Гетьманщина і розвиток українознавства

Наступний етап розвитку українознавства — це XV–XVIII століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім виборює державну незалежність, але тратить її і стає колонією російської імперії.

Прикметно, що й на цьому етапі, як і в давньоруський період, одним із складників українознавства стають праці зарубіжних авторів: істориків, політиків, воєначальників. До того ж ті праці і кількісно, і — головне — якісно є явищами високого ґатунку: з одного боку — тому, що висвітлюють розвиток у повному розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність, суверенну внутрішню і зовнішню політику, культуру, освіту; а з іншого боку — тому, що авторами праць є свідки чи й учасники подій, професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецьких, англійських, шведських, російських, турецьких, литовських державців, дипломатів, воєначальників, істориків, письменників, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не те що повної, а й наближеної до повноти наукової бібліографії, і не лише зарубіжного, а й вітчизняного українознавства, і причини того закорінені якраз в умовах української дійсності XIV–XVIII століть.

Маємо на увазі, що спроби Данила Галицького повернути всі частини Київської Русі в лоно однієї держави не увінчалися успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські завойовники, а згодом трагічну долю українців окреслювали ближні сусіди: з середини XIV століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV століття турецькі та російські державці важать і на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року майже всією Волинню заволоділа Литва, Галичиною — Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза не тільки територіальних анексій, державної підлеглості Росії, а й соціальної, національної неволі, що мала призвести до релігійної, мовної, духовної, культурної асиміляції та, як підсумок, зникнення України з міжнародної арени як національно-державного суверена.

Адекватним долі української нації, держави, культури, релігії виявляється й українознавство.

Його наймогутнішим документально-науковим чинником постає, як і в час Київської Русі, літописна історіографія та історіософія. Літописи Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки — це, до речі, і красномовне продовження великої традиції, але найголовніше, що на новому етапі саме літописи стали найбільш оперативною, активно впливаючою на сучасників, аналітично-синтезуючою риси буття і свідомості народу формою. Не випадково, що й літературно-наукова «Історія Русів» на початку XIX століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.

Іншими важливими факторами розвитку українознавства стають спочатку твори релігійного, літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та його послідовників у Львові, Перемишлі, Самборі, Луцьку, Коломиї, Кам'янці-Подільському, Києві до авторів «Дніпрової камені» І. Домбровського та «Роксоланії» С. Кленовича), а пізніше наукові праці педагогів Києво-Могилянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля і Федорова, вчених, письменників, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. А також визначних письменників, фольклористів і вчених, що жили й працювали не лише у вітчизняних, а й в зарубіжних освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. Рутенця, С. Роксолана (Оріховського).

Роль діячів культури, освіти, мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії, родинної, виробничої культури, обрядовості (фольклору, писемної літератури) потребує особливого наголосу, оскільки в час, коли офіційні інституції держави підупадають, а то й знищуються чужинськими урядами, саме мистецтво (і передусім фольклор, слово і музика кобзарів та лірників, театральні дійства, авторська поезія) перебирає на себе роль й історіографії та історіософії, і документальних джерел народної думи, позиції, віри, буття народу загалом. Як писав М. Гоголь, українська народна пісня «...то народна історія, жива, яскрава, наповнена барвами, істиною, оголююча все життя народу. Історик не повинен шукати у них зазначення дня і числа битви чи точного пояснення місця, достовірної реляції... Але коли він захоче пізнати справжнє буття, стихії характеру, усі відтінки почуттів, страждань, урочистостей зображуваного народу, коли захоче випити дух минулого віку, загальний характер усієї цілісності і кожної частки її, тоді він дістане повне задоволення: історія народу розкриється перед ним в ясній величі».

Прикметний наголос на розумінні історичної правди як на Правдивості вираження характеру, духу, долі, буття і свідомості українського народу. І для Т. Шевченка українознавство також постає як з літописів Київської Русі та Гетьманщини, зарубіжних документально-історичних джерел (зокрема — періоду Гетьманщини, Козацької Запорозької республіки), так і зі «Слова о полку Ігоревім» (яке він перекладає з великою одержимістю), а також як з полемічної літератури Іларіона й І. Вишенського, педагогічних, філософських творів В. Мономаха й Г. Сковороди, історіософських праць типу «Історії Русів», так і з історичних народних пісень та народних дум.

І такий підхід є традиційним не лише для державних діячів і мислителів, митців (автора «Слова о полку») Київської Русі, а й Гетьманщини та наступних епох. Бо ж саме з метою творення щасливої будучини зображували величне минуле української Праісторії, багатство й красу природи України, силу духу героїв та хотіли збудити волю, сформувати державницьку психіку П. Сагайдачний і Б. Хмельницький, І. Мазепа і П. Орлик (автори не лише державних актів, Конституції України, а й художніх творів). Аналогічну мету ставили й діячі закладів освіти, науки, літератури, головну спонуку й мету яких добре висловив І. Величковський. «Я бачу, — писав він, — що численні народи, особливо ті, які достатні в науках, мають немало чудово й майстерно своєю природною мовою складених ораторських і поетичних творів. Вони й самі тішаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, як справжній син Малоросійської вітчизни нашої, вболіваючи серцем, що в нашій Малій Росії ще нема таких надрукованих праць, намислив з горливості до моєї милої батьківщини деякі значні поетичні штуки створити руською мовою, не з іншої на руську перекладаючи, а створюючи їх власною працею.., а також знаходячи деякі винятково руські способи, що іншою мовою аж ніяк не висловиш».

Промовисте свідчення! Воно підтверджує як незнищенність патріотичних основ, національної самосвідомості навіть за умов державної підлеглості народу, так і величезну роль інтелігенції у свідомому розвиткові українознавства. А також, що в процесі боротьби за виживання й самоутвердження і писані, й усні джерела живляться з одного джерела — віри в рівність людей та народів і, в цьому зв'язку, в особливу місію як кожної нації, так і кожної особистості.

А на цій історіографії та філософії розвивається як писана, так і усна словесність, виявляють дух, долю, ідеали народу пам'ятки як писемності, так і архітектури, музики, театру. Українське бароко — це універсальна форма самовираження України і як держави, і як нації та культури.

Переконавшись, що навіть знищення державного суверенітету не знищує історичних потенцій та прагнень народу, царська Росія стає на шлях денаціоналізації України. 1721 року Петро І забороняє використання української мови. Згодом нищаться культурно-наукові осередки, система національної освіти, Запорозька Січ і навіть Києво-Могилянська академія. Люто корчується коренева система національної свідомості, і передусім — історичної пам'яті. Згідно з цим нищаться книжки, друкарні й незрадливі представники народної інтелігенції. Тих, що не піддаються, спокушають чинами й маєтностями. Денаціоналізація стає першопричиною й наслідком деморалізації: частина еліти українського суспільства зрікається і своєї нації, і своєї місії. Зловісною примарою нависає чума яничарства. Щоправда, турбує міжнародна опінія, вчені, письменники, композитори, державні, військові діячі Європи віддають свої симпатії Україні, бо вона відбиває устремління просвітницької Європи, тяжіє до гуманізму й демократизму, культури Відродження. Як наслідок, відзначає мандрівник П. Халепський, українська нація поспіль освічена, у ній навіть жінка має повні людські права. І тоді Петро І підкуповує англійських, німецьких, польських журналістів, схиляючи їх до висвітлення подій і взаємовідносин Україна — Росія, І. Мазепа — Петро І з позицій останніх. На великоімперські позиції стають не лише митці (як О. Пушкін в «Полтаві»), а й учені: М. Погодін висуває версію про великоросійське підґрунтя не лише Київської Русі, а й самого Києва. Україну позбавляють навіть її родових імен, відчужують від власної історії. І якщо ідеологи царизму надуживають версією про спільність східнослов'янського етносу, його території, віри, культури, мови, то речники більшовицької асиміляції роблять ставку ще й на принципи класовості, партійності, двокультурності у кожній національній культурі, в світлі яких українська історія постає лише історією внутрішньо-суспільних антагонізмів, зрад, інтелектуальної та духовної нікчемності національних вождів, полководців і борців за державність та суверенність, історією єдиної ідеї: зректися свободи й відчути щастя у рабстві чужій державі, — а українство й «теоретично» прирікається на небуття, притому шляхом самозречення й самознищення.

Офіціозна ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців не тільки як найсокровеннішу їхню мрію, а й як доконаний факт.

Однак світового масштабу катастрофи не сталося: ланка космічної цілісності не відмерла, не стала Антиукраїною. І величезну роль у цьому, крім законів природи, відіграли багатоманітні форми українознавства.

І насамперед — форми національної самосвідомості, гідності та честі, духовної творчості.

Найвизначніше місце серед тих форм зайняв фольклор.

