Голодомор 30-х років: причини та наслідки

Голодомор 30-х років: причини та наслідки

голодомор колективізація хлібозаготівля

Голодомор початку 30-х років, був однією з найжахливіших трагедій в історії українського народу. Втрати внаслідок штучно створеного голоду, як відмічають дослідники, були навіть набагато більшими, ніж ті, що їх спричинила війна. Немає сумнівів, що апокаліпсис в українському селі цілком свідомо створило керівництво Радянського Союзу. "Ми пішли свідомо на голод, бо нам потрібен був хліб", офіційно заявив К.Ворошилов. Сценарій голодомору, що ретельно розроблявся в Москві, кремлівські керівники сповивали надсекретністю, боячись неминучого суду людства. Таємними каналами надходили з Москви рознарядки на хлібозаготівлі. Так, 16 липня 1932 р. ЦК ВКП(б) надіслав до Харкова (тогочасну столицю України) депешу з детальною розбивкою планів хлібозаготівель по секторах. Цей розподіл був настільки абсурдним і невмотивованим, що у відповідь секретар ЦК КП(б)У П. Любченко й голова Раднаркому України В. Чубар наважилися просити Л. Кагановича дозволити їм самим, без зміни загального кількісного показника, розподілити план хлібозаготівель із врахуванням особливостей регіонів.

Плани хлібозаготівель занадто дорого обійшлися селянству. Голод не перебирав, не звертав уваги на соціальний стан, стать і вік, всіх підряд заганяв в могилу. Тисячі голодних людей бродили селами і містами, шукали хоч якусь їжу. Найстрашніший вигляд мали маленькі діти у яких роздулися животи. Ручки, ніжки повсихали і стали тонкі, як палочки. Страшне лихо зігнало з їхніх облич усі сліди дитинства, лише в очах ще зберігалось щось від дитинства. Спустошені села занепали. Ще недавно чепурні двори тепер заростали лободою. Земля втрачала надійних господарів, пустувала, давала мізерні врожаї. В деяких селах люди вимирали повністю. Тоді там вішали чорний прапор, який означав, що в цьому селі не залишилось живих людей. Люди гинули не лише від голоду, а й від його наслідків: гострих інфекційних захворювань, отруєнь.

Які ж були причини цього страхітливого лиха? Причин голодомору було багато, але основні з них такі: насильницькі методи колективізації, масове розкуркулювання селянства, нереальні плани хлібозаготівель, посуха, практично повна відсутність допомоги зі сторони влади. Партія святкувала перемогу над селянством, закріпачивши до 1930 р. більшу його частину. Але психологічний бар’єр, що стояв між індивідуальним і колективним господарюванням, зламати не вдалося. Селянин, перш ніж подавати заяву про вступ до колгоспу, різав або продавав худобу. Внаслідок цього поголів’я корів, коней, свиней, овець різко скорочувалося. Наприклад поголів’я свиней за період 1929 – 1932 р. скоротилося на 62,3 %. До суспільного майна селяни ставилися не як до свого власного, а як до громадського або нічийного. Хоча населення й чинило опір політиці комуністичного режиму, особливо широких, масових виступів не було, бо хліборобів влада завбачливо поділила на бідняків і куркулів, зіткнувши ці соціальні групи між собою.

23 січня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств". За станом на 1 червня 1930 р. процес розкуркулення охопив 450 сільських районів України із 583, а на кінець року – всі регіони УСРР. Як свідчить статистика, протягом 1929 – 1930 років в Україні було розкуркулено близько 200 тис. сімей або майже півтора мільйона осіб. Силу – силенну господарів, на яких фактично трималося село, більшовики депортували за межі України – в Сибір, Казахстан, на Камчатку. Їх запроторювали до в’язниць і концтаборів, звідки для більшості повернення не було. Нажахані масштабами боротьби проти куркульства, тисячі селян продавали продуктивну худобу, коней, залишали хати й господарські будівлі і втікали до міст. Тож сільському господарству України гостро бракувало фахівців. Їх заміняли висуванцями партії, які майже не розумілися на справі. Тому в багатьох місцевостях вирощені зернові залишалися незібраними, великі площі землі – незасіяними, худоба голодувала без кормів. Внаслідок безгосподарності, втрати врожаю 1931 р., становили близько 200 млн. пудів зерна, тобто майже піврічну норму його споживання сільським населенням УСРР.

