Історичні передумови та рушійні сили інтеграційних процесів
у Західній Європі
У першій половині ХХ ст. Європа двічі ставала епіцентром світових конфліктів, в які лише в Євразії були втягнуті тридцять держав. Європа завершила Другу світову війну знекровленою, втративши, за деякими оцінками, до 50 млн. чоловік загиблими і померлими. Цивільне населення масово постраждало від бомбардувань, незаконних переміщень, голоду. Багато європейських міст було зруйновано. У 1945 р. виробництво промислової продукції в країнах Західної Європи складало 50% від рівня 1939 р. (1/3 рівня 1938 р.), сільськогосподарської – одну третину. Була зруйнована транспортна інфраструктура, у важкому стані перебували фінанси європейських держав, зросли ціни та державний борг. Поставки по ленд-лізу створили значну заборгованість західноєвропейських держав перед США, золотовалютних резервів катастрофічно не вистачало, обмінні курси були зруйновані. Ситуація ускладнювалась припливом біженців, масовим безробіттям, демографічними проблемами, ризиком епідемій.
Сколихнули Європу і ряд політичних криз: поразка тимчасових режимів у Франції; зміна політичного ладу в Італії, яка стала республікою після референдуму 1946 р.; активізація комуністичного руху в Східній Європі під протекцією радянської армії; громадянська війна у Греції між комуністами й монархістами. Посилилася дестабілізація в європейських колоніях, розгорнулися національно-визвольні рухи – в Індії, Індонезії, Індокитаї. Значно послабли позиції європейських держав у світовій економіці й політиці. Європа поступилася статусом найбільшої економічної, фінансової та військової сили США та СРСР і була розчленованою їх арміями.
Для європейців стало першочерговим завдання пошуку шляхів відновлення економіки й формування системи безпеки на континенті. Необхідно було знайти відповіді на складні запитання: як запобігти міжнаціональним і міжнародним конфліктам у Європі; замінити військові методи розв'язання міжнародних протиріч правовим арбітражем; захистити демократію і ринкову економіку; розв'язати німецьку проблему тощо.
В таких умовах у Європі знову, як і після Першої та в період Другої світової війни, стають популярними гасла об'єднання. У першу чергу активізуються прихильники європейського федералізму. Про поворот у європейській політичній думці, спричинений усвідомленням уроків світових війн, свідчив текст Декларації Європейського Руху Опору, прийнятої в 1944 р. Керівники Європейського Опору висловлювали бажання будувати нову Європу в рамках федеративного союзу, який мав покласти кінець "анархії" суверенних держав. Саме федеративна Європа мала запобігти воєнним конфліктам, забезпечити економічну реконструкцію континенту, захист демократичних інститутів, вирішення територіальних проблем і німецького питання. Прихильники європейської інтеграції нерідко розглядали об'єднану Європу як альтернативну "третю силу" "капіталістичним" США, з одного боку, і, з іншого, "комуністичному" СРСР.
Ідея "об'єднаної Європи" знаходила підтримку як серед промисловців, зацікавлених в утворенні великих континентальних ринків, так і серед представників демократичних сил (християнсько-демократичні партії Франції, Німеччини, Італії, Бельгії та Австрії), соціалістів (Комітет підтримки соціалістичних Сполучених Штатів Європи, який у 1949 р. трансформувався в Соціалістичний рух за Сполучені Штати Європи), лібералів (Європейська ліга економічного співробітництва, заснована в 1946 р. бельгійським соціалістом П.В.Зеєландом). Не залишалися пасивними до ідеї об'єднаної Європи представники християнських церков, натхненні ідеями універсалізму та франко-німецького примирення. Так, засноване в 1944 р. релігійним діячем Р.Шутцем добродійне товариство ставило за мету досягнення порозуміння й довіри поміж християнами Європи. Популярність ідеї "об'єднаної Європи" знайшла своє втілення у формуванні нових європейських рухів, які досягли справжнього розквіту: Європейський економічний і митний союз Г.Ріу; Панєвропа Р.Куденхове-Калергі; Федеративний союз В.Беверіджа й А.Тойнбі; Європа-Союз у Швейцарії й Німеччині; Європейський федеративний рух А.Спінеллі й Е.Россі в Італії; заснований у 1947 р. зятем В.Черчілля лордом Д.Сандісом Союзний європейський рух, який висловлювався за конфедеративне об'єднання держав континенту; Французька рада за об'єднану Європу, створена в 1947 р. і очолена Р.Дотрі. Активна діяльність на користь інтегрованої Європи відбувалася в університетських центрах Західної Європи.
