Державна власність в економічній системі суспільства

План Вступ 1. Поняття державної власності 2. Державне втручання в економіку

3. Іноземний досвід управління держсектором

4. Держвласність і розподільна функція держави Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Вивчення досвіду державної участі в економічному розвитку передових країн світу цікаве і пізнавальне саме по собі. Але для нас існує ще і проблема використання такого досвіду з урахуванням помилок попередників, його адаптації до сучасних ринкових умов Росії. Роль держави в економічному житті величезна. І так було протягом останніх п'яти сторіч, хоча роль ця постійно мінялася. Заклики різко обмежити втручання держави в економіку відображали всього лише протистояння промисловій буржуазії, що окріпнула, спочатку феодальному, а потім новій державі, вже буржуазній, але що сприйняв багато що від феодалізму. Після повного затвердження капіталістичних ринкових відносин ідеологи нового ладу були вимушені відмовитися від категоричного заперечення ролі держави в господарському житті.

Розгнуздане панування монополій у ряді країн з останньої третини XIX в., системна криза, що виразилася в глобальній депресії 30-х років, боротьба двох соціально-політичних систем - все це вимагало активного державного втручання в процеси відтворювання. Проте у міру рішення вказаних проблем ставало все очевиднішим, що є і деякі більш загальні підстави для активного державного втручання в економічну діяльність суб'єктів.

Безперечна тенденція до посилення ролі держави у всіх сферах економіки. Разом з тим тенденція ця не є прямолінійною. Державне втручання використовується тоді, коли власне ринкові механізми дають збій. В цих випадках відтворювання коректується так, щоб після наладки ринкового механізму державне втручання можна було ослабити або скрутити.

Доречно пригадати численні спроби українських неолібералів довести, що там, де держава менше втручається в економіку, всі соціально-економічні показники краще. Не ставлячи під сумнів такого роду зв'язок, помітимо, проте, що тут все поставлено з ніг на голову: саме там, де саморегульована економіка успішно вирішує проблеми, необхідність прямого державного втручання у відтворювальний процес менше, ніж в країнах, де по ряду причин саморегуляція господарського механізму ослаблена.

Іншими словами, причиною меншої активності держави служить більш висока ефективність саморегулювання економіки, а не навпаки. Доводячи зворотне, адепти неолібералізму роблять помилковий висновок: якщо цілеспрямовано зменшувати присутність держави в господарському житті, то це нібито мало не автоматично сприятиме зростанню ефективності національної економіки.

Такого роду теоретичні обґрунтовування покликані забезпечити цілком певну політику, що приносить відчутні доходи деяким конкретним кругам. Достатньо пригадати недавню російську епоху, яку тепер критикують, зокрема, за нібито надмірна державна присутність в економіці. На ділі ж саме відсутність належного державного контролю привела до масованого грабежу держвласності і вакханалії корупції. Хоча і тут єство і явище не співпадали: видима відсутність державного регулювання, здавалося б, майже стихійного процесу було всього лише прикриттям державного втручання (і невтручання - де це було вигідно "рульовим"), що направляється на користь певних кругів, в процеси масової безкоштовної приватизації. Тут правильне питання про ефективне поєднання конкретних форм державної участі підміняється примітивною ідеєю про просте обмеження такої участі.

Правовою основою державного втручання служить сама природа держави по перевазі організації соціального життя суспільства, у тому числі економіки. Проте завжди існувала і матеріальна основа такого втручання. Протягом дуже довгого часу не тільки в марксизмі вважалося, що без власності на частину національних ресурсів і засобів виробництва втручання держави в економіку просто неможливе. Ступінь втручання аж до недавнього часу асоціювався перш за все із ступенем одержавлення національних ресурсів. Вважалося, що чим більше національного капіталу в руках держави, тим вище ступінь його втручання, ширше за його можливість ефективно регулювати народне господарство. Ці уявлення панували не тільки в соціалістичних країнах, але і на Заході.

Проте в другій половині XX в. уявлення про те, що ринок сам все розставляє по своїх місцях, поступово підривалося. Не стало катаклізмів, що переривали розвиток економіки майже всіх країн світу в першій половині століття (світові війни і Велика депресія). Зникли і підстави списувати на надзвичайні і тимчасові обставини чинники, що модифікували поведінку держпідприємств на ринку. Все більш очевидним ставало, що, не дивлячись на ринкове середовище незаселеного і квазіринкову поведінку, вони помітно поступаються приватним підприємствам по ефективності. Те ж демонстрував і хід економічного змагання двох систем. Саме в першій половині 70-х років відбувся перелом в динаміці інтегральної макроекономічної ефективності народного господарства СРСР: по розрахунках різних, у тому числі і радянських економістів, приблизно з 1972-1973 рр. вона практично перестала рости на фоні відносно повільного, але стійкого зростання цього показника в західних країнах. А в кінцевій основі уповільнення, а потім і стагнації народногосподарської ефективності лежить динаміка ефективності підприємств.

