Процес становлення української бібліографії

ЗМІСТ

 

ВСТУП

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ

2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

2.1 Перші бібліографії

2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні

2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції

2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.

2.5 Концептуальний розвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі

3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

 

Актуальність теми. У незалежній Українській державі розвиток історичної думки характеризується переосмисленням наукових концепцій, усуненням стереотипів, новою інтерпретацією фактів, дослідженням маловідомих та замовчуваних подій минулого. У цьому контексті вагомого значення набувають бібліографічні студії, які є джерелом інформації з історичної тематики.

Упродовж останніх років, коли стали доступними фонди вітчизняних та іноземних архівів, бібліотек, товариств і наукових закладів, з’явилась можливість поглибленого вивчення основних етапів формування української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р. Переосмислення в сучасних умовах бібліографічної спадщини з політично незаангажованих позицій вимагає глибокого аналізу і систематизації її надбань з метою повного і цілісного відтворення процесу історичного розвитку нашої держави. Незважаючи на наявність певної кількості бібліографічних праць, все ще відсутні загальні дослідження, присвячені становленню української історичної бібліографії. Сучасний стан вивчення історії історичної бібліографії вимагає проведення комплексного систематизованого дослідження, аналізу бібліографічної діяльності наукових товариств і спеціальних осередків, творчої спадщини українських вчених з сучасних методологічних позицій. Ці особливості розвитку історичної бібліографії даного періоду й обумовили вибір теми дослідження.

Об’єктом дослідження стала українська бібліографія та видатні бібліографознавці.

Предмет роботи – вивчення діяльності наукових товариств, державних установ, спеціальних осередків, бібліотек, окремих учених і бібліографів зі створення української бібліографічної справи.

Мета роботи – на основі вивчення і аналізу опублікованих матеріалів відтворити процес становлення української бібліографії та вклад відомих бібліографознавців, наукових товариств, бібліографічних осередків та учених в розвиток бібліотечної справи в Україні.

Завданням праці є дослідити:

–стан наукового вивчення проблеми та джерелознавчу базу роботи;

–основні етапи становлення та особливості розвитку української бібліографічної справи., її залежність від конкретнихполітичних умов та суспільної думки;

– основні закономірності формування історико–бібліографічної думки та її місце у загальному контексті української історичної науки;

–особливості розвитку різних видів бібліографічних досліджень на кожному історичному етапі;

–внесок бібліографознавців, наукових товариств, спеціальних осередків, бібліотек, українських учених і діячів еміграції у розвиток бібліографії.

Методологічними засадами написання роботи слугували принципи історизму, наукової об’єктивності, системності та послідовності у поданні бібліографічного матеріалу.

1. ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ ЗАРОДЖЕННЯ НАУКОВИХ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОГРАФІЇ

Упродовж останніх десятиліть в українській історіографії у зв’язку з формуванням державницького підходу до вивчення історії України зросла потреба у бібліографічних працях, як одних з основних джерел її поглибленого дослідження. З огляду на дослідницькі завдання та наявні джерела, які стосуються розвитку української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.–1939 р, усі наукові публікації можна поділити на три основні групи: тогочасного періоду, радянської доби після 1939 р., часів незалежної України [11; 86].

Дослідження першої групи можна розділити на праці двох основних хронологічних періодів (кінець XIX ст.–1917 р. і 1918–1939 рр.). Серед досліджень першого періоду переважають огляди історичної літератури переважно описового характеру (І.Линниченка, М.Грушевського, І.Франка, І.Калиновича, М.Кордуби та ін.) і публікації, які поєднували наукові студії та аналіз виданих праць (І.Кревецького, В.Іконнікова, Д.Дорошенка та ін.).

Упродовж 1918–1939 рр. розвиток історико–бібліографічних досліджень в радянській Україні, західноукраїнських землях та еміграції мав свої особливості. В радянській Україні відкриття бібліографічних і книгознавчих закладів, наукових товариств, бібліотек активізувало дослідження теоретико–методологічних питань. Вивчення загальнотеоретичних проблем становлення української історичної бібліографії проводилось переважно в трьох напрямках: визначення її суспільної ролі, завдань та основних напрямків розвитку, розробка питань класифікації її видів як важливого засобу створення методів бібліографування літератури, організація бібліографічної справи на планових засадах за допомогою координування діяльності багатьох закладів і бібліотек. Розробці цих проблем були присвячені праці С.Рубінштейна, М.Ясинського, Ю.Меженка, Ф.Максименка, М.Годкевича, С.Єфремова та ін..

В Західній Україні у період між Першою і Другою світовими війнами над дослідженням історії історичної бібліографії працювали І.Крип’якевич, М.Андрусяк, І.Свєнціцький, І.Кревецький, М.Кордуба, О.Назарук та ін. В їхніх працях простежується перехід від нагромадження та реєстрації виявленого матеріалу до досліджень, в яких проведено детальний аналіз бібліографічних публікацій з узагальненнями та висновками. Окрім того, розробці теорії бібліографії, нових методик бібліографування літератури, дослідженню маловідомих книжкових колекцій приділяли значну увагу І.Крип’якевич, І.Огієнко, Б.Барвінський та ін.

Дослідженням історії, теорії, методології бібліографії та книгознавства у тогочасний період займались представники української культурно-наукової еміграції (П.Зленко, С.Наріжний, Л.Биковський, Д.Дорошенко, П.Богацький, С.Сірополко, З.Кузеля) в Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах. Характерною особливістю діяльності української діаспори було глибоке усвідомлення історичної необхідності проведення бібліографічних досліджень, які ґрунтувались на засадах державницької орієнтації без притаманної радянській бібліографії надмірної ідеологізації.

В радянській Україні після 1939 р. історична бібліографія розвивались у чотирьох основних напрямках. До першого напрямку належать історико–бібліографічні дослідження, які входили до складу загальних праць І.Корнєйчика, Д.Тараманова, Ф.Сарани та ін..

До другого напрямку можна віднести низку окремих досліджень (І.Крип’якевича, С.Сороковської, Ф.Максименка та ін.), в яких відтворена історія і окреслені основні завдання розвитку історичної бібліографії [51; 31].

Бібліографічну діяльність творців української історичної бібліографії (Я.Головацького, І.Калиновича, І.О.Левицького, С.Маслова, Ю.Меженка, М.Петрова, І.Франка, М.Ясинського та ін.) підсумували в своїх монографіях М.Гуменюк і Н.Королевич.

Окремий напрямок становлять дослідження О.Молодчикова, С.Сороковської, Н.Шеліхової та інших авторів, присвячені узагальненню досягнень бібліографії української історичної бібліографії.

В незалежній Українській державі сучасна історична бібліографія охоплює низку праць, в яких розглядаються різноманітні аспекти її розвитку з кінця XIX ст. до 1939 р. Особливе місце поміж досліджень займають праці загального характеру (Л.Ільницької, Б.Грановського та ін.), в яких відображено як літературу, так і бібліографічні посібники з історичної тематики .

Багатоплановим за змістом джерелом вивчення культурної спадщини українського народу стали сучасні історико-бібліографічні дослідження змісту тогочасних періодичних видань, виданих в Західній Україні та еміграції (О.Вішки, М.Савки, В.Габора, М.Галушки, М.Мартинюка, І.Мілясевич, М.Романюка, В.Майхера та ін.). В результаті аналізу праць цих авторів було встановлено, що періодичні видання систематично друкували на своїх сторінках покажчики, огляди літератури, рецензії, відгуки, поточну бібліографічну інформацію. Більшість цих студій були опубліковані Науково-дослідним центром періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України.

