Цивільне і шлюбно-сімейне право за “Руською Правдою”

Міністерство Освіти і Науки України

Київський Університет Права

Рівненська філія

Кафедра загально-правових та галузевих дисциплін

Shura19@yandex.ru

Контрольна робота

з “Історії держава та права України”

на тему:

Цивільне і шлюбно-сімейне право за “Руською Правдою”

Виконала: студентка

 курсу, групи ,

заочної форми навчання

Перевірив:

РІВНЕ - 2004

Цивільне і шлюбно-сімейне право за

“Руською правдою”

Найбільшим пам'ятником давньоруського права й основним правовим документом Давньоруської держави був збірник правових норм, що дістав назву Руської Правди, що зберіг своє значення й у більш пізні періоди історії. Її норми лежать в основі Псковської і Новгородський судних грамот і наступних законодавчих актів не тільки руського, але і литовського права. До наших днів дійшло більш ста списків Руської Правди. Первісний текст Руської Правди на жаль до нас не дійшов. Перший текст був виявлений і підготовлений до друку відомим російським істориком В.Н. Татищевим у 1738 р. Назва пам'ятника відмінно від європейських традицій, де аналогічні збірники права одержували чисто юридичні заголовки - закон, законник. На Русі в цей час були відомі поняття «статут», «закон», «звичай», але документ позначений легально-моральним терміном «Правда».

Він являє собою цілий комплекс юридичних документів XI - XII ст., складовими частинами якого були Найдавніша Правда (близько 1015 р.), Правда Ярославичей (близько 1072 р.), Устав Мономаха (близько 1120-1130 р.). Руська Правда в залежності від редакції підрозділяється на Коротку, Велику і Скорочену.

Коротка Правда - найдавніша редакція Руської Правди, що складалася з двох частин. Її перша частина була прийнята в 30-і рр. XI ст. Місце видання цієї частини Руської Правди спірно, літопис указує на Новгород, але багато авторів допускають, що вона була створена в центрі землі Російської - Києві і зв'язують її з ім'ям князя Ярослава Мудрого (Правда Ярослава). Вона містила в собі 18 статей (1-18) і цілком присвячена карному праву. Швидше за все, вона виникла під час боротьби за престол між Ярославом і його братом Святополком (1015 – 1019 р.). Наймана варязька дружина Ярослава вступила в конфлікт із новгородцями, що супроводжувався убивствами і побоями. Прагнучи врегулювати ситуацію, Ярослав піддобрив новгородців «давши їм Правду й устав списавши, тако рекши їм: по її грамоті ходите». За цими словами в Новгородському першому літописі поміщений текст Найдавнішої Правди. Характерними рисами першої частини Руської Правди є наступні: дія звичаю кровної помсти, відсутність чіткої диференціації розмірів штрафів у залежності від соціальної приналежності потерпілого. Друга частина була прийнята в Києві на з'їзді князів і найбільших феодалів після придушення повстання низів 1086 р. і дістала назву Правди Ярославичей. Вона складалася з 25 статей (19- 43), але в деяких джерелах статті 42-43 є окремими частинами й іменуються відповідно: Покон вірний і Урок мостників. У її заголовку зазначено, що збірник розроблявся трьома синами Ярослава Мудрого при участі найкрупніших осіб з феодального оточення. У текстах є уточнення, з яких можна зробити висновок, що збірник затверджений не раніше року смерті Ярослава (1054 р.) і не пізніше 1077 р. (рік смерті одного з його синів).

 Друга частина Руської Правди відбиває процес розвитку феодальних відносин: скасування кровної помсти, захист життя і майна феодалів підвищеними мірами покарання. Велика частина статей Короткої Правди містить норми карного права і судового процесу.

Велика Правда була складена після придушення повстання в Києві 1113 року. Вона складалася з двох частин - Суду Ярослава і Статуту Володимира Мономаха. Велика редакція Російської Правди містить 121 статті.

Велика Правда - це більш розвинений кодекс феодального права, у якому закріплювалися привілеї феодалів, залежне положення смердів, закупів, безправ'я холопів. Велика Правда свідчила про процес подальшого розвитку феодального землеволодіння, приділяючи багато уваги охороні права власності на землю й інше майно. Окремі норми Великої Правди визначали порядок передачі майна в спадщину, укладання договорів. Більшість же статей відносяться до карного права і судового процесу.

Скорочена Правда склалася в середині XV в. з переробленої Великої Правди.

