Етнічна специфіка духовної культури греків Приазов'я
Підвищений інтерес українських етнографів до Приазов'я закономірний, оскільки це один з найбільш змішаних в етнічному відношенні регіонів України. Питання міжетнічних зв'язків у нових політичних і соціально-економічних умовах займають одне з провідних місць у дослідженнях етнологів не тільки нашої країни, а й усього світу. Причому слід зазначити, що в даний час етнічна специфіка у більшості народів зміщується з матеріальної сфери в сферу духовну. В цьому зв'язку являє великий інтерес вивчення весільного ритуалу, оскільки в ньому найбільше акцентована етнічна специфіка того або іншого народу, а в даному випадку греків Приазов'я.
Мета статті – прослідити етнічну специфіку греків Приазов'я (урумів-тюркофонів і румеїв-еллінофонів) в історичній ретроспективі в контексті їх етнокультурної взаємодії з іншими народами на матеріалі весільної обрядовості.
Слід зазначити, що сьогодні існують лише праці описового характеру. Серед них стаття С.І Маркова [1], яка висвітлює урумське весілля кінця ХІХ століття, і робота краєзнавця О. Ксенофонтової-Петренко [2] про румейське весілля в с. Сартана. Звертає на себе увагу праця проф. В.К. Борисенко [3]. Це одна з небагатьох праць з етнічної культурі греків, де розглядається сучасний стан грецького весільного обряду. Висвітлення весільної обрядовості мало місце в рамках наукових конференцій [4].
Новизна роботи полягає в тому, що при вивченні весільної обрядовості використовується комплексний підхід. Разом з історичною літературою в науковий оборот вводяться етнографічні, лінгвістичні і фольклорні джерела, з використанням термінології урумів – греків-тюркофонів і румеїв – греків – еллінофонів з етимологічними поясненнями, що дозволяє розглянути дане явище в часі і просторі. Стаття написана на основі досліджень ХІХ – ХХ ст. та польових матеріалів, зібраних під час етнографічних експедицій у грецьких селах Донецької області у 1970–2002 рр. [5]
Традиційно шлюби між греками бралися лише в рамках рідного села. Шлюби між урумами і румеями, так само як і з росіянами, українцями і представниками інших народів, аж до початку ХХ ст. були дуже рідкісними [6]. В 70-і роки ХХ ст. значно збільшилося число міжнаціональних шлюбів, а в даний час звертає на себе увагу тенденція до зростання кількості шлюбів з представниками інших національностей, особливо слов'янами. Але останні наші дослідження показали, що найстійкішими є шлюби між греками в рамках одного села [7].
Тепер перейдемо безпосередньо до розгляду самого весільного ритуалу, який складається з послідовно чергуючих обрядових дій: передвесільної, весільної і післявесільної обрядовості. Традиційне грецьке весілля – дугкун (турец. dühün), гамус (грец. γαμος) завжди розігрувалося повно і послідовно, з дотриманням безлічі найдрібніших дій. Багаторазові опитування знавців традиційного грецького весілля свідчать про те, що в різних селах деякі обряди вже забуті, але в цілому весілля зберігає загальний стрижень, хоча є локальні відмінності, на яких ми акцентуватимемо увагу.
В грецьких селах довгий час вибором нареченої займалися батьки нареченого. Але вже на початку XX століття питання шлюбу обговорювалися і з молодятами. Основною передвесільною обрядовою дією є сватання – аравона, аравонязму (дав. грец. αρραβών), шаннамах (крим. татар.). Досвідчені в весільних справах близькі родичі або сусіди нареченого пукушарс, прокоршар (грец. προξενητης – сват) приходили в будинок до батьків нареченої з подарунком смадъ, цінність якого була різною. Так, в с. Сартана це була хустка з двома срібними монетами, скріпленими воском [8], в с. Чермалик одна лише хустка, в с. Старий Крим – шовкова хустка і золота каблучка для нареченої, а в В. Янисолі «симадъха» складався з 20 копійок, каблучки, шарфа або кофти та карбованця – все це складалося в довгий рушник, який у свою чергу перегинався кілька разів і набирав форми трикутника [9]. Під час цієї зустрічі призначався час для заручення молодят – мегала аравонис (греч. μεγάλος αρραβώνας від др. гр..μέγας αρραβών) – велике сватання.
