Вчення Святого Августина про час, свобідну волю та божественне напередвизначення

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЛЬВІВСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ СВЯТОГО ДУХА

ФІЛОСОФСЬКО-БОГОСЛОВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Вчення Святого Августина про час, свобідну волю та божественне напередвизначення

(за твором Августина «Сповідь»)

Курсова робота

Студент 2-го курсу: Роман Стойко

Науковий керівник: Петро Гусак,

Доктор філософії

Львів 2015

ЗМІСТ

Вступ.

Твір Святого Августина «Сповідь» та його значення для християнської філософії……..3

Розділ І.

Час …………………………………………………………………………………………………5

Розділ ІІ.

Свобідна воля……………………………………………………………………………………...11

Розділ ІІІ.

Божественне напередвизначення………………………………………………………………20

Висновки. …………………………………………………………………………………………...26

Список використаної літератури

‘

Вступ: Твір Святого Августина «Сповідь» та його значення для християнської філософії.

«Дивний Бог у святих своїх…» (Пс. 67:36)

От вже шістнадцять з лишнім століть постать св. Августина є одною із найважливіших в Історії Церкви. Його твори проникають у всі глибини людського пізнання і захоплюють глибоким змістом.

В біографії св. Августина ми знаходимо різноманітний досвід, який і витворив його із людини, що блукала по житті в полоні пристрастей, до преображення в нову людину, яка сяяла просвітленням Святого Духа. Цим світлом просвічуємся сьогодні і ми. На мою думку, таємницею його колосального досвіду є те, він перебував у різноманітних життєвих ситуаціях: будучи шанованим ритором, так і простою людиною, як самовпевненим духовним сліпцем, так осяяний Божим просвітленням місіонарем. Через це кожний з нас може через Його життя впізнати себе і свої вчинки, зрештою почерпнути багато для свого вдосконалення. Тому так важливо, щоб не втратити шансу, і, детально розглянувши життєвий досвід автора, не пропустити можливості для власного пробудження і переосмислення свого життя.

Скарб незвичайного життя Святого Августина рівноцінний із величчю скарбу його думок, що викладені у різноманітних працях. Можемо догадуватись, як Святий Августин, написавши «Сповідь», хотів очиститись від колишніх помилок і почати наново пізнавати цей світ вже з розумінням, що він дитина вселюблячого і всепрощаючого Бога. Творчість Августина дивовижно різнобарвна. Вона дає відповідь на ті питання, які в різні епохи задавав для себе кожен свідомий християнин і зрілий філософ. Так – слід пам’ятати, що саме філософія є тією основою, що перемінила затятого противника Християнства в наверненого Божого світича, без якого не обходилось в певній мірі як минуле, так теперішнє світобачення кожного цивілізованого європейця чи просто вірного християнина. Важливо, що відповіді на питання блаженний висвітлює поступово. Спочатку, опираючись на загальні розуміння, доходить до філософського аналізу. Далі, через метафізичне вирішення розглядає відповідь у християнському контексті. Іншою особливістю, що до цінних текстів «Сповіді» доповненням слугують безцінні «багаточисельні цитати і парафрази Святого Письма»[1]. Через це без сумніву блаженного Августина можна назвати зачинателем схоластичного способу подачі думки. Особливістю для цієї книги є те, що автор мозаїкою виклав відповіді на велику кількість питань кожної людини. Через це «Сповідь» Августина вартує місця бути у домашній бібліотеці кожного, хто хоче пізнати себе, світ і його Творця.

Чим ще «Сповідь» Августина має велике значення, так це тим, що він руйнує стіну між філософією і богослов’ям. Він доводить, що наші надбання розуму в поєднані з вірою віри є досконалим шляхом до справжнього щастя і спокою. «Розуміємо тепер, що погляди Августина немало доклались до основ філософії і богослов’я латинського світу. Думки, що є у «Сповіді» стали зразком, на який опирались і опираються філософи і богослови по цей день. Особливу роль Аврелій Августин відіграв у розвитку гносеології та онтології. Його вчення мало великий вплив на його і подальші часи»[2].

У даній курсовій роботі я розгляну такі поняття як свобода волі, концепція часу та Божественна предестинація. Важко сказати, чи ці теми найбільш актуальні в історії східного богослов’я. Однак, блаженний не оминув їх у своїх глибоких розмислах. Тому, користуючись здобутками великого філософа і богослова, ми маємо можливість також пороздумувати над цими питаннями. Важко сказати, де тема часу розкрита краще, ніж у «Сповіді». Звичайно, що для розкриття таких глобальних тем однієї курсової роботи не вистачить. Але для свого першого дослідження спробую хоча б поверхово зачепити основні моменти для можливого подальшого вивчення таких високих і вічних тем.

ЧАСТИНА І: ЧАС

Хтось зараз терпить страждання, а хтось насолоджується життям, та всі вони, розуміють це чи ні, бажають чи не бажають, перебувають в часі. І час невпинно продовжує свою течію, завершує одне до кінця, починаючи друге. Так час загадково щомиті записує кожен наш день і все наше життя в книгу загальної історії Божого світу.

Першій частина, яка присвячена часу в розумінні Августина, цілком виправдовує судження про святого Августина як філософа. Аврелій не звузив розуміння часу до декількох визначень, а пішов далі у всі можливі глибини розуміння. Наприклад, Августин припускає можливість, що час сам собі ставить межі. Цього Плотін не передбачив. Напевно, ніхто до Августина ще так завзято і докладно не розглядав питання часу. Все ж і сам Августин відносить час до чогось загадкового і неосяжного.

Одинадцята книга великою мірою присвячена такому всім відомому і водночас такому таємничому Божому творінню, як час. Які питання зачіпає у «Сповіді» святий Августин, коли говорить про час? Як нам відомо, час і тимчасовість були двома основними характеристиками часу, що змінюється. Так само, як і питання: «Що Бог робив перед створенням неба і землі?»[3]. Оскільки Августин був противником маніхейців, то це ще більше мотивувало його поринути у глибини розуміння часу, щоб дати відсіч їх критиці. «У цьому творі Августин піднімає три основні питання: 1) про відношення часу до буття і про початок часу; 2) про пізнання часу; 3) про вимір часу»[4].

На перше питання Августин відповідає: «Перед створенням природи не було ніякого часу»[5]. Тому час існує лише із творінням. А Бог як Творець, є поза часом: «Ти царюєш над усією прийдешністю, бо ж вона прийдешність, а як тільки прийде, стане минулим, тоді як “Ти завжди Той Самий, а Твої літа не проминають (Пс 102, 28)”»[6]. У творі «Про Тройцю» говориться, що минуле у Бога ніяк не закінчилось, а майбутнє вже закінчилось. Це означає, що в Бога все перед очима.

