Колективізація Західноукраїнських земель

Вступ

Всі ми є свідками важливих історичних процесів, які відбуваються в сучасній Україні і супроводжуються гострою політичною боротьбою. Серед проблем, які постали перед українською властями у 90-х рр. ХХ ст., одне з чільних місць посідає так зване «аграрне питання». Воно полягає у тому, щоб шляхом реформування колгоспів у приватні, фермерські чи кооперативні господарства зробити сільське господарство рентабельним і ефективним. Процес зворотній до колективізації особливо активно розпочався в листопаді – грудні 1999 р. і пов'язаний з низкою указів Президента України Л.Д. Кучми. Найбільш активно він відбувається насамперед у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій та ряді інших областей розташованих на заході держави, де ще живі традиції, де люди споконвіку мріяли мати у своїй власності хай невелику, але свою ділянку землі. У зв’язку з цим, особливо актуальним є дослідження процесів колективізації на західноукраїнських землях в 1939–1952 рр., які й зумовили ту ситуацію, що є сьогодні у сільському господарстві і сприяли в значній мірі появі кризових явищ на селі.

Дана робота є актуальною ще й тому, що комплексно питання колективізації на території західних областей УРСР ще не вивчалося ні в радянській, ні в сучасній українській історіографії, ні українськими істориками діаспори.

Метою даного дослідження є вивчення передумов, причин, ходу та наслідків колективізації на західноукраїнських землях у 1939–1952 рр. на підставі джерел та досліджень істориків, які вивчали окремі питання, що в тій чи іншій мірі стосуються проблеми висвітлюваної у цій роботі.

Об’єктом дослідження у даній роботі виступає колективізація в західноукраїнських областях у 1939–1952 рр., а предметом – закономірності перебігу колективізації у різних областях, наслідки створення колгоспів, а також методи і засоби проведення колективізації.

Дана робота хронологічно охоплює період з 17 вересня 1939 р. до кінця 1952 р., тобто від моменту приєднання західноукраїнських земель до УРСР (Чернівецьку область було приєднано 28 – 30 червня 1940 р., а Закарпаття – в жовтні 1944 р.) і до моменту офіційного завершення колективізації.

Дана робота має цінність хоча б і тому, що досі проблема колективізації у сільському господарстві на території західноукраїнських земель у 1939–1952 рр. ще не вивчалася дослідниками. Вивчалися лише окремі аспекти історії регіону, які в тій чи іншій мірі торкаються даної проблеми. Так, зокрема дослідники Ю. Курносов, А. Авторханов, І. Винниченко, І. Волков, М. Поліковський займалися вивченням питань депортації українців із західних областей УРСР в 40–50-х рр. ХХ ст., питання політичного терору московського уряду і Компартії щодо українців. Українські дослідники з діаспори М. Рудницька та Л. Лисенко спробували довести у своїх працях нерентабельність колективної форми господарювання на землі, вказати на економічні фактори тиску радянського уряду на селян з метою прискорення темпів колективізації. Проблему нерентабельності колгоспів показав у своїх працях і англійський дослідник Р. Конквест. А І. Кожукало, В. Соколов привели у своїх дослідженнях низку яскравих прикладів колективізації в Станіславській (зараз Івано-Франківська) області, описали масові походи селян з Наддніпрянщини в західні області УРСР за хлібом. В. Замлинський та М. Коваль намагалися розкрити взаємозв’язки між темпами колективізації та боротьбою радянської влади із загонами ОУН – УПА. Проте, слід зазначити, що окремі думки В. Замлинського, як і авторів книги «Людської крові не змити» (К., 1970), є заідеологізовані і носять досить суб’єктивний характер[1].

1. Поглинення та радянізація Західних областей України 1.1 Поглинення Західної України

 

З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, українці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами, як ми могли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей у політичних системах і грунтувалися на значних історичних, культурних, соціально-економічних і психологічних підвалинах. У результаті другої світової війни дихотомія «Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні на політичному рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто коротким, щоб залишити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагався привести західних українців у відповідність із радянською системою та їхніми східними співвітчизниками. Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важливим аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в історії України.

Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Західній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: греко-католицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджувалася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Ліквідація греко-католицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався величезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Галан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архіпастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового священика Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за розрив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб розглянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголосили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському режимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим декретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік радянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

Боротьба з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати. У 1944–1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існувало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її лавах, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чисельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо політики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними державами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль[2].

Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945–1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надавали, зі свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ – таємною поліцією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на грані голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійністі їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947–1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули, потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкритої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати партизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колективізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вбивали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що приписується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за його роль у ліквідації греко-католицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило відомого радянського пропагандиста – журналіста Ярослава Галана. Але у березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шухевича[3].

1.2 Відбудова господарства в повоєнний період

Відбудова та розвиток господарства України в повоєнні роки відбувалися в умовах, коли всі українські землі (крім крайніх західних, що залишилися у складі Польщі) опинилися у межах однієї держави. Територія України на кінець 1945 p. розширилася і становила понад 580 тис. км2. У 1954 p. до України було включено Крим.

