Економічна інтеграція Північної Америки (друга половина ХХ ст.)

ВСТУП

інтеграційний процес північноамериканський

Актуальність. Сполучені Штати Америки – найбільший торговельно-економічний партнер, найближчий політичний і військовий союзник Канади і Мексики. Асиметрія потенціалів сильним чином позначається на всій державній діяльності Канади і Мексики, у тому числі й на їх зовнішній політиці.

Канадо-американські економічні відносини – це відносини, що склалися між двома високорозвинутими країнами. Трохи перевершуючи свого сусіда за розмірами території (на 6%), Канада поступається йому по населенню майже в 9 разів, а за об'ємом валового внутрішнього продукту (ВВП) – більш, ніж в 13 разів (дані на 1997 р.) [1]. Впродовж декількох тисяч кілометрів Канада межує з США, що, поза сумнівом, сприяло глибокій економічній інтеграції і тісним зв'язкам двох північноамериканських держав.

На відміну від канадо-американських, економічні відносини між Мексикою і США є відносинами, що склалися між двома сусідніми країнами з різним рівнем розвитку економіки.

Американо-мексиканські відносини впродовж всього XX століття представляли унікальний комплекс двосторонніх зв'язків, що рідко зустрічається в світовій практиці, до межі насичений і могутніми компонентами і безліччю вузлів суперечностей і конфліктів. Відомо, що Сполучені Штати Америки – основний торговий – економічний партнер як Канади, так і Мексики; на них доводиться близько 75% зовнішньоторговельного обороту Канади і більше 70% – Мексики [2]. ВВП Мексики в 25 разів менше американського, дохід на душу населення в 8 разів нижче, а мексиканський експорт в 16 разів поступається американскому [3].

Серед всіх країн світу Канада є першим торговим партнером США, а Мексика – третім.

У те ж час торговий – економічні зв'язки між Канадою і Мексикою були украй незначні. Частка Мексики в зовнішньоторговельному балансі Канади складала 0,4%, а частка Канади в зовнішній торгівлі Мексики – 1,2 % [4]. Украй незначною була і присутність канадського капіталу в Мексиці. Навіть серед країн Латинської Америки Мексика не була для канадських інвесторів привілейованою сферою інтересів.

Таким чином, вивчення американо-канадських, американо-мексиканських і канадо-мексиканських економічних відносин представляє значний інтерес, оскільки деякі явища мають схожий характер, інші різко відрізняються один від одного. Відносно Мексики потрібно відзначити, що гігантська асиметрія економічних і військово-політичних потужностей між Мексикою і США породжує стійкі стереотипи сприйняття двома націями і державами один одного. Для Вашингтона аж до того ускладнення відносин, що почалося з кінця 70- х років, Мексика розглядалася як природний, хоч і декілька неспокійний партнер, який через геополітичні реалії ніколи не ставив під питання американське лідерство. У Сполучених Штатів Мексика довгий час на шкалі приорітетів взагалі не числилася. У своїй книзі „Годы в Белом доме” Г. Киссинджер всього лише один раз згадує Мексику, хоча в 70-і роки контекст американо-мексиканських відносин став стрімко мінятися. Також важливо і те, що розвиток двох різних цивілізацій протікає в умовах глибоких внутрішніх суперечностей. За дотепним зауваженням А. Лоуенталя, в другій половині XX століття США і Мексиці конфліктували з проблем таких різних, як, наприклад, ціна на мексиканський газ і розміри помідорів, що імпортуються, відношення до мексиканських робочих в США і американським туристам в Мексиці [5].

Історіографія. У роботах різних авторів, присвячених проблемам світового господарства, дослідження в області південноамериканської інтеграції досить часте явище. Вивчаються трансконтинентальні зв'язки з Латинською Америкою. Проникнення приватного американського капіталу до Мексики одержало віддзеркалення в працях багатьох дослідників: мексиканських, американських; також проблему американо-мексиканських відносин вивчали радянські учені, а в даний час – пострадянські дослідники [6].

Відносно канадо-американських відносин потрібно відзначити, що фахівці різних областей наук (історики, економісти, політологи) розглядали питання взаємин між США і Канадою з різних точок зору.

Погляди радянських учених істотно відрізняються від поглядів сучасних учених пострадянського часу. Автори раннього часу не мали можливості виразити свої погляди в повному об'ємі, оскільки їм дозволено було друкувати тільки те, що допускалося цензурою. До таких авторів відносяться Т.К. Белащенко, С. Щербатих, З.І. Романова, Г.Г. Чибріков, А.Н. Глінкин, В.Н. Лунін та інші [7]. Навіть назви їх робіт говорять самі за себе. Наприклад, одна з книг Т.К. Белащенка книга має назву „Форпости Пентагону”, у С. Щербатих – „Канада – вотчина американського імперіалізму” [8].

Література радянського часу супроводжується великою кількістю таблиць, в яких простежуються доходи США від зовнішньої торгівлі з Канадою і Мексикою, рух інвестицій США в сусідніх державах, капиталовкладення Сполучених Штатів Америки. Так, у книзі А.А. Шліхтера вже в другій частині відчувається стиль, властивий радянському часу: „залежність Канади від США не є одностороннєю, і постачання товарів із Сполучених Штатів до Канади мають суттєве значення для американських експортерів. Проте, якщо США можуть пережити гіпотетичну ситуацію закриття для них канадського ринку, то для Канади закриття американського означало б катастрофу” [9].

Інший дослідник В.П. Трепелков в своїй роботі відзначає з властивим радянському часу стилем: „Чинником зростання експорту капіталу з одних країн в інші є виникнення і розвиток міжнародних монополій, прагнучих прибрати до рук виробництво і збут певного виду товарів у всьому світі, захопивши ключові позиції в економіці інших стран” [10].

Радянський стиль написання робіт простежується аж до кінця 80-х років XX століття. Гостро відчувається негативне відношення до Сполучених Штатів Америки, що очевидно в умовах протистояння Радянського Союзу і США. В той же час, в роботах радянських дослідників простежується і об'єктивніша думка щодо взаємин Сполучених Штатів Америки, їх північного і південного сусідів. Наприклад, Л.А.Баграмов в роботі „Государство и экономика Канады” відзначає, що „інтенсивне проникнення в економіку Канади американського капіталу до середини 80-х років цілком відповідало інтересам канадських ділових кіл. Американські і канадські капітали виступали як партнери, а не конкуренти, оскільки діяли в різних галузях і багато в чому доповнювали друг друга” [11]. На думку Л.А.Баграмова, Канада не була експлуатованою державою, як писали радянські автори, які займалися вивченням американо-канадських відносин. Також він відзначає, що аж до 70-х років уряд Канади не тільки не перешкоджало притоці в країну іноземного капіталу, але і прямо заохочувало його.

Відносно американо-мексиканських відносин: простежується явна перевага Сполучених Штатів Америки над Мексикою, яка довгий час вважалася слаборозвиненою країною. Багато дослідників в цій області доводили, що США прагнуть не допустити країни, що розвиваються, до проведення зовнішньої політики, відзначали величезну кількість суперечностей економічного і політичного характеру.

Сучасні ж учені по-іншому представляють відносини Мексики і США в економічній області. Відзначають, що Мексика належить до ключових країн, прямо або що побічно впливають на хід світової економіки. Таке становище країни обумовлено низкою чинників: Мексика – найближчий тил головного фінансово-індустріального полюса – США; наявність крупного економічного потенціалу в Мексиці та її високий авторитет в Латинській Америці.

Сучасні дослідники розглядають еволюцію латиноамериканської політики і приходять до висновку, що до певної міри американський капітал позитивно впливає на економіку Мексики. Так, наприклад, В.П. Сударев відзначає, що „процеси, що розвинулися в прикордонних районах, в концентрованому вигляді відображали тенденції, що набирають силу в американо-мексиканських відносинах в цілому. Економіки двох країн в післявоєнні роки всі більшою мірою „вростали” одна в одну” [12].

Великий інтерес представляють роботи З.І. Романової. У них простежується еволюція її поглядів залежно від політичних змін. Наприклад, в роботі, виданій в 1963 р. [13], вона говорить про економічну экспансію США до Латинської Америки. А в статті в журналі „Мировая экономика и международные отношения” відзначає, що „Мексика демонструє зразки для наслідування, наприклад, „мексиканське чудо”” [14].

Що стосується робіт сучасних авторів, присвячених американо-канадським відносинам, також слід відмітити, що пострадянські дослідники справедливо вважають, що США і Канада знаходяться в одному цивілізаційному полі, і Канада є високорозвинутою державою. Канада володіє сприятливими можливостями для свого розвитку. Це єдине з крупних держав, що розташовують достатньою мірою всіма необхідними природними багатствами і ресурсами. У Канади високий рівень виробництва, значні експортні можливості і імпортні потреби. Сучасні дослідники об'єктивно відображають взаємний вплив двох високорозвинутих держав один на одного Вони говорять саме про партнерство між США, Канадою, Мексикою, в те що ж час відмічаючи перевагу США. У роботах дослідників пострадянського часу мовиться про співпрацю між двома державами, а не про „експансію американського імперіалізму”, як представляли радянські вчені [15].

Таким чином, дана проблема освітлюється дослідниками по-різному. Істотну роль зіграв час написання і видання робіт. Погляди учених радянського часу практично прямо протилежні поглядам сучасних учених.

Робота виконана у зв’язку з курсам Новітньої історії та історії міжнародних відносин, що викладаються на історичному факультеті.

Об’єктом даної дипломної роботи є інтеграційні процеси на Північноамериканському континенті.

Мета кваліфікаційної роботи – дослідження американо-канадських, американо-мексиканських, канадо-мексиканських відносин, виявлення їх специфіки і перспектив, а також аналіз інтеграційних процесів в США, Мексиці і Канаді.

Основні завдання дослідження полягають в тому, щоб, проаналізувавши діяльність президентів і урядів США, Мексики і Канади, виявити їх позитивні і негативні сторони як по відношенню до економіки Мексики, так і по відношенню до економіки Канади і США; з'ясувати основні напрями розвитку країн в аналізований період, характер провідних тенденцій, що визначають різні фази партнерства Мексики, Сполучених Штатів Америки і Канади.

Географічні рамки роботи охоплюють територію сучасних Канади, Мексики та США. Хронологічні рамки дослідження обмежені 1945-1993 роками. Нижня межа відповідає закінченню Другої Світової війни, а верхня межа – укладенню договору НАФТА між США, Канадою і Мексикою.

У роботі використані різноманітні джерела, що дозволяють скласти повніше уявлення про взаємини між США, Канадою і Мексикою, проаналізувати процес формування НАФТА, а також зробити певні висновки з даної проблеми. Наприклад, важливу інформацію про ставлення мексиканських правлячих кіл до інтеграції становлять інтерв’ю мексиканського президента Хосе Лопеса Портільо та вибрані висловлювання американського президента Р. Рейгана [16]. Важливим джерелом для розкриття даної теми є щоденникові записи радянських журналістів, які перебували у розглянутих країнах під час розвинення інтеграційних процесів. При цьому не слід забувати, що їх відомості носять ідеологізірований характер, оскільки писалися за радянських часів. Однак цілі та ведучі механізми інтеграції розкрити ними в цілому вірно [17].

Нарешті, важливим джерелом є текст договору про створення НАФТА, розміщений на офіційному сайті організації [18].

Таким чином, тема забезпечена достатньою кількістю джерел.

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, методичного розділу та списку джерел і літератури.

Розділ 1. Американо-канадські економічні відносини

Географічна близькість Канади і США (протяжність сумісного кордону складає близько 4 тыс. км), схожість природно-кліматичних умов в прикордонній смузі, комплекс інтеграційних зв'язків між двома країнами, що накладає глибокий відбиток на багато сторін економічного і соціально-політичного життя Канади, однотипність форми державного пристрою двох країн, мовна спільність більшості населення обох держав – ці передумови в тому або іншому ступені зумовили провідне місце, яке займають США в міждержавних зв'язках як Канади в цілому, так і окремих канадських провінціях. США є найбільшим торговельно-економічним партнером, найближчим політичним союзником Канади. Зближення США і Канади почалося в роки Другої світової війни, після підписання в квітні 1941 р. Гайд-парковського угоди про військово-економічну співпрацю. У 1945 р. основи цієї угоди були підтверджені, а в 1947 р. був установлений Об'єднаний комітет з промислової мобілізації. У післявоєнний період в економічних відносинах Сполучених Штатів Америки і Канади відбувся стрибок, який на довгий час надзвичайно тісно зв'язав економіки двох північноамериканських країн. Період з 1945 по 1959 роки був періодом найбільшого зростання капиталовкладень в Канаді. Після Другої світової війни американські монополії прагнули зберегти і зміцнити свої позиції в Канаді, яка привертала їх як надійна сфера додатку капіталу. Посол США в Канаді в 50-і роки П. Мерчант так пояснював курс на економічне зближення США з Канадою: „Ніколи не було жодної країни, відносини з якою були б для нас важливіші, чим наші відносини з Канадою. Це дійсно так з багатьох причин: географія, величезна торгівля між нами; величезний об'єм інвестицій громадян кожної країни, якими вони володіють в іншій країні” [19].

Дійсно, показники даних економічних контактів екстраординарні за своєю величиною порівняно з відповідними показниками розмірів зв'язків США з іншими країнами. У канадській економіці в 50-60-х роках зосереджувалося до 25% всіх закордонних капіталовкладень США, що перевершувало на 1/3 всі їх інвестиції в Латинській Америці і майже дорівнювало всім американським інвестиціям в Західній Європі [20].

Специфікою експорту американського капіталу до Канади є не тільки його величезні розміри, але і те, що тут вкладають свої капітали незвичайно велике число американських компаній, причому впродовж вже багатьох десятиліть. Хоча Канада торгує приблизно з 150 державами миру, велика частка її експорту прямує в США. Корпорації США оволоділи перш за все сировинними галузями. Незабаром після відкриття крупних родовищ нафти і газу в провінції Альберта (1947 р.), в Канаді почала стрімко розвиватися нова енергетична галузь, майже виключно на американські засоби. У нафтовій промисловості затвердилися філіали таких корпорацій, як „Стандарт ойл оф Нью-Джерсі”, „Тексако”, „Голф ойл”. Таким чином, канадська нафтогазова промисловість із самого початку виникла як продовження паливно-енергетичного комплексу США.

У 1947 р. прийнятий „план Еббота”, який передбачав заохочення виробництва товарів для потреб американського ринку. „План Еббота” відкрив американським корпораціям широкі можливості для впровадження в канадську економіку: різко прискорилося зростання американських довгострокових капиталовкладень в Канаді.

Для американських капіталовкладень характерні прямі інвестиції, тобто вкладення, які забезпечують повний контроль над тим або іншим підприємством. Адже „мотивом прямих інвестицій і володіння філіалами і дочірніми компаніями є перш за все придбання контролю над природними ресурсами, промисловими активами і ринками. Материнська компанія прагне до того, щоб забезпечити собі стійкі позиції в економіці чужої країни” [21].

Багатомільярдні капіталовкладення США в Канаді були основою Північноамериканської економічної інтеграції і приречили провідну роль в ній Сполучених Штатів [22].

Канадський (будь то національний або контрольований американцями) капітал в США розміщувався в основному в тих же галузях, які досягли найбільшого ступеня розвитку і монополізації в самій Канаді (сільськогосподарська, машинобудування, здобич рудий і кольорових металів, целюлозно-паперова промисловість, здобич нафти і газу, виробництво спиртних напоїв). Великі також вкладення в галузі економіки, зв'язані з ресурсним і оброблювальним секторами, – залізниці і нафтопроводи, сфера операцій з нерухомістю, торгівля [23].

На основі аналізу безпосередніх вкладень американського капіталу в конкретні галузі господарства Канади, можна зробити висновок, що в період з 1945 р. по1964 р. головні об'єкти вкладень американських капіталів мали такі зростаючі показники: у нафтову промисловість в 1945 р. було вкладено 4,21% американських капіталів, тоді як в 1964 р. цей показник зріс до 22,97%; у гірничодобувних галузях в 1945 р. було 7,91% американських капіталів проти 12,2% в 1964 р.; фінансові установи мають наступні показники: 8,05% в 1945 р. і 11,19% в 1964 р. В той же час показники вкладення американських капіталів в оброблювальну промисловість дещо зменшилася: 39,04% в 1945 р. проти 34,35 % у 1964 р. [24].