Тому очевидно, що час не може бути виміром вічності: «Час ніколи не зійдеться і не замінить вічність, як творіння ніколи не стане рівне Творцю»[7]. Час можна назвати одним із кордонів, що розділяють нас і Бога. Таким чином, св. Августин критикує ранньохристиянську думку, що все творіння було сотворене в часі, а не з часом. Августин говорить про те, що безглуздо запитувати, що було до створення світу, адже тоді не було ніякого ні буття, ні часу. «Ні час, ні простір не можуть самі по собі бути без речей, функціями яких вони є»[8]. Тому Августин припускає, що час почав існувати зі створенням світу. Очевидно, що світ був створений не в часі, а разом з часом, тому нема сенсу питати «що було» ще до створення світу.

Наступним питанням для Августина є сумніви щодо існування часу. Адже минулого вже нема, а майбутнього ще нема. Теперішній час також по суті є переходом майбутнього в минуле. І якщо теперішнє не переходило би в минуле і стояло б незрушно, тоді теперішність була би вічністю (11, 14). Все ж, святий Августин мусить визнати існування часу, адже ми можемо його вирахувати, передбачувати, споглядати: «Якщо б минуле було нічим, то не можна було б його бачити. Отже, прийдешність і минувшина напевно існують»[9]. «Отже ми маємо право сказати, що час «існує» хіба тільки тому, що він прямує в небуття»[10].

Після розгляду існування часу логічним продовженням є його вимірювання. «Якщо ж припустити, що міра часу чи не знаходиться в сьогоденні, бо ми її вже вибрали в якості міри, то незрозуміло, як може існуюче вимірюватися тим, чого вже немає»[11]. «Коли час проминає, тоді його можна помітити й виміряти, коли ж він уже проминув, то він уже невимірний, бо його вже нема»[12]. Як один з прикладів, святий Августин наводить вимірювання часу голосу. Вимірюється він від початку і до кінця, поки він звучить. Після цього звук опиняється в минулому, а тому – в небутті. Виходить, що неможливо ні вимірити час, поки він звучить, ні коли він вже закінчив звучати. Та все ж, ми вираховуємо час. Тому Августин робить висновок, що бачення часу нема ніде, хіба у нашому розумі. Так само вимірювання часу можливе тільки в душі людини, що спостерігає цей час: «Це в тобі, Душе мій, я вимірюю час»[13]. Та це твердження не заперечує об’єктивного існування речей поза нашим духом, та їхніх часових змін. «Години не проходять безслідно по наших почуттях. Вони вершать у нашій душі дивні діла»[14]. Критики недарма називають Августина першим психологом, який долучив вимірювання часу до внутрішньої властивості душі людини, чого ніхто до нього не робив серед християнських філософів і богословів[15], а саме у поглядах зачатки релятивізму та суб’єктивізму. «Отже, прийдешність недовга, бо ж вона не існує; довга прийдешність – це сподівання прийдешності, що розуміє її як довгу; минувшина довга не тому, що вже не існує. Довга минувшина – це спомин минулого, який уявляє її собі довгою»[16].

Інші питання, що турбують Августина, це – як можна передбачити майбутнє (тобто те, чого ще немає), і як минуле і майбутнє породжується вічністю, яка завжди перебуває в «теперішності». Тут Августин пояснює такі речі здібністю нашої пам’яті. «Пам’ять містить у собі математичні числа, правила вимірів, незрозумілі для чуттів»[17]. Минувшина вже є не дійсністю, а збереженими пам’яттю образами і символами. Подібно, ми не передбачуємо майбутнє, а символи і образи можливого майбутнього. Делез говорить про ідею «припущення і можливості, закладеної в сутності третього часу, майбутнього, яке забезпечує повернення»[18]. Коли є задум певної дії, то ця дія ще не є теперішністю. «Коли ж ми почнемо виконувати задумане, то наші дії вже будуть не прийдешнім, а теперішнім»[19].

Надзвичайно важко вияснити таємниці часу. Все ж, Августин розвіює світову теорію і переконує, що час не полягає в русі космічних тіл, чи в якомусь іншому русі, адже вони самі перебувають в часі. Вони можуть бути мірилами часу для інших тіл, але не загальними мірилами часу. Він вважає, що час є певною «протяжністю», хоча до кінця невідомо, чого.

Висновком аналізу трьох часів будуть такі слова Августина: «Ні прийдешність ні минувшина не існують. Отже, неправильно казати: «Є три часи: минулий, теперішній і майбутній»; краще вже б сказати так: «Є три часи: теперішній минувшини, теперішній теперішності і теперішній майбутності»»[20]. «Теперішність речей минулих – пам’ять; теперішність речей теперішніх – їх пряме бачення; теперішність прийдешності – це сподівання»[21]. Думаю, що ці слова найкраще коротко пояснюють питання часу за Августином. З часом образ речі переходить в річ, а образ Бога – в самого Бога. Тобто майбутнє – ще не час, а можливість часу. Можна ще трактувати, що теперішність є такою короткою частинкою часу, де майбутнє перетворюється в минуле: «Всяка прийдешність проганяє минуле…»[22]. Це означає, що тривалий – лише час теперішності. Якщо читати уважно тексти, і взяти до уваги, що св. Августин не має жодного наміру переконати когось в тому, у що він вірить (як гіпотези про час), а лише поділитися результатами особистих пошуків, то це заслуговує достойної поваги за чесність. «Саме так подвійно спрямовані ритми «Сповіді»: один круг – від минулого до майбутнього, другий – з майбутнього в минуле, до початку творіння, яке таким чином вплітається в твоє, єдине, тимчасове життя, а твоє життя занурюється в надра вічного початку»[23].

Ще один абзац присвячений роздумам святого Августина про час як «заставу» від Бога, щоб ми отримали вічність. Розуміємо, що люди не так вже й цінують час. А він є тією можливістю досягнення щасливої вічності. Читаючи роздуми святого Августина про час, бачимо як він шкодує втрату своїх молодих безбожних років і радий би був вернутись в той час для присвяти його Богові: «Пізно я полюбив Тебе, Красо, така споконвічна й така нова, пізно я полюбив Тебе»[24]. «Життя – це дарований нам час для насадження на землі безсмертя, які ми повинні скуштувати в житті вічному; витрачати дні в постійному безсоромному безділлі, гайнувати їх на пусті веселощі – означає не жити, а ходити тільки з живими, а насправді бути мертвим, подібно як висохле дерево, що тримається ще на коріннях, та плодів вже більше не дає»[25]. Так само св. Августин говорить про скороминущість часу і швидкоплинність світу: «Стародавні народи! вас немає більше; і ви, каміння, жахливі руїни, сумні залишки жител зниклих племен, що складали колись храми і будинки для живих, – що ви тепер?..»[26]. «Благочестивий християнин не нарікає ні на час, ні на життя, ні на смерть: він тихо і спокійно продовжує свій шлях, не порушуючи законів природи»[27]. Святий Августин пояснює, як правильно використовувати час. Він говорить про те, як Господь об’єднав приємне з корисним використанням часу. Коли нудота нас перемагає, варто поспішити взятись за корисне заняття. Августин звернув увагу на те, що Божа любов відбувається незалежно від порядку часу. «Години не проходять безслідно по наших почуттях. Вони вершать у нашій душі дивні діла».[28] Тому не можна сказати, що всім керує час. Так само вирішення проблеми відбувається не завжди коли воно хотілося би відбутись; буває, що позитивні зміни відбуваються коли ми навіть не могли уявити. Але в жодному разі бездіяльність ніколи не є виходом. Варто вміти правильно використати час, не чекати на випадкову перемогу чи чужі здобутки. Бо так можна прогайнувати все життя, нічого не дочекавшись. Все що відбудеться і відбулося, у Бога як на долоні, але попри це людина вибирає собі майбутнє зі свого бажання. Та й не так гріє душу чужий здобуток, як свій. Ми ж покликані радіти зі своїх подарованих «талантів», з якими дано працювати. «Середньовічна філософія орієнтована в майбутнє, і не тільки в силу того, що з майбутнім пов’язана надія на спасіння за порогом земного життя, але тому, що майбутнє повертає можливості й орієнтоване на нове»[29].