Звичайно, свій внесок у страхітливий голод зробила й посуха 1933 р., що охопила значну частину України і спричинила недорід зернових. Це стихійне лихо завдало великої шкоди розореному сільському господарству. На півдні й у багатьох селах центрального регіону через відсутність дощів пересихали джерела прісної води, тому її доводилося завозити з інших місць. На Дніпропетровщині, Миколаївщині, Одещині, Полтавщині, які давали найбільше продовольчого зерна, від пекучого сонця земля на полях порепалася, закам’яніла. Від спеки всихали не лише сільськогосподарські культури, а й листя дерев та рослини на луках, вибалках, узліссях, гинули тварини, птахи.

І все-таки вирішальним чинником голодної смерті мільйонів українців були, насамперед, непосильні плани хлібоздачі. Обсяги держпоставок заздалегідь не визначалися. Вважалося, що вся їхня товарна продукція повинна здаватися державі. План здачі збіжжя встановлювався такий, що після його виконання майже нічого не залишалося на вироблені трудодні. Але радянська влада не обмежилась тільки конфіскацією хліба, заради виконання плана хлібоздачи. Для покарання боржників по хлібозаготівлях запровадили "натуральні штрафи": коли не було хліба, конфіскували інше продовольство, яке знаходили під час обшуку на селянському подвір’ї. В селах України стали проводити подвірні обшуки з конфіскацією не лише хліба, а й будь – яких запасів їжі: картоплі, круп, пшона, гороху, квасолі, кукурудзи, буряків, огірків, сухарів, сала, навіть сухофруктів. До колгоспів, які незадовільно виконували хлібозаготівлю, застосовували надзвичайних заходів, припиняли видачу натуральних авансів на вироблені трудоднів, згортали громадське харчування, вилучали насіннєві фонди. Цілі райони, села, колгоспи заносилися на так звану "чорну дошку" за невиконання хлібозаготівлі. Їм заборонялася будь – яка торгівля, не видавалися кредити й платежі, з крамниць вилучалися всі наявні товари, припинявся підвіз нових. Дотерміново стягувалися позики та інші фінансові зобов’язання. Такі села оточували спеціальні загони, до яких залучали червоноармійців, робітників міст, іноді студентів. Їх задача була нікого не випускати з села.

Якщо зимові хлібозаготівлі 1931 – 1932 р. стали причиною великого голоду, то результатом тотальної конфіскації їстівних запасів в 1932 – 1933 роках на селі став страхітливий голодомор. Однак керівництво Радянського Союзу не бажало навіть визнавати факти голоду. Делегати Третьої конференції КП(б)У, що відбувалася в Харкові у липні 1932 р. в присутності сталінських емісарів В. Молотова й Л. Кагановича, з тривогою говорили про катастрофічне становище селянства. Однак Й. Сталін продрозкладки не скасував. В умовах гострої продовольчої кризи в Україні Рада НК УСРР прийняла 2 листопада 1932 р. закриту постанову "Про поліпшення матеріально – побутових умов керівних районних робітників". Уже в листопаді для керівної еліти відкривалися закриті їдальні. Керівна еліта таким чином була захищена від голоду, щоб по всіх закутках вишукувати хліб і відбирати останнє у селян.

Чорною хмарою насувалось на Україну страхітливе лихо. Широкими і вузькими шляхами пробирався голод. Він не враховував заслуг перед "батьком Сталіним", не знав класового підходу: косив усіх – і колективіста, і одноосібника, і сільського "буксирника", який безжально, немов грабіжник, вигрібав усе збіжжя у свого односельчанина. У порожніх селянських оселях не було навіть мишей, радянська влада забрала все до зернини. Спорожнялися льохи, люди доїдали картоплю, буряки, гарбузи. Це були останні місяці 1932 р., названі народом "гарбузень". Грудень і січень – "пухкутень". Потім селяни стали вживати сухий клевер, квіти білої акації, крапиву.