Помітну роль у розвитку історичної бібліографії відіграють праці М.Вальо, Я.Дашкевича, М.Кріля, В.Передирій та інших дослідників, в яких узагальнено бібліографічну діяльність окремих вчених тогочасного періоду.

Маловідомий матеріал, присвячений бібліографічній діяльності наукових товариств, спеціальних осередків, історії книги, зібраний у працях С.Зворського, Т.Ківшар, Н.Кушнаренка, В.Чорній та ін. Зокрема, Т.Ківшар вивчала українську книгу в історичному аспекті, С.Зворський – видання товариств “Просвіта” Галичини за 1868–1938 рр., В.Чорній – діяльність українських товариств бібліофілів у Львові та прихильників книги у Празі.

Отже огляд наукової літератури свідчить про те, що в українській історичній бібліографії немає комплексних монографічних праць, присвячених дослідженню процесу її становлення і розвитку з кінця ХІХ ст. до 1939 р. Натомість є чимало робіт лише дотичних до даної проблеми.

У розвитку інформаційної інфраструктури держави вагому роль відіграє ретроспективна національна бібліографія, що спрямована на забезпечення відображення історичного здобутку нації через систему інформаційно-бібліографічних видань [28; 18].

Значення ретроспективної національної бібліографії не обмежується величезними пошуковими можливостями, які визначають її як універсальну основу функціонування та розвитку різноманітних ділянок бібліотечно-бібліографічної діяльності. Вона виконує важливу наукову й культурно-історичну функцію. Удосконалюючи інформаційно-бібліографічне забезпечення аграрної галузі України та розкриваючи документно-інформаційний потенціал, ДНСГБ УААН разом з провадженням нових інформаційних технологій зосередила свою увагу на створенні репертуару "Українська сільськогосподарська книга у фондах ДНСГБ УААН". Вже вийшло з друку 5 науково-бібліографічних покажчиків, що включають видання 1868-1935 рр.

Формулювання основних критеріїв поняття "українська книга" на сьогодні має найбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням "Покажчика нової української літератури" (1883 р.). До свого покажчика він включив літературу переважно українською мовою, що була надрукована будь-де з того часу, коли "наша словесність обернулася до щиро народної мови", а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою. У східних та центральних регіонах України бібліографічна діяльність розвивалася у тяжких умовах через постійні урядові переслідування україномовних видань. Так, у 1880 році при обсязі біля 350 видань на рік у Києві лише 3 книжки було надруковано українською мовою [1].

На початок XX ст. з'являються перші спроби визначення поняття "українська книга" для періоду середньовіччя у працях дослідників стародруків Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького, які заклали основи української бібліографії стародрукованих книг [6; 26].

Наступний етап у розвитку бібліографії української книги пов'язаний з періодом української революції 1917-1921 рр. За Центральної Ради, у період, коли українська інтелігенція була захоплена ідеєю заснування незалежної національної держави та створення відповідних державних органів, у Бібліотечно-архівному відділі під керівництвом О.М. Грушевського розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. У 20-х роках над репертуаром українознавчої книги плідно працювали науковці Українського науково-дослідного інституту книгознавства під керівництвом Ю.О. Меженка. Серед видань "Труди УНІК" найґрунтовнішими можна назвати: " Українська книга XVI-XVII-XVIII ст."; Шпілевич В.В. "Бібліографія української літератури та літературознавства за 1928 рік", Ігнатенко В.А. "Бібліографія української преси 1816-1919". Аналіз наукової та видавничої діяльності за матеріалами архівного фонду УНІКу дає змогу стверджувати важливість розробок бібліографічної тематики та створення свого власного фонду "україніка". Власне, у 20-і роки й були закладені підвалини понять "україніка", "українська книга", "національна бібліографія". Питання національної книги періоду нової та новітньої історії і бібліографічного репертуару розроблялися відомими бібліографами — Ю. Меженком, Ф. Максименком, М. Сагардою, М. Ясинським, М. Гуменюком; а методологічні аспекти репертуару української книги XVI-XVIII ст. — С. Масловим. Отже, дискусії стосовно поняття "українська книга" зародилися у середині 20-х років, які були бурхливим періодом національного відродження в історії України. У ті роки з'явилася велика кількість вільно використовуваних термінів стосовно визначення національної ознаки української книги — "національна книга", "репертуар української книги", "національна бібліографія", "бібліографічна україніка", "державний друк". Це спричинило дискусії про зміст цих термінів та спроби їхнього розмежування, які й досі тривають у колі бібліографів [2; 17].

Меженко Ю. в 1945 році відновив роботу зі створення репертуару української книги. За його ініціативи на спеціальній нараді в ВБУ були обговорені теоретичні та науково-практичні питання репертуару української книги, але все це було призупинено у зв'язку з ідеологічними заборонами працювати над національною тематикою.

Питання про загальну концепцію україніки було порушене на Першому конгресі Міжнародної асоціації україністів (вересень 1990). Археологічна комісія, а згодом і Інститут української археографії (нині Інститут Української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України — ІУА взяли безпосередню участь у напрацюванні концепції архівної і рукописної україніки. Проект був доопрацьований редколегією (В. Ульяновський (ІУА), Л. Дубровіна (ЦНБ), К. Новохатський (Головархів України), обговорений і затверджений на спільному засіданні дирекції ІУА та Інституту сходознавства НАН України.

Учасники конгресу відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття "україніка" як суто зарубіжних видань про Україну. Йдеться про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших державах — про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але які зробили значний внесок у світову культуру. Це найзагальніший принцип [8; 14].

У поняття "україніка" ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічну інформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фонду копій архівних історичних матеріалів — нагромадження масивів первинної інформації і накопичення масиву вторинної. Україніка повинна концентрувати в собі масив первинної інформації (оригінали документів чи їхні копії), а також масив вторинної інформації (систему картотек, каталогів, реєстрів, путівників, довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію).

 
2. БІБЛІОГРАФОЗНАВЦІ ТА РОЗВИТОК БІБЛІОТЕЧИХ ТЕХНОЛОГІЙ В УКРАЇНІ

 

2.1 Перші бібліографії

Як неможливо достеменно нині встановити автора першого в історії людства, наприклад, вірша про кохання чи ліричної пісні, так, мабуть, ніколи вже не дізнаємось про творця першої книги. Очевидним бачиться інше: разом з появою книг їх творці, хотіли вони того чи ні, ставали одночасно „першобібліографами”, адже поява їх творінь породжувала потребу фіксувати, робити найпростіший їх облік. Звичайно, шлях від такого первісного переліку до сучасної наукової бібліографії такий самий, як від найпростіших письмен до сучасної літератури.

Бібліографія як наука зародилася ще у стародавньому світі. Спочатку термін „бібліографія” означав книгописання (переписування книг), згодом – опис книг. Це було зумовлено розвитком культури, появою великої кількості рукописних, а згодом і друкованих книг. Так, відомі бібліографічні таблиці, складені під керівництвом Каллімаха (ІІІ ст. до н.е.). В Європі першою друкованою бібліографічною працею є „Книга про церковних письменників” (1494 р.) Йоганна Триттенхеймського. Найзначнішою для свого часу була чотиритомна праця швейцарського вченого К. Гесснера „Загальна бібліотека”, видана 1545—1555 рр. в Цюріху [5; 47].

На території України найдавнішими були бібліотеки Софійського собору в Києві (1037 р.) та Києво-Печерської лаври (ХІ ст.), звідки й тягнуться перші паростки бібліографії як окремої галузі. Згодом вони отримують розвиток у книгозбірнях Києво-Могилянської колегії (XVII ст.), Львівського, Київського, Чернігівського, Луцького, Острозького та інших братств (XVI—XVII ст.).