ЧАСТИНА ІІ: СВОБІДНА ВОЛЯ

Як ми розуміємо, в Античності суттєво розглядалось поняття волі. Адже в античні часи дослідники вивчали у людині більше розум і різні психологічні явища: «Воля, таким чином, є в Античності зовсім не як самостійний принцип в порівнянні з розумом, а є тільки різновид і функція розуму»[30]. Щойно з появою Християнства людина починається сприйматись як суб’єкт із свобідною волею, який вміє відрізняти істину від брехні, добро від зла, через це - у великій мірі відповідає за свої дії у житті. В принципі за весь час Церкви не було точно окреслено позиції щодо свобідної волі людини. А перший, хто дослідив цю тему детально був ніхто інший як святий Августин. Завдяки таким його працям як «De Trinitate», «De libero arbitrio» («Про Трійцю», «Про свобідну волю») та інших Церква змогла зробити певні висновки. Навіть «Сповідь» Августина дає нам безліч важливих роздумів щодо свобідної волі, адже ці роздуми взяті з його життя. Саме він перший «вважає основним проявом людського суб'єкта саме волю»[31]. Як психолог, він завдячує волі, через яку людина міркує та оцінює, відчуває і сприймає, запам’ятовує і відтворює в бажаному часі те, що запам’ятала. Як богослов, він описує волю, як один із вирішальних елементів у духовному житті людини. Тому вчення про волю святого Августина має багато чого спільного із античною психологією. Не раз для пояснення волі Августин використовував античні терміни: «Сила», «дія», «енергія» та ін. «Якщо довести вчення Августина про волю до кінця і взяти античне вчення про потенції та енергії в цілому, то, звичайно, тут вийдуть два різних світи, і не тільки дві психології, але й два світогляди»[32]. Тому, «якщо говорити про точку дотику обох типів психології, то поняття волі, при всій його оригінальності у Августина, наскільки можна судити, є дійсно чимось перехідним між Античністю і Середньовіччям»[33].

Ми знаємо, що одним із найбільших дарів, якими обдарував нас Бог, є свобідна воля. Вона не могла бути дана Богом для зла, бо добром для зла ніхто користуватись не може. Свобідна воля робить нас незалежними, ми можемо робити все за нашим бажанням. «Якби не було вільної волі, говорить він, то не було б відмінності між добрими і поганими діями»[34]. Розуміємо, що Бог би не дав нам заповідей, якщо ми б не могли розрізняти, що можна, а що ні. Тим більше: про яку нагороду за виконане можна би було говорити без свобідної волі? Тому покарання чи нагорода не могли би бути справедливими. Всім своїм життям через прояв свобідної волі ми показуємо, з ким ми хотіли прожити: з Богом, чи без Нього, у вічному щасті, чи без нього. «Бо Ти не сказав: “Нехай стане людина за своїм родом”, а “Створім людину за нашим образом і нашою подобою” (Бут 1, 26), – щоб ми могли переконуватися, яка воля Твоя»[35]. «Завдяки Твоїм вказівкам він (людський рід) сам знає собі справу з того, яка воля Твоя, і з того, що “добре, приємне й досконале”»[36]. «Якби я не прийшов і не говорив до них, гріха не мали б вони. Та нині нема їм пробачення за їхній гріх!» (Ів 15, 22). Порівняно із тваринами, що діють через інстинктивні поштовхи, «в людини осередок бажаної сили являє воля, або здатність самовизначення, складова винятково приналежна істоті розумній»[37]. У цій частині буде описуватись пояснення свобідної волі людини з погляду Августина як психолога і філософа, а також як богослова і просто грішної немічної людини, що пережила звичайний, а водночас особливий досвід. У третьому розділі також зачіпатиметься тема свобідної волі, яка разом із існуванням Божественного напередвизначення, задає чимало питань для роздумів філософів та богословів.

Бували думки, що людина сприймає світ лише своїми органами чуттів і реагує на світ лише залежно від фізичних потреб. Августин в трактаті «Про свобідну волю» заперечував таке твердження. Він писав, що тілесне чуття сприймається внутрішнім чуттям. Тобто не лише те, що ми відчуваємо, залежить від наших органів чуттів. Наша свобідна воля зазвичай дає вибір органам чуттів, на що більше звернути увагу, а на чому якнайменше зосереджуватись. Так само, ми можемо спостерігати життєві приклади, коли людина жертвує своїм комфортом, здоров’ям і життям заради іншого. А це зовсім не збігається з теорією, що людина підпорядковується лише фізичним потребам і сприймає лише те, що їй підказують органи чуттів. Таке явище філософи і богослови називають не інакше, як проявом жертовної любові. Компендіум Катотицької Церкви характеризує любов як бажання добра ближньому, через дарування себе. Десь подібно і натякав Августин у своїх працях, особливо в трактаті «Про свободу волі».

Коли Августин належав до секти маніхеїв, то чув не раз від них, що розум, яким володіє людина, загально притаманний тваринам і навіть рослинам. «Таке вчення до глибини душі обурювало Августина, тому що забирало у людини всяку надію на майбутність кращу, ніж та, яка очікує тварин і рослин»[38]. Коли ми говоримо про розуміння душі людини з погляду Августина як психолога, то використовуємо такий вираз: «Homo est animal rationale mortale» («Людина є розумною смертною твариною»)[39]. Якраз ознакою «rationale» (розу людина відрізняється від тварини, а ознакою «mortale» – від Бога: «Душа, – говорить він, – є деяка субстанція, що має участь в розумі і пристосована до управління тілом»[40]. Тут важливо зауважити, що душа не управляє тілом, а лише пристосована до управління. Адже не завжди душа має силу керувати тілом.

