Польсько-литовські унії

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра історії

Реферат

НА ТЕМУ:

"Польсько-литовські унії"

Виконала

студентка 1-го курсу

Рипаченко Ніна

Перевірив

Войнаровський А.В.

 

 

 

 

 

Вінниця 2009

Кревська унія 1385 року

Наприкiнцi ХIV ст. низка зовнiшнiх та внутрiшнiх обставин змусила литовських i польських феодалів розпочати процес об’єднання двох держав. Спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалились, зростав тиск на Польщу з боку Тевтонського ордену. Литва ж відчувала дедалі більший натиск Московського князівства, яке відверто претендувало на патронат над землями колишньої Київської Русі, виявляло незадоволення запрошенням на новгородський та смоленський княжі столи князів iз роду Гедимiновичiв. Війська Литви, Михайла Тверського, Святослава Смоленського неодноразово оточували Москву, але оскільки в обох таборах було чимало православних, протистояння мiж ними не спричинилося до масштабних боїв. Небезпека загрожувала Литві iз заходу - з боку Тевтонського ордену. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське фактично переживало громадянську війну, яка ослабляла державу.

15 серпня 1385 р. в мiстi Крево (Крявас) литовський князь Ягайло (Ягелло) та 11-рiчна польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Цей союз поклав початок вiйськово-полiтичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі. Нове ім’я він узяв від свого хрещеного батька - князя Владислава Опольського.

За умовами Кревського договору (унії), Велике князівство Литовське зобов’язалося навернути до католицької вiри населення Литви, передати Польщі свою казну, сплатити 200 тис. флоринів Вiльгелъму Австрійському за відмову від руки Ядвіги (незадовго до цього вони були заручені), навічно приєднати литовські, бiлоруськi та українські землi до Польщі. Унія була негативно сприйнята багатьма литовськими та руськими аристократами, у тому числі князем Вiтаутасом Кейстутовичем. У 1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вiтаутаса (Вiтовта) довічним Великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Кревi. Шлюб Вiтовта з дочкою московського князя Василя І та підтримка Литви Тевтонським орденом завадили Польщі продиктувати литовцям свої умови, однак литовський князь залишався васалом останньої. Упродовж 1300 - 1400 рр. хрестоносці здійснили понад 70 походів на землі Литви, а литовці - десь 50 вторгнень у володіння ордену. Але оскільки завоювання слов’янських регiонiв Великому князівству Литовському знадобилося 32 походи, то логічно дійти висновку, що активнiстъ німецьких лицарів завадила литовським князям заволодіти рештою Русі.

Намагаючись заволодіти частиною земель Московського князівства, Вiтовт вирішив підтримати в боротьбі за владу в Золотій Орді хана Тохтамиша, суперником якого виступав хан Тимур. Литовський великий князь сподівався, що в майбутньому Тохтамиш стане союзником Литви i візьме участь у поході на Москву. Улітку 1399 р. війська Литви, 1600 нiмецъких воїнів, 400 польських лицарів, загони Тохтамиша та господаря Валахії Стефана рушили проти 100-тисячної армії Тимура-Куглука. Битва 12 серпня в гирлі річка Ворскли закінчилася повною поразкою союзних військ: iз п’ятдесяти князів було вбито двадцять, загинули тисячі вояків. Ослаблення позицій Литви примусило Вiтовта визнати 1401 р. васальну залежність вiд Польщі, що аж ніяк не вiдповiдало інтересам Орди.

