Антична філософія

Зміст

1. Зародження, особливості та періодизація античної філософії

2. Сутність філософського плюралізму

3. Філософські концепції природи релігії

4. Філософські погляди К. Ясперса

Список літератури

1. Зародження, особливості та періодизація античної філософії

Зародження античної філософії

Антична філософія: космоцентризм.

Протягом VI-I століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливий розквіт культури й філософії. За цей період були створені нове неміфологічне мислення, нова картина світу, центральним елементом якої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небесні світила й сам небесний звід. Він замкнутий, має сферичну форму й у ньому відбувається постійний круговорот - все виникає, тече й змінюється. Із чого виникає, до чого вертається ніхто не знає. Одні грецькі філософи (натурфілософи) вважають, що основою речей є почуттєво сприймані елементи: кисень, вогонь, вода, земля й певна речовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах; треті (елеати) убачали основу миру в єдиному, незримому бутті; четверті вважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'яті (школа Платона) - земна куля лише тінь, результат втілення царства чистої думки. Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей. Згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.

Мілецька школа:

Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається. Цей природний початок виявляється єдиною основою всіх речей, носієм всіх змін і перетворень. Спадкоємець Фалеса Анаксимандр убачав першооснову не в якій або конкретній речовині, а в першоречовині - апейроні. Інший давньогрецький філософ Анаксимен думав, що першоосновою всього є повітря.

Атомістична теорія пояснювала явища природи природними причинами й тим самим звільняла людей від міфологічного страху перед таємничими, надприродними силами. Демокріт учив, що мир не створений богами, а існує вічно, що в ньому все рухається й перетворюється з одного стану в інше завдяки з'єднанню й роз'єднанню атомів.

У боротьбі з матеріалістичним світоглядом формувався філософський ідеалізм. Родоначальником послідовної філософської системи об'єктивного ідеалізму був Платон. Відповідно до навчання Платона, лише мир ідей являє собою щире буття, а конкретні речі - це щось середнє між буттям і небуттям, вони тільки тіні ідей.

Будучи з як матеріалістичної, так і ідеалістичної лінії у філософії, античність створила й перші спроби їхнього застосування в межах єдиної філософської системи. Однієї з вершин філософської думки Древньої Греції щодо цього є утвори Аристотеля. Виходячи з визнання об'єктивного існування матерії, Аристотель уважав її вічною. Матерія не може виникнути з нічого, говорив він, не може також збільшитися або зменшитися у своїй кількості. Антична філософія, у якій утримувалися прототипи всіх основних видів світогляду, що розроблялися в усі наступні століття, - це велика творчість людського духу, і тому вона ніколи не втратить свого високого значення в очах мислячого людства.

Періодизація античної філософії

Більш як тисячолітня історія розвитку античної філософії поділяється на три етапи:

1. VI—V ст. до н. є. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.

2. IV—III ст. до н. є. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Аристотель відновлювали його права).

3. III ст. до н. є. — V ст. н. є. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) па себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонські математики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої держави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плідного розвитку філософії в Давній Греції.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

—що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

—як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

—як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н. є.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, під множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейської науки.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його послідовники: Анаксімандр (611—545 до н. є.), який вважав основою світу апейрон — безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. є.), який стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Піфагор (580—500 до н. є.) та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей. їхня школа була організована на зразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці. До речі, деякі сучасні прихильники містики вважають, що Піфагор був причетний до втраченого людством джерела знання, яке походить з Атлантиди чи з космосу.

Намагання Піфагора шукати за речами числа вражає своєю незвичністю. Ключ до цього феномену лежить у сфері тогочасних соціально-економічних відносин. Завдяки торгівлі, яка динамічно розвивалася, вимірювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквівалентом товару були гроші, тобто числа, кількісні відношення. Філософи взялися кількісно градуювати (поділяти на одиниці) явища навколишнього світу тільки після того, як у сфері соціального життя речі (товари) були зведені до грошей (чисел).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом (544—483 до н. є.) та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом (540—480 до н. є.) і Зеноном (490—430 до н. є.), які намагались розв'язати проблему тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. У них первні вже втрачають ту безпосередню речовинність, якою наділяли субстанції попередні мислителі. Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі.

Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності. І якщо в Геракліта плинність ще якось поєднувалася з незмінністю (вогонь як субстанція; логос як усталений порядок у світі), то в його послідовника Кратіла (друга пол. V ст. — поч. IV ст. до н. є.) такого поєднання вже не спостерігалося. За Кратілом, все мінливе і, отже, ні про що не можна нічого сказати. Така філософія не могла бути опорою в житті: якщо все змінюється, то, наприклад, людині не обов'язково повертати вчорашні борги, адже вона вже не та, і кредитор її вже не той, що раніше.