Отже, осередок бажаної сили, що дозволяє визначити свої думки, дії та весь внутрішній світ людини, є у волі. Вона у повній мірі має здатність діяти за будь-яким вибором. І тому волю можна визначати так: «Вона є абсолютно невимушеним рухом душі до чого-небудь такого, чого ми не бажаємо втратити, або що хочемо придбати»[41]. Бачення волі, як ми розуміємо і з досвіду знаємо, є не чимось надзвичайним, а очевидним щоденно. Усвідомлення волі є на рівні усвідомлення нашого існування. Навіть можемо розрізнити, коли вчинили гріх свідомо зі своєї волі, а коли – ні. «Воля була б немислима, якби не мала абсолютно у своїй владі себе і своїх дій»[42].

Августин переконує, що всякий спокій і радість людського життя може тривати лише у Бозі. Якщо людина свою волю спрямує за Божим покликанням, то осягне щастя. «Воля є причина людських дій; але Бог передбачав і дії, і причини їх. Воль може бути стільки, скільки Богу завгодно; бо Він передбачав, знав наперед, що кожна з них може зробити і чого не зробити»[43]. Все ж, ті вчинки можуть привести до щастя, які радить Бог. Так само можна мати різні знання і навчитися великої мудрості, але попри це – щаслива дорога є одна. У «Сповіді» про це написано так: «Хто входить у Тебе, «входить у радощі Господа свого» (Мт. 25, 21), і не боятиметься, а почуватиметься якнайкраще в найвищому добрі»[44]. В продовж всього читання цієї книги спостерігається, як блаженний Августин оспівує нагороду праведника, і біду грішника: «Так само із вірним Твоїм: увесь світ скарбів належить йому і він, «не маючи нічого, посідає все» (пор.: 2 Кр. 6, 10), коли прив’яжеться до Тебе, кому підкоряється все»[45].

Все ж, та свобідна воля не надовго у повноті властива людині. Адже людина здатна привикати до гріхів, які чинить. Гірше того – часто людина може гріх полюбити, «бо ж то підступна воля породжує пристрасть, а підкорення пристрасті породжує звичку, і коли тій звичці не опиратися, вона стає хворобливою необхідністю… Таким чином, дві волі – одна давня, друга нова, одна тілесна, друга духовна – зітнулися між собою, і та їхня боротьба шматувала мою душу»[46]. Слабка сила волі може змінити історію зовсім в інший бік:«Знаю також, що Ісава підвела сильна жадоба сочевиці…»[47]. Далі ми знаємо, які сталися наслідки. За юшку Ісав продав своє первородство і спадок патріаршества над вибраним народом. «Після гріхопадіння людина в своїй сутності далі зберігає і образ, і подобу Божу, і вони полягають в невідчужуваному людському розумові, але вони настільки затемняються порочними страстями, що людина стає подібним також і дияволу»[48]. «Зло взагалі полягає в порушенні світової ієрархії, коли нижче займає місце вищого, міняється з ним місцями»[49].

Так що ж спонукає людину до гріха? Що спонукає людину до гордості, вбивства, заздрості та інших упадків, що принижують нашу гідність та віддаляють від Божого світла? Відповіді на це питання Аврелій Августин присвячує п’яту частину другої книги своєї «Сповіді». В ній сказано, що причиною гріха є «жадоба осягнути трохи з тих благ, які ми назвали нижчими, або страх перед їх утратою. Бо вони гарні й достойні, хоча супроти вищих благ, тих, що дають щастя, вони низькі й зрадливі»[50]. Через це ми з нашої волі від чогось доброго відмовляємося, чи якесь зло вільно приймаємо: «Трагічна подія гріхопадіння відбулась при вільному виборі людиною свого «ніщо» в якості незалежного існування буття, як рівного Сущому, що радикально відрізняє, а не об’єднює творіння з Богом»[51]. Важливо згадати, що Августин вважав причиною переступу заповіді також і відсутність чистої свідомості, а відтак безпосереднього споглядання Бога: «Гріх не є тільки моральне явище, але і пряма відсутність знання»[52]. Ця думка є подібна поглядам античних філософів, таких як Сократ. Все ж, незнання Августин не називає єдиною причино, а одною з причин. Августин наголошує на схильності до гріха усіх людей. Так, ми читаємо в Книзі Псалмів: «Бо ніхто не чистий від гріхів перед лицем Твоїм, навіть маленька дитина, що жила на землі тільки один день» (Пс 102, 28). Але чому тоді ж грішники не завжди спішаться навернутись? Як ми знаємо, наша душа схильна до відкладання навернення, що спричиняється до більшого упадку. З часом Боже сяйво стає неприємним і може здаватися навіть зовсім непотрібним. Такий стан людської душі ще більше будує стіну між Творцем і його улюбленим творінням. Таке явище блаженний описав дуже вдалим порівнянням : «Коли той самий хліб, який дуже смакує здоровому, завдає шкоди хворому піднебінню, а хворим очам стає ненависним світло, таке любе здоровим»[53]. Так через гріх людина втрачає ту богоподібну свободу, тому не може самостійно вийти з цього занепаду. Вся надія на Божу милість.

Згадуючи своє минуле життя у гріхах, Августин розуміє свою неміч, і щоб прийняти Господа, просить в Нього ж Самого допомоги: «Затісне мешкання моєї душі, щоб Ти міг увійти туди: розшир його. Якщо воно хилиться до занепаду – віднови його»[54]. Все ж, щоб Христос увійшов у нашу душу, треба бажати цього «з власної і сильної волі»[55]. Та не все так просто. Поки наша душа і тіло в полоні пристрастей, вона є заслабкою, щоб таке наше бажання вмить стало реальністю. Гріхи псують нашу душу, приводять до залежності, тому в подальшому буде все важче навернутись, тим паче – служити Богу. Аврелій описує важку боротьбу для спроможності діяти за Божим покликом: «Моє тіло легше підкорялося найменшому велінню моєї душі, відповідно рухаючи своїми членами, ніж душа підкорялася сама собі, щоб у самій волі виконати свою велику волю»[56]. Тут бачимо дуже цікавий парадокс. Ніби душа наказує сама собі щось робити, а не робить цього: «Вона, кажу, наказує собі хотіти (вона б не наказувала, коли б сама не хотіла), але не виконує сама того, що наказує»[57]. Авлелій Августин цю «поділену душу» називає «хворобою душі», через те, що «є дві волі, і ні одна з них не є повною, а те, чого недостає одній, посідає друга»[58]. В цій ситуації душа не цілком бажає, а тому не повністю велить: «вона настільки велить, наскільки бажає, а тому настільки і не робиться за її велінням, наскільки вона не бажає. Воля в такому випадку як би роздвоюється, і це роздвоєння є хвороба духа»[59]. Ось через те, що в одній душі є дві протилежні волі, й походить та боротьба з самим собою, те душевне роздвоєння, що відчувалося проти моєї волі… І не я був її творцем, а гріх»[60]. «Це було ніщо інше, як тільки двобій мене самого зі мною самим»[61].