Складним було демографічне становище. Так, у 1941 p. населення становило 41,3 млн, а у 1945 p. – 29 млн осіб. За радянською статистикою, кожен шостий житель України загинув. Решта була депортована на примусову працю у Німеччину, евакуйована на Схід, заслана до таборів. Майже мільйон поляків у 1944–1946 pp. виїхало до Польщі, а в Україну переселилося близько 500 тис. українців. За 1945–1948 pp. повернулося близько 2,2 млн. демобілізованих воїнів, а також практично всі евакуйовані. Проте довоєнного рівня населення було досягнуто тільки в 1958 p. Після 1950 p. темпи природного приросту населення знижувалися (з 14,6% у 1950 p. до 0,81% в 1966 p.). Кількість сільського населення зменшувалася в середньому на 0,5% на рік. У 1966 p. частка міських жителів становила 51%.

За етнічним складом зросло російське населення – 7 млн, або 16%, у Східній та 330 тис., або 5%, у Західній Україні. У роки війни скоротилася чисельність поляків, євреїв, кримських татар.

Після війни залишилося лише 17% довоєнної кількості робітників, а весь промислово-виробничий потенціал становив 48% проти 1940 p. У 1950 p. цей показник становив 81%. Протягом 50–60-х років гострої нестачі робочої сили не відчувалося внаслідок відносного аграрного перенаселення, особливо у західних областях. У структурі зайнятості істотних змін не відбулося. Більшість робітників працювали у галузях матеріального виробництва (81,5% у 1960 p.). У промисловості, будівництві, на транспорті було зайнято 38,8%. Зберігалася висока частка зайнятих у сільському господарстві – 42,7%, а у сфері торгівлі, послуг, державного управління – 18,5%[4].

Господарство розвивалося на основі директивних п'ятирічних планів: п'ятого (1951–1956 pp.), шостого (1956–1960 pp.), сьомого (1961–1965 pp.). У сталінську добу відправною точкою розвитку було твердження про те, що у СРСР побудовано соціалістичне суспільство і почався перехід до комунізму, який можна побудувати в одній країні. Ідея догнати і перегнати індустріальні країни була підтримана М.С. Хрущовим, який проголосив курс на досягнення в СРСР найвищого в світі добробуту людей. Це було авантюрне рішення, оскільки за якісними показниками господарство СРСР відставало від США, інших економічно розвинених країн. Результатом функціонування командно-адміністративної системи, партійного керівництва, дефіциту демократії була екстенсивна спрямованість розвитку господарства країни, що відбувався за довоєнною схемою.

Значні втрати господарства України в роки другої світової війни зумовили низький вихідний рівень порівняно з іншими країнами. У 1945 p. в Україні було вироблено лише 26% промислової, 49% сільськогосподарської довоєнної продукції, товарообіг зменшився до 31%. У СРСР ці показники становили відповідно 92, 60, 45%.

Відбудова господарства продовжувалася до 1950 p. Швидкими темпами розвивалася промисловість – 34,6% щорічно при 22–23% по СРСР. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетичній, машинобудівній. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

З відновленням у 1951 p. довоєнних масштабів виробництва чавуну, сталі, коксу Україна зайняла одне з провідних місць у Європі з виробництва чорних металів. У паливній промисловості було створено нові галузі – газову, буровугільну. Розширилася мережа газопроводів, зокрема побудовано газопровід Дашава – Київ. Проте у структурі палива перевага надавалася вугіллю (понад 90%).

Значних успіхів досягло машинобудування. Парк верстатів збільшився у 2 рази. Зросло виробництво спеціалізованих верстатів-автоматів, напівавтоматів, почали випускати автоматичні верстатні лінії. Інтенсивно розвивалося виробництво машин для важкої промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства, енергетичного та електротехнічного устаткування. Перші кроки були зроблені в авіабудуванні (Київський авіаційний завод). Первістками автомобільної промисловості стали Одеський автоскладальний і Львівський автобусний заводи.

У 1950 р. було випущено перші 18 тис. вантажних машин.

Зростав обсяг перевезень всіма видами транспорту. В 1950 р. вантажооборот залізниць перевищив довоєнний рівень на 22,9%, морського транспорту – на 50%, автомобільного – на 117%.

Певні досягнення були у легкій промисловості: створено шовкове виробництво, освоєно випуск меланжевих, тонкосуконних тканин, капронових панчіх. Однак виробництво легкої і харчової промисловості не досягло довоєнного рівня (відповідно 79 і 80%). Однією з причин було обмеження асигнувань і розпорошення їх на відбудову невеликих підприємств.

Розпочалася індустріалізація в західних областях України. Розширилися старі виробництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного газу (Дашавське, Угорське, Більче-Волинське родовища у Львівській області). Відкриті перші робочі пласти у Львівсько-волинському кам'яновугільному басейні. Створено нові галузі промисловості, зокрема виробництво автобусів, радіоапаратури. У 1950 p. промислове виробництво становило 10% загальноукраїнського проти 3% у 1940 p.

Важливою проблемою відбудови країни були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів Радянському Союзу, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Допомога Україні з-за кордону від УНРРА становила 194,2 млн дол. США. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. За 1946–1950 pp. у промисловість, будівництво, транспорт і зв'язок України було вкладено 4,9 млн крб. державних інвестицій, а разом з кооперативними підприємствами, колгоспами – 7,1 млн крб. Частка промисловості та будівництва в загальному обсязі капіталовкладень становила 55,7%. Інвестиції на 85,7% направлялися у важку промисловість. На господарство республіканського підпорядкування припадало 11%, на господарство союзного підпорядкування – 89% загального обсягу капітальних вкладень.