Як показує М. Грушевський у працях «Історія України-Руси» та «Історія української літератури», фольклор стає і самосвідомістю, і самопізнанням та самотворчістю народу ще в язичницький період. Ще тоді усна словесність стає літописом буття і традицій прапредків, їхнього світосприйняття і світорозуміння, ставлення до народження й смерті, любові і ненависті, побуту, праці й воєнних діянь пращурів, їхньої взаємодії з природою рідного краю та «божественними» силами космосу.

У наступні епохи, зокрема християнську, фольклор посідає значне місце в духовному самовираженні та самопізнанні українців: він проникає і в літописи, і в праці державців, церковні проповіді та полемічну літературу. А головне — сам стає і образом, і невичерпним джерелом історії, бездонною коморою тем, сюжетів, образів для найзначніших письменників.

«Во невинності моей, Боже мой, Суди ми», «Всякому ся родившу потреба умерти», «Пречистая приснодъвая Богородиця», «На пресвътлий клейнот ясне освечоних их милостей княжат Корибутов-Вишневецьких», «Евфония веселобрмячая, которой краегранесіе: Петро Могила, митрополит Києвський», «Висипався хміль із міха», «Побъду над ляхами нося Украинъ», «Серед поля широкого церковка стояла» — ось анонімні твори метафізичного (релігійно-філософського), дескриптивного, геральдичного, панегіричного, історичного, гумористичного змісту, що стоять між історичними піснями, народними думами та творчістю І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, І. Величковського, інших, котрі, у свою чергу, стають предтечами Г. Сковороди і І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка й визначають як ставлення до історичних подій (передусім — національно-визвольних воєн XVII ст.) та постатей України, так і розуміння місії мистецтва, геніально виражене великим Кобзарем:

Возвеличу малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово...

Царський і більшовицький режими доклали усіх зусиль, щоб оголосити Т. Шевченка народним тому, що він, мовбито, тільки в роки романтичної юності «козакофільствував», а ставши на шлях реалізму відкинув «націоналістично-хуторянське» замилування «старовиною» й став атеїстом, матеріалістом, класово-ненависним революціонером, пророком та ревним співцем тієї «сім'ї єдиної, вольної, нової», якою стала... «нова історична спільність людей — радянський народ». Однак було навпаки. Т. Шевченко — нащадок козацького роду — глашатай реальної, а не фальшивої свободи кожної людини і нації, бо увібрав у душу пам'ять і долю народу, зрозумів його велич і трагедію, а тому, за визначенням П. Куліша, став нашим найвидатнішим істориком, будителем і вихователем нації, завдяки чому поклав початок і новому етапу українознавства: історико-об'єктивного, патріотичного, філософського, педагогічного, етичного, інтелектуально-психологічного та духовно-творчого.

Закономірно, що Т. Шевченко виростав з літописів і усних народних переказів, дум та пісень, а став натхненником кирило-мефодіївських братчиків, які витворили «Книгу буття українського народу» з їх орієнтацією на дійсну суверенність, повний розвиток, християнізацію кожної слов'янської (як, звичайно ж, і всякої іншої) нації (її держави, мови, культури), їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.

На шлях синтезу історичної пам'яті, етнології, філософії, психології, фольклору, усіх форм словесності, освіти, науки стали й М. Максимович (з його студіями вірувань, обрядів, традицій від племен Київської Русі, «Слова о полку Ігоревім» до «Українських народних пісень» наступних століть та про «Дні і місяці українського селянина»), П. Куліш — з його прагненням побачити в єдності історію, етнологію, фольклористику і словесність (про що він писав: «Мене захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, яку розігрує дрібними уривками ціле малоросійське плем'я. Етнографія зливалася дня мене в одну науку з історією, а історія розкривалася у своїх етнографічних наслідках»). А на основі зазначеного синтезу сфер дослідження — й аспект державотворення, осмислення якого викликало не лише поетизацію рідного народу, а й гострі докори йому та нищівні оцінки примирення з рабським становищем («Народе без пуття, без честі, без поваги...»).

Так ще в першій половині XIX ст. завдяки «Історії Русів», працям М. Цертелєва («Опыт собрания старинных малороссийских песней»), П. Лукашевича («Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни»), І. Срезнєвського («Запорожская старина»), П. Куліша («Основа», «Записки о Южной Руси») пелена затемнення чи й фальсифікації української історії була розірвана. Не тільки І. Котляревський, Т. Шевченко та їхні однодумці засобами мистецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров («Об историческом значении русской народной поэзии», праці з історії), П. Чубинський засобами науки поставили і проблему України, і українознавство на загальносуспільний та загальнослов'янський рівень, а також окреслили його універсальні підходи і межі: від онтологічного, етнологічного, краєзнавчого до історико-філософського, педагогіко-психологічного, мовно-культурного і, тим самим, державотворчого з відповідними йому національним та загальнолюдським аспектами.

«Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усею тварією чоловіка, і казав йому плодитися і множитися, і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, а кожному колінові і племені даровав край жити...», — говориться в «Книгах Битія українського народу» 1847). І неважко було помітити, що маніфест української демократичної інтелігенції виявив як органічний (філософський, духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русі та Гетьманщини, так і новий рівень української національної самосвідомості, передусім державницький.

Тож закономірно, що саме цей підхід визначив і зміст «Відозви до українців», у якій наголошувалося: по-перше, що «усі Слов'яни Повинні з собою поєднатися»; але, по-друге, «так, щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту (державу! — П.К.) і управлявся незмісимо з другими, так щоб кожен народ мав свою Мову, свою літературу і свою справу суспільну; такі народи, по-нашому: Москалі, Українці, Поляки, Чехи, Словаки, Хорутани, Ілліро-Серби і Болгари».

З цього часу українці та українознавство знову ставали актуально-впливовими чинниками загальноєвропейського розвитку.

В. ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО

 

Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, інші опинилися під слідством і в казематах.

Та дух національної самосвідомості, ідеали братерства на засадах свободи, рівності, суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам, ні урядовим чи церковним престолам.

Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних, етнологічних, фольклорно-культорологічних, лінгвістичних, археологічних підходів, досвідом вітчизняної і зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політичної, державотворчої теорією націй.

І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому праці А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросійську екзотику», а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної науки (чому, до речі, сприяє створення Харківського та Київського університетів).

Щодо сфери гуманітарно-мистецьких напрямів науки, то на них вирішальний вплив справляють й концепції романтизму з його орієнтацією на глобальний історіософський підхід до розвитку цивілізації і культури (передмова В. Гюго до драми «Кромвель», маніфести П.Б. Шеллі, У. Блейка), на національні джерела мислення й психіки (німецькі романтики), на горду, суверенну особистість, що кидає виклик усім формам рабства (соціального, духовного, національного) та психічного конформізму й постає за свободу (на цій основі Д.Г. Байрон і захищав незалежність Греції та Італії, й поетизував гетьмана І. Мазепу), орієнтується на «природну людину» (Ж.-Ж. Руссо).

Усе це відповідало історичним устремлінням України, зокрема: на рівні філософії — орієнтації на «людину серця», а в державницькому аспекті — на віру в щасливе майбутнє Вітчизни, про яку великий німецький мислитель Йоган Готфрід фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля — колись обудиться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти в широкий світ».

На цій основі домінантного значення й набуває політично-державницький аспект українознавства. Епіцентром дискусій стають питання: чи є українці народом, нацією, чи тільки племенем (народністю)? І їх мова: чи вона самодостатня, чи тільки наріччя (діалект) російської, польської або якоїсь іншої? А коли вони — народ, то де починаються історичні витоки цього етносу, його територіальні (географічні) й культурні межі? Чи належить він до народів державотворчих (досвідом, психікою, волею), отже — здатних до суверенного буття?

Урядуючі сили Австро-Угорщини, Польщі схильні й надалі визнавати за українцями право хіба що на куцу автономію. Російський царизм не визнає навіть цього й ще посилює жорстокі репресії: валуєвським і емським указами відмовляється не лише в розвиткові, а й в існуванні української мови (ще раз підтверджуючи, що в історичному бутті, ментальності нації мова посідає визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактується навіть постановка питання про українську націю, Історію, державу, релігію, культуру, освіту, науку і пресу.

Та пробуджений до національно-державного самоусвідомлення патріотичною інтелігенцією народ уже спроможний сказати разом із Т. Шевченком: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять». Проявляються ознаки широкого національно-духовного відродження, голосом якого стає поезія-гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського. Закономірно, що під тиском могутніх народних сил, наукових відкриттів появляються принципового плану визнання навіть представників інших народів.

«Без усякої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна... Нині, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або, як дехто волить називати, малоросійська) — це справді мова, а не наріччя — російської чи польської… ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських;…вона навряд чи поступиться, напр., чеській (богемській) багатством слів і виразів, польській живописністю, сербській милозвучністю» і може «дорівнятися до мов, вироблених гнучкістю і багатством синтаксичним, — мова поетична, музикальна, живописна» (І. Срезнєвський, 1834). «Ця муза, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився на граматиці Мелетія Смотрицького» (М. Костомаров, 1849). «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови. Малоруська мова поширена по всій південній Росії, від... Галичини аж до річки Кубані... Із всіх слов'янських народів українці мають найбільше народних пісень» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842).