У розпал літа, коли природа стала щедрішою, смертність серед населення збільшилась. Це було пов’язано не тільки із повним вичерпанням харчових запасів, але й з тим, що зголодніли люди жадібно накинулись на їжу, зварену із недозрілого зерна. Лише почало достигати жито, пшениця, ячмінь і горох, селяни масово йшли на поля зрізати колоски, лущити стручки гороху. Виснажені голодом селяни крадькома м'яли колоски й несли зерно додому в кишенях, за пазухою. Коли про це довідалися в Кремлі, уряд 7 серпня 1932 р. прийняв спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначалася "вища міра соціальної відповідальності" – розстріл із конфіскацією всього майна. Амністія в цих випадках заборонялась. Народ назвав цей законодавчий акт "Законом про п'ять колосків". На ланах, за вказівкою з центру, з'явилися вежі, з яких, неначе в прикордонній зоні, вдень і вночі пильнували за хлібними ланами.

Колгоспники, як приходу Спасителя, чекали розрахунку за свою працю. Але марно. У березні 1932 р. 42% колгоспів не видали хліба робітникам. У травні 16% колгоспів так і не завершили розподіл хліба, тобто так і не розрахувалися з колгоспниками. В деяких колгоспах хліб видавали не на вироблені трудодні, а на їдців (по кількості членів сім’ї). Наприклад колгоспниці Ю. Демішкан на 321 трудодень нарахували 300 кг., а Д. Чернезі на 88 трудоднів нарахували 336 кг. За невиконання хлібопоставок нерідко виключали з колгоспів, незважаючи на те, був це бідняк, трудівник, чи ледар, з однією метою – не розраховуватися.

У селі Михайлівні Шаргородського району одна трудівниця взяла 2 кілограми збіжжя. Її заарештували і забрали не тільки це збіжжя, а й все вирощене на городі та худобу. Чоловік почав просити голову сільради повернути відібране, але його попередили: "Розлучишся з дружиною, як чужим для колгоспу елементом, обіцяємо повернути майно". Чоловік, порадившись з дружиною, адже в них було троє дітей, подав заяву на розлучення. Правління колгоспу дотримало слова. Але побачивши, що селянин і далі живе з дружиною, його виключили з колгоспу, відібрали город, майно, худобу. Колгоспників тримали без засобів до існування щонайменше шість місяців. Дехто з хліборобів, які не втратили віру в справедливість, намагалися вимолити пощаду з допомогою письмових звернень до органів влади. Звернення від них приймали, реєстрували, однак реагувати на них не поспішали. Ось одна із таких заяв – благань: "Прохаю Вашого розпорядження дозволити мені бути власником своєї усадьби і останньої засіяної землі в полі. Коли польової не можна, то прохаю тільки саму усадьбу. Я буду на усадьбі жити і будувати собі на зиму землянку, так як мою хату і все майно ліквідовано".

Коли колгоспники переконались, що їх обдурили і хліба в колгоспах вони не одержать, почався масовий вихід селян із колгоспів. Так в 1932 р., тільки за перші 20 днів червня, подача заяв про вихід з колгоспів була відзначена в 239 колгоспах 65 районів, з боку 6126 чоловік. Одноосібникам жилося не краще. Колгоспи забрали кращу землю, витіснили одноосібників на горби, яруги. Нестача хозтехніки, відсутність насіння, призвели до того, що значна частина приватної землі залишалась необробленою і незасіяною. У селі Іванові Калинівського району, наприклад, одноосібнику Паньковському належало 1,85 га, а засіяв він тільки 0,32 га, менше як п’яту частину.

