Дипломатія у Древньому Римі

Вступ

Дипломатія з'явилася в далекій старовині. Зачатки її були вже в родовому суспільстві. Проте про дипломатію в справжньому значенні цього слова можна говорити лише з розвитком держави. Дипломатія є частиною політичної надбудови. Її характер визначається загальними відносинами, властивими різним економічним формаціям і перш за все класовою природою тієї держави, якій вона служить. Дипломатія є одним із засобів зовнішньої політики держави.

Дипломатична діяльність античних полісів виражалася в жвавих переговорах, обміні посольствами, скликанні міждержавних нарад, висновком оборонних і наступальних союзних договорів. Так поступово вироблялася організація, методи і засоби дипломатії.

На Заході, в римській республіці, найбільша активність дипломатії спостерігається в період Пунічних воєн і боротьби Рима з східними державами еллінізму.

В останні два століття римської республіки і в перші два сторіччя імперії рабовласництво досягло щонайвищого розвитку в античному світі. В цей період римська держава поступово складається в централізовану імперію. Зовнішня політика імператорського Рима переслідувала дві основні цілі: зміцнення і розширення світової держави, створеної в епоху республіки і що увібрала в себе майже всі країни відомого тоді римлянам "круга земель", і оборону її меж від нападу сусідніх народів. В перші століття імперії загарбницькі цілі ще домінували в її дипломатичній діяльності. Надалі імперії довелося перейти до оборони.

1. Основні риси римської дипломатії

З якнайдавніших часів і Римі існували право гостинності (jus hospitii), грецьку проксенію, що нагадувало. Була жрецька колегія феціалів, яка регулювала виникаючі між племенами і племінними союзами спори і непорозуміння. Жодне важливе зовнішньополітичне підприємство не могло бути ні почато, ні кінчено без санкції феціалів. В круг їх повноважень входили: охорона міжнародних угод, обряд формального оголошення війни і укладення миру.

Колегія феціалів складалася з 20 чоловік, які належали до стародавніх пологів і довічно перебували в своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покривом глибокої таємниці. Скоювалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, значення яких було зрозуміле одним лише присвяченим. Зовнішньою відмінністю феціалів служила особливий вид шерстяного одягу, а також головна пов'язка.

В такому одіянні з скіпетром і кременем, символом Юпітера –хранителя клятв, виборний представник колегії, «святий батько» (pater patratus), у супроводі іншого феціала, який ніс траву, вирвану з коренем на капітолійському горбі, відправлявся до межі сусіднього народу для врегулювання спірних питань або оголошення війни.

У разі неможливості дозволити спірні питання мирним шляхом вдавалися до зброї. Оголошення воїни в стародавньому Римі було надзвичайно складною процедурою. Феціали кілька разів відправлялися в місто, що порушило міжнародні встановлення. При цьому всякий раз вони скоювали обряди і гучним голосом вимовляли магічні слова і прокляття за адресою порушника міжнародного права. Потім комісія феціалів поверталася до Рима і протягом 33 днів чекала відповіді, У разі неотримання такого феціали докладали Сенату і народу, яким належало право оголошення війни. Після цього «святий батько» востаннє відправлявся до межі ворожого міста і кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і скривавленим кінцем^[1].

Процедура оголошення війни детально описана в історії Тіта Лівія в розповіді про війну римлян з альбанцями, вирішену поєдинком трьох братів Гораціїв і Куріаціїв.

Укладення миру теж супроводжувалося багатьма церемоніями і було вельми складною справою. Після виконання всіх встановлених церемоній «святий батько» читав текст договору і вимовляв особливе закляття феціалів, яке закликало всякі біди і нещастя на голову порушника миру. „римляни ніколи не порушать першими умов, накреслених на цих таблицях, які я вам зараз прочитав... якщо ж вони їх порушать, то тоді хай уразить їх Юпітер так, як я зараз вражаю цю жертовну тварину, але в стільки разів сильніше, в скільки бог сильніше за людину”.

З часом вищеописані форми оголошення війни і укладення миру видозмінювалися, але ніколи не зникали абсолютно. Колегія феціалів згадується в джерелах республіканського і навіть імператорського періоду.

