Загальне вчення про зобов'язання

 

Міністерство Аграрної політики України

Рівненський державний аграрний технікум

Тема:

“Загальне вчення
про зобов’язання”

Виконав
студент ІІІ курсу

Бармак Віктор

науковий керівник

Міщук Михайло Олександрович

Рівне, 2001

ПЛАН

1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті

2. Підстави виникнення зобов'язань

3. Сторони в зобов'язанні

4. Виконання зобов'язань

5. Наслідки невиконання зобов'язань

6. Забезпечення зобов’язань

7. Припинення зобов'язання, крім виконання

Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

У джерелах римського права зобов'язання — obligatio — визначається так.

1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).

2. Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зроби­ти нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відно­шенні, аби він нам що-небудь дав, зробив або надав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошу­ють на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За Законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувались кайдани і пута. Таблиця III Законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання зо­бов'язання боржником має право забрати його в свій дім і накласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15 фунтів.

Отже, зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов’язаний виконати вимогу кредито­ва.

Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідношення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Сторона, що має право вимага­ти, називається кредитором, а сторона, зобов'язана викона­ти вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредито­ра є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися в якій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне зна­чення і має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобо­в'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, facere — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: зміст права власності також ви­значається тріадою — володіння, користування і розпоряд­ження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають дво­сторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчас­но борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути догово­ри купівлі-продажу. найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.

У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіналагматичним, або сіналагма.

Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захис­ту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підпадали позовному захисту, тобто зобов'язання існу­вало, проте примусити боржника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобов'язанням, за яким сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти та ін. Вони дістали назву натуральних.

У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівницт­во, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарів здійснюються в формі цивільно-правового зобов'я­зання. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи. У наш бурхливий час кожний громадянин щодня і багаторазово вступає в зобо­в'язально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб до сфери обслуговуван­ня, культури, охорони здоров'я тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Гро­мадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний цю шкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це та­кож зобов'язання. За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть відповідальність й організації — юридичні особи.

Отже, сфера застосування і впливу зобов'язань у цивіль­но-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Це певною мірою сто­сується і Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. Їхні договірні відносини відзначаються своєю витонченістю, ло­гічністю й гармонійністю.

Разом з тим не слід перебільшувати роль зобов'язань, од­нак не забувати й про те, що саме зобов'язання були най­досконалішим засобом нещадної експлуатації нижчих кіл населення. Докласичне і класичне римське право ставить боржника в абсолютно безправне становище, в повну за­лежність від кредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду не ставило боржника в таку жорстоку і нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Старо­давніх Афін і Риму.

Римське зобов'язальне право застосовувалось в більш пізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життє­здатність і в сучасному приватному праві. Отже, зобов’язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.

Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­в'язки, іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. factum — зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення злочину або про­ступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лісі тощо. Це дії чи події, що мали місце в дійсності. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо).

Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші стихійні дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, відповідно вони зав­жди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт дає право власнику будинку вимагати відшкодування заподія­них збитків, отже, цей факт юридичний. Якщо ж землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.

Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони мо­жуть мати протиправний характер або правомірний. Перші порушують чинний закон, інші відповідають йому.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми, оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін, наприклад договори, пакти. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.

Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.

Двосторонні правочини — це і є договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов'язань і односторонніх договорів, так само як і двосто­ронніх правочинів, двосторонніх зобов'язань і двосторонніх договорів.

Одностороннім називається договір (зобов’язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обов'язки (і ніяких прав), наприклад договір пози­ки, а двостороннім — договір (зобов’язання), в якому кожна із сторін має права і обов'язки, наприклад договір купівлі-продажу.

Отже, критерієм розмежування дво- і односторонніх дого­ворів (зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між сторо­нами. Односторонній — це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).

Критерієм розмежування дво- і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виник­нення.