Як показав світовий досвід останніх трьох десятиріч, а потім частково відобразила і теорія економіки держсектора, існують і більш тонкі чинники, що визначають кінцеву ефективність фірми, ніж сама по собі приналежність її до тієї або іншої форми власності. Це виявилося у міру накопичення досвіду управління фірмами на основі різних шкіл управління, в різних моделях економіки, в умовах прискорення технічного прогресу і підвищення якості економічного зростання.

1. Поняття державної власності

В економічній теорії і статистиці державна власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких інших країнах, земель - в Німеччині, Австрії, суб'єктів федерації - в Україні і інших країнах).

Проте навіть термінологічно грань між приватною і неприватною власністю виявляється досить розмитої. Прикладом може служити вживання в США назви "публічна корпорація" в двоякому значенні: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне суспільство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній або муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству - акціонерному суспільству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, сімейній фірмі або фірмі з одним власником.

Звідси ж і масове уявлення (в теорії і праві) про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і є сукупністю підприємств (власне державних, змішаних і приватних), що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси чисто статистичні складнощі держсектора економіки, не кажучи про труднощі, пов'язані з наявністю змішаних підприємств, в яких присутній як державний, так і приватний капітал або фінанси.

Звідси ж і інший феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за державним сектором як майном держави. Разом з тим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимого інтересу до публічного сектора як персоною формі власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовинною основою. [№4, 210-217ст.]

Певні підстави для такого зсуву акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на "запасі", чим є матеріально-речовинна основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які по своїй природі є "потоками". По-друге, фінансові потоки як об'єкт державного управління вимагають набагато більшої уваги, ніж відносно маломінливі, стабільні і важко визначувані кількісно "запаси" державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об'єкт управління виявляється перш за все саме через фінанси. Нарешті, як вже відзначено, наростає внутрішній парадокс (з погляду недавніх уявлень), значення якого можна сформулювати таким чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави у всіх економічних і соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці росте.

Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще і тому, що ми пам'ятаємо недавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без урахування і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть в перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких частка російської держави складає або 100% (їх приблизно 400), або більш 50% (їх близько 470), або від 25 до 50% (їх приблизно 1600)? Парламент і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які доходи одержує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об'єму власності держави? [№6, 18-25ст.]

Визначити об'єм держвласності надзвичайно важко. Дійсно, як її зміряти, якщо ринок не в змозі правильно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду множина, а відповідей на них практично немає. Адже дотепер не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в країні і за рубежем. Статистика держсектора зводиться тому до вимірювання величини доходів, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лише фінансів держсектора.

Діапазон складових державного (публічного) сектора дуже великий: від чисто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до чисто правових способів дії на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко-визначувані з високою точністю.

2. Державне втручання в економіку

Державне втручання в економіку, його ступінь і ефективність до недавнього часу асоціювалися з рядом форм прояву, які відображаються в достатньо легко одержуваних статистичних індикаторах. Ці форми і відповідні їм індикатори умовно згрупуємо таким чином.

На першому місці по масовості використання стоїть частка і роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в питомій вазі неприватного сектора у ВВП або ВНП; відносно держзакупівель товарів і послуг до об'єму ВВП; в частці ВВП, концентрованій держбюджетом всіх рівнів; в питомій вазі зайнятих в неприватному секторі економіки в загальній чисельності зайнятих.

Далі йде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речовинної власності, зміряної у вартісних показниках, у всіх активах національних суб'єктів економіки (або в національному багатстві країни), в частці працюючих на підприємствах держсектора в загальній чисельності зайнятих. Тут розглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власника матеріальних і фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту, комунікацій, страхування і інших галузей сфери послуг, тобто у сфері виробництва товарів і надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органів і установ суто суспільного характеру, що не проводять ринкові послуги (держуправління, армія, державна охорона здоров'я і ін.).

На третьому місці - роль і місце держави в нематеріальних активах країни, на четвертому власне інституційно-правові аспекти державного регулювання і їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світової економіки. Ми розглянемо тільки перші дві форми прояву і кількісного виразу держсектора в західних країнах. Приведена класифікація, хоча і недостатньо послідовна, але цілком прийнятна для наших цілей.

