Галицько-Волинське князівство

Міністерство освіти та науки України

Національний юридичний університет України

імені Ярослава Мудрого

Кафедра історії держави і права України та зарубіжних країн

Курсова робота

З історії держави і права України та зарубіжних країн

На тему: «Галицько-Волинське князівство»

Студента 1 курсу, 19 групи

ІПКОПу

напряму підготовки 6.030401 «Правознавство»

спеціальності 6.030402 «Правознавство»

Бєлянського І. А.

Керівник: кюн, асистент Пономарьова Г.П

Національна шкала_________­­­­________

Кількість балів ____ Оцінка: ECTS____

Члени комісії ___________ ____________

___________ ____________

м. Харків – 2015 рік

План

1. Створення Галицько-Волинського князівства

2. Центральні органи влади: управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1. Князь

2.2. Боярська Рада

2.3. Віче

2.4. Феодальні з’їзди в Галицько-Волинській Русі

2.5. Виникнення та розвиток центральних органів управління

3. Система місцевого управління

4. Військо і судова система Галицько-Волинського князівства

5. Висновок

6. Список використаної літератури

Вступ

Наприкінці XII– на початку XIIIст. на Русі визначилися три центри, кожний з яких вирішальною мірою впливав на політичне життя навколишніх земель: у Північно-Східній і Західній Русі – Владимиро-Суздальське князівство, у Південній і Південно-Західній Русі – Галицько-Волинське князівство, у Північно-Західній Русі – Новгородська феодальна республіка.

Галицько-Волинське князівство створене в 1199 році Романом Мстиславичем, яке проіснувало до 1340 року, відіграло особливу роль у формуванні української народності.

Державний лад Галицько-Волинського князівства хоча й відрізнявся своєрідністю, зумовленою особливостями його соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств Південно-Західної Русі. Навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, Галицько-Волинське князівство значною мірою зберігало риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі.

Створення Галицько-Волинського князівства

В кінці X– в першій половині XIст. адміністративним центром земель Волині було м. Володимир, яке заснував своїм іменем князь Володимир Святославович. Він передав управління цією землею сину Всеволоду. З часом місто Володимир стало центром єпископства, тому й важливим центром культури.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині частково розпалася на окрему князівську династію. На Волині її заснував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який був князем протягом 1136-1146; 1146-1194 років. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславович, опирався на свої Волинські володіння в боротьбі за утвердження на київському престолі.

Боротьба за укріплення Волинського князівства була нелегкою і вона в окремі моменти історії перетворювалась на своєрідну диференціацію маленьких удільних князівств. Після смерті в 1170 р. Мстислава Волинь була розділена між його синами: Роман став князем Володимира, Володимир – у Бересті, Святослав – у Червені. «Але тільки настирна об’єднуюча політика Романа Мстиславовича забезпечувала єдинство Волинської землі».

Трохи по-іншому склалася доля Прикарпаття. Тут вже в 1084 році виникли три князівства, в яких правили брати Ростиславовичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславович володів Перемишлянським князівством, до якого входили землі над Сяном, Верхнім Дніпром до річки Стрий. Васильку Ростиславовичу належало Теребовлянське князівство. В 1099 році Володар з Васильком одержали перемогу над військом угорського короля у битві під Перемишлем і цим на деякий час стримувало напади Угорського королівства на Підкарпаття. Син Володаря – Володимирко об’єднав перемислянську і звенигородську землі в складі одного князівства. В 1144 році не зважаючи на народні виступи, Володимирку вдалося приєднати і Звенигородське князівство. Найбільшої сили Галицьке князівство набуло за часів правління Ярослава Осмомисла, його володіння простягалось далеко на південь.

Цей період Київської Русі відомий як період розпаду, характеризується виділення самостійного князівства. Цей період носив характер міжусобних війн між князями. Але не зважаючи на це, Галичина і Волинські землі постійно підтримували тісні економічні та культурні взаємовідносини. Ці відносини стали основою, передумовою об’єднання Волині і Галичини. Після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на прохання галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Тільки в 1199 році після смерті останнього представника династії Ростиславовичів, Роману Мстиславичу вдалося добитись об’єднанню Волині і Галичі в єдине князівство.

З вище наведеного історичного опису можна зробити висновок про передумови об’єднання західних земель одне князівство, основними з яких є:

· Економічні (постійні довготривалі зв’язки між Волинню та Галичем);

· Культурні (подібність в культурному плані цих земель);

· Політичні (особливо в міжнародній сфері;зокрема в плані військового захисту земель, який буде найоптимальнішим в єдності);

· Крім того прагнення панувати, домінувати серед князівського простору колишньої Давньоруської держави.

І все ж таки мимоволі ставиться питання чому ми вивчаємо історію Галицько-Волинського князівства, як окрему сторінку історії України, що допомогло цим землям досягнути такої могутності, сили і височини у всіх аспектах. З огляду на цю проблему потрібно підкреслити передумови розвитку Галицько-Волинського князівства. Перш за все це відноситься сильному положенню, що значно семітувало таку проблему всіх руських князівств того часу як напади монголо-татар. Історія показує (на прикладі Данила Галицького), що західні землі досить вдало відстоювали свої володіння. Також в Галицько-Волинського князівства було дуже вигідне економічне географічне положення в плані перетину торгових шляхів зокрема основні з них від Балтійського до Чорного моря проходив через усю територію, а це як показує історія в деяких випадках є визначальною умовою економічного зросту територій і налагодження контактів з іншими державами.

До того ж не мало важливим є той факт, що на території Галицько-Волинського князівства були значні поклади солі, не варто і підкреслювати, що сіль на той час була засобом збагачення багатьох суб’єктів торгівельних стосунків , але є й регресивні фактори, що гальмували розвиток досліджуваних земель.

Більшість з них стосувалися політичного устрою. Але про це пізніше…

Центральні органи влади і управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1. Князь

Князь XII початок XIII століття відкрили нову сторінку в історії Західної Русі. Як уже було сказано в цей період проходить подальший зріст продуктивних сил в Галицькій землі та Волині. Але обособленість цих земель гальмували розвиток землеробства, скотарства, ремесла і торгівлі.

Зріст економічних зв’язків між Галицькою землею і Волинню постійно вимагали їх об’єднання в одне князівство. Об’єднання викликали також і зовнішні фактори: необхідність земель Західної Русі захищатись від нападу сусідніх польських, угорських та інших держав. В 1199 році Галицькі і Волинські землі були об’єднані в Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич. До складу Галицько-Волинського князівства в XII– XII ст. входили наступні землі: Центральна Галичина, що розміщувалась на північно-східних Карпатських Пр, південна, що охопила низовину Дністра: Прути, що простягались до Чорного моря і Дунаю, і на кінець Волинська земля, що зайняла височину і середні течії рік Західного Бугу, Стирі, і височину Прикарпаття.