Якщо спочатку опис книг був справою окремих бібліографів-ентузіастів, то згодом почали виникати бібліографічні товариства. Однією з причин цього був своєрідний інтелектуально-інформаційний спалах, що мав місце у ХІХ—на початку ХХ ст., збільшення накладів книг, наслідком – розвиток бібліографічної науки. Так, 1909 р. у Львові при науковому товаристві імені Шевченка організовано Бібліографічну комісію (1934 –1939 рр. – Бібліологічна комісія) на чолі з І. Левицьким. Її почесним членом був І.Франко, членами – М. Возняк, В.Гнатюк, Ф. Колесса, М.Комаров та інші. Видано 7 томів „Матеріалів української бібліографії” (зокрема, праця І.Левицького „Українська бібліографія Австро-Угорщини (1909 – 1911 рр.), покажчики творів І.Франка, українських перекладів творів Й.В.Гете, покажчик з історії України І.Калиновича та інші). На півдні України при Новоросійському університеті діяло Одеське бібліографічне товариство (1911—1919 рр.) на чолі з істориком І.Лінниченком, яке видавало „Известия Одесского библиографического общества” (1911—1916 рр.), де друкувалися бібліографічні покажчики краєзнавчого характеру, історико-літературні матеріали про Г.Сковороду, І.Гончарова, Ж.Ж.Руссо, Сервантеса.

Багато уваги питанням бібліографії приділяли І.Франко, М.Павлик, Б.Грінченко, О.Лазаревський та інші.

Оскільки тема цієї роботи пов’язана із дослідженням багатющої культурної спадщини Бережанського краю як складової частини Галичини, а це — земля великих літературних традицій і видатних представників красного письменства, то значне місце буде надане саме бібліографії літературній [33; 84].

Як самостійна галузь бібліографічної діяльності вона почала розвиватися у ХІХ ст. і пов’язана із становленням нової української літератури. Першими бібліографічними публікаціями були надрукований Маркіяном Шашкевичем в альманасі „Русалка Дністровая” (1837 р.) перелік творів українських письменників, фольклорних збірок, критико-бібліографічний огляд публікацій українських народних пісень та фольклористичних досліджень у „Литературных прибавлених к „Русскому инвалиду” на 1837 год.”

У 50—60-і рр. ХІХ ст. у зв’язку з пожвавленням національно-культурної діяльності в Україні посилюється інтерес до бібліографічної галузі. З’являються персональні покажчики, присвячені життю і творчості Г.Сковороди, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основя’ненка та ін., перші спроби регулярної поточної інформації про нові явища української літератури (річні критично-бібліографічні огляди М.Максимовича, М.Костомарова, І.Вагилевича, О. Лазаревського, П.Єфименка, І.Франка, М.Комарова). Важливу роль у розвитку української літературної бібліографії ХІХ ст. відіграли журнали „Основа”, „Молот”, „Житє і слово”, „Народ”, „Літературно-науковий вісник”, а також альманах „Рада”. В розвиток української літературної бібліографії значний внесок зробили І.Франко, М.Павлик, І.Левицький, Б.Грінченко, С.Пономарьов та ін. Подією стали покажчики М.Комарова „Бібліографічний покажчик нової української літератури” (1883 р.), „Т.Г.Шевченко в літературі та мистецтві” (1903 р.), „Українська драматургія” (1906 р.), фундаментальна праця І.Левицького „Галицько-руська бібліографія ХІХ століття” (тт. 1-2, 1888—1895 рр.) та ін. [46; 4]

 

2.2 Бібліографознавці та формування історичної бібліографії в радянській Україні

Вирішальне значення упродовж 1918–1939 рр. набула організація державної бібліографії. Видання літописів Головної книжкової палати в Києві розширило інформаційну базу історичної науки, активізувало довідково-бібліографічну роботу в бібліотеках. Характерною особливістю розвитку історико-бібліографічних досліджень в радянській Україні було встановлення тісних зв’язків із запитами науки, активна участь учених в організації бібліографічної роботи і підготовці покажчиків. У проведенні історико-бібліографічних досліджень брали активну участь Д.Багалій, П.Тутковський, М.Птуха, А.Кримський, С.Маслов, Ф.Максименко та ін. Зокрема, повнотою охоплення матеріалу відзначалися покажчики Ф.Максименка (“Матеріали до краєзнавчої бібліографії України. 1847–1929”), В.Ігнатієнка (“Бібліографія української преси 1816–1916”), В.Кордта “Чужоземні подорожі по східній Європі до 1700 р.”) та ін.

В 20-х роках XX ст. з ініціативи відомих українських вчених та бібліографів (Ю.Меженка, М.Годкевича, С.Маслова, М.Сагарди, С.Єфремова, Ф.Максименка, М.Ясинського) були засновані провідні наукові заклади і бібліотеки, які організували видання бібліографічних праць, книгознавчої періодики, розширюючи тим самим дослідницьку базу історичної науки. Зокрема, були створені Всенародна (Національна) бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) (1918), Головна книжкова палата у Києві (1919) як центр державної бібліографії, Український науковий інститут книгознавства (1922), Українське бібліографічне товариство в Одесі (1925), Державна історична бібліотека УРСР в Києві (1939) тощо [35; 25].

Пленум Бібліографічної комісії при ВУАН 11–14 квітня 1927 р. відзначив, що одним з основних завдань національної бібліографії в радянській Україні стало укладання вичерпного українського бібліографічного репертуару (УБР). Він розглядався як джерелознавча база подальшої дослідницької роботи в усіх галузях знань. Потребу створення УБР обґрунтував Ю.Меженко.

У тогочасний період широко розгорнулась поточна і ретроспективна бібліографічна інформація з історичної тематики на сторінках періодичних видань (“Книгар”, “Бібліологічні вісті”, “Україна”, “Радянська книга” тощо).

Над проблемами укладання бібліографічного репертуару стародрукованої книги, її дослідження та бібліографування в тогочасний період працювали В.Барвінок, П.Клименко, К.Копержинський, С.Маслов, Є.Перфецький, М.Петров та ін. У своїх працях (“Загальний огляд стародруків київських бібліотек” (1924) В.Барвінка, “Етюди з історії стародруків” (1925) С.Маслова) ці вчені не лише описували стародруки українських земель, але й розкривали їх зміст, робили узагальнення та висновки.

Одним з основних напрямків досліджень в радянській Україні було розроблення персональної бібліографії, присвяченої українським історикам Д.Багалію, М.Грушевському, М.Драгоманову, М.Петрову, М.Кримському та ін. У цей період були опубліковані бібліографічні праці історико-краєзнавчого характеру (Ф.Максименка про Донецький край, В.Симоновського про Крим, Ю.Никифорука про Західну Україну тощо).

Загалом, в радянській Україні до кінця 30-х рр. XX ст. творці державної бібліографії зуміли налагодити систематичне видання літописів, в яких, зокрема, реєструвались всі публікації з історичної тематики. Крім того, розпочалась робота з підготовки до створення українського бібліографічного репертуару, налагоджено видання різних видів праць з історичної тематики (універсальних і галузевих покажчиків, оглядів літератури, персональної та краєзнавчої бібліографії, досліджень рукописів і стародруків). Разом з тим у публікаціях допускався значний паралелізм і дублювання через недостатню координацію видавничої діяльності між бібліотеками та бібліографічними центрами, потребувала удосконалення методика укладання покажчиків. Через ідеологічні перепони українська національна бібліографія відставала від тогочасних потреб історичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою.