На сватання запрошувалися музиканти. Всі грецькі свята, і особливо сімейні обряди та звичаї, супроводяться музикою [10]. В традиційний інструментарій греків входила гіміча, чемене, чимане – струнно-смичковий інструмент, який походить від турецької каманчі (турец. kamançа, keman – скрипка). До духових інструментів належали: хавал (татар. къавал, турец. хavalı – має багато повітря) – це сопілка, зурна (турец. zurna) – сучасний кларнет з 8–9 отворами, який поширений серед народів Кавказу, Малої Азії, Криму і Близького Сходу, та тулуп – зурна (турец. tulum – волинка) – це старовинний чабанський музичний інструмент, що виготовлявся з козиної шкури, яка надувалась повітрям і забезпечувалась дудками [11]. Важливе місце займали ударні інструменти: давул, даул (турец. davul – великий барабан) і доре, даіре, даре – бубен, обтягнутий шкірою і обчіпляний дзвониками. В ХІХ ст. всі ці інструменти були розповсюджені серед населення Криму [12] та в Туреччині [13]. На сьогодні їх не залишилося ні у кримських татар, ні в маріупольських греків. Колись найпопулярніший музичний інструмент – скрипка – відійшов на другий план і зараз використовується тільки на весіллях.
У греків українського Приазов'я приготування до весілля починалися за тиждень до вінчання, що є характерним і для жителів материкової Греції [14]. Починаючи з неділі кожний день був маленьким спектаклем. Уруми, наприклад, влаштовували «свято сита», де головною дійовою особою була кухарка ащі (турец. aşçi‑повар). Цей обряд досить добре описаний у вищезгаданих роботах. Але звертає на себе увагу весільна страва «кулво» [15], яка на сьогоднішній день практично забута. Приготування цієї страви є вельми трудомістким процесом. По-перше, робився каркас з лози у вигляді півсферичної форми, потім він обліплювався з тіста різними фігурами, а після випікання, до нього прив'язувалися цукерки, горіхи і інші солодощі.
Передвесільним урумським обрядом був і «обряд хени», відомий в тюркському світі практично у всіх народів. Полягав він у фарбуванні волосся і нігтів нареченої, але по суті – це був сумно-прощальний вечір нареченої з батьківською домівкою. Хресна мати відводила наречену до себе додому для обмивання «делинъ амами» (турец. gelin – наречена; hamam – банити). Поверталася наречена додому під червоною хусткою – алъ дуванъ. В.А. Горделівський звертає особливу увагу на цей ритуал, що займає почесне місце у весіллі османів. «Обряд хени» – фарбування волосся – це дівич-вечір, свято жінок… пофарбована хною дівчина перетворюється ніби в наречену: слово «хинали» в народній мові – синонім слова «наречена» [16].
У румеїв напередодні весільного обряду влаштовували демонстрацію посагу «прика» (грец. – προίκα від дав. грец. Προίξ – посаг). У п'ятницю вечором родички і подруги приходили розглядати вироби нареченої. В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. в суботній вечір, коли у нареченого і нареченої влаштовувався весільний бенкет, шафери (друзі нареченого) приносили нареченій півня. Вона його золотила і повертала назад. В українському весільному фольклорі також мають місце пісні про міфологічного птаха з «золотими перами», якого наречений повинен принести на весілля [17]. Ймовірно, ця традиція сходить до часів язичества. Звичаї, пов'язані з півнем, зустрічаються як в Греції [18], так і в Туреччині [19].