З цього часу Галицько-Волинські князі, борячись проти феодальної роздробленості, прагнуть до укріплення єдиної Галицько-Волинської Держави. В цей період Галицько-Волинське князівство було самостійним, тому і характеристика політичного устрою Галицько-Волинської Русі в основному буде відноситись до періоду утворення об’єднаного князівства.

Галицько-Волинські князі боролися за сконцентрування влади в своїх руках. Будучи верховними правителями багатого і могутнього князівства, вони добивались від місцевих князів Галичини і Волині відповідного підкорення. По відношенню до місцевих князів, Галицько-Волинські князі були сюзеренами, але нового політичного верховенства їм досягти не вдалося. В цьому їм завадило досить сильне і більш-менш об’єктивне боярство, особливо у цьому відношенні виділяються галицькі бояри.

Але Галицько-Волинські князі виражали інтереси класу феодалів в цілому були об’єктивні з боярською спільністю класових інтересів, землеволодіння, єдиною політичною експлуатацією феодально-залежного населення і збереження економічно-політичної влади над племенами, тим не менш вони не могли сконцентрувати в своїх руках всю повноту політичної влади.

З часу прийняття рішень Люблінського з’їзду («Каждий да держит отчину свою») Волинська земля перетворилася у вотчину князів.

В Галицькій землі князі при спробі утворити свою вотчину, стикались з заявою бояр, що князі прийшли на боярську вотчину, тому тут мало місце різне розчленування князів і їх родів, що прийшли чи призивалися на Галицьку землю. Взаємовідносини між князем і місцевими боярами по відношенню до різних груп в самому боярстві, розуміється, визначалися і стійкістю, і довго тривалістю влади того чи іншого князя в Галицькій Русі.

Влада галицького князя по відношенню до інших місцевих князів була владою сюзерена. Галицькі князі роздавали міста і маленькі містечка своїм братам і синам на началах сюзеренітету-васалітету. Але якщо князі-васали відносилися до галицького князя як до сеньйора, то місцеві бояри дивилися на нього по-іншому.

Місцеві галицькі бояри, будучи крупними землевласниками, думали, що князівська влада їм потрібна, як захист інтересів феодалів в справі експлуатації з одної сторони і захистом їхніх володінь від агресивних зовнішніх ворогів з другої. Само собою розуміється, що в таких умовах Галицько-Волинський князь не міг ні кроку зробити без відома місцевих бояр.

Галицькі князі були керівниками політичного життя свого князівства. Спираючись на військову силу, вони прагнули зберегти своє землеволодіння, верховенство в сфері державного управління. Вони призначали посадових осіб у містах і областях свого домену і наділяли їх земельними володіннями під умовою служби. Але і в своєму домені Галицькі князі, роздаючи посади, вже не мали враховувати як на те чи інше призначення дивляться бояри.

Галицькі князі прагнули упорядкувати фінансово-адміністративну систему. Збір різноманітних доходів, торгівельних і судових податків, доходів з земель князівського домену, безперечно вимагали укріплення фінансово-адміністративної системи. Головне, ця частина управління надійно утримувалась князями. В цей час не було розчленування князівських доходів від загальнодержавних. Галицькі князі мали і деяку законодавчу владу. Вони видавали грамоти про передачу спадщини, про наділення своїх васальних земель грамоти про призначення на посади і так далі. Але така законодавча творчість не була обширною, а до того ж законодавча влада князів часто дозволялась боярами. На ряду з князівськими грамотами Б.Р. Греков вказував: «Не може бути і найменшого сумніву, що в Червоній Русі «Руська Правда» була кодексом діючого права не тільки під час самостійності Галицької Русі, але і через деякий час після втрати цієї самостійності». З усього сказаного про владу і право Галицько-Волинських князів можна зробити висновок, що вони володіли визначними адміністративними, військовими, судовими, законодавчими повноваженнями. Вони, безперечно, виражали інтереси класу феодалів, що знаходилися при владі.

В Галицько-Волинському князівстві складається феодальна монархія. Розвиток продуктивних сил країни і феодально-залежного селянства внесли в життя таку форму держави, яка відображала б існуючі інтереси класу феодалів і охороняла б його. Такою і була ранньофеодальна монархія, що була породжена феодалізмом, який розвивався.

Професор С.В. Юшков у своєму дослідженні характеризує ранньофеодальну монархію наступними рисами: «перш за все вона представляє комплекс окремих держав, що пов’язані відносинами сюзеренітету-васалітету. Діяльність феодального монарха направляється радою з верхівки феодалів (феодальною курією). Для рішення найбільш важливих питань скликалися феодальні з’їзди. В устрої створюється система двірцевовотчинного управління, а на місцях – система «кормління»[1]. Така характеристика є найбільш влучною. Наприклад: князь Роман протягом всього правління вів війну з боярами, укріпляючи таким чином єдинство Галицько-Волинської землі. Таким чином, розширення функції князівської влади свідчить про ріст і посилення Галицько-Волинського князівства.

Князь без сумніву, виражав інтереси класу феодалів в цілому. Князі відстоювали об’єднане феодальне князівство, а не роздробленість, спираючись при цьому на дрібних і середніх феодалів, захищали його від іноземних захоплювачів – в цьому і зосередилась прогресивна роль діяльності Галицько-Волинського князівства. Йому властиве було спільне правління двох великих князів – дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «Ішов» Галичину, Дорогичинську, Бельськ та Хотинську землі на Волині та Василька, який «мав під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIIIст. з’явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але задум не був реалізований по причині міжусобиць.

Однак сини Юрія – Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішніх питаннях. У спільній грамоті 1316 року вони називають себе «князями всієї Русі».

Взаємовідносини Галицьких князів з боярами

Владу Галицьких князів неможливо всесторонньо висвітлити не вияснивши їх взаємовідносини з галицькими боярами. Головною особливістю феодальної влади в Галицькому князівстві було те, що влада по-суті була зосереджена в руках крупного боярства. Боярська знать перетворилась у значну політичну силу, що протиставляла себе князівській владі, а в деяких випадках відверто виступали проти неї. Боротьба між князями і крупними боярами була боротьбою між окремими групами всередині господарського класу феодалів за владу, «за ренту», за доходи від експлуатації феодально-залежного селянства.

В XIна початку XIIстоліття крупне галицьке боярство настільки посилилось, що вступило у відкриту боротьбу з князівством.

Як тільки стояло питання про порушення князем верховенства бояр, вони одразу ж знаходили причину для усунення князя.