Спираючись на сектори, де відбулося впровадження капіталу США, останній став впливати на розвиток канадської економіки у вигідному для Штатів напрямі. Перешкоди розвитку в Канаді оброблювальної, особливо вторинної оброблюваної промисловості з боку американських корпорацій закладені вже в самій концентрації цими корпораціями своїх інвестицій в сировинні галузі.

Стримання розвитку оброблювальної промисловості Канади американські монополії, що діють в цій країні, здійснювали і іншими методами. Один з найбільш поширених методів полягає у відмові підприємств, що належать названим монополіям або контрольованих ними, купувати для своїх потреб готові вироби, вироблені на канадських підприємствах. Наприклад, найбільші автомобільні фірми Канади що належать капіталу США, впродовж багатьох років боролися за те, щоб зберегти для себе можливість використовувати при будівництві автомобілів якомога більше комплектуючих елементів американського виробництва. Не дивлячись на численні рішення канадського уряду про те, щоб примусити ці фірми перенести повністю все виробництво до Канади, „Форд мотор оф Кенада”, „Дженерал моторс оф Кенада” і „Крайслер корпорейшн оф Кенада” навіть в 1959-1960 рр. ввозили із Сполучених Штатів майже 43% всіх комплектуючих елементів автомобилів [25]. Що стосується авіабудівної промисловості Канади, то до кінця 50-х років діючі в ній американські підприємства, наприклад „Канадейр”, будували свої літаки тільки під американські двигуни. І так в багатьох галузях.

Таке ж положення існувало і для закупівель американськими компаніями, що діють в Канаді, устаткування. Колишній міністр економіки провінції Онтаріо Р. Макколей скаржився, наприклад, в 1962 р., що компанії в США забороняють своїм канадським філіалам набувати необхідного устаткування у канадських виробників, зобов'язують купувати американське устаткування, вироблюване в Сполучених Штатах [26].

В результаті подібного курсу дій американських корпорацій і їх дочірніх підприємств в Канаді, а вони, як ми відзначали, складають значне число загальної кількості діючих в цій країні компаній, мало місце помітне гальмування зростання ринку для продукції канадської оброблювальної промисловості.

Гальмування розвитку оброблювальної промисловості Канади відбувалося в результаті наступної обставини. Як указував професор Манітобського університету Кларенс Барбер, американські монополії, створюючи свої підприємства в оброблювальній промисловості Канади, відмовлялися поставляти їх продукцію на зовнішні ринки в тому випадку, якщо вона могла конкурувати з подібною продукцією материнських компаній Сполучених Штатів [27]. Особливо це стосувалося продукції автомобільної, авіаційної, електротехнічної і хімічної галузей.

Після Другої Світової війни американці створили і розширили свої автомобільні підприємства в Англії й інших західноєвропейських країнах, які були раніше крупними споживачами канадських автомашин, корпорації США почали обмежувати вивіз автомобілів з Канади, щоб не заважати діяльності названих своїх філіалів в Західній Європі. У 1963 р., наприклад, з Канади було вивезено близько 3% легкових автомобілів, вироблених в країні [28]. Саме у цьому потрібно шукати причину украй повільного зростання виробництва автомобілів в Канаді впродовж 50-х – на початку 60-х років.

З перемогою на федеральних виборах 1968 р. ліберальної партії Канади на чолі з П.Е. Трюдо в її відносинах з США одержала розвиток тенденція до визначеного від них дистанціювання, до пошуків противаг двостороннім зв'язкам, а також до більшого обліку інтересів національних секторів канадської промисловості. Ця тенденція супроводжувалася посиленням державного контролю над іноземними інвестиціями, експортом нафти і газу в США, а також цінами на них.

Визнання канадськими лібералами важливості континентальних зв'язків для долі Канади не дозволяло їм йти на крайні заходи і примушувало діяти обережно. Ідеологічним кредо лібералізму є “середній шлях”. Він припускає помірність, терпимість і відмову від крайніх методів в політиці. він допускає вільне підприємництво, але відкидає економічну анархию [29]. Звідси стає ясним, чому Трюдо ніколи не виступав прихильником жорстокого економічного націоналізму.

Курс ліберального уряду у внутри- і зовнішньоекономічній політиці викристалізувався далеко не відразу. До 1972 р. в урядових кругах, серед економічних і політичних експертів не було ясності в тому, як по-новому будувати відносини з США. Наприклад, в опублікованій в 1970 р. „Білій книзі” уряду „Зовнішня політика для канадців” взагалі відсутня розділ щодо вказаних відносин. І все-таки вже в цьому державному документі, на утриманні якого лежить друк особистих переконань прем'єр-міністра, виражено прагнення до диверсифікації економічних, політичних, наукових і культурних зв'язків Канади шляхом розширення їх з країнами Західної Європи, державами Тихоокеанського басейна [30]^.

Називаючи США „кращим другом і союзником Канади”, Трюдо разом з тим не міг не бачити, що, приносячи безперечні вигоди для країни, такий союз спричиняє за собою і накопичення небажаних для Канади результатів. А тому вважав необхідним забезпечити Канаді альтернативні ринки в різних країнах світу і привертати капітали з інших країн.

У 70-і роки виразніше стало виявлятися прагнення сусідніх провінцій і штатів спільними зусиллями вирішувати багато загальних і деякі приватні проблеми, з якими їм не вдавалося справитися в рамках своїх держав. Все це знайшло віддзеркалення в числі, що різко збільшилося, провінційних представництв, підписанні різного роду угод з штатами і розширенні сфери співпраці з ними.

Не можна не відзначити наявність чинників, які ускладнюють розширення зв'язків канадських провінцій з США. Так, провінції і штати є суб'єктами різних федерацій, котрі істотно відрізняються один від одного в своєму розвитку. Крім того, і Канада, і США прагнуть забезпечити проведення єдиною для кожної країни зовнішньої і зовнішньоекономічної політики з своїми цілями і завданнями. Цим вони обмежують самостійність членів федерації у області відносин двох держав.

Таким чином, розвиток контактів провінцій Канади з США протікав під знаком переплетення двох протилежних тенденцій – як сприяючої, так і стримуючої взаємну співпрацю.

Уряди провінцій надають велике значення створенню розвітвленої мережі представництв в США як важливому інструменту в забезпеченні своїх економічних інтересів в цій країні. Найбільшу активність в даному напрямі проявляли Онтаріо і Квебек. Перша провінція в 60-і роки відкрила представництва в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чікаго, Атланті, Клівленді, Міннеаполісе, а друга (на додаток до вже існувавшого раніше представництва в Нью-Йорку) – в Чікаго, Бостоні, Далласі, Лос-Анджелесі. У 70-х роках Онтаріо відкрила додаткове представництво в Бостоні, а Квебек – в Атланті, Лафейетте і Хьюстоні [31]. Економічні інтереси цих провінцій розповсюджуються фактично на всі регіони Сполучених Штатів.

Західні провінції мають представництва на тихоокеанському побережжі США: Альберта – в Лос-Анджелесі, Британська Колумбія – в Лос-Анджелесі і Сан-Франциско. Атлантичні провінції концентрують свою діяльність на сході і півдні США. Нова Шотландія, наприклад, має представництва в Нью-Йорку і Х'юстоні [32].

У розвитку відносин провінцій з США можна виділити три основні напрями:

1)  прямі зв'язки провінцій з штатами;

2)  контакти провінцій з федеральною адміністрацією Сполучених Штатів;

3)  участь канадських провінцій сумісна з федеральним правительством в рішенні питань двосторонніх відносин Канади і США.

Контакти провінцій і штатів розвиваються на основі різних угод і домовленостей між двома сторонами, які є свого роду адміністративно-правовою інфраструктурою канадо-американської економічної інтеграції. Угоди між провінціями і штатами розрізняються як формою так і за змістом. Офіційні угоди – найбільш висока форма договірно-правової співпраці провінцій і штатів – складала 5,7% від загального числа взаємних контактів; на домовленості і напівофіційні угоди доводилося 70,6% і 23,6% відповідно [33]. Найпоширенішою формою зв'язків між провінціями і штатами сталі домовленості.

Співпраця канадських провінцій і штатів США охоплює широкий круг питань, що відносяться до різних сторін життя цих держав. Як показує таблиця 1, найбільша кількість угод утворених у області торгівлі і промисловості, природних ресурсів, транспорті, у сфері соціальних послуг.

 

Таблиця 1. Предмет і форми угод між канадськими провінціями і штатами США (за станом на 1985г.) [34] ²

Область співпраці	Офіційна угода	Полуофіційна угода	Домовленість	Всього в даній області
Сільське господарство			27	27
Торгівля і промисловість	2	5	73	80
Освіта, культура		10	34	44
Енергетика	1	12	23	36
Охорона навколишнього середовища	1		64	65
Соціальні послуги		12	64	76
Військова сфера	4	3	9	16
Природні ресурси		24	125	149
Суспільна безпека			36	36
Транспорт	35	112	64	211
Некваліфікована співпраця	1	3	22	26
Разом формою	44	181	541	766

При цьому слід відзначити, що офіційна угода – це спільно підписаний документ, що передбачає впорядковану підтримку взаємних зв'язків; напівофіційна угода – документ у вигляді резолюції, комюніке, меморандуму або листів, якими обмінялися сторони, що передбачає впорядковану підтримку взаємних зв'язків, але що не скріпляє сумісним підписом. домовленість – будь-яке інше сумісне рішення в письмовій або усній формі про впорядковану підтримку взаємних зв'язків.

Уряди Канади і США використовують різні засоби і методи для підтримки і розвитку взаємних контактів. До них відноситься: проведення зустрічей прем'єрів провінцій і губернаторів штатів, спеціальних робочих зустрічей офіційних представників двох сторін на різному рівні, а також членів легислатур провінцій і штатів, створення комітетів для вироблення рішень з якого-небудь питання, організація асоціацій з представників ділових кіл.

Півтора десятиліття, протягом яких (за винятком проміжку часу з червня 1979 р. по лютий 1980 р.) при владі перебував уряд ліберальної партії на чолі з П.Е. Трюдо, залишаться в історії Канади як важливий рубіж в зміцненні тенденції до звільнення країни від залежності від південного сусіда.

Одним з найбільш значних підсумків цього періоду було посилення національної економіки. Частка іноземного капіталу, перш за все американського, стала зменшуватися. Держава активно втручалася у відносини національних і іноземних монополій, що діяли в Канаді. Проводилася політика „канадизації”, що означала серйозну зміну в традиційних канадських концепціях місця і ролі іноземного капіталу. Істотно зросла сила національного капіталу в економіці країни. Загострювалася конкуренція канадських і американських корпорацій. Політика „канадизації” була покликана сприяти закріпленню канадських ділових кіл на нових рубежах, забезпечувати високоприбуткові сфери приміщення капіталу.

У 70-і роки відбувався перерозподіл сил усередині національного фінансового капіталу. Періоди зльоту і спаду були властиві об'єднанню навколо холдинг-компанії „Аріус корпорейшн”. З кінця 70-х років її нове керівництво об'єднало потенціал декількох найбільших корпорацій і заявило про себе як про значне фінансово-економічне угрупування. З об'єднання „Бенк оф Монреаль” виділилася самостійна промислово-фінансова група на чолі із залізничною корпорацією „Кенедіан пасифик” [35]. У другій половині 70-х років стали впливовими сімейні клани Томсонов, Рейхманов, які потіснили найбільші раніше фінансові капітали Ітонів, Уебстерів, Річардсонів. На величезне об'єднання перетворилася сімейна група Брофманів, контролююча компанії з активами майже в 100 млрд. долл. [36].^.

Посилення на початку 70-х років тенденції до „канадизації” промисловості країни виявилося і в створенні в 1974 р. Агентства з перевірки іноземних інвестицій (АПІІ), покликаного перешкодити подальшому переходу канадських фірм під контроль іноземців. Потреба в такій організації назріла давно. Також відомий міжнародний скандал, що розвернувся у зв'язку з рішенням уряду Л. Пірсона (1966 р.) прийняти поправку до канадського закону про банки, щоб post factum оголосити незаконним поглинання „Мерчантайн бэнк” нью-йоркським „Ферст нэшнл сити бэнк”, внаслідок чого останній розлучився з придбанням.

Великий суспільний резонанс мали два випадки, коли прем'єр-міністр Трюдо вимушений був особисто накласти вето на операції, що мали на меті встановлення американського контролю над крупними ресурсними монополіями Канади – „Денісон майнз” (1970 р.) і „Хоум ойл компани” (1971 р.) [37]. У зв'язку з цим питання такого роду входять в компетенцію АПІІ, котрій уповноважено розглядати заявки на придбання контрольних пакетів вже існуючих канадських компаній і проекти нових капіталовкладень за участю іноземних фірм.

За період 1974-1979 г.г. АПІІ розглянуло 1 326 заявок на придбання контролю над канадськими компаніями і дало згоду в 1 106 випадках (83%); з 1 169 проектів нових інвестицій було схвалено 1007 (86%) [38].В цілому створення АПІІ можна розцінювати як крупний крок на шляху встановлення урядового контролю над діяльністю іноземних монополій в Канаді. Воно було здатне перешкодити поглинанню іноземною фірмою будь-якої крупної національної компанії.

Крім АПІІ, як засоби, вживані для проведення „канадизації”, було: установа державних компаній, іноземних фірм, що займаються скупкою, – Канадська корпорація розвитку і „Петро-Кэнада”; здійснення комплексних програм типу НЕП (Нова економічна програма). На можливість реалізації цієї політики „канадизації” безпосередню дію надавали внутрішньополітична боротьба і розклад сил усередині ліберальної партії і в самому уряді.

Основним підсумком „канадизації” в 70-і – початку 80-х років стало значне зниження рівня іноземного контролю канадської економіки, який в цілому по всіх нефінансових галузях вітчизняної економіки скоротився до 25,5% до початку 1981 р. (зокрема американський до 20%) [39].

Зниження іноземного контролю в канадській економіці пояснюється рядом об'єктивних причин довгострокового і короткострокового характеру.

Перш за все, в період перебування у влади ліберальної партії відбувалося постійне зниження торгових тарифів в рамках ГАТТ (Генеральна асоціація з торгівлі і тарифів), внаслідок чого до 1978 р., зокрема в канадо-американській торгівлі, не менш 80% товарообігу стало здійснюватися безмитно. Вже в 1981 р. приблизно 85% американських товарів поступало до Канади без митних зборів, а 95% канадських товарів – в США [40].

Дві глибокі економічні кризи середини 70-х і початку 80-х років зробили стримуючий вплив на зростання іноземних інвестицій в Канаді. З другої половини 70-х років відбулася активізація вивозу канадського капіталу за кордон. Найбільші канадські монополії узяли на озброєння принцип „зневаги кордонами” між США і Канадою. Для канадських монополій все притягательнішим стає ємкий американський ринок, який дає можливості прибуткової реалізації промислової продукції.

Великий розмах „викуп” канадської власності у американських ТНК (транснаціональні компанії) і зростання національних монополій набули в кінці 70-х – початку 80-х років. У цей період в країні розвернувся могутній процес злиття і поглинань. На початку 1981 р. „Норанда майнз лтд.” (19-е місце за об'ємом продажів в 1980 р.) придбала за 626 млн. кан. долл. 49% акцій „Макміллан Блодел лтд.” – другу за важливостю лісотехнічній монополії країни (36-е місце) [41]. Приблизно в той же час найбільша американська монополія цієї галузі „Канедіен интернэшнл пейпер инк” (54-е місце) перейшла в руки могутньої національною холдинг-компании „Канедіен пасифик” (1-е місце) за 1,1 млрд. кан. долл., а „Олімпіа энд йорк инвестменс лтд” за 560 млн. кан. долл. придбала контроль (88% акцій) над „Эйбитиби-Прайс инк” [42]. Все це означало консолідацію сил національного капіталу в лісовому і целюлозно-паперовому виробництві.

Видну роль в хвилі злиття зіграли два клани національного фінансового капіталу – сімейство Райхманов (власники „Олімпіа энд йорк инвестментс лтд”) і брати Бронфмани, власники „Браськан лтд”. Могутнім стимулом до подальшої централізації капіталу на національний грунту послужила оголошена в кінці 1980 р. „національна энергетична програма”, що проголосила ряд масштабних завдань у області „канадизації” паливно-сировинної бази країни. Відповідно до цілей цій програми президент однієї з трьох місцевих нафтових монополій, що є крупнішими в країні, „Доум петролеум ЛТД” (35-е місце), обіцяв міністрові енергетики М. Лалонду добитися підвищення до кінця 1982 р. частки канадського капіталу в її активах як мінімум до 35%. Вже в серпні 1981 р. було оголошено про придбання цією монополією за 4,3 млрд. кан. долл. 47% акцій „Хадсонс Бейойл энд гэс компани” (99-е місце), що знаходилася до цього під контролем американської „Коноко инк” [43].