Керівники України інформували Й Сталіна про скрутний стан сільського господарства, факти голоду і навіть канібалізму. У відповідь йшли погрози. Зокрема, 16 липня 1932 р. Політбюро ЦК ВКП(б) встановило для колгоспників України план хлібозаготівель – 4 млн. 751,2 тис. т., а для одноосібників – 1080 тис. т. Через три дні ЦК КП(б)У просить переглянути цей план, а 21 липня ЦК ВКП(б) виніс своє остаточне рішення – 5 млн. 831,3 тис. т. Люди пухли від голоду, а В. Молотов і Л. Каганович вимагали збільшення обсягу хлібозаготівель.

22 серпня 1932 р. Укрколгоспцентр заборонив колгоспам видавати хліб на громадське харчування. Згодом з'явилися постанови обласних партійних комітетів, якими також заборонялося видавати хліб для громадського харчування в колгоспах. Також ЦК КП(б)У ухвалив відразу кілька постанов, що погіршували стан українського села. Зокрема, 18 листопада 1932 р. з'явилася постанова політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи з посилення хлібозаготівель". Категорично заборонялося видавати натуральні аванси у колгоспах, котрі не виконують хлібозаготівельних планів, але дозволялось повертати " незаконно розданий хліб". До хлібозаготівель додавалися натуральні штрафи. За невиконання плану колгоспників і одноосібників штрафували завданням з м’ясозаготівель в обсязі 15 – місячної норми для колгоспу чи окремого господарства. У січні 1933 р. 80 господарств Сновського району Чернігівщини були оштрафовані 15 – місячним планом м’ясозаготівель, 83 – грошовим.

"Червоні валки", як тоді називали обози з хлібом, рухалися до пунктів прийому з кінця липня 1932 р. до глибокої зими, коли виконання хлібозаготівельного плану вступило в критичну стадію. Незважаючи на найжорстокіші репресивні заходи, на перемолочування скирт соломи, підняти рівень хлібозаготівлі не вдалося. В Брацлавському районі із 68 колгоспів план виконали тільки 38. В той же час тільки 2 колгоспи встигли зібрати урожай, а в 46 загинуло 20 тис. центнерів збіжжя. Українські селяни із сумом зустрічали новий 1933 рік. Голодна смерть ходила від хати до хати, а слідом поспішали буксирні бригади, вимагаючи продрозкладку, хлібозаготівлю.

1 січня Й. Сталін надіслав українцям новорічне вітання. А наступного дня надійшла директива про затвердження плану хлібоздачі на січень 1933 р. На початок 1933 р. в Україні практично не залишилося запасів збіжжя. Зимові хлібозаготівлі позбавили людей останнього шматка хліба. Смертність від голоду набула масового характеру. Люди вимирали сім’ями, селами, регіонами. Натовпи опухлих, обдертих годувальників Європи бродили по рідній землі в пошуках будь – якої їжі. В усіх районах України реєструвалися численні випадки людоїдства й трупоїдства. Найвищої точки голод досяг у квітні – червні 1933 р. Земля вкрилася зеленню і запашними квітами, а голод сіяв трупи. Селянський рід безпощадно знищувався. Села оніміли. Лише сумний стогін і торохкотіння грабарок порушували тишу. Коли прийшла весна, селяни масово йшли на пошуки їжі. Люди їли все підряд. Наче вимучені далекими перельотами журавлі, сотні людей бродили полями, викопували гнилі буряки, картоплю, рвали листя липи, зривали бруньки, викопували коріння, діставали із минулорічних скирд гречану полову, сушили в печі, а потім товкли в ступах, пекли коржики і їли. Групи по 200 – 300 чоловік прямували до цукрових заводів, де здобували для харчування жом, патоку, брагу та інші відходи виробництва. Інші на смітниках збирали лушпайки, у ставках ловили жаб, черепах, розривали скотомогильники, брали трупи, а потім те м'ясо варили та їли. У селах зникли коти, собаки. Колгоспам доводилось виставляти сторожів, об'їждчиків. З сараїв забирали худобу, виганяли в ліс і різали. Люди запасалися замками, на вікнах ставили залізні грати, чого раніше і в гадці не мали.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше позначилось на дітях. Вони були найменш захищеними, не брали участі в колгоспному виробництві, а відтак не одержували мізерних 100 – 300 г. хліба на працюючого. Голодували і діти, і батьки, і вчителі. Ось що писали учні Печірської школи Брацлавського району на Вінниччині керівництву Радянського Союзу: "Просимо у Вас допомоги, бо ми пропадаємо з голоду. Нам треба вчитися, а ми з голоду не можемо по світу ходити. Індивідуальники та колгоспники – всі пухнемо з голоду, бо працювати ми не можемо, а хліб дають тільки тим, хто має трудодні. В шлунку болить від того сміття, яке ми зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю і все, що можна їсти. Ми надіємося, що Радянська влада не дасть нам загинути". Діти сподівалися на радянську владу, "рідну комуністичну партію", яка своїми діями, власне, й призвела до голодного зубожіння та масового вимирання дітей.