У 50-х – першій половині 60-х років основні напрями економічної політики залишалися практично незмінними. Зберігалися високими, порівняно з західними країнами, темпи економічного зростання України, хоча після 1950 p. вони помітно сповільнилися. За 1951–1958 pp. промислова продукція щорічно зростала на 12,3%, національний доход – на 11,7%, за 1959–1965 pp. – відповідно на 8,8 і 7%. У структурі суспільного виробництва в 1960 p. за виробленим національним доходом (у СРСР його обліковували без невиробничої сфери) частка промисловості становила 47,9%, сільського господарства – 29,1, транспорту і зв'язку – 4,7, будівництва – 8,2, торгівлі – 11,1%[5].

Економічне зростання в Україні продовжувалося на основі «примітивної індустріалізації». Як і в попередні роки, перевагу надавали базовим галузям, не пов'язаним з науково-технічним прогресом. Темпи розвитку групи Б відставали від групи А. Частка засобів виробництва в загальному обсязі промисловості зросла з 62% у 1940 p. до 72,4% у 1965 p.

У паливній промисловості перевага залишалася за вугіллям протягом 1951–1965 pp., було введено в дію 324 шахти, видобуток вугілля зріс майже у 2,4 раза. На розвитку галузі в 60-х роках позначилися несприятливі гірничо-геологічні умови: глибинна розробка досягала 700 м, що ускладнювало видобуток і підвищувало ціни на вугілля. Розвиток вугільної промисловості здійснювався в усіх басейнах – Донецькому, Львівсько-волинському, Дніпровському буровугільному.

Більш швидкими темпами, ніж вугільна, розвивалися газова і нафтова галузі (за 50-ті роки в 7,3 і 9,2 раза, за першу половину 60-х – в 3,6 і 2,7 раза). Частка нафти і газу в структурі палива збільшилася до 27% у 1965 p. порівняно з 9% у 1958 p. Центр видобутку нафти і газу поступово переміщувався у Дніпровсько-донецький район (53,8% в 1965 p.). Майже половина кількості газу споживалася на електростанціях. Незначну його кількість використовували як хімічну сировину, технологічне паливо, для комунально-побутових потреб[6].

Виробництво електроенергії забезпечувалося в основному великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії зменшилася до 6,6% у 1965 p. проти 20% у 1950 p.

Порівняно з довоєнними роками зросло значення металургії. У 1965 p. видобуток залізної руди перевищив рівень 1950 p. у 4 рази, виплавлення чавуну – в 3,5, сталі – в 1,4, виробництво прокату – в 3,7, труб сталевих – в 3,1 раза. Почали виплавляти сталі більше, ніж чавуну. Було побудовано і здано в експлуатацію за 1951–1965 pp. 27 доменних, 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних станів.

 

1.3 Радянізація західних областей України

Процес відбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.

Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. Із цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.

Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946–1950 pp. зріс у 3,2 раза.

Процес індустріалізації у «возз´єднаних» землях мав свої особливості.

По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. – вже 12,6% (у важкій промисловості – відповідно 8,1 і 16,8%).

По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей – деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).

По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної – на Львівщині; взуттєвої та трикотажної – у Прикарпатті; рибопереробної – в Ізмаїльській області та ін.

По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946–1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава–Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва[7].

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.

Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому значну увагу під час перетворень у західноукраїнських землях приділяли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5–10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів – у 1,5 раза більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. – 1762, 1949 р. – 6098, 1950 р. – 7190 (колгоспи об´єднували за одними джерелами 93%, за іншими – 98% селянських господарств)[8].

2. Колективізація на західноукраїнських землях   2.1 Колективізація на західноукраїнських землях в 1944–1948 рр.

Радянсько-німецька війна внесла вагомі зміни в розвиток процесів радянізації західноукраїнських земель. Вагому роль у регіоні почала відігравати створена в 1942 р. Українська Повстанська Армія, яка організовувала боротьбу проти німецької та радянської влади, в тому числі і проти колективізації. Українські селяни дуже часто підтримували УПА лише за те, що та боролася проти запровадження колгоспів.

В листівках УПА прямо заявлялося, що вона виступає: «…За знищення більшовицької експлуататорської кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська народна влада не диктуватиме селянам однієї форми користування землею». Якщо в 1939 р. ОУН була не готова до боротьби з колективізацією, то до 1944 р., коли радянська влада повернулася на Західну Україну, ОУН та УПА створили широку підпільну мережу, яка в основному і чинила опір колективізації.

Про початок колективізації в Галичині, на Волині, Буковині і, щойно приєднаному Закарпатті, було оголошено одразу після звільнення цих територій від військ Німеччини та її союзників в липні – жовтні 1944 р. А в травні 1945 р. вийшла постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП (б) У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік», в якій зазначалося необхідність роздати селянам землю забрану в них німцями, потребу створення земельних громад. Окремим пунктом зазначалося: «Зобов’язати виконкоми обласних і районних Рад, обкоми і райкоми КП (б) У: а) приділити особливу увагу організаційно-господарському зміцненню колгоспів; б) всемірно підтримувати ініціативу бідняцько-середняцьких господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу».

Отже, держава не лише давала дозвіл на створення колгоспів, а й наказувала підтримувати лише колгоспи. В тоталітарній країні ця постанова мала сприйматися лише однозначно, як сигнал до повномасштабної колективізації будь-якою ціною. Держава і партія фактично дали санкцію на беззаконня і навіть заохочували його. Для прискорення темпів колективізації в західні області УРСР зі східних областей та з РРФСР було направлено десятки тисяч працівників НКВС, НКДБ, партійних функціонерів та державних чиновників. Їх точну кількість визначити досить важко. Але про великі розміри кадрової політики свідчить хоча б той факт, що в 1959 р. в Західній Україні було більше 330 тис. росіян (5% всього населення), тоді як на 1939 р. росіян тут майже не було.