Не дивлячись на уявну велику кількість інформації по більшості перерахованих показників, є певні статистичні труднощі вимірювання. Крім того відсутня належна увага до статистики держвласності на засоби виробництва (ресурси) з боку національних і міжнародних статистичних органів. Параметри державного сектора і регулювання, пов'язані з власне управлінськими, правовими і інституційними характеристиками. Вельми непроста проблема зіставлення діяльності державного і приватного секторів. Якщо продукція приватного сектора вимірюється в поточних цінах реалізації, то значна частина товарів і послуг, вироблюваних держсектором, передається споживачам або по собівартості, або із знижками, а часто і безвідплатно. Таким чином, статистичний об'єм продукції держсектора явно занижується в порівнянні з приватним сектором. Всі труднощі статистично переборні, але цьому не уділяється достатньої уваги.

Роль підприємницької діяльності держави можна зміряти в двох вартісних показниках: довше держвласності в національному багатстві країни і в діючих виробничих активах. Оскільки регулярної і достатньо точної статистики такого роду ні в одній із західних країн не ведеться, дуже складно відділити ці два показники один від одного, тому надалі вони перемежатимуться. [№5, 141-147ст.]

3. Іноземний досвід управління держсектором

Необхідно зробити уточнення періодів, до яких відносяться ті або інші оцінки. Можна виділити період до 1980 р. і після. Річ у тому, що в 80-90-і роки практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації, серйозно що змінила всю панораму державного підприємництва і державної участі в економіці. Звичайно, спорадично і фрагментарно приватизація після Другої світової війни проводилася практично у всіх країнах Заходу. Але це були окремі акції, пов'язані з скороминущими обставинами. Приватизація ж 80-90-х років відрізнялася своїм розмахом, масовістю, причому її проводили уряди як консервативного, так і соціал-демократичного толку.

В переважній більшості країн західного світу підприємства держсектора поступалися по ефективності підприємствам приватного сектора. Практично повсюдно ріс масштаб субсидування держпідприємств, що неминуче сприяло зростанню бюджетного дефіциту і внутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизації як способу приведення в порядок державного господарства.

Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалася до 80-х років. Значна кількісна роль держсектора в Португалії після 1974 р. поєднувалася з його неефективністю: між 1974 і 1984 рр. об'єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третині об'єму річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х років середньорічні субсидії держави підприємствам держсектора складали, за оцінками, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектора мало поступалися по ефективності приватному сектору, після возз'єднання одержала приблизно 13 тис. крупних і середніх східних підприємств, пригнічуюче більшість яких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшувало фінансовий тягар урядів, покращувало бюджет, зменшувало платежі по внутрішньому боргу, збільшувало засоби урядів на соціальні програми.

Другий по значенню мотив - прагнення підвищити ефективність національної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшивши частку більш продуктивного приватного сектора. Третій мотив - підвищення конкурентоспроможності національної економіки. І, нарешті, четвертий - чисто ідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати як класичний випадок.

Абсолютно ясно, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до зростання державної участі в підприємництві в цілому у всій групі розвинених капіталістичних країн, то в 80-е роки наступив явний перелом.

Розглянемо тепер розвинені країни із структурами, що вельми розрізняються, публічного і приватного секторів. Якщо США відомі відносно скромною роллю держави в підприємницькій діяльності нації, то Австрія, навпаки, - країна з найвищою активністю держави в цій області і щонайвищою часткою держвласності в національному капіталі і національному багатстві зі всіх країн ОЕСР. За даними на середину 80-х років, в Австрії держвласність складала більш 75% в поштовій службі, телекомунікаціях, електро- і газопостачанні, здобичі нафти і вугілля, металургії, залізничному і повітряному транспорті. А в США є тільки одна галузь з такою часткою державної власності - поштова служба. У всій решті перерахованих галузей ця частка набагато нижче 25%.

Проте структура державної (публічної) власності в США дуже складна. Як її суб'єкти виступають федеральний уряд, уряди штатів і органи місцевої влади (до них відносять графства, муніципалітети, міські управління, управління шкільних округів і управління особливих округів). Чисельність місцевих органів влади має тенденцію до скорочення: в 1942 р. їх налічувалося 155 тис., а в 1992 р. - близько 87 тис.

Всі місцеві органи влади адміністративно, фінансово і політично незалежні. Їх діяльність фінансується з бюджетних засобів і власних джерел. Причому на останні доводиться переважна частина доходів. Проте чим нижче рівень місцевої влади, тим це джерело щодо обмеження. За даними за 1992 р., зі всіх доходів штатів (близько 745 млрд. дол.) доходи з власних джерел дорівнювали 574 млрд., або 77%. А з доходів місцевих органів влади (648 млрд. дол.) за рахунок власних джерел одержано 216 млрд., тобто всього третина. У власних джерелах доходів левова частка доводиться на податки і збори. Таким чином, власне виробнича діяльність місцевих органів займає в їх господарському житті незначне місце. А основним джерелом доходів є податкові надходження. У витратах федерального уряду на інвестиційні вкладення невиробничого характеру доводиться (дані 1992 р.) трохи більше 6%, урядів штатів - 7, місцевих органів влади - 12%.