У 180 районах республіки, які не виконали так званого хлібозаготівельного плану, дитячі установи були зняті з централізованого продовольчого постачання. Цим районам було заборонено з поточних хлібозаготівель, постачати в дитячі інтернати, школи, продукти для гарячих безкоштовних сніданків. З централізованого фонду для таких районів теж нічого не було виділено. Дитячі установи не мали жодних запасів. Діти примушені були тікати. Отже, майже третина районів України припинила централізоване постачання дитячих установ. Колгоспи закривали дитячі ясла, школи припинили видачу гарячих сніданків. Діти не мали змоги відвідувати уроки. Нерідко траплялись випадки, коли батьки відводили своїх дітей до контори колгоспу і там залишали. У селі Шурівцях Немирівського району мати привела 4- х дітей і заявила голові колгоспу: "Я не маю чого їсти і здихаю з голоду. Дітей харчуйте самі як знаєте". Інши батьки відводили дітей до інтернатів, залишали в поїздах, на вокзалах. Великими юрбами, наче голодні галчата, зліталися вони до великих міст за порятунком. Селян доводили до такого стану фізичного виснаження, що батьки убивали своїх дітей, аби прогодувати інших, які зосталися. У селі Руде Володимирського району Київської області мати залишила троїх дітей, а сама вийшла. Двоє з них – хлопчик і дівчинка – вбили молодшу сестру і сирим їли м'ясо своєї жертви. І таких фактів було дуже багато.

У тяжке становище потрапили сільські вчителі й медичні працівники. Із січня місяця 1933 р. їм не видавали пайків з хлібом, мотивуючи це відсутністю борошна. Працівники освіти залишились без продуктів харчування. Деякі з них фізично не могли проводити уроки. Колгоспи не мали змоги надати допомогу сільський інтелігенції. В такому же становищі перебували і медичні працівники. В тяжкому матеріальному, а особливо моральному становищі. Вони розуміли, що найкращими ліками для голодних людей є не мікстури і порошки, хоча й цього не вистачало, а хліб, якого вони не мали. Прагнучи хоч якось підтримати виснажених голодом людей, лікарі спираючись на давні народні традиції і досвід попередніх поколінь у подібних ситуаціях, склали перелік трав і дикорослих плодів, придатних для харчування. Підготували рецепти різних страв, поради й рекомендації голодуючим. Однак опублікувати ці матеріали цензура не дозволила, оскільки писати про голод взагалі заборонялося. Роз’яснення методів запобігання голодній смерті, проводили військовослужбовці, активісти.