«Найкращий Твій раб той, хто менше прагне почути від Тебе те, що він хоче, а радше бажає того, що почув від Тебе»[62]. Цим Августин не хотів сказати, що Господь хоче, щоб ми були в неволі і робили лише те, що хоче Бог. Справа в Тому, що Господь живе поза часом, про що згадувалось у попередній частині, і Він наперед знає, що потрібно людині для щастя, і хоче цього. Ця тема буде більш розкрита в наступній частині. Тому з любові Господь кличе нас. Кличе покоритися Його волі для нашого ж добра: «Твоє милосердя шмагало мене подвійними ударами страху й сорому, щоб запобігти новому зусиллю, яке зволікало б розривом решти вже й так слабких і ламких пут, і щоб воно знову не набирало більшої сили і не зв’язало мене ще сильніше»[63]. Августин, навпаки, наголошує, що перебування на стороні добра, стримання себе у земних розкошах, у рабстві в Бога полегшує його житейські муки: «Веду щоденну війну звичайно постом, завдяки якому віддаю своє тіло «в рабство» (1 Кр. 6, 13; 5, 53). І саме ці розкоші відганяють мої страждання»[64], «бо для вірних нема нічого кориснішого від зречення любові цього світу, щоб жила для Тебе»[65].

Через те, що людина володіє свобідною волею, то їй неминуча внутрішня боротьба впродовж усього життя: «І хоча людина» кохається в законі Божому за внутрішньою людиною (Рм 7, 22), що ж зробить вона «з тим другим законом у членах своїх, що воює проти закону розуму і робить з неї бранку закону гріха, того закону, що виписаний у членах її?»»[66]. «Бо закон гріха – це насилля звички, що тягне й опановує душу навіть проти її волі; але це підкорення заслужене настільки, що душа самохіть підкоряється йому»[67]. Так св. Августин говорив про старе грішне життя, що не хотіло так легко і швидко відпускати його: «Закореніле зло мало більшу владу наді мною, ніж добро, що було для мене нове»[68]. Так людська душа стає сама для себе нестерпним тягарем. Все ж, «навіть зраненим серцем своїм я бачив блиск Твій»[69].

Августин глибоко роздумував і детально описував природу людської волі. Він навіть цікавився питанням людської волі і стійкості спокусам уві сні: «Де ж тоді розум, який наяву опирається таким впливам, і хоч навіть самі речі тиснуть на нього, він залишатиметься непохитним? Чи він закривається разом із очима? Чи він засинає разом із чуттями?». Важливо поміркувати над подібним явищем, коли хтось змушує щось зробити. Це важлива проблема, бо у в цьому, так і попередньому випадку важко назвати ці дії такими, що походять зі свобідної волі. Коли Августин розповідав, як його примушували до науки, то ніякої користі з того не було: «Бо ніхто всупереч своїй волі не робить добре, навіть якщо те, що він робить, справді добре»[70]. Справжню користь у всій повноті від справи ми досягаємо лише з абсолютною покорою: «Лише символ низької покори, зображений у ніжній хлоп’ячій постаті, що ти похвалив, Царю наш, тоді, коли сказав дітям: «Таким належить Царство Небесне» (Мт. 19, 14)»[71].

Ще одну тему зачіпає святий Августин стосовно свобідної волі та Божої благодаті. Він твердив, що людина не може спастися без Божої благодаті. Як ми знаємо, тепер це є шоста правда віри у Катехизмі Католицької Церкви. В його час були й інакодумці. Одним з противників Августина був Пелагій. Вже на Ефеському Соборі в 431 році святий Касіан, цитувавши ідеї святого Августина, засудив Несторіанську єресь. Але це не означає, що Августин не визнавав значення свобідної волі для спасіння людини: «Він завжди захищав її і засуджував тих, хто звеличує благодать до такої міри, що заперечує свободу людської волі»[72]. Ця тема буде детальніше висвітлюватись у наступному розділі.

Отож можна зробити певні висновки. Як психолог, Августин каже: «Розум є головна правляча частина нашої душі»[73]. Так само й душі належить й саме відчування. Не органами людина пізнає і відчуває світ, а душею через органи. Також є важливе риторичне запитання блаженного: «Хіба ж людське життя на землі – це не невпинна «спокуса»?»»[74]. Тому для збереженні людської гідності і свободи в продовж всього життя, важливо плекати у собі Божі чесноти, які б додавали стійкості нашій душі проти спокус: «Стриманість збирає нас докупи, зводить разом до тієї єдності, яку ми втратили через наше розсіяння»[75]. Однозначно, щоби плекати у собі чесноти, слід докласти немалої праці, але ми повинні розуміти, що ніколи ми не здобудемо тих дарів без Божої благодаті. Для того в праці над собою необхідно частої та щирої молитви: «Наказуєш бути стриманим – дай мені те, що наказуєш, і наказуй те, чого Ти хочеш»[76]. «А моє життя було сповнене тих слабостей; єдина моя надія на Твоє велике милосердя»[77]. Щоб зрозуміти Божу волю, потрібно все серце відкрити Йому, довіритись вселюблячому Батькові та тішитись зі зраненим, але «скрушеним серцем», яке оживляє тільки Господь. «Перемініться обновою вашого серця, щоб пізнати волю Бога, яка є доброю, приємною й досконалою» (Рм 12, 2).

ЧАСТИНА ІІІ: БОЖЕСТВЕННЕ НАПЕРЕДВИЗНАЧЕННЯ

Думаю, що кожного вірного мало б цікавити питання, наскільки бере участь свобідна воля для осягнення Божого Царства та наскільки помагає нам Божа благодать. Якраз в такі непрості часи, які сьогодні ми переживаємо у нашій Державі та загалом у світі, часто запитуємо себе: як Бог міг таке допустити? Також, коли думаєш про свобідну волю, важко уявити собі, як може існувати Боже провидіння, і навпаки. Для чого щось старатись зробити, якщо вже наперед відомо Богу, що буде далі з нами і взагалі у світі? Тому непросто уявити спільне існування одного і другого. Тому друга і третя частина цього дослідження будуть тісно переплетені.

За всю історію на тему Божого Провидіння завжди відбувалися суперечки й дискусії. Твори св. Августина цікавлять як східних, так і західних дослідників впродовж століть до сьогодні. Та не лише у лоні Апостольської Церкви: також в Протестантизмі, та багатьох релігіях світу, які мають навіть спільності із Августинівським баченням[78]. Цікаво, що зараз ми маємо окреслене бачення Августина щодо співіснування людської свобідної волі та божественного напередвизнаячення завдяки єресі Пелагія, проти якої боровся єпископ Гіппону. Августин написав багато творів для ґрунтовної відповіді для заперечення єресі Пелагія.