Неправомірні дії поділяють на три вида) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду Тіцій і Люцій ні в яких дого­вірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт

Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобов'язань. Наприклад, договір як двосторонній право­чин — юридичний факт, з якого виникає зобов'язання. На­приклад, сторони домовилися про будівництво будинку Підрядчик зобов'язується побудувати будинок і передати його замовнику. Замовник, в свою чергу зобов'язується прийня­ти збудований будинок і оплатити всі будівельні роботи. Він має право вимагати від підрядчика виконання будівельних робіт; підрядчик же зобов'язаний виконати вимогу замов­ника — це і є зобов'язання.

Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів — ex contractu; б) ніби з договорів — quasi ex contractu; в) зобо­в'язання виникають з деліктів — ex delicto, г) ніби з деліктів — quasi ex delicto. Звідси основний поділ зобов'язань ті, що виникають з договорів, — договірні, а ніби з договору, де­лікту і ніби з делікту, — позадоговірні.

Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобов'язального права, щоб вільно ними володіти. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання, правочин (двосторонній), а зобов'язання — це правовідношення. З будь-якого договору виникає зобов'язання, проте не всяке зобов'язання є договором, оскільки зобов'язання може та­кож виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з договорів. На практиці інколи договори і зобов'язання вжи­вають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яке включає в себе одно- і двосторонні лравочини. Із двосторонніх правочинів

(договорів) завжди виникають зобов'язання, а з односто­ронніх — не завжди, наприклад із заповіту зобов'язання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправо­мірна.

Сторони в зобов'язанні

Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий ха­рактер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був суворо особистий зв'язок між кредитором і боржни­ком, а на третіх осіб він не поширювався Особистий ха­рактер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише між кредитором і боржником Спо­чатку зобов'язання було абсолютно не відчужуваним. Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на Інших осіб. У зв'язку з суворо особистим ха­рактером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника. Права і обов'язки, встановлені зобов'язан­ням, не відносилися до третіх осіб, що не приймали участі в зобов'язанні.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства) Однак переважали двосторонні зобов'язання.

Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кож­ному з них бере участь тільки дві особи — по одній на сто­роні кредитора і боржника. Може бути й так, проте можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, мно­жинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кож­ному певну суму (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб, на стороні кредитора, а на стороні боржни­ка одна. Наприклад, Клавдію знадобилась крупна сума гро­шей, яку він взяв за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, одне товариство (об'єднання фізичних осіб) ук­ладає договір з іншим.

У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Інколи розрізняють головного і додат­кового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов'язання го­ловним боржником.

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними.

У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тіцій дав в борг братам Клавдію і Люцію 200 динарій. Це часткове пасивне зобов'язання — кож­ний із браті в-боржників відповідає перед кредитором Тіцієм тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій має право вимага­ти від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише в половинному розмірі.

У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний все ж виконати зобов'язання в повному розмірі. Так, з метою по­силення відповідальності за групову крадіжку було встанов­лено, що кожний із злодіїв зобов'язаний сплатити кредито­ру штраф в повному розмірі, причому сплата одним із борж-ників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.

Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному пред­меті зобов'язання (гроші, зерно, мука тощо).

Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарним Воно також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох кредиторів має право вимагати від боржника (боржників) виконання зобов'язання в повно­му обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним із кількох кредиторів повного виконан­ня зобов'язання на свою користь позбавляє права інших кре­диторів вимагати виконання того самого зобов'язання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязі одним із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати його. Боржник, що виконав зобов'язання в повному обсязі, має право вимагати від інших боржників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зобов'язання за них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за зобов'язан­ням в повному обсязі, зобов'язаний передати частки викона­ного іншим кредиторам. Часткове зобов'язання було вигід­ним для боржників, оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки. — для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-кого із кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найзаможнішого боржника, аби той сам розрахувався б з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, що зобов'язання було солідарним, а боржник — частковим. Для усунення по­дібних конфліктів виробили чітке правило: солідарне зобо­в'язання, а отже, солідарна відповідальність наставала тоді, коли це було передбачено договором або законом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.

Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора і боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлен­ня зобов’язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того ж самого змісту, який був в першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правове відно­шення між тим же боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громізд­кою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного обороту По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло ста­рий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кре­дитора.

