Держава та її економічні функції

ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ

 

§ 1. Держава як суб'єкт економічних відносин

 

• Сутність держави та її еволюція.

• Одержавлення продуктивних сил.

• Державна власність.

• Підприємництво в державному секторі.

• Суспільні блага і послуги.

Сутність держави та її еволюція. Держава виникла у процесі розпаду первіснообщинного ладу та появи рабовласницького устрою. Зокрема, первісна община поступово трансформується у селянську, яка базуєть­ся на приватній власності окремих сімей на засоби виробництва, що поступово спричинило економічну нерівність сімей, розшарування членів общини, появу родової знаті, а згодом і поділ суспільства на проти-1 лежні класи і появу держави.

Вона була необхідною, насамперед, для того, щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, захищати приватну нетрудову власність. Для цього потрібен був спеціальний орган насильства, уособленням якого стала армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у стародавній Греції і Стародавньому Римі.

Сутність держави, її роль у житті суспільства повніше розкриваєть­ся у її функціях. Зокрема, у країнах Стародавнього Сходу держава ви­конувала такі загальні для всього суспільства економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єди­ного грошового обігу. З виникненням і розвитком держави здійснюється розподіл населення за адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв'язок органів влади з населенням на всій території. З економічного погляду такий зв'язок забезпечувало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій.

За феодалізму в VIII—IX ст. основними формами експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій та натуральній формі), які централізовано збирали державні органи.

У Візантії в X—XI ст. держава передавала приватним особам право на землю та експлуатацію залежних селян, але залишала за собою право вершити суд, описувати майно тощо. Корпорації, в які об'єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи, держава регламентувала діяльність іноземних купців.

За часів становлення і розвитку капіталістичного способу виробництв роль держави, у т. ч. економічна, значно розширяється. Насамперед, вона сприяє первісному нагромадженню капіталу. Важливими економічними завданнями держави у цей період стають збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, утримання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава регулює також тривалість робочого дня, частково розмір заробітної плати за допомогою відповідного законодавства. Ці завдання на нижчій стадії розвитку капіталізму держава виконувала за умов панування приватної капіталістичної форми власності, залишаючись, переважно, елементом надбудови. її перетворення на елемент базису здійснювалося лише частково, тією мірою, якою вона була влас­ником засобів виробництва.

Від часу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одержавлення капіталістичної економіки або процес все більшого одержавлення системи продуктивних сил і відносин економічної власності, господарського механізму. Тому держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід'ємним елементом базису. Економічна роль держави значно розширюється і поглиблюється порівняно з тим, яку вона виконувала на нижчій стадії розвитку капіталізму. Так, якісно новою економічною функцією держави стає функція відтворення сукупного капіталу — держава виконує таке глобальне економічне завдання, як розвиток усієї економічної системи. Іншими словами, без широкомасштабного втручання держави в економіку у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) економічна система капіталізму не могла б існувати.

Таке посилення ролі держави зумовлене, насамперед, неспроможністю ринкового регулювання вирішувати складні соціально-економічні проблеми, породжені ринком.

На основі вищесказаного можна дати таке соціологічне визначення сутності держави: це організація економічної, політичної, правової та ідеологічної влади в суспільстві, за допомогою якої забезпечується його цілісність і безпека, здійснюється виконання загальнолюдських та класових соціально-економічних функцій.

Щоб дати економічне визначення сутності держави, розглянемо попередньо, як тлумачиться ця категорія в сучасній економічній літературі. Так, у "Великому економічному словнику" за редакцією А. Азріліяна стверджується, що держава — це "певний спосіб організації суспільства, основний елемент політичної системи, організація публічної політичної влади, що поширюється на все суспільство, є його офіційним представником і опирається в необхідних випадках на засоби і заходи примусу". Як бачимо, у даному визначенні взагалі відсутні будь-які аспекти держави як економічної категорії. Аналогічне за змістом визначення дається і в "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна: держава розглядається як "апарат влади, який управляє справами суспільства і реалізацією інтересів пануючого класу (клану, соціальної групи, союзу класових сил або всього народу), в якому знаходить своє відображення і закріплення співвідношення політичних сил, що склалися у суспільстві".

У "Сучасному економічному словнику" держава як економічний суб'єкт характеризується як

1) "сукупність органів і осіб, які зосередили у своїх руках економічну владу, ухвалюють економічні рішення у державному масштабі і розпоряджаються державною власністю;

2) всі види економічних ресурсів, факторів виробництва, грошових коштів, що знаходяться у державній власності, у розпорядженні і підпорядкуванні державних органів влади (державна економіка)".

У "Короткій економічний енциклопедії", підготовленій петербурзькими вченими, взагалі нема поняття "держава", що свідчить про безпідставне ігнорування ними одного з найважливіших суб'єктів економічної діяльності. В інших наведених джерелах, в яких нема економічного аспекту держави, допускається аналогічна теоретико-методологічна вада.

Стосовно характеристики сутності держави в "Сучасному економічному словнику", то в ньому; по-перше, відсутні такі ознаки економічної категорії, як суб'єктно-об'єктні відносини; по-друге, коли називаються окремі об'єкти державної власності (всі види економічних ресурсів та ін.), то цей матеріально-речовий зміст власності поєднується не з суспільною формою, а з правовим аспектом власності, тобто йдеться про розпорядження державною власністю.

Водночас при визначенні економічної сутності держави слід враховувати окремі сторони соціологічного визначення держави, які затор-кують економічний аспект проблеми. Якщо у контексті сказаного дати економічну характеристику держави, то це важливий суб'єкт економічної діяльності, організація економічної влади в суспільстві, виконання якої базується на державній власності, з приводу формування та розвитку якої виникають та еволюціонують відносини привласнення між державою та іншими суб'єктами господарської діяльності.

Наявність економічної власності (на засоби виробництва, частку національного доходу, валютні резерви та ін.) у руках держави перетворюється на економічну владу держави і навпаки, внаслідок діалектичної взаємодії власності і влади у будь-якому суспільстві. Водночас це означає, що держава як суб'єкт економічної діяльності здійснює управління власністю.

Характеристика держави як суб'єкта економічної діяльності конкретизується у виконуваних нею економічних функціях.

Наведене визначення економічної сутності держави враховує її основні ознаки (властивості) у будь-якому суспільстві, де існує ця організація. Проте залежно від типу економічної системи, етапів її розвитку значною мірою змінюється її сутність, зокрема обсяг її функцій, співвідношення між загальнолюдськими та класовими функціями. Так, навіть за умов капіталістичного способу виробництва на нижчій стадії абсолютно домінуючими були класові експлуататорські функції держави, що особливо наглядно виявляється у процесі первісного нагромадження капіталу, співвідношенні витрат на військові та інші класові цілі з одного боку, на економічні та соціальні цілі з другого боку. Переважання останніх у нині розвинених країнах світу настало лише в останні десятиріччя XX ст., про що буде сказано далі.

З урахуванням сказаного економічну сутність держави в капіталістичному суспільстві впродовж приблизно чотирьох із половиною століть (початок XVI — 60-ті pp. XX ст.) можна визначити як економічний суб'єкт та організацію економічної влади у суспільстві, діяльність яких спрямована, насамперед, на задоволення інтересів класу капіталістів з використанням для цієї мети зростаючих обсягів державної власності. Тому державу при капіталізмі Ф. Енгельс справедливо називав колективним капіталістом, який залежно від зростаючої частки привласнюваної нею власності піддає експлуатації все більшу кількість осіб найманої праці. Така експлуатація здійснюється у всіх сферах суспільного відтворення, передусім, через механізм оподаткування та підприємницької діяльності. Важливо врахувати й те, що Ф. Енгельс говорив про власність держави на певну сукупність продуктивних сил, ступінь її перетворення на сукупного капіталіста залежно від масштабів одержавлення провідної сторони суспільного способу виробництва.

За життя Ф. Енгельса продуктивні сили складалися лише з засобів праці, в т. ч. землі, робочої сили, предметів праці та окремих елементів використовуваних людьми сил природи. У наступні десятиліття до них долучились форми та методи організації виробництва, наука та інформація. Такий підхід є конструктивнішим, ніж наведений вище погляд, у якому при визначенні сутності держави йдеться про всі види економічних ресурсів та фактори виробництва, що знаходяться в державній власності. Це зумовлено тим, що серед факторів виробництва, крім традиційних (які збігаються з основними елементами продуктивних сил) називаються ризик, час, нагромадження капіталу, науково-технічний прогрес, державне регулювання економіки, які неможливо перетворити на об'єкт державної власності. Якщо ж вести мову про власність держави на продуктивні сили, то даний процес є матеріально-речовим змістом державної власності і його доцільно підвести під поняття "одержавлення продуктивних сил".

Суспільною формою останнього є відносини державної економічної власності, що виникають і розвиваються між державою з одного боку, іншими економічними суб'єктами з другого боку, з приводу привласнення різних елементів продуктивних сил. Це, у свою чергу, дозволяє обґрунтувати закон одержавлення суспільного способу виробництва, а на цій основі — закон одержавлення капіталістичної економіки.

Ґрунтуючись на таких теоретико-методологічних засадах, можна дати таке політико-економічне визначення держави за умов капіталізму: це загальнонаціональний економічний суб'єкт, що зосереджує у своїх руках економічну владу і значну частку власності на продуктивні сили приводу привласнення яких (влади і власності) виникає певна систе­ма відносин економічної власності та управління нею (що є прерогативою економічної влади) у всіх сферах суспільного відтворення в інтере­сах економічно пануючого класу.

Персоніфікатором інтересів пануючого класу на всіх стадіях розвитку капіталізму є клас капіталістів. Водночас, залежно від якісних змін у межах економічної системи, зокрема від еволюції основного виробничого відношення, форм капіталу, на перший план можуть висуватись інтереси окремих груп капіталістів. Так, якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму економічна влада держави та державна власність підпорядковувались інтересам промислового капіталу (відокремленого від торговельного та грошового), то на вищій стадії вони (державна власність і влада) розвиваються в інтересах монополістичного (перед усім, банківського монополістичного) капіталу, фінансової олігархії; на вищому ступені вищої стадії — в інтересах державно-монополістичної олігархії.