На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н. є.), Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне формулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише позірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей у логічному міркуванні), за допомогою яких він намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмінність справжнього буття. Так, в апорії «Ахілл і черепаха» він доводить, що прудкий Ахілл не наздожене черепаху, бо коли він дійде до того місця, де була черепаха, вона за цей час віддалиться ще на певну відстань; коли ж він долатиме цей відрізок, вона також здолає якусь відстань — і так до безкінечності. Отже, видимий рух — це позірність, визнання його породжує суперечності в міркуванні. Справжнє буття незмінне.

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутності давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.

Прірва між видимим світом і справжнім нерухомим буттям у елеатів була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували його як видимість. Думки Геракліта в інтерпретації Кратіла також виявились нездатними пояснити світ. З одного боку, в елеатів абсолютизація незмінності, тотожності, з іншого (у Геракліта) — абсолютизація мінливості, плинності. Внутрішня логіка розвитку мислення штовхала на пошук виходу з цього глухого кута. Споріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолютизується принцип неперервності. У Геракліта рух, мінливість неперервні, а в елеатів буття неперервне, неподільне.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципі/ дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдиної безперервної субстанції постала множинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість пояснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. є.), Анаксагора (500—428 до н. є.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. є.) та Демокріта (прибл. 460— прибл. 370 до н. є.).

  2. Сутність філософського плюралізму

В історії філософської думки були спроби створення плюралістичних філософських учень у строгому розумінні слова, тобто таких, які в основі світорозуміння виділяють понад дві субстанції. Сам термін «плюралізм» для визначення філософських вчень, що обгрунтовують погляд, відповідно до якого існує більше двох першооснов або первинних начал буття, уперше запроваджено німецьким філософом Християном Вольфом [1679–1754].

Загальновідомо, сьогодні плюралізм є однією з головних характеристик і гасел різних філософських шкіл і ідеологічних концепцій. Розглядаючи сутність феномену плюралізму, варто розпочинати з його природної основи – розуміння такої цінності, як свобода. Велику кількість праць, присвячених саме цій проблемі, надала людству французька суспільно-політична думка, заклавши певні традиції в розумінні свободи, справедливості, суверенітету, політичних прав.

Дослідження проблеми виникнення плюралізму розпочнемо з провідного французького ідеолога другої половини ХVІ століття Жана Бодена. У його творчості можна простежити також проблему співвідношення між єдиним і множинним суверенітетом. Він вважає, що лише одна людина, лише одна індивідуальна особистість здатна бути суверенною й усі плюралістичні форми суверенів зводяться фактично до індивідуальних суверенів. Такий підхід зачіпає досліджувані проблеми плюралізму, а також різних форм державного устрою та правління.

Далі можна згадати П'єра Бейля, котрий обстоює питання рівноправ'я віросповідань і виступає за узаконення «невірних» релігій поруч з «правильною», що засвідчує певний крок до релігійного плюралізму.

Вартий уваги ще один представник доби Просвітництва – Дені Дідро. Згідно з його поглядами, розумне управління уможливлюється лише в тих державах, де не на словах, а на ділі існує свобода слова та свобода совісті, де кожен громадянин має право вільно мислити й висловлювати свої думки. Порушення цього права спричиняє негативні наслідки для будь-якої країни й будь-якого народу.

Дідро засуджує форми одноособового правління, що існували в Європі у XVІІІ столітті: «Право заперечувати в людському суспільстві є правом природнім, невід'ємним і священним. Правителі повинні вміти вислуховувати та зважати на критичні судження про свою діяльність. Необхідно привчати громадян користуватися своїми священними правами. Треба рахуватися в справі управління з громадською думкою».

Плюралізм, на думку іншого французького мислителя цієї епохи Вольтера, не існує без свободи думки та слова – незаперечних рис розумного і справедливого суспільства. Можливість самостійно міркувати над будь-якою проблемою, починаючи від питань метафізики й закінчуючи питаннями повсякденного життя, публічно висловлювати свої судження як в усній, так і в друкованій формі, вступаючи в дискусію з іншими громадянами, – одне з невід'ємних прав, відчуження яких є очевидною ознакою деспотичного правління. Свобода думок, слова та друку невіддільна від свободи совісті. Обов'язком кожного громадянина є непримирима боротьба з різними хибними уявленнями, проте її слід вести засобами діалогу, аргументації та переконання.

Ідея плюралізму зустрічається й у творчості Ламетрі, зокрема в праці «Досвід про свободу висловлювання думок»: «Піддані повинні слухатися своїх королів, а обов'язок королів – використовувати владу не в особистих інтересах, а лише в інтересах народу. Через те, що добробут суспільства можливий за умови з'ясування істини, правителі мають цьому сприяти. Вони повинні надати свободу висловлювань – це єдиний засіб, який дозволяє дійти істини. А піддані можуть виконути всі настанови своїх королів, переконані в тому, що останні піклуються про добробут народу й добре ним управляють…».