З цієї причини невизнання чи, тим більше, знищення української мови є актами вандалізму, історичної несправедливості, і отже, «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (К. Гавлічек-Боровський, 1843).

Подібний підхід окреслюється й при розгляді проблеми української нації: «Я визнаю українців за самостійний народ... рівно ж їхню літературну мову»,— пише 1849 року Ф. Рігер. Вони — самодостатні, а тому «Поважайте національні почуття цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу... В Європі існує народ, забутий істориками,— народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським... В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (К. Делямар, 1869). То ж логічно, що «Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишали уродженців Малоросії, (навіть) коли вони залишали свою батьківщину» (О. Пипін, 1891).

Так само логічно, що самодостатність українців, їхньої мови змушені були визнати петербурзька й чеська академії наук.

І не менш логічно, що такі — мовно-національно- (етнічно)- культурно- та державницький напрями з другої половини ХІХ ст. розвиває передусім вітчизняне українознавство.

Його основа чи не найвиразніше виявлена Т. Шевченком у передмові до не виданого у свій час «Кобзаря»: на чужинців, у тому числі й «на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово (1847).

У цьому суть: підставою для вимог про існування, розвиток, суверенність мови, історії, культури, держави для Т. Шевченка постає історично підтверджене буття українського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалізуватися та здійснювати тільки йому визначену національно-духовну місію. Обов'язковими умовами для реалізації цієї місії є державність, свобода, суверенність кожної особистості й нації.

Так викристалізовується філософія українознавства як синтезу пізнання й утвердження буття і свідомості українського етносу: його генезису, історії, природних умов, матеріальної й духовної культури, місця серед інших етносів, ментальності та правоспроможності державотворення. І природно, що П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери українознавства, а головне — розглядають їх як органічні ланки однієї системи. То ж і постають: П. Куліш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як історик та політик; М. Костомаров як письменник, історик і теоретик буття і взаємовідносин народів; О. Потебня поєднує студії лінгвістичні з етнологічними, психологічними та філософсько-естетичними; М. Драгоманов різнорідні аспекти дослідження буття, історії, культури українців поєднує з компаративістикою глобального масштабу та політикою, а П. Юркевич засобами філософії, психології та релігії науково розкриває самодостатність української ментальності та зумовлюваної буттям і свідомістю народу «філософії серця».

Закономірно, що на межі XIX–XX ст. синтезуючою постаттю вивершується І. Франко: письменник, перекладач, політик і вчений, який торкався практично усіх найголовніших складників українознавства — етнології й фольклору, мови, економіки, соціології й історії, психології, філософії й культури, політики, до того ж, як і А. Кримський, у найширших світових межах.

І так само закономірно, що саме на цій основі формується дійсно наукова українознавча історіографія, репрезентантами якої стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюється НТШ (Наукове Товариство імені Шевченка), що в кінці XIX ст. практично стало новою національно-науковою академією.

Г. УКРАЇНЦІ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО ЯК СВІТОВИЙ ФЕНОМЕН

Етапною в історії українознавства стає 10-томна праця Михайла Грушевського «Історія України-Руси», перший том якої увінчує IX (898), а останні знаменують характер і поступ XX століття, у чому виявляється не так випадковий збіг обставин, як торжество закономірності руху до якісних відкриттів та висот.

XIX століття підготувало і ґрунт, і насіння, і сівачів для щедроколосистої українознавчої ниви. На історичну арену прийшли титани праці, творчості і державно-політичної діяльності: М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський на ниві історії; П. Юркевич — філософії, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, Панас Мирний, Б. Грінченко, В. Гнатюк — словесності, етнопсихології, лінгвоестетики, компаративістики, М. Заньковецька, І. Карпенко-Карий — театру, М. Лисенко — музики, М. Зібер, С. Подолинський — соціології та економіки, І. Франко, Леся Українка, як і Т. Шевченко, — універсальних інтересів, діянь і творчих шукань.

XX ст. постало часом неймовірних контрастів: з одного боку — все зростаючої трагедії соціального, національного, духовного гніту українців та розпорошення їх по найвіддаленіших куточках планети (на Далекий Схід, Сибір, в Аргентину, Австралію, США, Бразилію та Канаду), а з другого — могутнього піднесення національно-визвольного руху й створення своєї суверенної держави — УНР. А далі — ще однієї катастрофи державотворчої волі, зумовленої наступом більшовицької орди, та ще однієї тріумфальної перемоги 1 грудня 1991 р. в час всенародного референдуму й проголошення та світового визнання України суверенною, незалежною державою.

Аналітичними контрастами позначений і розвиток українознавства.

Початок XX ст. — це час його багатостороннього й динамічно-змістовного розквіту. Достатньо зазначити, що в покажчику С. Єфремова «Українознавство» віднаходимо 11 розділів на 64 сторінках, на кожній з яких — до 20 позицій (імен та творів).

І справа не тільки в кількості.

Поклавши в основу історичний підхід як принцип, С. Єфремов на чільне місце ставить праці історіософського змісту, зокрема «Монографии по истории западной и Юго-Западной России» (т. І, Київ, 1885) В. Антоновича та «Історію України-Руси» (т. І–VIII, Львів — Київ, 1898–1916) М. Грушевського, у яких український феномен розглядається: комплексно; через призму багатовікової еволюції; в моменти і піднесень, і загасань; а головне — з урахуванням наслідків та причин дії певних чинників руху.

З цієї причини фіксуються різні галузі українознавства, і не лише на початку XX, а й попереднього — XIX ст.

Не менш важлива композиція покажчика.

Перший розділ — «національна проблема» — це бібліографія 85 праць, присвячених питанню, яке на тому етапі генерувало й віддзеркалювало сутність та стан усіх інших. Тому й охоплюють вони достатньо широку географію (Україна, Росія, Австрія, Німеччина) та ще ширшу систему споріднених наукових дисциплін і часових координат. На доказ наведемо лише окремі праці: О. Бауер. «Национальный вопрос и социал-демократия» (1909); Бебель, Пернерсторфер «Національна та інтернаціональна ідея» (1917); Бодуэн де Куртенэ, «Национальный и территориальный признак в автономии» (1913); Градовский А. «Национальный вопрос в истории и литературе» (1873); Грушевский М. «Освобождение России и украинский вопрос» (1907); Єфремов С. «Національне питання в Норвегії» (1902); Жорес Ж. «Рідний край і робітники» (1906); Залізняк М. «Головні федерації сучасного світу» (1914); Каутский К. «Кризис Австрии (язык и нация)», 1905; Ковалевский М. «Национальный вопрос в России и равенство подданных перед законом» (1906); Костомаров Н. «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1903); Крживицкий Л. «Психические расы. Опыт психологии народов» (1902); Лазерсон М. «Национальность и государственный строй» (1918); Матушевський Ф. «Права національних меншостей» (1917); Михайленко М. «Національне питання в Росії і війна» (1914); Понятенко П. «Культура, національність та асиміляція» (1902); Потебня А. «Язык и народность» (1913); Пешехонов А. «Отечество и человечество» (1916); Рейнер К. і Гаммер О. «Національна справа, інтернаціоналізм, імперіалізм і соціалізм» (Відень, 1915); Синоптикус (Шпрингер Р.) «Государство и нація» (1906); Тимошевський В. «Мова і національність» (1912); «Управление национальных прав, как основная реформа в Российском государстве» (1909).

Не менш типова системність в підході до проблем і в інших розділах, на доказ чого зафіксуємо лише окремі приклади.

У розділі ІІ (Українська справа) віднаходимо праці: Антонович. «Моя исповедь». («Основа», 1862), Баштовий І. (І. Нечуй-Левицький). «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891); Грушевський М. «Українці» (1910), «Развитие украинских изучений в XIX веке и раскрытие в них основных вопросов украиноведения», «Украинский народ» (1914); Донцов Д. «Русский империализм и українство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росії» (1918); Драгоманов М. «Собрание политических починений». Т. 1, 2. Париж, 1905–1906); Єфремов Єврейська справа на Україні (1909), Під обухом. Большевики у Києві (1918); Лебединский. Украинский язык в суде (1912); Лозинський М. Польський і руський рух і Україна (1908); Огієнко І. Українська культура. Історія культурного життя українського народу (1918); Подолянин С. Українець за кордоном і мандрівка в минуле (1918); Товкачевський А. Утопія і дійсність (1911); Чубинский М. Украинская национальная идея и ее правовые постулати (1913); Шелухин С. Значіння рідної мови для народності і творчості (1911); Шульгин О. Політика. Державне будівництво України і міжнародні справи (1918); Юркевич Л. Національна справа і робітництво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).