Одержавлення продуктивних сил. Якщо розглядати о одержавлення продуктивних сил як постійно повторюваний процес, то він є одержавленням процесу відтворення даної системи, зокрема в економічно неминучому процесі одержавлення процесу відтворення кожного елементу цієї системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації праці, а на сучасному етапі — й інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах: зростання кількості робітників у державному секторі, організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. створено адміністрацію громадських робіт); збільшення витрат держави на допомогу безробітним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми, встановлення мінімуму заробітної плати, введення шкали заробітної плати залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого дня, витрат на оплату наднормових робіт, забезпечення умов праці (нормального санітарного стану на підприємстві); ухвалення законів про право робітників на організацію тощо (у США такими законами (кодексами) у середині 30-х pp. було охоплено 22,5 млн. осіб); розвиток державної освіти, охорони здоров'я, кваліфікації та перекваліфікації робітників; заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання цих функцій означає, що без держави процес відтворення робочої сили нормальної якості не можливий, а за рахунок заробітної плати робітників та службовців він здійснюється лише частково. Отже, держава створює якісно нові форми розвитку основної продуктивної сили, забезпечуючи еволюцію економічної системи.

Водночас процес одержавлення робочої сили має опосередкований характер. Це означає, що держава, витрачаючи значні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я та інші витрати на колективне відтворення робочої сили, не стає власником даного специфічного товару. Основною причиною цього є те, що держава витрачає на процес відтворення робочої сили ті кошти, які вилучені із заробітної плати найманих працівників через механізм оподаткування. Здійснення таких витрат також означає процес формування державної власності на значну частку національного доходу.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробництва здійснюється через побудову держаних підприємств, створення спільних .з приватним капіталом корпорацій, фінансування передових, наукомістких галузей, що визначають розгортання науково-технічної революції, встановлення прискорених норм амортизації, здійснення сприятливої податкової фінансово-кредитної політики тощо.

Одержавлення процесу відтворення науки відбувається у формі фінансування державою науково-технічних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідницьких центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо). Специфічні форми притаманні одержавленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та відносин економічної власності.

їхнім узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності на значну частку продуктивних сил, а отже, і на значну частку національного доходу, розвиток нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює широкий простір для їхнього розвитку, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-х pp. — до ЗО %. Щоб економічна система капіталізму була стабільною, частка держави у ВВН наприкінці XX ст. має становити, на його думку, від ЗО до 50 %. Це свідчить про дію закону одержавлення капіталістичної економіки, який виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв'язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил, техніко-економічних відносин і господарського механізму та об'єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростання державної власності.

Якщо брати до уваги не лише безпосередньо державну власність (на засоби виробництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо) а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи через проведення активної податкової, амортизаційної політики тощо, державного регулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного законодавства у цій сфері та ін., то роль сучасної держави у розвитку економічної системи країн Заходу є домінуючою. Один із узагальнюючих показників такої еволюції — власність держави на значну частину створеного у суспільстві національного доходу. Так, якщо у 1848 р. усі витрати у США становили 48 млн. дол., у 1902 — до 1,7 млрд. дол., то наприкінці 90-х pp. лише на федеральному рівні — майже 2 трлн дол. Частка всіх витрат уряду США у 1913 р. дорівнювала 7,9 % ВНП, 1927 р. — 11,7 %, а наприкінці 90-х pp. — близько 35 %. У Великобританії всі державні витрати в 1910 р. становили 12,7 % ВНП, наприкінці 90-х pp. — понад 50 %. Загалом у країнах ОЕСР куди входять 29 наймогутніших країн світу) ця частка наприкінці 90-х pp. становила майже 50 %.

Високий динамізм розвитку державної власності з часу завершального переростання продуктивними силами меж монополістичної власності зумовлений, передусім, розгортанням науково-технічної революції. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у СІЛА в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума витрат була досягнена у 1951 p.), щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол. — менше 10 років, сума у 300 млрд. дол. була досягнена за 4 роки, у 400 — менш ніж за 3 роки, 500 — приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна форма власності за капіталізму. Частка держави у США (де найменш розвинена державна власність) у новому будівництві становила наприкінці 90-х pp. майже 25 % (приблизно 150 млрд. дол.), у працевлаштуванні — до 15 % самодіяльного населення, у гарантованому ринку збуту — майже 15 % (федеральні контракти досягають 200 млрд. дол.), у валових капіталовкладеннях — понад 20 % (майже 210 млрд. дол.), в основному матеріально відтворюваному ба­гатстві — до 20 % (що становить більше 5 трлн дол.), у фінансуванні НДДКР — близько 40 %.

Розвиток державної форми власності, а водночас — економічної ролі держави (забезпечення розвитку всієї економічної системи, її нормальне відтворення на розширеній основі, надання простору для прогресу кожного елементу системи продуктивних сил, послаблення й усунення економічних криз, здійснення певного розподілу та перерозподілу національного багатства на користь найбідніших верств населення тощо), відбувається відповідно до законів діалектики, насамперед, закону заперечення заперечення. Це означає, що незважаючи на перетворення державної власності (у широкому значенні цієї категорії) на домінуючу суспільну форму розвитку продуктивних син, вона не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинені форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише за розвиненою економічної системи капіталістичного способу виробництва. Це зумовлене тим, що в її межах відбувався одночасно поступовий, переважне еволюційний, розвиток багатьох форм власності, які за умов конкуренції виборювали право на існування. Тому тут не було тотальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності Виняток був лише в часи становлення цієї економічної системи, в період первісного нагромадження капіталу (масове вигнання дрібних селян з їхніх земель) або під час війни.

Інша ситуація склалася в колишньому СРСР. Відбулася тотальна, невиправдана економічними вимогами націоналізація промисловості. У період культу особи здійснювали насильницьке одержавлення сільського господарства. У теорії одержавлення ототожнювалося із усуспільненням, у політичній економії через відсутність різних шкіл і напрямів існував лише один підхід. Тому відбулось майже повне, всеохоплююче заперечення державною власністю інших форм власності, які ще не вичерпали себе як суспільні форми розвитку певних елементів продуктивних сил, різних галузей та сфер економіки.

Тривалий час не мали прав профспілки державного сектору в деяких країнах Заходу. Так, у США страйки в цьому секторі до певного часу були заборонені та прирівнювалися до зради батьківщині. Лише коли робітники монополізованого сектору економіки в наполегливій боротьбі домоглися таких загальнодемократичних прав і свобод, як право на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілок тощо, за такі права почали боротьбу трудящі державного сектору економіки. Тому закон про заборону страйків у державному секторі було скасовано лише у 30-х pp. XX ст. Водночас навіть у 80-х не всі категорії зайнятих у державному секторі США домоглися права на страйк, на укладення колективних договорів, на організацію профспілок.

За критерієм економічної системи виділяють рабовласницьку, феодальну, буржуазну та перехідну від буржуазного до соціалістичного типу держави. Елементи такого типу держави (переважання соціальних витрат у структурі державних витрат, сприяння розвитку народної трудової власності тощо) формуються у деяких розвинених країнах світу. У майбутньому домінуючим типом стане народна держава — держава трудівників-власників, яка реалізуватиме основні права людини, нації та народу.

За критерієм методів здійснення влади розрізняють тоталітарні та демократичні держави; за характером та рівнем розвитку технологічного способу виробництва — до індустріальні, індустріальні, постіндустріальні; за ставленням до релігії — теократичні, світські тощо.

Державна власність. Аналогічно тому, як у категорії "власність" (багатоплановій соціологічній категорії) виділяється економічний, юридичний, соціальний, політичний та інші аспекти, таке розмежування слід здійснити щодо державної власності. Найважливішою стороною державної власності для пізнання її політекономічної сутності є економічний аспект.

Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту (кількісний аспект даної категорії) і суспільної форми (якісний аспект), то відповідні сторони слід виділяти і у категорії "державна власність". Водночас остання категорія є узагальнюючою для різних типів державної власності — державної рабовласницької, державної феодальної, державної капіталістичної, державної соціалістичної, а також перехідних форм державної власності (або державної власності за умов перехідної економіки). Спільним для узагальнюючого поняття "державна власність" у різних суспільно-економічних формаціях є лише ті об'єкти власності (матеріально-речовий зміст категорії) та відносини між окремими суб'єктами з приводу привласнення цих об'єктів (суспільна форма категорії), розвиток яких спрямований на задоволення загальнонаціональних потреб, а отже, пов'язаних із виконанням державою загальнонаціональних функцій.

Якщо абстрагуватись від цього аспекту, то спільним у розвитку державної власності є її спрямованість на задоволення інтересів пануючого класу. Як показав досвід еволюції власності у різних суспільно-економічних формаціях, у кожній із них неоднаковою мірою поєднуються прогресивні (пов'язані з виконанням загальнонаціональних функцій держави) та антидемократичні (пов'язані з задоволенням інтересів пануючого класу) сторони. Якісні відмінності у поєднанні цих функцій існують навіть у межах однієї суспільно-економічної формації, передусім, на різних стадіях капіталізму і навіть у межах однієї вищої стадії останнього, тобто на певних ступенях однієї стадії.

Державну власність слід відрізняти від державного майна, наприклад, необроблених державних земель, із яких не вилучаються корисні властивості у процесі праці і не виникають відносини привласнення між різними суб'єктами.

В економічному аспекті державну власність можна визначити як процес привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Проте дане визначення недостатньо враховує політекономічний аспект, оскільки, по-перше, лише частково відображає відносини власності між різними суб'єктами щодо привласнення різних об'єктів цієї власності, по-друге, не відображає специфіки окремого суспільного способу виробництва (рабовласницького, феодального або капіталістичного). Важливо також з'ясувати комплекс об'єктів державної власності, якою мірою вона охоплює різні сфери суспільного відтворення, що впливає на сутність даної категорії.

Так, коли об'єктом державної власності при капіталізмі є засоби виробництва, то її розвиток здійснюється, передусім, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання з найманими працівниками державного сектору, а отже, у функціонуванні і розвитку державних підприємств. Відтак цей розвиток доповнюється сферою обміну — під час купівлі робочої сили (яка функціонує на державних підприємствах), засобів праці, предметів праці, послуг, інших об'єктів власності та реалізації виготовлених товарів і послуг; сферою розподілу — під час виплати заробітної плати найманим працівникам, податків до державного бюджету тощо; сферою споживання — насамперед, у процесі державного споживання — витрачання частини національного доходу на утримання державного апарату (армії, поліції тощо), органів державного управління та ін.