Переконливим свідченням незацікавленості компартійно – радянського керівництва врятувати людей є той факт, що вилучений у голодних селян хліб надходив на міжнародні європейські ринки, продавався в Англії, Франції, Італії та інших країнах. Дбаючи про виключно імперські інтереси, а саме про поповнення казни валютою, Й. Сталін застерігав своїх поплічників: "З кінця жовтня, а може й раніше, почне надходити на ринок у масовому порядку американський хліб, проти якого нам важко буде вистояти. Якщо за ці півтора місяця ми не вивеземо 130 – 150 мільйонів пудів хліба, наше валютне становище може стати просто розпачливим". Люди гинули від голоду, а посеред голодних сіл стояли комори, церкви повні зерна. Хліб гнив у вагонах на залізничних станціях. Його переганяли на спирт, ешелонами відправляли за кордон. У своїй книзі "Служба особливого призначення", виданій у Москві, М. Чикер навів докази вивезення хліба з України. Деякі з описаних ним спроб перевезення зерна закінчилися трагічно: "Страшна аварія спіткала пароплав "Харків", який ішов з вантажем 8900 тонн зерна та сільськогосподарських знарядь з Одеси в Лондон 8 березня 1933 р. в тумані на підході до Босфору через помилку, допущену штурманом, судно сіло на прибережну мілину турецького берега ... Невдовзі з моря подув сильний вітер, судно розвернуло, піднялася хвиля… Розбухання зерна викликало деформацію сталевих поперечних перегородок і палуби. Вранці 11 березня "Харків" почав переламуватися на дві частини". Не одну тисячу селян могло б врятувати від голодної смерті оте зерно.

Але треба сказати, що держава все ж таки допомагала селянам. Із довідки Наркомату охорони здоров’я УСРР про заходи щодо надання продовольчої та медичної допомоги населенню, складеної 26 квітня 1933 р.: "З додаткових ресурсів Вінниччині відвантажено 150 т. борошна, 7 т. крупи та 15 тисяч банок консервів, а також переказано 100 тис. карбованців. Із березня до червня включно 66 подільських районів одержали 373 110,5 пудів жита і проса. У тому числі 360 тис. пудів позики і 113 110,5 пуда продовольчої допомоги". Але по – перше це крапля в морі, або трохи більше кілограма на одного жителя. Все це видавалось з однією метою – спонукати селян працювати і не дати пропасти врожаю. По – друге, як розподілялася допомога? Про це красномовно розповів один із секретарів Вінницького обкому партії Левінзон у виступі на червневому пленумі. Наприклад, в Теплицькому районі із виділеної допомоги райвиконком розподілив між своїми працівниками 44 ц., райспоживспілка – 83 ц., промкомбінат – 17 ц.

Незважаючи на голод, хлібозаготівлі не припинялися, хоч практично всі запаси зерна вичерпались. 7 лютого колгоспник Р.А. Кухар із села Печиски Проскурівського району писав: "У мене сільрада забрала 25 пудів хліба. Маючи 440 трудоднів, за які я отримав 28 пудів хліба в аванс, не знаю, на якій підставі вони забрали цей хліб у мене. Вони спочатку говорили, що цей хліб крадений, але ніякого краденого хліба в мене нема, тільки той, що я заробив чесним трудом у колгоспі. Цей хліб відправили на зсипний пункт. І я залишився голодний, без хліба. Крім цього, вони ще забрали 66 пудів картоплі.

Грабіжницькі нальоти продовжувались, голод нещадно косив людей, а місцеві начальники у своїх докладах, заявляли, що "в більшості голодуючих районів хліба було взято дуже мало, і говорити, що весь хліб відібрали ніяк не можливо". Єдине на що спромігся "вождь", щоб допомогти селянам – із середини лютого відмінити вилучення зерна.

Але виникла нова проблема. Наближалася весна, колгоспам рекомендувалося розпочати активну підготовку до посівної кампанії. Та виявилось, що немає чим сіяти. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було запропоновано зібрати насіння з населення тими методами, якими проводилася хлібозаготівля. Також вирішили запровадити "матеріальні стимули": тому, хто викаже місце схову зерна в сусіда, пообіцяти 10 – 15% збіжжя як премію. Цей сумний досвід 17 лютого 1933 р. поширився по всій республіці у формі спеціальної урядової постанови. Знову почалися нічні облави, пограбування селян. У жебрака відбирали останню торбину. Розгул самоуправства і насильства набрав таких розмірів, що в деяких районах довелося розглядати питання "про порушення революційної законності" і стримувати окремих активістів. У Липовецькому районі, наприклад, за не здачу насіння селянам оголошували бойкот, арештовували, в одноосібників забирали землю. В Барському районі жертв заганяли в погріб, де били і тримали без їжі і води по 3 і більше діб. Та незважаючи на тортури забезпечити колгоспи насінням не вдалося.