У підрозділі «Закордонна Україна»: Василевский Л. Современная Галиция (1907), Новые течения среди галицких русин (1893), Венгерские руснаки и их судьба (1914); Весь світ в українській справі (1903); Гнатюк В., Франко І. І ми в Європі (1896); Доманицький В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Літературно-суспільні партії в Галичині (1904); Лозинський М. Духовенство і національна культура (1912), Українство і москвофільство (1909); Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії (1907); Франко І. Двоязичність і дволичність (1905).

У підрозділі «Школа»: А — вичь С. Об украинизации средней и высшей школы (1912); Грінченко Б. Народні вчителі і українська школа (1906); Грушевський М. Справа українських кафедр і наші наукові потреби (1907); Драгоманов М. Народні школи (Женева, 1873); Материалы по вопросу преподавания предметов украиноведения в учебных заведениях (1918); Панасенко С. Народна школа і рідна мова на Вкраїні (1906); Поміч учителю в справі національного виховання учнів (1918); Русова С. Дитячий сад на національнім ґрунті (1918); Просвітній рух на Україні в 60-х роках. Націоналізація дошкільного виховання (1918); Світло. Український педагогічний журнал для сім'ї і школи (1911 — 1914); Чепіга Л. Проблеми виховання і навчання (1913); Ющишин І. Організація українського вчительства в Австрії до Європейської війни (1918).

У підрозділі «Церква і церковні справи»: Агієнко О. Революція духа (1917); Бабченко І. Поученія на малороссийском языке (1963); Ванькевич К. Проповіді до українського народу на його рідній мові (1917); Про українізацію церкви (1917); Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке Низове (1917); Левицкий О. Очерки старинного быта Волыни и Украины (1889); Максимович М. Собрание сочинений. Т. 1. Отдел исторический (1876); Т. 11. Отд. историко-топографический и археологический (1877); Мякотин В. Очерки социальной истории Малороссии (1912); Одинец Д. Юридический характер присоединения Украины к Москве (1919); Ростовцев М. Эллинство и иранство на юге России (1918); Э. Зварницкий Д. Очерки по истории запорожских казаков (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Ніstогіа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlіtу (1912).

У розділі IV — «Географія»: Афанасьев-Чужбинский А. Очерки Днепра и Днестра (1863); Березин Н. Украина. Малороссы, их страна, быт и прошлое (1908); Водовозова Е. Жизнь европейских народов, т. IІІ; Геринович В. Географічна карта земель, де живуть українці; Данилевская Н. Черноморские степи (1905); Дорошенко Д. По рідному краю (1919); Капельгородський А. Українці на Кубані (1917); Кордуба М. Північно-Західна Україна (Відень, 1917); Падалка Л. Про землю і людність України (1906); Реклю Є. Земля і люди. Всесвітня географія, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Україна), 1898; Рудницький С. Коротка географія України. І — II (1910 — 1912); Ukгаіnа. VоІk und Land (1916); Р.Я. Ілюстрована коротка географія України (1917); Палиев В. Природа и население Слободской Украины (1918); Эварницкий Д. Карта Украины и Запорожья и планы р. Днепра (1894).

У розділі V — «Етнографія»: Антонович й Драгоманов. Исторические песни малорусского народа. І–II (1874–1875); Булашев Г. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях (1909); Волков Ф. Антропологические особенности украинского народа. Сб. «Украинский народ», т. 11 (1916) Этнографические особенности украинского народа (1916); Горленко В. Кобзари и лирники (1884); Гринченко Б. Этнографические материалы (Чернігів, т. І — III, 1895–1899); Етнографічний збірник, вид. НТШ, т. І–XXXII, 1896–1912; Ефименко Т. Обычное право украинского народа (1916); Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезії (1905); Куліш П. Записки о Южной Руси, т. І–II (1856–1857); Матеріали до українсько-руської етнології, т. І — XII (1899 — 1909); Номис. Українські приказки, прислів'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три національні типи народні (1888); Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Современная малорусская этнография. І–II (1893— 1897); Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних (1883); Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, т. І–VII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. І — V (1900 — 1908).

Сотні позицій знаходимо у розділах VI — XI: Економіка; Статистика; Мова; Письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архітектура. Малярство. Театр. Музика); Мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини; Покажчики й справочники.

Не маючи змоги зазначити навіть найголовніші, вкажемо лише окремі із зафіксованих видань: Байєр М. Земельна реформа і основи земельної політики на Україні (1917); Барвінський В. Досліди з поля статистики (1901); Бачинський Ю. Україна (1900), Українська еміграція. Т. І, Українська імміграція в З'єднаних Державах Америки (1914); Гехтер М. Значіннє України в економічному житті Росії (XI, 1909); Голицинская Е. Украина и ее колонии (1914); Грушевський М. Студії з економічної історії України (1907); Данилович С. В справі аграрних реформ (1909);Джиджора І. Економічна політика російського правительства супроти України 1710 — 1730 рр. (1911); Ко-ий В. Національно-територіальні межі України (1907); Кониський О. Обшир і людність України російської (1898); Корольов В. Українці в Америці (1909); Кушнір М. Земельна справа на Україні (1917); Осадчий Т. Українське селянство та його історична доля (1912); Подолинський С. Життя і здоров'я людей на Україні (Женева, 1879); Ремесла і фабрики на Україні (1880); Порш М. Із статистики України (1907), Україна в державному бюджеті Росії (1918); Сіромаха Д. Про фінансову науку (1909); Фещенко-Чоновский П. Промышленность и природные богатства Галиции (1915); Природні багатства України (1918–1919); Фрей Л. Денежное обращение на Украине (1918); Часопись правнича і економічна, т. І — VII (1900 — 1904); Грінченко Б. Словар української мови, т. І — IV (1908 — 1909), Три питання нашого Правопису (1908); Желехівський Є., Недільський С. Німецько-руський словар, т. І–II (1886); Житецкий П. Очерк звуковой истории малорусского наречия (1876), Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII вв. (1889); Кобилянський Ю. Латинсько-український словар (Відень, 1912); Левченко М. Опыт русско-украинского словаря (1874); Максимович М. Собрание сочинений, т III, Языкознание (1880); Огієнко І. Огляд українського язикознавства (1918); Вчімося рідної мови (1917); Потебня А. Язык и народность (1913); Сумцов М. Начерк розвитку української літературної мови (1918); Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури (1910); Єфремов С. Історія українського письменства (1917); Житецкий П. О переводах Евангелия на малорусский язык (1906); Лепкий Б. Начерк історії української літератури, т. І — II (1902 — 1912); Максимович М. Собр. соч., т. III, История словесности (1880); Перетц В. Старинная украинская литература (XV–XVIII вв.), 1916; Данилевский Г. Украинская старина (1866); Ефремов С. Новая украинская литература (1916); Зіньківський. Т. Шевченко в світлі європейської критики (1896); Лозинський М. Ті, що від нас відійшли (1907); Петлюра С. Франко — поет національної честі (1913); Айналов Д. Искусство Киевской Руси (1910); Антонович Д. Характер дослідів над українським архітектурним стилем (1913); Вар-ь А. Церковное деревянное зодчество Украины и стиль барокко (1913); Грузинский А. Пересопницкое Евангелие как памятник искусства (1911); Коваленко Г. Про український стиль і українську хату (1912); Косач О. Український народний орнамент–вишивки, тканини, писанки (1876); Ладыженко К. Национальное искусство и задачи искусства на Украине (1912); Михайловский Й. Русское искусство в эпоху Владимира Святого (1916); Павлуцкий Г. Древности Украины. Деревянные и каменные храмы (1905); Хоткевич Г. Бандура и ее место среди современных музыкальных инструментов (1914); Доманицький В. Покажчик змісту «Л.— Н. Вісника», томів І — XX (1898 — 1902), 1903; Книгарь. Літопис українського письменства (1917); Лазаревский А. Указатель источников для изучения малороссийского края (1858); Материалы по вопросу о преподавании предметов украиноведения в учебных заведениях (К., 1918); Обзор трудов по славяноведению... III, Украиноведение (1914);Покажчик до «Записок Наукового Товариства імені Шевченка», т. І–XX (1898); Порадник діячам позашкільної освіти і дошкільного виховання (1918).

Настільки осяжне цитування довідника в працях подібного типу безумовно виявиться несподіваним (бо загалом не практикується). Та цього разу, гадаю, ми маємо достатнє виправдання: покажчик С. Єфремова в Україні практично відсутній, а інших не було створено. Отже, сучасному українознавцеві доводиться користуватися або випадково віднайденими джерелами та несистематизованими матеріалами, або й тими, що є по суті антиукраїнськими — із замовчуванням чи й фальсифікацією фактів, на базі методології національного нігілізму. Звичайно, і зазначені тут джерела не всі витримали випробування часом, наукова аргументація в деяких із них недостатня. І все ж їхня вартість надзвичайно висока, бо покажчик С. Єфремова засвідчує:

Перше. На початку XX ст. українознавство уже існувало як окрема наукова система на рівні її фунжаменталізму.