Якщо йдеться про власність держави на частку національного доходу (одержавлення національного доходу), то цей процес обмежується сферою розподілу (у т. ч. перерозподілу). Свої відмінності має розвиток державної власності на фінансово-кредитні підприємства, державні науково-дослідні інститути та лабораторії, об'єкти державної інфраструктури тощо.

Теоретичним вираженням процесу розвитку державної власності при капіталізмі є певна підсистема економічних законів і категорій: державний постійний капітал, державний змінний капітал, державний основний капітал, державні ціни, державний товар, кругообороту державного капіталу, концентрація державного капіталу (державної капіталістичної власності) та ін.; закон одержавлення капіталістичної економіки, закон одержавлення національного доходу, закон концентрації державного капіталу та ін.

Із урахуванням сказаного можна дати таке політекономічне ви-значення державної капіталістичної власності: це система заснованих на експлуатації відносин економічної власності між вищими чиновниками державного апарату та менеджерами вищої і середньої ланок державних підприємств і установ з одного боку, і найманими працівниками цих підприємств та установ з другого боку, з приводу привласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатів праці у різних сферах суспільного відтворення. Щодо всієї сукупності відносин економічної власності, яка формується у процесі взаємодії приватного, колективного і державного типів власності, державна капіталістична власність є підсистемою таких відносин.

У наведеному визначенні названі, однак, лише ті основні суб'єкти, які є персоніфікаторами державної власності в межах державного с гору. Проте активну участь у привласненні результатів праці даного сектору беруть представники монополістичного, фінансового капіталу тощо, з одного боку, а з другого, держава у процесі одержавлення національного доходу вступає у відносини економічного привласнення дрібними товаровиробниками, власниками малих капіталістичних підприємств, значною частиною економічно активного населення при вилученні податків, із переважною більшістю населення у процесі здійснення витрат на соціальні цілі тощо. Це значно розширює категоріальний апарат, за допомогою якого теоретично відображається система відносин державної економічної власності.

Відносини економічної нерівності між найманими працівниками та персоніфікаторами (власниками) державного капіталу доповнюються наявністю в останніх владних повноважень (різних важелів економічної влади), а отже, можливістю значною мірою володіти, розпоряджатись і користуватись об'єктами державної власності, впливати на ухвалення вигідних правових документів та ін., що відображає правовий аспект цієї форми власності.

Соціальний аспект державної власності виражає процес формуван­ня окремої соціальної групи класу капіталістів (у т. ч. прошарку монополістичної буржуазії), з одного боку, класу найманих працівників з другого. В Україні цей процес означає становлення та розвиток класу буржуазії, яка збагатившись здебільшого за рахунок розкрадання державної власності, водночас значно посилила соціально-економічне відчуження найманих працівників не лише від державної, але й від інших форм власності, а отже, їх пролетаризацію. Формами вияву такого відчуження стало тотальне зубожіння, збільшення армії безробітних та інші.

Політичний аспект державної власності означає вплив вищих чиновників державного апарату та вищих менеджерів державних підприємств на внутрішню та зовнішню політику держави залежно від обсягів привласнюваного ними національного багатства. Цей аспект, водночас, означає зростаючий вплив на політику держави фінансової олігархії у розвинених країнах світу і кланово-олігархічних груп в Україні.

Трьома найважливішими об'єктами державної економічної власності є власність на засоби виробництва, власність на фінансово-кредитні підприємства (і передусім, на центральний банк) та власність на значну частку національного доходу. Узагальнюючою формою розвитку державної власності, як зазначалось, є одержавлення значної частки національного доходу, оскільки за рахунок акумульованих коштів держава активно впливає на розвиток усіх елементів продуктивних сил і, передусім, основної продуктивної сили. Водночас із погляду вимог принципу примату виробництва найважливішим серед цих об'єктів є власність на засоби виробництв. її розвиток найповніше відображаєть­ся у діяльності державних підприємств.

Підприємництво в державному секторі. Вперше такі підприємства виникли за умов рабовласницького ладу, певного розвитку вони набули за феодального способу виробництва, про що йшлося раніше.

На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) держава створювала різноманітні мануфактури, майстерні, монетні двори, соляні, горілчані, тютюнові, селітрові та інші монополії, які в Російській імперії до скасування кріпосного права, здебільшого, базувались на праці закріпачених селян. Держава також володіла найважливішими промислами з використанням найманої і кріпосної праці. У Росії, Німеччині держава здійснювала будівництво залізниць. На цій стадії виникають державні центральні банки, державна пошта, телеграф, розширюються мережі державних військових споруд, арсеналів, монетних дворів, об'єктів економічної і, частково, соціальної інфраструктури. У Росії для будівництва приватних мануфактур держава надавала безвідсоткові грошові позики, зобов'язувала приватних власників постачати своїми товарами державні відомства, безплатно передавала приватному капіталу казенні підприємства з одночасним наданням грошової позики, викуповувала готову продукцію, надавала землю під заводи і шахти тощо.

Поряд із безплатною передачею державних підприємств у приватну або колективну капіталістичну власність (перехід до останньої здійснювався в останній третині XIX ст.) держава в окремих країнах, наприклад у Японії, продавала свої заводи, залізниці за цінами в 2—3 рази нижчими від їхньої вартості. Водночас у Росії у 80-х pp. XVIII ст. держава почала інтенсивно викуповувати залізниці, внаслідок чого на початку XIX ст. вона стала власником майже 70 % залізниць.

Частка державних підприємств на різних етапах розвитку вищої стадії капіталізму в окремих країнах то розширювалась, то звужувалася внаслідок націоналізації або роздержавлення економіки. Так, в Японії у 1906 р. була націоналізована більша частина залізниць. Найбільшою мірою це явище було властиве Великобританії під час зміни лейбористським урядом консервативного і навпаки. Зазвичай частка державних підприємств зростала в період глибоких економічних криз та війн. Засобом зростання державних підприємств були також будівництво державою нових підприємств, темпи якого в такий період значно перевищували темпи будівництва недержавних підприємств.

Широкою хвилею прокотилася націоналізація країнами Західної Європи після Другої світової війни, що було зумовлене, передусім, переходом до рук держави підприємств колабораціоністів, посиленням демократичного руху, необхідністю відбудови народного господарства. Загалом у розвинених країнах світу наприкінці 50-х pp. склались три групи країн за різним співвідношенням основного капіталу державних комерційних підприємств до сумарного основного капіталу у всій економіці та чисельності зайнятих на них щодо загальної кількості зайнятих. У першій групі країн відповідні дані у СІЛА становили 4 і 2 %, у Бельгії — 11 і 4 %, в Японії — 11 і 6 %; у другій групі країн, зокрема у Західній Німеччині — відповідно, 17 і 8 %, у Голландії — 15 і 7 %, у Швеції — 17 і 8 %, в Норвегії — 15 і 10 %; у третій групі країн, зокрема в Австрії — відповідно 33 і 16 %, в Італії — ЗО і 15 %, у Фракції — 38 і 14 %, в Англії — 35 і 16 %.

Крім того, до державних підприємств західна статистика не включає місцеві державні дрібні та середні підприємства (наприклад, у Німеччині, Франції, Іспанії), численні "дочірні" та "внучаті" підприємства, в Англії окремі промислові підприємства, що не охоплюють всієї галузі, хоча вони повністю знаходяться у державній власності, що знижує загальну кількість цих підприємств. Внаслідок цього у Франції, наприклад, понад ЗО % державних підприємств на початку 80-х pp. не були віднесені офіційною статистикою до державного сектору.

Загалом у країнах Західної Європи у 70-х pp. XX ст. (напередодні політики роздержавлення і приватизації) державні підприємства виробляли від 20 до 30 % промислової продукції. У державному секторі Франції сконцентровано від 40 до 100 % виробничої інфраструктури, було вироблено 38 % продукції та послуг. У Англії державна власність на засоби виробництва становила майже 20 %, частка держави у валових капіталовкладеннях досягла 50 %, у ФРН — 17,2, у Франції — 24, в Італії — не менше 40 %. У державному секторі Англії у 1972 р. було задіяно 25—27 % робочої сили, в Італії — 24 %, в Австрії — близько ЗО % всіх робітників і службовців і вироблялось приблизно 1/3 промислової продукції. На державні фірми Австрії припадало 66,6 % акціонерного капіталу найбільших промислових компаній, 82 % акціонерного капіталу в кредитно-фінансовій сфері.

Державні підприємства, як один із основних елементів державної власності, у своєму розвитку проходять ряд етапів. На першому етапі вони використовувались як засіб оздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості. Якраз таку функцію і здійснювала англійська держава, яка націоналізувала збиткову вугільну та інші галузі промисловості, виплативши при цьому величезні суми колишнім власникам. За словами відомого англійського економіста Р. Прайка, націоналізований сектор у першому десятиріччі був сферою розчарування. Тому необґрунтованими є спроби окремих західних авторів видати післявоєнну націоналізацію в Англії як соціалістичну політику розширення суспільного контроль за ресурсами, нібито спрямовану проти мо­нополій. В Італії державний сектор служив як оздоровче джерело ще до Другої світової війни і протягом першого десятиріччя повоєнного періоду.

На другому етапі головне призначення державних підприємств полягало в тому, щоб сприяти розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послуг за заниженими цінами. Привласнення додаткової вартості, створеної на державних підприємствах, в інтересах монополій здійснюється на другому етапі, переважно, через механізм цін. На продукцію державних підприємств ціни набагато нижчі, ніж на продукцію, що купується державою. Так, на державній електроенергії капіталісти в другій половині 60-х pp. економили щорічно не менше 73 млн. ф. ст. Ціни на продукцію націоналізованих галузей стримувалися.

Французьке національне товариство залізниць постійно проводило політику зниження транспортних тарифів для великих монополій і, водночас, підвищувало пасажирські тарифи. Ціни, що встановлювались урядом на вугілля, становили всього 60 % від роздрібних. Такий же нееквівалентний обмін мав місце в Австрії, США та інших країнах. Це свідчить про те, що процес розвитку та функціонування державної власності відбувався не в інтересах більшості населення, а мав прокапіталістичний характер.

