держави мали невеликі території й не могли виставити великого війська. Військо німецьких королів у Х-ХІ в. налічують на сім до вісім тисяч. Вільгельм Завойовник підбив Англію військом, що числило сім тисяч. Наше військо за княжої доби в кожному разі дорівнювало тим силам, коли не було більше.

Про вартість війська найкраще свідчать його успіхи в боях. Українське військо княжих часів може виказатися довгою низкою успішних боїв і перемог. Наші полки стрічалися з греками, болгарами, уграми, поляками, литовцями та з різними степовими ордами. Бої йшли з різним щастям, але наші предки могли по хвалитися такими ділами, як морські походи Олега й Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів над уграми під Перемишлем, успішні стрічі з поляками, підбій частини Литви за Данила.

Але найсвітліша сторінка нашого воєнного минулого це — боротьба зі степовими наїзниками. Тут ми зайняли одне з перших місць у воєнній історії цілої Європи. Бо, коли розглядаємо історію старинних і середніх віків, то за одну з найвизначніших міжнародних проблем мусимо вважати боротьбу між Азією й Європою. Змагання йшли за те, хто переможе — схід, чи захід. Азія була країна деспотизму й варварства. Чи як ішли на Європу полки Ксеркса, чи дикі гуни, чи сельджуки й османи, —- вони все несли погубу культурі й волі. Європейські народи зростали й упадали в боротьбі з Азією. Україні в цих змаганнях припала позиція найнебезпечніша, найважча для оборони. Наша земля лежала на самому шляху мандрівок кочовиків, проти азійських »воріт народів«, що пропускали в Європу щораз нові й нові варварські орди. У боротьбі з ними творилася наша дана держава. Вже старі слов’яни змагалися з грізними обрами - аварами, що слов’янських жінок запрягали до своїх возів. Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов’янське населення на східні торги. Потім українські степи залила була орда печенігів. У боротьбі з ними поліг князь - лицар Святослав, -а Володимир і Ярослав багато »поту утерли«,спинили цю степову повінь. Одним сильним ударом наші війська роз били нову орду, торків, одне кільце з походу тих страшних турків, що пізніше поневолили були південну Європу. Два століття воювали ми з половцями й ані на крок не вступилися перед - їх натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з усіх азійців, татари, на віть, коли впав наш золотоверхий . Київ і всі придніпрянські городи, галицько-володимирська держава ще вирятувала європейський фронт і сто років стримувала грудьми своїх лицарів завзяті удари кочовиків. Коли 1223 р. галицькі князі Андрій і Лев Юрієвичі зійшли зі світу, польський князь Володислав Локетик з признанням зазначив, що вони були йому »за не оборони й щит від татар«. Так повинна була сказати про нас ціла Європа; ми були для неї безпечним забралом, за яким зростала європейська культура тоді, коли Україна безнастанно спливала кров’ю.

Так і в усесвітній історії наше військо має свою почесну сторінку.