Друге. Система та набувала відповідної до предмету дослідження — Україна-Русь — цілісності та універсальності (як синтезу історії, суспільно-політичних, гуманітарних, природничих галузей науки, які не тільки розвивалися диференційовано, а й взаємо проникали в контексти досліджень).

Третє. Українознавці не лише XX, а й XIX та попередніх століть мислили початки своєї науки в праепосі та прадержаві — Київській Русі, а Україну — і в етнопсихологічній, природній, національній, державній, культурній самовизначеності (суверенності, автономності), і — водночас — в органічній єдності з іншими народами (націями, державами, культурами), як частку загальнолюдської й космічної цілісності.

Четверте. Не лише зміст, характер, інтенсивність розвитку, навіть доля українознавства прямопропорційно залежать від характеру розвитку й долі держави та одне від одного, а це, у свою чергу, надає потужного динамізму й генезисові українознавства.

Про його напрями та масштаби красномовно засвідчує уже згадуваний каталог Д. Штогрина. Українська Академія наук навіть за тих найскладніших умов здійснювала видання: загальноакадемічні — історико-філологічного відділу, фізико-математичного відділу, соціально-економічного відділу. А також цілого ряду установ і товариств ВУАН, як-от: Всенародної бібліотеки України, Інституту української наукової мови (Інституту мовознавства), Музею мистецтва, Науково-дослідної кафедри історії України, Інституту єврейської культури, Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства, Харківського наукового товариства, Шепетівського наукового товариства, згодом — науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму, багатьох інших новостворюваних інститутів (філософії, права, сходознавства, аграрних наук, літератури, історії, педагогіки...).

При цьому ще інтенсивніше розвивається традиція щодо поєднання всіх елементів українознавства: краєзнавства, країнознавства, суспільствознавства, людинознавства, народознавства.

Однак тепер з'являються праці значно глибшого змісту та вищого рівня виконання, бо ж держава УНР, а спочатку й УРСР — в питаннях суспільного розвитку та формування нового типу людини, освіти, науки, культури, мистецтва орієнтується саме на українознавство.

Це й зумовлює і тематику, проблематику, і методологію та зміст праць.

На жаль, цього разу доведеться зазначити лише окремі видання чи праці, бо їх — тепер уже, на щастя! — дуже багато (частина І каталогу Д. Штогрина — 286 сторінок бібліографії, частина II — 74).

Серед видань історично-філософського відділу привертали увагу: Багалій Д. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті; Нарис української історіографії; Літописи, джерелознавство. К., 1925; Бугославський С. Українсько-руські пам'ятки XI — XVIII вв.; Бузук П. Нарис історії української мови; Василенко  Н. Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права XVII — XVIII вв., т. І; Василенко-Полонська Н. Перші кроки єврейської колонізації в південній Україні, К., 1929; Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів (з картою), К., 1923; Грушевська К. З примітивної культури. К., 1924; Данилович В. Археологічна минувшина Київщини (з таблицями і мапами), К., 1925; Етнографічний Вісник, кн. 1, К., 1925; кн. 2, К., 1926; кн. 3 — 5, К., 1927; кн. 6, К., 1928; кн. 7, К., 1928; кн. 8, К., 1929; За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України XIX початку XX століття. За ред. М. Грушевського. Кн. 1, К., 1927; кн. 2, К., 1928; кн. З, К., 1928; кн. 4, К., 1929; Записки Історично-філологічного Відділу Української Академії Наук. Під ред. П. Зайцева. Кн. І, К., 1919; кн. II–III (за ред. А. Кримського), К., 1923; кн. IV, К.. 1924; кн. V, К., 1925; кн. VI (за ред. М. Грушевського), К., 1925; кн. VII — VIII (за ред. А. Кримського), К., 1926; кн. IX, К., 1926; кн. X, К., 1927; кн. XI (історична секція, за ред. М. і О. Грушевських), К., 1927; кн. XII — XVI (за ред. А. Кримського), К., 1927 — 1928; кн. XVII (за ред. М. і О. Грушевських), К., 1928; кн. XVIII — XIX (за ред. А. Кримського), К., 1928; кн. XXI (за ред. М. і О. Грушевських), К., 1928; кн. XXI — XXIII (за ред. А. Кримського), К., 1928 — 1929; кн. XXIV (за ред. М. і О.Грушевських), К., 1929; кн. ХХV (за ред. А. Кримського), К., 1929; Збірник законодавства за ред. Е. Тимченка й Ф. Савченка. Історія, економіка, література, лінгвістика. К., 1929; Збірник праць Єврейської Історично-Археографічної Комісії. Томи І — II, К., 1928; Історично-Географічний Збірник. За ред. О. Грушевського, тт. І, II, III, К., 1928; Копержинський К. Українське наукове літературознавство за останнє десятиліття. 1917–1927, К., 1929; Кордт В. Чужоземні подорожі по Східній Європі до 1700 р. К., 1926; Кримський А. Розвідки, статті та замітки. І — XXVII, К., 1928; Література. Збірник перший. За ред. С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, К., 1928; Макаренко М. Запорозькі клейноди в Ермітажі. К., 1924; Пам'ятки мови та письменства давньої України (XI — XVII) ст.). За ред. В. Перетца. К., 1928, ч. II, К., 1929; Первісне громадянство та його пережитки на Україні. За ред. К. Грушевської. К., 1926; К., 1927; вип. 2–З, К., 1928; Савич А. Нариси з історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусі в ХІ — XVIII вв. К., 1929.

І — виділимо спеціально — випуски Наукового трьох та двомісячника українознавства — «Україна» (за ред. М. Грушевського), кн. 1 — 2, К., 1924; кн. З, К., 1924; кн. 4, К., 1924; Україна. Науковий двомісячник українознавства. Кн. 1 і 2, К., 1925; книги від 3 до 6, К., 1925; книги 1 — 6 (історичної секції), К., 1926; та підсумкові видання журналу українознавства за 1925 — 1929 роки.

Поряд з узагальнюючими працями привертали увагу й дослідження з окремих галузей українознавства: Український археографічний збірник (тт. І; II, 1926, 1927); Український діалектологічний збірник (1928); Українські народні думи (1927); Филипович П. Українське літературознавство за десять років революції (1928); Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII вв. (1924).

І привертали увагу публікації не тільки з гуманітарних наук. Важливі аспекти українознавства висвітлюються в працях фізично-математичного (М. Кравчука, П. Тутковського, М. Крилова, О. Фоміна, І. Шмальгавзена, К. Симінського, М. Шарлеманя) та соціально-економічного відділів. Зокрема: Василенко Н. Матеріали з історії українського права (1929); Демографічний збірник (1926); Записки соціально-економічного відділу (1923 — 1927); Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Нариси з історії права (1929); Праці Комісії для виучування народного господарства України. За ред. К. Воблого (1928); Туган-Барановський М. Влияние идей политической экономики на естествознание и философию (К., 1925), багато інших.

Не менш важливо, що праці і відділів академії наук, і окремих авторів відзначаються як масштабністю, так і науковою новизною, системністю та методологією.

Наскільки це важливо, засвідчує підрозділ з довідника С. Єфремова «Протиукраїнські праці». Він виявляє, що українофобська тенденція, розпочата Петром І, продовжена Катериною II, а далі й академіком Погодіним, редактором Катковим, міністром Валуєвим, не зникає й в XX столітті. І також як в декретах (заборонах) урядуючих інституцій (на рівні прем'єр-міністра Столипіна чи міністра закордонних справ Росії Сазонова, який, як зазначав у «Щоденнику» В. Винниченко, «у своїй урочистій промові перед... цілим світом назвав нас запроданцями.., наші прагнення, наші вистраждані здобутки названо мошенством», 2. II. 1915), так і в публікаціях філософів, політиків, літераторів, науковців, до того ж — як урядуючо-реакційного, так і рекламно-демократичного таборів. Однакова й методологія антиукраїнських виступів: як і царствуючі поборники «єдиної неділимої» імперії, усі вони стоять на засадах: Україна — лише окраїна Росії, її нація, мова, культура витекли з одного спільного джерела (етносу, держави), тому й повинні ми повернутися до первісного стану («воссоединиться»).

І не доводиться дивуватися неприхованим реакціонерам: їхня імперська позиція хоча б не маскувалася. Але не можна не дивуватися тим, хто атестувався як поступовці і демократи, але насправді були, по-перше, надто різномасними й всередині власного табору; а, по-друге, нерідко виявляли себе ще реакційнішими ідеологами, ніж представники офіціозного агресивного мракобісся. Були виразниками просто-таки печерно-дрімучого антигуманізму, однак прикритого фарисейською наукоподібною фразеологією.