Знаємо багато прикладів, особливо у Старому Завіті, де людина через навернення повертала щасливу долю для себе. Про це ми можемо прочитати у книзі Суддів і Царів. І навпаки, у книзі Буття зображено, як Авраам «торгувався» з Богом за спасіння Содоми і Гомори. Якщо б знайшлося там, хоча б десять праведників, не зруйнував би цього краю «і заради десяти» (Бут 18, 33). Тут бачимо, що людина у певній мірі впливає на майбутнє і навіть може змінити Божі плани. Та не дивно, що Августин як західний філософ надає перевагу Божій благодаті. Бо у «Сповіді» він каже, що не раз завдячував Богу, Який врятував його. Він був свідком Божої сили, яка пройшла крізь його життя[79]. Саме через це, за Августином, свобідної волі не достатньо, щоб жити у добрі. Ми потребуємо допомоги Небес. Єретик Пелагій же такого досвіду не мав. Він як послушний монах не мав такої внутрішньої боротьби як Августин, тому його вчення вкрай хилилося до свобідної волі та не визнавало доктрини щодо первородного гріха Адама, за що він був з часом критикований Августином. За Пелагієм, благодать ділилася на природну, що характеризує людські можливості, старозавітню, за допомогою якого люди жили у праведності через виконання Закону, та новозавітню, що включає Євангеліє та приклад життя Христа. Дію Святого Духа у житті людини Пелагій сприймав лише як другорядну допомогу[80]. Навіть навернення апостола Павла він пояснював тим, що це навернення він заслужив своїм ревним служінням єврейському закону.

Те, що він був єретиком, також свідчило його сприйняття віри лише як теорії та наголос на ділах[81]. Він відкидав всяку внутрішню благодать, що впливає на нашу волю. Робити зло було для нього повнотою свободи. Августин же говорить про те, що людина при творінні не була досконала, адже лише один Бог досконалий. А місія людини – уподібнюватися Богу через щоденне вдосконалення. Для цієї місії Господь дає людині свою благодать[82]. Цікаво, що Августин, на відміну від Пелагія, описував зло з філософської та богословської точки зору, через що дав ширше розуміння як зла, так і свобідної волі, а відтак і Божественного напередвизначення. За Августином, зло не є самодостатнім. Воно є неповнотою та недосконалістю всіх речей, які є під впливом зла. Тому Августин вважає злом відсутність добра. Чи ця думка є у повноті вірною? Можна її порівняти із античною думкою Сократа і Платона, що зло це незнання, чи думкою сучасного філософа Д. фон Гільдебранда, що зло це свідоме, свобідне та цілеспрямоване знищення добра. Але думаю, що така тема заслуговує грунтовного наукового дослідження, тому на разі залишу це питання.

Проблема виникла в тому, що вчення Пелагія було прийняте на Карфагенському синоді, що був скликаний 411 р. Б. Це спричинило більше суперечок щодо хрещення дітей та походження людської душі. І щоб врегулювати непорозуміння, єпископ Гіппону Августин пише працю «Про кари за гріхи та їх відпущення, і хрещення дітей». Окрім цього твору проти єресей Пелагія, Августин писав інші твори, одині з яких: «De peccatorum meritis et remissione et de baptismo parvulorum ad Marcellinum» («Про покарання і відпущення гріхів, а також про хрещення немовлят, до Марцеліна»), «De Spiritu Et Littera Ad Marcellinum» («Про дух і букву до Марцеліна») та інші твори. В них він описує про початковий стан безгрішної людини, здатність протистояння гріху, свободу волі, осягнення спасіння, Боже відкуплення, взаємодії душі та тіла, про першість душі, Божі дари та інші вчення, що суттєво відрізняються від Пелагієвого вчення[83]. Остаточно в 416 році вчення Пелагія було визнане єретичним. На Карфагенському Соборі 418 році була стверджені такі думки: смерть приходить через гріх; через первородний гріх потрібно христити дітей; Божа благодать потрібна для подолання гріхів в майбутньому та й взагалі без неї неможливо спастися[84]. Це один із прикладів, коли скликаний Собор для заперечення єресей, водночас визначає чіткі догми, які стають правдами віри.

Одне з важливих питань, на яке зумів відповісти Августин, це народження дитини з первородним гріхом. Якщо вдуматись, тоді виходить, що Бог сам робить шкоду людині. Але Августин прийняв теорію традуціонізму (передання певного спадку з покоління в покоління), а саме що людина отримує душу і тіло в часі народження, саме так передається первородний гріх. Хоча Августин не згідний, що в спадок передається душа.[85] Августин хотів сказати, що гріх увійшов у природу Адама, тому цей гріх передався з природою всім іншим. Через це душевна гармонійне природнє бажання добра зникає, зникає благодать, людина втрачає уміння легко отримувати знання, втрачає рай, з’являються пристрасті, фізична смерть[86].

Ще раз повернемось до того як Пелагій твердив, що людина має достатньо сили, що опиратися гріху. Августин заперечував це тим також, що людина здатна залежати від гріха, тому не може сама вийти з цього полону[87]. Так само людина може завжди згрішити, тому досконалої свободи від гріха вона не має, що доказує те, що самостійно не може ніяк перебувати у святості.

Та основним аргументом залишиться завжди Святе Письмо. Апостол Павло говорить про Божу благодать, що робить нас дітьми Божим: «Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі» (Рим 8.14). Так само говорить в першу чергу про заслуги Божої благодаті в його житті: «Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать Його в мені не була марна; бо ж я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (І Кор 15, 10).

За блаженним Августином, є такі дії благодаті на свобідну волю людини:

· Підготовча благодать (gratia praeveniens). Коли людина із даними знаннями про гріх, бажає надолужити злі вчинки.

· Діюча благодать (gratia operans). Коли людина бажає добра і робить його.

· Співдіюча благодать (gratia cooperans). Сильна воля бореться із залишками зла та набуває чеснот.

· Кінцева благодать (gratia perficiens)[88].

Та все ж, якщо все Богом продумано, людина своїми ділами не спасеться, а Божу благодать неможливо заслужити, тоді який сенс щось старатись змінити? На це питання Августин відповідає в трактаті «Про благодать та свобідний вибір». В цьому творі він делікатно удостоює і свобідну волю і Божественну благодать для спасіння людини»[89]. Він наголошує на те, що Божа благодать дається людині, лише коли вона своєю волею захоче цей дар прийняти. І саме коли людина погоджується на добро, то через Божественну благодать це добро стається. Саме Божественна благодать направляє людську волю в правильний бік і тоді цю людську волю можна назвати доброю.