В прямій власності федерального уряду США знаходиться незначна частина капіталу країни. За відсутності регулярної державної статистики сукупного капіталу про абсолютні масштаби цієї власності можна судити по ряду ознак. Федеральному уряду належать 650 млн. акрів землі (1991 г .), причому ця площа поступово скорочується (в 1980 р. вона складала 720 млн. акрів). Йому належить 441 тис. будівель (1991 р.), і число це постійно росте.

Є декілька державних і напівдержавних корпорацій, у власності яких знаходиться галузь або її частина. В першу чергу це поштова служба США, повністю державна корпорація, що займає монопольні позиції по ряду позицій (наприклад по поштових відправленнях першого класу). Іншими не багатьма власниками засобів виробництва і суб'єктами ринку є державна корпорація "Амтрак" (Національна залізнична пасажирська корпорація), що володіє майже 24 тис. миль залізниць на сході і північному сході, і "Конрейл" (Консолідована залізнична корпорація), власниця 17 тис. миль залізниць в 17 штатах. Відомою державною корпорацією в США є ТВА (Управління ресурсами басейну Теннесі), ведуча виробничу діяльність в семи штатах. Нарешті, є Управління державною земельною фундацією США, у розпорядженні якої знаходиться більш 60% державної земельної фундації, - близько 400 млн. акрів. [№8, 39-48ст.]

В США існує особлива форма управління і розпорядження власністю, яка є або державною, або напівдержавною, або має особливий статус, важко визначний з традиційної точки зору. Такого роду власність і такого роду підприємства і називають квазіпублічними. Що всі знаходяться за межами федерального уряду так звані незалежні корпорації, незалежні регулюючі комісії і незалежні агентства (їх всього 62) мають свій в розпорядженні капітали і активи, які досягають величезних масштабів.

Всі ці суб'єкти господарювання - як відзначені вище корпорації, що займаються безпосередньо виробничою діяльністю, так і багато інших, наприклад, Національне аерокосмічне агентство (НАСА), Ексімбанк США, Федеральна резервна система (ФРС). Національна адміністрація кредитних союзів - володію! величезними ресурсами. Вони діють у сфері виробництва, наукових досліджень, фінансів. Крупними власниками капіталів і майна є міністерства (їх всього 14), наприклад, оборони, транспорту, енергетики, казначейство.

Загальним для обох типів управлінських державних організацій (урядових і "незалежних", хоча вони по суті і по своєму юридичному статусу державні) є те, що все ж таки більшість їх не займається безпосередньо виробничою діяльністю, а функціонує як звичайний держорган управління з регулюючими функціями, характерними для будь-якого держорган управління в ринковій економіці.

Цікаво відзначити, що початок масовому створенню таких незалежних агентств уряду поклала епоха Нового курсу (понад четверть нинішнього складу цих агентств). Більше половини з нинішніх 62 створені після 1951 р., у тому числі 10 - за період з 1979 р. Ці дані також свідчать про те, що державне втручання в економіку залишається характерною межею США, а його форми і методи удосконалюються. Йде постійний процес формування все нових органів регулювання і зміни статусу вже існуючих органів управління.

Динаміка держсектора в економіці США несе на собі друк історії країни. В роки Другої світової війни його роль значно зросла. В 1943 р. частка зайнятих в ньому зросла до 26% проти 7% в 1930 р. Питома вага держсектора в національному виробництві зросла за той же період приблизно з 4.5 до 16%. В період післявоєнної реконверсії ця частка різко зменшилася: в 1947-1948 рр. вона скоротилася приблизно удвічі в порівнянні з військовим піком як по показнику ВНП, так і за чисельністю зайнятих. Проте в подальшому знов почалося зростання, пік якого припав на 1970-1975 рр., коли держсектор давав 13.2% ВНП. З тих пір його частка поволі скорочується. В поточних цінах держвитрати і валові урядові інвестиції в США склали в 1979 р. 19.6% ВНП, в 1989 р. - 20, в 1999 р. - 17.6% ВНП. В постійних же цінах ця тенденція виражена більш яскраво і триває значно довше. Правда, через відсутність методики вказаних розрахунків неможливо скільки-небудь достовірно оцінити ряд суперечностей в цих параметрах.

Не дивлячись на відносно слабку участь держави в безпосередній підприємницькій діяльності, його роль виявляється не такою малою, як це представляється з першого погляду. Якимсь результуючим показником цієї ролі може служити частка держави в національному багатстві країни, яка, як вже відзначено, складає приблизно 25%. Це показує, що в США проводиться не така політика відчуженості держави, як це часто афішується, до речі, і самим урядом.