До посадовців, що представляли римську общину і окремих її громадян в стосунках з іноплемінниками, відносилися і так звані рекуператори (recurperatores). Це були особливі виборні судді числом від 3 до 5, розбираючі суперечки про взаємні матеріальні претензії, що виникали між римлянами і представниками сусідніх міст і племен. Можна припускати, що в якнайдавніший період римської історії рекуператори вибиралися не тільки з числа римлян, але і з представників інших італійських племен і були чимось на зразок третейського суду. Проте у міру зростання могутності Рима рекуператори сталі вибиратися тільки з римлян. Згодом, в II–I рр. до нашої ери, суд рекуператорів розглядав також заяви і скарги населення римських провінцій на дії намісників.

У зв'язку з розвитком міжнародних зв'язків з'являються в Римі і зачатки міжнародного права. Вони містяться вже у феціальному праві (jus fetiale). У міру ускладнення економічного життя і розвитку мирних взаємостосунків з сусідами разом із старовинним «цивільним правом» (jus civile), яке розповсюджувалося тільки на римських громадян, з'являється «право народів» (jus gentium), що регулювало відносини між римлянином і іноземцем. Воно не відрізнялося таким формалізмом, як цивільне право, і полегшувало висновок всіляких торгових договорів і операцій; «право народів» містило разом з тим деякі положення, що торкалися міжнародних відносин.

Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою. Якщо в Греції класичного періоду з її розвиненою дипломатією значну роль в зовнішній політиці грали народні збори, тобто збори всіх вільних громадян, уродженців даного міста, то в Римі класичного періоду народний збір вирішував лише питання про оголошення війни і укладення миру, політичним же керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті – Сенат.

В якнайдавніший (царський) період римської історії право посилати посольства належало царю, а послами були феціали. При республіці це право перейшло до Сенату. Посольські функції вважалися дуже важливими і припускали високі якості людей, на яких вони покладалися. Внаслідок цього призначення особового складу посольської місії в Римі було дуже складною справою. Питання обговорювалося в Сенаті, і всякий раз із цього приводу видавалася спеціальна сенатська ухвала (senatus consultum). Чи «чув хто-небудь, щоб коли-небудь в Римі посли обиралися без сенатської ухвали?» – питає Цицерона в одній з своїх мов.

Сенатус-консультум встановлював тільки норми або принципи, на підставі яких створювалося посольство. Посли називалися легато (legati) і оратори (oratores). Самий же вибір послів надавався головуючому в Сенаті – консулу або претору. Іноді послів вибирали по долі. Ніхто не мав права відмовлятися від участі в посольстві. Посли звичайно обиралися з сенаторського стану (нобілей).

Римські посольства ніколи не складалися з однієї людини. Це суперечило б духу римського права республіканської епохи. Делегації складалися з двох, трьох, чотирьох, п'яти і навіть десяти чоловік. Але їх звичайний склад – трьох людей. Всі посольства мали голову або главу посольства (princeps 1еgationis). Ця роль належала сенатору вищого рангу. Особа посла була захищена звичаєм і законом.

Зовнішньою відмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на безкоштовний проїзд і отримання в дорозі всього необхідного. Для посилення престижу послів їх корабель іноді супроводжували військові судна (квінквермери). На зміст посольських делегацій відпускалася дорожні гроші (vitaticum) і всі необхідні обладнання – срібний посуд, одяг, білизна, похідне ліжко. Крім того, до посла прикріплявся цілий штат прислуги (вільні і раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м'ясники і інші слуги.

Цілі посольства могли бути самими різними: оголошення війни і укладення миру, підписання договорів, організація скорених провінцій, третейське залагоджування міжнародних конфліктів і дозвіл релігійних суперечок. Посол за всіх умов повинен був поступати у відповідності з «гідністю і користю римського народу».

Після закінчення своєї місії легати робили звіт перед Сенатом в своїй діяльності. На дипломатичній мові Рима це називалося «зробити доклад про посольство» (legationem rеfеrrе або rеnutiаrе).