Деякі західні науковці намагаються будь-якими засобами показати державний сектор економіки нерентабельним, із низьким зростанням продуктивності праці, з бюрократичним управлінням і протиставити йому приватний сектор як більш динамічний, що не обмежує свободи конкуренції. Націоналізовані галузі, за їхнім твердженням, розвиваються за рахунок приватного сектору і є неефективними. Так, норма прибутку в державному секторі Англії в 1968 р. (за дещо заниженими даними через методику розрахунку) була насправді нижчою, ніж в окре­мих галузях приватного сектору.

Справжня причина такої рентабельності державних підприємств полягала, по-перше, в антидемократичному характері націоналізації, через який вони змушені сплачувати довгий час рештки величезних компенсаційних платежів та відсотків із заборгованості; по-друге, політики цін, явними і прихованими формами датування недержавного сектору. Наприклад, в Англії протягом 10 років (1964—1974) приватний сектор отримав від держави 5460 млн. ф. ст.

Проте в 1968 p., за підрахунками Р. Прайка, індекс погодинної продуктивності праці в державному секторі Англії складав 167,9 пункти, тоді як на підприємствах приватного сектору (обробна промисловість) — 143,8 (1958 = 100). У 1971 р. кожен зайнятий у державному секторі створював приблизно 2500 ф. ст. національного доходу, тоді як у при­ватному секторі — 1900 ф. ст. Щорічно від 1963 до 1972 pp. прибуток у державному секторі економіки у розрахунку на одного зайнятого був більшим, ніж у приватному. Англійський економіст М. Харінгтон, розглядаючи причину збитків вугільної промисловості, а також залізничного транспорту в Англії, відзначає, що це викликано не тим, що робітники та управляючі менш здібні та менш енергійні, ніж у приватних галузях. Величезні промислові державні корпорації, за його словами, є основою розвитку і цілком можливо, що націоналізовані галузі будуть зараховані до числа найбільш прогресивних та ефективних підприємств країни.

Дещо нижча фінансова (а не техніко-економічна) ефективність державного сектору була зумовлена і тим, що в ньому сконцентровані базові галузі промисловості з високою органічною будовою капіталу, низькою віддачею. Державний сектор змушений розвивати галузі виробничої та соціальної інфраструктури, щоб, з одного боку, створити нормальні умови для капіталістичного розширеного відтворення, а з другого — до певної міри задовольнити широкі національні інтереси, зокрема розвивати систему освіти, охорони здоров'я та ін., що в кінцевому підсумку також необхідне для забезпечення основних вимог процесу капіталістичного відтворення.

За умов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємств слугували, певною мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі ці галузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростання цін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.

На другому, а частково і на першому етапі, держава вимушена була зміцнювати державний сектор економіки, поновлювати підприємства, здійснювати їх модернізацію, інакше, будучи сконцентрованим у базових галузях промисловості, він не зміг би забезпечити відтворення сукупного капіталу. У тому, що націоналізовані галузі промисловості, державні підприємства в Англії стали технічно передовими, важливу роль відіграла здійснювана політика капіталовкладень, систематичне реінвестування прибутків. Такі риси розвитку були притаманні і держав--лм підприємствам в Італії. Лише у випадку виходу державних підприємств на рівень передових у технічному відношенні, високоефективних відносин економічної власності, що складалися в результаті їх функціонування, можуть частково привести у відповідність розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.

Крім того, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів; впроваджують економічно чисті технології, а отже, ак­тивніше здійснюють охорону довкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем інтициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підви­щення конкурентоспроможності промисловості, зокрема шляхом збільшення витрат на НДДКР.

Суспільною формою державних підприємств у розвинених країнах звіту є система відносин економічної власності, насамперед, між вищими чиновниками державного апарату (які здійснюють прямий і опосередкований вплив на господарську діяльність цих підприємств, їх цінову, амортизаційну, торговельну політику тощо) та вищими менеджерами, з одного боку, і найманими працівниками з другого боку.

Внаслідок формування на державних підприємствах в окремих розвинених країнах світу найорганізованіших загонів найманих працівників (наприклад, у Франції, Англії), вони першими домагались таких завоювань, як вищий рівень оплати робочої сили, більша тривалість оплачуваних відпусток, повніша гарантія збереження робочого місця тощо, які згодом поширювалися на великі недержавні підприємства. Це означає наявність нижчої норми додаткової вартості на державних підприємствах, демократичніший характер трудових відносин.

Функціонування та розвиток державних підприємств з боку суспільної форми означає процес наповнення елементами якісно нового змісту низки економічних законів і категорій, які відображали еволюцію капіталістичного способу виробництва загалом. Так, категорія "капіталу" набуває форми державного капіталу, а у його межах постійний капітал трансформується у державний постійний капітал; змінний капітал — у державний змінний і т. д.; категорія "наймані працівники" розвивається у формі "найманих працівників державних підприємств" тощо.

Якісно новими елементами поповнюються такі специфічні еко­номічні закони капіталізму, як закон середньої норми прибутку, закони концентрації та централізації капіталу, основний економічний закон та інші; такі загальні економічні закони, як закон вартості, закон грошового обігу тощо; всезагальні економічні закони (адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростання продуктивності праці та інші).

Водночас виникають нові економічні закони та категорії: закон одержавлення економіки (з розмежуванням у його межах закону одержавлення господарського механізму, закону одержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичної власності та інші; державне регулювання економіки, державне програмування економіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державні транснаціональні корпорації тощо.

Відносини державної власності на державних підприємствах функціонують і розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, зазнаючи значного впливу з боку політичних партій, які формують уряд, парламенту, пануючої ідеології, а в межах ЄС — наднаціональних органів, самого Римського договору, що ґрунтується на засадах ринкової економіки.

Таким чином, розвитку державних підприємств за умов капіталізму властива двоїстість, внутрішня суперечливість, поєднання прогресивних та негативних рис, співвідношення між якими змінюється на різних етапах еволюції капіталізму. Водночас ці особливості розвитку державних підприємств, що якісно відрізняють їх від монополістичних підприємств, складають лише окремі елементи демократичного змісту державної капіталістичної власності.

їхній подальший розвиток буде визначатися, головним чином, законами і суперечностями системи продуктивних сил, діями загального закону адекватності виробничих відносин характеру продуктивних сил, з одного боку, силою демократичного руху, характером політичної влади—з другого.

Водночас у другій половині 70-х pp. XX ст. лейбористський уряд Великобританії почав переводити державні підприємства на принципи комерційного госпрозрахнунку, а тому значною мірою припинився процес продажу ними товарів і послуг за заниженими цінами, що сприяло зростанню рівня самофінансування таких підприємств, забезпечувало їм фінансову рентабельність, про що буде сказано далі.

Юридичними формами державних підприємств є, по-перше, підприємства, створені відповідно до норм приватного права й аналогічні приватним підприємствам (компанії з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, які здійснюють процес управління самостійно); по-друге, підприємства, що відповідають вимогам публічного права (наприклад, націоналізовані галузі в Англії, в яких управління здійснюється відповідно до директив уряду), по-третє, ті підприємства, керівництво якими здійснюється безпосередньо державними органами (так звані казенні підприємства). Змішані підприємства (державно-корпоративні) підпорядковуються нормам приватного права.

Наприкінці 70-х — у 80-х pp. серед деяких розвинених капіталістичних країн прокотилася хвиля роздержавлення і приватизації (у деяких із них вона переривалася націоналізацією) окремих галузей промисловості, підприємств, банківської сфери, про що буде сказано при характеристиці економічної системи сучасного капіталізму.

Державні підприємства в колишньому СРСР становили понад 90 % сукупної власності. Крім того, значною мірою були одержавлені підприємства колгоспно-кооперативної форми власності. Державні підприємства у республіках, передусім, найбільші, були підпорядковані загально-союзному уряду (в Україні налічувалося 2000 таких найбільших підприємств). Загалом державні підприємства управлялись із загальносоюзного або республіканського центрів за допомогою адміністративних важелів: їм визначалась номенклатура продукції, фонд зарплати, централізовано виділялись матеріальні ресурси, призначались підприємства — постачальники комплектуючих виробів та збутові організації, встановлювались ціни тощо, внаслідок чого господарський розрахунок, підприємництво мали формальний характер, у розподілі заробітної плати серед найманих працівників панувала зрівнялівка, нерентабельні підприємства дотувались із держбюджету, значна кількість таких підприємств забруднювала довкілля. Середній рівень завантаження промислових підприємств становив у 1988—1990 pp. 85 %, комплексною механізацією було охоплено близько 15 % підприємств, майже 40 % робітників були зайняті ручною працею, а в будівництві — 50—60 % пра­цівників.

Водночас окремими позитивними сторонами розвитку державних підприємств були їхня стабільність (що забезпечувало реалізацію права на працю), певне впровадження передових досягнень науки і техніки з них та планомірний характер розвитку, цілеспрямоване створення значної кількості таких підприємств у тих регіонах, де був надлишок робочої сили та ін.

У функціонуванні та розвитку державних підприємств водночас відбувається реалізація такої базисної функції держави, як функції підприємця, а отже ролі держави у сфері безпосереднього виробництва. Проте виконанням цієї функції така роль держави щодо визначальної сфери суспільного відтворення не обмежується; вона посилюється виконанням державою функції інвестора, кредитора, важливого чинника розвитку науки і техніки, підготовки робочої сили нормальної якості та ін. Найповніше роль держави у цій сфері виражається у створенні так званих суспільних благ і послуг.

Суспільні блага і послуги. До суспільних благ і послуг у західній економічній літературі відносять охорону громадського порядку, законодавство, утримання громадських садів і парків, розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні відносини та ін. Такий перелік суспільних благ, крім національної оборони, дають, зокрема, американські вчені М. Бурда та Ч. Віплош.

Загальною причиною надання таких благ державою вони називають те, що без неї (держави) ці блага взагалі не виготовлялися б, або виготовлялися б у недостатній кількості. Конкретизуючи цю причину, автори стверджують, що такі блага є нерідко колективними; їх виробництво характеризується зростаючою віддачею від масштабу (так, витрати на будівництво і підтримку у стані порядку приблизно однакові, незалежно від того, користується ними декілька чоловік чи багато людей).