Частина князівської знаті в Україні не погодилася iз підпорядкуванням Польщі. Серед незадоволених були Дмитро-Корибуг Олъгердович (князь Новгород-Сіверський), Федір Корiатович (князь Подільський), Володимир i Семен Олелъковичi, Олелько Володимирович i Володимир Олъгердович (Київ). Утім Вiтовт швидко поклав край проявам самостiйностi. Війська Новгород-Сіверського князівства були розбиті, Федір Корiатович утік до Угорщини, а київського князя Скиргайла Ольгердовича отруїли. Однак литовському князю так i не вдалося коронуватись, хоча у вересні 1430 р. для участі в цьому акті до Луцька (Лучеська) прибули високі особи: король Польщі, великі магістри Лiвонiї та Прусiї, московський, тверський i рязанський великі князі, посли з Вiзантiї, Золотої Орди, Волощини, представники Новгорода й Пскова. Коронація була зірвана Владиславом І (Ягайлом), того ж року Вiтаутас помер.

 

Городельська унія 1413 року

1410 року об’єднані війська Польщі та Литви за підтримки українцiв, бiлорусiв, чехів здобули велику перемогу під Грюнвальдом над лицарями Тевтонського ордену. Грюнвальдська перемога дала новий поштовх для оформлення державно-правових відносин мiж Польщею та Литвою. У жовтні 1413 року в замку Городець (на Західному Бузі) була підписана Городельська унія, яка передбачала:

·  рух Польщі та Литви до об’єднання в єдину державу

·  широкі довiчнi повноваження Вiтовта як великого князя литовського

·  постійну автономію Литви у відносинах з Польщею

Однак так само в унії зафіксовано:

·  зверхність польського короля над Литвою

·  запровадження в Литві сейму, призначення посадових осіб, вибір адмiнiстративно-територiального устрою, вигідних Польщі

·  зрівняння в правах польських феодалiв-католикiв та литовських можновладців, які приймуть католицьку вiру.

Це знову ж таки викликало незадоволення православної частини населення й уже немолодий Вiтовт, відчуваючи небезпеку, вирішив відстоювати незалежність Литви. Проте задумане не вдалося - князь Вiтовт помер 1430 року. Нехтуючи умовами Городельської унії, за якою великий князь мав би обиратися лише за згоди Ягайла, литовська та українська шляхта призначила великим князем Литви Свидригайла Ольгердовича (Ягайдового брата). Унаслідок цього в 1432 році вкотре спалахнула війна мiж Польщею і Литвою.

І без того скрутне становище Литовського князівства ускладнилося внутрiшнiм розколом i виникненням двох новоутворень: власне Литви на чолі з Сигізмундом та Великого князівства Руського (назва за літописом), де й далi княжив Свидригайло. Але вік цих двох держав, як і їхніх князів, був дуже короткий. Ягайло не міг допустити до влади нi Свидригайла, нi Сигізмунда.1440 року великим литовським князем коронували Ягайлового сина - 13-рiчного Казимира. Хоч новий князь відразу видав "Віленський привілей", який зрівнював права православної i католицької шляхти, відносини мiж Польщею та Литвою ще тривалий час були досить напруженими.

 

Люблінська унія 1659 року

Із середини ХV ст. головним напрямком експансії російських царів стала, як уже зазначалося, територія Великого князівства Литовського. Нездатність Литви (а частково й Польщі) самотужки чинити опір зовнiшнiй загрозі призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (обраного королем 1548 р.) окреслилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. Захоплення Іваном ІV 1563 р. Полоцька поставило під сумнів подальше існування Великого князівства Литовського, яке зазнало нищівної поразки. Попередити катастрофу могло тільки політичне об’єднання Литви з Польщею. До того ж, незважаючи на введену у Литві 1447 р. заборону на роздачу землі іноземцям, польська шляхта різними способами захоплювала дедалі більше земельних угідь та адмiнiстративних посад на Волині, у Пiдляшшi та Подолії. Дрiбнi литовські, українські й бiлоруськi шляхтичі, незадоволені засиллям можновладної еліти, прагнули здобути в майбутній об’єднаній державі такі самі привілеї, як i польська шляхта. Крім того, вони вважали, що спільними зусиллями легше буде протистояти турецько-татарськiй небезпеці. Петиції з вимогами реального союзу Литви й Польщі постійно надходили до великого князя литовського від представників литовського та українсько-білоруського населення. Але на сеймі 1551 р. литовські й українсько-бiлоруськi магнати виступили проти об’єднання. Тоді через сім років середня й дрібна литовська знать та шляхта Волині й Підляшшя звернулися до польського короля з проханням взяти їх під свій захист через нездатність Великого князівства Литовського гарантувати своїм громадянам безпеку від вторгнень кримчаків та військ Москви.