На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора, а потім і боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести справу через представни­ка, почали застосовувати особливу форму передачі зобов'­язання, яка дістала назву цесії — cessio. Суть ЇЇ полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­ги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право В більш пізньому римському праві цесія стала самостійною формою переносу права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди боржника, його лише належало повідо­мити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняла раніше існуючих форм забезпечення зобов'язання: з пра­вом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечен­ня зобов'язання.

Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціаль­ний позов Цесія укладалася за волею кредитора, за судо­вим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала сугубо особистий характер (на­приклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборо­нялась передача вимоги впливовішим особам, від підопіч­ного до опікуна.

Разом з поступкою вимоги допускалося переведення бор­гу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувала істотного зна­чення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючи в нове фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою кредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням но­вого договору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором і старим боржником.

Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певного правочину, тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — своєрідна форма забезпечення виконання зобов'язання, тому інколи вона виражалася у формі надання застави чи поруки.

Виконання зобов'язань

Головна мета будь-якого зобов'язання — задовольнити певні вимоги кредиторів — певні потреби або відшкодуван­ня заподіяних збитків. Тому будь-яке зобов'язання зумовле­но передусім його реалізацією. Виконання зобов'язань по­лягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що становлять його зміст (передача речі, надання речі в тим­часове користування, виконання якої-небудь роботи). Пред­метом виконання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Само по собі виконання має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в прак­тиці нерідко виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнаним як ви­конання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання зобов'язання. Невідповідність хоча б одному з них мала певні негативні наслідки, аж до визнання зобов'язання невикона­ним

Від дисципліни виконання зобов'язань залежить усталеність цивільного обороту. Тому римські юристи надавали велике значення оцінці виконання зобов'язань. Вони розробили загальні правила виконання, встановили сувору відпові­дальність за порушення принципів виконання.

Ефективність зобов'язально-правових норм визначається результативністю виконання. Нема виконання — нема зо­бов'язання. Будь-які правові операції, що передували вико­нанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного резуль­тату.

За грошовими зобов'язаннями виконання називалось плагежом. Будь-яке зобов'язання — це тимчасове правове відно­шення. Нормальний спосіб його припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чином пов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Обмеженість, зв'язаність боржника при­пиняються виконанням зобов'язання, що звільняє його від зобов'язання. Для цього необхідне виконання таких умов.

1 Зобов'язання повинно бути виконано в інтересах кредито­ра Воно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор Для цього він має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредито­ра не допускалось і не визнавалось виконаним з усіма на­слідками, що з цього випливали. Із загального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своє пра­во вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздат­ним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Проте й при доброму здо­ров'ї кредитор міг доручити третій особі прийняти вико­нання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора вико­нання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.

2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особистість боржника. Не так вже й важли­во, хто поверне борг за позикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання. Проте в зо­бов'язаннях, що тісно пов'язані з особистістю боржника, кре­дитор вправі був вимагати виконання саме боржником (на­приклад, художник зобов'язався написати портрет кредито­ра, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж особистість боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою осо­бою за дорученням боржника. В цьому разі належало дотри­муватися правила — боржник повинен бути здатним до ви­конання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздат­ним. При його недієздатності виконання зобов'язання по­винен здійснити його законний представник.

3. Місце виконання зобов'язання має важливе практичне зна­чення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовували догово­ри, контрагенти яких знаходились в різних місцях (наприк­лад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'я­зок доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транс­портування. У зв'язку з цим місце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорі, в інших випадках діяли за загаль­ними правилами. Якщо предметом зобов'язання була неру­хомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна. Якщо місце виконання визначалося альтернативне, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання по­зову з певного зобов'язання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).

4. Правильне встановлення строків виконання зобов'язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює усталеність цивільного обо­роту. В господарському житті строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань римські юристи приділяли належну увагу

Строк виконання зобов'язань, як правило, встановлював­ся сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в за­коні Тоді діяло правило: «В усіх зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а та­кож: «Якщо договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і строк виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.І6.213).

При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник пови­нен виконати зобов'язання. В іншому випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про-строчці (in тога).

Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «спілість» зобо­в'язання: в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кре­дитора Законодавством Юстініана було встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нага­дує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вва­жається в прострочці.

Прострочка виконання мала для боржника важливі нега­тивні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкоду­вання всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випад­кової загибелі предмета зобов'язання переходив на винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днів. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився в прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смерть раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.

Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для кредитора також були нега­тивні наслідки. Він зобов'язаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора борж­ник відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі та­кож переходить на кредитора, що знаходиться в прострочці.

5. Виконання повинно суворо відповідати змісту зобов'язан­ня. Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов дого­вору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися час­тинами (якщо це не передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь-які відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі зго­ди кредитора.

Наслідки невиконання зобов'язань

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обо­роті і господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламен­тувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язан­ня визнавалося порушення умов договору або однієї з наве­дених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. На­слідки в обох випадках наступали однакові, їх могло бути два — або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналеж­не виконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсут­ності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не на­ставала.

Відповідальність у римському праві ґрунтувалась на прин­ципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за неви­конання або неналежне виконання зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римські юристи розуміли вину як недотримання поведін­ки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як проти­правна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї пове­дінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї пове­дінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).

Необережність буває різного ступеня — груба і легка.

Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д.16.3.32).

Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнян­ням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка борж­ника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель тако­го доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concrete — конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах борж­ника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайли­вості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережлість.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, ї яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність насту­пала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідаль­ності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відпо­відальність боржника наступала за будь-яку вину

Із загального правила про відповідальність за вину в рим­ському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, го­телів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропа­жу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відпові­дальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відпові­дальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співу­часниками, організаторами могли бути зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржни­ка за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна по­ведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання майнові інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки

Спочатку відповідальність боржника мала особистий ха­рактер його карали фізично (били різками, садо­вили в боргову яму, башту або навіть тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виво­дили в базарні дні до претора на комісії, оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не вияв­ляв бажання сплатити за нього борг і викупити його на сво­боду, на третій базарний день боржника страчували або про­давали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця проголошува­ла «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»

З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподі­яних кредитору майнових збитків. Набагато краще і вигід­ніше замість фізичної розправи примусити боржника до відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним май­ном. Так, особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-яке змен­шення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи. По­няття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду (Д-13.4.2.8).

Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного май­на; втрачена вигода — неодержання передбачуваного доходу (наприклад, вбитий раб-співак, раб-художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовласник позбавився — це втрачена вигода.

Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конк­ретних обставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс „відповідальність в обсязі заподіяної шкоди

У приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності того, хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальності боржни­ка не залежить від ступеня вини. Він несе однакову відпо­відальність за умисел, грубу і легку вину.

Крім того, важливо враховувати ще один момент. Відпо­відальність однакова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якому випадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи за умисел, легку вину чи без вини? Обсяг її завжди буде однаковим (за будь-яку вину і без вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Однак підвищена, більш сувора відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, зако­номірна. Коли ж вона настає без вини — це важко усвідом­люється, здається несправедливою, а тому більш суворою.

Теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі і в сучасному праві.

Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналеж­не виконання зобов'язання: випадок і нездоланна сила.

Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої неможливості виконати зобов'язання без вини боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язання неможливо.

За загальним правилом за випадок боржник відповідаль­ності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.

Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії сти­хійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усу­нути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобо­в'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

Забезпечення зобов’язань

Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язан­ня було виконане реально і в установлений строк. У випад­ку його невиконання боржником кредитор має право по­вернути стягнення на його майно. Проте кредитор воліє бути

впевненим як в реальному і своєчасному виконанні самого зобов'язання, так і в реальній можливості відшкодування збитків, заподіяних невиконанням зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові засоби, які б примушували боржника до добровільного і своєчасного виконання зобов'язання на­станням негативних для нього наслідків.

Римляни розробили досить широку систему правових за­собів забезпечення зобов'язань, основними з яких є: завда­ток, неустойка, застава, порука.