Особливістю суспільних благ, на їхню думку, є те, що "вони мають колективний характер і не можуть бути привласненими для індивідуального споживання, а використання однією особою приносить вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)". К.Г. Макконнелл і С.Л. Брю до таких особливостей відносять і те, що суспільні блага є неподільні і складаються із таких великих одиниць, що вони не можуть бути продані індивідуальним покупцям. Крім того, вони зазначають, що "на ці блага не поширюється принцип виключення, тобто немає ефективних способів відсторонення індивідуумів від користування вигодами суспільних благ у випадку їх появи". Якщо вигоди від отримання товарів індивідуального споживання базуються, на їхню думку, на купівлі таких благ, то "вигоди від суспільних благ дістаються суспільству вна­слідок виробництва таких благ". До суспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону, бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які також називають квазісуспільними (квазідержавними) товарами.

Проте таке пояснення причини появи та розвитку суспільних благ, як їх класифікація, є поверховим і аморфним. Це зумовлено, по-перше, тим, що поняття "суспільний" і "державний" західними авторами зазвичай ототожнюються: тому будь-яка держава, в т. ч. поліцейська, бюрократична, надає нібито суспільні блага, які за своєю сутністю можуть зовсім не відповідати суспільним потребам. По-друге, у наведеній класифікації нема розмежування на економічні, соціальні, юридичні, політичні блага, внаслідок чого вона набуває еклектичного характеру. Потретє, з'ясування причин надання державою таких благ позбавлене комплексності та політекономічної спрямованості і без урахування наявності у сучасної держави базисних і надбудовчих функцій.

Щоб уникнути цих істотних вад, слід з'ясувати джерело надання таких благ. Оскільки основним джерелом їх надання є, передусім, податки з найманих працівників, то віднесення їх до суспільних можна вважати лише за зовнішньою формою вияву. Доцільніше у такому разі називати їх квазі (нібито, уявно) суспільними або державними послугами. Такий характер вони мають і з огляду на нерівномірний і несправедливий характер розподілу багатьох із цих благ. Наприклад, витрати держави на освіту в СІЛА у багатих кварталах чи приміських зонах у 2—3 рази вищі, ніж у населених бідняками кварталах (так звані гетто). Це стосується і чистоти вулиць, якості комунальних послуг, профілактики захворювань та ін. Якщо припустити, що жителі привілейованих зон виплачують більші податки і отримують послуги від держави відповідної якості, то це свідчить не про суспільну, а класову природу таких благ. Водночас внаслідок мобілізації значних ресурсів у руках держави та їх витрат на квазісуспільні товари і послуги виникає потужний синергічний ефект, який робить доцільним їх здійснення навіть за умов капіталізму.

Політекономічний аспект дослідження державних послуг вимагає також з'ясування сутності держави у певному суспільстві, а отже характеру суспільного способу виробництва, який визначає таку сутність і водночас зазнає зворотного активного впливу держави. Якщо, наприклад, в Україні держава своєю діяльністю сприяє первісному нагромадженню капіталу, а отже, служить інтересам кланово-номенклатурної еліти, і водночас посилює процес експлуатації найманої праці, то послуги, які зона надає, мають, передусім, прокапіталістичну спрямованість, а тому не є суспільними благами. Суспільний зміст такі блага можуть набути у випадку служіння держави інтересам тих, хто створює матеріальні і духовні блага в суспільстві.

Політекономічний аналіз державних послуг передбачає також виокремлення серед них економічних, соціальних, правових, політичних, національних та ідеологічних аспектів. До економічних належить розвиток економічної інфраструктури (доріг, мостів та ін.); до соціальних — надання послуг із освіти, охорони здоров'я, здійснення житлового будівництва, охорони довкілля та ін.; до правових — розробка нових та вдосконалення чинних юридичних законів; до політичних — утримання армії, поліції, в'язниць тощо; до ідеологічних — здійснення ідеологічного впливу держави через засоби масової інформації на широкі верстви заселення згідно з ціннісними орієнтирами держави, їх класової природи; національні послуги — це здійснення державою оборонних функцій.

Водночас між деякими видами цих послуг нема чіткої градації. Так, оборонні функції у випадку здійснення державою агресії проти іншої країни або проти власного народу (придушення соціальних виступів) перетворюються на політичні.

Надання державою різноманітних послуг передбачає значний перерозподіл ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових, інформаційних) у суспільстві. Він здійснюється, головним чином, через механізм оподаткування, про що буде сказано далі.

У свою чергу, такий перерозподіл істотно впливає на кругообіг ресурсів, передусім, через механізм державної закупівлі товарів і послуг. Так, відомий американський економіст Г. Манків називає державну закупівлю третім компонентом попиту на товари і послуги, зокрема закупівлю зброї, книг для бібліотек, будівництво шкіл та наймання вчителів, оплату послуг державних службовців, будівництво доріг та виконання інших громадських робіт. Загалом, закупівлі товарів і послуг у СІЛА наприкінці 90-х pp. становили близько 20 % ВВП (обсяг ВВП у 1997 р. становив 8 трлн дол.). Крім того, держава здійснює соціальні витрати, обсяг яких перевищив 1 трлн дол. лише на федеральному рівні. Ці витрати (трансфери) отримують домогосподарства, люди похилого віку (програми соціального страхування).

У політекономічному аспекті основною причиною наростаючих обсягів надання державою економічних і соціальних послуг є, по-перше, неспроможність приватної та колективної капіталістичної власності забезпечити розвиток сучасних продуктивних сил, а отже, процес переростання останніми меж названих типів власності; по-друге, неспроможність ринкової системи вирішувати низку загальнонаціональних проблем (посилення диспропорційності розвитку економіки, монополістичних тенденцій, соціальної диференціації у суспільстві та ін., про що йшлося у сьомій темі), загострення відповідних суперечностей. Тому держава, як зазначалося, має своєю діяльністю, передусім, посилити позитивні функції ринку і ринкової економіки та послабити, нейтралізувати їхні негативні функції.

Крім того, залежно від досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, технологічного способу виробництва, їхньої інтернаціоналізації держава має виконувати низку якісно нових, насамперед економічних функцій.

§ 2. Економічні функції держави

•  Сутність та структура економічних функцій держави.

•  Економічна політика держави.

•  Основні моделі державного регулювання економіки.

•  Теорії держави та економічної ролі держави.

Сутність та структура економічних функцій держави. У зарубіжній та вітчизняній економічній літературі визначення сутності економічних функцій або відсутнє, або позбавлене ознак категоріальності та концептуальності. Так, у підручнику "Державне регулювання економіки" за редакцією І. Михасюка стверджується, що "економічні функції” держави — це конкретні напрями здійснення економічної діяльності (політики) держави". У наведеному визначенні, з одного боку, одне невідоме підводиться під некоректно оформлене інше невідоме, а по-друге економічна діяльність держави ототожнюється з її політикою. Відповідно до такої логіки автори розглядають економічні функції держави за двома напрямами:

а) регулювання державного сектору економіки;

б) регулювання недержавного сектору економіки та національної економіки в цілому.

У "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна визначення економічних функцій держави немає, але названі такі дві з них:

1) створення необхідних передумов для нормального функціонування ринкової економіки (забезпечення правової бази економічних відносин і правопорядку в суспільстві тощо);

2) прямий державний контроль над економікою. Такий поділ, як один з критеріїв класифікації економічних функцій держави, можна визнати доцільним, проте некоректним є віднесення до першої функції забезпечення правопорядку у суспільстві тощо, які належать до надбудовчих функцій.

Логічнішою у даному контексті є спроба американських учених Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю пов'язати такі функції держави з економічною роллю держави, оскільки поняття "функція" відображає, передусім, роль, призначення чого-небудь, а також певне коло діяльності. При цьому вони виділяють п'ять таких економічних функцій:

1) забезпечення правової бази, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової системи;

2) захист конкуренції;

3) перерозподіл доходів і багатства;

4) коригування розподілу ресурсів із метою зміни структури національного продукту;

5) стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, а також стимулювання еко­номічного зростання. Отже, у даній класифікації наявні недоліки попе­редньої класифікації.

Водночас для політекономічного визначення даної категорії необхідно розглядати такі функції держави в органічному зв'язку з політекономічною характеристикою держави, про що йшлося раніше. Це зумовлене тим, що в економічних функціях знаходить своє комплексне вираження сутність держави як політекономічної категорії. З урахуванням сказаного економічні функції держави — це втілення її економічної ролі у процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності, внаслідок чого виникає цілісна система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного відтворення.

Класифікацію економічних функцій держави можна робити за різни-чи критеріями, залежно від соціальної спрямованості (тобто діяльності з інтересах певного класу, суспільства в цілому або певного поєднання інтересів цих суб'єктів). Оскільки держава за умов капіталізму діє, передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично) пануючого класу, "о її основною функцією є забезпечення умов розвитку для недержавних форм капіталістичної власності (приватної та колективної), передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або послаблення тих суперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової системи та відповідних форм власності, що лежать в основі цієї системи.

Першочерговим кроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних форм економічної політики, а на їх основі — певних програм і планів, забезпечення їх необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).

Наступну градацію економічних функцій держави в межах цієї основної функції (забезпечення умов для розвитку недержавних форм власності) з урахуванням сфер діяльності держави слід розглядати в контексті поділу економічної системи на такі три найважливіших підсистеми:

1) продуктивні сили;

2) відносини економічної власності;

3) господарський механізм. Тому відповідними економічними під функціями сучасної держави є, по-перше, сприяння розвитку продуктивних сил недержавного сектору економіки (шляхом надання державної допомоги у підготовці робочої сили нормальної якості, впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, розвитку науки тощо), по-друге, сприяння розвитку приватного та колективного типів капіталістичної власності (шляхом реалізації податкової, кредитної, амортизаційної, цінової та інших форм економічної політики); по-третє, вдосконалення ринкового механізму саморегулювання економіки.