«Кадри вирішують все» – це гасло було дуже популярне у ті часи. Та влада проводила окрім кадрової політики ще низку інших заходів, що мали прискорити процеси радянізації, в тому числі і колективізації. Так за 3 дні було реалізовано на 101% IV воєнну позику. А були ще V, VI, і VII. Згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 3 червні 1947 р. збільшувалися податки та норми зборів по зерну, картоплі, сіну, м’ясу, молоку на 50%, вовні на 100%, а також обмежувалися терміни здачі цих сільськогосподарських продуктів селянами-одноосібниками. Іноді їх змушували виконувати план здачі зерна ще до початку жнив.

Проте чи не основними в 1944–1948 рр. засобами прискорення темпів колективізації були терор, залякування, побої, виселення селян до віддалених районів СРСР. Твердження радянських істориків про добровільний характер колективізації був нічим іншим які міфом. Селяни західних областей України, які зазнали менших матеріальних втрат під час війни ніж селяни східних областей, мали ще що втрачати. Крім того вони добре знали всі вигоди і принади колективізації, якщо не з власного досвіду, то зі слів численних прохачів зі східних областей УРСР та з Росії.

В одному зі звітів того часу зазначалося: «З лютого 1946 р. почався масовий наплив населення з Брянської, Калузької, Орловської, Одеської, Полтавської, Київської, Вінницької та інших областей у західні області УРСР, було знято тільки з товарних поїздів 62 400 осіб, а за дві останні декади червня 97 633 осіб». За офіційними даними «…врожайність зернових культур в колгоспах республіки впала до 5,8 цнт з 1 га, а в радгоспах – до 4,5 цнт… Валовий збір усіх зернових культур у республіці становив у 1946 р. 531 млн. пудів, тобто більш ніж в 3 рази менший проти 1940 р. Із 26 397 існуючих на той час колгоспів 5,5 тис. не зібрали навіть тієї кількості зерна, яку висіяли». Все це призвело до нового голодомору, про який відкрито заявляли перші секретарі Херсонського, Полтавського та ін. обкомів КП (б) У та ряд голів облвиконкомів, і вже на травень 1947 р. було зареєстровано 935,5 тис. хворих на дистрофію (виснаження через недоїдання)[9].

Якщо раніше причини неврожаю пояснювали лише повоєнною розрухою, спекотним літом, то зараз науковці додають ще кілька не менш вагомих причин – цілеспрямовану політику радянської влади щодо українського селянства та неефективність і нерентабельність колективного господарювання та позаекономічних примусів селян до праці на землі.

На території західних областей УРСР, попри всі заяви керівництва республіки, застосовувалися ті ж методи щодо колективізації, що і в 20–30-х рр. в східних областях. Найбільш поширеним засобом впливу на селян було виселення до Сибіру за звинуваченням в «куркульстві», «співробітництві» з німецькою окупаційною владою, чи у «бандпособництві» – тобто у наданні допомоги ОУН та УПА. Проте й тут можна прослідкувати одну чітку тенденцію: в 1944–1946 рр., коли ОУН та УПА ще мали досить сил для боротьби з каральними органами, найбільше людей вивозили з рівнинних областей – Волинської (28% до всіх вивезених в 1944 р. із західних областей УРСР і 22% в 1945 р.), Львівської (20,3% і 9% відповідно), Рівненської (25,4% і 18, 6%). В той же час у гірських областях, де каральні органи почували себе менш вільно, і де за словами М. Коваля: «…утворилося фактично двовладдя… З дня в день протягом майже десяти років надходили з місць дані про вбивства партійних працівників, вчителів, медпрацівників, господарників, які прибули зі східних областей, про напади на приміщення райвідділів НКВД і НКВС, підпали колгоспних і селянських будівель, зернових пунктів, хлівів з худобою, зриви мобілізації до Червоної Армії, псування колгоспної техніки, телефонного зв’язку…» – людей вивозили в 1944–1946 рр. значно менше. Наприклад з Чернівецької області в 1944 р. було вивезено 1,9% всіх вивезених того року із західних областей, в 1945 р. – 4,6%, в 1946 р. – 3,3%. Кидається в очі і той факт, що в тих областях звідки вивозили найбільшу кількість людей, було створено найбільшу кількість колгоспів, а найбільш активна колективізація, що припадає на 1947–1948 рр., збігається у часі з періодом найбільш масової депортації т.зв. «куркулів» та «бандпособників».

Масова депортація селян була санкціонована державою. Так ще в липні 1929 р. Політбюро ЦК КП (б) У, за аналогічних обставин прийняло рішення про висилку «куркулів у віддалені райони СРСР». 21 лютого 1948 р. вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР «Про виселення з Української РСР осіб, що злісно ухиляються від трудової діяльності в сільсько-господарському виробництві і ведуть антигромадський, паразитарний спосіб життя». Під цими особами, влада мала на увазі селян-одноосібників, які не виявляли бажання вступати в колгоспи і працювати за дарма, не маючи засобів для існування.