Завдаток — агга — грошова сума або інша цінна річ, яку одна сторона — боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні — кредитору (продавцю) в момент укладення дого­вору. Спочатку завдаток відігравав роль доказу факту укла­дення договору. Без нього договір не втрачав свого юридич­ного значення, проте завдаток підтверджував вірогідність договору. Штрафну функцію він набував уже в епоху Юстініана, який встановив її указом від 528 р. Ця функція поля­гала в примусі боржника до виконання зобов'язання — агга poenalis. При забезпеченні зобов'язання завдатком боржник втрачав його, коли відмовлявся від виконання. Кредитор, який відмовився від договору, зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному розмірі. При нормальному виконанні договору завдаток зараховувався як частка платежу за зобо­в'язанням.

Неустойка — stipulatio poena — визначена в договорі гро­шова сума, яку боржник зобов'язаний був виплатити креди­тору в разі невиконання або неналежного виконання зобо­в'язання. Вона укладалась у формі стипуляції і мала харак­тер акцесорного (додаткового) договору. Тому, якщо основ­ний договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась недійсною і неустойка.

У разі невиконання зобов'язання кредитор мав право ви­магати або виконання зобов'язання, або виплати неустой­ки. Витребування виконання зобов'язання і виплати неус­тойки допускалось лише як виняток (так звана кумулятивна неустойка).

Застава — pignus, hypotheca — право на чужу річ. Викла­дається у відповідному розділі

Припинення зобов'язання, крім виконання

Нормальним способом припинення зобов'язань є його виконання. Проте в діловому житті зустрічалися випадки, коли зобов'язання могло припинитися, крім вико­нання: новація, залік, смерть однієї із сторін в особистих зобов'язаннях, які були тісно пов'язані з особою кредитора або боржника, випадкова неможливість виконання зобов'я­зання.

Новація — novatio — це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору і породжував нове зобов'язання. Нова­ція погашала дію раніше існуючого зобов'язання за умови, що: а) новація укладалась саме з цією метою — погасити попереднє зобов'язання; б) у ньому був новий елемент по­рівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий елемент міг виразитися в зміні підстав (наприклад, борг із позики пере­творювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість переда­вання речі в найм вона вважалась переданою в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була поступка вимогою або переведення боргу.

Залік — compensatio. У господарському житті інколи скла­далось так, що між одними і тими самими суб'єктами вини­кало кілька зобов'язань і при цьому деякі з них були зуст­річними. Наприклад, Тіцій продав Люцію земельну ділянку з відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій. Протя­гом цього року у Тіція виникла гостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати боргу він не міг, оскільки строк платежу ще не настав. Тіцій попрохав у Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір було укладено. Отже, між суб'єктами виникло два зобов'язання, обидва грошові, обидва «спілі» — строк платежу за обома зобов'язаннями наставав приблизно одночасно. Обидва зобов'язання зустрічні, бо права вимоги, що випливають з них, взаємні — кредитор за першим зобов'язанням має право вимоги до боржника, а за другим — боржник має право вимоги до кредитора.

При остаточному розрахунку за такими зобов'язаннями застосовувався взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію дві тисячі динарій, проте Тіцій також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потреби здійснювати повні роз­рахунки за обома зобов'язаннями, можна скористатися за­ліком. Люцій сплачував Тіцію тільки одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагати сплати не двох тисяч, а з ура­хуванням і свого боргу. Таким чином, обидва зобов'язання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.

Для застосування заліку необхідно було дотримуватися вста­новлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні. За загальним правилом смерть однієї із сторін не припи­няє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги. Проте у випадках, де особистість борж­ника має особливе значення (наприклад, аліментні зобов'я­зання), смерть аліментозобов'язальної особи (аліментоправомочної) припиняє зобов'язання. Крім того, тут слід заува­жити, що борги, які випливали з деліктів, також не перехо­дили в спадщину. Проте, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає вилученню, до складу спад­щини воно не повинно було входити. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).

Зобов'язання також припиняється, крім виконання, якщо наставала випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізич­на наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична —коли предмет зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба, проте після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.