Автор зазначає, що монарх може обмежити свободу висловлювань окремих думок у разі, якщо він вважає це необхідним для блага суспільства. Однак його піддані, народ зберігають за собою право висловлювати свою думку з приводу істинності переконань монарха. Виступаючи проти всевладдя деспотичної влади, Ламетрі захищав свободу усного та друкованого висловлювання думок, яка є однією з вимог політичного плюралізму.

На розвиток концепції політичного плюралізму вплинули погляди Клода Гельвеція. Французький мислитель розумів суспільство як «зібрання окремих осіб», де кожна особа керується своїм особистим інтересом, визначеним особистими потребами. Таким чином, у суспільстві панує суспільний інтерес. Проте, з ускладненням структури суспільства особистий інтерес не виступає єдиним чинником. Також мають місце й суспільні інтереси, котрим не повинен суперечити індивідуальний інтерес. Такі роздуми дозволяють прослідкувати паростки плюралізму, в основі якого виступає інтерес окремих громадян, потім – суспільних асоціацій, груп та рухів.

У працях Гельвеція міститься опис плюралістичного суспільства: «…можна буде вільно розмірковувати про будь-які речі так, щоб кожен мав можливість висловити все, про що він думає, висловлювати протилежну думку і, в свою чергу, мав можливість вислухати заперечення. Образливі висловлювання караються відповідно до тяжкості образи…».

Далі Гельвецій підкреслює: у ситуації, коли верховна влада розподіляється між усіма верствами громадян, то володарем є вся нація. Громадяни підкоряються законодавству, яке вони самі для себе встановили; вищими вони вважають лише справедливість і закон; живуть мирно тому, що в духовній сфері, як і в фізичній, панує спокій – продукт рівноваги сил.

Також Гельвецій захищає ще одну ідею плюралізму – ідею необхідності свободи друку. Фізичні науки зобов'язані своїм вдосконаленням наявності протилежних думок і наявності свободи друку. Якщо забрати цю свободу, чимало хибних поглядів сприйматимуться як аксіоми. «…Якщо ми бажаємо в політичній сфері переконатися в істинності своїх суджень, необхідно мати можливість їх висловлювати. Їх треба випробувати на камені спотикання. Тому друк має бути вільним. Влада, котра обмежує свободу друку, протистоїть вдосконаленню моральності й політики; вона придушує ідеї, породжувані такою свободою. Можна передбачити те, що вільний народ, мислячий народ завжди домінуватиме над народами, які не думають. Таким чином, можновладець повинен говорити народу істину тому, що вона є корисною, і надавати йому свободу друку тому, що це є засобом відкрити істину».

Цікавими є погляди Поля Анрі Гольбаха з приводу природи суспільства.

«Той факт, що люди дотримуються різних, іноді протилежних стосовно одних і тих само речей поглядів, не свідчить про недоліки інтелекту», – зазначає Гольбах. Наведена цитата засвідчує: Гольбах розвиває думку Гельвеція з приводу того, що суперечки в поглядах людей спричинені не слабкістю їхнього інтелекту, а їхніми протилежними інтересами.

Поруч з французькою філософсько-політичною думкою проблеми плюралізму досліджують і в інших країнах.

Так, американський учений Джеймс Медісон стверджував, що перешкоджати різноманіттю груп, думок, тобто плюралізму, означає обмежувати або знищувати свободу. Пізніше представник американського прагматизму Уільям Джемс видав працю «Всесвіт з плюралістичної точки зору», де обгрунтовується світоглядний плюралізм.

Досліджуючи діалектику взаємовідносин між загальним, тотальним, тобто монізмом і окремим, множинним, тобто плюралізмом, філософ віддає перевагу останньому й заперечує моністичну основу світу: «…Доки філософія абсолютного приймає те, що субстанція досягає своєї цілковитої божественності лише в формі тотальності, …плюралістичний погляд, якому я надаю перевагу, визнає, …що субстанція дійсності ніколи не може бути зрозуміла як одна цілковита єдність… і що одна дистрибутивна форма дійсності – одинична форма – також є логічно припустимою й емпірично сприйнятою…».

У Великобританії поняття плюралізму пов'язане з ім'ям Горальда Ласкі. У працях «Учення про проблеми суверенітету», «Граматика політики» він сформулював такі поняття, як плюралістична теорія держави й політичний плюралізм. Згідно з вченням Ласкі, сучасний тип держави зародився в епоху Реформації, коли світські правителі, здобувши перемогу над церквою, зосередили в своїх руках усю повноту влади. У подальшому, з утвердженням капіталізму, державна влада бюрократизувалася й перетворилася на централізовану ієрархічну систему управління, котра обслуговує інтереси приватних власників. Ласкі називає таку державу моністичною. Представницькі установи (парламенти й органи місцевого самоуправління) принципово ситуацію не змінюють, оскільки вони включаються в єдину систему інститутів, що захищають власників. У країнах парламентської демократії виборчі права робітників мають декларативний характер, бо «громадяни безсилі перед обличчям ефективно діючої централізованої влади». Звідси висновок: капіталізм і свобода несумісні. Утвердження свободи англійський теоретик пов'язував з новим типом суспільного устрою – промисловою демократією.