В той же час, ідея європейського об’єднання ще не знаходила широкої підтримки громадськості й часто розглядалася лише в контексті зовнішньої політики європейських урядів. Європейські проекти викликали ворожість представників західноєвропейських комуністичних партій (Е.Морін, Л.Арагон, П.Сартр, Ф.Фенон та ін.), для яких вони символізували капіталізм, колоніалізм та імперіалізм.
Сама можливість досягнення солідарності між європейськими державами, для яких залишався пріоритетним захист власних прагматичних інтересів, у перші повоєнні роки здавалася проблематичною. Франція не полишала надій на можливість об'єднання Західної Європи під своїм керівництвом і пропонувала різні проекти розчленування Німеччини. Нідерланди й Данія надавали перевагу ООН, інші держави були прихильниками ідеї регіональної європейської організації, яка б відповідала комбінації тих чи інших сил: франко-англійському порозумінню або угоді Франції з Бельгією, Нідерландами та Люксембургом (у 1948 останні створили митний союз). Великобританія, занепокоєна питанням конвертованості фунта стерлінгів і заборгованості перед США, надавала перевагу традиційним зв'язкам із Північною Америкою і країнами Британської Співдружності.
Навіть серед прихильників європейського співробітництва не було єдиних поглядів на шляхи реконструкції та об’єднання Європи. З чого починати європейське будівництво – з політичного об’єднання спільних інституцій, як пропонували теоретики федералізму, чи з економіки, як того вимагали прихильники функціоналістської концепції інтеграції, зокрема, Ж.Монне і Р.Дотрі?. Яким мав бути європейський союз – федерацією чи конфедеративним Союзом держав, яким буде місце «малих держав» по відношенню до великих? Чи буде орієнтація європейського співтовариства ліберальною, чи "регульованою"? Усі ці дебати значно спростила "холодна війна", яка прискорила початок європейської консолідації.
У 1946 р. зросла напруженість у взаємовідносинах між СРСР та США. У виступі 15 березня цього року у Фултоні В.Черчілль зробив висновок, що для відвернення радянської загрози є необхідним союз між Сполученими Штатами і Британською Співдружністю націй. Однак, довгостроковим рішенням, на його думку, була європейська єдність. У жовтні цього ж року в Швейцарії, на виступі в Цюріхському університеті він розвинув своє розуміння європейської ідеї.
У 1947 р. уже можна було говорити про існування двох ворожих таборів. Схваливши доктрину Трумена та "план Маршалла", які передбачали надання допомоги європейським державам для їх економічної відбудови та недопущення поширення в них комуністичних ідей, США сприяли уніфікації Західної Європи, якій відводилася вирішальна роль у збереженні геополітичної рівноваги.
12 липня 1947 р. в Парижі почала роботу конференція 16 європейських держав (Великобританія, Франція, Австрія, Бельгія, Данія, Греція, Ірландія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина.), які погодилися взяти участь у "плані Маршалла" з метою визначення спільних економічних потреб. Під тиском Радянського Союзу, який тлумачив "План Маршалла" як вияв американського імперіалізму, націленого на встановлення економічного та політичного диктату в Європі, Албанія, Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія, Югославія, Чехословаччина або відмовилися від американських пропозицій, або поставили умови, рівнозначні відмові. Від участі в плані Маршалла "з політичних та географічних причин" була змушена відмовитися і Фінляндія.
«План Маршалла» зіграв вирішальну роль у відбудові й модернізації Європи і, в першу чергу, у відродження Західної Німеччини та в налагодженні її тісних зв'язків з європейськими партнерами. В перший же рік допомога перевищила 5 млрд. доларів. План був настільки ефективним, що його і досі розглядають як еталон надання допомоги державам для їх виходу з кризи. З 1948 по 1952 роки США надали в рамках цього плану 12,8 млрд. доларів, із них 85% у вигляді допомоги і 15% у вигляді довгострокових позичок. Близько 60% усіх сум отримали Великобританія, Франція, Італія і Західна Німеччина. У цілому, з 1945 по 1962 роки Сполучені Штати надали Європі фінансову допомогу у розмірі близько 30 млрд. доларів (за іншими даними – близько 17 млрд.).