Особливий наголос на благодаті Августином спричинило нове поняття – предестинацію (напередвизначення). В самому слові розуміється про те, що Господь наперед визначив тих, хто осягне спасіння[90]. Августин, бачачи своє життя, зробив висновок, що зіпсута воля людини не може самостійно прожити досконало. Тому спасуться лише ті, кого вибрав Господь. Адже від Нього сходить всяке спасіння[91]. Так само люди всі грішні, отож всі заслуговують на покарання. Тому Божа ласка в цьому випадку є справедлива. Щодо тих, хто засуджені на вічні муки, то вони заслуговують через те, що зі свобідною волею самі обирають зло. На таку тверду думку щодо Божественного напередвизначення можливо й вплинула антична уява. У давніх греків за долю людини відповідали три міфічні мойри, які були богинями долі. Перша пряла нитку життя людини, друга тягнула нитку по долі життя, а третя перетинала нитку разом із життям людини. Давні греки вірили, що неможливо втекти від долі, яку визначають мойри. Вернемося до питання, який сенс спастися, якщо Господь знає всіх, хто спасеться (бо Він – всезнаючий). Тут важливо наголосити, що лише Господь це знає, тому старання не втрачають сенсу. Також знаємо, що численні біблійні події із вибраним народом, патріархами, суддями, царями та іншими особами є на користь предестинації Августина.

Собор в Оранжі закінчив цю полеміку. Як святий Флавст так і св. Касіан спростували переоцінку і предистинації так і людської волі. Св. Касіан «порівнює вільну волю з «таким собі малим гачком», яким витягується і захоплюється благодать, – образ, невідповідний для того, щоб заспокоїти строгих августініан, які наполягали на абсолютній «попереджуючій благодаті»[92]. Св. Флавст говорить як Божа благодать завжди допомагає нашій волі, яка вершить добрі діла, тому в першу чергу заслуга – благодаті[93]. Послідовником думки св. Флавста став св. Кесарій. В результаті думка Августина була зм’якшена, та навіть тоді позиція східних богословів не набула авторитету.

Найбільше обговорювались думки Августина на V Константинопольському соборі в 553 році, де зустрілося багато отців Заходу і Сходу, де звичайно єпископа Гіппону визнали отцем Церкви[94]. Ця тема ще довго обсуджувалась усіма гілками Церкви. На разі Захід ослабив строгість предистинації. «А для східних «старовірів» це вчення залишилось до тепер чужим і мало зрозумілим»[95]. Протестанти навпаки розвинули тему цієї Божої ласки. Звичайно, що на цьому спірні питання щодо Божественного наперед визначення не завершилися. Але, якщо нас зараз цікавить саме погляди Августина, то інших дискусій зачіпати не будемо.

На мою думку, ці спірні питання не доведуть до чогось доброго. Варто згодитись, що це антиномія, яку у повноті не дослідиш. Не потрібно сперечатись за одну та іншу річ яка дійсно спільно існує, правда, невідомо як. Бачимо, що фанатизм до одного чи другого приводить до схизм чи сумніву щодо ортодоксальної науки Церкви. Маємо приклад, коли повно людей чи цілих спільнот хочуть «захопити» Боже Провидіння і дізнатись, коли буде кінець світу, дата смерті, крах держави, та чи будуть успішні стосунки з тою чи іншою особою. Також тим самим вони принижують себе і свою свобідну волю, адже вірять, що незалежно від їх дій все буде тільки так, як написано, наприклад, в гороскопі чи як скаже той чи інший «провидець». Як ми пам’ятаємо з першої частини про час, що для Бога минуле ще не пройшло, а майбутнє вже закінчилося. Тому саме Йому збагненна ця таємниця спільного існування свобідної волі та Божого Провидіння.

Висновки

Після дослідженого, справді можна визнати, що блаженному Августину завдячує і Східна, і особливо Західна і навіть протестантська теологія[96]. Для мене було важливим те, що у своїх творах він завжди описане богослов’я порівнював із своїм життям. Щодо часу, то «ми вперше зустрічаємо в історії християнської культури опис часу, пов’язаного не тільки із завданням показати фізичної картини світу, але перш за все, із онтологією часу особистості, яка бачить духовну основу і свою батьківщину у вічності біля «неба небес»». «В критичній літературі та публіцистиці Августина справедливо називають першим психологом, який показує час як внутрішній простір душі людини, чого до нього ніхто не робив у християнській літературі»[97].

Через дослідження часу, свобідної волі та Божественого напередвизначення на основі «Сповіді», розуміємо, як Господь зло може змінити на добро. Коли б він не вчився бути таким оратором, то певно зміг в майбутньому написати скільки цінних праць. Якщо б він не перебував у тому блуді та не був таким противником Церкви, Бога та істини, можливо він з таким захопленням і любов’ю би не описував, що описав. І навіть, якби він не був у таких важких гріхах, можливо, він би настільки не занурився у свою душу, щоб згодом розстелити її перед всім світом і не поділився б тим духовним досвідом, що пережив. Навіть, коли б не був Августин у секті Маніхеїв, то невідомо, чи згодом би він охрестився. Велике чудо Боже те, що навіть зло Він може обернути на добро. Тему Божого Провидіння за всю історію скоріш за все вперше висвітлює саме Августин. Та й скоріш за все, що краще за нього цього не зробив.

Через те, що людська воля була створена з нічого, то людина схильна до зла (небуття). Все ж, Августин впевнений, що коли людина довірить Божій силі свою слабкість у схильності до гріха та малому розумі, тоді людина може зберігати подобу Божу. Але це не означає, що блаженний Августин хоче сказати, що людський розум чи свобідна воля є така зла, що не може сама досягнути раю. Він лише наголошує на тому, що людська душа не є погана, а – недосконала. Та до кінця зрозуміти, як співдіє Божа благодать і свобідна воля людини, залишається таємницею, що прихована певно до кінця світу. Думаю, що не важливо знати, як відбувається це дивне таїнство. Важливо знати, що такий факт є, з чого й необхідно користати для спасіння душ. Те, що людина потребує Божого втручання до спасіння, засвідчує той факт, що на світ мав народитися Месія. Якби людина сама могла спастися, тоді б не потребувала Божої помочі. Свобідна воля є спонтанною, тому вона може як робити зло, так і добро, як заслужити на нагороду так і на покарання[98]. В загальному Августин погоджується з думками Пелагія щодо свобідної волі. Одна важлива різниця – це обов’язкова участь Божої благодаті для спасіння людини. Попри те, що Господь дає людині благодать для спасіння душі, вона далі залишається схильною до чинення гріхів. Божа воля за Августином, це не тільки передбачення, але й благодать – допомога, яка супроводжує людину кожного дня. Через це благодать можна назвати наслідком Божої Волі. Тому як тільки пробуєш винищити свобідну волю, то сторона Божої волі стає на достойний захист, але коли тема Божої Волі вивищується, висуваються аргументи на захист свобідної волі. Тому можемо зробити висновок, що можливо у дуже дивний спосіб, але обидві речі є.

Ще до семінарії я стикнувся із думкою Августина, щодо спасіння всіх людей[99] у книжці «Надія не зрадить. Роздуми про спасіння» Вацлава Гринєвича. Дотепер є ця надія, яку ні в якому разі не хочу нав’язвувати комусь чи виступати з нею проти думки Церкви. Можливо, Господь скористається своєю всемогутністю і любов’ю, щоб спасти всіх, бо Він: «…хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди. Адже гріх несе шкоду на певний час, а покарання – вічні. Августина не можна ні в якому разі називати фанатиком. Адже він сам всі думки ретельно перевіряв і радив своїм критикам те ж саме перед тим як робити висновки.