У Великобританії протягом майже чотирьох десятиріч після Другої світової війни тривала епоха "гойдалок влади": всякий прихід лейбористів до влади приводив до націоналізації ряду базових галузей, а змінюючи їх консерватори здійснювали денаціоналізацію тих же галузей. Максимальних значень державний сектор британської економіки досяг в другій половині 70-х років. Тоді існували особливі державні корпорації, найбільшими з яких були Національна рада вугільної промисловості, британські газ і електроенергетика, британська сталева корпорація, британська поштова служба, британські залізниці, Національна корпорація вантажних перевізників, британські авіалінії. Британська аерокосмічна корпорація. Британська суднобудівельна корпорація. Національна автобусна компанія, "Брітіш телеком" і ряд інших, більш дрібних компаній.

В націоналізованих галузях працювало дещо більше 8%, а у всьому секторі - біля 25% всіх зайнятих в країні. Іншими словами, у виробництві на державних підприємствах працювала третя частина всіх зайнятих в публічному секторі. У власності уряду знаходилося приблизно 17% вартості акцій і інших цінних паперів країни.

В результаті приватизації більшості раніше націоналізованих галузей, здійсненої урядом М. Тетчер, а також структурних зсувів в економіці країни в кінці XX в. частка державних підприємств у виробництві і послугах скоротилася до незначного рівня, що не перевищує 3% ВНП. Про масштаби процесу можна судити за наступними даними: тільки в 1988-1992 рр., які в основному завершили цю хвилю приватизації, середньорічне відношення приватизованого капіталу (фундацій) до ВВП країни складало майже 1%. В абсолютних масштабах це були вельми помітні суми - більше 44 млрд. долл. тільки за ці п'ять років. [№10, 180-186ст.]

В Німеччині число фірм, в яких федеральному уряду належало не менше 25% акцій, складало в 1970 р. 697, а в 1982 р. - вже 958. Відповідно до конституції забезпечувалася державна монополія на залізниці федерального підкорення, поштові послуги і деякі види комунікацій, внутрішню водну систему.

Хоча в цілому частка держсектора в Німеччині була нижче, ніж в більшості інших західноєвропейських країн, все ж таки приватизація почалася. Якщо в 1986 р. федеральний уряд брав участь прямо або побічно в капіталі 463 підприємств, то вже в 1989 р. - тільки в 309. За 1982-1989 рр. уряд продав акції 570 компаній. Вважається, що в публічному секторі Німеччини на початку 80-х років співвідношення федеральної і земельної власності складало 2 : 1. Протягом 80-х років були приватизовані найбільші земельні банки країни - "Вестдойче ландесбанк" (активи 141 млрд. марок), "Байеріше ландесбанк" (115 млрд. марок) і інші земельні банки.

Франція довгий час була країною з високою питомою вагою держсектора в національній економіці. Що прийшли в 1981 р. до влади соціалісти оголосили відповідно до своєї програми про плани подальшої націоналізації. Але держсектор став головним болем уряду. Тільки в 1981-1985 рр. підприємствам держсектора довелося надати субсидій на загальну суму більше 150 млрд. фр. і приблизно 10 млрд. фр. фактично безповоротних кредитів. Було ясно, що межа такого "ефективного господарювання" близька. В 1984 р. держсектор представляли приблизно 600 концернів з 2.3 млн. зайнятих. Пік частки держсектора у виробництві довелося на 1985 р., коли він досяг 24% ВВП і зразкове 18% зайнятих.

В 1986 р. почався процес найкрупнішої в історії країни приватизації держпідприємств. Спочатку були приватизовано 66 найбільших компаній (42 - в банківському секторі, 13 - в страховці, 9 - в промисловості, 2 - в комунікаціях) із загальним числом зайняті 750 тис. Проте абсолютні масштаби скорочення держсектора виявилися не такими великими, як у Великобританії або навіть в Новій Зеландії.

Приведемо дані по інших розвинених країнах. Доходи від приватизації за ті ж п'ять років склали (млрд. дол., в дужках - відношення приватизованих активів до ВВП в середньому за рік %): в Німеччині більше 27 (0.4), Японії - приблизно 23 (0.12), Швеції - більше 4 (0.4), Австралії - 4.5 (0.3), Канаді - 5.7 (близько 0.2), Іспанії -2.7 (0.9), Голландії - 2.4 (0.15), Італії - 3.4 (0.4), Португалії - 1.3 (1.1).

Так звана консервативна хвиля 80-х років, понад усе пов'язана з іменами Р. Рейгана і М. Тетчер, була реакцією на помітне зниження ефективності держпідприємництва і надмірного втручання в економіку. В суперечках з приводу ролі держави в рішенні соціально-економічних проблем в більшості індустріально розвинених країн Заходу узяли верх супротивники подальшого одержавлення. Роль держави як підприємця істотно скоротилася. Відповідно зменшилася його частка в національному промисловому і фінансовому капіталі.