У квітні 1948 р. розпочала діяльність Європейська організація економічного співробітництва (ЄОЕС), до якої увійшли 16 країн-учасниць «плану Маршалла». ЄОЕС мала забезпечити розподіл американської допомоги, а також координацію національних економічних політик країн-учасниць. Для керівництва ЄОЕС були створені Рада міністрів, Виконавчий і технічний комітети. Генеральним секретарем Організації став Р.Маржолін, майбутній віце-президент Комісії Європейського співтовариства.
На пропозицію США, підтриману англійцями, ЄОЕС заснувала Європейський платіжний союз, який, разом з Банком Міжнародних Розрахунків, сприяв лібералізації європейської торгівлі шляхом упровадження системи багатосторонніх компенсацій і автоматичного надання кредитів країнам, які цього потребували. Союз був ліквідований у 1958 р. після досягнення поставлених перед ним цілей.
ЄОЕС стала школою міжнародного співробітництва, де європейські політики отримували навички спільного опрацювання й прийняття наднаціональних рішень. Зокрема, ЄОЕС сприяла роботі Європейського агентства ядерної енергетики і Європейського агентства продуктивності. Таким чином ЄОЕС була першою європейською організацією, що відкрила шлях до майбутніх автономних ініціатив європейців. 14 грудня 1960 р. ЄОЕС була трансформована у Організацію економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР), яка до зараз тісно співпрацює з Європейським Союзом.
Головною відповіддю Радянського Союзу на "план Маршалла" було створення восени 1947 р. Комінформу (Комуністичне бюро інформації) – органу зв'язку між комуністичними партіями дев'яти країн: СРСР, Польщі, Югославії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Італії, Франції. Протягом 1948 р. конфронтація між СРСР і західними державами посилилась. У лютому цього року відбувся державний переворот у Празі, в результаті якого до влади прийшов комуністичний уряд. Навесні, відповідь на сепаратні дії колишніх союзників у німецькому питанні, радянська сторона розпочала блокаду західних зон Берліну, яка тривала майже рік. Активізувалися комуністичні партії у західних державах. Так, у Франції у 1948 р. відбувся масовий страйк, який подекуди набрав форми повстання.
Події 1947-1948 років змусили західноєвропейські держави шукати нову систему союзництва. Усі договори про союз, укладені в Західній Європі з 1945 р. мали антинімецьку спрямованість, зокрема франко-британський договір, укладений у Дюнкерку 4 березня 1947 р. 17 березня 1948 р. в Брюсселі Великобританія, Франція й країни Бенілюксу підписали Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво й колективну самооборону строком на 50 років. Брюссельський договір визначав зобов’язання щодо спільних дій його учасників на випадок війни в Європі й утягнення у неї хоча б одного з них. Прийняття таких зобов'язань фактично означало створення в Європі воєнного угрупування – Західного союзу.
Проте Західний союз не позбавив Європу від уявної радянської загрози. В умовах нездатності західноєвропейських держав самостійно протистояти СРСР, стала популярною ідея створення спільної оборонної системи держав, які підписали Брюссельський пакт, та Сполучених Штатів. 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні п'ять членів Брюссельського пакту, США, Канада, Італія, Португалія, Ісландія, Норвегія й Данія підписали Північноатлантичний договір. Відтак, Америка залучалась до оборони Європи, на яку поширювалася американська "ядерна парасолька". З появою НАТО Західний союз на деякий час втратив самостійне значення й 1954 р. після провалу планів створення Європейського оборонного співтовариства трансформувався у Західноєвропейський союз. Через протидію Великобританії виявилися невдалими також спроби економічного і митного об'єднання в рамках Західного союзу.
У відповідь Радянський Союз ініціював створення Ради економічної взаємодопомоги в січні 1949 р. і укладення у 1955 р. Варшавського договору. Таким чином, Європа виявилась розколотою на дві сфери впливу вздовж усієї розмежувальної лінії в Центральній Європі з протистоянням двох військових блоків. Разом із тим, геополітичне розчленування Європи полегшило досягнення європейського порозуміння і прискорило початок європейської інтеграції.
Питання про створення федерації народів Західної Європи не піднімалося до 1947 р. з огляду на небажання європейських політиків викликати занепокоєння СРСР і зашкодити колективній безпеці на світовому рівні. Але невідкладність післявоєнної реконструкції Європи та реінтеграції Німеччини в коло європейських демократичних країн, а також початок холодної війни активізували діяльність чисельних європейських рухів.
У 1946 р. частина національних рухів за федеративну Європу об'єдналася у Європейський союз федералістів під головуванням Х.Брюгмана і Г.Фрінея. Союз об'єднував прихильників децентралізованого народного федералізму. У 1947 р. Р. Куденхове-Калергі заснував Союз європейських парламентарів, прихильників Пан’європи, які підтримували ідею створення європейської асамблеї з федеративною конституцією і єдиною грошовою одиницею.