Вiйськово-полiтичне суперництво Москви й Вільно за "спадщину Рюриковичів", тобто за володіння землями із православним україно-білоруським населенням, дедалі більше загострювалося з кінця ХV ст. у 1489 р. великий князь литовський Казимір Ягайлович одержав листа від Івана III, у якому той дорікав йому: "Наші міста й волості, i землі, i води король за собою тримає". На цей час Велике князівство Литовське мало територію майже 700 тис. квадратних кiлометрiв із 3,5 млн. населення, з яких було лише 500 тис. литовців.

Московська держава постійно завдавала шкоди литовським землям, використовуючи для цього Кримське ханство. Називаючи Менглi-Гiрея "братом i другом", Іван III писав йому: "Сідай на коня i йди на Литовську землю не гаючись!" Отже, почалися щорiчнi набіги татар, під час яких нападники вивозили сотні тисяч українців до Криму як бранців, знищували великі матерiальнi цiнностi.

Поразка, якої зазнала 8 вересня 1514 р.80-тисячна армія царя Василя III біля річки Кропивна під Оршею від об’єднаного литовсько-польського війська під командуванням К. Острозького, не поклала краю завойовницьким планам Москви. Хоча в цій битві (своєрідному реванші за поразку литовців 14 липня 1500 р. на рiчцi Ведрошi, нині територія Смоленщини, коли в полон потрапив i сам воєвода К. Острозький) царське військо втратило близько 30 тис. убитими i 5 тис. полоненими, разом із 27 воєначальниками, цар підписав перемир’я тільки 1522 року.

Істотно погіршилася ситуація для Великого князівства Литовського в період Лівонської війни, коли війська Івана ІV 15 лютого 1563 р. штурмом оволоділи центром князівства містом Полоцьк. Місто було розграбоване, 11 тис. жителів взято в полон, потім в Астрахані їх продавали в рабство перським купцям по З карбованці за людину. До Москви доправили обоз із золотими й срібними прикрасами та іншими коштовностями, пограбовано було бiблiотеку місцевого Софійського собору. Після цієї події прагнення литовської та бiлорусько-української шляхти (бiлорусiв тоді іменували "литвинами") укласти політичний союз із Польщею значно посилилось. Незважаючи на те, що всі сім уній між двома державами наприкiнцi ХІV - у другій половині ХVI ст. не стали тривалими, середня та дрібна православна й католицька шляхта Литви на сеймi, який зібрався восени 1562 р. під Вітебськом, виражаючи масове незадоволення диктатом магнатів, ухвалила: "Вчинити спільний сейм із поляками, щоб разом короля вибирати, мати спільну оборону, спільно соймикувати (проводити засідання сейму) i користуватись однаковими правами". Аби послабити пропольські настрої шляхти, магнатська опозиція унії на чолі із князем Радзивiллом 1563 р. урівняла в правах православну й католицьку шляхту, а судовою реформою наступного року були запроваджені мiсцевi суди, у яких головна роль належала шляхті.

Для Литви альтернативою союзу з Польщею могла бути унія з Москвою, визнання влади над собою Івана Грозного або його сина. Деякий час велися навіть таємні переговори з Московським царством, але вони нічим не закінчились. Шляхту князівства лякала опричнина, що супроводжувалася масовими репресіями, передусім щодо російської знаті. Про них Литва дізналася з першоджерела - від воєводи князя Андрія Курбського, який перейшов на бік Литви.

Польським королем i Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, i король побоювався, що після нього литовські аристократи оберуть нового керівника держави, повністю вiдiйшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землi з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панiвнi кола Полъщi пропонували рiзнi умови об’єднання, тому процес затягувався.

Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Люблiнi. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Тому сейм відкрився лише 10 січня 1659 р., коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів i литовських шляхтичів. Представники Литви, серед яких були як православні, так i католики, запропонували створити унію двох країн на основі збереження національних законодавчих iнституцiй кожної з них. Але збирати спільний сейм передбачалося тільки для виборів єдиного короля та для розв’язання важливих зовнішньо - політичних проблем. Не зустрівши підтримки своїх пропозицій, литовсъкi та частина українських i білоруських магнатів покинули сейм. Тоді Сигізмунд II Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь i Підляшшя, а 5 червня, на прохання місцевої аристократії середньої ланки, долучив до польської корони Київське, а потім Брацлавське воєводства.

Повернувшись до Любліна, литовські та українсъко-бiлоруськi магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство i не віддавати його до "ляської неволі". У вiдповiдъ король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією i присягнути Польщі.1 липня 1569 р. акт унії було підписано. Сенатори й посли Литви погодилися з планом створення Речі Посполитої (від лат. "справа всенародна") - унії обох держав. Виборний король Польщі при цьому ставав i великим князем литовським, створювалися об’єднаний сейм, загальна грошова система; шляхта діставала право володіння земельними угіддями на всій території країни. Водночас Литва зберігала власний герб, державну печатку, законодавство (Статут 1529 р.), армію, фінанси та адмiнiстрацiю. Таким чином, Велике князівство Литовське уникло перетворення на колоніальну окраїну. Аж до кінця ХVII ст. Польща й Литва мали рiзнi державні мови, до другої половини ХVII ст. - рiзнi грошові системи.

Панiвнi класи Литви в останній третині ХVI ст. не позбулися незалежницьких, антипольських настроїв. Всупереч унії, у 70-80-х роках регулярно збиралися загальнолитовськi сейми, 1581 р. було створено найвищу судову iнстанцiю для Великого князівства Литовського - Головний трибунал. Прийнятий 1588 р. Литовський статут фактично скасував багато положень Люблінської унії.

Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Пiвнiчна Буковина вiдiйшла до Молдови (з 1514 р. - фактично до Туреччини). Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною - Трансільванія; Чернiгово-Сiверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі.

Дуже короткий час королем Речі Посполитої був французький принц Генріх Валуа, який устиг прийняти 1574 р. так звані "Генрiховi артикули". За цим документом монарх позбавлявся законодавчих та судових прав, обмежувалося також його право встановлювати податки. Але правив він лише півроку, а потім утік до Франції. Послана за королем погоня перехопила його тільки за австрійським кордоном i повернути на престол не змогла. Проте "Генрiховi артикули", поза всяким сумнівом, сприяли визнанню українсько-білоруською й литовською шляхтою Люблінської унії.

Польща стала єдиною в континентальній Європі країною з широкою шляхетською демократією, виборним королем, який мав суворо обмежені повноваження, особливо щодо фінансових питань. Тим часом у решті європейських країн (крім Англії) роль кортесів, парламентів та ландтагів протягом ХVI-ХVII ст. невпинно зменшувалась, посилювалася влада абсолютних монархів, які забезпечували стабiльнiсть феодальних структур.

Використана література

1.  Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К.: 1990. - 525 с.

2.  Крип`якевич І.П. Історія України. - Львів: Світ, 1990. - 520 с.

3.  Мішина І.А. та ін. Всесвітня історія: Епоха становлення сучасної цивілізації (кінець XV - початок ХХ ст. ст.). - К.: Генеза, 1994. - 352 с.

4.  Новий довідник: Історія України. - К,: ТОВ "Казка", 2006. - 736 с.

5.  Субтельний О. Україна: історія. - К.: Либідь, 1993. - 720 с.

6.  Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І., Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі/ Петровський В.В., Радченко Л.О., Семененко В.І. - Х.: ВД "Школа", 2007. - 592 с.