Неділя – це був день вінчання і весілля в будинку нареченого. Традиційна весільна церемонія починалася із запрошення посаджених батьків паранфу і паранфіси, роль яких, як правило, виконували хресні нуна – (грец. νουννά від лат. nonnus – хресна мати) і калота. Їх запрошували на весілля з великою урочистістю у супроводі музикантів. У ряді грецьких сіл (Сартана, Чермалик, Камара) за цим запрошенням відбувалося невелике пригощання, яке організовували посаджені батьки нареченого. А в В. Янисолі посаджених батьків забирали, а лише на другий день ті влаштовують пригощання. В цілому слід зазначити, що роль посаджених батьків – не тільки почесна, але й важлива – вони несуть значні матеріальні витрати і до сьогоднішнього дня.
Перед вінчанням проводився обряд одягання нареченої – ніф (νύφη від дав. грец. νύμφη – німфа), делинъ (турец. gelin – наречена). До початку ХХ ст. вінчальне плаття нареченої було червоного кольору і часто переходило у спадок. Звертає на себе увагу традиційний головний убір румейської нареченої, який називається періфтар (грец. περί – перший компонент у складних словах і має значення: навколо, з усіх боків; φταρ – від дав. грец. κεφάλι; від румейського фталь – голова). Його надівали перед вінчанням, а також носили перший рік після одруження і на свята. Періфтар являв собою полотнище довжиною до 3 м і 40 см завширшки і по довгих краях мав вишукану двобічну вишивку геометричного орнаменту, виконану кольоровими вовняними або шовковими нитками, золотою канителлю. Кінці періфтара прикрашала невелика бахрома. Гречанки обгортали не тільки верх голови, але й шию, а кінець періфтара звисав ззаду, іноді його притискали паском до пояса. Дослідникам різних часів вдалося зібрати в Маріупольському краєзнавчому музеї невелику колекцію цих головних уборів [20]. На сьогоднішній день нам насилу вдалося відновити послідовність одягання періфтара з прикрасами.
Обряд одягання і гоління жениха – гамброса (греч. γαμπρός – наречений) називався «коронацією» і супроводився награшем «Гамбріятку» [21]. Обов'язковою досі є церемонія гоління у присутності хрещеного батька і парагамбросів (παραγαμπρός, грец. παρα – знаходиться поряд). Аналогічні обряди мають місце у народів Малої Азії і Закавказзя [22].
Вінчатися наречений і наречена їхали окремо. Супроводжувала наречену хресна мати, яка заздалегідь її викупляла. Причому проходив цей ритуал обов'язково в пісенній формі під акомпанемент зурни і бубна. Після благословення батьків наречена під сумний марш «Нифятку» [23] сідала на гарбу, запряжену волами. В обов'язковому порядку не тільки наречена, але й усі гості повинні були показати свій смуток [24]. В урумських весіллях ця частина обряду носила на собі відбиток стародавньої східної традиції викрадення нареченої [25]. «Наречений виносив наречену на руках з будинку і садив її на приготовлену гарбу… у такому вигляді всі присутні відправлялися в церкву у супроводі молодих людей з музикою і піснями, при цьому один з них ішов попереду з голою шаблею» [26]. Взагалі звичай іти попереду весільної процесії з прапором або шаблею характерний для болгар [27] і турок [28].
Після закінчення обряду вінчання вся церемонія поверталася в будинок нареченого, де їх зустрічала свекруха – петъера (грец. πεθερά), хайната (турец. kaynana), виконуючи танець «Дубурджа», як би запрошуючи їх зайти в хату. Далі виконувався обряд «обсипання» молодят, який широко існував у стародавніх греків, римлян і слов'ян [29]. Мати нареченого брала в руки тарілку, наповнену солодощами і дрібними монетами, обсипала молодят і гостей, а порожню тарілку розбивала на щастя. Після чого всі заходили в будинок. Цікава особливість збереглася в с. Сартана і с. Чермалик. Свекруха брала мізинець правої руки нареченої, умочувала його в тарілку з медом і робила хрести. В с. Н. Каракуба, перш ніж ввести молодят в будинок, хрести випалювалися на лутках, що нібито перешкоджало проникненню злих духів. Цікаво, що звичай робити хрести зустрічається лише у острів'ян Кріту [30].