Список використаних джерел:

Августин. Рro et contra. - Санкт – Петергбург: Издательство Ресского Христианского иститута. - 2002

Аврелий Августин, Сповідь, Москва: REINASSANCE. - 1991

Г. Волинка. Філософія стародавності і середньовічя в освітньому контексті. – Київ: Вища освіта. – 2005

Г. Майоров. Формирование среднивековой философии. Москва: Мысль. - 1979

Р. Х. Уивер.Божественная благодать и человеческое действие: иследование полупелагианских споров. Москва: Центр библейско-патрологических исследований, 2006

Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008

Селиверстов В.Л. Этюды по онтологии Аврелия Августина. – Санкт – Петергбург Издательство С.-Петербургского университета, 2009

Ф. Шафф. История Христианской Церкви, Санкт-Петербург : Библия для всех, 2007 т.3

Аврелий Августин, О предопределении святых, - http://www.lib.ru/HRISTIAN/awgustin.txt

Біографія та інша інформація про блаженного Августина - http://www.christusimperat.org/uk/node/36933

В. Распопов, «Вера в духовной жизни человечества» // Самиздат 36 (2008) -http://zhurnal.lib.ru/r/raspopow_w_w/trimirowyereligii.shtml

Правила Карфагенського собору - http://krotov.info/acts/canons/0419karf.html

Про Місто Боже 13. 1, 13, 14 - http://www.krotov.info/library/01_a/avg/ustin_035.htm

С. Преображенский, «Блаженный Августин, Пелагий и Православие» // Журнал Московской Патриархии 12, (1961) - http://bibleapologet.narod.ru/jmp/jmp61_12.htm

[1] Аврелий Августин, Сповідь, Москва: REINASSANCE 1991, 402.

[2] Пор: Августин. Рro et contra. - Санкт – Петергбург: Издательство Ресского Христианского иститута. – 2002, с. 463.

[3] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 254.

[4] Тут і далі – мій власний переклад; Г. Майоров. Формирование среднивековой философии. Москва 1979, с. 292.

[5] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 255.

[6] Там само, 255.

[7] Селиверстов В.Л. Этюды по онтологии Аврелия Августина. – Санкт – Петергбург Издательство С.-Петербургского университета, 2009, с. 154.

[8] Г. Майоров. Формирование среднивековой философии. Москва 1979, с. 297.

[9] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 259.

[10] Там само, 256.

[11] Г. Майоров. Формирование среднивековой философии. Москва 1979, с. 295.

[12] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 259.

[13] Святий Августин. Сповідь. кн. ХI, ч.28.

[14] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 70.

[15]В. Селиверстов. Этюды по онтологии Аврелия Августина. Санкт – Петергбург, с. 153.

[16] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 269.

[17] Там само, 211.

[18] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 806.

[19] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 260.

[20] Там само, 261.

[21] Там само, 261.

[22] Там само, 254.

[23] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 804.

[24] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 224.

[25] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 861.

[26] Там само, с. 862.

[27] Там само, с. 864.

[28] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 70.

[29] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 805 .

[30] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 830.

[31] Там само, с. 830.

[32] Там само, с. 831.

[33] Там само, с. 831.

[34] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 64.

[35] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 325.

[36] Там само, с. 325.

[37] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 56.

[38] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 27.

[39] Там само, с. 36.

[40] Там само, с. 36.

[41] Там само, с. 63.

[42] Там само, с. 63.

[43] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 65.

[44] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 45.

[45] Там само, с. 87.

[46] Там само, с. 159.

[47] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 229.

[48] Г. Майоров. Формирование среднивековой философии. Москва 1979, с. 312.

[49] Г. Волинка. Філософія стародавності і середньовічя в освітньому контексті. – Київ: Вища освіта. – 2005, с. 443.

[50] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 41.

[51] В. Селиверстов. Этюды по онтологии Аврелия Августина. Санкт – Петергбург, с. 51.

[52] Там само, с. 52.

[53] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 144.

[54] Там само, с. 17.

[55] Там само, с. 166.

[56] Там само, с. 166.

[57] Там само, с. 167.

[58] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 167.

[59] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 63.

[60] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с.168.

[61] Там само, с.171.

[62] Там само, с. 224.

[63] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с.170.

[64] Там само, с. 227.

[65] Там само, с. 323.

[66] Там само, с. 149.

[67] Там само, с. 160.

[68] Там само, с. 170.

[69] Там само, с. 242.

[70] Там само, с. 26.

[71] Там само, с. 34.

[72] Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 433

[73] Там само, с. 39

[74] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 225

[75] Там само, с. 225

[76] Св. Августин. Сповідь. Пер. з латини Ю Мушака. – Львів: Свічадо. – 2008, с. 225

[77] Там само, с. 236

В. Распопов, «Вера в духовной жизни человечества» // Самиздат 36 (2008) -http://zhurnal.lib.ru/r/raspopow_w_w/trimirowyereligii.shtml

[79] Пор.: Ф. Шафф. История Христианской Церкви, Санкт-Петербург : Библия для всех, 2007 т.3, с. 516.

[80] С. Преображенский, «Блаженный Августин, Пелагий и Православие» // Журнал Московской Патриархии 12, (1961) - http://bibleapologet.narod.ru/jmp/jmp61_12.htm.

[81] Пор.: Ф. Шафф. История Христианской Церкви, т.3, с. 518.

[82] Пор. Про Місто Боже 13. 1, 13, 14 - http://www.krotov.info/library/01_a/avg/ustin_035.htm.

[83] Біографія та інша інформація про блаженного Августина - http://www.christusimperat.org/uk/node/36933.

[84] Див.: Правила Карфагенського собору - http://krotov.info/acts/canons/0419karf.html.

[85] Пор.: Ф. Шафф. История Христианской Церкви, т.3, с. 543.

[86] Пор.: Ф. Шафф. История Христианской Церкви, т.3, с. 542.

[87] Там само, с. 552.

[88] Там само, с. 555.

[89] Див: Р. Х. Уивер. Божественная благодать и человеческое действие: иследование полупелагианских споров. Москва: Центр библейско-патрологических исследований, 2006, с. 22.

[90] Див: Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 395.

[91] Аврелий Августин. О предопределении святых, ІІ, 4 - http://www.lib.ru/HRISTIAN/awgustin.txt.

[92] Див: Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 448.

[93] Там само, с. 449.

[94] Там само, с. 451.

[95] Там само, с. 395

[96] Див: Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 396

[97] В. Селиверстов. Этюды по онтологии Аврелия Августина. Санкт – Петергбург, с. 153

[98] Пор.: Ф. Шафф. История Христианской Церкви, т.3, с. 538.

[99] Див: Августин. Pro et contra. Санкт-Петербург 2002, с. 447.