Внутрішньокласова боротьба бояр між собою і особливо з князем без сумніву відображалася в статусі трудових мас. Селянство неодноразово підіймало повстання проти посилення експлуатації і грабежів галицьких бояр і іноземних захоплювачів, хоча в літописі про це сказано дуже мало. Під час панування татарського іга над Руссю заколоти трохи стихли, але потім в XIVст знову відновилися і сприяли в кінці кінців розпаду Галицько-Волинського князівства на ряд міських уділів.

Але боротьба між окремими групами бояр і князем не змінювала відношення феодалів як пануючого класу до селянства. В основі її лежало прагнення тієї чи іншої групи феодалів захистити свою панівну роль в князівстві.

Взаємовідносини князя з церковно-монастирською феодальною знаттю

Верховенство князівської влади мало визнати і верхівки церковно-монастирської феодальної знаті. Самостійна митрополія в Галицько-Волинській Русі було запроваджена на початку XIVст. До цього часу всі єпископи безпосередньо підлягали митрополиту. Галицький князь видав грамоти, в яких містилася детальна характеристика особи, що рекомендувалось на посвячення в митрополити. Вони мали право брати участь в Раді бояр.

Але хоча єпископи в Галицькій Русі і призначалися князем, вони розділили політичні погляди бояр і нерідко стояли на чолі боярських заколотів, направлених проти самого князя. Так, наприклад, літописець розповідав, що коли князь Данило отримав доручення ханського посланника Бурундая здати місто Західної Русі, він послав до нього свого брата Василька, сина Лева замість себе «владику свого Івана». В такому випадку єпископ наділявся правами посла і виступав не як другорядна особа, а як представник князя Західної Русі. Отже, єпископам юридично і фактично надавалися великі права. Він був однією з найважливіших осіб в князівстві і не тільки у справах культу. Якщо прийняти до уваги політичну ситуацію Галицько-Волинського князівства, де князівську владу здійснював не тільки князь, а й спілка бояр, стане зрозумілішим, чому єпископи в більшості випадків стояли на стороні правлячої верхівки феодальної знаті. В такій обстановці князь, зазвичай, не завжди міг покластися на духовенство.

Взаємовідносини Галицько-Волинських князів з князями Русі

Західна Русь з XIст. аж до захоплення іі Польщею зберегла відносини солідарності з іншими князівствами, землі, які в минулому входили до складу Давньоруської держави. Про це свідчать деякі історичні факти, що згадуються літописцями. Коли київський князь Святополк звернувся до володимирського князя Давида за допомогою в боротьбі з половцями (1108 р.), в 1148 р. суздальський князь Ростислав , ображений батьком, звернувся за допомогою до Ізяслава, який став на сторону Ростислава і послав його в місто, руські князі допомогли один одному. В 1215 році угорський король Андрій ІІ за допомогою папи Інокентія ІІІ укріпив владу свого сина в Галичині. В Галицькій землі почався народний рух проти злочинної політики і пов’язаного з угорськими політиками боярства угорських захоплювачів. Не маючи достатніх сил для звільнення від влади угорських правителів, горожами Галицької землі призвали до себе на допомогу новгородського князя Мстислава Удалого. Його військо разом з військом київського князя перемогли угорські полки і звільнили Галич. В 1239 році Володимир звернувся з проханням допомогти йому в боротьбі з князем Михаїлом. Данило, як пише літописець: «велено скоро собрать полки…»

Взаємовідносини Галицько-Волинських князів з золотоординським ханом

Монголо-татарські загарбники, розорявши землі феодально роздробленої Русі, намагалися підкорити своїй владі руські князівства. Вони встановили на Русі своє господство, провели перепис населення і зібрали з нього дань. Збори деколи супроводжувалися грабежем населення всієї Русі, «основною метою яких було тримати в підлеглості Русь»[2].

Таким чином, на Русі встановлюється монголо-татарське іго. Наслідком монголо-татарського завоювання було те, що західні землі Русі опинилися відірваними від інших руських земель. Монголо-татари прагнули зберегти феодальну роздробленість, підтримували і розвивали міжусобиці між князями окремих князівств, ослабляючи цим їх політичну силу, розбивали міста. Вони здійснювали все для того, щоб не допустити політичного об’єднання Русі і створення централізованої влади. Після завоювання монголо-татарами руських земель, галицькі князі деякий час трималися в стороні від орди, були до деякої міри незахищеними від неї. Тільки в 1250 році, як свідчить літописець, хан вимагав приїзду Данила до себе. Він як і руські князі мусив переносити приниження. Але він не зміг змиритися з подібним положенням. Повернувшись додому, він почав посилено будувати нові і зміцнювати старі фортеці і одночасно вів переговори з Західними князівствами про боротьбу за визволення з монголо-татарського іга. Користуючись внутрішніми міжусобицями в ханській орді, Данило хотів зберегти незалежність Балоновської землі. Але в результаті все Галицько-Волинське князівство опинилося під владою татар.

В XIVст. в період між князівської боротьби польські князі з метою захоплення руських земель напали на Галицько-Волинську Русь з заходу, а монголо-татарські орди зі сходу. Особливо постраждало населення. Роздроблена Західна Русь, що знаходилася між Золотою Ордою, Польщею, Угорщиною та Литвою була розгромлена, землі захоплені, а в кінці XIVст. розділені між Литвою, Польщею та Угорщиною.

2.2. Боярська Рада

Органом, за допомогою якого бояри здійснювали свою владу, за даними літопису була Рада бояр. Рада бояр в Галицькій Русі з’явилася в результаті розпаду князівсько-дружинної ради чи князівської думи, що існувала в Давньоруській державі. Вона була по мірі посилення економічної і політичної могутності бояр. Боярська Рада в Галицькій Русі відрізнялась від такої в князівському періоді лише тим, що вона була постійним органом. Вона складалася з найбільших бояр-землевласників і єпископа. До неї входили особи, що займали найвищі державні посади в князівстві: воєводи, писяцькі, двірські та інші. Тому і місцеві бояри і бувалі боярські дружинники, будучи на землі і займаючи відповідні посади, могли увійти до складу Боярської Ради. Але таке недовірливе відношення боярства до князів розповсюджувалося на їх дружинників, останнім нелегко було завоювати довіру місцевої земельної аристократії. Боярську Раду скликали за ініціативою самого боярства, а деколи і князя. Але він не мав права скликати раду за своїм особистим рішенням (без бояр). Ради очолювались крупними боярами, такими як Володислав, Ростислав, Судислав та іншими. Їм рада довіряла виконання своїх рішень і проведення загальної політики. Це положення підтверджувалося прикладом правління боярина Володислава Корнита. Діяльність Боярської Ради при Судиславі і його відношення до Угорського короля, без сумніву,відповідали політиці крупного боярства. Судислав став правителем Галицької землі за підтримки угорського королевича Андрія. Судислав фактично правив Галичиною сам до приходу до влади Данила. Судислав був ганебно вигнаний, боярська рада висунула іншу кандидатуру. Мирослав проводив ту ж лінію, але зробив промах, допустивши розповсюдження неправдивих спліток про підготовку різ бояр князем Мстиславом. Мирослав був виведений на чисту воду і вигнаний.