Проте економічна система сучасного капіталізму, як зазначалося, без широкомасштабної економічної діяльності держави, що базується на державній власності, на нормальному функціонуванні державного сектору існувати не може. Тому наступною важливою функцією держави є створення умов для розширеного відтворення державної власності. У межах цієї функції також доцільно виділити три підфункції:

а) розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально-речовим змістом державної власності;

б) розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності;

в) постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державного сектору. Кількісним вираженням перших двох підфункцій є такі дані: так, частка державного сектору (а отже, державних підприємств) у ВВП Італії та Франції наприкінці 90-х pp. становила близько 20 %, Португалії — 21 %, Іспанії — 14 %, Великобританії — 12 %.

Третя основна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у розширеному відтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднання недержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланок господарського механізму (ринкового саморегулювання та монополістичної планомірності, з одного боку, і державного регулювання з другого боку) та стабільного розвитку продуктивних сил суспільства шляхом стимулювання економічного зростання, вдосконалення техніко-економічних відносин (а отже, технологічного способу виробництва), рівномірного розвитку регіонів та ін.

Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у свою чергу, вимагає від держави:

а) забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації (а з урахуванням техніко-економічних відносин — в інтернаціональний технологічний спосіб виробництва, що активно формується);

б) забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах регіональних еко­номічних об'єднань типу ЄС;

в) узгодження національного господар­ського механізму з наднаціональним. Про ці проблеми буде сказано в одній із наступних тем.

Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника, споживача, боржника (пов'язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.

Для виконання названих економічних функцій необхідні відповідне правове забезпечення, встановлення державних стандартів ваги та якості товарів і послуг, контроль за їх дотриманням, забезпечення народного господарства необхідною кількістю грошей, наявність політичної та соціальної стабільності, а також ряд інших чинників надбудовчого характеру.

Оскільки процес реалізації економічних функцій держави починається з обґрунтування науково виваженої економічної політики, розглянемо сутність останньої.

Економічна політика держави. Сутність економічної політики, її цілі та заходи визначаються характером суспільно-економічної формації, передусім, типом економічної власності, конкретною історичною обстановкою, міжнародними умовами та іншими чинниками. Свій початок економічна політика бере з появи класів і держави, а отже, зі становлення рабовласницького ладу.

Економічна політика — це комплекс економічних цілей і заходів держави щодо управління народним господарством, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань відповідно до інтересів країни або окремих класів і соціальних груп. Щоб економічна політика була ефективною, вона має базуватися на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, на основі пізнаних об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів.

Категорія "економічна політика" є близькою за змістом до поняття "державне регулювання економіки" яке означає сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток економічної системи (у т. ч. продуктивних сил, економічних відносин і господарського механізму) з метою її стабілізації та пристосування до умов, що змінюються.

Основні відмінності між державним регулюванням і економічною політикою держави полягають, по-перше, у тому, що таке регулювання включає прогнозування, планування, обмін і контроль, а, по-друге, що воно здійснюється не лише за допомогою економічних, але й правових та адміністративних методів.

Найважливішими об'єктами державного регулювання, що конкретизують вищеназвані елементи економічної системи, є окремі сфери, регіони та галузі народного господарства, відносини економічної власності, економічний цикл, процес нагромадження капіталу, грошовий обіг, зайнятість населення, регулювання техніко-економічних відносин (концентрації виробництва, спеціалізації виробництва тощо), організаційно-економічних відносин (передусім, менеджменту), цін, процесу підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку техніки та технології, науки, інформації, бюджетного процесу, платіжного (у т. ч. торговельного) балансу, захисту довкілля та розвитку зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до більшості з названих об'єктів виділяють промислову, аграрну, регіональну, антициклічну (в т. ч. антикризову, антиінфляційну), інвестиційну, інноваційну, грошову, кредитну, кадрову, наукову, інформаційну, цінову, бюджетну (у т. ч. податкову), амортизаційну, соціальну, торговельну, зовнішньоекономічну форми економічної політики.

Державне регулювання економіки, як і економічна політика, ґрунтуються, як уже зазначалося, на певних теоретико-методологічних засадах, що розвивають різні напрями, школи та течії економічної теорії. Це передбачає з'ясування основних моделей державного регулювання економіки.

Основні моделі державного регулювання економіки. Першу найпростішу модель державного регулювання запропонували представники меркантилізму. Так, уже ранні меркантилісти обґрунтували політику протекціонізму, а пізні важливим принципом політики торговельного балансу проголосили збільшення продажу і зменшення закупівель. Найвідоміший представник меркантилізму А. Монкретьєн на початку XVI ст. головну увагу приділяв обґрунтуванню необхідності активного втручання держави в економічне життя країни з метою збільшення її багатства. Для цього держава, на його думку, має проводити активну протекціоністську політику, стимулювати експорт тощо. Це був період первісного нагромадження капіталу, і буржуазія, що народжувалася, потребувала допомоги держави.

У XVIII ст. у Західній Європі виникає класична школа політичної економії. Це був період, коли капіталізм твердо став на ноги, і класики політичної економії вважали, що рівновага економічної системи, у тому числі попиту і пропозиції, досягається через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, прагнення кожного індивіда задовольнити свої егоїстичні інтереси та їх взаємодію через систему поділу праці та товарного обміну. Найлогічніше ідея досягнення економічною системою рівноваги виражена у сформульованому французьким економістом Ж.Б. Сеем законі ринків, про що вже зазначалося раніше.

Такі ідеї панували до 30-х років XIX ст. У 1825 р. виникла перша економічна криза, яка засвідчила неможливість автоматичного саморегулювання економічної рівноваги в народному господарстві. Тому твердження класичної школи з часом все більше піддавалися критиці.

Найґрунтовніше критичний аналіз цієї школи дали К. Маркс та В. Ленін. Вони довели, що ринковий механізм функціонування економіки призводить до значної диференціації суспільства на багатих і бідних, до глибокої нерівності, до поглиблення усієї системи економічних суперечностей, часткове і тимчасове розв'язання яких відбувається під час криз надвиробництва.

Критичне крило прихильників економічного вчення К. Маркса на­магалося внести корективи у його положення про умови досягнення рівноваги економічної системи. Так, М. Туган-Барановський головною причиною циклічних коливань вважав диспропорцію між рухом заощаджень та інвестицій (насамперед, у галузях, що виробляють засоби виробництва), недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження та витрачання суспільного капіталу. Виходячи з тези про інновації як рушійну силу капіталістичного способу виробництва, М. Туган-Барановський дійшов висновку, що для досягнення рівноваги у цій системі господарства достатньо здійснювати відповідне регулювання інвестицій. Ця ідея стала одним із складових елементів концепції Дж. Кейнса.

З ідеями класиків не погоджувався німецький економіст М. Вебер, який важливим елементом капіталістичної економіки називав раціональну державну організацію. Обстоювали державне втручання в економіку представники історичної школи, які вважали таке втручання єдиною умовою ефективного функціонування народного господарства; представники інституціоналізму (Ст. Чейз, Дж. Міллет) ще у 30-ті роки XX ст. та інші.

Задовго до них економічну неминучість посилення державного втручання в економіку обґрунтовували К. Маркс і Ф. Енгельс, а відтак і В. Ленін.

Проте найбільшої завершеності необхідність широкомасштабного державного регулювання економіки набула у праці Дж. Кейнса, що означало формування кейнсіанської моделі такого регулювання.

Головну увагу Дж. Кейнс приділив проблемі регулювання попиту та чинників, що його визначають. Ефективний попит, який розпадається на нагромадження та споживання, має стимулювати держава, по-перше, здешевлюючи кредит (тобто знижуючи норми відсотка), по-друге, збільшуючи державні витрати, по-третє, впливаючи на зростання споживчого попиту. В останньому випадку дії держави допомагають послабити властиву людям схильність до заощаджень, тобто витрачати повільніше, ніж зростає їх дохід. Така схильність руйнує стимули до інвестування.

Крім проблеми досягнення рівноваги попиту і пропозиції у масштабі національної економіки, Дж. Кейнс прагнув з'ясувати питання встановлення рівноваги між попитом і пропозицією у сфері зайнятості. Держава, на його думку, має регулювати це співвідношення, домагатися певного оптимуму у цій сфері, запобігати зростанню безробіття до масштабів, які можуть стати загрозливими для економічної системи. Рівень зайнятості залежить від схильності до споживання (або очікуваних витрат на споживання) та обсягу інвестицій. Головну увагу в цій ситуації держава мусить приділяти стимулюванню інвестицій. Оскільки інвестиції, у свою чергу, залежать від рівня відсотка й очікуваних прибутків, то державі слід регулювати інвестиційний попит через бюджетно-фінансову та грошово-кредитну політику.

Надзвичайно важлива роль держави, зокрема державних інвестицій, у період економічних криз. Так, у період найглибшої за всю історію США кризи 1929—1933 pp. уряд за рекомендаціями Дж. Кейнса збільшив витрати на громадські роботи (будівництво доріг, загат, мостів та ін.), виплати безробітним тощо і таким чином створив додатковий платоспроможний попит (або "ефективний попит") на нові товари і послуги, оскільки спрямування інвестицій на виробництво традиційних товарів за умов їх надвиробництва ще більше поглибило б економічну кризу.

Рекомендації Дж. Кейнса лягли в основу економічної політики урядів більшості розвинених країн світу у повоєнний період (50— 70-ті pp.). Це послабило глибину економічних криз, посилило стабільність економічної системи. Особливо позитивно вплинули на досягнення певної рівноваги в економіці заходи, запропоновані лівокейнсіанцями (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.): перерозподіл національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, впровадження національного планування тощо.

Водночас стимулювання попиту зумовило високий рівень інфляції в економіці. Втілення в життя рекомендацій лівокейнсіанців збігалося у 70-ті роки зі структурною кризою в економіці, що призвело до посилення нерівноваги на ринку робочої сили, до виникнення нових диспропорцій. Все це зумовило посилення неокласичного напряму в економічній теорії.

Зокрема, у 80-ті роки зміцніли позиції монетаристської школи, очолюваної М. Фрідменом, та концепції школи "економіки пропозиції" на чолі з А. Лаффером. Монетаристи головною причиною нестабільності економічної системи вважали порушення законів грошового обігу, відхилення від рівноважного рівня цін і кількості грошей в обігу внаслідок стимулювання попиту державою, надмірного втручання держави в економіку. Усунення цих диспропорцій можливе, на їхню думку, у випадку обмеження кредитно-грошової маси в обігу (не більше 3 % на рік), скорочення виробничого та споживчого попиту. Щодо дисбалансу на ринку робочої сили, то прихильники монетаризму виступають проти "повної зайнятості", обстоюють "природний" рівень безробіття, який визначається законом попиту і пропозиції та не спричиняє підвищення цін. Теорія "економіки пропозиції" була зорієнтована на стимулювання пропозиції через скорочення податків на підприємців, що зумовило деяке розширення виробничих потужностей, зростання зайнятості тощо, про що детальніше вже йшлося.

