Економічний прибуток як чинник ринкової саморегуляції

Зміст

Вступ

1. Особливості саморегулювання ринку

2. Поняття та сутність економічного прибутку

3. Вплив прибутку на функціонування ринку

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

На нинішньому етапі універсальним механізмом координації iнтересiв економічних суб'єктів є ринок. Ринкові відносини опосередковують Поділ праці, поширюють iнформацiю, сприяють територiальному та галузевому перерозподiлові ресурсiв, очищують суспiльне виробництво вiд економiчно слабких одиниць. Узгодження iнтересiв здiйснюється з допомогою механiзму збору та передачi iнформацiї, який, за виразом Ф. Хайека, дає змогу використовувати "розсiяне та невидиме знання для формування надiндивiдуальних схем" [6, с. 30].

Феномен суспiльної ефективностi ринку як системи виробничих вiдносин випливає з двоякої природи товару. Оскiльки споживча вартiсть є носiєм мiнової вартостi, остiльки iндивiдуальний iнтерес до виробництва пов'язаний з iнтересом до виробництва споживчої вартостi, тобто задоволення потреб суспiльства. Ринок найкращим чином вiдповiдає базовiй потребi iндивiда - до максимiзацiї споживання для самовiдтворення. Оскiльки людина є суспiльною iстотою, вона змушена задовольняти свої потреби у вiдносинах з iншими людьми, тим самим сприяючи задоволенню їхнiх потреб. З точки зору Ф. Хайека, ринок вiдiграє координуючу i об'єднавчу роль як єдиний доступний спосiб отримувати iнформацiю, яка дає змогу iндивiдам бачити порiвняльнi переваги того чи iншого ресурсу, про якi він дає необхідне знання i які слугують потребам незнайомих їм людей. "Кожний iндивiд, - пише вчений, - стає ланкою в численних ланцюгах передачi, i по цих ланцюгах вiн отримує сигнали, якi дають змогу йому пристосовувати свої плани до обставин, яких вiн не знає" [6, с. 147]. Як результуюча сила, ринок використовує бiльше iнформацiї, нiж та, якою може володiти будь-який iндивiд. Тому людина, на думку Хайека, не може одержати повного знання, яке зробило б її господарем ситуацiї, вона повинна, скорiше, сприяти самодiї ринку, зрощувати необхiдне середовище.

Механiзм ринкового регулювання досить простий: на базi приватної власностi виникає вiдповiдна iєрархiя потреб до входження у певнi виробничi відносини, на поверхнi вона проявляється у виглядi попиту чи пропозицiї, при цьому iнтереси суб'єктів ринку узгоджуються з допомогою механiзму конкуренцiї. Найiстотнішою складовою ринкових вiдносин є передача iнформацiї, агентом якої виступають грошi.

Об'єктивнiсть i всеохоплюванiсть ринкових вiдносин, вiдображена теорiєю "невидимої руки" А. Смiта, часто зумовлює некритичне i позаiсторичне їх сприйняття, iдеалiзацiю ринкових вiдносин. На думку В. Рьопке, прибiчники ринкової економiки нададуть їй найгiршу послугу, не побачивши її обмежень та умов i не зробивши необхiдних висновкiв [5, с. 141]. Поряд з незаперечними позитивними якостями ринковi відносини мають низку суспiльно негативних аспектiв. Так, механiзм циклiчного оновлення є досить шкiдливим соцiально i з точки зору збереження ресурсiв. Конкуренцiя як механiзм узгодження iнтересiв може призводити і до їх руйнування. Визнаними є також притаманнi ринкові асоцiальнiсть, тенденцiя до монополiзацiї тощо. За висловом В. Ойкена, "носiї приватної влади здатнi усунути гарантоване право iнших на свободу" [2].