Сенату належало право не тільки відправляти, але і приймати посольства. Прибулі до Рима посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольства держав, що знаходилися з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави в місто не допускалися. Їм відводили приміщення за міською межею, на Марсовому поле, в особливій «суспільній віллі» (villa publica). Тут вони чекали запрошення Сенату для отримання аудієнції. Аудієнція відбувалася в храмі Беллони (богині війни), який знаходився поряд з «суспільною віллою». Бували випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в призначений термін покинути територію Італії і не бути знов без формального дозволу.

Зовсім іншим було відношення до послів дружніх держав і народів, хоча і тут не було повної рівності. Делегації держав першого рангу звичайно зустрічав квестор (державний скарбник). Він супроводжував їх, слідуючи на шанобливій відстані, під час проїзду по Італії і при від'їзді додому. В період перебування послів в країні ним виявлялася повна увага. Вони зупинялася недалеко від курни (місця засідань Сенату) в особливій будівлі. Їх запрошували на святкування, театральні і циркові уявлення і відводили їм почесні місця. В Римі існував звичай дарувати послам подарунки. На честь особливо важливих персон навіть ставили статуї біля підніжжя Капітолія. Посли, що з свого боку приїжджали до Рима, мали звичай робити дуже крупні приношення в римську казну у вигляді золотих і срібних речей. Відомий, наприклад, «скромний подарунок» Карфагена — золотий вінок, що важив 25 фунтів. Дар же сірійського царя Антіоха складали золоті вази вагою в 500 фунтів.

Про мету свого прибуття іноземні місії повідомляли римський магістрат по-латині або через перекладача. Магістрат, звичайно квестор, робив доклад Сенату. Рішення Сенату або оголошувалося делегатам (безпосередньо в самому залі засідання або у вестибюлі), або ж доводилося до їх зведення через магістрат. У разі складних і заплутаних питань призначалася особлива комісія і кожне питання розв'язувався самостійно.

2. Римська дипломатія в період республіки

римська дипломатія

Історія римської дипломатії починається з перших сторіч римської держави. Про це свідчать договори Риму з іншими містами, що входили в Римсько-італійську федерацію, і торгові договори з Карфагеном. Тексти договорів дійшли до нас в передачі римських істориків і юристів. Справжніх документів офіційного характеру в Римі збереглося порівняно трохи. Пояснюється це наступною обставиною, Матеріалом, на якому в Римі виготовлялися державні документи, служили полотно, дерев'яні, бронзові і мідні дошки. Полотно і дерево легко піддавалися дії часу. Металеві ж дошки у великому числі загинули — вони розкрадалися під час захоплень Рима «варварами» і переплавлялися на зброю або які-небудь інші предмети. Тим часом в Греції офіційні записи вирізувались на мармурових плитах, майже непіддатливих руйнівній дії часу.

Переломним моментом в історії міжнародних відносин і дипломатії Рима є боротьба з Карфагеном — так звані Пунічні війни (початок Першої Пунічної війни відноситься до 264 р. до нашої ери). В цей час Рим виходить на широку міжнародну арену і вступає в більш тісні стосунки з країнами еллінізму середземноморського світу. В 272 р. до нашої ери він зав'язує дружні відносини з Єгиптом Птолемєєв і з сіцілійською державою сіракузських тиранів.

Поява римлян на східних берегах Адріатічеського моря під час так званих Іллірійськіх воєн (229—219 рр. до нашої ери) привела їх в зіткнення з Македонією, яка віднеслася далеко не доброзичливо до втручання римлян в балканські справи.

В кінці III в. Рим знову вступив в запеклу боротьбу Карфагеном. В 218 р. почалася Друга Пунічна війна. яка закінчилася в 201 р. Період Другої Пунічної війни характеризується не тільки кровопролитними битвами, і напруженою дипломатичною боротьбою. Війна Рима з Карфагеном перетворилася на конфлікт, в результаті якого були так чи інакше зацікавлені різні держави середземноморського миру завдяки переплетенню їх інтересів. Відзначаючи це. Полібій пише: «раніше події на землі скоювалися як би розрізнено, бо кожне з них мало своє особливе місце, особливі цілі і кінець, починаючи ж з того часу, історія стає як би однією цілою: події в Італії і Лівії переплітаються з азіатськими і еллінськими, і все зводиться до одного кінця»^[2].