Так, коли автор «Філософії свободи» М. Бердяєв, розвиваючи концепцію свободи як універсального принципу, зумовленого природою, навіть живучи в Києві, усе ж «не помітив» не те що національно-визвольних змагань українського народу, а й самого народу як суверена історії, то письменник М. Булгаков висміяв ті змагання. Мав величезні симпатії до співвітчизників В. Короленко; як і Бердяєв, він побачив та в листах до А. Луначарського ще 1920 року показав невідповідність гасел і практики більшовизму, його антидемократичний, навіть антисоціалістичний характер, жорстокий тероризм, нехтування елементарними правами людей і націй, однак не зміг уявити Україну як суверенну націю і державу. І вже зовсім не філософську позицію зайняли філософи П. Сорокін, Г. Федотов, політики Струве, Шульгин, які не тільки не засудили українофобію з «погляду вічності», а ще й заповзялися давати їй та російському месіанізму «філософсько-демократичне» виправдання.

При цьому важливими є кілька моментів. Перший — історіософський. Коли ідеологи російського месіанізму (Філофей, Спиридон-Савва) початок Росії (як третього Риму) відносили до XV–XVI століть, а філософ В. Зеньковський в «Історії російської філософії» вважав, що «Самостоятельное творчество в области философии, вернее — первые початки его — мы находим в России лишь во второй половине XVIII в.» , то Г. Федотов уже стає на ґрунт імперської традиційної ідеології, яка стверджувала: «Пролог в Києве» (с. 410) часу Київської Русі. І не тільки філософії, а й релігії, інтелігенції, культури (отже — й етносу та держави). Там все було «єдиним», там трапився й «трагічний розкол в руській — для Федотова — російській культурі» (с. 411), що окреслив дещо різні річища розвитку східних слов'ян, але дає підстави на неминучість їхнього «злиття». І, на думку філософа, не за внутрішнім тяжінням. Природно, цього може не статися. Тому необхідна не тільки «філософсько»-теоретична, а й фізично-примусова діяльність, спрямована на розв'язання українсько-російської проблеми: «воскрешение Великоруссии» (с. 457). Шлях? Вивірений століттями імперії: «Для малороссов, или украинцев... формула получит следующий вид: малорусское, русское, российское» — в свідомості, в політиці ж — «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, по вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (с. 458).

Свого часу В. Винниченко з гіркотою зауважував: «Чудні, їй-Богу, ці росіяни: здається, треба тільки радіти, що ідея шириться, а вони аж вороже ставляться, що в українців трошки сили набирається» (Щоденник, с. 62). Вихований на ленінських гаслах про відданість інтернаціоналізмові, український письменник не хотів повірити, що не будується велика співдружність вільних і рівноправних народів, а відбудовується імперія, аж доки не переконався: «У соціалістичній, советській Росії... стихія забиває ідею... Перспективи запорошуються... Найвиразніше це виявляється в українському питанні. В комісаріаті закордонних справ референт в українських справах... сказав...: «Ніякої України не було і немає; на Україні всі чудово говорять по-руськи і все це українське питання є вигадка» (Щоденник, с. 430). Коли ж були поставлені (ще в 1920 р.!) до молодої України й територіальні вимоги (щодо Криму, Донбасу, Кубані, заселених українцями), Винниченко усвідомив: «демократи» думають «не про комунізм, що вони в нього не вірять, що вони дбають про Росію, про себе як націю» (Щоденник, с. 431).

А шляхи реалізації планів — відповідні до мети: спочатку об'єднання ідейне, далі економічне («…за нас, — наголошував Федотов, — действуют еще старые экономические связи, создающие из бывшей империи, из нынешнего СССР, единый хозяйственный организм» // «Будет ли существовать Россия», с. 455), а зрештою й державно-політичне, — чому мають сприяти як освіта, наука, мистецтво, так і аграрно-промислова, демографічна, соціальна надбудова, а головне — національна політика.

Демократи бачили: залізна партія Леніна «поглощала человека без остатка, превращала его в гайку, винт, выбивала из него глаза, мозги, наполняя череп мозгом учителя, непомерно разросшегося, тысячерукого, но одноглазого», і так само внутрішньо руйнувала нації» — їхню самосвідомість, гідність, свободу, мораль, мову й культуру. Це вело до втрати морально-духовних цінностей, тотальної деградації. І проти цього «демократи» час від часу протестували. Але до певної межі, доки йшлося про інтереси російської імперії. Люди, мови, культури інших націй для них не існували. А коли й існували, то лише як рудименти, які не тільки можуть, а й яким потрібно допомогти відмерти. Жити має лише Росія і все російське, як і всі засоби для цього придатні, бо ж, на думку Федотова, «Россия не может равняться с Францией или Германией: у нее особое призвание. Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия... Мы должны показать миру (после крушения стольких империй), что задача империи, т.е. сверхнационального государства — разрешима» (с. 460, 459). А засобами реалізації цієї політики («філософії») мають стати російська мова, культура, освіта, наука, церква.

Здавалося б, дивна логіка: виступати проти політики партії Леніна, Сталіна й відстоювати її діяльність. Але так було: критикуючи керівництво СРСР, П. Сорокін виступав не проти його політики, а лише проти тогочасної влади. Бо також вважав: «Русская нация состоит из трех основных ветвей русского народа — великороссов, украинцев и белорусов, а также из «русифицированных» или ассимилированных этнических групп, вошедших в состав дореволюционной Российской империи и современного Советского Союза («Основные черты русской нации в двадцатом столетии», с. 469). Ця сумарна єдність має стати органічною, а для цього необхідно використовувати всі фактори: економічні, політичні, духовні. Аж до цілеспрямованого змішування чи й... знищення цілих етнічних груп.

Це вже — повний псевдо-філософський канібалізм! І все ж історія засвідчує: коли депортувались чи й нищились не тільки мільйони людей, але й десятки (а не одиниці) мов, культур, цілих народів, філософ Сорокін задоволено констатував: «Согласно переписи 1926 г., в Советском Союзе проживало 194 различные национальности (этнические группы), а согласно переписи 1959 г. их число было уменьшено — в административных целях — до 108 различных языковых групп» (с. 469). Свого часу про такий шлях творення єдиної російської нації мріяв «демократ» Пестель. Здійснив тиран Сталін. Освятив філософ Сорокін, радіючи, що «значительная часть нерусских национальностей уже «русифицирована» и «ассимилирована» (с. 470), а 80% із них у 1959 р. вважали рідною мовою російську. Здавалося б, у кінці XX ст. є змога спокутувати не тільки помилки, а й злочини перед травмованими імперією народами, і цим хоч трохи очиститися.

Однак не захотів відстати від «патріотів» й «майже напів-українець» О. Солженіцин, думаючи про те, «как нам обустроить Россию», він знову запропонував: об'єднати й асимілювати! Бо, на його погляд, українці ніколи не були ні народом (нацією), ні державою, а відтак не мали й своєї мови (вона, мовляв, вигадана «при австрийской подтравке»), культури, ментальності. Окреслилася, на перший погляд, неймовірна ситуація: реанімація найреакційнішої доктрини. Адже, як свідчив генерал А. Денікін, ще 1918 р. російський монархічний центр, що згрупувався у Києві в час національно-визвольного українського руху, «ставил ближайшими своими задачами:

1) борьбу с украинской самостийностью,

2) поддержку добровольческой армии как организующего противобольшевистского центра и

3) осведомление союзников «об истинном положений дел на Украине». В своем обращении «к державам Согласия и руководителям добровольческой армии» центр развивал... идеи: Украинского государства никогда не было; «Украинцы» — не нация, а политическая партия, взращенная Австро-Германией; огромное большинство малороссии считает себя русским народом... и свято неизменно хранит верность союзникам растерзанной России; и Центральная Рада, и гетманское правительство совершенно оторваны от страны... Исходя из тех же взглядов, национальный (російський. — П.К.) центр вел борьбу против созыва гетьманом «Державного сейма», считая это «покушением на верховные права русского народа» .

Так було ще 1918 р. Був час осмислити і прозріти. Та переконання — то сфера не тільки освіти і розуму, а й віри та психіки. Ідентичні методологічні засади поклали в основу діяльності й російські «демократи» 30–80-х років, виразником стратегічних планів став автор трактату «Как нам обустроить Россию» О. Солженіцин, а сформував які російський месіанізм, жага: хай хоч «маленька» (у складі Росії, України, Білорусі), бо на велику немає сил, але імперія.

І все те оголює істину: українофобія — синтез «філософії» та політики, що формується ще з XVI століття, в XIX–XX ст. сягають частинами багатоаспектної системи, спрямованої на асиміляцію, а далі й знищення української самосвідомості нації та держави. Тому завжди мала значення не лише кількість, а й методологія праць, а також не тільки їх зміст, а й форма. Мало писати про Україну, українцем і українською мовою: необхідно писати з любов'ю до України, з кровною заінтересованістю долею її народу та об'єктивною науковою істиною.