Взагалi значний вплив на дiю ринкових вiдносин здiйснюють позаекономiчнi чинники: окрiм полiтики i права - мораль, нацiональна свiдомiсть, релiгiя, культура, звичаї та вподобання. В. Рьопке зауважує, що ринок - лише одна з частин суспiльства, чиє iснування виправдане i можливе лише оскiльки це частина бiльшого, яке включає не лише економiку, але й фiлософiю, iсторiю тощо. Тобто ринковi відносини включають і певну сукупнiсть позаекономiчних вiдносин, якi в поточному планi можуть бути визначальними, хоча, як зазначалося, формуються виробничими вiдносинами. Тому проблеми вiдсутностi надбудовного середовища для ринкових вiдносин найчастiше трапляються при iмплантацiї вiдносин ззовнi, на неринковий грунт, який не має потрiбних для ринку надбудовних iнститутiв.

1. Особливості саморегулювання ринку

Про ринковий механізм Сміт писав як про "невидиму руку", що направляє дії розрізнених виробників і споживачів продукції. Кожний діє, переслідуючи свій особистий інтерес. Орієнтиром для неї є лише підвищення або зниження ціни. Однак у результаті розрізнених дій, заснованих на підпорядкуванні ціновому механізму, народжується певний порядок, і структура суспільного продукту в більшому або меншому ступені відповідає структурі суспільних потреб. "Невидима рука" - це деперсоніфікований, безособистісний ціновий механізм. Ринковий механізм із високим ступенем ефективності вирішує проблеми:

- виробництва необхідних споживачам товарів і послуг. Через ринок відбувається стихійне пристосування обсягів і структури виробництва до обсягу й структури суспільних потреб,

- ефективне використання ресурсів, ефективний розподіл факторів виробництва між різними галузями, тобто вирішується питання - що, як і в якій кількості робити,

- впроваджуються досягнення науково-технічного прогресу. На відміну від витратного, марнотратного характеру командно-адміністративної системи, у якій на превелику силу, повільно й болісно впроваджує досягнення науково-технічного прогресу, ринкова система прагне використати наявні ресурси найбільш ефективним образом. Виробник в умовах твердої конкурентної боротьби може зміцнити свої позиції, розширити ринки збуту, збільшити одержуваний прибуток головним чином шляхом зниження витрат, росту продуктивності праці, удосконалювання технічного рівня виробництва. Використовуючи останні досягнення науки й техніки, виробник одержує хоча й тимчасові, але вагомі переваги в конкурентній боротьбі за рахунок зниження індивідуальних витрат і одержання квазіренти. Командно-адміністративна система здійснює твердий централізований контроль за рівнем доходів, що неминуче породжує переважно зрівняльний розподіл, що не створює належних стимулів до праці.

- багато економістів вважають, що важливою перевагою ринкової економіки є те, що це саморегулююча система. Вона здатна ефективно функціонувати без прямого втручання держави. У цьому змісті ринкову економіку можна розглядати як досягнення людської цивілізації, як найбільш ефективну із всіх відомих дотепер форм організації суспільного виробництва.

Ринкова економіка є хоча динамічною, але недостатньо стабільною системою. Частина економістів не вважають ринкову систему саморегулюючою системою й визнають необхідність державного регулювання. Усередині самої ринкової системи відбуваються процеси, які можуть істотно послабити сили конкуренції, що веде за собою до негативних результатів:

1. По-перше, хоча із суспільної точки зору конкуренція більш ніж бажана, кожний окремий підприємець прагне позбутися від тих твердих обмежень, які вона накладає на нього. Це породжує тенденцію до таємних змов виробників, використанню держави у своїх інтересах і т.д.

2. По-друге, технічний прогрес, постійно втимульований ринковим механізмом, у багатьох галузях вимагає, із чисто технологічної точки зору, великомасштабного виробництва, що веде до збільшення розмірів фірм - як абсолютних, так і щодо розмірів ринку. Скорочення числа фірм і збільшення їхніх розмірів неминуче породжують тенденцію до монополізації ринку.