Одним з останніх керівників Боярської Ради був Доброслав Судич. Він разом з усім складом ради провів відкриту політичну демократію проти князя, з’явились за його викликом в одній сорочці з галичанами, що супроводжували його за князівським звичаєм, якщо б Доброслав самотній як політична особа він би підлягав покаранню, але за ним йшла уся Боярська Рада. Майже всі галицькі князі, крім Ігоря, незалежно від підтримки бояр відповідали їм милостями – роздаючи села, міста, посади. Цим досягалося відносно мирне співіснування князів з Боярською Радою. Боярська Рада прагнула керувати діяльністю князя, вона очолювала виступи бояр у випадку, коли політика князя не співпадала з основними лініями бояр. Бояри вже почали застосовувати методи фізичного знищення князя. Деколи рада збиралася суто по одному питанню – як ліквідувати князя Данила. Коли ж в 1213 році на віче Данило поставив питання про вірність, бояри лицемірно звітували йому в цьому. Більше того, Боярська Рада здійснювала свою політику, не зважаючи на протидію князів розпоряджатися долею членів князівської фамілії. Так літописець вказую, що князь Мстислав Мстиславович за порадою бояр віддав свою молодшу дочку за сина угорського короля: «Мстислав по литавних бояр вдовенгр свою меньшую за королевича Андрія».[3] Таким чином, Боярська Рада формально не ставлячись вищим органом влади до XIVст. фактично управляла князівством.

Часта зміна князів пояснювалась не тільки єдністю бояр, але і в наявності органу, навколо якого вони об’єднувались. Рада Бояр, їй фактично підкорялися і органи управління, бо я згадується вище, в раду входили бояри, що займали найвищі адміністративні посади.

Можна зробити висновок, що роздача посад в центральному апараті, не тільки закріплювали їх за собою по життєво, але і передавали у спадок, за крупними боярськими фаміліями в ХІІІ ст. призначення на ці посади дрібних феодалів було майже неможливо. Таку можливість надавала лише допомога князя. Тому дрібні феодали і «тяглися» до князя.

В руках бояр таким чином перебувала адміністративна, військова, судова влада. Могутність Боярської Ради підтверджувалася і міжнародними документами. Наприклад, польські документи і вечірні грамоти називають галицьких бояр баронами. Західноєвропейські держави представили бояр як магнатів та баронів, що утворили свій «консиліум бояр» тобто раду бояр, про що говорилось в Галицько-Волинському літописі. Про Раду Бояр говорить і історіографія. П. Іванов, характеризуючи державний устрій Галицько-Волинської Русі, посилався на грамоту Андрія і вказував: «бояри в цей час разом з єпископом були членами верховної ради». О. Єфименко щодо питання про політичній устрій Боярської держави Русі пише: «Очевидно в Галицько-Волинській Русі вельможі світські чи духовні створювали (князівську) щось типу сенату при князі».

Радянський вчений В. Літето говорить про те, що бояри «створювали князівську думу – феодальну курію баронів, за допомогою якої князь мав управляти князівством». Боярська Рада, що стала офіційним органом при Юрії Болеславі не була закладом зверху, а поступово формувалася як політичний орган влади, почавши свою історію ще за часів Ярослава Мудрого. Дашкевич має рацію, коли характеризує боярську раду при Юрії Болеславі як щось на польський чи угорський лад з безпечним обмеженням по відношенню до князівської влади характером. До складу такої ради входили «воєводи найголовніших міст, надвірний князівський суддя і єпископ». Звідси випливає, що боярська рада в XIVст. була офіційним органом влади, без згоди якого князь не міг видати жодного державного акту.

Отже, в Галицькій Русі боярська рада формально визначала владу князя, фактично обмежувала її. Саме цей орган бояри використовували в боротьбі проти посилення князівської влади, за збереження своїх привілеїв.

2.3. Віче

Якщо при первіснообщинному устрої віче було зібранням усього населення роду чи общини і було постійним органом влади, то у вказаний період воно вже таким не було. В період розвиненого феодалізму (ХІІ-ХІІІ ст.) віче, як зібрання феодалів і громадян міста, втрачає своє значення. Віче скликалося правлячою верхівкою, найчастіше князем у випадку крайньої необхідності. Віче скликалось князями тоді, коли вони потребували опори в широких масах феодалів і міщан проти правлячої групи крупного боярства. Літописець вперше згадував про віче в Галицько-Волинській Русі в 1097 році. На тому віче переважна більшість феодалів змусила князя змінити свою політику і тим самим привід для внутрішніх суперечок між князем і основною масою феодалів був на час ліквідований. Важливі віче скликалися в 1146 і в 1231 рр. з аналізу діяльності віче в Галицько-Волинській Русі можна зробити наступні висновки:

· Віче те було постійним органом, а скликалось у виняткових випадках, що були викликані військовою чи політичною обстановкою;

· Віче було знаряддям в руках правлячої групи феодалів міста чи передмістя, тому і ініціатива його скликання виходила від князя чи бояр одного міста. На віче могли бути присутні дрібні купці, ремісники, але вирішальну роль відігравала верхівка класу феодалів;

· Віче у більшості випадків розглядало питання, які ставили князі і правляча група бояр даного міста і вирішувала їх на користь класу феодалів чи будь-якої іншої з феодальних груп, що досягали одобрення своєї пропозиції.

Як стверджують російські вчені в ХІІ ст. в Галицькому князівстві не було вчених міст, тобто е віче відігравало дуже важливу роль. Як відомо, більшість крупних міст в Галицько-Волинській Русі будувалися князями. Князівська адміністрація без сумніву, користувалася впливом на посилення міста. Віче скликалося періодично час від часу в надзвичайних випадках. Боярська знать більше спиралася періодично на своє і угорське військо, чим шукали підтримки у віче. Князі використовували віче з метою закріплення своєї влади. Як тільки закріплювався князь на цій посаді владний і організовував військову і адміністративну владу, владний апарат, що був здатний тримати феодально-залежних селян в покорі, захищати кордони князівства, потреба скликання віче відпала.

2.4. Феодальні з’їзди в Галицько-Волинській Русі

Скликання феодальних з’їздів почалося в період розладу єдиної Давньоруської Держави і переходу до феодальної роздробленості. В цей час особливо посилюються міжусобиці серед місцевих князів, а також інших феодалів через земельні володіння. Виникає необхідність захисту прав землевласників і посягань зі сторони інших феодалів. Питання про захист феодальної земельної власності було актуальним не тільки для кожного окремо, а для всієї Русі в цілому. Тому стає зрозумілою неминучість виникнення інституту феодальних з’їздів. За ініціативою великого київського князя в кінці ХІ ст. був скликаний феодальний з’їзд всіх князів Русі у м. Любечі. На цьому з’їзді, як вже вказувалося за князем Давидом було закріплено Володимирське князівство, а за Васильком і Володарем – Галицька земля. Князі Західної Русі разом зі всіма князями Русі цілували хрест та приймали присягу і «да будет коль хрест чистий и вся земля Руская и умови вилися и пойдете во свояси» [4].