4. Держвласність і розподільна функція держави

В першому розділі ми надали основну увагу таким важливим формам прояву державного втручання в економіку, як публічна (державна) власність в національному багатстві країни і заснована на ній підприємницька діяльність держави. Тобто розглядалася продуктивна функція держави. В другому розділі надамо основну увагу аналізу довготривалих тенденцій, що статистично виражають зміну місця держави як споживача в національній економіці розвинених країн і активного учасника перерозподілу створеного національного продукту.

Ми розглянемо статистичні форми прояву розподільної функції держави. Розглянемо таку форму державної участі в національній економіці, як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Звичайно як параметр береться співвідношення бюджетних доходів (або витрат) всіх рівнів і об'єму проведеного ВВП або ВНП. При цьому обмовимося, що траєкторії ВВП і ВНП близькі в такому ступені, що немає особливої необхідності при аналізі їх динаміки кількісно вимірювати різницю між ними в кожній конкретній точці часу: ця різниця практично незмінна, точніше, вона міняється, але відносно повільно, і в кожній країні в кожний даний момент нею можна нехтувати.

В США величина державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального, місцевого) по відношенню до об'єму ВНП (в поточних цінах) за майже віковий період змінювалася таким чином (%): 1913 р. -7.1, 1929 р.-8.1. 1940г.- 12.4, 1950г.-24.6, 1960г.-28.1, 1970 р. - 33.2, 1980 р. - 35.4, 1990 р. - 40. Ті ж показники для Німеччини (%): 1913 р. - 15.7, 1928г.-27.6, 1950г.-37.5, 1959г.-39.5, 1969г.-42.5.

Відомі дослідники В. Танци і Л. Шукнехт зібрали унікальну статистику за більш ніж віковий період (близько 130 років) по 17 (іноді по 14) індустріально розвиненим країнам ОЕСР, на які доводиться зверху 90% ВВП цих країн і більше 2/3 світового ВВП (Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США). Як не дивно, цього дослідження немає навіть в найбільших бібліотеках Росії. Відразу обмовимося, що дані, що наводяться нижче, не можна вважати абсолютно точними, бо методологія числення цих показників мінялася. Крім того існують неминучі неточності і національні відмінності в статистиці державних фінансів, проте для виявлення загальної тенденції ці погрішності не мають значення.

По решті восьми країн ОЕСР є дані про доходи тільки центральних урядів. В середньому динаміка показника була там такою (% ВВП): 1870 р. - 7.2, 1913 р. - 5.8, 1920 р. - 10, 1937г.- 11.6, 1960г.-29.7, 1980г.-43.4, 1990г.-45.5, 1997 р. - 46.4. Якщо тепер узяти всю групу з 17 країн з урахуванням доходів тільки центральних урядів (таких країн тут 8) і доходів урядів всіх рівнів для першої підгрупи країн (їх 9), то динаміка виявиться наступною (% ВВП): 1870 р. - 9.3, 1913 р. - 8.8, 1920 р. - 13.7. 1937 р. - 16.6, 1960 р. - 28.7, 1980 р. - 40.1, 1990 р. -42.2, 1997 р. - 43.5. В наявності загальна і генеральна тенденція.

Тепер подивимося на динаміку частки зайнятих в державному секторі як на нейтрального до вартісних статистичних показників вимірника ролі держави в національній економіці. Тут ми бачимо ту ж генеральну тенденцію. Навіть скорочення підприємницької ролі держави в 80-90-х роках XX в. в результаті масової приватизації не переламало тривалу тенденцію до зростання питомої ваги зайнятих в публічному секторі. У всій цій групі країн за 1980-1994 рр. вона зросла на

Приведені дані однозначно показують яскраво виражену довготривалу тенденцію до зростання частки державних витрат у ВВП розвинених країн. Навіть якщо узяти лише останні два десятиріччя, відзначені відносним скороченням 1Грсдпринимательской активності держави, то і тут вона видна абсолютно виразно.

Не дивлячись на те, що приватизація 80-х років понад усе торкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона позначилася і на ролі держави в перерозподільних процесах. Проте при всіх складнощах вимірювання цих двох процесів ніякі кількісні розбіжності в конкретних даних за окремі роки не в змозі спростувати переважаючу тенденцію до зростання ролі державних фінансів в національних доходах і витратах практично всіх розвинених країн світу.