Після повернення з церкви наречених пригощали вином. В урумських селах вони пили з «великої чарки турецького срібла з ручкою». Після цього починається весільний бенкет. В румейських селах він починався після того, як прозвучить награш «Трапезітку». Під цю мелодію танцювали всі запрошені.
В минулому всі грецькі весілля супроводжувалися танцями. Вони виконувались в різні моменти весільного обряду. Танець «Ярим-ава» (турец. yarım – неповний, незавершений, hava – мелодія, наспів) [31] – весільний танець найстаріших жителів села після вінчання молодих під час весільної ходи. Він виконується в спокійному темпі в колі або півколі, але обов’язково з чіткими рухами. Танець «Дубурджа» (турец. duburacı – веде подвійну гру), який відрізнявся своєю оригінальністю, виконувався тільки матір'ю перед гостями і нареченими після звершення обряду вінчання та повернення їх з церкви у батьківський дім. Незвичайність цього танцю полягає у використанні нетрадиційних рухів для грецьких танців – вибивання та вистукування. Танець «Джин-ава» (турец. cavan-ava) виконувався протягом весілля двічі: коли наречений, озброєний шаблею, забирав наречену з батьківського дому, та під час обряду обдарування молодих – «саачув» (турец. sağaçuv – від «сіяти»). В обох випадках у танці брали участь чоловіки різного віку. Ще в кінці ХІХ ст. танці, які виконувалися на початку весільного бенкету виключно старими, вийшли з побутування: «Ер аваси» (турец. er-avası, татар. акъай аваси – чоловічий танець) та «Агир аваси» (турец. ağır – avası – важкий або повільний, статечний, урочистий танець; татар. агьыр аватар) [32]. «Трапезитка» (грец. τραπέζι – стіл) – застільний весільний танець, під час якого гості вітають наречених, пританцьовуючи під музику сидячи, не виходячи з-за столу.
Але найпопулярнішим танцем у грецьких селах Приазов’я є «Хайтарма» [33]. Різновидів цього танцю багато. Всі вони похідні від кримськотатарської «К'айтарми» [34]. Греки, які проживали в Криму поряд з татарами, перейняли багато їх звичаїв, а серед них такий: при одруженні в дім нареченого приїжджав численний табір родичів, земляків нареченої, де відбувався взаємний показ хореографічного мистецтва [35]. До сьогоднішнього дня «Кайтарма» залишається улюбленим танцем багатьох народів Криму [36].
В селах маріупольських греків в «Хайтармі» брала участь будь-яка кількість виконавців. Загальній танець змінювався виступом окремих пар. В кінці кожної танцювальної фігури танцюристи вигукували «О-П-Р». Під час виконання танцюристи діляться на невеликі групи, кожна з яких змінює фігуру танцю, але всі виконують один і той же рух – приставний крок. У весільному обряді «Хайтармі» відводиться важлива роль. Інколи він є застільним, тобто дві – три парі старших людей танцюють, а решта сидять за столом, аплодуючи в ритм музики.
Другий день весілля був менш урочистим, але більш відповідальним. Основними подіями цього дня був обряд під назвою «солодка горілка», поширений у народів Середземномор’я [37], обмін подарунками і одаровування молодят – харизмата.
Обряд «Солодка горілка» – гъальти рахи (грец. γλυκός – солодкий, тур. Raki – виноградна горілка.), билли рахи (турец. ballı – медовий) – одне із знакових понять у традиційному грецькому весіллі. Її приготування і пригощання нею означає успішне з'єднання молодожонів, причому обряд був обов'язковим тільки за наявності явних доказів цнотливості нареченої. Напій несли в будинок батьків нареченої разом з тваринами (баран, курка, півень), а відсутність голови – знак ганьби молодої. В даний час цей обряд практично забутий. Але основні події другого дня – це обмін подарунками між найближчими родичами і одаровування молодят – харизмата (χάρισματα від дав. грец. Χάρις – подарунок). Сучасна система взаємного одаровування родичів зазнала деяких змін: звузилося коло одаровуваних, дарування проводиться в перший день весілля і збільшилася цінність самих подарунків.