Що ж до антиукраїнських видань, то вони, як підручники з історії України, з української мови, літератури, філософії, географії, етно- і психології, культури, писалися й українською мовою, з використанням окремих реалій, — однак в антиукраїнському дусі. Через призму мети: перелицювати факти історії в інтересах пануючих режимів, здискредитувати національно-визвольні змагання українців і їхніх вождів (починаючи від Мазепи й Орлика та продовжуючи кирило-мефодієвцями, душею яких був Т. Шевченко, керівниками УРН, Гетьманату і Директорії, тих, хто відстоював ідею суверенної України й за умов більшовизму та фашистської окупації), щоб відчужити покоління від тисячолітньої історії та культури, від традицій і світових надбань власної мови та землі, від батьківських святинь, а тим самим — від власної сутності та самосвідомості, отже — основ гідності, самодостатності, честі, визначеної природою історичної місії (без усвідомлення якої народ деформується у населення, суверени життєтворення — в сліпих виконавців чужої волі).

Українознавство 20-х років XX ст. повернуло на ґрунт науки.

І особливо важливо, що на чільні позиції вийшли історики М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Яворницький, які не тільки підносять усталені традиції, а й створюють нові інститути та кафедри, формують цілу плеяду істориків нової формації. Не менш важливо, що історико-еволюційний підхід виявляють і дослідники українського етносу (Ф. Вовк) та вітчизняної культури (І Огієнко, І. Крип'якевич), як української словесності (М. Грушевський, М. Возняк, М. Зеров, М. Сумцов, В. Перетц, Л. Білецький), так і зарубіжної (А. Кримський, Є. Тимченко, Ф. Савченко, М. Калинович). Набувають потужного розмаху дослідження з проблем мови і філософії, педагогіки й права, родинних, соціальних, національних відносин, а також з проблем аграрного й промислового розвитку, природи й екології, демографії та міграційних процесів. Тож навіть за умов усе посилюваного роздержавлення України, зовнішнього ідеологічного й політичного тиску, а то й адміністративного диктату в республіці розкорінюється процес усебічного національно-духовного відродження. Формується новий тип інтелігенції, а з тим і освіти, науки, мистецтва. Україна виходить на міжнародну арену як потужна наукова держава. На доказ достатньо нагадати, що 1926 р. в Україні створюється асоціація сходознавців, а згодом відбувається міжнародний з'їзд, учасниками якого стають учені багатьох країн, і понад 200 з них виступає з доповідями на різних секціях (соціально-економічній, історичній, філософсько-психологічній, філологічній, природничій, правознавчій та ін.).

Порівняльні студії допомагають Україні побачити своє об'єктивне геополітичне становище, усвідомити свою історію, перспективу та місію, окреслити шлях у майбуття.

На жаль, розквіт і України, й українознавства не планувався сталінським режимом. В Україні штучно загострюється як національно-економічна ситуація, так і національна проблема, що добре показано М. Скрипником у лекціях на кафедрі з національного питання (Національні перетинки. Грудень, 1929 р., видано в Харкові. ДВУ 1930 р.). У кінці 20-х років штучно конструюється процес СВУ, знищуються УАПЦ, а далі й ті інститути українознавства, що були створені В. Вернадським, М. Грушевським, Д. Багалієм та їхніми соратниками. Гине еліта інтелігенції. Зникає з ужитку й термін українознавство.

Однак люта реакція не змогла знищити самого українознавства і в УРСР, і за її межами. Інша справа, що доля його, як і доля України та її поборників, стала невимовне тернистою, її шлях та характер — суперечливими.

Щодо шляху розвитку в УРСР, то бачимо дві реальності та тенденції. Перша — це інерція 20-х років, коли окреслився багатогранний науково-дослідний розгін. На його основі ще в середині 30-х років готуються матеріали не лише з окремих проблем і галузей, а й для видання української енциклопедії. Збирається й систематизується величезний, накопичений роками, багатогалузевий досвід. Могла настати епоха освітньо-культурного ренесансу, розквіту національно-духовної свідомості, а відтак державотворення. Але вже на повну потужність запускається репресивна гільйотина, нищиться не лише інтелігенція, а й ґрунт української культури — селянство. Зденаціоналізоване робітництво піддається ще інтенсивнішій духовній кастрації. І наукове українознавство знавісніло виполюється з вітчизняної ниви.

Віддана найвищим ідеалам частина інтелігенції піддається тортурам, однак не складає крил, і в кінці 50-х на початку 60-х років спалахує динамізмом протесту нова генерація шукачів істини, справедливості, свободи. Її дискредитують судовищами й нищать концтаборами, та вона знову активізується в кінці 80-х років і на початку 90-х посіяні шістдесятниками нею зерна національної свідомості, гідності, честі дають буйні сходи й зумовлюють державотворчу енергію та філософію народу, який 1 грудня 1991 року на референдумі рішуче висловлюється за самобутньо-суверенний, демократично-гуманістичний шлях розвитку.

Друга реальність — жахлива політика хамелеонства: коли під машкарою українознавства в системах виховання, освіти, культури, навіть державної політики, мов блекота, впроваджується українофобія.

Її методологія — протиставлення загальнонародного — «класово-пролетарському», а національного — загальнолюдському, глобалістичному «Не помічаючи», що інтернаціональне — це між, а не поза чи над національне, речники цієї методології почали створювати культ «інтернаціоналізму», що на ділі означало анафему усьому національно-визначеному й утвердження на базі російського месіанізму Іdее Fіх світової революції та вселюдської єдності — запоруки імперії, того III Риму, про який мріяли ще російські ідеологи церкви та імператори і прообразом якої у 70-х роках було оголошено «нову історичну спільність людей — радянський народ».

Ідеалізація псевдо-інтернаціоналізму з 30-х років XX ст. стала не тільки теоретичною оболонкою, а й практичним змістом політики СРСР, унаслідок якої суверенні республіки втратили не лише політичну незалежність, а й право бути господарями своєї території (з конституцій було вилучено навіть положення про те, що кожен народ є власником землі, природних ресурсів, матеріальних благ, усе те оголошувалося «спільним», хоча розпоряджалася ним тільки центральна влада), своїх систем ладу, економіки, права. Загальнодержавною була оголошена російська мова (крім усього іншого — і як єдина форма прилучення до культурних надбань інших народів). Зате було надано право відмовлятися від вивчення дітьми... рідної мови. Учителям–русистам, як і за царизму, держава почала доплачувати надбавку, хоча умови їхньої праці порівняно з іншими педагогами стали незмірно легшими. Зрусифікованими виявилися системи освіти, науки, культури, державного управління. Практично Україна знову була обернена на провінцію.

Закономірно, що знову стали підноситися як аксіоми версії, згідно з якими про українців і Україну можна говорити хіба з XIV століття (отже, Київська Русь — питома земля українців! — опинилася поза межами історії, держави, права, культури, релігії українців); що вони не мають власного генезису; що Гетьманщина — ще один доказ недержавності мислення та психіки українців, які одвічно хотіли тільки одного — «злиття» («воссоединения») з росіянами.

Відома історично-літературна пам'ятка XVIII ст. «Разговор Великороссии с Малороссией» С. Дівовича, у якій Україна говорить суперниці:

Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрусь.

Не тебъ, государю твоему поддалась...

...Не думай, чтобы ты сама была мнъ властитель,

Но государь твой и мой — общий повелитель,

А разность наша есть в приложенных именахъ:

Ты Великая, а я Малая — живем в смежных странахъ,

Так мы с тобою равны...

Вона достатньо чітко розкриває і суверенність мислення Малоросії, і почуття її гідності та державності. Однак навіть документи минулих епох не зупинили новочасних істориків перед тенденційним лицюванням фактів та впровадженням настанов, згідно з якими історія України навіть після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького трактувалася лише як волевияв народу до злиття, а прагнення його вождів до суверенітету — лише як зраду інтересів свого народу. Подібний підхід був виявлений і до ідей кирило-мефодієвських братчиків, до історії УНР, Гетьманщини та Директорії, до процесів і подій середини та кінця XX ст. Виходило так, що ворогом українського народу, його свободи, добробуту, щастя поставав уже й сам український народ...

Деформація історії (до речі, писаної про Україну й українською мовою) неминуче призведе й до деформації у висвітленні української культури, мови, освіти, науки (соціально-історичної, природничої, гуманітарної): вони оцінювалися через призму інтересів не України, а її сусідів; і в основу досліджень та висвітлення клалися методологічні засади не наукові, а кон'юнктурно-ідеологічні. Як приклад, можна навести позицію, з якої розглядалася історія української словесності навіть в академічних виданнях 50–80-х років: «Дійовою зброєю радянських літературознавців, у тому числі літературознавців радянської України, були статті, доповіді, промови, листи В. Леніна і Й. Сталіна, в яких викрито класові основи буржуазного націоналізму, розроблено засади партійної політики в національному питанні. З цього погляду велику роль відіграв лист Й. Сталіна до Л. Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р., — писалося в «Історіях» української літератури і 1964, і 1970-х років (у 8 томах). — В цьому листі було викрито ворожі спроби українських буржуазних націоналістів відірвати розвиток української радянської культури і літератури від російської літератури та літератури народів інших радянських республік...». З того не важко переконатися, що і головні засади не співвідносилися з суттю предмета — художньою творчістю і були ґрунтовані тільки на політичній орієнтації, а лист до Кагановича, як відомо, ознаменував початок наступу на всю українську інтелігенцію, літературу, культуру, що уже на початку 30-х років призвело до жахливих масових репресій.