Рішення феодалів всієї Русі були обов’язковими і для князів Галицько-Волинської землі. Тому коли Володимирський князь Давид віроломно захопив землі князя Василька і осліпив його – це діяння було розцінене всіма князями Русі як порушення рішення загальних з’їздів в деякій мірі обмежували свавілля князів. Виникають деякі труднощі про визначення форми проведення даного зібрання феодалів – було з’їздом дорадчим органом але без сумніву, основним питанням було питання про право на володіння волостями. А якщо на з’їзді брав участь київський князь, то значить на ньому обговорювалися питання, що цікавило всіх феодалів Русі. Лише питання, що обговорювалися на феодальних з’їздах – питання про князівський стіл, про успадкування князівського столу. Питання оборони земель Русі також були предметом обговорення феодальних з’їздів. Підтвердження цьому ми знаходимо в літописі. Так, літописець вказує, що київський князь Мстислав Ізяславович скликав в 1170 році князів Русі в тому числі галицьких і волинських, на з’їзд і звернувся до них з промовою про захист своєї вотчини. Прийняття з’їздом рішення про спільний об’єднувальний виступ князів мало велике значення в справі захисту руських земель від іноземних загарбників. Князі, склавши своє ополчення в одну рать розбили половців.

Таким чином, подальший розвиток феодальної власності на землю, захист вотчини від посади з боку інших князівств, закріплення спадкових прав на князівський престол, а також об’єднання сил Русі проти іноземних загарбників викликали необхідність скликання феодальних з’їздів, як загальних, так і окремих князівств.

Всі вище перечислені питання ставились на з’їздах феодальними князями і боярами і вирішувались в інтересах пануючого класу феодалів без сумніву.

З’їзди не були постійно діючим верховним органом влади, скликались рідко, але по мірі необхідності, але неминуче тоді, коли особливо гостро ставилось питання про право князів на владу в тому чи іншому князівстві чи про захист руських земель від нападу іноземних загарбників.

2.5. Виникнення та розвиток центральних органів управління

При характеристиці центральних органів управління Галицько-Волинської Русі перш за все необхідно згадати, що в досліджуваний період тільки почався процес формування центральних і місцевих органів управління. Тому дати більш-менш чесне розмежування усіх функцій цих органів, охарактеризувати їх структуру досить складно.

В Галицько-Волинській Русі, як і в інших руських князівствах в період становлення феодалізму панувала десятинна система феодалізму. Ця система у вказаний період була в основному військовою. Як стверджував професор Юшков під час підбурення племінних князів «…київські князі мали створити в племінних і особливо важливих центрах крупний гарнізон – тисячу»[5]. На цю обставину також вказував Владимирський Буданов: «Тисяцькі замінили правління племінних князів». З розвитком феодалізму на Русі і укріплення влади київських князів над племінними, десятинна система понесла зміни. Попередні важливі функції тисяцьких і сотських змінилися судово-поліцейськими. Таким чином, десятинна система поступово переросла в систему феодальної адміністрації, причому посадові особи в попередній системі замінилися головним чином в столичних містах. В літописі Галицько-Волинської Русі ми зустрічаємо згадку про тисяцьких в таких містах як Галич, Володимир і Перемишль. Літописець пише: «тисяцький Перемишлі»[6].

Старий поділ війська на тисячі зберігся в цей час в містах, яких, як тисяча, управляв тисяцький. Він не тільки очолював військові частини – тисячу міста, і й ще був зобов’язаний не тільки охороняти місто, а ще й життя самого князя. В період, коли князь Данило безпосередньо здійснював загальне командування всім своїм військом, тисяцький Дем’ян був його «правою рукою».

Крім виконання обов’язку керівника військовими частинами, тисяцький мав захищати і укріплювати владу князя, боротися проти виступів окремих груп феодалів і особливо виступів трудових мас.

В боротьбі князів з боярством тисяцькі найчастіше стояли на стороні князів. В 1230 році галицькі бояри на своїй раді таємно домовилися вбити Данила. Тисяцький Дем’ян через підлеглих осіб попередив про це Данила.

В Галицькій Русі посада тисяцького в той час переходила у спадок визначеним боярським родам. Але якщо тисяцький не відповідав вимогам, вони добивалися призначення іншого. Хоча офіційно призначати посадових осіб належало тільки князю, фактично це робили бояри. У випадку невдоволення владою князя тисяцькі за іншими посадовцями сприяли його зміцненню. Тисяцькі були і свого роду комендантами міста у випадку будь-яких змін політичної ситуації тисяцький передавав місто новому правителю чи приймав його місто. Тисяцький мав свій управлінський орган і апарат.

Тисячі поділялися на сотні, на чолі яких стояли сотенні. Сотні розміщувалися або в самому місті, або в передмісті. В ХІІ-ХІІІ ст. сотні були лише в крупних містах. В мирний час сотні мали ряд повинностей. За ствердженням Любовського в повітах Червоної Русі були «сотники, сорочники і десятинними». «Сотники», на його думку «відали семенами свого повіту, сорочники – окремих волостей, десятинними – підрозділами волостей, що називалися десяцькими»[7]. Але в цьому відношенні треба погодитися з точкою зору Преснякова, що розглядав сотню як «…владу княжого міста над стягнутим до нього населенням, як польських, так і в західно-руських землях з їх пригородними сотенними людьми»[8]. В питанні про те, чи були сотські і десяцькі виборними і чиї інтереси вони виражали. Пресняков з моєї точки зору правильно робить висновок, що сотські були князівськими людьми і не обиралися. Таким чином, тисяцький з його апаратом був частиною князівського апарату управління.

І той, і інший апарат можна вважати князівським, бо вони обоє охороняли інтереси князя як феодали.

Воєвода

По мірі того як тисяцькі поступово входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, цей інститут втирає своє значення в дрібних містах, замість посади тисяцького з’явилася нова військово-адміністративна посада – воєвода. Воєводи призначались князем в якості військових адміністраторів відповідних міст були представниками князівської влади на містах. Воєводи одержуючи право на управління містом, одночасно одержували право на «корм», тобто на збір доходів. Як військові керівники, воєводи призначались князем і під час війни. Воєводами були найкрупніші бояри.