Керівником супротивників Рима був карфагенянин Ганнібал – такий же талановитий дипломат, як і стратег. Виступу Ганнібала проти Рима передували таємні переговори його з північноіталійськими галлами, незадоволеними підкоренням їх Риму, і коли Ганнібал з військами перейшов Альпи, він зустрів дружнє населення, яке забезпечувало його армію провіантом. Під час військових дій Італії Ганнібал всіма засобами прагнув привернути на свій бік італійських союзників. Після розгрому римської армії під Каннами (216 р. до нашої ери) він намагався запропонувати римлянам мир, але Сенат відкинув всяку думку про мирні переговори.^[3] Свою військову перевагу Ганнібал використовував для створення антиримської коаліції.

Підтримка, Ганнібалу, що надається, його союзниками — князями нумідійських, іспанських і галлських племен, була недостатня для звитяжного завершення боротьби. При такому положенні Ганнібалу доводилося шукати виходу де або на стороні, і він спрямував свої погляди на схід, на світ греко-еллінізму.

3. Організація дипломатичного апарату в епоху імперії

Створення римської імперії готувалося в процесі боротьби Рима з Карфагеном і царствами еллінізму. Ця боротьба сприяла централізації державної влади. Республіканські установи в епоху імперії замінювалися поступово бюрократичними імператорськими канцеляріями. Все управління державою перейшло в руки імператора, який управляв країною через численних залежних від нього урядовців (прокураторів і легатів). Сенат продовжував існувати, але з керівного органу держави, яким він був при республіці, перетворився на пораду при імператорі.

Відповідним чином змінилося і управління справами зовнішньої політики і дипломатії. В імператорський період (І—V рр. нашої ери) всі зовнішньополітичні питання – оголошення війни, укладення миру, прийом і відправлення посольств і ін. — підлягали веденню імператора (принцепса). Дипломатія перетворювалася, таким чином, у функцію імператорських урядовців. Посли в імператорську епоху не вибиралися, а призначалися, як і всі інші урядовці, самим принцепсом. Перед ним одним вони були зобов'язані робити звіт в своїй діяльності. Характерної для республіки гласності і публічної звітності вже не існувало. З часу Клавдія (середина I в.) посольськими справами відала особиста канцелярія імператора, очолювана імператорським секретарем. Разом з тим ця канцелярія була самим найвищим адміністративним органом всієї імперії.

Законодавство відносно послів іноземних держав при імперії залишалося тим же, яким воно було і при республіці. Особа посла навіть ворожих держав вважалася священною і недоторканною. Порушення посольських прав кваліфікувалося як порушення міжнародного права. «якщо хто-небудь завдасть збитку послу ворожої країни, – помічає із цього приводу юрист Помпоній, —это повинне розглядатися як порушення права народів, бо посли признаються священними персонами (sancti habentur legati)»^[4].

В пам'ятниках імператорського періоду дуже багато уваги уділяється відносинам Рима з іноземними державами, союзними царствами, містами і общинами, а також питанням організації і діяльності посольств. Все це свідчить про важливість цієї частини державного апарату в римській імперії.

4. Внутрішня дипломатія

Своєрідну межу пізньої античної системи міжнародних відносин представляє внутрішня дипломатія. Свого вищого розвитку внутрішня дипломатія досягає в період римської імперії. При невизначеності відносин між окремими частинами і центром в римській імперії неможливо встановити точну грань ні між її внутрішньою і зовнішньою політикою, ні між внутрішньою і зовнішньою дипломатією.

Перехід від республіки – міста-держави – до світової середземноморської держави був тривалим процесом. Римська абсолютна монархія, або Домінат, склалася лише в III в. нашої ери. Попередні два сторіччя можуть бути розглянуті як перехідний період від республіки до Домінату. На відміну від Доміната перші століття імперії носять назву часів Прінципата. При Прінципате римська імперія представляла складний мир найрізноманітніших політичних одиниць — провінцій, муніціпіїв, всіляких союзів і корпорацій. Правильніше всього Прінципат розглядати як федерацію номінально політично незалежних міст, що наділюють різними правами і привілеями. Окремі міста і в епоху імперії продовжували вважатися вільними, пов'язаними з Римом лише договірними відносинами. Такими містами були Афіни, Спарта, Мітілена і інші.