Безперечно, що, як і будь-який інший правовий акт, Руська Правда не могла виникнути на порожньому місці, не маючи під собою основи у вигляді джерел права. Мені залишається перелічити і проаналізувати ці джерела, оцінити їхній внесок у створення Руської Правди. Хочеться додати, що вивчення процесу права має не тільки чисто пізнавальний, академічний, але і політико-практичний характер. Воно дозволяє глибше зрозуміти соціальну природу права, особливості і риси, дає можливість проаналізувати причини й умови виникнення і розвитку.

Формування пенітенціарного законодавства в Древній Русі почалося при становленні державності у східних слов'ян.

Усі феодальні суспільства були строго стратифіковані, тобто складалися зі станів, права й обов'язки яких чітко визначені законом як нерівні по відношенню друг до друга і до держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Було б великим спрощенням розглядати феодальне суспільство з погляду визискувачів і визискуваних. Стан феодалів, складаючи бойову силу князівських дружин, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, міг втратити життя - саме коштовне - простіше й імовірніше, ніж бідний стан селян. Феодальне суспільство було релігійно-статичним, не схильним до різкої еволюції.  Прагнучи закріпити цю статичність, держава консервувала відносини зі станами в законодавчому порядку. Не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство Русі одержало поширення як суспільний уклад. Джерелом рабства був насамперед полон, народження від рабині. У рабство попадали за тяжкі карні злочини (розгарбування), залежний закуп обертався в раба у випадку утечі від хазяїна і крадіжки, у рабство обертався злісний банкрут (ст. ст. 56, 64, 55 Великої Правди). Стаття 110 Великої Правди встановлює ще три випадки холопства:  одруження на рабі без договору, надходження в служіння ключником-тіуном без  договору про волю, самопродаж у рабство хоча б за «наготу».

У першому тисячоріччі н.е. рабство у слов'ян, за повідомленнями римських авторів, носило  патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп або уключали до складу  племені; Самі жорсткі форми притаманні рабству на ранніх етапах  державності, в ІХ-Х ст. раби у слов'ян є предметом продажу і  збагачення. У договорах з Візантією (Х ст.) фігурує спеціальна «челядина  ціна». У XI в. у руському праві вже діє принцип, відповідно до якого раб не  може бути суб'єктом правовідносин, вступати в договори. Руська Правда вважала  холопів власністю пана, самі вони не мали власності. За  карні злочини холопів і нанесений ними майновий збиток  відповідальність по його відшкодуванню несли хазяїни. За убивство холопа покладалося  відшкодування збитку в 5-6 гривень (як за знищення речі). Хазяїн холопа за його  убивство не залучався до відповідальності - за подібні випадки призначалося  церковне покаяння.

У руській Правді відбилися процеси, аналогічні римському праву, де раб  наділявся особливим майном (пекулієм), із правом розпоряджатися ним у  господарських цілях на користь пана. У Статуті про холопів (ст. ст. 117, 119  Великої Правди) говориться про ведення торгових операцій холопами з  доручення хазяїв.

Клас феодалів формувався поступово. У нього входили князі, бояри, дружина,  місцева знать, посадники, тіуни і т.д. Феодали здійснювали цивільне  управління і відповідали за професійну військову організацію. Вони були  взаємно зв'язані системою васалітету, що регулює права й обов'язки один перед одним і перед державою. Для забезпечення функцій управління населення  платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації  забезпечувалися земельною власністю. Васальні і земельні відносини  феодалів, їхній зв'язок з великим князем регулювалися, швидше за все, спеціальними  договорами. У Руській Правді розкриті лише деякі аспекти правового статусу  цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за убивство) у 80 гривень за  убивство князівських слуг, конюхів, огніщан. Але про самих бояр і дружинників  кодекс мовчить. Імовірно, за зазіхання на них застосовувалася страта. У  літописах неодноразово описується застосування страти під час народних  хвилювань.

Наступна група статей Руської Правди захищає власність. Установлюється  штраф у 12 гривень за порушення земельної межі. Деякі дослідники вважають,  що висока ставка штрафу вказує на приналежність власності феодалу.  Такий же штраф випливає за руйнування бджоляників, боярських угідь, за крадіжку ловчих  соколів і яструбів. Вищі штрафи в 12 гривень установлюються за побої, вибиті  зуби, ушкоджену бороду, - видимо, корпоративне розуміння честі найчастіше  приводило до фізичних зіткнень.

У феодальному прошарку раніше, усього відбулося скасування обмежень на жіноче  спадкування. У церковних статутах за насильства над боярськими дружинами і дочками  установлюються високі штрафи - від 1 до 5 гривень золота, за інших - до 5 гривень  срібла.