Показово наступне зіставлення. Якщо узяти планову економіку СРСР другої половини 80-х років як одну з найбільш одержавлених економік миру, то, але даним Держкомстату СРСР, в 1987 р. доходи державного бюджету всіх рівнів дорівнювали 52.7% ВНП. Цей рік узятий тому, що це перший рік офіційного підрахунку ВНП в радянській статистиці. Враховуючи, що для радянської економіки відмінності між ВВП і ВНП практично не було через відсутність зовнішніх і внутрішніх потоків капіталу, то правомірне зіставлення приведеної цифри з відношенням доходів бюджетів всіх рівнів до об'єму ВВП в розвинених західних країнах, дані про яке частково приведені. По цьому параметру і формі прояву ролі держави в перерозподільних процесах рівень СРСР вже тоді був досягнутий в Австрії, Італії, Нідерландах, Норвегії і Швеції. В 1995 р. таких країн стало ще більше за рахунок приєднання Бельгії і Франції. В середині 90-х років даний параметр був близький до радянського (другої половини 80-х років) в Канаді, Німеччині і Норвегії.

Звідси витікає, що розмір і частка державної власності у всьому національному багатстві країни не є основою і передумовою посилення ролі держави в перерозподільних процесах. Характерне для сучасного етапу державне втручання в економічні процеси, що посилюється, супроводжується або може супроводжуватися обмеженням ролі держави як власника національних ресурсів і колективного підприємця. Відмінності в переважаючому типі власності на вирішальні засоби виробництва (виробничі і трудові ресурси) не визначають прямо і безпосередньо ступінь і форми втручання держави в розподільні процеси в національній економіці. Іншими словами, поширене в недавньому минулому уявлення про те, що основою посилення державного втручання в економічне життя служить розширення державній власності, є помилковим.

В ході гострих дискусій 70-90-х років XX сторіччя про роль держави в економіці обговорювалося і питання про його перерозподільних функції, про ефективність, доцільність і критерії такого втручання. Багато хто неоліберали відзначали надмірність державного втручання в ці процеси. Частково її можна виразити в особливому показнику, який фіксує величину потоку податків, виплачуваних домогосподарствами, і стрічного потоку трансфертів домогосподарствам. Це явище одержало особливу назву, яка можна перевести як податкове переміщення, збовтування (fiscal churning).

В середньому в групі дані 17 країн ОЕСР цей надмірний перерозподільний фінансовий потік в середині 90-х років оцінювався вельми помітною величиною - 18% об'єму ВНП. При цьому, що цілком природно, він був вище там, де більше роль держави в перерозподілі національного доходу. Максимальних значень цей показник досягав в Швеції, де він перевищив 42% ВНП, мінімальних - в Австралії - 6.5% і США - 9%. Абсолютно виразно є видимою зворотна кореляція величини держвитрат у ВНП і показника надмірного перерозподілу національного доходу. Проілюструємо це на прикладі трьох країн, що займають крайні позиції у фіскальному перемішуванні.

Відношення державних витрат до ВНП в середині 90-х років склало в Швеції 68.3%

Австралії - 36.8, в США - 32.9% . Приведені дані показують той об'єм створюваного річного продукту (зміряний в поділі ВНП, який концентрується (мобілізується) державою, а потім перерозподіляється їм. Важливо відзначити, що ці два фінансові потоки - від домогосподарств до держави і від держави до домогосподарств - часто перетинаються, накладаючись один на одного.

Тобто податки, виплачувані домашніми господарствами, вилучаються державою, щоб потім частково повернутися до них же у вигляді трансфертів або субсидій. Таке перехресне взаємне фінансування платників податків і уряди досягає максимуму в Швеції. Тут в середині 90-х років величина фіскального перемішування дорівнювала половині всіх фінансових доходів держави. Антиподи Швеції - Австралія, де цей показник склав біля 18%, і США - 27% ВНП. Задамося питанням: чи вирішує така активність держави задачу вирівнювання доходів населення?

Інші дані про розподіл доходів груп населення в США і Швеції також не показують, що активна державна участь в перерозподілі національного доходу приводить до очікуваних результатів. Наприклад, на частку нижнього (найбіднішого) квинтиля населення Швеції і США доводяться відповідно 8 і 4.7% сукупних доходів населення країни, а на частку верхнього (багатющого) квинтиля - 37 і 42%. З цих даних видно, що економічний розрив між багатими і бідними в Швеції менше ніж в США. Але ця відмінність не така велика, якомога було б чекати виходячи з інтенсивності перерозподільних функцій урядів цих двох країн. Ще більш наочне порівняння Швеції і Австралії. При тому, що держава в Австралії ще менше бере участь в перерозподілі національного доходу, ніж в США, розривши в частках вказаних двох квинтилей населень Австралії і Швеції практично однаковий. Чи коштувало шведському уряду проявляти таку активність в перерозподільних процесах, якщо в Австралії і без того досягається практично той же результат?

Це, зокрема, послужило одній з причин нової хвилі критики надмірної участі держави в перерозподілі національного доходу, що не дає належного ефекту і в той же час обмежуючого суверенне право домашніх господарств самостійно вирішувати питання про використання значної частини свого доходу, що вилучається державою у вигляді податків.