Крім депортації каральні органи і міліція влаштовували побиття, а іноді і вбивства селян, які не хотіли писати заяви на вступ до колгоспу. Український історик з діаспори М. Поліковський писав: «Працівники міліції допускали численні грубі порушення радянської законності – незаконні обшуки, арешти, затримання, незаконне застосування зброї, побої громадян, вилучення майна і т.д.». Ці заходи наскільки погіршили ставлення селян до радянської влади, що ОУН та УПА, як противники НКВС та НКДБ, змогли протриматися майже до середини 50-х рр., коли було остаточно завершено колективізацію.

В. Замлинський, та низка інших радянських істориків заявляли про те, що учасники ОУН-УПА є «бандитами», «ворогами радянської влади», які «залякують колгоспників», «саботують створення нових колгоспів». Вони також твердили про «нелюдську жорстокість бандерівців» і т.д. Всі ці твердження потрібно переглянути, можливо й справді в них є доля істини, однак не слід забувати, що жорстокість в 1944–1950 рр. не мала меж і була притаманна обом ворогуючим сторонам. Ще залишається відкритим питання – «Хто був жорстокіший?». Можливо, що радянська влада в цьому випередила навіть гітлерівський режим, адже зараз відомі численні факти вбивств, пограбувань та інших злочинів, які раніше приписувалися українським націоналістам, але насправді були вчинені відділами НКВС і т.зв. «спецбоївками» для звинувачення у злочинних діях членів ОУН та УПА. Звичайно не можна забувати про випадки, коли селяни під тиском радянської влади були змушені вступати до колгоспів, за що й були покарані бандерівцями. Всі ці складні моменти з історії західноукраїнських земель ще треба детально і критично вивчати.

2.2 Завершальний етап та основні наслідки колективізації на території західних областей УРСР

Протягом 1944–1948 рр. були знищені більшість загонів ОУН-УПА, значно зріс тиск каральних органів на селян-одноосібників. Останніх, водночас, радянська влада обклала непосильними податками. Всі ці заходи не лише сприяли масовій колективізації, але й були її головними рушіями. В цілому, вже в кінці 1948 р. більше половини селян Західної України, під тиском дій радянської влади змушена була вступити до колгоспів. По областях було колективізовано від 17% (Станіславська область) до 81% (Чернівецька область) орної землі. В січні 1949 р. керівники облвиконкомів, райкомів КП (б) У західних областей УРСР почали масово звітувати про те, що «…в 1948 р. відбувся корінний поворот трудівників селян області на колгоспний шлях…». Проте більшість цих повідомлень, були свідомою дезінформацією, викликаною бажанням видати бажане за дійсне. До завершення колективізації було ще дуже далеко, але обласні керманичі прагнули переконати керівництво республіки в тому, що вони не даремно займають високі посади. В цілому ж ситуація з колективізацією була значно гіршою. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVI з’їзді КП (б) У від 25 січня 1949 р. зазначалося: «Селяни твердо стали на шлях колективізації. На 1 січня 1949 р. до колгоспів вступило селянських господарств: по Ізмаїльській області – 91%, Волинській – 80%, Дрогобицькій – 79%, Чернівецькій – 81%, Закарпатській – 46%, Тернопільській – 34%, Львівській – 34%, Ровенській – 25%, Станіславській – 17%»[10]. Як бачимо з усіх недавно приєднаних територій лише половинка «твердо стала на шлях колективізації». Слід зазначити, що в Закарпатті в цей час процеси колективізації дещо загальмувалися, що пояснювалося проблемою нестачі радянських кадрів.

Темпи колективізації явно не задовольняли керівництво республіки. Було зроблено висновки на місцях. Так, на 1949–1950 рр. припадає друга за величиною хвиля репресій, коли у віддалені райони СРСР було депортовано 32,7% всіх вивезених із західних областей за 1944–1952 рр. В цілому ж за даними І. Винничека було виселено із західних областей УРСР «куркулів та членів їх родин», «бандпособників» і т.д. 203 662 особи[11].

Проте ці цифри далеко не остаточні. Так, на думку О. Субтельного було депортовано лише за 1946–1949 рр. «…біля 500 тис. західних українців…». На наш погляд, справедливими є слова І. Волкова: «Виселення тисяч селян у віддалені райони країни були останньою репресивною акцією, злочином сталінського керівництва щодо села…». В цей же час селянам-одноосібникам заборонили продавати власну продукцію на ринках і базарах, а «…державні закупівельні ціни в 10 і більше разів нижчі від реальних…». На найвищому рівні республіки було вирішено, що «…треба здійснити такі заходи: 1) завершити процес усуспільнення земельного фонду, забезпечити повне використання наявних резервів, шляхом передачі колгоспам і радгоспам… всієї орної землі та ін. угідь, які є в держземфонді; 2) враховуючи сприятливі умови для розширення радгоспного будівництва в західних областях (вільні землі, резерви робочої сили), вивчити питання про можливість організації в західних область нових радгоспів, переважно Міністерства харчової промисловості…».

Перший пункт цього документу, як бачимо, давав дозвіл на те, щоб поміщицькі землі, окремі з яких були роздані селянам чи були оголошені державними, були передані колгоспам. Тобто, держава відбирала у селян свій же подарунок. Що до другого пункту, то виникає питання: «В якій державі, що оголошує себе захисником народу є водночас вільні землі (при відомому галицькому малоземеллі, що змушувало раніше емігрувати сотні тисяч селян) і резерви робочої сили, які треба примушувати працювати?». Якщо б колективне господарювання було справді рентабельним, прибутковим, каральні санкції уряду проти селян були б просто не потрібні, а селяни самі, добровільно йшли працювати в колгоспи, але звісно за хорошу заробітну плату. Проте саме в цьому виникає проблема – селян змушували працювати в колгоспах задарма, а паспортна система перетворювала їх на напіврабів, прикріплюючи їх до села.