На цій же хвилі пройшли і придбання державною монополією „Петро-Кенада” філіалу бельгійської „Петрофіни”, покупка крупної фірми „Зеллерс лтд”, що входить в „імперію” Томпсонов „Хадсонс Бей компани”.

Деякі одержані переваги канадський капітал прагнув підкрепити посиленою притокою прямих інвестицій в США. Їх темпи зростання в кінці 70-х – на початку 80-х років збільшилися більш ніж в два рази, і до початку 1982 р. Канада займала вже третє місце серед іноземних держав, що мають прямі капіталовкладення в США. На цій основі сформувалася розгалужена мережа американських філіалів і дочірніх підприємств канадських ТНК.

Істотно зміцнилися позиції канадських банків на багаторегіональних фінансових ринках в США. Канадський фінансовий капітал вийшов на третє місце по сумі активів серед іноземних банків, пропустивши вперед тільки своїх колег з Японії і Великобританії. Американський капітал сприяв створенню в Канаді нових галузей промисловості, приніс в країну більш передову технологію, необхідний управлінський і організаторський досвід. Трюдо вважав, що оскільки неможливо одержати технологію без капіталу, так само нераціонально вимагати повної відсутності капіталу США в канадській економіці. „Вочевидь, якщо ми обмежимо притоку в нашу країну американського капіталу і технології, – відзначав прем'єр-міністр, – ми будемо не в змозі освоювати наші ресурси, і нам прийдеться знизити рівень споживання для того, щоб здійснювати капіталовкладення власними силами” [44].

В той же час не можна забувати про те, що Трюдо вважав, що економічне проникнення США не повинне привести до ліквідації національної самостійності Канади. Трюдо вважав необхідним здійснення певних компромисів, проведення політики залучення і використання американського капитала, але в той же час обмежуючи межі і обумовлюючи переваги для національного капіталу.

Впродовж 1982-1984 рр. склалися виключно сприятливі умови для зростання канадського експорту, перш за все в Сполучені Штати. Канадська економіка переживала кризу важче, ніж американська. Але зовнішня торгівля тут зіграла свою амортизуючу роль (на відміну від США, де зовнішня торгівля працювала на кризу), а потім сприяла переходу до пожвавлення господарської кон'юнктури.

Прихід до влади консерваторів на чолі з Б.Малруні практично співпав з початком майже дворічного підйому в господарстві Канади (1984-1986 рр.). Пішовши на поступки властям ряду провінцій, консервативний уряд досяг певної розрядки напруженості у відносинах з провінційним рівнем влади. Змінилася атмосфера канадо-американських відносин, де переважання знову одержала тенденція до співпраці і компромісів. Консерватори істотно ослабили контроль над іноземним капіталом, грунтовно пом'якшили умови національної енергетичної програми. Канада вийшла з кризи із значним активом торгового балансу і зберігала його аж до 1985 р. на високому рівні. Цьому сприяло поєднання низького інвестиційного попиту в Канаді з високим інвестиційним і споживчим попитом в США, значне зростання продуктивності праці в Канаді при різкому уповільненні темпів зростання заробітної плати, завищеному курсі американського долара.

У США розвернувся інвестиційний бум, що створило сприятливі умови для канадських експортерів: динамічно розвивалася гірничодобувна промисловість Канади, лісова, деревообробна, хімічна і целюлозно-паперова. Щодо автомобілебудування, об'єм експорту продукції за 1983 р. виріс на 28% [45]. У першій половині 80-х років були створені умови для зростання експорту в порівнянні з імпортом. Якщо порівнювати післякризовий розвиток Канади і США, то в цілому в Канаді спостерігалися вищі темпи зростання ВНП і продуктивності праці. У Канаді істотно швидше зростали прибутки корпорацій.

Однією з основних характеристик економічного розвитку США в 1983-1985 рр. був інвестиційний бум, особливо значний в перші півтора роки після кризи. У Канаді, навпаки, на кінець 1985 р. не був досягнутий навіть той рівень вкладень в основний капітал, який був характерний для періоду економічної кризи. Ці відмінності пов'язані неабиякою мірою із станом зовнішньої торгівлі двох країн.

Так, у Канади актив торгового балансу досяг значної величини і став свого роду замінником інвестиційного попиту. А в США в даний період зберігався дефіцит в зовнішній торгівлі.

Аналізуючи динаміку цін на різні групи товарів в 1984-1986 рр., можна відзначити, що ціни на продовольство в Канаді зростали швидше, ніж в інших країнах із-за зниження в цей період курсу канадського долара; падіння світових цін на зернові не відбилося на цінах внутрішнього ринку завдяки монопольному положенню канадських постачальників на цьому ринку [46].

Підйом економіки повністю співпав з періодом перебування у влади першого консервативного кабінету Б. Малруні (1984-1993). „Якщо Канада бажає добитися стійкого економічного зростання, – указувалося в його новій програмі, – то уряд повинен прагнути забезпечити інтереси країни в міжнародній сфері” [47]. За ініціативою Малруні почалися канадо-американські торгові переговори в травні 1986 р., про що мова піде у розділі 3.

Таким чином, після закінчення Другої світової війни американо-канадські економічні відносини характеризуються суперечністю. Так, ліберальний уряд П. Трюдо дійшов висновку, що зближення з США не на користь Канади, оскільки загрожує їй втратою економічної і навіть політичної самостійності. Консервативний уряд Б. Малруні, що змінив лібералів, узяв курс на всестороннє поліпшення відносин з США. Він пішов на рішуче зближення з США в торговельно-економічній області.

В цілому американо-канадські відносини в розглянутий період характеризуються поступовим зближенням в таких галузях промисловості, як нафтова, газова, машинобудівна, добувна, целюлозно-паперова, автомобільна, авіаційна, електротехнічна, хімічна. З вищепереліченого можна зробити висновок, що американський капітал був присутній у всіх головних галузях канадської економіки. Залежність від капіталу США турбувала канадців, що небезпідставно. Проте, з часом Канада перестала побоюватися втрати економічної незалежності, адже наявність американского капіталу сприяла розвитку економіки в Канаді. Потрібно відзначити, що впровадження капіталу США було вигідне і для Сполучених Штатів. Тобто, очевидно взаємовигідна співпраця двох країн „великої сімки”, яких зближує безліч чинників, серед яких важливу роль грає географічна близькість Канади і США. Надалі це з'явилося однією з причин для проведення сумісної економічної політики.

Розділ 2. Американо-мексиканські економічні відносини

Мексика – єдина латиноамериканська країна, що має сухопутний кордон з США. Географічна близькість представляє природну умову для виникнення і розвитку між Мексикою і США широких економічних відносин. Ці відносини мають давні традиції, найрізноманітніші форми і напрями.

Важливим чинником в Мексиці з'явилося форсоване проникнення в економіку країни іноземного капіталу, особливо з другої половини 50-х років. Переважну частку в сукупному об'ємі прямих іноземних капіталовкладень контролюють Сполучені Штати Америки. У середині 50-х років з 1 225 зареєстрованих в Мексиці іноземних компаній 1 129, або понад 90% загального числа, належали монополіям США [48].

В рамках американо – мексиканських відносин особливе місце належить прикордонним економічним зв'язкам між двома країнами. У середині 60-х років економічні зв'язки прикордонних районів стали набувати все більшого значення. Істотно зріс товарообмін, інтенсифікувалися комерційні, фінансові і інші контакти. У прикордонну зону Мексики посилився приплив американських капіталів. Пов'язаний із загальними закономірностями у вивозі капіталу, він відрізняється поряд специфічних рис, які обумовлені особливою економічною політикою двох держав відносно прикордонних районів [49].

Своєрідність економічної політики, що проводиться відносно північної прикордонної зони і діяльності іноземного капіталу на її території, пов'язана з багатьма обставинами. Мексиканське керівництво створило особливу систему преференцій, особливий юридичний і адміністративний режим, мережу державних органів, які покликані були забезпечувати прискорений господарський розвиток країни.

Для північної прикордонної зони Мексики характерна особлива демографічна ситуація. Протягом декількох десятиліть після Другої Світової війни багато мексиканців мігрували в цю зону з центральних районів країни у пошуках роботи, і використовувалися як брасерос – сільськогосподарські робочі – в південних районах США.

Переміщенню робочої сили сприяла та обставина, що рівень заробітної плати на підприємствах прикордонної зони вище, ніж на підприємствах у внутрішніх районах країни. Приток робочої сили став особливо зростати після 1951 р., коли між Мексикою і США було підписано угода про сезонне використання мексиканських робочих в сільському господарстві США [50]^. У зв'язку з цим постійна імміграція викликала істотне збільшення населення прикордонної території. В результаті, на ринку робочої сили пропозиція завжди перевищувала попит. За даними „Comercio exterior” щодня 60 тыс. мексиканців перетинають кордон для роботи в південних містах США [51]. Але в 1964 р. у зв'язку з закінченням терміну дії угоди про використання брасерос багато сільськогосподарських робочих залишилися без роботи.

Разом з брасерос існують ще і чиканос. Якщо „брасеро” – слово американського походження, що позначає мігруючих в США безробітних, то словом „чикано” називають і тих мексиканців, хто тільки що прибув в США, і тих, хто складає корінне населення штатів Техас і Каліфорнія. Мексиканці не визнають кордон по Ріо-Гранде, вважаючи, що Техас і Каліфорнія – їх рідні землі, адже вони були захоплені у Мексики американцями в XIX столітті.

У 1967 р. була складена „Програма руху чиканос”, в якій записано, що це рух „не тільки наділено високою відповідальністю, але і є найгарячішим і відвертішим сподіванням і прагненням чиканос до Ацтлану” [52]. Ацтлан – це легендарна святиня мексиканців. У 1970 р. рух чиканос опублікував „План Санта-Барбара”, в котрому мовилося про необхідність об'єднання чиканос для ведення боротьби за національне самовизначення [53].

Для вирішення проблеми безробіття мексиканський уряд розробив Програму індустріалізації прикордонної зони, яка була проголошена в 1965 р. Її метою було прискорення промислового розвитку зони, її інтеграція в єдиний господарський комплекс країни, створення умов для збільшення зайнятості населення. У виконанні поставлених завдань значна роль відводилася іноземному капіталу.

Відповідно до програми уряд надавав іноземним компаніям право на будівництво підприємств в 20-кілометровій зоні уздовж мексикансько-американського кордону. В рамках програми уряд Мексики повністю звільнив підприємства від імпортних мит на устаткування, на частини для збірки і необхідна сировина, від мит на експорт.

За відносно короткий термін в північній прикордонній зоні Мексики було побудовано велику кількість американських підприємств. До жовтня 1967 р. мексиканські власті видали дозвіл на будівництво 73 підприємств, до січня 1968 г. – 80. До середини 1969 р. їх число складало 147, з яких 103 вже функціонували, а до 1970 г. – 179, зокрема 152 діючих [54].

У 70-і роки проблеми розвитку прикордонної зони продовжували залишатися об'єктом спеціальної уваги уряду. У червні 1971 р. в р. Пуерто-Вальярта відбулася американо-мексиканська зустріч, на якій мексиканська сторона порахувала бажаним створення підприємств із змішаним капіталом. В зв'язку з цим мексиканський уряд розповсюдив дію спеціального режиму північної прикордонної зони на всю прибережну смугу шириною 20 км [55].^.

У 1972 р. з метою реалізації Програми розвитку прикордонної зони (ПРОНАФ), прийнятої в 1961 р. урядом Мексики, який намагався ослабити гостроту проблеми зайнятості населення, була створена міжвідомча комісія з економічного розвитку прикордонної зони і прибережних районів. До комісії увійшли представники міністерств фінансів і державногоо кредиту, сільського господарства, промисловості і торгівлі.

Оцінюючи діяльність американських підприємств в північній пограничної зоні Мексики, необхідно відзначити наступне. В результаті експлуатації мексиканських робочих на американських підприємствах створюються товари, в яких втілена певна вартість. Із знов створеною на цих підприємствах вартості у межах національної території залишається тільки частина її у вигляді зарплати робочих і податків на прибуток. Реалізація основної маси знов створеної вартості відбувається за кордоном і велика її частина у вигляді прибутку звично не повертається до Мексики.

За оцінкою ПРОНАФ, в 1969 р. мексиканці придбали в прикордонних містах США товарів на суму 475 млн. дол., тоді як в 1960 р. тільки на 221 млн. [56]. Населення північної зони Мексики набуває товарів в США значно більше, чим на батьківщині. Таким чином, із знов створеної вартості за межами національної території залишається прибуток і значна частина заробітної плати. Це означає, що прикордонні міста США знаходяться у вигіднішому становищі, чим прикордонні міста Мексики.

Спостерігається суперечлива дія американського капіталу на економіку мексиканської півночі: з одного боку, позитивним чином позначається розміщення американських підприємств в прикордонній зоні, адже це приводить до збільшення зайнятості в даній зоні; а з іншого боку, використання іноземного капіталу в прикордонній зоні Мексики не створює матеріальних передумов для подолання економічної залежності, оскільки подібні економічні відносини прив'язують Мексику до господарського комплексу США.

Регулювання іноземних інвестицій в Мексиці – не нове явище. США створювали велику кількість підприємств в Мексиці. Так, в 1979 р. з 1 100 промислових підприємств за участю іноземного капіталу 864 були американськими; з 436 торгових підприємств – 320 американських; з 114 підприємств гірничодобувної промисловості – 85 американських; всього з 1 915 підприємств з іноземним капіталом – 1 481 підприємство американського походження [57].

За часи свого президентства з 1976 по 1979 рр. Луіс Ечеверріа Альварес провів низку заходів щодо регламентації діяльності іноземних компаній. Він виявляв особливу цікавість до діяльності транснаціональних компаній (ТНК).

Починаючи з другої половини 50-х років ТНК – перш за все американські – перешли до прямої скупки мексиканських фірм. В кінці 60-х років ця форма економічного впровадження США до Мексики стає переважаючою, а в 1971-1972 рр. таким чином було створено 75% нових филіалів [58].^. Американським ТНК вдалося значно укріпити свій економічний потенціал в Мексиці. Як відзначають американські економісти Р. Ньюфармер і В. Мюллер, з 1960 до 1972 рр. на долю скупки доводилося 20% зростання активів, а в окремих галузях (скляній, керамічній і деяких інших) цей показник перевищив 50% [59]. За той же період активи найбільших корпорацій США в Мексиці зростали в середньому на 17% в рік, капітал на 16%, а продажі на 15% [60]. Ці показники, за їх підрахунками, значно випереджали відповідні темпи зростання найбільших американських фірм в США.

26 грудня 1972 р. на розгляд Національного конгресу був представлений „Закон про сприяння національним капіталовкладенням і регулювання зарубіжних інвестицій”. Всього за місяць до цього, 3 листопада, президент висловив своє відношення до іншого питання, пов'язаного з іноземними капіталовкладеннями, направивши на розгляд палати депутатів „Закон про регістрацію передачі технології, використання і експлуатацію патентів і торгових марок”. Обидва закони складали основу політики Мексики по відношенню до іноземних інвесторів до тих пір, поки не були доповнені ще одним – „Законом про винаходи і торгові марки”, затвердженим конгресом 30 грудня 1975 г. [61]. Цими законами держава ввела ряд норм на міжфірмові операції. План переслідував цілі: упровадити в практику укладення угод з іноземними компаніями критерії „національного розвитку” і забезпечити мексиканським компаніям при участі в таких операціях заступництво і допомогу з боку держави. Головна мета трьох законів – зміцнення місцевого власнопідприємницького сектора і національної економіки в цілому.

Готовність держави до введення регулювання можна визначити як здатність державного апарату проводити в життя вибраний курс.

Хоча прийнятий в 1973 р. урядом Ечеверрії закон про стимулювання мексиканських і регулюванні іноземних капіталовкладень підводив юридичну основу під курс правлячих кругів на асоціацію з іноземним капіталом при дотриманні принципу майоритарного участі мексиканського капіталу, дія цього закону не розповсюджувалася на підприємства пільгового режиму. У 1973 р. число таких підприємств, сконцентрованих в Мехикалі, Нижній Каліфорнії і Тихуані, складало 401, на них було зайнято 55 тис. мек-сиканців [62], в 1974 р. їх було вже 500 з 86 тис. зайнятих [63].