  2.3 Історико-бібліографічні дослідження української еміграції

Визначальну роль у проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариство прихильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С.Сірополко. При товаристві працювала бібліотечно–бібліографічна комісія. Друкованим органом УТПК був часопис “Книголюб” (1927–1932). На сторінках журналу активно популяризувались покажчики і огляди історичної літератури українських та чеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теорії бібліографії (В.Біднова, Ю.Меженка, В.Сімовича та ін.).

Вагомий внесок у розвиток історичної бібліографії зробили С.Наріжний, П.Зленко, Д.Дорошенко, С.Сірополко, Л.Биковський, П.Богацький та інші вчені, більшість з яких, рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігрувати за кордон. С.Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною, яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробку С.Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань (“Чеський історичний часопис”, “Слов’янський огляд”), дослідження наукової спадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В.Біднова, Я.Шульгіна, Я.Голлого).

Наукові зацікавлення С.Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії, теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури, біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць дають підстави вважати С.Сірополка одним з творців української історичної бібліографії і бібліографознавства.

Розвитку історичної бібліографії сприяли студії П.Зленка (загальні та галузеві покажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідження історії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: “Бібліографічний покажчик праць української еміграції, 1920–1930” (1932), “Приватні бібліотеки на Україні” (1937), “Симон Петлюра” (1939).

Л.Биковський залишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Він був фундатором двох історико–книгознавчих серій, до яких ввійшло понад 20 книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні видання в еміграції (“Українське книгознавство” (1922), бібліотечний журнал Варшавської міської публічної бібліотеки (1929–1938), публікував статті про досягнення української і чеської бібліографії (“Українська бібліографія на еміграції” (1922), “Замітки про чеську бібліографію” (1927) тощо.

Бібліографія була невід’ємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Його бібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія), як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає на розвиток історичної думки.

Таким чином, на відміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українські вчені в еміграції вільно популяризували власне бачення перспектив розвитку історичної бібліографії. Саме тому їх бібліографічна спадщина стала вагомим джерелом вивчення вітчизняної історії та діяльності української діаспори зокрема.

  2.4 Розвиток видавничої бібліографії в 60-80-ті рр. XX ст.

У 60-80-ті роки було сформовано систему видавничих та видавничих бібліографічних посібників, в якій визначились три основні напрями бібліографічного інформування: перспективний, асортиментний та обліково-видавничий. Однак дана система не задовольняла повною мірою інформаційні потреби користувачів. У зв’язку з цим постійно ведеться пошук шляхів поліпшення видавничої бібліографічної інформації, удосконалюється її структура. Продовжується реорганізація видавничої та поліграфічної галузей. В той же час посилюється заідеологізованість книговидавничої справи. Характерним для даного періоду є поширення централізації у видавничій та видавничій діяльності.

Створення Книжкової палати пов'язане з Законом, ухваленим Радою Народних Міністрів і затвердженим Головою Директорії В. Винниченком 24 січня 1919 року «Про утворення Головної Книжної Палати в м. Києві ... для регістрації всієї друкарської продукції на Україні, наукового її систематизування та для обміну книжками з иншими книжними інституціями». 26 січня 1919 року було затверджено Закон «Про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями, металографіями та ин-шими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань» [20; 17].

На початку лютого 1919 року в Києві утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Згідно з наказом Народного комісара освіти В. Затонського за № 4 від 11 лютого 1919 року «... усі асигнування і намічені видачі по Міністерству Народної Освіти, затверджені попереднім урядом, залишені в повній силі і підлягають виконанню».

З 1920 року державний центр України переходить до Харкова. У березні місяці 1921 року в Харкові оголошено нову постанову «Про обов'язкову реєстрацію та збереження зразків творів друку».

Проте головні зміни постають у 1922 році, коли була видана постанова Ради Народних Комісарів «Про організацію Української Книжкової Палати і про забезпечення головних книгосхованок всіма виданнями республіки». За цією постановою з 27 червня 1922 року Центральний Бібліографічний відділ у Харкові перетворився в Українську Книжкову Палату, яка організовується при Державному видавництві УСРР [20; 18].

Діючи у Харкові з 1922 по 1989 роки, Книжкова палата була головною науково-бібліографічною й інформаційною установою України, центром національної бібліографії. У ній збирали і зберігали всю друковану продукцію, що виходила на терені України. Видавалися державні покажчики «Літопис книг» з 1924 року, «Літопис журнальних статей» з 1936 року, «Літопис газетних статей» з 1937 року, «Літопис образотворчих видань» (1937– 1990), «Літопис нот» (1954–1990), «Літопис рецензій» (1936–1990); ретроспективні покажчики: «Преса Укр.РСР», «Літопис періодичних видань УРСР» (щорічник), «Періодичні видання УРСР» (останній за 1976–1980 роки), «Друковані видання УРСР» (1947–1989), «Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн» (1956–1989); друковані анотовані картки на книги та журнальні статті. Всі ці бібліографічні покажчики були дуже популярними в усьому світі і незамінними у повсякденній праці для науковців, працівників освіти і культури.

2.5 Концептуальний розвиток видавничої бібліографії на сучасному етапі

Після переїзду до Києва (1989–1990) Книжкова палата об'єднується з видавництвом «Реклама» і перетворюється в республіканське бібліографічно-видавниче об'єднання «Книжкова палата ім. І. Федорова», а з 1993 року у Національне науково-виробниче об'єднання «Книжкова палата України».

Проте висококваліфіковані кадри залишились у Харкові, і виникли значні труднощі, пов'язані з організацією роботи Книжкової палати України в нових умовах. За короткий термін потрібно було сформувати професійний колектив Палати при величезному дефіциті професійних бібліографів і у час економічної кризи. Це позначилося на роботі Книжкової палати — припинено видання літописів нот, рецензій, образотворчих і періодичних видань України, всі ретроспективні покажчики, а також друкованих анотованих карток [42; 22].

Для вирішення проблем державної бібліографії наказом Міністра у справах преси та інформації від 25 березня 1996 року було реорганізовано Національне науково-виробниче об'єднання «Книжкова палата України» у державну наукову установу з назвою «Книжкова палата України».

Упродовж 1996–2001 років до Києва з Харкова було перевезено 7 800 495 одиниць зберігання друкованої продукції. Відновлено випуск усіх літописів і започатковано видання нових літописів і довідників, які раніше видавала Всесоюзна книжкова палата у Москві, започатковано й здійснюється випуск періодичного журналу «Вісник Книжкової палати».

Із 1996 року Книжкова палата зробила перехід на нові інформаційні технології, створивши локальну комп'ютерну мережу і впровадивши нову технологію обробки бібліографічної інформації.

У 1997–2008 роках Книжкова палата України готувала і видавала серію бібліографічних покажчиків, довідників, каталогів, журналів. Серед них: Літопис книг (щомісяця); Літопис журнальних статей (двічі на місяць); Літопис газетних статей (двічі на місяць); Літопис картографічних видань (щороку); Літопис нот (щороку); Літопис образотворчих видань (двічі на рік); Літопис періодичних видань України,1997 (щороку); Літопис рецензій (щороку); Нові видання України (тричі на місяць); Вісник Книжкової палати. — Науково-практичний журнал (щомісяця); Політика. Політичні науки. Економіка. Економічні науки. — Реферативні журнали (щомісяця); Друк України. Щорічник (1997–2000 рр.) — Статистичний збірник; Каталог видань України. 1997.— Довідково-інформаційне видання; Королевич Н. Ф. Українські бібліографи ХХ століття. — Навчальний посібник; Татари в Україні (1917–1941), Турки в Україні (1917–1941), Німці в України (1917–1941 роки), Євреї в Україні, (1917–1941 роки) 2 томи; Серія «Етноси України»; Термінологічний словник з бібліографознавства та соціальної інформатики; Календар знаменних і пам'ятних дат (щоквартальник); Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації. 1997. — Довідник; Друковані бібліографічні картки на журнальні статті та рецензії (двічі на місяць): повний комплект; Друковані бібліографічні картки на книги — неанотовані (тричі на місяць): повний комплект.