Обов'язки селянського населення стосовно держави виражалися в  сплаті податків у формі данини й оброків і участі в збройному захисті у випадку  воєнних дій. На селян поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.

У науці існує ряд думок про смердів, їх вважають вільними селянами,  феодально-залежними, особами рабського стану, кріпаками і навіть категорією,  подібною з дрібним лицарством. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні  залежні (раби). Важливе місце в обґрунтуванні думок мають дві статті Російської  Правди.

Стаття 26 Короткої Правди, що встановлює штраф за убивство рабів, в одному прочитанні говорить: «Ав смерді й у холопі 5 гривень» (Академічний список). В  Археографічному списку читаємо: «А в смерді в холопі 5 гривень». У першому  прочитанні виходить, що у випадку убивства смерда і холопа виплачується  однаковий штраф. З другого списку випливає, що смерд має холопа, якого  убивають. Розв'язати ситуацію неможливо.

Стаття 90 Великої Правди говорить: «Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо  будуть дочки у нього, то дати їм придане…» Деякі дослідники трактують її  атом у значенні, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і  він людина «мертвої руки», тобто не здатний передавати спадщину. Але  подальші статті роз'ясняють ситуацію - мова йде лише про тих смердів, що  вмерли, не маючи синів, а відсторонення жінок від спадщини властиво на  визначеному етапі всім народам Європи.

Однак труднощі визначення статусу смерда на цьому не кінчаються. Смерд по інших  джерелах виступає як селянин, що володіє будинком, майном, конем. За  крадіжку його коня закон установлює штраф 2 гривні. За «борошно» смерда встановлюється  штраф у 3 гривні. Руська Правда ніде конкретно не вказує на обмеження  правоздатності смердів, є вказівки на те, що вони виплачують штрафи  (продаж), характерні для вільних громадян.

Руська Правда завжди вказує при необхідності на приналежність до конкретної  соціальної групи (дружинник, холоп і т.д.). У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про смердів мова заходить лише там, де їх статус необхідно спеціально виділити.

У давньоруському суспільстві величезне значення мала власність. Відношення до  особистості визначалося в першу чергу саме наявністю власності. Людина,  позбавлена власності або яка промотала її, могла забезпечити майнові зв'язки  з іншими особами єдиним, що у неї залишилося, власною особистістю.

Важливим джерелом права в Древній Русі були Князівські Церковні Статути. До нас дійшли в цілості два Статути. Статут Володимира Святославовича й Устав Ярослава Мудрого.

Статут Ярослава присвячувався головним чином сімейно-шлюбним відносинам, злочинам проти родини і моральності. Зустрічалися покарання за ці діяння як би двоїсті і від князя і від єпископа. Майже всі покарання майнового характеру. Тільки в одному випадку передбачалася страта - ст. 13 Статуту. У цій статті установлювалася відповідальність чоловіка за двоєженство. Установлювалося покарання у 40 гривень на користь єпископа, а незаконна дружина (як правило молода) містилася в монастир. Якщо ж чоловік заподіював зло своїй законній дружині (наприклад, уб'є розсерджений на те, що його розлучали з більш молодою), то в цьому випадку, можливо, було застосування страти.

У Статут Ярослава зустрічаються статті, що носять яскраво виражений класовий характер. За зґвалтування й образу жінки встановлювався штраф, розмір якого залежав від положення потерпілої. Якщо потерпіла була дружиною або ж дочкою боярина, то найбільша сума. Якщо малого боярина, то менше, якщо простої людини, то ще менше.

Передовсім Київська Русь була розвиненою правовою державою (Ще в «Літописі врем’яних літ» зазначається, що племена, які є нашими предками жили на землі роду свого... за законами батьків своїх..): кодекс законів «Руська правда» Ярослава Мудрого став як синтезом попереднього тривалого державно-політичного й суспільно-економічного розвитку, так і основою державного життя Великого князівства Литовського та пізніших формацій і в Україні , і в суміжних державах.

Причина в характері й змісті правового кодексу: він складений на основі багатовікового звичаєвого права народу, але частина законів було конституйована (вироблена Володимиром і Ярославом); «Руська правда» чітко й принципово регулювала правові норми стосунків між членами сім’ї (батьками і дітьми, чоловіками і дружинами), роду, племені, суспільства, між русичами (в «Правді» — русинами — громадянами південної Русі) й іноземцями, між державцями і підлеглими, до того ж — у всіх сферах життя людей. Пізніше, за Володимира Мономаха, до «Руської Правди» було внесено чимало поправок, але це свідчило про те, що правознавча культура в Київській Русі постійно розвивалася, чутливо реагуючи і на зміни в бутті та свідомості народу, і на розвиток зарубіжного правознавства.