„Новий курс” Л. Ечеверрії і закон про іноземні інвестиції не зачіпали складальних підприємств прикордонної зони і „служили уряду і мексиканським підприємцям, – як констатували мексиканські економісти, – для створення видимості націоналістичних позицій” [64].

„Видимість” націоналістичної позиції була вельми характерна для політики Л. Ечеверрії відносно США на рівні двосторонньої дипломатії; виробленню самостійнішої позиції перешкоджала зростаюча технологічна залежність Іншою перешкодою для здійснення самостійної лінії в двосторонніх переговорах була залежність, що зберігалася від американських фінансових організацій.

Враховуючи слабкість і уразливість Мексики з різних проблем уряд Л. Ечеверрії намагався підсилити свої позиції на переговорах за допомогою проведення самостійної лінії в міжамериканській системі, шляхом об'єднання з режимами прогресивної орієнтації під лозунгами спільності інтересів країн, що розвиваються. Аналізуючи політику мексиканського уряду, американський журнал „Карент Хисторі” помічав, що „Ечеверрія прагнув довести свою незалежність від США і позбавитися тіні північного колоса” [65].

Зустріч Л. Ечеверрії з прези-дентом США Дж. Фордом, що відбулася в жовтні 1975 р., не привела до врегулювання спірних ропросов, зокрема проблеми мексиканських робочих, мігруючих в США.

Паралельно з появою неспокою у зв'язку з економічною політикою і зовнішньополітичним курсом Л. Ечеверрії в правлячих кругах США росли скептичні настрої при оцінці мексиканською політичною системи, робилися спроби надавати дію на політику уряду.

Американські ділові кола мали канал дії в особі Амеріканської торгової палати (КАМАКО), що діє в Мексиці. КАМАКО об'єднує 2 100 головних американських і мексиканських корпорацій, а на практиці є організацією, що здійснює асоціацію американських і мексиканських капіталів.

Останній рік правління Л. Ечеверрії характеризувався погіршенням мексикано-американських відносин. До кінця його президентського терміну чітко позначилися суперечливі сторони зовнішньополітичного курсу Мексики у відносинах з США. Положення змінилося в другій половині 70-х років, що було викликане новими чинниками, які впливали на сферу двосторонніх відносин. Відомості про іноземні інвестиції збираються в чотирьох организаціях: у реєстраційному бюро по іноземних капіталовкладеннях, Казначействі, Центральному банку і Бюро переписів. Реєстраційне бюро існує з 1973 р. Досвід його роботи в період президентства Л. Ечеверрії говорить про невдалу спробу налагодити обмін інформацією. У якійсь мірі це пояснюється прагненням компаній, що мають іноземних вкладників, не давати додаткових відомостей.

Можливості державного регулювання були обмежені. Однією з причин було те, що діючі в країні іноземні компанії мали транснаціональний характер і володіли в світовій системі міцними позиціями, які посилювалися територіальною близькістю їх мексиканських підприємств до США [66].

На президентських виборах 4 липня 1976 р. в Мексиці новим главою держави був вибраний кандидат від правлячої Інституційно-революційної партії Хосе Лопес Портільо. У програмній вимові, яку 37-й президент Мексики вимовив при вступі на пост перед конгресом, основна увага була приділена внутрішнім питанням, перш за все, шляхам подолання економічної кризи, що привела до зростання інфляції, девальвації песо і збільшення безробіття. Х.Портільо говорив про наміри створити суспільство добробуту і справедливості, про необхідність розробки нової моделі розвитку, про очевидну потребу розробки нового курсу, який би забезпечив підвищення темпів зростання економіки і працевлаштування молоді. „В умовах нашої змішаної економіки здійснення цієї стратегії вимагає співпраці між секторами суспільства, що беруть участь в розвитку виробництва”, – говорив президент Мексики. – Потрібно доповнити економічні заходи соціальними, які гарантували б всім мексиканцям життєвий мінімум в живленні, охороні здоров'я, освіті” [67]. На питання про міжнародну співпрацю Х. Портільо дав наступну відповідь: „міжнародний економічний порядок, що визначається могутніми країнами, в основному, зберігає свій характер, який ущемляє інтереси країн, що розвиваються. Поліпшення міжнародного клімату як найважливішої основи взаємин держав представляє базу зовнішньої політики Мексики” [68].

У наступному, 1978 рці, в журналі „Латинская Америка” було опубли-ковано інтерв'ю з Хосе Лопесом Портільо. Президент запросив головного ре-дактора журналу С.А. Мікояна в палац ”Лос Пінос”. У інтерв'ю Х.Портільо відмітив, що „найважливіша з існуючих проблем Латинської Америки – її роз'єднаність. Політична роз'єднаність все більше віддаляє нас один від одного, перешкоджає єдності дій у відносинах з нелатиноамериканським світом і виробленні єдиних зовнішньополітичних позицій, особливо перед лицем Сполучених Штатів” [69].^.

На питання С.А. Мікояна щодо можливості використання Мексикою діяльності транснаціональних корпорацій для прискорення науково-технічного прогресу, президент відповів наступне: „У Мексиці існують два закони. Один регулює іноземні інвестиції і стимулює національні. Другий регламентує перенесення технології. Необхідно визнати, що країни, подібні нашій, випробовують потребу в притоці ззовні капіталів, технології, в нових зовнішніх ринках. Як ми хотіли б досягти національних цілей в співпраці з транснаціональними організаціями? Шляхом виконання нашого законодавства” [70].

Таким чином, з інтерв'ю можна спостерігати оптимізм Хосе Лопеса Портільо в рішенні поставлених задач.

У 70-х роках мексикано-американські відносини розвивалися на тлі зростання національної самосвідомості мексиканців, зміцнення націоналістичних устремлінь і серед тих груп пануючих класів, які зв'язали свої інтереси з державним сектором. Відмічений суперечливий характер зовнішньополітичного курсу Мексики. У американо-мексиканських відносинах найбільш гострою була проблема нерівноправних торгових відносин.

Масштаби впливу американського проникнення на функціонування економічної системи в цілому зумовили пасивність мексиканської дипломатії у відносинах з США в першій половині 70-х років. Положення змінилося в другій половині 70-х років і було викликане низкою нових чинників, що впливають на сферу двосторонніх відносин.

Майже одночасна зміна адміністрацій в обох країнах породила по обидві сторони межі оптимістичні прогнози відносно майбутнього покращення „добросусідських відносин”. Стриманий і прагматичний підхід Х. Лопеса Портільо до проблем двосторонніх відносин був з розумінням зустрінутий у Вашингтоні. Мексиканський президент був першим керівником іноземної держави, прийнятим президентом Дж. Картером. Під час переговорів з Картером в лютому 1977 р. Х. Лопес Портільо прагнув привернути увагу нової американської адміністрації до проблем соціально-економічного розвитку, зробити акцент на негативних наслідках американської політики обмеження імпорту, що веде до збільшення безробіття в Мексиці. В ході переговорів була досягнута домовленість про поліпшення економічних відносин, про тісні контакти між державним секретарем США і міністром закордонних справ Мексики, про регулярні міжурядові консультації з проблем, що представляють взаємний інтерес.

Уряд Х.Лопеса Портільо прагнув до налагодження відношень з США, які погіршали у середині 70-х років в результаті загострення суперечностей з питань торгівлі, імміграції в США мексиканських робочих. На зустрічах з американськими президентами Лопес Портільо домагався більшої уваги американських правлячих кругів до Мексики, розуміння соціально-економічних проблем, наполягав на справедливих умовах торгових відносин і збереженні можливостей для імміграції мексиканських робочих в США.

На рубежі 70-х – 80-х років зовнішньополітична діяльність мексиканскої держави була направлена на послаблення економічної залежності від США, зміцнення політичної самостійності і суверенітету, підвищення ролі країни в світовій політиці, випробувала дію ряду чинників, серед яких особливе значення мало перетворення Мексики на крупного виробника і експортера нафти.

Відкриття гігантських родовищ нафти, збільшення здобичі і експорту стали надавати серйозний вплив на зовнішню політику. З урахуванням цієї переваги в правлячих кругах Мексики почалася розробка зовнішньополітичної стратегії, орієнтованої на подальше зміцнення міжнародних позицій країни.

Прихильником оновлення зовнішньої політики і інструментів її реалізації з'явився призначений літом 1979 р. на пост міністра закордонних справ юрист Хорхе Кастаньєда. Він став провідником гнучкішого і активнішого зовнішньополітичного курсу, „батьком” мексиканської нафтової компанії [71].

До найважливіших мексиканських ініціатив міжнародного масштабу слід віднести пропозицію Х.Лопеса Портільо на XXIV сесії ГА ООН про ухвалення світового енергетичного плану. Цей проект передбачав включення в енергетичний план програм, покликаних гарантувати повний суверенітет країн над своїми природними ресурсами; раціоналізацію розвідки, здобичі і розподілу енергії; визначення методів, сприяючих виробництву засобів виробництва в державах, що розвиваються; встановлення системи, що гарантує розвиненим країнам постачання нафти; утворення фондів фінансування і розвитку; створення міжнародного інституту з проблем енергетики [72].

Найважливішим елементом нового підходу уряду до проблем торгівельних відносин з північним сусідом з'явився курс на диверсифікацію ринків збуту нафти. Уряд ухвалив рішення понизити частку США в експорті з 86% в 1977 р. до 50% в 1982 р. Реалізація цього рішення привела до того, що до початку 1982 р. на США доводилося 44, 3% нафти, що експортується [73].

Ядром і базою розвитку нафтової промисловості стала в Мексиці державна компанія „Петролеос мексиканос” (Пемекс), що виникла в кінці 30-х років в результаті націоналізації нафти. У своєму путньому щоденнику В.В. Овчинников помічає наступне: „Мексиканська нафта стала основою державного сектора економіки. У столиці про це нагадує кам'яний стовп з барельєфами нафтовиків, поряд з якими б'є багатоярусний фонтан. Монумент встановлений на честь декрету про націоналізацію нафтової промисловості, який президент Ласаро Карденас підписав ще в 1938 р. Це був сміливий виклик Вашингтону: американський концерн „Стандарт ойл” позбувся можливості бути неподільним господарем мексиканських родовищ” [74].

Особливе значення Вашингтон надавав використанню інструментів, за допомогою яких він міг змусити Пемекс розширити видобуток нафти. Підтримуючи заходи по зміцненню національного суверенітету, прогресивні сили Мексики розглядають самостійну нафтову політику як важливий чинник, здатний укріпити міжнародні позиції країни і ослабити її залежність від північного сусіда. Виявлення величезних нафтових родовищ примусили США інакше оцінити роль Мексики, спонукали їх до пошуків нового походу до „нафтової супердержави”. Як визнавала “Нью-Йорк таймс”, “Сполучені Штати несподівано зіткнулися з упевненою в собі Мексикою, яка неначе хоче наново перебудувати відносини, що історично склалися, між двома країнами” [75]. “Мексика – виникаюча нафтова супердержава”, “Нова Саудівська Аравія”, порівняння її з Кувейтом і Іраном, висунення її в ряд найбільших виробників нафти приводили американських політиків до висновку про можливість використання Мексики “як важливого постачальника нафти для США” [76]. “Ми знаємо, що вони потребують нафти, і можемо дати її. Це забезпечує кращі основи для наших відносин”, – підкреслював міністр Х. Кастаньєда, відзначаючи, що Мексика не відчуває себе такою залежною від США [77].

Мексиканська нафтодипломатія, забезпечуючи диверсифікацію зовнішньоекономічних зв'язків і закладаючи основи довгострокового економічного і науково-технічного співробітництва з іншими країнами, дещо ослабляла односторонню залежність Мексики від США і тим самим підсилювала позиції на переговорах з проблем мексикано-американських відносин. Це створювало нові можливості для підвищення самостійності в міжнародних справах.

Яскравим прикладом поглиблення суперечностей між США і Мексикою з'явилася довга і важка історія переговорів про постачання мексиканського природного газу в США. У 1977 р. керівні круги Пемекс досягли угоди з шістьма крупними американськими енергетичними компаніями про будівництво гігантського нафтопроводу і постачання в США природного газу. У грудні 1977 р. Експортно-імпортний банк США санкціонував кредити Пемекс на суму 600 млн. долл. [78]. Але унаслідок розбіжностей з питань про ціну на газ переговори застопорилися. Втручання міністра енергетики США А. Шлессинджера, прихильника розвитку американських енергоресурсів, привело до анулювання раніше досягнутої домовленості з американськими компаніями. Керівництво Пемекс заявило про намір використовувати природний газ тільки усередині країни.

Згодом переговори про газ були відновлені після візиту Дж. Картера до Мексики в лютому 1978 р. Була досягнута домовленість про те, що Мексика продаватиме газ дешевше, ніж за 4,5 долл. за 1 000 куб. фут. У вересні 1979 р. угода була підписана на вигідних для Мексики умовах, а уряд Мексики наполяг на ціні 3,6 долл. за 1 000 куб. футов [79]. Така позиція Мексики примусила представників держдепартаменту інакше поглянути на Мексику і оцінити її роль.

Відстоюючи самостійну позицію на переговорах з Соєдіненимі Штатами з питань постачань нафти і газу, мексиканські ділові кола виражали інтереси тих шарів партійно-державної бюрократії, які пов'язали свої інтереси з державою і державним сектором в економіці. Цим забезпечувалася підтримка зовнішньополітичному курсу уряду з боку широкої громадськості.

Гнучкий підхід уряду Лопеса Портільо до двосторонніх відносин був відмічений у Вашингтоні. У правлячих кругах США посилювалися заклики до перегляду американської політики відносно Мексики. У листопаді 1978 р. Радою національної безпеки США був підготовлений і представлений Дж. Картеру „президентський меморандум 41”, що називав Мексику „найперспективнішим джерелом нафти в 80-і роки” [80]. Було передбачено зниження тарифів на мексиканські овочі і текстиль, а також розробку програми працевлаштування мексиканців. У той же час в американському друці, в конгресі висловлювалися побоювання, що „навіть якщо мексиканська нафта підстрибне на вершину списку приорітетів, у діячів американського уряду немає гарантії одержати доступ до її потенційних запасів” [81].

У лютому 1979 р. відбувся офіційний візит президента США Дж. Картера до Мексики. Переговори Дж. Картера і Х. Лопеса Портільо відбувалися в обстановці суперечностей з проблем двосторонніх відносин на тлі зростання антиамериканських настроїв серед мексиканської громадськості. Використовуючи новий „чинник сили” – нафтові ресурси країни, – мексиканська делегація добивалася на переговорах справедливого підходу до проблем двосторонніх відносин. Х. Лопес Портільо заявив, що не вважає освоєння нафтових багатств Мексики одним із завдань по забезпеченню потреб США в нафті і підходить до цього питання з погляду інтересів Мексики [82].

В ході важких переговорів мексиканська сторона наполягала на необхідності вживання дієвих заходів по зменшенню торгового дефіциту і усуненню митних бар'єрів для мексиканського експорту.

У результаті було підписане три угоди:

1)  про принципи науково-технічної співпраці;

2)  про співпрацю в освоєнні пустинних і напівпустинних земель;

3)  про співпрацю у області житлового будівництва і міського розвитку.

Дані угоди відповідали інтересам мексиканської сторони. А це, у свою чергу, служило доказом збільшеного впливу Мексики.

Необхідно підкреслити, що іноземний капітал опанував важливими позиціями в галузях оброблювальної промисловості. 75% всіх іноземних капіталовкладень в Мексиці, в основному північноамериканських, що в 1975 р. концентрувалися в галузях оброблювальної промисловості [83]. За даними на 1978 р. в даний вид промисловості було вкладено 4 682 млн. долл. або 78% всіх іноземних капіталовкладень [84]. У Мексиці на три найбільші американські компанії – „Америкэн смелтинг энд рифайнинг”, „Амерікен метав” і „Анаконда копер” – приходиться 64% виплавки свинцю, 76% міді і цинку, 41% срібла і 20% золота [85]. Найбільшими підприємствами по переробці в Мексиці полиметаллических руд є ці ж американські компанії.