Фонди друкованої продукції і бази даних Книжкової палати України перебувають під охороною держави та є її власністю.

Документальна пам'ять України, що зберігається в архіві Книжкової палати України ім. І. Федорова на 1 січня 2004 року налічувала 12,7 мільйонів одиниць зберігання. Це найповніше зібрання книг, газет, журналів і аркушевої продукції в Україні з 1917 року, яке повністю збережено і перебуває в доброму стані у м. Києві [49; 418].

Виникнення книгодрукування в Україні довгий час пов'язували з іменем першодрукаря Росії Івана Федорова. Стверджували, що перший російський друкар прибув до м. Львова, заснував там друкарню і 1574 року видав книгу «Апостол». Цю дату і вважали офіційною у визначенні заснування українського книгодрукування. 1974 року виповнювалося 400 років українського друку і Книжкова палата вийшла з пропозицією про присвоєння їй звання першодрукаря Івана Федорова. У січні 1974 року вийшла постанова.

 
3. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВО-ДОСЛІДНА КОМІСІЯ БІБЛІОТЕКОЗНАВСТВА ТА БІБЛІОГРАФІЇ ВСЕНАРОДНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ

Досвід перших років організаційної діяльності Бібліотеки (1918-1923) збирання фондів, їхнього первинного опрацювання довів необхідність створення центру, що координував би бібліотечну та бібліографічну роботу наукових бібліотек України, сприяв розв’язанню спільних проблем.

Після детального обговорення, співробітники ВБУ дійшли висновку, що його організація можлива лише на базі Всенародної бібліотеки України як визнаної національної бібліотеки, яка мала великий універсальний науковий фонд, розвинену структуру, акумулювала у своєму складі міцний колектив фахівців. Науково-дослідний інститут на базі Бібліотеки, будучи новою організаційною формою, повинен був поєднати усі переваги великої наукової бібліотеки і дослідної установи.

На нараді ініціативної групи у березні 1925 р. було ухвалено організувати на громадських засадах об’єднання під назвою “Науково-дослідний інститут бібліотекознавства при ВБУ” для колективного проведення наукових досліджень з проблем бібліотекознавства [32; 17].

Одним з перших наслідків діяльності новоствореного Інституту була організація за ініціативою ВБУ і діячів НДІБ Першої конференції наукових бібліотек України та її проведення в грудні 1925 р. у приміщенні Бібліотеки. Обговоривши основні проблеми діяльності наукових бібліотек, учасники конференції підтримали загальні підходи і підтвердили провідну позицію ВБУ у розвитку наукової діяльності та організації НДІБ як головного осередку бібліотечної науки в Україні.

Уже у січні 1926 р. Президія НДІБ на своїх засіданнях розглянула резолюції Конференції, виокремила першочергові проблеми, серед них складання українознавчого бібліографічного репертуару і бібліографічної роботи в наукових бібліотеках, підготовки наукових робітників бібліотекознавства й кваліфікованого бібліотечного персоналу, каталографії, предметного каталогу; визначила співробітників, на яких покладалась персональна відповідальність за їхнє вирішення, для чого ці питання мали бути включені до загального плану роботи ВБУ і НДІБ.

За розпорядженням Укрнауки від 12 липня 1926 р. Інститут бібліотекознавства було перейменовано у Науково-дослідну комісію бібліотекознавства та бібліографії (НДКБ). Рада ВБУ на засіданні 22 лютого 1927 р. затвердила Статут HДКБ, що закріпив за нею усі повноваження та функції раніше створеного Інституту.

За Статутом на НДКБ покладалася робота в галузі бібліотекознавства та бібліографії, а також споріднених і допоміжних дисциплін. Основними завданнями визначено: а) обслуговування наукових потреб ВБУ; б) сприяння розвиткові бібліотечної та бібліографічної справи в УСРР.

У рамках окресленого обсягу й завдань визнано три основні функції НДКБ: науково-організаційну, науково-педагогічну та науково-дослідну. Організаційна структура НДКБ складалася з Пленуму, Президії, секцій та комісій з окремих питань. Було створено дві секції - бібліотекознавства і бібліографії. 1928 р. започатковано секцію книгокористування. 1929 р. планувалося розпочати роботу секції НОП.

Засідання Комісії були переважно відкритого (“прилюдного”) характеру, на них запрошувалися бібліотечні фахівці з наукових бібліотек і споріднених організацій. Співробітники інших установ включалися й до складу НДКБ для більш представницької участі в її роботі зацікавлених фахівців з бібліотечної справи та бібліографії. ВБУ намагалася використовувати всесоюзну трибуну, брати участь бібліотечних та бібліографічних нарадах різних рівнів.

Результатом напруженої індивідуальної й колективної роботи членів НДКБ стали не лише оприлюднені доповіді, створювалося наукове підгрунтя для виконання завдань Hаціональної бібліотеки у всеукраїнському масштабі, надавалася допомога у вирішенні завдань бібліотечної справи і бібліографії для всієї України, що сприяла її активному розвиткові.

У ході реалізації резолюції Першої конференції наукових бібліотек УСРР про створення Комісії для розробки основних питань організації та координації робіт зі складання УБР, каталографічної інструкції тощо, виникає підтримана Укрнаукою ідея створення при ВУАН всеукраїнської Бібліографічної комісії (далі - БК).

11-14 квітня 1927 р. у Києві, в приміщенні ВБУ відбувся Перший пленум БК ВУАН. Співробітники НДКБ взяли активну участь у створенні Комісії, редагуванні положення про її роботу, склали проект пленуму, згодом затверджений організаційною нарадою, й представили п'ять з восьми доповідей.

БК поєднала провідних фахівців різних установ і відомств України. Провідна роль діячів НДКБ в інформаційному, науково-методичному і науково-теоретичному забезпеченні проблем створення національної бібліографії простежується за результатами її роботи, значну частину якої, в т.ч. й проект УБР, виконано саме працівниками Бібліотеки [32; 18].

За ініціативою і активною участю членів НДКБ, було також організовано й проведено Перший пленум Каталографічної комісії для розробки єдиної каталографічної інструкції.

Постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У кінця 1928-1929 рр. спричинили реформу бібліотечних установ, в т.ч. й наукових бібліотек. ВБУ втягується в загальний процес ідеологічної перебудови суспільства.

НДКБ на той момент мала міцний, високопрофесійний склад фахівців, здатний вирішувати найскладніші завдання бібліотечної теорії і практики. Серед її членів були найвідоміші у наш час діячі бібліотечної справи і видатні вчені: С.П.Постернак, М.І.Ясинський, М.І.Сагарда, С.І.Маслов, В.Ф.Іваницький, Д.А.Балика, Б.І.Зданевич, Ф.П.Максименко, О.Є.Карпинська, В.О.Козловський, Н.В.Піскорська, О.І.Полулях та інші фахівці, які працювали у Бібліотеці.

На 1929/1930 р. було заплановано дослідження з питань бібліотекознавства, бібліографії, книгокористування, передбачався подальший розвиток науково-педагогічної роботи. Разом з тим, політична ситуація в Україні стала вже несприятливою для наукової діяльності у контексті підходів, що були запропоновані вченими ВБУ.