Висновки
Тепер підведемо підсумки і звернемо увагу на зміни в сучасному весільному ритуалі маріупольських греків, що йдуть по лінії спростування та зменшення обрядових дій. Фольклорні елементи втратили своє пряме значення, але зберігаються як данина традиції. В весільній обрядовості греків досить стійко зберігаються етноспецифічні риси, які сформувалися не стільки під впливом етногенетичних процесів, скільки внаслідок взаємодії греків з іншими народами, насамперед тюркськими та східнослов‘янськими.
Подальше дослідження духовної культури та міжетнічних контактів греків Приазов’я допоможе відтворити цілісну картину історичного минулого й сучасного цього народу.
Література
1. Марков С.И. Заметки о быте греков Приазовья // Мариуполь и его окрестности. – Мариуполь, 1892. – С. 406–438.
2. Ксенофонтова-Петренко О.Н. Семейные обряды в с. Сартана // Культурно-бытовые процессы на Юге Украины. – М.: Наука, 1979. – С. 173–185.
3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди греків Призов’я // Під одним небом: Фольклор етносів України. – К., 1996. – С. 69–78.
4. Богадица Т.К. Современный свадебный обряд греков Приазовья (пос. Сартана) // Мариуполь: история и перспективы. Научно-практическая конференция. Сборник трудов. – Мариуполь, 2002. – С. 157–158; Моруженко О.Б. Новые и традиционные черты свадебной обрядности греков Приазовья // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Тезисы докладов международной научно-практической конференции. – Мариуполь, 1993. – С. 143–145; Моруженко О.Б. Традиционная свадебная обрядность в Греции и у приазовских греков // Україна-Греція: історія та сучасність. Тези міжнародної наукової конференції. – К., 1993. – С. 93–95.
5. Польові етнографічні експедиції в грецьких селах Приазов'я в 1970-і роки проводилися проф. В.І Наулком, який люб'язно передав матеріали цих досліджень автору даної статті. В останнє десятиріччя автор статті разом із студентами історичного факультету МДІ проводили комплексне етнографічне дослідження всіх грецьких сіл Приазов'я.
6. Браун О. Мариупольские греки // Живая старина. – СПб., 1890. – Вып.ІІ. – С. 86.
7. Такай вывод сделан на основании анализа опросных листов о брачных приоритетах греков Приазовья.
8. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця. – С. 174
9. Наулко В.И. Материалы полевых этнографических исследований. – Рукопись. – С. 6.
10. Практично вся музика маріупольських греків є віддзеркаленням кримської народної музики. За висловом Л.С. Юносова, дослідника кримськотатарської музики, музичне мистецтво Криму сформувалося під впливом багатьох культур. Народи, які населяли Кримський півострів, близькі за мовою, звичаями і музичними традиціями. Багатовікове спільне мешкання сприяло появі кримської народної музики.
11. Бирих А.К. Мокиенко В.М. Степанова Л.И. Словарь русской фразеологии. Историко-этимологический справочнтк. – СПб, 1998. – С. 96.
12. Алиев Ф.М. Антология крымской народной музыки. – Симферополь, 2001. – С. 339–347; Хартахай Ф. А Историческая судьба крымских татар // Вестник Европы. – 1867а. – июнь. – С. 141–174.
13. Олесницкий А. Песни Крыма. – М., 1910. – С. 15
14. Моруженко О.Б. Анализ традиционной свадебной обрядностив Греции и у приазовских греков // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: історичні науки, політологія. Книга І.-Донецьк, 1997. – С. 26.
15. За словами информатора Т.К. Фонова з с.Н. Каракуба.
16. Горделевский В.А. Османская свадьба. – М 1915. – С. 6.
17. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995. – С. 197.
18. Венгер В. Эллада. Картины Древней Греции, ее религия, могущество и просвещение. – М., СПб, 1868. – С. 47.
19. Серебрякова М.Н. Семья и семейная обрядность в турецкой деревне. – Л., 1978.-С. 39.
20. МКМ. – Фонды. №409; №413; №415; №424; №427; №456; №470; №474; №475 ТКО.
21. Ашла А.А. Песни…
22. Марков С.И. Указ. праця – С. 423; Державин Н.С. Свадьба у анатолийских греков // Известия кавказского отделения РГО. – 1914.-Т.17.-С. 211; Акритас П.Г. Свадебные обычаи абхазских греков // Советская этнография. – 1936. – №4–5. – С. 91.
23. Ашла А. Песни греков Приазовья, 1988.
24. Ксенофонтова-Петренко О. Указ. праця – С. 179.
25. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. – СПб., 1910. – Т.14. – С. 124.
26. Анторинов Ак. Домашний быт мариупольских греков // Известия общества любителей естествознания, антропологии и этнографии.‑Т.13.-Вип.1. – Труды этнографического отдела. – Кн.3. – Вип.1. – 1874. – С. 46.
27. Россия…. – С. 202.
28. Серебрякова М.Н. Семья и семейный быт…. – С. 24.
29. Латышев В.В. Очерки греческих древностей. – СПб.: Алатея, 1997.-С. 226; Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских. Х. 1881. – С. 97
30. Баранцевич Е.М. Остров Крит и события на нем (Историко-географический и этнографический очерк) СПб., 1897.-С. 80; Народы зарубежной Европы. – Ч. 1. – М.: Наука, 1964. – С. 588.
31. В с. Велика Янісоль танець «Ярим – ава» називають танцем біля порога.
32. Марков С.И. Указ праця. – C.429.
33. Зайченко С. Танцы греков Приазовья. – Мариуполь, 1995. – С. 25.
34. Мелодії кримськотатарської «Кайтарми» зустрічаються у молдованів, румун, болгар, турків. Виконання «Кайтарми» вимагає від музикантів великої віртуозності. Відомий серед греків Приазов'я музикант В. Мазін звертав увагу на труднощі для виконання цієї мелодії музикантами інших національностей у зв'язку із специфічними особливостями метроритміки.
35. Тресков И.В. Фольклорные связи Северного Кавказа и Крыма. – Нальчик, 1963. – С. 267.
36. Багинская-Гурджи В. Свадьба в крымчакской семье. // Дружба народов. – 1993. – №8. – С. 220.
37. Марков С.И. Указ. праця… – С. 420; Ксенофонтова – Петренко О.Н. Семейные обряды…. – С. 180; Лебедева Э.И. Свадьбы. – Симферополь, 2003. – С. 19; Георгиева И. Обичаи при сватба // Пирински край. Етнографски. Фолклорни и езикови проучвания. – София, 1980. – С. 405.
Похожие работы
... греків за місцем їх проживання (більше 1000 фенотипів). Почалася обробка зібраних даних і продовжується підготовка до наступних етапів антропологічних досліджень. Узагальнюючи на першому етапі наявні матеріали, можна простежити етногенетичні зв'язки греків Приазов'я. Беручи до уваги фізичний вигляд маріупольських греків, можна визначити, що антропологічно вони зв'язані, по-перше, з місцевим ...
... зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків. Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо ...
... блоку, як і, у свою чергу, країни Антанти у передвоєнні роки. Тема 6. Україна на міжнародній арені в період національної революції 1917-1920 рр. (4 год.). 1. Становлення міжнародних відносин України в період Центральної Ради 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла Лютнева демократична революція. Влада в Росії перейшла до Тимчасового уряду. 3-4 березня 1917 р. в Києві було організовано ...
... до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» і т. д. 5. Регіональні риси традиційного вбрання українців У XIX ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий ...
0 комментариев