В Галицько-Волинській Русі феодали, що гнили на території воєводства, зобов’язані були нести військову службу у складі полку воєводи, який слідкував за виконанням ними цього зобов’язання. Феодали несли військову службу в полках визначених воєводств було відповідно територією, округом в центрі міста, яким управляє воєвода. Під час військових походів воєвода залишався начальником полку свого воєводства. Один з воєвод полків призначався князем в якості головного воєводи всієї раті.

В ХІІІ столітті воєводи, що раніше призначались князем, стали поступово осідати в своїх воєводствах і передавати свої права у спадок. Воєводи з військово-адміністративних представників князівської влади на місцях поступово перетворилися у виразників і захисників місцевої феодальної влади.

Воєводи виконували і судові функції.

Двірський

В двірцево-вотчинній системі (Русі) управління в Галицько-Волинський Русі значну роль відіграв двірський чи дворецький. Він відав в основному всіма питаннями, що стосувались двору князя, оскільки у останнього був двірський.

Двірський був головною посадовою особою в двірцево-вотчиновій системі управління. В XII–XIIстоліттях його функції значно розширились. Двірський як і раніше відав двором князя, став самостійно на чолі всього двірського управління. У зв’язку зі зміною функцій двірського , можливо прослідкувати процес розвитку двірцево-вотчинової системи управління і розвиток в інших державних інститутах. В Галицько-Волинському князівстві призначення дворецького залежало від князя, але змістити його князь не завжди мав можливість, так як в кінцевому рахунку це визначалось боярською верхівкою. Від час війни двірський міг виконувати роль головного воєначальника, двірському доручали і командування окремими полками. У виконанні цих функцій складно відзначити різницю між двірським ті воєводою. Під час даних подій двірський охороняв життя князя при виїзді того за межі князівства. Таким чином двірський виконував різні адміністративні, військові функції, із вищенаведеного випливає, що двірський стояв на чолі усього адміністративного апарату двірцево-вотчиноваої системи управління.

Двірському міста Галич підлягали всі воєводи князівства. Так як ці посади знаходилися в руках боярської знаті, то центральний апарат управління князівством був знаряддям бояр, а не князя і хоча юридично апарат управління підлягав князю, фактично все залежало в цьому аспекті від крупного боярства. Літописець говорить: «бояри же Галицкие Данила князем називали, а сами всю землю держали»[9]. В системі органів центрального управління, крім вказаних посад, з’являється посада посла. Спочатку його функції виконував писяцький чи двірський в окремих випадках. Поступово виділяється спеціальний посол, для здійснення зносин з іншими князівствами Русі та іноземними державами. Слово «посол» особливо часто починає зустрічатись в літописах в період правління князя Данила.

Двірцеві посади

По мірі розвитку двірцево-вотчинової системи управління, який у якій крупні бояри займали найвищі посади, мала дружина все більше наближалась до двору князя. До складу дружини князя входили його найвірніші слуги, яких називали – отраки. Сергієвич називає отраків , як «домашню прислугу, що стала на чолі стану»[10]. Отраки супроводжували князя в похід та охороняли бояр. Крім князівських отраків – без сумніву, що крупні бояри мали, не менше отраків ніж князь. Дитячі також служили при дворі князя и охороняли його в мирний і військовий час. З розвитком князівського суду дитячі присутні на суді, беруть участь у проведенні випробуванням залізом. Дитячі також виступали в якості виконувачів судових рішень, вироків і адміністративних актів. Звання дитячого надовго зберігалось в Західній Русі. Воно існувало в кінці XIIта XIII століття і в період феодальних Литви і шляхітськой Польші.

Серед дворецьких чинів зустрічаються туїни, що виконували функції князівських судових агентів на місцях і у дворі князя. Судові функції здійснювались також воєводами і помічником. Літопис кінця XIIст. свідчить про ще одну посадову придворну особу – конюх у функції якого входило обгодовування князівської кінноти.

Виникає інтерес і згадка літописця князівського слуги – сидільничого, основним призначенням якого, очевидно, було завідувати господарством кінного двору князя, приготування до виїзду князя и таке інше. Під час походів супроводжував князя. Він був довіреною особою князя, тому той давав йому такі доручення як розправа зі зрадниками.

Також літописець згадує збройників, що відали всіма справами, що стосувалися озброєння війська князя і забезпечення князівської дружини.

В систему двірцевої адміністрації також входили і печатники. Вони відали князівською канцелярією, вели облік князівських доходів і витрат, державною грамотою , відав посилкою грамот і статутів. Тому печатник це особа не тільки канцелярського значення, але і державний діяч.

В числі двірцевих слуг Галицько-Волинського Князівства зустрічаються і стольники. Вперше він згадується в літописі 1241 року. Він відав столом князя, прислуговував йому під час прийомів їжі. Очевидно, в його віданні був контроль за доходами князівських володінь. Стольник, будучи одним з найбільш приближених до князя слуг, безперечно не стояв в стороні від політичних подій.

Серед придворних слуг князя зустрічаються ловці, тобто особи в обов’язки яких входила організація різних видів полювання.

Посадові особи одержували за свою службу відповідну платню: писацькі, воєводи, двірські – міста.

В історії Галицько-Волинської Русі ми помічаємо прискорений у порівнянні з іншими руськими князівствами процес переходу двірцево-вотчинових посад у чини. Особи, що займали ці посади не стільки виконували обов’язки, що безперечно пов’язані з посадою скільки були крупними політичними діячами князівства.

Особи, що займали посади в системі двірцево-вотчинного управління вийшли в основному з колишніх слуг князя. Професор Юшков писав з цього приводу: «верхівка міністеріалітету зраджується з верхівкою боярського васалітету»[11]. Таким чином двірцева адміністрація заключалась більше за змістом це був вищий адміністративний апарат управління князівством. Вже в XII-XIIIстолітті в Галицько-Волинському князівстві склалась велика система двірцево-вотчинного управління, що вийшла за рамки князівського двору та піднімається до загальнодержавного управління Галицько-Волинської землі.

3.Система місцевого управління

Укріплення центральних органів управління супроводжувались розвитком відповідного апарату на місцях. Як вказувалося раніше, управління з суто двірцевого відомства поступово перетворилось у загально князівське, управління містами в яких не було писяцьких. Перша згадка літописця про посадника відноситься до кінця XIстоліття: «… а Давид прийде луческ, а звідти прийде до Володимира посадник був яке Василь витене з міста»[12]. Посадник був головною адміністративною особою в місті. Ще одне з найбільш важливих повідомлень літописця про посадників відноситься до 1152 року. За договором київського князя Ізяслава з Галицьким князем Володимиром останній мав уступити Ізяславу ряд міст. Ізяслав посадив у цих містах посадників.

Посадники призначались і посилались безперечно князем у всі міста посадників його князівств.