3. По-третє, до монополізації веде й сама логіка розвитку конкурентної боротьби, у ході якої одні виробники зміцнюють свої позиції, інші розоряються, більш сильні підкоряють собі й поглинають більш слабких. Так відбувається процес централізації виробництва й капіталу, що, у свою чергу, створює сприятливі умови для монополізації ринків.

У результаті проявляються негативні явища, які можна описати у формі дій «зовнішніх ефектів». Зовнішні ефекти являють собою витрати й вигоди, пов'язані з виробництвом або споживанням блага, але, що випадають на частку осіб, що не є учасниками даної ринкової угоди. Ці ефекти не знаходять на ринку адекватної грошової оцінки, оскільки вони спрямовані на третіх осіб і, отже, ніяк не відбиваються в ціні цього блага.

Існують негативні зовнішні ефекти й позитивні зовнішні ефекти.

Ринок зіштовхується й із проблемою позитивних зовнішніх ефектів, коли виробництво або споживання якого-небудь блага породжують некомпенсовані вигоди в третьої сторони. Негативні виникають у тому випадку, коли виробництво або споживання якого-небудь блага породжують некомпенсовані витрати в третьої сторони. Ринок загострює проблему соціальної нерівності, породжує значну диференціацію доходів, майнове розшарування населення.

Отже, важливою перевагою ринкової економіки (як вважає частина економістів) є те, що це саморегулююча система, тобто самостійно приходить у стан рівноваги. Вона здатна ефективно функціонувати без прямого втручання держави. Саму рівновагу в економіці слід розуміти не статично (як незмінну й фіксовану), а динамічно. Вона теж змінюється під впливом різних обставин, така рівновага розглядається як спонтанний порядок, що виникає в ринковій системі в результаті взаємодії попиту та пропозиції.

Сучасна ринкова система краще, ніж інші, пристосована до використання досягнень науково-технічного прогресу, інтенсифікації виробництва й, в остаточному підсумку, повному задоволенню потреб суспільства. Лежачий у її основі ринок виявив свою перевагу у використанні спонукальних стимулів до високоефективної господарської діяльності.

Ринок має й негативні сторони. Він не в змозі забезпечити ефективне рішення ряду стратегічних завдань розвитку економіки, соціальних проблем. Ринку, наданому самому собі, властива анархічність і стихійність, що приводять до економічних втрат і зниження ефективності господарювання. Ринок загострює проблему соціальної нерівності, породжує значну диференціацію доходів, майнове розшарування населення.

2. Поняття та сутність економічного прибутку

Зворотним боком витрат виробництва є прибуток. Він тим більший, чим менші витрати виробництва, і навпаки. Кількісно прибуток - це різниця між доходом від реалізації продукції та сукупними витратами на її виробництво.

За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход - виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу - додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який набуває форми прибутку.

В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.

А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге - як результат функціонування капіталу.

Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка, зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

За К. Марксом, прибуток - це перетворена форма додаткової вартості. Додаткова вартість m - це функція змінного капіталу, який авансується на робочу силу.

Прибуток Р - це функція авансованого капіталу: Р = f(с + V), де с - капітал, авансований на купівлю засобів виробництва.

Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

Критикуючи теорію факторів виробництва, К. Маркс обгрунтував положення, що нову, збільшену вартість створює жива праця. Однак при цьому він показав, що продуктивність праці залежить від технологічної оснащеності праці, родючості, розташування земельних угідь тощо. Разом з оснащеністю праці та родючістю землі, зростає якість праці, отже, за одиницю часу створюється більша вартість. Так капітал і земля сприяють створенню більшої вартості.

Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

Мр=рК

де Мp - маса прибутку; р - норма прибутку; Кa - розмір авансованого капіталу.

Щодо прибутковості, доходності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал (відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу), по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва (собівартість) для виготовлення цієї кількості продукції (відсоткове відношення прибутку до собівартості).

Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р - це різниця між ціною і собівартістю, Кa - авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою:

р=Р/К*100.

Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було й ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів. Оскільки ціна фактично розглядалась як адміністративний норматив, то прибуток був продуктом нормування. До початку 60-х років панувала думка, що в ціну достатньо закласти рентабельність як відношення прибутку до собівартості на рівні 4-5 відсотків. Згідно з цим здійснювалось ціноутворення на практиці. У 60-і роки в централізовану ціну почали закладати рентабельність до 15 відсотків.

В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва, критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність використання всього капіталу, ступінь його зростання.

У такому випадку прибуток виступає не тільки як надлишок над витратами, а і як приріст авансованої вартості, тобто відображає процес створення нової вартості.

  3. Вплив прибутку на функціонування ринку

Оскільки в розвиненому ринковому середовищі наявна потужна система саморегуляції, існує небезпека надмiрного регулювання, за якого державнi заходи вiдiграватимуть гальмуючу i деформуючу роль, спотворюючи розподiл ресурсiв, розрив зв'язкiв i порушення механiзмiв передачi iнформацiї. Найбiльш легко i найменш передбачувано реагує на державне втручання мотивацiйна система, в якiй, зокрема, може виникати iнтерес до усунення iснуючої держави як iстотної перешкоди. З iншого боку, японськими науковцями розвинено теорiю "рентної" активностi, яка полягає в завоюваннi привiлеїв вiд державних органiв на шкоду максимiзацiї прибутку [1]. Це, безумовно, руйнує стимули до ефективної працi, але при вмiлому застосуванні можна викликати загальнонародний iнтерес.

Значна частина представникiв захiдної економiчної думки виходить з позицiй взаємозалежностi держави i ринку. Так, А. Окунь вважає, що державi потрiбен ринок як засiб пiдтримки, але водночас вона виступає його противагою. Як засiб пiдтримки, ринок фiнансує державну дiяльнiсть, з iншого боку, капiталiзм iснує лише тому, що уряд уповноважує вiдправлення мiльйонiв сигналiв "застереження", забороняє деяким громадянам чинити речi, якi вони б хотiли. Без держави як реферi гра ринкових чинникiв була б неможливою. "Якби нашою метою дiйсно була б максимiзацiя свободи в смислi мiнiмуму примусу з боку держави, якби ми справді хотiли б "laissez-faire", ми скорiше мали б звалище хаосу, нiж ринкову економiчну активнiсть" [7, с. 634]. Дж. Б'юкенен у своїй "Конституцiї економiчної полiтики" [5] навіть виводить будь-яку активнiсть держави в економiчних ринкових термiнах прибуткiв, витрат, продуктивностi тощо. Такий погляд набув певної популярності i серед науковцiв СНД [7]. На нашу думку, незважаючи на взаємозалежнiсть полiтики й економiки, часто їхні вiдносини лежать значно глибше i не можуть бути охопленi суто економiчними термiнами, хоча у сферi економiчної полiтики застосування таких термiнiв видається виправданим.

На сучасному етапi розвиток продуктивних сил пов'язаний з таким рiвнем усуспiльнення виробництва, за якого ринкова координацiя економiчних процесiв виявляється недостатньою. Тому одним з провiдних чинникiв процесу вiдтворення стає економiчна дiяльнiсть держави. Рiч у тiм, що пiдвищення усуспiльнення виробництва вiддзеркалюється в зростаннi кiлькостi рiзноспрямованих iнтересiв, якi потребують оперативного узгодження, причому вони дедалі частіше виходять зі сфери власне економiки, а отже, з-пiд впливу ринкових законiв. Основна мета держави - саме узгодження iнтересiв, iнколи - i за рахунок обмеження дiї законiв ринку. В свiтлi цього постає серйозна суперечнiсть державного регулювання ринкової економiки - дiалектичне спiввiдношення необхiдностi пiдтримки ринкових вiдносин - i водночас їх обмеження.