В «Руській Правді» виявилася демократична суть ментальності праукраїнського етносу: прагнення до поєднання волі народу (віче), законоустремлінь боярської думи та виконавчої волі князів; це також документ, що фіксує і традиційну «колективність прав та відповідальності («Аще будить русин (представник Південної Русі), любогридин (князівський дружинник), любокупчина, любоябетник (княжий службовець), любомечник (дружинник), ише ізгой (відпущений раб), любословенин (представник Новгородщини), то (в разі провини, заподіяної шкоди) 40 гривен воложите за нь»), і соціальну та індивідуальну диференціацію в суспільстві. Ще «Руською Правдою» передбачався захист прав окремої людини, а водночас — і держави. Це було гарантом всезагальної благодаті. «Руська Правда» регламентувала права і обов’язки всіх без винятку соціальних верств і в усіх сферах життя: державній, родинно-побутовій, виробничій, конфесійній.

Зауважимо: гени такого правового статусу формувалися тисячоліттями, що добре відмінено автором «Велесової книги». Своє Право русичі узгоджували з волею Богів, а тому й мислили глибоко, гуманістично, патріотично, волелюбне, з позицій найвищої етики (честі, гідності, самосвідомості обов’язку), і в цьому сенсі — універсально. Універсально і в тому, що волю кожного, усього племені, інтереси держави відстоювали віче, бояри, князі, які діяли однодумно та в злагоді і з нормами багатовікових звичаїв, і — новочасних законів.

 ...Давно були на Русі хазари, зараз варяги;

Ми ж Русичі...

Про державу можна казати, що вона демократична, якщо права та свободи громадян закріплені правовим шляхом в нормативному акті. Таким актом повинна бути конституція. І ось якраз перша конституція в Європі з’являється якраз в Україні, на основі одного з найперший демократичних режимів — Запорізької Січі. Це конституція Пилипа Орлика. Ця конституція була значним витком вгору української правової культури. В ній з’являються норми конституційного або державного права. Тут передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових частин правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і суворо підзвітної та контрольованої судової влади. Конституція визначала фундаментальні принципи внутрішньої та зовнішньої політики майбутньої Української суверенної держави, засуджувала протекціонізм і підкуп, закріпила нечуване в феодальному суспільстві рішення про соціальне забезпечення убогих, удовиць, сиріт тощо. Хіба не логічна послідовність в правовій культурі українців?

Важливу роль в розвитку національного права зіграло міжнародне право. Ще коли Аскольд і Олег ходили в походи на Константинополь, на Візантію, коли руський щит прибивався до царградської брами, укладалися міжнародні договори, договори, в яких зазначалися умови співробітництва двох країн, торгівлі, сплати мита чи контрибуцій. Це і були перші краплі надбання міжнародного правового досвіду українського народу. Багато разів ще приходилося Україні вступати в міжнародні зносини з багатьма країнами. Гетьман Іван Мазепа заключав договори зі Швецією та Туреччиною, з Кримом та з Росією. Тільки завжди умови цих договорів залежали від становища держави на зовнішньополітичній арені. Якщо ж ще Олег програвав у поході проти Візантії то встановлювалися договори з умовами кращими для Візантії, якщо ж навпаки — то для Київської Русі.

Таким чином можна зробити висновок, що правова культура українців (як частина культури взагалі) розвивалася досить успішно і що ця культура формувалася та вдосконалювалася саме українцями від роду в рід, від етносу до нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.  ГРЕКОВ Б.Д. Киевская Русь. Политиздат. 1953.

2.  ЗИМИН А.А. Холопы на Руси. М. Наука. 1973.

3.  ИСАЕВ И. А. История государства и права России. М. 1999.

4.  СВЕРДЛОВ М.Б. От закона русского к Русской Правде. М. 1988.

5.  ТИХОМИРОВ М.Н. Пособие для изучения Русской Правды. Издательство Московского Университета. 1953.

6.  ХРЕСТОМАТИЯ по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. Под редакцией ТИТОВА Ю.П. и ЧИСТЯКОВА И.О. М. 1990.

7.  КЛЮЧЕВСКИЙ В.О. Курс русской истории ч.1 .5-изд .М

8.  ЩАПОВ Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси 9- 14 века.

9.  ЮШКОВ С.В. Русская Правда: Происхождение, источники, ее значение. М. 1950.