Посадник володів не тільки адміністративною і військовою владою, він був обкладений ще й чудовими повноваженнями, наприклад мав право збору дані з громадян на користь князя. Посадник був зобов’язаний забезпечувати в своєму місті порядок, що був угодний князю і всьому класу феодалів в цілому, хоча в Галицькій Русі на посаду посадників призначав виключно князь, фактично це питання вирішувалося найкрупнішими боярами.

Крім посадників на місцях були воєводи, які управляють в округах-воєводствах. Як вже згадувалось, воєводи в XII-XIIIстолітті володіли військово-адміністративними і судовими функціями.

В досліджуваний період Галицько-Волинське князівство поділялось на волості, що призначались князями. Але можна сказати, що волостями вже пізніше самостійно призначалися князем, але Київським князем.

В XII-XIIIстолітті на посади волостелів в більшості випадків призначалися бояри. Волостелі, як і посадники, наділялись адміністративними, військовими і судовими повноваженнями. Волостелі мали в своєму розпорядженні відповідний апарат за допомогою якого тримали пид контролем людей.

В общинах обирались старости, які відали земельними, адміністративними і дрібними судовими справами, що стосувались общини, а також частково виконували і поліцейські функції адміністрації на місцях, хоча літопис не містить дані про це.

В Галицько-Волинський Русі місцеві бояри як найбільші землевласники сконцентрували в своїх руках всю повноту політичної судової влади на місцях то як вважав професор Юшков: «…вони знайшли там феодальні групи, увійшли з ними у зв’язок і вимушені були закріпити за ними придбані права, як особистого імунітету всієї феодальної сендії»[13].

Особливістю місцевого управління в Галицькій Русі було те, що князівська адміністрація була не в силі підкорити своїй владі боярство. В період утворення князівської адміністрації бояри одночасно з закріпленням своїх прав на одночасно закріпленій за собою право займати основні посади в органах місцевого управління. Бояри були найкрупнішими землевласниками. Вони ж були і посадниками, і воєводами волостей та міст.

Тому можна зробити висновок, що закріплення імунітет них прав бояр супроводжувалась одночасно і їх прав на посади. Таким чином в Галицько-Волинський Русі весь апарат управління не рідко діяли всупереч діянням князя, проти його волі.

В цьому питанні неможливо погодитись з академіком Тритовим, який пише: «Боярську спробу забрати владу в свої руки ми бачимо в Галицько-Волинському князівстві фактично стали при владі, особливо в XIIIстолітті. Тому не можна говорити тільки про їх «спробу захопити владу». Правда їх влада не була визначена , але це їх особливо не гнітило, адже вони широко використовували права князівської влади в своїх інтересах. На цьому ґрунтувалась вся складність феодальної влади в Галицько-Волинському Князівстві.»

В зв’язку з цим неточною є думка В.Г. Палуто про те, що галицьке боярство в XIIIстолітті в умовах, що були викликані «тяжкими наслідками татаро-монгольської навали» фактично захопили в свої руки всю політичну та економічну владу[14].

Це наслідок довготривалого процесу процесу утворення крупного землеволодіння, розвитку феодальних відносин, власності на землю, формування класу феодалів, якими задовго до нашестя татаро-монгол було боярство. Боярство, що сконцентрувало в своїх руках найкрупніші земельні володіння і закріпились в адміністративному апараті, відстоювали феодальну роздробленість. Бояри, спираючись на свої полки, часто виганяли князів і вступали в стосунки з сусідніми угорськими і польськими феодалами. Своїми думками вони не тільки не сприяли захисту Галицько-Волинський Русі від зовнішньої небезпеки, але ослабили країну.

4.Військо і судова система Галицько-Волинського князівства

Для того, щоб закріпити своє положення в князівстві, галицькі князі, безперечно мали перш за все укріпити свої збройні сили. Раніше основною політичною і військовою опорою була його дружина. По мірі осідання дружинників на землі, перетворення їх на землевласників це положення змінювалось. Кожен боярин тепер мав своє оточення, з яким з’являвся у двір князя. Князь залишався фактично з малою дружиною, члени якої виконували військові та адміністративні функції. Галицькі бояри мали свої полки, а так як вони кількісно переважали, то у випадку протиріч могли сперечатись з князем з засобами військової сили. Бояри могли приєднатись до князя, якщо їх політичні і економічні інтереси співпадали, або навпаки якщо князь дискримінував їх.

Особливих успіхів у військовій справі добився князь Данило, що був верховнокомандувачем всіх збройних сил Західної Русі.

Безперечно військова міць Галицько-Волинського князівства викликала подив у угорців особливо в частині рядів озброєння. Військова сила князя стримувала і галицьке боярство, яке час від часу відкрито не підкорялося Данилу. Князь в більшості випадків особисто керував військовим ополченням, давав відповідні розпорядження про бойовий порядок. В літопису часів Данила літописець відокремлює спеціалізовані військові частини від інших частин, що складалися з рядових ратників взятих князем в ополчення.

До кінця XIIIст. воєводи виступають не тільки як командири окремих полків, але як і головнокомандуючі всією князівською раттю. Воєвода, що посилався в якості командира раті, призначався князем і підкорявся йому. Загальне керівництво все таки знаходилось в руках князя, він міг доручати це своїм приближеним, з якими він завжди радився, особливо з воєводами. Так в 1234 році князь Данило разом з дрібними удільними князями Західної Русі і Литви виступав в походи проти німців, він скликав військову раду і виступав на ній, доводячи ганебність капітуляції.

Необхідно обумовити, що військові сили Галицько-Волинського князівства, що очолювались князем не були постійною армією, а в основному складались з військових ополчень бояр. Як воїни князя вони були зобов’язані збиратися зі своїми полками по першому збору князя. Але в Галичині бояри з’являлися тільки тоді, коли політика князя не розходилась з їх інтересами. Бояри могли брати участь у військових походах князя, але в дійсності це було у випадку необхідності, свої інтереси, князь міг сподіватися тільки на свої чи на наймані війська. До речі Галицький князь Ярослав в 1174 році скомплектував рать з підданих полків, заплативши їм 3000 гривень срібла. В часи Данила в його війську були наймані чеські і угорські частини. Військові частини в цей період досить чітко розділялися на кінноту і піхоту. Кіннота формувалася з феодалів. Служба в ній була привілеєм, а піхота з селян – селердів з міського населення. З цього можна зробити висновок, що саме піхота основною системною силою.

З видів зброї, що згадується в літописах XII-XIIIстоліття, ми зустрічаємо: лук зі стрілами, меч, колісниці, метальні списи, каміння. Для метання каміння використовувались пращі, для зруйнування стін фортець – тарани, стінобитні знаряддя. Галицько-Волинські князі мали дбати про побудову військових укріплень, особливо на кордоні.