Ці ідеї були взяті на озброєння у США, Великобританії, деяких інших країнах. Але криза 1980—1982 pp. і тривалий застій у післякризовий період у країнах Західної Європи засвідчили неефективність рекомендацій монетаристів. Тому в наступні роки деякі країни звернулися до неокейнсіанського та інституціонального напрямів. Зокрема, поєднуються ідеї регулювання "ефективного попиту" і підтримки високого рівня зайнятості з різними методами боротьби з інфляцією.

На початку 90-х років у розвинених країнах Заходу знову відбувається переоцінка ролі державного регулювання, спостерігається певне посилення її в економіці та соціальній сфері.

Теорії держави та економічної ролі держави. Першу спробу узагальнення ролі держави в економіці зробив німецький учений X. Вольф на початку XVII ст., назвавши науку державного управління "наукою про поліцію", а діяльність держави — поліцейською. На думку X. Вольфа, економічними функціями держави є контроль за зростанням чисельності населення з метою недопущення його випереджаючого зростання порівняно зі збільшенням засобів споживання, за відповідності рівня споживання ("щоб кожний був нагодований та одягнений") майновому та суспільному положенню громадян. З цією метою держава "входить в найдрібніші деталі способу життя підлеглих". Іншими суспільними завданнями держави автор називав виконання кожним членом суспільства своїх зобов'язань, прагнення ними добра, підпорядкування особистих інтересів загальним ("щоб ніхто не ставив своєї особистої користі вище суспільної"), дотримання підлеглими набожності та поваги до Бога. Водночас X. Вольф засуджував демократію, називав її правлінням черні, хоча діяльність держави визначав моральними рисами людини.

Французький економіст Ф. Кене дотримувався філософії про єдиний космічний природний порядок, встановлений Богом, якому підпорядковуються як матеріальний світ, так і суспільство. Оскільки економічне життя суспільства також підпорядковується, на його думку, "природним законам", то держава не має заважати дії цих вічних законів, а лише сприяти їх розумінню шляхом розвитку освіти та охорони природного порядку. Цей порядок він вважав вигідним людству загалом, кожній людині зокрема, а втручання держави нібито руйнує його. Він водночас виступав за встановлення і дотримання природного порядку в державній адміністрації. Важливою складовою такого порядку Ф. Кене називав вільну конкуренцію, яка надає можливість кожній людині реалізувати свої прагнення.

Аналогічні ідеї про природний порядок, тобто ідеї максимального індивідуалізму та лібералізму, висловлював представник класичної політекономії англійський економіст У. Петті. Водночас управління суспільством у цілому, економікою зокрема, має здійснюватися за допомогою стародавніх звичаїв, загальної угоди між людьми, а важливою функцією держави має стати повне використання робочої сили та підвищення рівня її освіти і кваліфікації. Він уперше висловив думку про доцільність за рахунок державних коштів і з використанням праці пауперів (жебраків тощо) будувати дороги, мости, водогони, розробляти рудники, розширювати русло річок для судноплавства та ін. Розвиваючи ідеї У. Петті, інший англійський економіст А. Сміт також проповідував принципи лібералізму та індивідуалізму, природного права, що отримало в його теорії назву "невидимої руки", тобто саморегульованої економічної системи, про що уже йшлося.

Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи. Найповніше ідеї історичної школи щодо ступеня втручання держави в економіку висловив А. Вагнер. Державне господарство він розглядав як вищу порівняно з приватною форму, стосовно якої створені приватними підприємствами блага перетворюються в послугу державі. У свою чергу, послуги держави дають можливість приватним господарствам створювати нові матеріальні блага. Прогресивною була ідея А. Вагнера щодо втручання держави у процес розподілу та перерозподілу національного доходу.

У своїй праці "Фінансове господарство" він обґрунтував положення про те, що економічний розвиток має супроводжуватися зростанням частки державних витрат. Основними чинниками такого зростання він називав посилення монополізації економіки (що вимагає зростаючого контролю держави за цим процесом), відносне збільшення витрат на державне управління, необхідність регулювання економічної діяльності у процесі розвитку народного господарства, перевищенням попиту на послуги держави у сфері благодійницької та культурної діяльності над зростанням доходів, а також потреба суспільства у забезпеченні закон­ності та порядку. Положення ученого отримало назву закону Вагнера.

Англійський економіст Дж.Ст. Мілль дотримувався думки, що без виконання державою низки важливих функцій неможливий соціально-економічний прогрес суспільства, у т. ч. розвиток економічної інфраструктури, науки, соціальний захист населення тощо. При цьому він опирався на філософські погляди французького вченого О. Конта, який соціальною функцією будь якої державної влади називав забезпечення "соціальної солідарності", об'єднання приватних сил та інтересів у цілісний суспільний організм.

Швейцарський економіст Ж. Сісмонді спочатку був прихильником теорії ринкової економіки А. Сміта (ролі "невидимої руки" ринкового механізму саморегулювання економіки), невтручання держави в економіку. Відтак на основі всебічного аналізу еволюції капіталістичного ладу він дійшов висновку про неспроможність ринкових важелів вирішити ряд проблем, що зумовлює посилення економічної ролі держави, необхідність виконання нею таких найважливіших функцій: проведення громадських робіт; розвиток народної освіти; забезпечення суспільного порядку, правосуддя, захист власності та особистості; національний захист; покращення життя народу шляхом введення прогресивного оподаткування, передусім, багатих верств населення.

Дотримуючись теорії правової держави, італійський економіст Ф. Нітті розглядав державу як вищу форму кооперації, як своєрідну надбудову над економікою, діяльність якої визначається вимогами розвитку ринкового господарства. Водночас лише за участю держави, її стимулюючої ролі, на його думку, були здійснені найважливіші колективні справи, стали можливими глибокі зміни у суспільстві. Незважаючи на це, він підкреслює, що колективна діяльність можлива за наявності індивідуальної, оскільки матеріальні блага створюються окремими особами. Причину зростання державних витрат Ф. Нітті вбачав, передусім, у збільшенні військових витрат, а також у використанні парової та електричної енергії (зокрема, застосуванні електричного телеграфу), утриманні лікарень, благодійних установ тощо.

Опираючись на раціональні ідеї попередників щодо сутності держави, К. Маркс розвинув і поглибив їх. Це виявилося, по-перше, в тому, що він характеризував державу як інститут, що виражає інтереси наймогутнішого, економічно пануючого класу; по-друге, цей клас завдяки державі стає також політично пануючим класом і здобуває завдяки цьому нові засоби пригноблення і експлуатації найманих працівників. По-третє, К. Маркс і Ф. Енгельс визначали державу як форму організації суспільства загалом, що передбачає виконання спільних справ і випливає із природи будь-якого соціального устрою, яка поєднується з його специфічною функцією, зумовленою суперечністю між урядом і народними масами. Крім того, вони розглядали розвиток держави, виконання нею певних соціально-економічних функцій у нерозривному зв'язку з прогресом продуктивних сил і еволюцією виробничих відносин.

В. Ленін сформулював закономірність переходу від монополії до удержавлення. Аналізуючи роль держави у розвитку суспільства й економіці, К. Маркс і Ф. Енгельс акцентували увагу на її відносній самостійності, яка постійно посилюється. Це зумовлено наявністю особливих інтересів державних чиновників, бюрократизацією державного апарату, наявністю конкуренції між різними групами пануючого класу, загостренням класової боротьби, посиленням окремих ланок державного апарату (військових, політиків та ін.), впливу демократичних рухів, л. Маркс розглядав бюрократію як замкнену корпорацію в суспільстві. Розглядаючи державу як елемент надбудови, К. Маркс, Ф. Енгельс і 3. Ленін розрізняли відносну самостійність держави від економіки, суспільства загалом, від інтересів ворогуючих класів тощо. Внаслідок самостійної ролі держави остання може активно впливати на розвиток економічної системи. За словами Ф. Енгельса, держава може прискорювали розвиток суспільства й економіки, гальмувати його або здійснювати суперечливий вплив, який є результатом поєднання двох попередніх чинників. Оскільки держава існувала не завжди (її не було за умов первіснообщинного ладу), то вона, на думку класиків марксизму-ленінізму, існуватиме не завжди, відімре в комуністичному суспільстві, перетвориться на комуністичне самоуправління.

Процес бюрократизації державного апарату був ґрунтовно осмислений німецьким економістом і соціологом М. Вебером (початково розглядався Г. Спенсером) і, передусім, пов'язувався з розвитком буржуазної демократії, з бюрократизацією демократичних партій, із боротьбою демократії проти панування аристократії. Чиновники державного апарату перетворюються на гвинтики бюрократичної машини. Виступаючи проти активної участі народних мас у політичному житті країни, німецький учений для обмеження бюрократії пропонував вдосконалювати виборчу систему, розвивати представницькі установи, здійснювати контроль за державним апаратом.

Інший німецький соціолог Р. Міхель бюрократизацію державного арату розглядав як результат "інстинкту самозбереження" з боку чиновників цього апарату, намагання держави послабити соціальну напруженість шляхом створення громіздкого й обтяжливого апарату чиновників і залучення до нього частини дрібнобуржуазних верств.

Негативним наслідком бюрократизації держави і соціал-демократичних політичних партій є переродження цих партій, їх співробітництво з буржуазною державою, формування бонапартистських ідеологій (що передбачає безумовне підпорядкування рядових членів партії партійним олігархам, переконання останніх у їхній винятковій спроможності виражати колективні інтереси тощо), входження лідерів партії до складу буржуазії. Ці процеси поширились і на лідерів профспілок та інших організацій.

Ґрунтуючись на цих ідеях, відомі американські вчені Р. Міллс і Ф. Хантер довели, що верховна влада у СІЛА знаходиться у руках фінансово-промислової олігархії та військово-промислового комплексу. Такі висновки підтверджують американські соціологи У. Домхофер, Ч. Рейч, англійський учений Д. Бертон, американський економіст та історик Б. Селігмен та інші.