Під дією цілеспрямованої державної політики колективізація все ж вступила у завершальну фазу. Найшвидше в Чернівецькій області. Там, станом на 17 січня 1949 р. було створено 477 колгоспів, в яких було 299 674 га землі (90,1% всіх орних земель області), тобто кількість орної землі в колгоспах за півмісяця зросла більш ніж на 30 тис. га (біля 10%). Не колективізованими залишалося менше 10% орних земель Буковини. Є підстави вважати, що до кінця 1949 р. ця цифра ще зменшилися, хоча й не набагато, оскільки в керівництва області не було вже приводів для радісних заяв, а лише про проблеми і потребу укрупнення колгоспів.

Чернівецьку область хотіли наздогнати за темпами колективізації й керівники інших 7 західних областей УРСР. Проте там ці процеси значно відставали. Про закінчення колективізації керівники Львівської, Тернопільської, Дрогобицької та Станіславської областей почали повідомляти лише в кінці 1951 – на початку 1952 р. Так, в Станіславській області «…станом на 1 січня 1950 р. було 486 колгоспів, на 1 січня 1951 р. було 616 колгоспів., 10 колгоспів організовано наприкінці 1950 р.».

Схожа ситуація була й на Львівщині: «На 1 листопада 1951 р. є 564 колгоспи, з них 264 – об’єднаних., з 1945 по 1951 р. питома вага колгоспів (в області) зросла з 3,36% до 89,9%». Дещо раніше, в 1950 – середині 1951 р. колективізація завершилася в Закарпатській, Ровенській, Волинській і Дрогобицькій областях. В цілому ж, остаточне завершення колективізації припадає на осінь 1952 р. Так, у звіті ЦК КП (б) У на XVІІ з’їзді КП (б) У від 24 вересня 1952 р. зазначалося: «Великою перемогою нашої партійної організації є завершення колективізації сільського господарства в західних областях. На основі суцільної колективізації в цих областях ліквідовано куркульство, завдано нищівного удару недобиткам українських буржуазних націоналістів»[12].

Завершення колективізації мало водночас як позитивні так і негативні наслідки. До позитивних, слід віднести такі як припинення масового терору щодо селян; широке впровадження сільськогосподарської техніки; запровадження нових, більш продуктивних сортів та культур рослин та порід тварин; спеціалізація та товаризація сільського господарства в цілому. Однак переважали негативні наслідки: 1) під час колективізації було ліквідовано прошарок найбільш хазяйновитих селян, які вміли і хотіли працювати на селі; 2) селяни були позбавлені економічних стимулів до праці і часто-густо були змушені красти щоб вижити і прогодувати свої родини; 3) командно-адміністративне керівництво колгоспами призводило, за словами Л. Лисенка, до значних втрат під час посівної і збору врожаю і стало однією з причин занепаду сільського господарства СРСР; 4) створення колгоспів позбавило ОУН-УПА економічної бази. Деякі з негативних наслідків колективізації проявилися найбільш яскраво лише в останнє десятиліття і створили для проведення модерних аграрних реформ.

Створення колгоспів було важким ударом по психології селян. За словами М. Коваля: «У непідготовлених психологічно до таких глибоких перетворень господарствах цей процес колективізації відбувався дуже хворобливо. Радикальні аграрні реформи не завжди мали належний ефект, бо впроваджувалися прискореними командно-натискними методами, без урахування місцевої специфіки, політичної ситуації в краї, більш того, їх наслідком було надзвичайне загострення і без того жорстокої класової боротьби». Саме колективізація, на нашу думку, стала однією з причин тривалого протистояння ОУН-УПА з органами радянської влади. Вина за численних розстріляних, депортованих, закатованих і просто пограбованих селян повністю лежить на керівництві УРСР та СРСР.

Можна погодитися зі словами М. Коваля, що політику комуністичної партії в західних областях України в другій половині 40-х – першій половині 50-х рр. не можна назвати інакше, як черговим невиправданим експериментом. Ставилося за мету форсоване втягнення західноукраїнських земель у загальнореспубліканське і загальносоюзне русло господарського і суспільного життя зі стрімким нівелюванням специфіки краю «…їх (керівників обкомів, райкомів, загонів НКВС – НКДБ) орієнтували на вживання силових, жорстоких аж до репресій командно-натискних методів, а місцеве середовище розглядали, як однозначно вороже…».

Опір загонів ОУН-УПА, які сподівалися на підтримку Великобританії, США та Франції, на нашу думку, лише пригальмував темпи колективізації і став офіційним приводом для численних зловживань влади на місцях – окремі селянські родини вивозилися до Сибіру за звинуваченнями у співробітництві з ОУН, за саботаж колективізації, за вказівками місцевих активістів, що прагнули заволодіти майном цих родин. Це щораз більше загострювало протистояння, відгуки якого відчуваємо і зараз. На нашу думку, навряд чи можна ставити в один ряд колективізацію в УРСР в кінці 20-х – 30-х рр. ХХ ст. та колективізацію на території Західної України в 1939–1952 рр. хоча ці процеси велися однаковими методами, вони переслідували різну мету. Якщо колективізація 20-х – 30-х рр. мала довести, що сільське господарство може існувати без приватної власності і, водночас, дати кошти для проведення індустріалізації, то колективізація 1939–1952 рр. проводилася, щоб ліквідувати яскравий приклад того, що господарство селян-одноосібників є більш ефективним і рентабельним ніж колективне. Своїм успішним розвитком господарств селяни-одноосібники заперечували догми марксизму і не вливались в картину світлого комуністичного майбутнього.