З погляду державного права Рима кожне місто (муніціпій) і навіть більш дрібні одиниці розглядалися як самостійні політичні тіла, як би держави в державі. Одним з виразів цієї самостійності було право посольства (jus legations). Кожна з названих організацій могла посилати посольства в центр, укладати договори з сусідами і ін., одним словом, діяти як юридично самостійна одиниця або сторона. На цьому грунті, власне, і розвинулося єдине у своєму роді право народів, про яке згадувалося вище.

Посольства при імперії грали більшу роль, ніж при республіці. Вони пов'язували центр з провінціями, а провінції — один з одним і зі всім світом. Дипломатичні нитки протягувалися по всьому «кругу земель» і виходили далеко за його межі. Посольства відправлялися з найрізноманітніших приводів: з нагоди якої-небудь важливої події в імператорському прізвищі, зі всякого роду проханнями, скаргами і судовими суперечками. При Калігуле, наприклад, до Рима прибуло грецьке посольство, щоб привітати нового імператора зі вступом на престол. В одному написі збереглася відповідь Марка Аврелія на вручене йому посольством одного малоазіатського міста поздоровлення з днем народження. Відома також відповідь імператора Діоклетіана жителям міста Афродізії, які поздоровляли його через послів з приходом до влади.

Разом з виразами вірнопідданських відчуттів і відданості легації часто переслідували і більш практичні цілі. Через послів міста і корпорації добивалися зниження податків, грошової допомоги фіску – на споруду суспільних будівель, храмів на честь імператора, лазень і доріг, гімназій і т.д. Всякого роду конфлікти, судові процеси і скарги на неправильні дії центральних і місцевих властей також доводилися до зведення вищої влади за допомогою посольств.

В творі Філона зберігся докладний опис посольства александрійських євреїв до Калігуле з скаргою на римського намісника Авіллія Флакка. Одержавши дозвіл у александрійських властей на право виїзду, депутація відправилася в шлях і благополучно досягла Рима. На Марсовому поле депутати вперше зустріли імператора, який люб'язно відповів на їх уклін, що вважалося хорошою ознакою. Далі описується сама розмова депутатів з принцепсом, що відбувалися в садах Мецената. Набудований спочатку прихильно, імператор почав гарячитися і, нарешті прийшов в сильне збудження, незадоволений запереченням божественності його влади. «ви – єдині, – говорив Калігула, – які не почитали мене богом... Чому ви не їсте свинячого м'яса?» і т.д. Діалог продовжувався довгий час, але загалом місія александрійських євреїв успіху не мала. Інші місії виявлялися більш вдалими. Так, Діон, очолюючий посольство міста Смирні, повідомляє, що імператор Траян був надзвичайно милостивий і люб'язний «Імператор по його вищій доброті і прозорливості дарував мені все, що я просив, як і всім іншим послам... В місто полилася ціла хвиля золота».

Обмін посольствами відбувався не тільки між провінціями і центром, але і між окремими муніціпіями і корпораціями. Зв'язок між християнськими общинами теж підтримувався при посредстве посольств.

Внутрішня дипломатія Рима пройшла в своєму розвитку декілька етапів. В республіканський і ранній імператорський період посольства були порівняно рідкісним явищем. Ніяких спеціальних знань від посла не вимагалося. Брати ж участь в посольській делегації, відвідати Рим і бути і прийомі у самого імператора вважалося найбільшою честю для всякого провінціала. Обличчя, успішно що виконали покладені на них місії, ставали патронами даного міста, користувалися польотом і пошаною, На честь них влаштовувалися святкування, споруджувалися пам'ятники і статуї. Обрання в посольську делегацію розглядалося як початок великої кар'єри даної особи. Главами провінційних посольств звичайно були члени муніципальних курій (міських сенатів), які згодом ставали імперськими сіно торою, членами римського Сенату. Всі витрати, пов'язані з посольством, покладалися на самих делегатів; тому природно, що послами могли бути лише найбагатші люди, що належали до першого класу муніципальних курій.