Природно, що О. Довженко, П. Тичина, О. Гончар, Г. Кочур, А. Малишко, «шістдесятники» розпочали з відродження традицій не лише Київської Русі, Гетьманщини, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а й діячів відродження 20-х років XX ст. А І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» показав і справжню суть антиукраїнської політики, і її причини та неминучі наслідки. З того часу починається новий етап осмислення та розвитку українознавства. І цілком логічно, що пов'язується він з боротьбою за демократизацію й гуманізацію життя суспільства та створення Української суверенної держави.

Неоднозначний процес становлення та розвитку й зарубіжного українознавства. На жаль, як зазначав Ю. Шерех (Шевельов), і в Польщі, Чехії, Німеччині, Канаді, США, де містилися цілі осередки української інтелігенції, не обійшлося без загострення ідеологічних підходів та поглядів. Як наслідок — та ж одномірність у трактуванні людей, явищ, подій, лише протилежної орієнтації: що (і хто) в СРСР підносилося, те (і ті) за рубежами гостро засуджувалося. Не враховувалося, що не всі могли (та й не повинні були) емігрувати, як катастрофою закінчилося б масове самогубство еліти нації. За умов казарменно-тюремної демократії йшлося про елементарне виживання (що, природно, не може виправдати активного слугування антиукраїнській політиці, життєдіяльності хамелеонів і яничарів-манкуртів).

Та різні підходи (як зазначає той же Шерех, — критика вглядова, коли шукається істина, і наглядова, коли вона виконує лише поліційні функції) — явище всезагального поширення. На щастя, і в українстві на чільні позиції вийшло аналітичне, об'єктивно-конструктивне українознавство.

На доказ наведемо окремі факти.

Ще з початку 30-х років готується і видається 3-томна «Українська загальна енциклопедія» (Львів-Станіслав-Коломия. За редакцією Івана Раковського). 1935 року Ю. Липа видав літературознавчу працю «Бій за українську літературу». Теоретично насичена, масштабна ерудицією, вона вводила читача в широке коло тенденцій, фактів, імен на межі XIX–XX століть й змушувала бачити і всю європейську, й «радянську» літературу не тільки через більшовицькі окуляри. Однак автор відчув, що це — надто вагомий, а все ж — лише одногалузевий фактор народної о буття. Потрібна ж історично й науково універсальна перспектива. І Ю. Липа 1938 р. видає нову працю — «Призначення України» (Львів, в-во «Хортиця»). Як і в однойменній книжці В. Винниченка, центральна ідея цієї праці — «відродження нації». Але стиль не стільки публіцистичний, скільки історико-політичний: у п'яти частинах дослідження Ю. Липа висвітлює тисячолітній шлях українства і найголовніші фактори його розвитку, долі, характеру та перспективи: географічні, економічні, соціально-політичні, етнічно-демографічні, культурно-психологічні, державно-національні. При цьому Україна бачиться як у внутрішньому генезисі, так і у зв'язках зі Сходом та Заходом, як і тисячу років назад, так і в ХХ ст.

Закономірно, що поява саме такого типу досліджень і спонукала, й дала змогу створити «Енциклопедію українознавства», а водночас — підготувати праці історіософського, отологічного, філософського, культурологічного, соціально-економічного, політичного змісту, які з наукових позицій підбивають різні грані буття українців. Серед них — і « Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус» Ю. Шевельова, і літературно-культурологічні дослідження у 4-х томах Ю. Бойка (Блохіна) та у 2-х томах Є. Маланюка (серед яких особливе місце посідає «Малоросійство»); «Історія української культури» І. Крип'якевича та ін. авторів (1937, 1990 роки); і «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. У 3-х томах». Упорядники Т. Гунчак і Р. Сольчаник; «Слідами піонерів. Епос української Америки» У. Самчука; «Українці в Японії» І. Світа; «Україна і Росія у світлі культурних взаємин» П. Голубенка; «Студії до історії українців Канади» М. Марунчака; «Матеріали до українсько-канадійської фольклористики й діалектології» Яр. Рудницького; «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненка; «На магістралях доби» Г. Костюка; «Сучасна література в УРСР» І. Кошелівця; «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис» О. Воропая; «Україна. Історія» О. Субтельного; нариси про українських гетьманів, написані В. Антоновичем, Л. Винарем, І. Борщаком; «Тисяча років української культури» М. Семчишина.

Особливий етап розвитку українознавства — 90-ті роки ХХ ст.: після референдуму 1 грудня 1991 р. вітчизняний і зарубіжний наукові потоки зближуються, а то й зливаються; держава, що раніше нищила українознавство, стає його захисником і виразником.

Природно, що на цьому етапі перевидаються літописи різних авторів і епох, «Велесова книга» (1990, 1995), історичні праці В. Антоновича, Х. Вовка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Максимовича, Д. Чижевського, А. Жуковського, Г. Ващенка; стають доступними для читачів України «Щоденник», «Відродження нації» В. Винниченка, «Теорія нації» В. Старосольського, «Дух нації» А. Княжинського, «Призначення України» Ю. Липи. З'являються історичні дослідження М. Семчишина («Тисяча років української культури», К., 1993), М. Брайчевського («Конспект історії України», К., 1993 «Літопис Аскольда», К., 2001), О. Апанович («Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність», К., 1994), О. Субтельного («Україна. Історія», К., 1991), колективні збірники українознавців: «Старожитності Русі-України» (К., 1994), «Українознавство в розбудові держави» (К., 1994), «Національні відносини в Україні у XX ст.» (К., 1994), «Українська література в загальнослов'янському і світовому контексті» (К., 1988–1994), «Українська культура. Історія і сучасність» (Львів, 1994), «Філософія» (К., 1991), «Багатопартійна українська держава на початку XX ст.» (К., 1992), «З порога смерті...» (К., 1991), «Культурне відродження в Україні» (Тер., 1993). А також праці з окремих напрямків українознавства: «Історія України ХХ ст..» Т. Гунчака; Г. Касьянова («Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років», К., 1992), П. Кононенка («Українська література. Проблеми розвитку», К., 1994, «Українознавство», К., 1994; «Свою Україну любіть…», К., 1996; «Українознавство», К., 1996), Л. Лук'яненка («Не дам загинуть Україні!», К., 1994), Ю. Шаповала («Людина і система», К., 1994), нові видання і дослідження А. Жуковського, В. Маркуся, В. Смолія, М. Панчука, С. Пирожкова, що вносять важливі корективи в історію, теорію й методологію українознавства. Наближається до завершення підготовка тритомної «Енциклопедії українознавства» французькою мовою.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Бібліографія — галузь науково-практичної діяльності, яка полягає в підготовці і поширенні науково-систематизованої інформації про книги та інші видання з метою впливу на їх використання.

Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних поглядів; суспільна свідомість.

Краєзнавство — комплексна наука, що різнобічно вивчає окреслену частину країни (регіону, області, населеного пункту). Основним завданням краєзнавства є вивчення рідного краю. Предметом такого вивчення є конкретний регіон.

Народознавство — наука, що досліджує етнічні спільноти на предмет визначення специфічних ознак і функцій, виявлення їх змісту та закономірностей процесу становлення з погляду забезпечення існування етносу.

ЛІТЕРАТУРА

Кононенко П. Українознавство: Підручник. — К.: Либідь, 1996.

Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. — К., 2002.

Брайчевський М. Конспект історії України. — К., 1994; «Літопис Аскольда», К., 2001.

Грушевський М. Історія України-Руси — К., 1991-1997.

Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — К., 1990.

Єфремов С. Українознавство. — К., 1920.

Інститут українознавства. — К., 2002.

Історія української школи та педагогіки: Хрестоматія. — К.: Знання, 2003.

Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. — К., 2003. — С. 322 — 330.

Кононенко П.П. «Свою Україну любіть...» — К.: Твім Iнтер, 1996.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. — К.: Наша культура і наука, 1999.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родинності. — К.: Артек, 2001; Український етнос: ґенеза і перспективи. — К., 2002.

Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в системі освіти: Довідник джерел з питань змісту, методології та методики викладання. — К., 1996.

Крисаченко В.С.Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. — К.: Либідь, 1996.

Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ… — К., 1994.

Мишанич О.В. Українознавство як світова наукова дисципліна // Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. — К., 2003. — С.114 — 121.

Калакура Я.С. Українська історіографія. — К.: Генеза, 2004.

Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. — К., 2004.

Навчально-виховні програми з українознавства. — К.: Знання України, 2001.

Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для середніх навчальних закладів. — К., 2004.

Українознавство. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. — К., 2004.

Філологія як українознавство: навчальний посібник / Укл. П.П. Кононенко, А.Ю. Пономаренко, С.П. Денисюк та ін. — К., 2003.

Горенко-Баранівська Л.І. Культура як українознавство. — К., 2003.