Хоча селянин і був позбавлений елементарних людських прав, він не схилив покірно голову, а не зважаючи на жорстокі репресії, рішуче боровся з насильством, використовуючи для цього різні засоби. Спочатку наївні селяни шукали захисту в головних винуватців їхньої трагедії. Вони писали листи Сталіну, Калініну, Петровському. На деякі листи секретарі відповідали. Наприклад, у травні 1933 р. на адресу Вінницького обкому партії прийшов лист Мироновича. В ньому розповідалося по голод, що лютував у Томашпільському районі. Секретар Левінзон відправив відповідь – телеграму такого змісту: "Заява товариша Мироновича про наявність продовольчих труднощів у селі Антонівка Томашпольского району відповідає дійсності. Обкомом вжиті заходи щодо надання продовольчої допомоги працюючим колгоспникам у цьому та інших селах". Та це була тільки лицемірна відписка. Здебільшого, замість відповіді на скарги авторів кидали до в’язниць, висилали на каторгу або зараховували до куркулів і вивозили далеко на Північ.

Потім селяни стали вдаватися до більш рішучих методів боротьби – підпалів хат, що належали представникам місцевої влади, активним учасникам розкуркулювання, членам бригад по хлібозаготівлі, масових виступів. Поширеними стали голодні походи. Виснажені голодом колгоспники, одноосібники збиралися біля сільрад, правлінь колгоспів, вимагали харчів, хліба. 2 червня у селі Россоші Чечельницького району біля сільради зібралося понад 50 жінок. Вони викликали голову сільради і почали вимагати хліба. Наляканий голова дав розпорядження роздати гречку, що зберігалася в коморі. У селі Білопіллі міліціонер Федорищенко відібрав на базарі в однієї жінки якісь продукти. Як свідчать документи, такі гріхи за стражем порядку водилися і раніше. Жінка почала кричати і кликати людей на допомогу. За лічені секунди зібрався натовп, міліціонера побили і вигнали з базару. Розлючена юрба кинулась на колгоспний двір, захопила комору і через вікна почала викидати печений хліб, що там зберігався. Люди хапали його і відразу ж їли. В багатьох селах колгоспники збиралися невеликими групами, по 20 – 30 чоловік, брали в облогу правління колгоспів і вимагали хліба. Траплялися випадки, коли селяни, щоб помститися вбивали представників місцевої влади. Органи правопорядку жорстоко карали вбивць. До них застосовувалася найвища міра покарання – розстріл. Однак виступи не припинялися.

Тисячі людей приходили на залізничні вокзали, сподіваючись пробратися до Москви, Ленінграда, інших російських міст, де продуктів харчування було доволі. Однак, за рішенням ЦК, на вокзалах діяли спеціальні загони міліції, які перекривали дорогу в Росію. Затриманих відправляли додому або на роботу. Наприклад тільки з 10 – 15 липня затримали 348 осіб. Деякі все ж таки добиралися до російських і білоруських сіл, де жебракували або намагалися знайти роботу. Як згадують очевидці, заради шматка хліба напівбожевільні від голоду селяни йшли на будь – який злочин – пограбування, збиралися в зграї, які тероризували Харків та інши міста. Дехто з селян тікав у ліси. Будували курені й жили там, навідуючись додому вночі. Для самозахисту робили обрізи – відпилювали з гвинтівок дула та приклади, щоб зброю зручно було ховати за пазухою.