До кінця 70-х років особливо гостро стояла проблема екології. Промисловий розвиток прикордонних районів привів до різкого погіршення стану атмосферного середовища і морських вод в районі р. Тіхуана (Мексика) і прилягавшої до нього р. Сан-Дієго (США). Відсутність взаєморозуміння і постійне перекладання провини один на одного робили малоефективними меморандуми про співпрацю, що неодноразово підписувалися екологічними службами двох країн. Підписання в 1983 р. двосторонньої угоди про вирішення проблем навколишнього середовища в стокилометровой прикордонній зоні кожної з двох держав частково сприяло продуктивнішій взаємодії. Проте у середині десятиліття виникли нові проблеми, пов'язані із стічними водами в р. Тіхуана-Сан-Дієго, забруднення затоки Сан-Дієго викидами мідеплавильних комбінатів в штатах Арізона (США) і Сонора (Мексика) і цілий ряд інших [86].^.

Захищаючи свої природні ресурси і відстоюючи національний суверенітет, Мексика виступила проти порушення 200-мильної економічної зони американськими риболовецькими судами. Літом 1980 р. сім судів були затримані мексиканськими властями. Це у свою чергу, послужило приводом до „тунцової війни”, на подробицях якої не зупинятимемося, і загострення двосторонніх відносин.

Як відзначалося вище, прийнята Програма розвитку прикордонної зони була направлена на ослаблення гостроти проблеми зайнятості шляхом встановлення економічних зв'язків зі всіма районами Мексики. Іншим же напрямком Програми у вирішенні проблеми зайнятості було залучення в прикордонну зону американських туристів і туристів з внутрішніх районів Мексики. Були побудовані туристичні центри. Іноземний туризм став одним з чинників у вирішенні проблеми зайнятості, адже значне число американських громадян із США приїжджає в прикордонну зону Мексики. Значну роль грають відрядження американців. Розвиток туризму в Мексиці супроводжується проникненням іноземного, перш за все американського капіталу в готельне хозяйство країни.

Найбільш крупні готелі належать американським компаніям „Вагатерен интернэшнл хоутелз”, „Шератон”, „Трансуолд эйрлайнз”, „Пан Амерікен уорлд эйруэйз”. Американські туристичні компанії певною мірою контролюють готельне господарство Мексики завдяки прямій участі в капіталі і в зв'язку з тим, що у ряді випадків виступають як менеджери мексиканських готелів. Наприклад, управління готелем „Малібу” в Акапулько перейшло до „Вестерн интернэшнл хоутелз” без зміни структури власності підприємства. Американські компанії беруть на себе рекламу в США для залучення американських туристів і бізнесменів. Багато туристів використовують службу прокату автомобілів. Відомо, що прокатні пункти в основному розташовані при крупних готелях, приналежних американським фірмам або управляються ними. Прокат автомобілів контролюють іноземні компанії „Хертц” (філіал „Радіо корпорейшн оф Америка”), „Эйруэйз рент а кар”, „Форд рент а кар систем”, „Бюджет рент а кар”, „Фольксваген рент”, „Авіс”. Необхідно врахувати, що будівництво готелів ведеться в Мексиці в основному за американськими стандартами. Мексиканські компанії роблять крупні закупівлі готельного обладнання у американських фірм, набувають у них ліцензій на виготовлення аналогічної продукції або на користування фірмовими знаками і марками, звичними для американців [87].

Мексика чутливо реагує на політичні події на міжнародній арені. Наприклад, коли в 1975 р. Мексика підтримала в ООН резолюцію, що осуджує сіонізм і расизм, у відповідь сіонистські організації в США організували компанію дискредитації і бойкоту, добивалися скорочення поїздок американців до Мексики. В результаті країна позбулася близько 20 млн. дол., адже, як відомо, для Мексики США – основний постачальник і покупець, головний зарубіжний інвестор і кредитор. В той же час для Мексики США – основний постачальник туристів [88].

Сфера туристичних послуг, як галузь економіки, безпосередньо не схильна до циклічних коливань. Але у зв'язку з тим, що переважна частина туристів прибуває із США, то циклічний розвиток американської экономіки позначається на туризмі в Мексиці.

З приходом до влади в США Р. Рейгана суперечності в мексикано-американських відносинах виявилися з новою силою. У червні 1981 р. на зустрічі на вищому рівні в Кемп Девіді сторони створили „велику комісію” на чолі з держсекретарем США і міністром закордонних справ Мексики, яка повинна не рідше за раз на рік відстежувати весь комплекс двосторонніх відношень. Там же була створена і Сумісна комісія з питань торгівлі і платежів. Але комісія не змогла подолати взаємні претензії і до осені 1983 р. припинила існування [89].

Фінансово-економічна криза, що почалася в 1982 р. породив нову хвилю нелегальної міграції в США. На початку розділу йшла мова про міграції, пов'язані з безробіттям. Протягом даного питання необхідне відзначити, що були природними складнощі з отриманням віз особливо для осіб без освіти, тривала процедура їх оформлення примусила багатьох шукати обхідні шляхи. В результаті виникла категорія іммігрантів, що не мають письмового дозволу на в'їзд в країну, так званих індокументадос, або „безпаспортних”. У середині 80-х років число мігрантів-нелегалів досягло 1,5 млн на рік [90]. Прийняті США ще в кінці 70-х років міри по посилюванню міграційного режиму (зведення дротяних загород, ряд заходів по „пораженні в правах” мігрантів-нелегалів і їх дітей) не змогли поставити ефективний заслін на шляху нелегальної міграції, а лише викликали загострення відносин на міжурядовому рівні.

У 1986 р. в США прийнятий закон Симпсон-Родіно про імміграцію, який повинен був упорядкувати відносини між урядом і „старими” іммігрантами і скоротити притоку нових. Оцінити загальні масштаби мігрантів досить складно із-за недосконалої інформації. Важко підрахувати число нелегальних іммігрантів, оскільки вони побоюються зустрічей з посадовцями, часто міняють місце проживання. За 1986-1992 рр. американською службою імміграції і натуралізації було затримано 6,7 млн. чоловік. У 1986 і 1987 рр. спостерігалося деяке зниження їх числа – до 1 166 тис. і 854 тис. відповідно. Потім знову почалося зростання: 1990 р. – 1 050 тис., 1991 р. – 1 077 тис. [91].

У середині 80-х років обстановка на американо-мексиканському кордоні вийшла з-під контролю владних структур обох держав. Багато в чому це було зв'язано і з тим, що до проблеми нелегальної міграції додалася і контрабанда наркотиків, зброї і зростання злочинності в прикордонних з Мексикою штатах США. Проблема наркотрафіку різко підвищила конфліктність міждержавних відносин. За спостереженнями Ю.О. Шведкова, „вражає зростання злочинності в містах США і Мексики. У обох країнах злочинність тісно пов'язана з наркобізнесом. У Сент-Луісі це явище відчувається навіть з більшою гостротою, чим в Мехіко. Значна частина наркотиків проникає в США через мексиканський кордон. Це позначається на положенні мексиканських мігрантів, які наводняють південні штати США, пропонуючи себе як дешеву робочу силу. Уряд Мексики час від часу виражає протест з приводу того, що американці до мексиканських робочих відносяться упереджено, нерідко дивляться на них, як на злочинців” [92].

Багато в чому під впливом конфліктів з Мексикою Конгрес США прийняв закон по боротьбі з наркотиками, що вводить що діє і понині практику сертифікації країн в плані боротьби з наркобізнесом і наркотрафіком, у відповідності з яким президент повинен був щорічно „виставляти оцінки” іншим державам по тому, як вони борються з контрабандою наркотиків [93].^.

Таким чином, розкласти на складові комплекс відносин між США і Мексикою вельми непросто через високий рівень взаємозв'язаних проблем – сумісні кордони, економічні взаємозалежності, міграції, наркотрафік, екологія і цілий ряд інших. Потрібні були чималі зусилля, щоб знаходити компромісні рішення. До середини 80-х років мало місце різке ускладнення всього комплексу американо-мексиканських відносин. Твердження про те, що адміністрація Р. Рейгана навмисно йшла на посилювання політики по відношенню до Мексики, далеко не повною мірою відповідає дійсності. Якраз навпаки, Білий дім неодноразово висловлював зацікавленість в нормализації відносин з Мексикою. І, дійсно, на вищому рівні діалог вівся інтенсивно. У 80-і роки президенти США і Мексики, за рідкісним виключенням, зустрічалися двічі в рік. Переломним можна вважати 1986 р. На зустрічі президентів у Вашингтоні в серпні 1986 р. Р. Рейган оголосив про нові позики Мексиці. У цьому ж місяці Мексика заявила про своє приєднання до Генеральної угоди з торгівлі й тарифів. Був підписаний пакет угод по активізації двосторонньої співпраці, інтенсифікації співпраці в боротьбі з контрабандою наркотиків. Сполучені Штати оголосили про зняття обмежень на імпорт мексиканського тунця і цілий ряд інших заходів.

Розділ 3. Створення Північноамериканської зони вільної торгівлі

Серед всіх країн світу Канада є першим торговим партнером США, а Мексика – третім. В той же час торговельно-економічні зв'язки між Канадою і Мексикою украй незначні. Частка Мексики в зовнішньоторговельному балансі Канади складає 0,4%, а частка Канади в зовнішній торгівлі Мексики- 1,2% [94].Украй незначна і присутність канадського капіталу в Мексиці. Навіть серед країн Латинської Америки Мексика не була для канадських інвесторів привілейованою сферою інтересів.

З кінця 60-х років принципова відмінність в політиці лібералів і консерваторів по відношенню до США полягала в їх протилежному підході до процесу канадсько-американської економічної інтеграції. Ліберальний уряд П. Трюдо відкинув сценарії невтручання в цей процес і тим більше сприяння йому, вважаючи, що він веде до подальшого посилення залежності Канади від США і зрештою – до політичного союзу з ними. Такі акції уряду П. Трюдо, як ухвалення національної енергетичної політики (НЕП), реалізація Закону про перевірку іноземних інвестицій, викликали неприховане незадоволення в США.

Звернений до Канади і Мексики заклик Р. Рейгана (висунутий в ході його президентської кампанії 1980 р.) укласти „Північноамериканську згоду”, яка б передбачала і режим вільної торгівлі, був в категоричній формі знехтуваний П. Трюдо і тодішнім президентом Мексики Хосе Лопесом Портільо.

У розділі 1 докладніше розглянута діяльність ліберального уряду П. Трюдо. Як відомо, був прийнятий до реалізації сценарій, що здобув популярність під назвою політика „третьої альтернативи”, що є „всесторонньою, довготривалою стратегією розвитку і зміцнення канадської економіки і інших сторін національного життя при одночасному зменшенні уразливості Канади” [95]. (Під „першою альтернативою” розумілося невтручання в процеси економічної інтеграції між Канадою і США, під „другою альтернативою” – сприяння цим процесам).

У промові при вступі на пост президента Р.Рейган вимовив наступне: „У своєму русі вперед Сполучені Штати зіткнулися з серйозними економічними труднощами. Ми переживаємо найтриваліший в нашій історії період інфляції, яка тримається на небувало високому рівні. Економічні знегоди, від яких ми страждаємо зараз, накопичувалися впродовж декількох десятиліть. Від них не позбавитися за декілька днів, тижні або місяці. Але ми їх позбавимося, тому що ми, американці, в змозі, як про це свідчить минуле, мобілізувати всі свої сили і зробити все, щоб захистити нашу країну –найбільший бастіон волі” [96].^.У зверненні до нації про економіку прозвучали такі слова: “Нажаль, вимушений констатувати, що економічна катастрофа величезного масштабу, і звичайними методами нам її не уникнути. Ми повинні разом виробити інший курс” [97].^.

З початку 80-х років всю більшу дію на розвиток американо-мексиканських відносин надавала самостійна позиція Мексики з найважливіших міжнародних проблем. „Той факт, що відносини Мексики із Сполученими Штатами служать фундаментом зовнішньої політики, – відзначав Х. Кастаньєда, – зовсім не означає пасивного або покірного визнання політичної, економічної і культурної залежності” [98]. Передгрозовим виявився 1981 р., коли адміністрація Р. Рейгана, реагуючи на кризові явища в американської економіці, різко підвищила облікові ставки. Таким чином, платежі Мексики за борговими зобов'язаннями зросли втричі. Пробудження від іллюзій почалося в 1982 р., коли відбувся різкий спад. Країна опинилася в фінансово-економічній кризі.

У такій ситуації вибраний в 1982 р. новий президент Мексики Мігель де ла Мадрид звернувся по допомогу до Міжнародного Валютного Фонду (МВФ). Суть змін зводилася до звуження держсектора за допомогою приватизації, відміні валютного контролю, зменшенню бюджетного дефіциту і реалізації ряду інших рекомендацій супербанку-кредитора. Таким чином, країна стала швидко інтегруватися в світове господарство. Одночасно віддаляючись від латиноамериканських країн, Мексика відмовилася від вступу до „клубу боржників” Латинської Америки, пасивна участь в латиноамериканських інтеграційних проектах також яскраво свідчить про відособлення Мексики [99].^.

Відносно Канади слід зазначити, що консервативний уряд Б. Малруні (1984-1993), що змінив лібералів, узяв курс на всестороннє поліпшення відносин з США. Він пішов на рішуче зближення із Сполученими Штатами Америки в торговельно-економічній області. За ініціативою Б. Малруні почалися канадо-американські торгові переговори в травні 1986 р. Розбіжностей виявилося предостатньо, про що буде сказано надалі.

Переговори щодо угоди про вільну торгівлю не є чимось принципово новим для зовнішньоторговельної політики Канади. З 1954 р., коли був підписаний канадо-американський договір взаємності про безмитну торгівлю сировинними товарами, спроби Оттави розширити доступ для своїх експортерів на ринок США шляхом різного роду фритредерських угод робилися в середньому один раз в десятиліття.

„Торгову ініціативу” Б.Малруні відзначає широта підходу до проблеми бар'єрів у взаємній торгівлі. Метою переговорів про вільну торгівлю було вироблення угоди про остаточну ліквідацію імпортних мит і максимальне ослаблення нетарифних обмежень. Таким чином, виникла реальна перспектива оформлення канадо-американської зони вільної торгівлі.

Важливу роль грала Канадська Асоціація промисловців – КАП, членами якої є 75% компаній оброблювальної промисловості. КАП не бажала підтримувати фритредерські ініціативи. Наприклад, в 1980 р. заявила, що „відкидає ідею вільної торгівлі” у формі усеосяжного договору з США, адже здійснення цієї ідеї поставило б 60% канадських фірм перед необхідністю радикальної перебудови свого виробництва і кінець кінцем обернулося б ослабленням індустріальної бази Канади [100].

У рядах КАП важливе місце належало корпораціям, які працюють на внутрішній ринок і у зв'язку з цим зацікавлені в збереженні торгових бар'єрів. Подібні корпорації займають домінуюче положення в харчовій, тютюновій, радіотехнічній промисловості і інших галузях оброблювальної промисловості.

У 1985 р. КАП повинна була в черговий раз висловити свою думку відносно вільної торгівлі. Тепер асоціація підтримала консерваторів. „Єдине моє критичне зауваження, – заявив голова ассоціації П. Феникс, – зводиться до того, що ми рухаємося до цього так швидко, як винні були б. Вікно в США відкрито до тих пір, поки при владі перебуває адміністрація Рейгана” [101].

Таким чином, важливо відзначити, що вперше за історію Канади в середині 80-х років склався фронт підприємницьких союзів в підтримку ідеї вільної торгівлі із Сполученими Штатами у формі всеосяжної угоди. КАП зайняла ліберальнішу позицію, чим розв'язала руки консервативному уряду для реалізації його „торгової ініціативи”.

Подолавши небажання КАП укладати угоду про вільну торгівлю, уряд зіткнувся з опозицією профспілок, які на своєму XVI з'їзді ухвалили: „Як організація робочих, виступаюча за розширення зайнятості, поліпшення умов праці і зміцнення незалежності нашої нації, ми зобов'язуємося вести боротьбу проти вільної торгівлі між Канадою і США” [102]. Але профспілки бачили у вільній торгівлі загрозу канадському суверенитету і культурному розвитку. Представники профспілок бачили в створенні зони вільної торгівлі ерозію суверенних прав і національної самобутності Канади, оскільки приводили в приклад десятиразову перевагу США над Канадою в економічній потужності, а також технологічне і фінансове переваги Сполучених Штатів. Профспілкам не вдалося примусити уряд виключити питання про вільну торгівлю з порядку денного. Урядова аргументація на користь вільної торгівлі зводилася до того, що перебудова економіки, викликана відміною торгових бар'єрів, приведе до зростання продуктивності праці, до підвищення життєвого рівня канадського населення, підприємці і робочі позбавляться наслідків американського протекціонізму.