У травні 1948 р. в Гаазі під головуванням В.Черчілля зібрався Конгрес європейських рухів. У Конгресі взяли участь близько 800 делегатів переважно із західноєвропейських країн, серед них 12 колишніх голів урядів, 60 діючих або колишніх міністрів, 200 парламентарів. На конгрес прибули такі відомі політики, як А.Спінеллі, К.Аденауер, А.Іден, Г.Макміллан, X.Брюгман, Е.Даладьє, Ф.Міттеран та ін. Під час Конгресу працювали три комісії: політична, економічна і соціальна, комісія культури.
Конгрес став ареною зіткнення двох тенденцій: федералістської, представленої французькими, бельгійськими, нідерландськими та італійськими делегатами, й уніоністської, представленої британською делегацією, категорично опозиційною будь-яким ідеям федеративних інституцій. Це зумовило компромісний характер прийнятого Конгресом «Звернення до європейців» – воно закликало до створення Європейського Союзу зі спільними інституціями, але без надання їм можливості прийняття політичних рішень. Союз мав будуватися на фундаменті трьох великих європейських цінностей: принципі співтовариства (союз у різноманітності), повазі особистості й свободи. Звернення відстоювало ідею об'єднаної Європи зі спільною Асамблеєю, Хартією прав людини, Судом, а також передбачало вільний рух людей, ідей, капіталу.
Під час Конгресу було запропоновано створити Європейський рух, який би координував діяльність прихильників об'єднаної Європи всіх напрямків (федералістів, уніоністів, лібералів, соціалістів тощо). Європейський рух був заснований у Брюсселі в жовтні 1948 р. на чолі з почесними співголовами: В.Черчіллем, А.де Гаспері, Л.Блюмом, а також П.Х.Спааком. Європейський рух, до складу якого входили і українці, сприяв становленню Ради Європи і подальшому розвитку європейської інтеграції. Він залишається до нашого часу важливою структурою щодо обговорення спільних проблем і благочинної діяльності різних організацій.
Таким чином, європейські рухи заклали перші камені до європейської споруди, ініціювавши скликання Гаазького конгресу, який продемонстрував рішучість європейців розпочати інтеграцію.
Французький міністр Ж.Бідо, натхненний рішеннями Гаазького конгресу, в липні 1948 р. склав меморандум щодо створення Європейського Союзу. 18 серпня цього ж року уряд Франції вирішив передати проект на розгляд членів Західного союзу. У листопаді-грудні в Парижі працював Постійний Комітет із проблем вивчення та розвитку європейської федерації, куди входили представники п’яти країн-членів Брюссельського пакту. Франко-бельгійські федералісти виступали за створення консультативної асамблеї, яка б мала репрезентативний характер і в майбутньому дала б початок Європейському парламентові. Британські представники наголошували на неподільності національного суверенітету і вимагали обмежитися лише Комітетом міністрів, який збиратиметься періодично і спиратиметься у своїй діяльності на підтримку асамблеї, члени якої будуть призначатись урядами країн.
28 січня 1949 р. міністри закордонних справ країн-членів Західного союзу погодилися на компроміс. Було досягнуто згоди щодо створення Ради Європи (РЄ) яка повинна була складатися з двох органів: Комітету міністрів, засідання якого були б закритими; Європейської консультативної асамблеї, засідання якої були б відкритими, а її члени призначалися б кожною країною згідно її власних традицій. Функції асамблеї були обмеженими: її порядок денний визначався Комітетом міністрів, і вона не мала жодної компетенції у питаннях оборони. До участі в РЄ була запрошена Італія, також було прийнято рішення, що РЄ буде відкритою для вступу сімнадцяти держав-членів ЄОЕС.
5 травня 1949 р. десять держав: п'ять країн-членів Брюссельського пакту, а також Італія, Данія, Ірландія, Норвегія й Швеція підписали у Лондоні угоду, яка заснувала Раду Європи (РЄ). У 1964 р. Комітет міністрів ухвалив рішення про відзначення ДняЄвропи 5 травня. На Міланському саміті 1985 р. було вирішено відзначати офіційне свято – День Європи 9 травня, на честь проголошення 9 травня 1950 р. Декларації Р.Шумана. Перша сесія Ради Європи розпочалась у Страсбурзі 8 серпня 1949 р. Греція й Туреччина були запрошені до організації 9 серпня, Ісландія – на наступній сесії. Питання про прийняття Німеччини було відкладене в зв'язку із Саарською проблемою.