Наприкінці 1928 р. у газеті “Пролетарська правда” з’явилися статті, що мали на меті дискредитацію діяльності ВБУ та її керівництва. Бібліотека звинувачувалась у відсутності ідеологічних підходів до опрацювання фондів, створення каталогів, недостатньому зв’язку із завданнями соціалістичного будівництва, а найголовніше – наявності кадрів з духовною освітою при “ігноруванні у прийомі на роботу комуністів і комсомольців”, що розцінювалося як протидія офіційному курсу партії та радянської влади (1928 р. у ВБУ працювали дев’ять осіб з духовною освітою і вихідці з сімей духовних осіб). Організується комісія ВУАН під головуванням акад. К.Г.Воблого, що працювала три місяці. В цілому її висновки були сприятливими для ВБУ, хоч відмічалися й незначні недоліки. Комісія висунула ряд пропозицій щодо вдосконалення діяльності ВБУ, зокрема, каталогізації, обслуговування читачів, розміщення фондів тощо. Ряд недоліків у діяльності Бібліотеки цілком справедливо було пояснено об’єктивними труднощами.

Спільне зібрання ВУАН 11 лютого 1929 р., де виступили віце-президент ВУАН акад. К.Г.Воблий та директор ВБУ С.П.Постернак, схвалило наслідки діяльності Комісії та в цілому ВБУ. Прихильність Комісії до ВБУ та підтримка С.П.Постернака були очевидними, що не могло не роздратувати Укрнауку, вже орієнтовану на реформу ВБУ.

У жовтні-листопаді 1929 р. Київський держфінконтроль провів спеціальну ревізію фінансово-господарчої діяльності ВБУ. Внаслідок перевірки, у жовтні 1929 р. С.П. Постернака звільнено з посади. Для підкріплення результатів перевірки організовано Урядову комісію. Під час урядового обстеження ревізію рукописних фондів проведено спеціальною комісією під головуванням Камінського, а після неї - фінансову, а почасти й фахову роботу ВБУ перевіряла спеціальна бригада Робітничо-селянської інспекції.

Урядова комісія працювала впродовж трьох місяців. Висновки її були нищівними й носили політичний характер.

Повному розгрому піддавалася науково-дослідна робота НДКБ, яка перевірялася групою під керівництвом А.М.Яременка. Незвжаючи на те, що самий факт створення єдиного в УСРР осередка для наукового дослідження проблем бібліотекознавства, а також ретельну, а іноді й самовіддану роботу НДКБ та окремих її членів, розвинену видавничу діяльність оцінено позитивно, було зроблено спроби розгрому методологічної спрямованості досліджень. Зокрема, критиці піддалося поняття об’єкта наукової роботи, що власне й було основним грунтом науково-дослідної діяльності НДКБ.

Критиці піддано й науково-організаційну діяльність НДКБ, передусім, розподіл наукових досліджень за секціями бібліотекознавства і книгокористування.

Основний висновок прямо вказував на ідеологічний зміст претензій Комісії: “HДКБ не зуміла відповідно спрямувати й свою роботу, й інтереси своїх членів, щоб їхні індивідуальні роботи більше відповідали вимогам сучасного соціалістичного культурного будівництва й сучасній ролі бібліотеки в реконструктивному процесі” (Архів НБУВ, оп.1, спр.278а, арк.26.).

1930 р. у Бібліотеці та НДКБ уже не працювали С.П.Постернак, Д.А.Балика, П.Ф.Терлецький, деякі інші діячі НДКБ - теоретики бібліотеко- та бібліографознавства. Зі складу НДКБ та БК ВУАН було виведено Ю.О.Меженка. Директором ВБУ призначено Н.М.Миколенка, його заступником та головою НДКБ – А.М.Яременка.

Звільнення керівного складу та призначення нового директора за висновками комісій стало поштовхом до ідеологізації установи, спричинило репресії щодо провідних спеціалістів Всенародної бібліотеки України, приниження здобутків попередніх років у розвитку бібліотекознавства, книгознавства та бібліографії, перетворення ВБУ з бібліотеки світового рівня на загальнорадянську бібліотеку.

Починаючи з 1931 р. Всенародна бібліотека України поступово змінює концептуальні погляди на основний зміст бібліотечної, науково-дослідної та науково-методичної діяльності, спрямовує свою бібліотечну та бібліографічну роботу на службу соціалістичному будівництву.

Працювало дві секції – бібліотекознавства й бібліографії, оскільки після критики урядової комісії секції книгокористування не було передбачено в новому штатному розписі. Не було створено, як планувалося раніше, й нової секції з НОП. З книгознавчих питань до плану включалися лише ті, що мали загальний інтерес і пов’язувалися з конкретною роботою окремих відділів ВБУ.

1931 рік можна назвати переломним у діяльності ВБУ та НДКБ. Розгортається серія дискусій у літературознавстві, історичній науці, філософії. Не оминули ці події й книгознавство. Навесні 1931 р. за ініціативою Товариства войовничих матеріалістів у ВУАН організовано дискусію з приводу ідеологічної боротьби на книгознавчому фронті. Її підтримано на Всеукраїнській бібліографічній нараді, скликаній того ж року. Критиці було піддано як загальні напрями розвитку книгознавства та бібліографії, так і окремих вчених-книгознавців. Об’єктами критики К.А.Довганя, який фактично очолів цю кампанію в Україні, стали співробітники ВБУ і лідери НДКБ, зокрема, М.І. Ясинський, М.І. Сагарда, Д.А.Балика, а також практично вся діяльність НДКБ.

Ряд засідань Пленуму НДКБ наприкінці 1931 – на початку 1932 р. було присвячено аналізу попередньої роботи ВБУ в “світлі діалектично-матеріалістичної методології”. Із “визнанням ідеологічних помилок” довелось виступити керівному складу НДКБ. Видатні вчені, висококваліфіковані спеціалісти змушені були охаювати свою попередню роботу та обіцяти "опанувати марксо-енгельсову діалектику". Після відмови визнати помилки у своїй роботі залишає ВБУ Микола Сагарда.

Упродовж 1933 р. звільнено з роботи понад 40 співробітників Бібліотеки. Більшість з них становили активні члени НДКБ. У жовтні 1933 р. керівництво ВБУ та її науковий склад практично повністю змінено.

У нових статутах 1934-36 рр. у структурі Бібліотеки Науково-дослідної комісії бібліотекознавства та бібліографії вже не було. Ліквідація НДКБ як центра науково-дослідної науково-організаційної та науково-педагогічної роботи у ВБУ і Україні суттєво вплинула на подальший розвиток української бібліотечної науки.

У 1923-1924 рр. В.Ф.Іваницький та старші бібліотекарі ВБУ, залучені до вивчення досвіду організації і діяльності національних бібліотек, уважно проаналізували досвід й найпоширеніші форми підготовки наукових кадрів у Росії та на Заході. Виходячи із завдань Національної бібліотеки, які вимагали створення наукових засад організації бібліотечної діяльності, ВБУ зупинилася на інституті аспірантури як спеціальній формі підготовки наукового персоналу.

На засіданні Ради ВБУ від 8 грудня 1925 р. колективними зусіллями розроблено проект вимог до аспірантів і оголошення про п’ять місць для аспірантів ВБУ. Але з огляду на важливість питання в цілому для України, зацікавленість у ньому інших наукових бібліотек, нарешті, на те, що вихід, запропонований ВБУ, був новим для бібліотечних працівників, ухвалено винести це питання на розгляд Першої конференції наукових бібліотек України.