Сьогоднi лише держава може взяти на себе врахування всього комплексу чинникiв розвитку цивiлiзацiї. При цьому її стратегiя полягає в забезпеченнi адекватностi системи суспiльних вiдносин потребам соцiально-економiчного розвитку, тактика - в поточному узгодженнi iнтересiв рiзних груп населення, економiчних суб'єктiв та iн., тобто забезпеченнi єдності ринку як запоруки згуртованості суспiльства. Слід зазначити, що в досконалому ринковому середовищi тактичнi завдання перекладаються здебільшого на самодiю об'єктивних законiв, i держава має змогу зосередити зусилля на вирiшеннi стратегiчних проблем.

Науково-технiчний прогрес, змiна мiсця людини у виробництвi i зростання частки розумової працi, яка потребує пiдвищення освiтнього рiвня й iндивiдуальної свободи, зростання загальної ефективностi суспiльного виробництва та послаблення безпосередньої залежностi людства вiд природних умов в останнi десятирiччя пiдвищили роль позаекономiчних чинникiв суспiльно-економiчного прогресу. Серед них - полiтична ситуацiя в країнi, регiонi i свiтi, мiждержавнi угоди, стан правової системи, особливостi соцiокультурного середовища, панiвна iдеологiя, система цiнностей i мотивацiї тощо. Не менш відчутно позначаються в цей час обмеженiсть природних ресурсiв та екологiчнi обмеження.

Складнiсть становища полягає в тому, що врахування цих чинників має здійснюватися на базі наявного економічного потенціалу. Отже, на порядок денний виходить максимiзацiя використання останнього, i, таким чином, традицiйнi заходи державної економiчної полiтики мають сьогоднi розглядатися як складовi загальноцивiлiзацiйного процесу. Вiдповiдно, значно розширюється поле рiзноспрямованих iнтересiв, якi пiдлягають свiдомому узгодженню засобами державної полiтики. Для скеровування цих iнтересiв у напрямі, перспективному для суспiльства в цiлому, необхiдна зважена i комплексна державна полiтика, яка охоплювала б усi ланки суспiльно-економiчної системи, забезпечуючи органiчний зв'язок продуктивних сил, виробничих вiдносин та надбудови як механiзм поступу цивiлiзацiї.

В. Ойкен ще наприкiнцi 40-х років видiляв чотири головнi помилки у державному регулюваннi економiки XX ст. Це - замiна точного економiчного розрахунку загальними оцiнками, неузгодженiсть окремих заходiв мiж собою, вiдсутнiсть перевiрки дiєвостi вжитих заходiв та неврахування недосконалостi системи цiн. На думку Ойкена, iдею комплексного господарського порядку заступили iдеї власностi, органiзацiї працi на пiдприємствi та повної зайнятостi. Кожний господарсько-полiтичний акт має оцiнюватися за трьома критерiями: як вiн вплине на трансформацiю господарського порядку (тенденцiя); який його безпосереднiй вплив, як тенденцiя та вплив змiнять iншi порядки (державний, правовий тощо). За словами В. Ойкена, "лише економiчна полiтика, у межах якої усi акти орiєнтуються на спiльне рiшення, може отримати бiльший ступiнь свободи вiдносно iсторичної тенденцiї".

На думку колишнього мiнiстра транспорту Японiї Ш. Iсiхари, нинiшню епоху характеризує конфлiкт мiж лiберально-капiталiстичною епохою, що вiдступає, i наступаючою державно-корпоративною епохою. Суть державно-корпоративного господарського механiзму полягає в тому, що стратегiчною метою стає максимiзацiя суспiльного продукту в цiлому, для чого здiйснюються потужнi перерозподiльчi процеси, спрямованi на пiдпорядкування зусиль окремих ланок вiдтворювальної системи завданню пiдвищення кiнцевих результатiв та скорочення суспiльних витрат. Головним засобом здiйснення такої стратегiї є вдосконалення i розширення планування народногосподарських зв'язків, органiчне їх включення в ринкову систему. Ще в серединi 80-х колишнiй вiце-президент компанiї "Форд", президент компанiї "Крайслер" Лi Якокка заявив: "У нас не буде прогресу, якщо ми не вiдмовимося вiд безглуздої думки, наче будь-яке планування в масштабi країни є наступом на капiталiстичну систему" [11, с. 57].