Цікаво, що на подібні аргументи спиралася критика надмірного одержавлення економіки в епоху заходу соціалізму. При всій умовності прямого зіставлення економічних процесів в різних соціально-політичних системах можна затверджувати, що саме практика переконливо довела нездатність перерозподілу самого по собі успішно вирішувати задачі підвищення соціальної ефективності. Формально дане податкове перемішування в СРСР по своїх масштабах навряд чи поступалося шведському, а його результати виявилися просто плачевними на фоні соціально-економічних успіхів тієї ж Швеції. [№12, 69-73ст.]

Висновок

Інтерпретація приведених даних вимагає певної обережності. Достатньо підсумовувати всі соціальні статті витрат, щоб знайти слабкості цієї статистики. Проте при всіх її недоліках можна зробити певні висновки.

1. Одержавлення підприємницької діяльності має свої межі, які залежать від співвідношення ефективності підприємств двох секторів. Як всякі соціально-економічні процеси, цей процес також носить коливальний характер і є частиною адаптаційного механізму, який реагує на безліч зв'язаних чинників. Ми виділяємо один - ефективність підприємств двох секторів, хоча їх і багато. Тому з факту, що частка держави в підприємницькій діяльності нації в індустріально розвинених країнах Заходу за останні два десятиріччя знизилася, ще не витікає, що ми спостерігаємо принципово нову довготривалу тенденцію. Можливо, що ця невелика в історичному плані кореляція скоро зміниться на протилежну. Проте більш вірогідно, що цей перелом тенденції означає перехід соціально-економічної динаміки в новий довготривалий режим, параметри якого апріорно визначити неможливо.

2. Посилення перерозподільних функцій держави (тобто як споживача проведеного доходу) також має свої межі. Можна упевнено припустити, що вони вже майже досягнуті, про що свідчить досвід передової в цьому відношенні Швеції.

3. Наявність кількісних меж підприємницької і розподільної функцій сучасної держави означає, що основними важелями дії держави на економіку і в цілому на соціальні процеси все більш стають правові і інституційні, Про це свідчить досвід США і низки інших західних країн.

4. Кореляційний аналіз показує, чтс існує зворотна залежність між рівнем державного втручання в економіку в рівнем національного доходу на душу населення. Тут причиною виступає саме друга сторона даної залежності: чим вище ефективність економіки (і тим самим вище душові показники національного доходу), тим нижче ступінь державного втручання (в двох даних формах - державного підприємництва і перерозподілу проведеного доходу) в економіку. З цього може народитися спокуса поставити рівень економічного розвитку країни в залежність від ступеня державного втручання в економіку. Все ж таки, представляється, ця брехлива спокуса.

5. Дві розглянуті тут функції держави в економіці - продуктивна і розподільна можуть розвиватися різнонаправлено. Межі розбіжності не цілком з'ясовані. Гносеологічною перешкодою рішення проблеми є, по-перше, їх аналіз без урахування розвитку "інституційно-правової" функції держави, по-друге, відсутність кількісного виразу цієї третьої функції.

6. Поки важко оцінити дію на розглянуті явища подій осені 2001 р. Перші факти показують, що довготривала тенденція до посилення ролі держави в економічному житті, що спостерігалася раніше, залишається генеральною. Але форми і співвідношення різних форм такої участі держави в економічному житті націй і далі мінятимуться.

Список використаної літератури

 

1.  Закон України "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р.

2.  Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р.

3.  Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р.

4.  Закон України від 22 лютого 2000 р. "Про внесення змін до Закону України "Про підприємництво".

5.  Постанова Кабінету Міністрів України "Про вивчення економічних показників" // Зібрання постанов Уряду України. - 2004. - № 5.

6.  Балабанов Є.Т. «Економіка підприємств». - К.: „Махаон”, 2004.

7.  Бандурака О.М., Коробов Н.Л., Орлов П.І., Петрова К.Л. Ринкова економіка та її основні аспекти: Підручник. - К.: Либідь, 2002.

8.  Римак Г.М. Стратегія і тактика управління державними підприємствами. - К. „Основи”, 2004.

9.  Сімак В.М, Андрущенко В.Л. Структура державних підприємств. – Донецьк.: „Дніпро”, 2004.

10.   Суторміна В.М., Федосов В.М., Рязанова Н.С. Планування діяльності підприємства в ринкових умовах. К.: «Аспект», 2001, 431 ст.

11.  Томас П. Кармен, Альберт Р. Іноземний досвід реалізації державного господарства. - М.: «Інфра», 2004р., 511 ст.

12.   Фінанси / Під ред. В.М. Ширко. - Х.: «Економіка», 2004.