Відомо, що пік голоду прийшовся на весну – літо 1933 р. Як було підраховано саме в цей час щодня вмирало 25 тис. людей, 1000 – щогодини, 17 чоловік – щохвилини. Скільки ж усього людей загинуло під час голодомору? Точної відповіді на це питання немає дотепер. Причин цьому багато. Так дуже багато людей вмирало на вулицях, у чужих містах, куди їздили в надії роздобути хліба. Багатьох навіть не ховали. У багатьох селах умирали цілі родини, а іноді вимирали цілі села й щира кількість загиблих порахувати було кінцеве не можливо. До того ж реєстрували померлих на самому початку голодомору. Коли ж смертність стала масової, найчастіше реєструвати загиблих відмовлялися. А якщо й реєстрували, то нерідко виходило, що одну померлу людини реєстрували двічі. Спочатку реєстрували його смерть, а потім якщо вмирала вся його родина, то вмерлу людину реєстрували другий раз, як одного з померлих членів родини. Виходило, що вмерла одна людина, а по документах – дві. І якщо закордонні дослідники давно вивчають наслідки голодомору на Україні, то українські історики тільки трохи більше 10 років. Одні західні дослідники вважають, що під час голодомору загинуло десь 8 – 15 млн. чоловік, інші називають цифру в 2 млн.. Думки українських істориків також розходяться, одні говорять, що загинуло більше 10 млн. чоловік, інші затверджують, що близько 6 млн. Але всі дослідники допускають однакову помилку: свої підрахунки вони проводили на основі, різних архівних документів: книги реєстрації померлих, різні доповіді й т.д. А наскільки точними були ці записи в цих документах, говорилося вже раніше. Відповідно до останніх досліджень, уважається, що найбільше ймовірно від голоду загинуло, щонайменше, 5,3 млн. чоловік.

Щоб заповнити втрати населення, в Україну привозили тисячі людей з різних областей Росії, а іноді й з інших областей України, де жертв голоду було не так багато. Так на 28 грудня 1933 року на спустілі території було переселено 21 тис.856 колгоспних хазяйств, 117 тис. 149 чоловік, 14 тис.879 коней, 21 тис. 898 корів і 38 тис. 705 голів різної худоби. Але переселенці не хотіли жити на новому місці й масово поверталися назад.

Голодомор початку 1930 - х років, вписався чорною сторінкою в історію українського народу. 15 травня 2003 року вітчизняна і міжнародна громадськість відзначають 70 – річчя голодомору, коли, певно, вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення. Трагедія голодомору 1932 – 1933 років в Україні впродовж багатьох десятиліть не просто замовчувалася, а й офіційно заперечувалася державною правлячою верхівкою СРСР. Визнавалися лише деякі труднощі з продовольством. Та спроби навіки замовчати і поховати правду виявилися марними. Про катастрофу України ще з 1933 року знали і писали на Заході. Трагічні події сімдесятилітньої давності нині перебувають у полі зору політиків і державних діячів, громадських формувань, таких як "Меморіал", Всеукраїнського товариства "Просвіта". Тема голодомору і зараз вивчається і досліджується з різних сторін. Хоч загальні обриси цього страхітливого явища сьогодні практично одностайно визнаються істориками, фахівцями інших галузей суспільствознавства слід активізувати вивчення багатьох аспектів проблеми. Постійне поглиблення і розширення наукових знань, підвищення рівня їх достовірності й переконливості дадуть змогу вийти на новий рівень тлумачення причин та наслідків голоду. Постає іще одне питання: необхідність створення спеціального науково – дослідницького інституту, який би узагальнив проблеми національної пам’яті про соціальні втрати українців внаслідок голодоморів, та інших трагічних подій, що спричинили руйнування українства. Голодомор 1932 – 1933 років повинен бути суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, спробам нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.

Література

1. Бойко А.Д. "Історія України" / навчальний посібник Київ, 2006 р.

2. Гусак С.В. "Історія України. Всесвітня Історія XX – XI ст."/ Харків, 2005 р.

3. За редакцією доктора іст. наук професора Кульгицького С.В. "Сторінки історії України XX століття." / Київ "Освіта", 1992 ррррсссв р.

4. Новітня історія України / Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів./ Київ "Вища школа", 2002 р.

5. Смерттю смерть подолали. Голодомор 1930-х років./ Київ. 2002 р.

6. Український історічний журнал, 1990 р.