В умовах сучасної ринкової економiки народногосподарський план виконує чимало взаємопов'язаних завдань. По-перше, вiн показує основнi напрями економiчної полiтики уряду, на яку орiєнтуватимуться усi державнi органи при розробцi своїх заходiв; по-друге, план аналiзує наявнi проблеми i розробляє стратегiю їх подолання; по-третє, план дає орiєнтири ринковим суб'єктам, якi формують вiдповiдно стратегiю своїх дiй; по-четверте, координує iнтереси рiзних суспiльних груп в напрямі досягнення суспiльно визнаної мети. Загальнонацiональний план передбачає досконалу систему реалiзацiї державної влади, а також, певним чином - менталiтет, який не сприймає такi засоби, як обмеження свободи особистостi. Тому у багатьох країнах розробляють також регiональнi, галузевi плани, програми тощо.

Будучи основним чинником забезпечення збалансованого самовiдтворення суспiльно-економiчної системи, державна економiчна полiтика водночас є важливим фактором економiчної безпеки, елементом нацiональної безпеки держави. Економiчна безпека держави складається з ефективного виробничого потенцiалу i сукупностi дiєвих вiдносин щодо його застосування з метою стабiльного розширеного вiдтворення головних соцiально-економiчних параметрiв. Елементи економiчної безпеки можна подiлити на матерiальнi i нематерiальнi, тобто такi, що лежать у сферi суспiльних вiдносин.

Висновки

Зростання прибутку забезпечується насамперед через зниження собівартості продукції. На собівартість продукції впливають продуктивність праці, економія матеріалів і сировини, рівень накладних (постійних) витрат. Собівартість залежить також від обсягу реалізованої продукції. Саме тут виявляються результати маркетингової діяльності підприємства.

Західні вчені-економісти, виходячи з концепції граничних витрат, вивчають можливості отримання максимального прибутку з найменшими витратами в умовах досконалої конкуренції, монополії, олігополії тощо. Так, в умовах досконалої конкуренції максимальний рівень прибутку досягається при виробництві такої кількості продукту, яка забезпечує однаковий граничний доход і граничні витрати.

В економіці України є специфічні фактори, що впливають на рівень прибутку. Передусім це високий ступінь монополізму: близько 96 відсотків засобів виробництва в промисловості на початок 90-х років належали державі. Формування ринкового середовища та відповідне антимонопольне законодавство мають подолати зумовлені цим негативні явища. Чинником підвищення норми прибутку все більше має виступати продуктивність праці.

 
Список використаної літератури

1.  Кучерявенко І.А. Макроекономіка: Практикум: Навчальний посібник. – Київ: Вікар, 2003. – 240 с.

2.  Макроекономіка: Підручник/А.Г. Савченко, Г.О. Пухтаевич, О. М. Тітьонко. – К.: "Либідь", 1999. – 288 с.

3.  Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 656 с.

4.  Небава М.І. Теорія макроекономіки: навчальний посібник. – Київ.: Слово, 2003. – 536 с.

5.  Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Відп. ред. Г.Н. Климко. – 4-те вид., перероб. і доп. – К.: Знання-Прес, 2002. – 615 с.

6.  Панчишин С.М. Макроекономіка: Навчальний посібник для студентів вузів. – К.: "Либідь", 2001. – 614 с.

7.  Самуельсон П. Економiка. - Львiв : Свiт, 1993. - 495 с.

8.  Солонінко К.С. Макроекономіка: Курс лекцій. – Житомир: 2000. – 419 с.

9.  Старченко В.Д. Макроекономіка: (опорний конспект лекцій). – К.: Вид-во "Європейського університету", 2000. – 103 с.

10.  Фельдерер, Бернард. Макроекономіка і нова макроекономіка = Macroeconomic: Підручник. – К.: "Либідь" - "Нічлава", 1998. – 464 с.