Історія феодальних війн Західної Русі з угорськими і польськими, литовськими та іншими феодалами свідчать про те, що князь відстоював свої землі від іноземних загарбників. Укріплення збройних сил Галицько-Волинського князівства мала суттєве значення в його боротьбі за незалежність, за відстоювання своїх земель від вторгнення іноземних загарбників.

Та в Галицько-Волинській Русі збройні сили князя були об’єднані з частиною крупного боярства, мала дуже важливе значення для подальшої долі Західної Русі. Якщо в цілому військові сили феодалів були з надійним знаряддям для того, щоб тримати під контролем феодально-залежне селянство, то боротьба між окремими групами феодалів, в якій вони використовували свої війська, ослабила Галицько-Волинську Русь і полегшила сусідам захоплення західних земель.

Князі мали широкі судові права. В XIIстолітті галицькі князі визнавали над собою судову владу київського князя. В XIIIстолітті князі Галицько-Волинської Русі вже володіли верховною судовою владою в своєму князівстві, але вони не завжди могли здійснювати свої права вищої судової влади поки князь добивався відповідної договореності з боярами, судова влада сконцентрувалась в його руках. Але як тільки починались суперечки князя з боярами судова влада частково переходила до боярської верхівки.

Що стосується боярських вотчин, то в них бояри сконцентрували всю судову владу в своїх руках. І хоча на місцях створювались і князівські юрисдикції, в Галицько-Волинському Князівстві не була головною, чи вірніше не мала великої сили, бо фактично більшість спорів вирішувались боярами, а не князями.

Про організацію суду знається дуже мало, наші джерела надзвичайно бідні. Суд в ці часи був, очевидно, 4 рядів:

· Громадський

· Князівський

· Церковний

· Домініальний

Князівська адміністрація, а з нею і князівський суд були дуже рідкі, і зустрічалися лише в великих центрах. При такій рідкості княжих судів, основна маса справ вирішується в громадських судах, а в княжих – тільки справи великої важливості.

Княжий суд міг правитись самим князем особисто або його агентами. Княжий суд обов’язковим. Судовими доказами були: признання обвинуваченого, знаки на тілі, свідки, присяга, божий суд.

Таким чином ми бачимо, що важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. Воно використовувалось для захисту від сусідніх держав та було ефективним знаряддям в руках феодалів для придушення народних мас.

Щодо судової системи, то суд не був відокремлений від княжої адміністрації.

Висновок

Князі об’єднаного Галицько-Волинського князівства знаходили більшу підтримку серед волинських бояр, ніж серед галицьких. Боротьба князів за створення князівського домену зустрічала супротив зі сторони галицького боярства, яке володіло великими земельними масивами і тримало в кріпосницькій кабалі основну масу селян-общинників. Не зважаючи на внутрішньокласову боротьбу між князями і боярами, вони завжди буди єдині в питанні експлуатації народних мас. В історії Галицько-Волинського князівства літописець згадував ряд повстань трудящих мас, що виступали проти посилення кріпосного гніту. За формою правління Галицько-Волинське князівство було ранньофеодальною монархією. Галицьке боярство, сконцентрувавши всю повноту влади в такому органі як Рада Бояр, а також в органах управління в центрі і на місцях, по суті управляли князівством.

Весь апарат князівської влади в центрі і місцях складався з бояр. Будучи офіційно князівським, по суті були випадки, коли бояри виганяли князя і призначали інших не руських, а в більшості випадків іноземних князів.

Вторгнення іноземних загарбників тяжко відображалося на положенні трудящих мас, які деколи повставали проти іноземних ворогів в Галицько-Волинській Русі і підтримували у визвольній війні князів. Галицько-Волинські князі опиралися на масу середніх і дрібних феодалів і верхівку міського населення.

Політика Галицько-Волинських князів, направлена на об’єднання земель Галицько-Волинської Русі в єдине князівство не могла завершитись утворенням централізованої держави, так, як до того часу не сформувалися потрібні передумови. Але існування об’єднаного Галицько-Волинського князівства і хоробрість народних мас у визвольній війні мала прогресивне значення.

Галицько-Волинське князівство з однієї сторони захищало Руські землі від нападу західних завойовників, а з іншої, відбиваючи напади монголо-татар, перекривало сусідні західні держави від їх вторгнення.

Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за економічним та культурним рівнем належала до перових країн Європи.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права України Академ.курс: У 2т./ за ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогочкина – К, 2000р – т1

2.Хрестоматія з історії держави і права України У 2т/ за ред. В.Д.Гончаренка

3. Історія України Керівник Ю. Зайцев – Львів 1996р

4 Котляр Н.Ф Формирование територии и возникновение городов Галицко-Волинской Руси ІХ-ХІІІ вв – К, 1985р

5. Крип’явич І.П Галицько-Волинське князівство: Нариси – К, 1984р

6. Міжнародна наукова конференція: Галицько-Волинська держава, передумови виникнення, історія, культура, традиції – Львів, 1993р

7. Історія України/ керівник Ю.Зайцев – Львів 1994р

8. С.В.Юшков Суспільно-політичний устрій, право Київської держави. Держ.юр.видав 1946р

9. Б.Р.Греков Селяни на Русі видав АНСРСР 1952р

10. Н.Дашкевич Князювання Данила Галицького – К

11. С.В Юшков Очерки по истории феодалізму Київської Русі – 1949р

12. Пашуто В.Т Очерки по истории Галицко-Волинской Руси – 1950р

13. Гончаренко В.Д Тернистий шлях до незалежності/ Вісник Академії правових наук України – 1996р

14. Усаєвич Я.Д Галицько-Волинська держава/ Історія України: нове бачення – т1

[1] С.В. Юшков Суспільно-політичний устрій і право Київської держави. Держ. Юр. Видав 1949, ст 239-240

[2] Очерки з історії СРСР ч1, видавництво АНСРСР 1953р, с 172.

[3] Іпатьєвський літопис ст. 748/254

[4] Іпатієвський літопис ст. 231

[5] С. Юшков Очерки по історії феодалізму Київської Русі. Держ. Юр. Видав. 1949р, ст. 107

[6] Іпатійський літопис ст. 733

[7] М. Любовський Обласний поділ і місцеве правління Литовсько-Руської держави М: 1892р,ст. 725

[8] Пресняков Князівське право в Давній Русі Санкт-Петербург 1909р ст. 190

[9] Інатьєвський літопис ст. 789 (266)

[10] В. Сергієвич древномти руинского права. Ст. 448. 1909р

[11] Юшков. Очерки по історії феодалізму в ХРАПСРСР 1930р. ст. 152

[12] Іпатіївський літопис ст. 248 (93)

[13] С. Юшков Очерки історії феодалізму в Київській Русі АНСРСР 1939р ст. 232

[14] В.Г. Палуто Очерки з історії Г-В русі АНСРСР 1950р ст. 224