Крім того СРСР були необхідні кошти для індустріалізації і відбудови у повоєнний період промисловості, зерно для поставок у країни соцтабору. І найголовніше – було необхідно знищити економічно незалежні від радянської держави прошарки населення, серед якого могли появитися нові паростки політичної незалежності та вільнодумства. Всі ці результати були можливі лише за умови суцільної колективізації. До того ж сільське господарство цього регіону сильно потребувало впровадження машин, хімічних добрив (пізніше в цьому питанні були значні перегини), створення нових, більш продуктивних сортів різних сільськогосподарських культур та порід тварин. Останні заходи було б можливо втілити в життя, лише за умови наявності великого селянського господарства, яким і став колгосп.

На проведення колективізації в західноукраїнських областях впливали навіть погодні умови. Так, в 1946–1947 рр., коли в наслідок засухи, повоєнної розрухи, невмілої організації і т.д. у східних областях УРСР був неврожай, що спричинив голод, і, ясна річ, не було що вивозити в країни соцтабору, посилився економічний тиск на західні області, де становище було менш критичним. Пізніше М. Хрущов на пленумі ЦК ВКП (б) в 1963 р. заявив: «При Сталіні і Молотові ми вивозили хліб закордон, а радянські люди пухли і помирали з голоду»[13]. При цьому він мав на увазі, насамперед події 1946–1947 рр. в Україні, свідком яких він був. Що ж до індустріалізації і відбудови зруйнованої війною промисловості, то ці процеси проходили величезними темпами і не лише за рахунок держави, як зазначалося дослідниками раніше, а насамперед за рахунок західноукраїнського селянства.

Стан промисловості Західної України сучасники характеризували наступним чином: «Внаслідок розрухи промисловість краю наприкінці 1945 р. давала тільки 50% продукції від рівня 1940 р. Але вже в 1947 р. обсяг промислової продукції досяг довоєнного рівня, а в 1958 р. перевершив його в 6,2 рази, в той же час як продукція промисловості УРСР в цілому зросла втричі… незважаючи на це, лише в 1958 р. валова продукція промисловості перевершила обсяг продукції сільського господарства». Такі швидкі темпи зростання промислового виробництва в державі, яка зазнала значних матеріальних і людських втрат у війні і відмовилася від міжнародної грошової допомоги, можливі лише за умов нещадної експлуатації власного народу і, насамперед, селянства.

Створення колгоспів на деякий час стимулювало розвиток промисловості, але водночас це призвело до звуження внутрішнього ринку, оскільки зменшило купівельну спроможність селян. Створення колгоспів призвело до безгосподарності, зниження врожаїв. На жаль, щоб підтвердити цю закономірність для західних областей УРСР немає матеріалів, однак для прикладу можна навести ситуацію в сільському господарстві цілого Радянського Союзу. Так, «…пленумі ЦК ВКП (б) у вересні 1953 і в лютому 1954 р. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення, поголів’я худоби в абсолютних цифрах були меншими ніж за царських часів (якщо на січень 1916 р. останнє становило 58,3 млн. голів, то на січень 1953 р. – 56,6 млн.). Ціною величезних зусиль і капіталовкладень у 1965 р. домоглися результату у 950 кг зібраного зерна на гектар, але це було незначним поліпшенням порівняно з 1913 р. (820 кг)».

Водночас, становище селян-колгоспників було найгірше у порівнянні з усіма верствами населення СРСР. Не вистачало елементарних засобів для існування, поганим був стан соціально-побутової сфери (сільські школи, садочки, клуби, лікарні, магазини і т.д.). Це чітко проявилося і на території західних областей УРСР. Для прикладу: «…Вибіркові обстеження сільмагів у 1955 р. виявили, що в кожному 3-му з них були відсутні такі товари, як гас, сірники, мило, сіль, тютюн тощо[14]. З 84 сільських торгових точок Тернопільської області 50 на час перевірки не мали навіть асортиментного мінімуму». В багатьох селах не було шкіл. Надзвичайно низьким залишався рівень зарплати колгоспників по Україні в цілому. В сукупності всі трудові доходи колгоспників України до 1970 р. були найнижчими серед п’ятнадцяти республік СРСР, і це в той час, коли внесок України в сільськогосподарський дохід Радянського Союзу становив більше 25%. Ці фактори, на нашу думку, призвели до прискорення процесів урбанізації і такого негативного феномену як «вимираючі села» та «неперспективні села». Слід пам’ятати, що початок цим негативним явищам дала саме колективізація і саме вона спричинила до того, що з землі зник її господар. Деякі негативні сторони колективізації проявилися одразу після її завершення, а уряд почав гарячково шукати шляхи виходу із ситуації, що склалася. Це знайшло свої прояви в так званому «укрупненні колгоспів», створенні «агро-міст», процесах хімізації та в лихоманці по вирощуванню кукурудзи, створенню надзвичайно вузько спрофільованих сільськогосподарських підприємств, що лише загострило кризу на селі.