Структура Ради Європи включала три основні органи:
• Комітет міністрів – міжурядова інституція, яка ухвалює рішення і складається з міністрів закордонних справ (перший голова – П.В. Зеєланд);
• Парламентська асамблея – дорадчий орган Ради, де представлені національні парламенти. Основна задача Асамблеї полягає в опрацюванні рекомендацій Комітету міністрів. Перший голова – П.Х. Спаак;
• Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем.
Рада Європи стала важливою міжнародною інновацією, яка заклала корисний прецедент для подальшого процесу європейської інтеграції, а також стала лабораторією ідей, місцем обміну думками. Асамблея Ради Європи була першою в історії міжнародною парламентською асамблеєю.
Перша стаття Лондонського договору проголошувала, що Рада Європи заснована з метою реалізації найтіснішого союзу шляхом прийняття угод, адаптації спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, адміністративній тощо сферах, але основними завданнями Ради Європи стали: захист і зміцнення прав людини, демократії, верховенства права; сприяння усвідомленню та оцінці європейської культурної самобутності та розмаїття європейських культур; знаходження шляхів вирішення спільних суспільних проблем.
За час існування Рада Європи розробила близько 150 рамкових конвенцій, спрямованих на формування своєрідного "європейського правового поля" в найрізноманітніших областях: права людини (дитини), соціальній сфері (Європейська соціальна хартія, підписана у 1961 р.), захисту споживачів, питаннях охорони навколишнього середовища, освіти, охорони здоров'я, культурної спадщини. На основі опрацьованих Радою Європи конвенцій та угод відбувається зміна законодавства в різних державах-учасницях відповідно до нормативних вимог цих документів.
Найвизначнішим досягненням Ради Європи можна вважати Європейську конвенцію з прав людини, яка набула чинності в 1953 р. Конвенція проголосила невід’ємні права та свободи кожної особи і зобов’язала держави гарантувати ці права й свободи кожній особі, що знаходиться під їхньою юрисдикцією, встановила міжнародну систему захисту цих прав. Не менш важливою є Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському поводженню чи покаранню.
Рада Європи і Європейська конвенція з прав людини зробили значний внесок у сучасну європейську архітектуру. Водночас, перша спроба європейської інтеграції обмежилась проголошенням урочистих принципів і заснуванням інституцій, значно обмежених у політичному плані, а також в економічних та військових питаннях.
Похожие материалы
... ефект. Невеликий за часом період функціонування розширеного ЄС продемонстрував досить вражаючі темпи зростання потоків фінансування в нові країни європейської сім`ї, які були передбачені фондами Західної Європи спеціально для стимулювання економічного розвитку нових членів. За оцінками експертів, завдяки розширенню в структурах ЄС з'явиться потреба в створенні близько 700 нових робочих місць. ...
... ється через взаємодію капіталу окремих господарюючих суб'єктів (підприємств, фірм) сусідніх країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філіалів за кордоном і т. ін. На мікрорівні міжнародна економічна інтеграція виступає у форміспільного будівництва господарських об'єктів, спільного виконання проектно-конструкторських робіт, створення спільних підприємствспеціалізації та ...
... регіонів світу з темпів зростання, у тому числі в технічно передових галузях, поряд зі стрімким посиленням міжнародної конкурентоспроможності значної групи країн АТР дає підставу розглянути наскільки міжнародна економічна інтеграція сприяла економічному розвиткові країн регіону. В АТР склався "азіатський чотирикутник": Японія — Китай — НІК — АСЕАН. Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) ...
... банківська, фінансова та податкова системи, власні гроші і національний бюджет, прикордонна та митна системи тощо. Але трансформаційні процеси в Україні не обмежуються перебудовою її соціально-економічного устрою. У сучасному світі міжнародне економічне життя перебуває на етапі глобалізації, тобто більшість країн втягнуто в єдиний економічний простір. Тому курс України на активне входження у сві ...
... ість, специфіка, типи, структура, функції. У третьому розділі аналізуються геосоціальні, політичні, етнонаціональні чинники генезису та ескалації релігійних конфліктів у перехідних європейських суспільствах, узагальнюються їх вияви та вплив на суспільні процеси. Тим задаються параметри динамічної моделі релігійних конфліктів, що розкриває їх рушійні сили, детермінанти, закономірності перебігу та ...
0 комментариев