На конференції було заслухано й обговорено грунтовну доповідь заступника директора ВБУ В.Ф.Іваницького “Науково-дослідна праця в галузі бібліотекознавства та бібліографознавства у зв’язку з підготуванням бібліотекарів та встановленням аспірантури при наукових бібліотеках”. Серйозних заперечень проти інституту бібліотечної аспірантури на конференції висловлено не було, й пропозицію ВБУ підтримано майже одноголосно [28, 20].

Пізніше співробітниками Бібліотеки вироблено проект “Положення про аспірантів у галузі бібліотекознавства та книгознавства”, що деталізував загальні положення про науково-дослідні кафедри, пристосовуючи їх до завдань і умов підготовки бібліотекарів вищої кваліфікації; складено загальний план підготовки аспірантів, обговорений на засіданнях НДКБ і затверджений Радою ВБУ.

Очолювати роботу аспірантів мала обрана Колегія керівників. Першими аспірантами Всенародної бібліотеки України 1926 р. стали М.В.Геппенер, Г.І.Коляда, В.М.Пилипенко та В.О.Черняхівська.

Науково-дослідну роботу аспірантів було орієнтовано на науково-практичні потреби української бібліотечної справи. З урахуванням цього керівники роботою аспірантів склали докладні програми з кожного циклу, списки літератури, що слід було опанувати впродовж навчання, теми для обговорення на колоквіумах і конференціях. У 1926-1933 рр. програми, форми та методи роботи з аспірантами неодноразово переглядалися з ураховуванням досвіду попередніх років. У вдосконаленні навчального процесу брали участь й самі аспіранти.

Діяльність Урядової комісії 1929-1930 рр., супроводжувалась й критикою роботи аспірантури. В науково-педагогічній діяльності НДКБ виявлено суттєві “дефекти”, основними з яких вважалися методологічні вади у вивченні бібліотечної справи як соціального процесу і відсутність нової генерації науковців у складі аспірантів. Комісія зробила спеціальні висновки стосовно роботи з аспірантами. Пропонувалося звернути увагу на збільшення набору за рахунок кадрів пролетарського походження. Наслідком перевірки роботи ВБУ Урядовою комісією стала повна переорієнтація напрямів діяльності НДКБ і науково-педагогічної зокрема.

Інститут аспірантури Всенародної бібліотеки України на чолі з НДКБ мав потенційні можливості відіграти важливу роль у формуванні наукових кадрів у галузі бібліотекознавства та бібліографії в Україні. Але вихід постанови ЦК ВКП(б) “Про поліпшення бібліотечної роботи” (жовтень 1929 р.) став початком послідовного знищення здобутків науковців ВБУ та НДКБ у галузі підготовки наукових кадрів.

Політичні репресії 1929-1933 рр. спричинили повну зміну кадрового складу Бібліотеки, звели нанівець зусилля як керівників, так і аспірантів ВБУ. Після 1933 року відомості про долю аспірантури в документах Бібліотеки відсутні, аспірантуру скасовано.

Другим напрямом науково-педагогічної діяльності НДКБ було створення при ВБУ бібліотечних курсів для підготовки фахівців середньої спеціальної освіти, яким у системі підготовки кваліфікованих кадрів відводилося важливе місце.

Наступним кроком у цьому напрямі стала спроба відкриття при Бібліотеці дворічних курсів для підготовки середнього бібліотечного персоналу, про що керівництво ВБУ та НДКБ вело переговори з Укрнаукою впродовж 1926-1932 рр. На відкритих засіданнях НДКБ та в періодичній пресі було детально обговорено форми і методи навчання, програми для курсантів тощо. З різних причин (переважно через відсутність асигнувань) курси так і не було відкрито. Як компромісний варіант, керівництво НДКБ запропонувало тимчасово без додаткових асигнувань створити однорічні бібліотечні курси для підготовки бібліотечних працівників. Ці курси існували в 1926/27 навчальному році й отримали позитивну оцінку як один із засобів підготовки бібліотекарів середньої ланки. Досвід існування курсів детально проаналізовано Д.А.Баликою та О.Є.Карпинською в “Журналі бібліотекознавства та бібліографії”.

У звітах про роботу Бібліотеки та НДКБ за 1928 р. є інформація про існування однорічних курсів набору 1927/28 р. Відомості про існування курсів для підготовки середнього бібліотечного персоналу при ВБУ, хоча б однорічних, у наступні роки відсутні.

Отже, первісні задумки про діяльність дворічних курсів бібліотечних працівників так і не були затверджені державними органами. 1932 р. з дозволу НКО при Бібліотеці організовано курси для підвищення кваліфікації бібліотечних робітників ВИШів і наукових установ м. Києва, але вони вже діяли на приципово інших засадах.

ВИСНОВКИ

У розвитку української видавничої бібліографії можна виділити такі етапи:

Перший – XVIII ст. – має такі характерні риси: 1) зародження видавничої та видавничої бібліографії, що пов’язано з виникненням звітно-видавничої бібліографії, за допомогою якої здійснювався цензурний контроль за книгодрукуванням в Україні; 2) створення видавничих бібліографічних посібників у вигляді реєстрів, цінників, такс, в яких переважно представлена богослужбова література. Одночасно зароджується бібліографія книг гражданського друку, які потрапляють до видавничих бібліографічних покажчиків; 3) поширення на українських етнічних землях реєстрів і розписів російських видавців та книготорговців.

Другий етап – перша половина ХІХ століття – характеризується тим, що: 1) з’являються приватні книгарні та бібліотеки (кабінети) читання при них; 2) удосконалюється методика видавничого бібліографування: у видавничих бібліографічних покажчиках починає застосовуватися систематичне розташування літератури, з’являються анотації, допоміжні покажчики; 3) зароджується галузева видавнича бібліографія; набуває розповсюдження світська література; до видавничих посібників вперше потрапляють книжки українською мовою.

Під час третього етапу – друга половина ХІХ століття – 1) збільшується випуск універсальних видавничих каталогів; зростає кількість “внутрикнижкових” видавничих та видавничих списків; 2) утворюються спеціалізовані видавничі каталоги: галузеві та каталоги з продажу книжок українською мовою; 3) удосконалюється структура видавничих бібліографічних покажчиків; 4) підвищується роль видавничої бібліографічної періодики, широко пропагуються українські та українознавчі видання, книжки, періодика, ноти, твори образотворчого мистецтва, зарубіжна україніка.

В процесі становлення та розвитку видавнича бібліографія в Україні, незважаючи на ідеологічні перешкоди та цензурні утиски, стала важливим видом серед інших видів бібліографії. Вона стала невід’ємним компонентом книжкової торгівлі, виробила свої методи та форми діяльності. Широко розповсюдилася видавнича бібліографічна продукція; розвивається видавниче бібліографознавство; було створено єдину класифікацію літератури для книжкової торгівлі та видавничої справи; сформовано систему видавничих бібліографічних видань різного призначення. Здійснене дослідження дозволяє стверджувати, що видавнича бібліографія набула державного значення і офіційного визнання.

Виходячи з потреб національної бібліографії, зрозумілим є акцент на необхідність творчого пошуку логічних конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Саме в разі такого підходу визначення меж національної приналежності української книги спирається на певну сукупність ознак, серед яких — мовна, територіальна, авторська, змістовна, хронологічна. Причому жодна з них не може бути абсолютизованою.