Перші імператори, які ще не особливо міцно відчували себе на троні, охоче приймали провінційні делегації, заохочуючи їх, і витрати на зміст делегатів і Римі брали на свій власний рахунок або на рахунок держави. З часом, проте, щедрість імператорів до тих, що притікали до Рима з усіх боків легато стала слабшати. Це пояснювалося двома головними причинами: збільшенням витрат імператорського фіску (державної казни) і надзвичайним зростанням числа посольств. При реконструкції згорілі під час громадянської війни 68–69 рр. будівель на Капітолії при Веспасиане витягнули три тисячі стародавніх бронзових дощок, на яких були записані старовинні державні документи. Велику частину їх, поза сумнівом, складали договори (foedera) і всякого роду інші дипломатичні акти. Три тисячі бронзових таблиць були лише незначною частиною колосального державного архіву Рима, що поміщався на Капітолії.

Зважаючи на величезний наплив посольств імператори були вимушені стягати заходи скорочення витрат фіску на прийоми і зміст послів. Початок цьому поклав едикт Флавія Веспасиана, що обмежував число членів посольства трьома особами^[5].

Подальші імператори продовжили і розширили обмежувальні заходи Веспасиана. Поступово сталі не тільки регулювати число членів посольства, але і обмежувати саме «право посольства» муніціпіїв і інших суспільних корпорацій. Частково це робилося на користь самих вищезазначених організацій, головним же чином по міркуваннях економії імператорського фіску. Так, Траян звільнив всі муніціпії провінції Мезії від необхідності споряджати вітальні посольства до намісника названої провінції.

«Хай, — пише він і одному з своїх листів Плінію, — начальник Мозії (Moesiae praeses) вибачить, якщо його почитають з меншими витратами».

Найважливішу віху і історії римської дипломатії і провінційного управління складає едикт Феодосія I. Феодосій відповідальність за відправлення посольств поклав на префекта преторія. В столиці імперії, Рим і Константинополь, допускалися лише ті делегації, які були гідні увага імператора. Обмеження права посольств завдавало удару автономії місцевих суспільних маленьких світів, перетворювало легації на агентуру державного апарату, а легатів – в державних урядовців.

Відповідно до цього змінювався і особовий склад посольств. У міру зростання числа посольств і охолоджування до них імператорів участь в посольській делегації з вдачі перетворювалася на обов'язок. Багаті люди, сенатори першого рангу місцевих курій (priores) під різними приводами ухилялися від високої честі бути членами посольства. При Домінате у зв'язку з підвищенням державних податків і поборів легації перетворилися на одну з найважчих повинностей римських громадян.

Особовий склад посольств мінявся також і тому, що при масі і різноманітності питань від послів були потрібні професійні якості, знання законів, посольської техніки, красномовство. Всім цим вимогам краще всього могли задовольнити осіб з юридичною освітою (адвокати), що закінчили юридичні школи і школи красномовства. Муніципії і корпорації ставили адвокатів і риторів (професорів красномовства) на чолі посольств і доручали їм ведення дід. Всі витрати по спорядженню посольств і оплаті адвоката падали па муніципальні курії і корпорації. Багато хто з адвокатів на посольських справах наживав великий стан, удостоювалися високої шани.

Професія адвоката, ритора і дипломата в імператорському Римі вважалася однією з найвигідніших, бо приносила великі доходи і доставляла високе суспільне положення. Цим пояснюється прагнення римської молоді дістати вищу юридичну освіту і пройти обов'язкову для юриста риторську школу. Дипломатичному мистецтву в цих школах надавалася дуже велика увага. Ріторськіє школи в той же самий час були і дипломатичними школами. Учні вправлялися у вимовленні мов на найрізноманітніші теми дипломатичного характеру, частиною історичні, частиною відвернуті. Давалися такі теми, як «Мир між Афінами і лакедемонянами» (445 р. до нашої ери), «Пілосській конфлікт», «Проект оборонного союзу греків проти Пилипа Македонського». Інсценували диспут демосфена з Есхином на тему про посольство в колегії амфіктионів і т.д.