У 1988г. тема „вільної торгівлі” з США, за яку ратувала значна більшість канадців, за твердженням її прихильників, раптово стала набувати тривожних ноток. За даними коаліції „За Канаду”, опублікованними в „Канедіон трибюн” 18 липня цього року, опити суспільної думки вперше показали, що більше канадців (40%) знаходяться в опозиції до угоди з США, чим підтримує його (38%). Газета привела також приклад того, що в 1985 р. 84% опитаних підтримували вільну торговлю [103].

Вже в новорічному зверненні до трудящих президент найбільшого профоб’єднання країни – Канадського робочого конгресу – Ш. Карр заявила: „Канадці повинні зробити вибір: або Канада залишається вільною і незалежною державою, або підпорядковує свій суверенітет і національні інтереси Сполученим Штатам” [104]. Лідер ліберальної партії Дж. Тернер охарактеризував операцію як „акт розпродажу Канади, за допомогою якого уряд Малруні має намір перетворити Канаду на 51-й американський штат” [105], і виразив рішучість партії активно боротися проти угоди в парламенті і у всіх провінціях країни.

Ставлення до угоди про вільну торгівлю в різних провінціях неоднозначно. Найбільш могутня опозиція угоді спостерігалася в Онтаріо. Там побоювалися, що вільна торгівля завдасть збитку багатій і захищеній торговими бар'єрами промисловості цієї провінції.

Для демонстрації згуртованості і рішучості боротися за Канаду, з метою залучення нових сил 12 і 19-20 червня по всій Канаді пройшли Дні дій, під час яких були проведені численні мітинги, розповсюджені листівки, плакати, наклейки, в яких проголошувалося розгортання кампанії проти угоди про вільну торгівлю. Привертав увагу матеріал „Канедієн трибюн”, автор якого детально аналізував вплив угоди на канадські інститути культури. Газета, зокрема писала, що уряд сурмить про те, що інститути культури, такі, як радіо, телебачення, театри, не підпадають під угоду про вільну торгівлю” [106]. Як одна з головних альтернатив американо-канадській угоді про вільну торгівлю опозиція пропонувала багатобічні угоди.

У січні 1988 р. після важких і тривалих переговорів Канада і США уклали угоду про вільну торгівлю, маючи на увазі ліквідовувати бар'єри в двосторонній торгівлі товарами і послугами, стабілізувати доступ на ринки один одного, ввести точніші і надійніші правила взаємної конкуренції, істотно ослабити обмеження на інвестиції в економіку один одного. Ця угода – підсумок глибоких змін в структурі канадського фінансового капіталу і його зв'язків з світовою економікою.

Важливим чинником канадо-американського зближення стала підтримка ідеї вільної торгівлі з США більшістю канадців. Цікава в цьому відношенні справедлива точка зору дослідника Б.І. Альохина, який вважає, що „це легко зрозуміти, адже в результаті переплетення канадського і зростаючого американського фінансового капіталу особисті доходи і зайнятість багатьох канадців поставлені в залежність від стану експортної торгівлі. Постачання продукції в США забезпечують роботою прямо або побічно приблизно 2 млн. чоловік” [107].

Канада і США погодилися ліквідовувати всі імпортні мита на сільськогосподарську продукцію іншої сторони. На Канаду не поширюються кількісні обмеження на ввезення в США продукції, що містить до 10% солодких добавок, а також на ввезення зернових і муки. У свою чергу Канада відмінила ліцензування імпорту американської пшениці, вівса, ячменя, а також субсидії на перевезення свого зерна в США через західні порти.

Що стосується торгівлі енергетичними ресурсами, то Канада і США погодилися відмінити імпортні і експортні обмеження (квоти, податки, мінімальні ціни зовнішньої торгівлі й ін.). У свою чергу США отримали рівноцінний доступ до канадських ресурсів: їм тепер не потрібно було чекати, поки в Канаді будуть створені 15-річні запаси того або іншого енергоносія, перш ніж буде дозволено його ввезення. Були передбачені і інші взаємні поступки.

Важливу поступку від Канади США одержали у області інвестицій. Канада погодилася на подальшу лібералізацію правил створення на всій території нових фірм під американським контролем, скупки тих, що діють і продажі знов створених корпорацій. Крім того, підвищений мінімальний розмір фірм, які можуть отримуватися компаніями США без офиційного дозволу канадського Управління по інвестиціях [108].

Глибокі перетворення в Мексиці багато дослідників абсолютно справедливо пов'язують з ім'ям президента К. Салинаса де Гортарі. Дійшовши влади в 1988 р., коли Мексика знаходилася в нижчій точці економічної і фінансової кризи, Салінас де Гортарі здійснив прискорену приватизацію неефективного державного сектора, реформував податкову і фінансову системи, лібералізував режим для іноземних інвестицій, встановив контроль за витрачанням бюджетних коштів. Переговорам про включення Мексики в Північноамериканську угоду про вільну торгівлю передували радикальні зміни в суспільно-політичному кліматі країни. На зміну традиційному для Мексики ізоляціонізму прийшла свідомість того, що успішний розвиток економіки країни можливий лише в умовах адаптації до реалій, що склалися, подальшого поглиблення залежності від північно-американского сусіда і витягання з неї максимальних вигод.

Американсько-мексиканська торгова палата, Мексиканська підприємча рада з міжнародних справ, Торгова палата МЕКСИКА – США, спільний комітет з бізнесу виступали „головними двигунами інтеграції” [109]. В кінці 1989г. ці організації спільно з американським посольством і Фондом спадщини провели аналіз реформ, що проводяться в Мексиці. Підсумки були узагальнені в Декларації по підтримці мексиканського уряду, представленої в Комісії з Міжнародної торгівлі США, що сприяло підвищенню уваги до проекту двостороннього Договору про вільну торгівлю в урядових кругах обох країн.

Активність проявляли найбільші мексиканські приватні компанії „Альфа”, „Виса”, „Вітро” і „Семекс”. Створюючи фірми по сприянню експорту, вони проникали на американський ринок, купували в США промислові підприємства. Наприклад, „Вітро” перетворилася на один з найбільших виробників скла в США, а „Семекс” купив ряд цементних заводів в Техасі і Калифорнії [110].

Одним з найважливіших чинників, стимулюючих поворот уряду Мексики до ідеї Договору про вільну торгівлю, з'явилася нова роль ТНК, що інтегрувалися в національну економіку і стали союзниками мексиканського уряду в питаннях ослаблення протекціонізму. На рубежі 80-90-х років уряд Мексики відійшов від неприйняття ідеї Договору про вільну торгівлю. Щодо США потрібно відзначити, що готовність до переговорів неодноразово підтверджувалася в ході двосторонніх контактів на вищому рівні.

Ідея розширення Північноамериканської угоди про вільну торгівлі спершу на Мексику, а потім і на інші країни Латинської Америки викликала в Оттаві спочатку стриманий, а по суті і несхвальний прийом. Адже вона загрожувала позбавити Канаду її односторонніх привілеїв за договором з США. Але спроби канадської сторони наполягти на тому, що її згода є неодмінною умовою для розширення зони вільної торгівлі, були знехтувані Дж. Бушем. „Ми вестимемо переговори на трибічній основі, – заявив він. – Якщо Канада не погодиться з умовами і термінами передбачуваної угоди і покине стіл переговорів, ми укладемо угоду про вільну торгівлю з Мексикою на двосторонній основі” [111]. Така альтернатива була сприйнята Оттавою як гірша порівняно з трибічною угодою.

Очевидно, що адміністрація Дж. Буша підходила до проблем мексикансько-американських відносин рішучіше рейгановской. Вона визнала пріоритетне значення Мексики для національних інтересів США і зробила конкретні кроки у бік зближення з південним сусідом, керуючись цілями збереження політичної стабільності в Мексиці і сприяння оздоровленню її економіки.

Уряд Мігеля де ла Мадрида став схилятися до визнання „асиметричної взаємозалежності” і почав обережний відхід від орієнтації на „третій світ” своїх попередників у бік конструктивної взаємодії з США. Мексиканські власті усвідомили необхідність економічної реформи, модернізації мексиканської моделі і додання нових імпульсів розвитку країни. Мексика вважала, що завдяки членству в блоці, створеному північноамеріканською угодою про вільну торгівлю, вона зможе прискорити модернизацию своєї економіки і з часом увійде до числа високорозвинутих країн. „Перейти з третього світу в перший світ”, – так виразив надії її ділових кіл голова Конфедерації підприємців Мексики А. Санчес [112].^.

Ідея лібералізації торгівлі стала стрижньовою у висунутій Дж. Бушем в червні 1990 р. „Ініціативі для Америки”. При виробленні підходів до переговорам з Мексикою було виділене п'ять основних груп проблем:

- економічні (побоювання конкуренції з боку мексиканських компаний, США, що вже проникли на ринок; зацікавленість в гарантованих постачаннях мексиканської нафти). Одним з найбільш хворобливих для національної самосвідомості мексиканців було питання про включення в повістку переговорів „нафтової” тематики. Критики курсу Салінаса де Гортарі відкидали можливість підключення американських компаній до діяльності „Пемекс” і будь-які посягання на цю державну монополію, що стала символом мексиканського націоналізму, посилаючись на статті конституції про нафту як національне надбання. У то й же час прагматики вважали, що пора покінчити з неподільним пануванням держави в нафтовидобутку і „відкрити” переробку нафти для мексиканського і іноземного капіталу. У результаті питання, що стосуються нафтової галузі, напередодні переговорів про включення Мексики в зону вільної торгівлі були виключені;

- соціальні (міграція робочої сили з Мексики, розрив в рівнях оплати праці по обидві сторони кордону);

- політичні (демократизація мексиканської політичної системи, дотримання виборчих прав);

- екологічні (вживання заходів з довкілля охорони);

- боротьба з наркобізнесом (заходи по припиненню транспортування наркотиків з Мексики в США).

За справедливим зауваженням дослідника М.Л. Чумакової, „США демонстрували зацікавленість в подальшому просуванні економічних реформ, що проводяться Салінасом де Гортарі, і уважно слідили за коливаннями політичного барометра в Мексиці в ході виборчих кампаній, побоюючись згортання ринкових перетворень” [113].

Лінія Салінаса де Гортарі і членів його кабінету відносно договору про вільну торгівлю вироблялася з урахуванням складної політичної обстановки, різних інтересів правої і лівої опозиції. Найбільш впливовою серед лівої опозиції була Партія демократичної революції (ПДР), котра різко критикувала реформи. Вважалося, що приватизація і роздержавлення економіки небезпечні для національного суверенітету. Права партія ПНД наполягала на звуженні сфери діяльності держави і подальшу лібералізацію економіки [114].

Найбільш активними прихильниками укладення Північноамериканської угоди про вільну торгівлю виступали підприємці, які вважали, що „США і Канада представляють для Мексики не тільки крупний потенційний ринок, але і важливе джерело капіталу і технологій, необхідних для стимулювання продуктивності і конкурентноздатності” [115].

У червні 1990 р. відбулася зустріч Дж. Буша і Салінаса де Гортарі, на котрій обидва президенти заявили про рішучість почати переговори. У серпні 1990 р. міністри торгівлі США і Мексики Карла Хиллс і Серра Пуче підписали комюніке про двосторонню торгівлю. У листопаді в Нуево-Леоні пройшов саміт, на якому Салінас де Гортарі заявив про „нову еру” у відносинах Мексики і США. Реакція різних соціально-політичних сил в Мексиці і США виявила по ряду проблем протиріччя і необхідність узгодження підходів до договору. Ситуація ускладнилася тим, що у вересні 1990 р. про намір включитися в переговори заявила Канада. В кінці 1990 р. учасники дискусій в обох країнах визнали неминучість підключення до переговорів Канади, яка побоювалася, що у разі підписання угоди про вільну торгівлю між її південними сусідами, продукція Мексики захлесне канадський ринок і завдасть збитку національної промисловості.

12 лютого 1991 р. відбулася перша зустріч міністрів торгівлі трьох країн Серри Пуче, Карли Хиллс, Дональда Кемпбелла. Перехід до трибічних переговорів створив нові складнощі. Контури трикутника вимальовувалися на тлі асиметрії економічного, військового і політичного потенціалів трьох країн. „Союз слона з двома мишами”, „сендвіч з великим шматком м'яса посередині”, „найбільший в світі економічний блок”, „перший крок до Північноамериканського співтовариства” – такий діапазон поглядів і оцінок був щодо кінцевої мети [116].

Проблеми договору залишалися ключовими на зустрічах президентів Мексики і США в 1991-1992 рр. Розглядаючи відношення до створення Північноамериканської зони вільної торгівлі Мексики і Канади, не можна залишити осторонь відношення американських ділових кіл до даної проблеми. Адже ясно, що головною дійовою особою в інтеграційних процесах на Американському континенті є не Мексика, Канада або яка-небудь інша країна, а саме Сполучені Штати Америки.

Йдучи на створення зони вільної торгівлі з Канадою і Мексикою, США прагнули гарантувати собі безперешкодний доступ до багатющих ресурсів своїх сусідів, провести структурну перебудову економіки в масштабах всього Північноамериканського континенту. При цьому лідируючу роль в інтеграційних процесах повинні грати США. Канаді відводилася роль постачальника природних ресурсів, а Мексиці – і ресурсів, і дешевої робочої сили. Також важливим завданням було за допомогою угоди узяти під контроль породжувані сусідством з Мексикою хворобливі проблеми: неконтрольовану імміграцію, контрабанду наркотиків, екологію [117]. Особливою темою є мексиканська нафта. Вище згадувалося про небажання Мексики допускати США в цю сферу. Слід додати, що американська сторона намагалася навіть обійти мексиканську конституцію, що забороняє іноземні капіталовкладення в нафтову промисловість. При обговоренні даного питання ряд депутатів мексиканського парламенту попередили учасників переговорів, що у випадку, якщо договір передбачатиме відкриття нафтової галузі для іноземних капіталовкладень, договір буде провалений в мексиканському конгресі. Тому текст договору не передбачає приємних для США змін в питанні про мексиканську нафту, що не заважає американським діловим колам розраховувати на те, що з часом їм вдасться повернутися до цього питання, використовуючи залежність Мексики від США.

Для Сполучених Штатів Америки Північноамериканська зона вільної торгівлі – відмінна резервна позиція на випадок, якщо в світі запанує тенденція до створення щодо замкнутих торгових блоків, зародком якої для США може послужити зона вільної торгівлі [118].

17 грудня 1992 р. президенти США і Мексики і прем'єр-міністр Канади підписали угоду про створення зони вільної торгівлі в Північній Америці (НАФТА). Тим самим успішно завершилися важкі переговори. Зразком для вироблення трибічного договору послужив договір про фритред між Канадою і США, з тією лише різницею, що число учасників діалогу розширилося і роль слабкішого партнера по переговорах перейшла від Канади до Мексики.

Угода являє собою просторовий (близько 500 сторінок) документ, що детально регламентує багато аспектів економічних відношень між трьома сусідніми країнами [119].

До його ключових моментів можуть бути віднесені наступні: ликвідація всіх митних зборів до 2010 р.; поетапне скасування значного числа нетарифних бар'єрів в торгівлі товарами і послугами; пом'якшення режиму для північноамериканських капіталовкладень в Мексиці; лібералізація умов для діяльності американських і канадських банків на фінансовому ринку їх південного сусіда; врегулювання питань, пов'язаних з правами інтелектуальної власності; створення американо-канадсько-мексиканською арбитражної комісії.

Ліберали визнали, що угода не тільки гарантує канадським товарам вільний доступ на ринки США і Мексики, але і відкриває канадському бізнесу перспективи проникнення далі на південь, до Латинської Америки. „Уклавши угоду про вільну торгівлю з США, а потім і з участю Мексики, ми перевернули сторінку нашої історії. Ми перестали думати про вільну торгівлю як про щось, чому слід опиратися, і стали розглядати її, як щось таке, що слід укласти в свої обійми”, – заявив в 1998 р. міністр міжнародної торгівлі Канади С. Маркі [120].