Процеси колективізації у західних областях УРСР в 1949–1952 рр. характеризувалися такими обставинами:

– завершення під тиском влади і каральних органів суцільної колективізації в регіоні;

– початок укрупнення колгоспів та пошуку шляхів підвищення рівня ефективності їхньої роботи;

– завершення колективізації мало як позитивні, так і негативні наслідки, хоча останні значно переважали;

– вплив наслідків колективізації ми відчуваємо і по сьогодні.

 
Висновки

Період входження західноукраїнських земель до складу УРСР є одним з найбільш трагічних в історії цього регіону. Він знаменувався форсованою радянізацією. Однією зі сторін радянізації була колективізація, яка проходила у складних умовах збройної боротьби і призвела до страждань сотень тисяч селян.

Дана робота є спробою вивчення передумов, причин, перебігу та наслідків колективізації у західних областях УРСР в 1939–1952 рр., на підставі джерел та наукової літератури. В роботі вказано на головні передумови і причини колективізації; проаналізовано хід та основні методи проведення колективізації в Західній Україні. Розкрито головні наслідки колективізації сільського господарства західноукраїнських земель для розвитку сучасної української економіки.

Завдяки даній роботі стає зрозумілим, що що колективізація на західноукраїнських землях розпочалася в 1939–1940 рр. Вона набула масового розмаху вкінці 1947–1948 р. і була завершена до кінця 1952 р. Процесам колективізації перешкоджали: 1) негативне ставлення селян; 2) події Другої світової війни; 3) збройний опір ОУН-УПА. Головними рушійними силами колективізації виступали ВКП (б), загони НКВС та НКДБ, іноді і місцеві «активісти» з сільської бідноти. Колективізація мала на меті створення великого товарного господарства, орієнтованого на ринок, яке б базувалося згідно норм марксизму-ленінізму на колективній власності. Колективізація проводилася шляхом тиску, репресій та переслідування і терору селян. Пік колективізації збігається в часі з періодом найбільш масової депортації українців із західних областей УРСР. Завершення колективізації мало як позитивні так і негативні наслідки. Переважали, на жаль, останні. Їх вплив відчутний і досі.

Не дивлячись на весь об’єм проведеної роботи можна твердити, що проблема колективізації в західних областях УРСР і далі потребуватиме глибокого і детального вивчення. В майбутньому, необхідно більше уваги звернути на свідчення очевидців тих подій, оскільки офіційна документація тих часів була і є повністю сфальсифікована і не повна.

Список використаних джерел:

 

Джерела

1. З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1976.

2. Радянська Буковина 1946–1970: Документи і матеріали. – Ужгород: Карпати, 1980.

3. Соціалістичні перетворення в західних областях Української РСР 1939–1979: Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1980.

4. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали: В 3-х т. – Мюнхен, 1983.

Наукова література

5. Авторханов А. Империя Кремля: Россия, СССР и Украина // Дружба народов. – 1991.

6. Винниченко І. Примусове переселення: 1920 – початок 50-х рр. // Золоті ворота. – 1994.

7. Волков І. М. Виселення селян України у віддалені райони СРСР наприкінці 40-х рр. // Український історичний журнал. – 1993.

8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації (ХІХ – ХХ століття). – К.: Генеза, 1996.

9. Замлинський В.О. Шлях чорної зради. – Львів: Каменяр, 1969.

10. Західна Україна: перше десятиліття після війни: Препринт №3. – К., 1988.

11. Коваль М.В. Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вища школа, 1995.

12. Коваль М.В. УРСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945–1955) // Український історичний журнал. – 1990.

13. Кожукало І. Жорстокий хліб: Про становище колгоспного селянства на Україні в перші повоєнні роки // Сільські обрії. – 1989.

14. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.

15. Кравчено Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К.: Основи, 1997.

16. Курносов Ю.О. Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР // Український історичний журнал. – 1996.

17. Лисенко Л. Сільське господарство України. – Видавництво закордонних частин ОУН, 2001.

18. Людської крові не змити: книга фактів. – К.: Політвидав України, 1998.

19. Соколов Б. Війна з селянином // Галичина. – 1993.

20. Субтельний О. Україна: історія. – К.: Либідь, 1993.

21. Поліковський М. Окупаційний сталінський режим у Західній Україні після вигнання німецьких загарбників // розбудова держави. – 1994.

22. Рибак І. В. Стан соціально-побутової сфери українського повоєнного села (1946–1955) // Український історичний журнал. – 2002.

[1] Людської крові не змити: книга фактів. – К.: Політвидав України, 1998.

[2] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації (ХІХ – ХХ століття). – К.: Генеза, 1996.

[3] Поліковський М. Окупаційний сталінський режим у Західній Україні після вигнання німецьких загарбників // розбудова держави. – 1994.

[4] Коваль М. В. Україна: 1939 – 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вища школа, 1995.

[5] Коваль М. В. Україна: 1939 – 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вища школа, 1995.

[6] Кравчено Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. – К.: Основи, 1997.

[7] Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993.

[8] Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К.: Либідь, 1993

[9] Коваль М. В. УРСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945 – 1955) // Український історичний журнал. – 1990

[10] Коваль М. В. УРСР в період відбудови і розвитку народного господарства (1945 – 1955) // Український історичний журнал. – 1990

[11] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації (ХІХ – ХХ століття). – К.: Генеза, 1996.

[12] Рибак І. В. Стан соціально-побутової сфери українського повоєнного села (1946 – 1955) // Український історичний журнал. – 2002.

[13] Коваль М. В. Україна: 1939 – 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вища школа, 1995

[14] Коваль М. В. Україна: 1939 – 1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.: Вища школа, 1995