Поступово склалися певні правила (praecepta) складання дипломатичних орацій (мов) і манери їх вимовлення. Відступи від цих правил розглядалися як порушення етикету і відсутність хорошої школи дипломатичного мистецтва. В творі Менандра приведені правила складання різних дипломатичних мов. Так, наприклад, мову, вимовну від імені міста, потерпілого від землетрусу або якої-небудь іншої стихійної біди, рекомендувалося будувати за наступними правилами. Орация починалася зі вступу, розрахованого на збудження відчуття гуманності принцепса. Постарайтеся, мовиться в названому керівництві, перш за все подіяти на високі якості принцепса, на його гуманність і доброту. Імператору треба вселити ідею про його богообраність. Потім слід нагадати ому про його доблесть на війні і під час світу і відновити про його пам'ять вигляд міста, від імені якого виголошується промова. Корисно при цьому пустити в хід риторичні контрасти, вказати, наприклад, на трагічну долю Трої: ніколи знамените місто, яке могло вести війну проти всієї Європи, ліг до повної нікчемності. Це порівняння вкаже володарю на крихкість і мінливість долі всього існуючого і всіх людей. За риторичним введенням слідувало, нарешті, самий виклад мети посольства. Для більшого враження легато рекомендувалося впасти перед принцепсом на коліна з молитовними гілками в руках^[6].

Зразок мови про встановлення дружби між містами представляє сорокова мова Діона Хрізостома. Її темою служить передбачуваний союз міста Прузи з Апамєєй. Оратор починає із зіставлення великих благ дружби і великих нещасть ворожнечі. «подумайте тільки, громадяни, скільки приємно, подорожуючи по землях своїх сусідів, зустрічати друзів замість ворогів, наскільки краще користуватися гостинністю, брати участь сумісно в релігійних святкуваннях, видовищах і молитвах, ніж обсипати один одного ганьбою і образами... Образливі слова личать лише безсоромним людям, але вони невластиві благородним людям і мудрим громадянам».

В керівництві по ораторському до дипломатичного мистецтва подібно розроблялися не тільки плани мов, але і містилися також зразки стилю і визначалися розміри. Мова дипломата в середньому не повинна перевищувати, мовиться одному з подібного керівництва, ста п'ятдесяти або максимум двохсот рядків.

Висновок

На дипломатію античних республік наклали відбиток особливості політичного устрою рабовласницької демократії. Посли республік вибиралися на відкритих зборах повноправних громадян і після закінчення своєї місії віддавали їм звіт. Каедий повноправний громадянин, якщо він знаходив неправильними дії посла, міг вимагати залучення його до судової відповідальності. Найбільш послідовно ці принципи були проведені в грецьких республіках, у меншій мірі – в Римі, тут народний збір вирішував лише загальні питання у війні і мирі, постійним же керівником зовнішньої політики був орган римської знаті – Сенат.

Одночасно римській дипломатії доводилося дозволяти задачу підтримки цілісності імперії шляхом угод між окремими частинами римської держави. У зв'язку з централізацією державної влади керівництво зовнішньою політикою імператорського Рима здійснювалося главою держави – імператором, при посередності його особистої канцелярії.

Техніка дипломатії імператорського Рима стояла на досить високому рівні, вона відрізнялася складною і тонкою розробкою прийомів і форм. Вже з кінця II століття н.е. з'являються ознаки розпаду римської імперії, пов'язаного з кризою рабовласницького способу виробництва: його витісняють нові, напівфеодальні, способи експлуатації праці. Все це загострювало внутрішні суперечності імперії, підривало її господарську і військову силу і ускладнювало активність внутрішньої політики Рима. Відповідно до упадку військової і політичної сили римської держави знижувався рівень її дипломатії.

Список литературы

1.  История дипломатии в 3-х томах. Под. ред. акад. Потемкина В.П. – М., 1941-1945.

2.  Хрестоматия по истории древнего мира. Тт.1-3. М., 1951-1953 гг.

3.  Маммзен Т. История Рима. Т. - 1, -3, 5. М., - 1936-1949.

4.  Машкин Н.А.. История Древнего Рима. – М., 1956.

5.  Дипломатический словарь. В 3-х томах. Под ред. А.А. Громыко Изд. 2-е. – М., 1960-1964.

^[1] Titus Livius, Ab urbe condita libri, I, 32.

^[2] Polybius, Historiae, I, 3.

^[3] Titus Livius, Ab urbe conditia libri, XXII, 58.

^[4] Digesta, L, 7, 17.

^[5] Digesta, L, 7, 5 (4).

^[6] Rhetores Graeci, Menandros, II.