Практично відразу після укладення угоди про вільну торгівлю стала наочною узгодженість позицій Канади і Мексики, у яких існує спільність інтересів з цілого ряду питань. Канада спиралася на підтримку Мексики в протидії протекціоністським акціям США. У минулому Оттава неодноразово робила спроби пробити дорогу канадським товарам на латиноамериканські ринки, але з цього практично мало що виходило через протидію конкурентів, що давно закріпилися там, перш за все американських. Одержавши „в спадок” НАФТА, ліберали продовжили лінію своїх попередників по розширенню режиму вільної торгівлі на всю Західну півкулю.

Північноамериканська зона вільної торгівлі – це перший досвід економічного зближення високорозвинутих держав з країною, що розвивається. Не дивлячись на величезне число розбіжностей в ділових колах країн-учасниць договору, угода все-таки була підписана. За словами Білла Клінтона, договір – „важливий крок на шляху до економічної інтеграції Північної Америки” [121]. Укладення Північноамериканської угоди про вільну торгівлю не тільки гарантувало вільний доступ канадським товарам на ринок США, а потім і Мексики, але одночасно з'явилося могутнім прискорювачем структурної перебудови і модернізації канадської промисловості, що привело, як і розраховували Б. Малруні і його прихильники, до підвищення конкурентноздатності канадських товарів. Канадські експортери дістали нові можливості для розширення своєї діяльності на американському ринку. Що стосується Мексики, то не виправдалися побоювання з приводу її приреченості стати молодшим і бідним партнером двох країн „великої сімки”. Мексика дістала можливість прискорити модернізацію своєї економіки і підвищити престиж країни.

ВИСНОВКИ

За економічною і політичною потужності Сполучені Штати Америки перевершують як Канаду, так і Мексику. Специфіка канадської економіки полягає в тому, що її національні компанії вимушені існувати пліч-о-пліч з дочірніми компаніями американських монополій, які, як правило, перевершують їх по потужності і об'єму операцій. Американські дочірні компанії проводять політику і відстоюють інтереси в першу чергу своїх материнських монополій, які часто не співпадають з інтересами канадських ділових кіл, що приводить до поглиблення суперечностей між американцями і канадцями.

Мексикано-американські відносини завжди були „найважчою і делікатнішою проблемою” для мексиканської дипломатії[122]. США прагнуть не допустити країни, що розвиваються, до проведення незалежною зовнішньою політики, тому відносини між Мексикою і США продовжують бути предметом гострої турботи обох держав, джерелом серйозних, іноді на перший погляд, непомітних суперечностей. Причиною цих суперечностей є не стільки географічна близькість США до південного сусіда, скільки ряд глибоких економічних і політичних проблем, основа яких полягає в прагненні Мексики до остаточного звільнення від іноземної залежності у всіх областях економіки і політики. Незалежна політика Мексики у ряді міжнародних питань часто йде врозріз з планами США в Західній півкулі, які без підтримки з боку такої найбільшої держави Латинської Америки, як Мексика, менш ефективні.

Капітал США займає домінуюче положення як в Канаді, так і в Мексиці. Цікаво відзначити, що проникнення капіталу в США до Мексики відбувається інтенсивніше, ніж в інші країни Латинською Америки. Як було не раз визначено, суперечності між Сполученими Штатами Америки і їх північним і південним сусідами виявляються на багатьох ділянках дипломатичного фронту, як в міжнародних організаціях, так і при двосторонніх зовнішньополітичних контактах.

При аналізі інтеграційні процеси в США і Мексиці, була виявлена їх специфіка, яка полягає в тому, що американо-мексиканські відносини є вузлом суперечностей, заснованим на різних стереотипах сприйнять двома державами один одного. США – високорозвинена в усіх відношеннях держава, а Мексика належить до іншого цивілізаційного поля, і тому довгий час США не надавали значної уваги своєму південному сусідові. Лише завдяки діяльності мексиканської дипломатії, яка відрізнялася особливою активністю під час президентства в Мексиці Лопеса Матеоса (1958-1964), а потім Діаса Ордаса (1964-1979), а також у зв'язку з відкриттям нафтових родовищ в Мексиці в динаміці американо-мексиканських відносин з'являються нові моменти.

По-перше, це стосується використання методів фінансового тиску з метою зміни економічної політики Мексики – зробити уряди обох країн згідливішими в питаннях торгівлі, міграції і режиму іноземних капіталовкладень.

По-друге, різноманіття форм двосторонніх відносин, економічна взаємозалежність, що росте, разом з геополітичними міркуваннями зумовили високий пріоритет відносин з Мексикою, підсилили тенденцію до довгострокової співпраці, націленої на забезпечення політичної стабільності.

По-третє, США вимушені зважати на збільшену самостійність Мексики в міжнародних справах.

Щодо Канади необхідно відзначити, що до початку 70-х років держава помітно укріпила свої внутрішні і зовнішні позиції. З приходом до влади уряду П. Трюдо в 1968г. був проголошений політичний курс і прийнята ціла серія заходів, що ставлять за мету зменшити „переважну присутність” США, укріпити національну економіку, ослабити залежність від Сполучених Штатів.

Для Канади і Мексики характерно проведення „канадизації” і „мексиканизації” економіки.

Вираз „канадизація канадської економіки” міцно увійшов до лексикону в період правління П. Трюдо (1968-1984), а в Мексиці – з ухваленням на початку 1961 р. закону про „мексиканизацію” гірничорудної промисловості. З приходом до влади Л. Ечеверрії Альвареса в 1970 р., уряд вжив заходам з метою додати „мексиканизації” всеосяжний характер. Уряд Салінаса де Гортарі (1988-1994) виношував плани модернізації Мексики і її вхід до групи розвинених країн. Особливі надії покладалися на утворення Північноамериканської зони вільної торгівлі за участю США, Канади і Мексики, де остання претендувала на роль посередника між США і країнами Латинської Америки.

Як у мексиканських, так і в канадських ділових колах великі підстави мали побоювання з приводу асиметрії економічної потужності країн по відношенню до США. У даній роботі були приведені показники трьох країн (ВВП, дохід на душу населення, показники експорту), порівнявши які можна зрозуміти тривогу північного і південного сусідів США напередодні підписання угоди про вільну торгівлю. Виникали немало питань, наприклад, чи вдасться Мексиці адаптуватися до нових реалій; наскільки негативними будуть наслідки укладення угоди для канадської економіки (як відомо, канадці побоювалися конкуренції дешевих мексиканських товарів); у обох країнах в угоді НАФТА убачалася загроза національному суверенітету Канади і Мексики.

Таким чином, на момент підписання трибічного договору НАФТА між США, Канадою і Мексикою, існували протилежні погляди на ліквідацію бар'єрів в торгівлі у зв'язку з різним рівнем розвитку трьох країн.

Величезний вплив зробили і суперечливі відносини між ними після Другої Світової війни.

Питання про те, чи відповідає трибічна угода інтересам Канади, довгий час залишався відкритим. З кінця 60-х років принципова різниця в політиці лібералів і консерваторів по відношенню до США полягала в їх протилежному підході до процесу канадо-американською економічної інтеграції.

Інтереси Мексики в укладанні договору НАФТА пов'язані з намірами прискорити модернізацію своєї економіки, підвищити престиж і, можливо, з часом увійти до числа високорозвинутих країн. А вступ до союзу з двома членами „великої сімки” повинен укріпити позиції країни в міжнародних відносинах.

Що стосується США, то державі вигідний договір НАФТА, оскільки він передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталовкладень, формування могутніх економічних зв'язків, які здатні зближувати країни більше, ніж політичні узи.

Північноамериканська зона вільної торгівлі – це перший досвід економічного зближення високорозвинутих держав з країною, що розвивається. Правда, не можна не враховувати, що Мексика – нова індустріальна країна, яка вже відірвалася від основного масиву країн, що розвивалися, і вийшла на 13-е місце в світі за об'ємом ВВП [123]. За її досвідом спостерігають інші країни Латинської Америки. Вони демонструють підвищений інтерес до НАФТА.

Існування НАФТА вже більше десяти років і успішної діяльності в економічній області говорять про переважання позитивної сторони угоди.

Список джерел і літератури

 

Джерела

1.  Гэлбрейт Д.К. Жизнь в наше время: Воспоминания. – М.: Прогресс, 1986. – 406 с.

2.  Интервью с президентом Мексики Хосе Лопесом Портильо // Латинская Америка. – 1978. – № 3. – С. 122-123.

3.  Манаков А.М. Америка 70-х: Очерки, статьи, корреспонденции. – М.: Молодая гвардия, 1978. – 159 с.

4.  Мексиканские Соединенные Штаты: Конституция и законодательные акты / Под ред. О.А. Жидкова. – М.: Прогресс, 1986. – 476 с.

5.  Овчинников В. Своими глазами. Страницы путевых дневников. – М.: Изда-во агентства печати Новости, 1989. – 382 с.

6.  Очерки советских писателей об Америке / Под ред. М.А. Сапарова. – Л.: Лениздат, 1983. – 576 с.

7.  Павлов И. Америка тревожных лет: Документальные очерки внутренней жизни и внешней политики США в 70-80-е годы. – М.: Политиздат, 1984. – 254 с.

8.  Пастухов Н. 40 лет с журналистским блокнотом. Страны, люди, встречи. – М.: Политиздат, 1989. – 384 с.

9.  Пономарёв В.Г. Своими глазами: (Из американских впечатлений): Очерки. – Минск: Юнацтва, 1989. – 157 с.

10.  Президент Мексики Хосе Лопес Портильо отвечает на вопросы журналиста // Латинская Америка. – 1977. – № 2. – С. 114-121.

11.  Рейган Р. Обращение к нации об экономике, Овальный кабинет. 5 февраля 1981 года // Рейган Р. Откровенно говоря: Избранные речи. –М.: Новости, 1990. – С. 63-70.

12.  Рейган Р. Речь при вступлении на пост президента, Западный фасад Капито-лия. 20 января 1981 года // Рейган Р. Откровенно говоря: Избранные речи.- М.: Новости, 1990. – С. 55-59.

13.  Сергеев Р.А. Мексика 80-х годов глазами советского посла // Новая и Новейшая история. – 1999. – № 3. – С.124-152.

14.  США. Конституция и права граждан / Под ред. И.А. Геевского. –М.: Мысль, 1987. – 315 с.

15.  Text of NAFTA // www. ipl.org/ref/POTUS/

Література

1.  Александров Ю.А., Хрипунов И.А. Канада: проблемы 70-х годов. – М.: Знание, 1978. – 64 с.

2.  Алёхин Б.И. Канада и свободная торговля // США: экономика, политика, идеология. (далее – ЭПИ). – 1987. – № 6. – С. 53-61.

3.  Алёхин Б.И. Канада: монополии и научная политика государства. – М.: Наука, 1982. – 173 с.

4.  Алёхин Б.И. Перспективы канадо-американского общего рынка // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С. 50-54.

5.  Американский капитализм в 80-е годы. Закономерности и тенденции развития экономики / Под ред. Г.Е. Скорова. – М.: Наука, 1986. – 524 с.

6.  Андреев Г. Экспансия доллара. – М.: Соцэкгиз, 1961. – 480 с.

7.  Банцекин Н.Б., Комкова Е.Г. Экономические приоритеты правительства либералов // США: ЭПИ. – 1994. – № 5. – С. 78-83.

8.  Барановский К.Ю. Канада в контексте САССТ // США: ЭПИ. – 1994. – № 5. – С. 3-24.

9.  Барановский К.Ю., Комкова Е.Г. Вокруг американо-канадско-мексиканского соглашения о свободной торговле // США: ЭПИ. – 1993. – № 4. – С. 85-92.

10.  Белащенко Т.К. Форпосты Пентагона. – М.: Воениздат, 1980. – 127 с.

11.  Богданов Р.Г., Хозин Г.С. США на пороге 80-х годов. – М.: Знание, 1978. – 63 с.

12.  Боровков А.Н. Мексика на пороге перемен // Латинская Америка. –1989. – № 11. – С. 79-82.

13.  Бородаевский А.Д. США – Канада: региональный хозяйственный комплекс. – М.: Мысль, 1983. – 223 с.

14.  ВасильевГ.В. Америка меняюшаяся и неизменная. – М.: Мысль, 1984. –238 с.

15.  Визгунова Ю.И. Рабочий класс в освободительном движении Мексики, 60-80-е годы. – М.: Наука, 1989. – 142 с.

16.  Вольский В.В. Латинская Америка в системе современного капитализма // Латинская Америка. – 1979. – № 3. –С. 21-33.

17.  Вэн Р.Уайтинг-младший. Регулирование деятельности транснациональных корпораций в Мексике // Латинская Америка. – 1980. – № 8. – С. 53-70.

18.  Глинкин А.Н. Эволюция латиноамериканской политики США. – М.: Наука, 1982. – 255 с.

19.  Государство и экономика Канады / Под ред. Л.А. Баграмова. – М.:Наука, 1986. – 317 с.

20.  Данилов С.Ю. Пьер Трюдо // США: ЭПИ. – 1989. – № 12. – С. 106-112.

21.  Данилов С.Ю., Черкасов А.И. 12 лиц Канады. – М.: Мысль, 1987. – 300 с.

22.  Евтух В.Б. Историография национальных отношений в США и Канаде (60-70-е годы). – Киев: Наукова думка, 1982. –160 с.

23.  Жинкина Н.Ю. Глобальное лидерство США и его влияние на междуна-родные отношения // США – Канада: экономика, политика, культура.(далее – ЭПК). – 1999. – № 7. – С. 39-49.

24.  Зинн Г. США после второй мировой войны: 1945-1971. – М.: Прогресс, 1977. – 286 с.

25.  Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. – М.: Политиздат, 1976. – 432 с.

26.  История США: в 4-х т. / Под ред. В.Л. Малькова. – М.: Наука, 1987. – Т. 4: 1945-1980. – 744 с.

27.  Канада на пороге 80-х годов: Экономика и политика / Под ред. Л.А.Баграмова. – М.: Наука, 1979. – 399 с.

28.  Канадские провинции и США // США: ЭПИ. – 1980. – № 9. – С. 118-127.

29.  Караганов С.А. США: транснациональные корпорации и внешняя политика. – М.: Наука, 1984. – 175 с.

30.  Качанов В.А. Канада: актуальные проблемы. – М.: Знание, 1973. – 64 с.

31.  Клементьева Н.М. США в борьбе за сырьевые ресурсы Латинской Америки. – М.: ВГБИЛ, 1983. – 241 с.

32.  Колыбанов В.А. Канадо-американские экономические отношения: Тенденции и противоречия развития 50-60-х годов. – Киев: Наукова думка, 1982. – 127 с.

33.  Кондрашова Л. Железные кордоны на американо-мексиканской границе // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 4. – С. 111-119.

34.  Костюхин Д.И. Внешнеэкономическая политика США. – М.: Соцэкгиз, 1963. – 344 с.

35.  Кочегарова Н.И. Внешняя политика Канады после второй мировой войны. – М.: МГПИ, 1988. – 86 с.

36.  Кременюк В.А. Политика США в развивающихся странах. Проблемы конфликтных ситуаций. 1941-1976. – М.: Международные отношения, 1977. – 223 с.

37.  Кременюк В.А. США и окружающий мир: уравнение со многими неизвестными // США – Канада: ЭПК. – 1999. – № 1. – С. 5-19.

38.  Кузьмин В.В. Иностранный туризм в мексиканской экономике // Латинская Америка.- 1978.- № 3.- С. 132-141.

39.  Кузьмин В.В. Экономика мексиканского севера и капитал США // Латинская Америка. – 1974. – № 4. – С. 13-17.

40.  Лапшев Е.Г. Курсом независимости и сотрудничества // Латинская Америка. – 1977. – № 2. – С. 15-26.

41.  Лапшев Е.Г. Мексика: борьба за независимость и социальный прогресс. – М.: Знание, 1977. – 64 с.

42.  Латиноамериканская политика в 80-е годы / Под ред. Б.Н. Гвоздарева. – М.: Наука,1990. – 129 с.

43.  Лосева Л.С. Канада: оппозиция „свободной торговле” // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С. 78-81.

44.  Луис Гонсалес Марин. Влияние политики неолиберализма на развитие промышленности // Латинская Америка. – 1993. – № 1. – С. 3-8.

45.  Мексика: капитализм и общество: Противоречия развития / Под ред. Е.Г. Лапшева, Н.К. Шереметьева. – М.: Наука, 1990. – 190 с.

46.  Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития / Под ред. В.В. Вольского. – М.: Наука, 1983. – 392 с.