Важливу роль у процесі зрощування фінансової олігархії з вищими чиновниками державного апарату відіграють союзи підприємців, їхня особиста унія, зосередження засобів інформації у руках правлячої еліти та ін.

Водночас значна кількість науковців не погоджується з такими поглядами, стверджуючи, що панівна еліта є відкритою системою, до якої можуть входити представники різних верств суспільства; що вплив широких мас на бюрократичні організації змушує їх певною мірою враховувати інтереси цих мас; що в суспільстві формуються опозиційні сили, діяльність яких впливає на посилення демократії. Окремі політологи (Т. Парсонс, Р. Берельсон та ін.) виправдовують відстороненість народу від державної політики підтримкою рівноваги в суспільстві.

Економічна діяльність держави за сучасних умов досліджується авторами чотирьох основних напрямів економічної науки. Представники неокласичного напряму, найвідомішими з яких є Ф. Хаєк, Л. Мізес, М. Фрідмен, стверджують недоцільність активного втручання держави в економіку, про що вже зазначалося раніше.

Процес планування австрійський економіст Ф. Хаєк називав рабством і запланованим хаосом. Участь держави в економічному житті він характеризував як "дорогу до рабства" (так називалася його книга, видана у СІЛА в 1944 p.). Методологічні засади такого підходу опираються на концепцію граничної корисності.

Ідеї неолібералізму були закладені в основу соціально орієнтованої ринкової економіки, найвідомішими представниками якої були Л. Ерхард, А. Мюлер-Армак, В. Ойкен та інші, про що йшлося раніше.

Загалом формула "Назад до Сміта" є, по-перше, відірваною від дійсності. Адже в часи А. Сміта (XVIII ст.) економічна роль держави була настільки незначною, що теза про виконання державної функції "нічного сторожа", здебільшого, відображала реальний стан речей. За сучасних умов говорити про повернення до часів А. Сміта означає, по-перше, ігнорування позитивного досвіду еволюції економічної системи капіталізму впродовж понад двох століть і заклики повернутись до епохи диліжансів. По-друге, з погляду методології запропонована деякими неокласиками формула відображає антиісторичний підхід до аналізу капіталістичного способу виробництва. По-третє, позиції неокласиків притаманне нерозуміння основ діалектики суспільного і, передусім, економічного розвитку, що передбачає поступову зміну менш розвинених і досконалих форм прогресивнішими, адекватнішими, у процесі еволюції яких відбувається діалектичне заперечення попередніх форм. По-четверте, підхід представників неокласичного напрямку відображає інтереси, здебільшого, наймогутніших монополій, яким досягнутий ними економічний потенціал, в основному, дозволяє обходитися без регулюючої ролі держави і за певних умов навіть стає перешкодою в їхній експансіоністській політиці. По-п'яте, гасло "Назад до Сміта" відображає інтереси найбагатших верств населення, яким не потрібний соціальний захист і для яких обтяжливою є соціальна політика держави. Ло-шосте, положення неокласиків не враховує зростаючих негативних наслідків ринкової системи господарювання (глибоких економічних криз, надмірної соціальної диференціації в суспільстві тощо). По-сьо­ме, представники неокласичного напряму, здебільшого, використовують метафізичний спосіб мислення, одним із елементів якого є формула "або — або". У даному разі ця формула передбачає протиставлення рин­кових важелів саморегулювання економіки державному регулюванню. На відміну від нього, діалектичний метод дослідження дотримується формули "і — і", тобто оптимального поєднання ринкового і державного регулювання, що знайшло своє вираження у висловлюванні В. Ойкена про регульовану ринкову економіку. Значно досконалішим щодо оцінки економічної ролі держави є кейнсіанський напрям економічної теорії, про що йшлося раніше. Дж. Кейнс та його послідовники вважали, що держава відповідає не лише за стан сукупного попиту, а й за масове безробіття, нестійкість економічної системи. Основними засобами державного регулювання кейнсіанці називали бюджетну (витрати державного бюджету), податкову та грошово-кредитну політику. їх використання у багатьох розвинених країнах світу у повоєнний період допомогло значною мірою послабити вади ринкової економіки.

Основними недоліками кейнсіанської моделі державного регулювання економіки є, по-перше, некомплексне використання принципу торизму. Так, цей принцип застосовується лише в межах капіталітичного способу виробництва (коли йдеться про невідповідність ринкових важелів саморегулювання економіки реаліям середини — другої головний XX ст.), але не застосовується щодо капіталістичного способу фобництва загалом, тобто останній вважається вічним і найсправедливішим ладом. Кейнсіанські теоретики не усвідомлюють, що зворотною стороною підтримки державою існуючих економічних форм (а отже, форм приватної капіталістичної власності) є одночасне заперечення їх процесі зростаючої економічної діяльності держави, підрив священ-принципів приватної власності.

По-друге, пропоновані кейнсіанцями рекомендації не мали системного характеру, не поширювалися на всі сфери суспільного відтворення. Внаслідок цього за допомогою їх рекомендацій не можна було одночасно вирішити проблему економічного зростання, повної зайнятості та стабільності цін, що отримало назву "магічного трикутника".

По-третє, некоректно як засіб досягнення "повної зайнятості" рекомендувати зростання військових витрат. Це зумовлене не лише антагоністичною спрямованістю таких рецептів, а й тим, що витрати на військові цілі скорочують чисельність зайнятих порівняно з витратами на виробництво товарів і послуг невійськового призначення.

По-четверте, сформульований Дж. Кейнсом основний психологічний закон має надмірно абстрактний характер, оскільки не може поширюватися тією ж мірою на ті найбідніші верстви населення, які живуть нижче офіційно встановленої межі бідності, чисельність яких у багатьох розвинених країнах світу є значною.

Певною мірою до кейнсіанських подібні погляди на державу та її економічну діяльність представників інституціонального напряму. Вони (Дж. Гелбрейт, Ян Тінберген та інші) також розглядали ринок та механізм ринкової рівноваги як інститут, здебільшого, XIX століття, який перестає відповідати вимогам сучасності і перетворюється на один із численних економічних інститутів (поряд із корпораціями, державою, профспілками тощо) та служить засобом для збагачення великих монополістичних підприємств. Найважливішим інститутом інституціоналісти вважають державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. Ідеалом суспільного устрою вони проголосили державу соціального благоденства, засобом побудови якого є дієвий соціальний контроль.

Прогресивною ідеєю цього напряму економічної теорії є необхідність спільних дій держави проти диктату підприємців, доцільність державного контролю над економічними процесами, освітою, медициною та ін. Якщо прихильники кейнсіанського напряму вважали неможливим існування ринкової системи без державного втручання, то Дж. Гелбрейт стверджував іманентну нестійкість планової системи (тобто монополізованого сектору економіки) без державного втручання.

Поділяючи обґрунтований Дж. Кейнсом основний психологічний закон, Д. Гелбрейт вважає, що для перетворення заощаджень на інвестиції необхідне державне планування. Важливими економічними функціями держави він називає регулювання державою продуктів, створених у межах планової системи, розвиток техніки, підготовку кадрів. Водночас, існування планової системи, на його думку, залежить від З впливу і контролю над державою. Заперечуючи марксистську тезу пре державу як виконавчий орган буржуазії, Дж. Гелбрейт називає її виконавчим комітетом техноструктури, тобто менеджерів, осіб, зайнятих маркетинговою діяльністю, інших найманих працівників розумової праці. Згідно з висунутою ним програмою "нового соціалізму", американський економіст пропонує націоналізувати військово-промислові компанії через механізм викупу, здійснити державну реорганізацію житлового будівництва, транспорту, медичного обслуговування.

Із трьох напрямів сучасної західної економічної теорії найгуманнішим є інституціоналізм. Водночас інституціональним теоріям держави притаманні окремі недоліки кеинсіанського напряму (наприклад, некомплексність запропонованих методів), а також відірване від практики капіталістичної дійсності положення про державу як підпорядкований техноструктурі інститут, суперечливість окремих ідей (з одного боку, про диктат підприємців, з другого — про підпорядкованість держави техноструктурі та інші), нереалістичність прогнозів про можливість побудови держави соціального благоденства без усунення влади союзів підприємців (які є персоніфікаторами панування гігантських монополій). Для інституціонального напряму важливою проблемою є оптимальне співвідношення між державою та громадянським суспільством.

Марксистський напрям економічної теорії в оцінці ролі держави, передусім, її економічної діяльності, поєднує з кейнсіанським та інституціональним ряд вихідних положень (про неспроможність існування сучасної економічної системи без регулюючої ролі держави, про доцільність впровадження національного планування (зокрема, індикативного планування), про необхідність соціального контролю над дер-кавою, державного регулювання цін, зайнятості, розподілу доходів тощо). З інституціональним напрямом його поєднує теза про вирішальну роль держави в сучасному суспільстві, про найвищу цінність людини, про необхідність націоналізації підприємств ВПК та одержавлення економічної та соціальної інфраструктури та ін.

Різниця між марксистським напрямом, з одного боку, кейнсіанським та інститутосоціальним, з другого, полягає у даному випадку в тому, що марксистська теорія обґрунтувала більшість цих положень набагато раніше і це обґрунтування має здебільшого системний характер і пов’язане з діалектикою розвитку продуктивних сил. Не втратило своєї евристичної цінності ленінське положення про закономірний характер розвитку капіталістичного способу виробництва від монополій до одержавлення, про поєднання гігантської сили капіталізму з гігантською силою держави, оскільки воно повніше відображає реальний стан речей сучасному західному суспільстві, ніж поняття "державно-корпоративний капіталізм". Ядром об'єднаної гігантської сили капіталізму і гігантської сили держави є державно-монополістичний капіталізм.

Водночас хибними, з погляду методології, є ленінська ідея про державну єдину фабрику, щодо якої всі перетворюються на службовців цієї фабрики (оскільки цим заперечується діалектичний характер розвитку форм власності, доцільність плюралізму таких форм, у тому числі, приватної власності), що послужило основою майже тотального одержавлення економіки в СРСР; окремі положення, в яких ототожнюється державна власність при соціалізмі з власністю робітничого класу.