Низку ґрунтовних українознавчих бібліографічних праць було видано в США, Канаді, Чехословаччині. Істотним доповненням до друкованих в Україні бібліографічних джерел стали пристатейні бібліографії у виданій за редакцією В. Кубійовича "Енциклопедії українознавства" та англомовних енциклопедіях. У цьому ряду важлива праця Є. Пеленського "Ucrainica в західноєвропейських мовах: вибрана бібліографія" [9].

Формулювання основних критеріїв поняття "українська книга" на сьогодні має найбільш розвинену історіографічну традицію в бібліографії. Національна бібліографія розглядається як специфічна форма відображення багатовікової пам'яті народу, засіб обміну й збагачення досягнень його культури, інформаційного забезпечення вирішення економічних і політичних проблем як на рівні держави, так і на рівні взаємодії з міжнародним співтовариством.

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.  Про інформацію[Текст]: Закон України // Відом. В. Р. України. – 1992. - № 48. – 650 с.

2.  Про бібліотечну справу[Текст]: Закон України // Бібліотечний вісник – 1995. – № 2.– С.1-5.

3.  Бібліографія на Україні [Текст] // Бібл. зб. — 1927. — № 3. — С. 8 –34.

4.  Брауде, Л. Р. Основы библиотечно-библиографических знаний [Текст] / Л. Р. Брауде. – М.: ВШ, 1987. – 93 с.

5.  Буран, В. Я. Бібліографія: Заг. курс. [Текст]: навч. посібн. для культ. освіт. уч-щ. – К.: ВШ, 1984. – 215 с.

6.  Вопросы библиографоведения и библиотековедения [Текст]: межвед. сборник / Ред. А. Г. Клецков. –Минск : Университетское,1980. – Вып. 12. – 149 с.

7.  Гуменюк, М.П. Біля джерел української радянської бібліографії [Текст] / М.П. Гуменюк. – 1991. – С. 86-88.

8.  Гуменюк, М.П. Українські бібліографи XIX–початку XX століття[Текст] / М.П. Гуменюк. – К., 1965. – 183 с.

9.  Дей, О.І. Шляхи розвитку української книги [Текст] / О.І. Дей // Українська книга. – К., 1965. — С. 47.

10.  Державна історична бібліотека України : Бібліографічний покажчик видань і публікацій (1999-2003 рр.) [Текст] /Укл.О. В. Михайлова, В. П. Кисельова, Ред. О. Б. Виноградова. – К., 2004. – 20 с.

11.  Дубровіна, Л.А. Формування попереднього інформаційного масиву джерел до Державного реєстру української рукописної книги [Текст] / Л.А. Дубровіна // Наукова бібліотека в сучасному соціокультурному контексті: Тез. доп. Міжнар. наук. – конф., Київ, 12-15 жовтня 1993 р., . – К., 1993. – Ч. 2. – С. 85 –86.

12.  Жарких М. Бібліографія старої України 1240-1800 рр. [Текст] / М. Жарких.– К. : Прайм, 1998.

13.  Жук В. Бібліографічне відображення розвитку бібліотекознавства в Україні [Текст] / В. Жук // Вісн. Кн. палати. – 2005. – № 6. – C. 12–13

14.  Загуменна О. Виникнення української книготорговельної бібліографії та її розвиток у ХYІІІ ст. [Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – C. 25–29.

15.  Загуменна О. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття[Текст] / О. Загуменна // Вісн. Кн. палати. –2005. –№ 1. – С. 16–19.

16.  Зворський, С. Л. Актуальні питання історіографії бібліотечної справи і бібліографії в Україні[Текст] / С.Л. Зворський // Бібл. вісник. – 2004. – № 1. – C. 32–36

17.  Здобнов, Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению: Избранное [Текст] / Н.В. Здобнов. – М.: Книга, 1980. –272 с.

18.  Зотова В. Перший Всеросійський бібліотечний з'їзд: до історії довідково-бібліографічного обслуговування населення [Текст] / В. Зотова //Бібліотечна планета. – 2005. – № 2. – С.16–18.

19.  Королевич Н.Ф. Українські бібліографи XX століття[Текст] / Н.Ф. Королевич. – К., 1998. – 327 с.

20.  Кревецький І. Українська мемуаристика, сучасний стан і значення [Текст] / І. Кревецький. – Кам’янець, 1919. – 32 с.

21.  Кулаковська Т. Розвиток науково-іформаційної діяльності НАН України: пріоритети і перспективи[Текст] / Т. Кулаковська // Бібл. вісник. – 2005. – № 3. – C. 17–25.

22.  Кушнаренко Н. Внесок Ю.Столярова у розвиток українського бібліографознавства [Текст] / Н. Кушнаренко // Вісн. Кн. палати. – 1998. – № 6. – C. 34–39.

23.  Левин Г. Национальная библиография как понятие и термин [Текст] / Г. Левин // Библиография. – 2004. – № 1. – C. 109–120.

24.  Лиханова І. Бібліографічна діяльність в Україні:50-70-ті рр. ХХ ст. [Текст] / І. Лиханова // Бібл. вісник. – 2002. – № 4. – C. 12–19.

25.  Лиханова І. Національна бібліографія України на сучасному етапі [Текст] / І. Лиханова // Київська старовина. – 2003. – № 3. – C. 84–99.

26.  Лиханова І. Становлення національної бібліографії України [Текст] / І. Лиханова // Київська старовина. – 2002. – № 6. – C. 80–92.

27.  Лутовинова В. Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.) [Текст] / В. Лутовинова // Вісн. Кн. палати. – 1997. – № 7. – C. 24–26.

28.  Мельник Н. Регіональні біографічні видання в Україні: історія та сучасний стан [Текст] / Н. Мельник // Бібл. вісник. – 2004. – № 5. – C. 33–36

29.  Омельчук О. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розробки [Текст] / О. Омельчук // Бібл. вісн. – 1995.– № 5. – С. 1–13.

30.  Онищенко О. Бібліотечна справа в Україні наприкінці ХІХ - у 10-х роках ХХст.: стан і основні напрями розвитку [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2005. – № 2. – C. 3–13.

31.  Онищенко, О.В. Вернадський та його внесок у заснування та розвиток Національної бібліотеки Української держави [Текст] / О. Онищенко // Бібл. вісник. – 2003. – № 2. – C. 2–9.

32.  Паславський Т. Бібліографія історичної картографії України: актуальні питання обсягу і змісту об'єкта[Текст] / Т. Паславський // Бібл. вісник. – 2001. – № 6. – C. 19–21.

33.  Пастернак С. До дискусії про український бібліографічний репертуар[Текст] / С. Пастернак // Журн. бібліотекознавства та бібліогр. – 1928. – № 2. – С 87–95.

34.  Патока В. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1991-2000 роки // Вісник книжкової палати. - 2001. - № 5. - C. 3-4

35.  Патока В. Дослідження спадщини українських бібліографів: історія і сучасність // Вісник Книжкової палати. - 2003. - № 1. - С.21-23

36.  Петрикова В. Біля джерел національної бібліографії України // Вісник книжкової палати. - 2000. - № 11. - C. 3-6.

37.  Сипко Є. Українська державницька ідея: бібліографічний огляд за матеріалами спецфонду книжкової палати України [Текст] / Є. Сипко // Вісн. Кн. палати. – 2001. – № 5. – C. 30–31.

38.  Цибенко І. Діяльність М. Грушевського: пошук бібліографічних джерел [Текст] / І. Цибенко // Бібліотечна планета. – 2002. – № 4. – С.34–35.

39.  Швецова-Водка Г. Бібліографічні ресурси України: стан,проблеми розвитку [Текст] / Г. Швецова-Водка // Бібл. вісник. - 2000 . – № 4. – C. 2–6