47.  Молочков С.Ф. Внешняя политика Канады: факторы, особенности, проблемы // США – Канада: ЭПК. – 2000. – № 10. – С. 59-75.

48.  Молочков С.Ф. Изучение Канады в России – некоторые итоги // США – Канада: ЭПК. – 2001 – № 1. – С. 48-57.

49.  Молочков С.Ф. Канадо-американские отношения сегодня // США: ЭПИ. – 1998. – № 9. – С. 14-31.

50.  Молочков С.Ф. Пересмотр внешней политики Канады 25 лет спустя // США: ЭПИ. – 1996. – № 8. – С. 25-37.

51.  Молочков С.Ф. Пьер Трюдо уходит в историю // США – Канада: ЭПК. – 2000. – № 12. – С. 42-48.

52.  Молочков С.Ф. Успехи и проблемы „южной” инициативы: Канада в Латинской Америке // США – Канада: ЭПК. – 1999. – № 8. – С. 3-19.

53.  Мясоедов С.П. США: попытки сохранить экономическое лидерство. – М.: Международные отношения, 1985.– 168 с.

54.  Немова Л.А., Щукина Е.А. Иммиграционное положение Канады // США: ЭПИ. – 1987. – № 7. – С. 44-53.

55.  Никифоров А.В. США и развивающиеся страны: критика концепции „взаимозависимости”. – М.: Наука, 1984. – 128 с.

56.  Пастухов Н.Б. Щупальца спрута вдоль Рио-Гранде. – М.: Советская Россия, 1981. – 96 с.

57.  Романова З. Мексика на пути к современной экономике // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 11. – С. 108-116.

58.  Романова З. Объединенный рынок США, Канады и Мексики // Экономист. – 1995. – № 12. – С. 80-86.

59.  Романова З.И. Экономическая экспансия США в Латинской Америке. –М.: Наука, 1963. – 270 с.

60.  Сессенья, Хосе Луис. Монополистический капитал и экономика Мексики. – М.: Прогресс, 1966. – 287 с.

61.  Ситкин Б.П. „Новое начало” Малруни // США: ЭПИ. – 1987. – № 2. – С. 65-72.

62.  Ситников Б.П. Канада: спад в экономике // США: ЭПИ. – 1991. – № 6. – С. 54-57.

63.  Современная внутренняя политика Канады / Под ред. С.Ф. Молочкова. – М.: Наука, 1986. – 237 с.

64.  Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический справочник / Под ред. В.П. Абаренкова. – М.: Политиздат, 1988. – 541 с.

65.  Сороко-Цюпа О.С. История Канады. – М.: Высшая школа, 1985. – 304 с.

66.  Старостенкова Е.Е. Экономика Канады в 1989 г. // США: ЭПИ. – 1989. – № 5. – С. 65-70.

67.  Старостенкова Е.Е. Канада: экономическая конъюнктура 80-х годов // США: ЭПИ. – 1987. – № 1. – С. 69-73.

68.  Сударев В.П. Взаимосвязь и конфликт интересов: США и Латинская Америка (вторая половина XX века). – М.: ИЛА, 2000. –357 с.

69.  82. США: внешнеэкономическая стратегия / Под ред. М.И. Захматова. – М.: Наука, 1976. – 495 с.

70.  США и Латинская Америка / Под ред. Г.С. Тихонова. – М.: Наука, 1978. –400 с.

71.  США: природа и проявления внутренних противоречий (80-е годы) / Под ред. А.Н. Шлепаков. – Киев: Наукова думка, 1989. – 217 с.

72.  Тишков В.А., Кошелев Л.В. История Канады. – М.: Мысль, 1982. – 268 с.

73.  Трепелков В.П. Зарубежный бизнес американских монополий. – М.: Международные отношения, 1982. – 240 с.

74.  Хозин Г.С. Глобализация международных отношений. Объективная тенден-ция или стратегия США // США – Канада: ЭПК. – 2000. – № 1. – С. 65-79.

75.  Хозин Г.С. США в мире 90-х годов. – М.: Знание, 1990. – 63 с.

76.  Хорошилов Е.Е. Иностранный капитал в экономике Канады // США-Канада: ЭПИ. – 2003. – № 11. – С. 41-56.

77.  Чибриков Г.Г. Противоречия между монополиями США и слаборазвитыми странами на почве вывоза капитала. – М.: Наука, 1963. – 38 с.

78.  Чумакова М.Л. Мексика: путь в „первый мир” // Латинская Америка. – 1993. – № 7. – С. 3-14.

79.  Чумакова М.Л. Мексика: нефть и внешняя политика // Латинская Америка. – 1983. – № 2. – С. 21-36.

80.  Шаклеина Т.А. Дискуссии в США по внешней политике // США-Канада: ЭПК. – 1999. – № 12. – С. 34-47.

81.  Шведков Ю.А. США в начале 80-х годов. – М.: Знание, 1981. – 64 с.

82.  Шведков Ю.А. США и Мексика: общее и разное // США: ЭПИ. – 1998. – № 2. – С. 15-20.

83.  Шведков Ю.А. США середины 70-х годов. – М.: Знание, 1974. – 63 с.

84.  Шило В.Е. Канадский федерализм и международные отношения. – М.: Наука, 1985. – С.193 с.

85.  Шлихтер А.А. Канада и США: тенденции и противоречия партнёрства. – М.: Наука, 1988. – 173 с.

86.  Щербатых С.М. Канада – вотчина американского империализма. – М.: Госполитиздат, 1951. – 76 с.

[1] Молочков С.Ф. Канадо-американские отношения сегодня // США: экономика, политика, идеология. (далее –ЭПИ). – 1998. – № 9. – С.15.

[2] Барановский К.Ю. Канада в контексте САССТ // США: ЭПИ. – 1994. – № 5. – С. 85.

[3] Чумакова М.Л. Мексика: путь в „первый мир” // Латинская Америка. – 1993. – № 7. – С. 9.

[4] Барановский К.Ю. Указ.соч. – С. 85.

[5] Сударев В.П. Взаимосвязь и конфликт интересов США и Латинской Америки. – М., 2000. – С. 152.

[6] Боровков А.Н. Мексика на пороге перемен // Латинская Америка. –1989. – № 11. – С. 79-82; Глинкин А.Н. Эволюция латиноамериканской политики США. – М.: Наука, 1982. – 255 с.; Кондрашова Л. Железные кордоны на американо-мексиканской границе // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 4. – С. 111-119; Кузьмин В.В. Экономика мексиканского севера и капитал США // Латинская Америка. – 1974. – № 4. – С. 13-17.

[7] Белащенко Т.К. Форпосты Пентагона. – М., 1980. – 127 с.; Романова З.И. Экономическая экспансия США в Латинской Америке. –М., 1963. – 270 с.; Чибриков Г.Г. Противоречия между монополиями США и слаборазвитыми странами на почве вывоза капитала. – М., 1963. – 38 с.; Глинкин А.Н. Эволюция латиноамериканской политики США. – М., 1982. – 255 с.

[8] Щербатых С.М. Канада – вотчина американского империализма. – М., 1951. – 76 с.

[9] Шлихтер А.А. Канада и США: Тенденции и противоречия партнерства. – М., 1988. – С. 4.

[10] Трепелков В.П. Зарубежный бизнес американских монополий. – М., 1982. – С. 5.

[11] Государство и экономика Канады / Под.ред. Л.А . Баграмова. – М., 1986. – С. 17.

[12] Сударев В.П. Указ.соч. – С. 15.

[13] Романова З.И. Экономическая экспансия США в Латинской Америке. – М., 1963.

[14] Романова З.И. Мексика на пути к современной экономике // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 11. – С. 108.

[15] Акимов Ю.Г. Канадское общество на пороге XXI века // США – Канада: экономика, политика, культура.(далее – ЭПК). – 2001. – № 8; Молочков С.Ф. Канадо-американские отношения сегодня // США: ЭПИ. – 1998. – № 9. – С. 15.

[16] Интервью с президентом Мексики Хосе Лопесом Портильо // Латинская Америка. – 1978. – № 3; Президент Мексики Хосе Лопес Портильо отвечает на вопросы журналиста // Латинская Америка. – 1977. – № 2; Рейган Рональд. Откровенно говоря: Избранные речи. – М., 1990.

[17] Манаков А.М. Америка 70-х: Очерки, статьи, корреспонденции. – М.: Молодая гвардия, 1978. – 159 с.; Овчинников В. Своими глазами. Страницы путевых дневников. – М., 1989; Пастухов Н. 40 лет с журналистским блокнотом. – М., 1989.

[18] Text of NAFTA // www. ipl.org/ref/POTUS/

[19] Колыбанов В.А. Канадо-американские экономические отношения: тенденции и противоречия развития 50 – 60-х годов. – Киев, 1982. – С. 33.

[20] Там же.

[21] Кочегарова Н.И. Внешняя политика Канады после Второй Мировой войны. – М., 1988. – С. 21.

[22] Современные Соединенные Штаты Америки: Энциклопедический справочник / Под ред. В.П. Абаренкова. – М., 1988. – С. 288.

[23] Бородаевский А.Д. США – Канада: региональный хозяйственный комплекс. – М., 1983. – С. 82.

[24] Колыбанов В.А. Указ.соч. – С. 60.

[25] Колыбанов В.А. Указ.соч. – С. 70.

[26] Там же. – С. 71.

[27] Колыбанов В.А. Указ.соч. – С. 71.

[28] Там же.

[29] Шлихтер А.А. Указ.соч. – С. 49.

[30] Там же. – С. 50.

[31] Шило В.Е. Канадский федерализм и международные отношения. – М., 1985. – С. 72.

[32] Там же.

[33] Шило В.Е. Указ.соч. – С. 75

[34] Там же. – С. 77.

[35] Кочегарова Н.И. Внешняя политика Канады после Второй мировой войны. – М., 1988. – С. 39.

[36] Там же. – С. 40.

[37] Бородаевский А.Д. США – Канада: региональный хозяйственный комплекс. – М., 1983. – С. 76.

[38] Бородаевский А.Д. Указ. соч. – С. 77.

[39] Кочегарова Н.И. Указ.соч. – С. 43.

[40] Кочегарова Н.И. Указ.соч. – С. 44.

[41] Бородаевский А.Д. Указ. соч. – С. 79.

[42] Там же.

[43] Бородаевский А.Д. Указ. соч. – С. 80.

[44] Кочегарова Н.И. Указ.соч. – С. 48.

[45] Старостенкова Е.Е. Канада: экономическая конъюнктура 80-х годов // США: ЭПИ. – 1987. – № 1. – С. 71.

[46] Старостенкова Е.Е. Экономика Канады в 1989 г. // США: ЭПИ. – 1989. – № 5. – С. 67.

[47] Ситников Б.П. „Новое начало” Малруни // США: ЭПИ. – 1987. – № 2. – С. 65.

[48] Мексика. Политика. Экономика. Культура / Под ред. А.Ф.Шульговского. – М., 1968. – С. 27.

[49] Кузьмин В.В. Экономика мексиканского севера и капитал США //Латинская Америка. – 1974. – № 4. – С. 39.

[50] Кузьмин В.В. Указ.соч. – С. 40.

[51] Там же.

[52] Пастухов Н. Указ.соч. – С. 332.

[53] Пастухов Н. Указ.соч. – С. 332.

[54] Кузьмин В.В. Указ.соч. – С. 42.

[55] Там же. – С .46.

[56] Кузьмин В.В. Указ.соч. – С. 47.

[57] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития / Под ред.В.В.Вольского. – М., 1983. – С .326.

[58] Мексика: капитализм и общество: Противоречия развития / Под ред. Е.Г. Лапшева, И.К. Шереметьева. – М., 1990. – С. 73-74.

[59] Там же. – С. 74.

[60] Там же.

[61] Вэн Р.Уайтинг-младший. Регулирование деятельности транснациональных корпораций в Мексике // Латинская Америка. – 1980. – № 8. – С. 56.

[62] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития / Под ред. В.В. Вольского. – М., 1983. – С. 327.

[63] Давыдов В.М. Модернизация отсталости – тенденция зависимого капитализма // Латинская Америка. – 1977. – № 1. – С. 33.

[64] Там же.

[65] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 328.

[66] Вэн Р.Уайтинг-младший. Указ.соч. – С. 69.

[67] Президент Мексики Хосе Лопес Портильо отвечает на вопросы журналиста. – С. 116.

[68] Там же. – С. 119.

[69] Интервью с президентом Мексики Хосе Лопесом Портильо // Латинская Америка. –1978. – № 3. – С. 122.

[70] Там же. – С. 124.

[71] Чумакова М.Л.Мексика: нефть и внешняя политика // Латинская Америка. –1983. – № 2. – С. 22-23.

[72] Там же. – С. 23.

[73] Там же. – С. 24.

[74] Овчинников В.В. Своими глазами. Страницы путевых дневников. – М., 1989. – С. 362.

[75] Глинкин А.Н., Мартынов Б.Ф., Яковлєв П.П. Эволюция латиноамериканской политики США. – М., 1982. – С. 226.

[76] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 333.

[77] Там же.

[78] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 336.

[79] Там же.

[80] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 340.

[81] Там же.

[82] Там же.

[83] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 138.

[84] Там же. – С.139.

[85] Романова З.И. Экономическая экспансия США в Латинской Америке. – М., 1963. – С. 35.

[86] Сударев В.П. Указ.соч. – С. 157-158.

[87] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 166-169.

[88] Кузьмин В.В. Иностранный туризм в мексиканской экономике // Латинская Америка. – 1978. – № 3. –С. 141.

[89] Сударев В.П. Указ.соч. – С. 144.

[90] Там же. – С. 159.

[91] Кондрашова Л. Железные кордоны на американо-мексиканской границе // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 4. – С. 112.

[92] Шведков Ю.А. США и Мексика: общее и разное // США: ЭПИ. – 1998. – № 2.– С. 18.

[93] Сударев В.П. Указ.соч. – С. 161.

[94] Барановский К.Ю. Указ.соч. – С. 85.

[95] Молочков С.Ф. Канадо-американские отношения сегодня // США: ЭПИ. – 1998. – № 9. – С. 16.

[96] Рейган Р. Речь при вступлении на пост президента, Западный фасад Капитолия. 20января 1981 года // Рейган Р. Откровенно говоря: Избранные речи. – М. – С. 56-57.

[97] Рейган Р. Обращение к нации об экономике, Овальный кабинет. 5 февраля 1981 года // Там же. – С.64, 68.

[98] Мексика: тенденции экономического и социально-политического развития. – С. 344.

[99] Романова З. Мексика на пути к современной экономике // Мировая экономика и международные отношения. – 1995. – № 11. – С. 109.

[100] Алехин Б.И. Канада и свободная торговля // США: ЭПИ. – 1987. – № 6. – С. 56.

[101] Там же.

[102] Там же. – С. 57.

[103] Лосева Л.С. Канада: оппозиция „свободной торговли” // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С. 78.

[104] Там же. – С. 79.

[105] Там же.

[106] Лосева Л.С. Указ. соч. – С. 81.

[107] Алехин Б.И. Перспективы канадо-американского общего рынка // США: ЭПИ. – 1988. – № 10. – С. 52.

[108] Алехин Б.И. Указ. соч. – С. 54-55.

[109] Чумакова М.Л. Мексика: путь в „первый мир” // Латинская Америка. –1993. – № 7. – С. 4.

[110] Там же. – С. 5.

[111] Барановский К.Ю., Комкова Е.Г. Вокруг американо-канадско-мексиканского соглашения о свободной торговле // США: ЭПИ. – 1993. – № 4.– С. 88.

[112] Барановский К.Ю. Указ.соч. – С. 85.

[113] Чумакова М.Л. Указ.соч. – С. 6.

[114] Там же. – С. 7.

[115] Чумакова М.Л. Указ.соч. – С. 10.

[116] Там же.

[117] Барановский К.Ю., Комкова Е.Г. Указ.соч. – С. 90.

[118] Барановский К.Ю., Комкова Е.Г. Указ.соч. – С. 91.

[119] Text of NAFTA //www. ipl.org/ref/POTUS/

[120] Молочков С.Ф. Успехи и проблемы „южной” инициативы: Канада в Латинской Америке // США – Канада:ЭПК. – 1999. – № 8. – С. 5.

[121] Чумакова М.Л. Указ.соч. – С. 11.

[122] Мексика. Политика. Экономика. Культура. – С. 152.

[123] Чумакова М.Л. Указ.соч. – С. 13.