Характеризуючи майбутню державу, Ласкі зазначав, що приватну власність буде збережено, але функції управління виробництвом передадуть колективам трудящих. На зміну централізованій організації влади прийде «плюралістична держава», в якій систему установ, побудованих за територіальним принципом, доповнять органи представництва професійних інтересів – виробничі асоціації, профспілки, об'єднання діячів культури й освіти, незалежні церкви. Тим самим відбудеться дисперсія державного суверенітету: політична влада розпорошиться між численими об'єднаннями, котрі репрезентують різні соціальні інтереси. Збільшення кількості центрів влади віддзеркалюватиме федеративну природу суспільства, його диференційовану соціальну структуру.

Сучасні науковці до найбільш ранніх класичних теорій політичного плюралізму відносять праці Алексиса де Токвіля, французького соціолога-кампаритивіста.

Демократичне правління, за А. Токвілем, можливе за умови свободи асоціацій, а «…об'єднання виникають тоді, коли декілька індивідуумів публічно заявляють про свою підтримку тієї чи іншої доктрини, визнаючи її як основну й беруть на себе обов'язок відстоювати її. Право на об'єднання, таким чином, майже зливається зі свободою друкованого слова, проте об'єднання має більшу силу, ніж преса…».

Використовуючи право на об'єднання, громадяни збираються разом, проводять збори, де їхні здібності до активної діяльності об'єднуються, вони голосно й палко висловлюють і доводять свою думку. Далі, використовуючи права політичної асоціації, члени даного об'єднання, за необхідності, можуть стати групою виборців і обирати до центральної політичної організації своїх представників. Таким чином, спочатку людей, громадян об'єднують спільні погляди, спільний світогляд, між ними виникають духовні зв'язки.

Характеризуючи плюралізм демократичного режиму, Токвіль пише, що «суверенність» народу і «свобода друку в повному обсязі співвідносяться одне з одним»: «…Демократія і свобода друку народились водночас, після тисячоліття абсолютної політичної влади. Не існує плюралізму без вільної інформації, не буває вільної інформації без плюралістичної демократії. Демократія робить ставку на те, що народ є досить освіченим для того, щоб обирати своїх керівників. Він може реалізувати своє право вибору в умовах плюралізму думок і розповсюдження інформації…».

У ХІХ столітті, продовжуючи досліджувати феномен плюралізму, мислителі почали звертати увагу на проблему суспільного консенсусу. Розвиваючи ідеї Жана Бодена, французький соціолог Еміль Дюркгейм зазначає, що лише консенсус індивідів може забезпечити суспільне співіснування: «…Рівність у зовнішніх умовах боротьби необхідна не лише для того, щоб прив'язати кожного індивіда до його функції, а й іще для того, щоб зв'язувати функції між собою».

Проте поступово, особливо в ХХ столітті, у філософській, соціологічній літературі і загалом в суспільно-політичній сфері термін «плюралізм» набуває широкого вжитку. «Плюралізмом» називають наявність великого розмаїття конкуруючих між собою теорій, концепцій, ідейних течій, наявність у суспільстві різних класів, верств, груп і організацій, які мають свої власні й суперечливі інтереси.

У сучасній зарубіжній політичній філософії та соціології йдеться про такі види плюралізму:

– онтологічний: визнає існування множинності незалежних одне від одного першоначал і прагне «замаскувати» суперечки між матеріалізмом та ідеалізмом;

– гносеологічний: утверджує рівноправ'я багатьох істин відносно одного й того само явища та заперечує існування об'єктивної істини;

– методологічний: відкидає єдину, і передусім, діалектико-матеріалістичну методологію, що забезпечує пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства й орієнтується на будь-які рівноцінні методи пізнання;

– соціологічний: відкидає існування єдиного критерію домінуючої рушійної сили суспільного розвитку;

– аксиологічний (ціннісний): відкидає наявність єдиного критерію оцінки людських цінностей і визнає рівноправне існування різноманітних цінностей у суспільстві;

– логічний: утверджує визнання вибірковості в процесі вибору тієї або іншої системи логіки;

– етичний: передбачає визнання цінності вільної творчої діяльності.

Концепція плюралізму в минулому столітті мала великий вплив на цілу низку філософсько-світоглядних напрямів: прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм та інші ірраціональні течії. Водночас, слід підкреслити, зазначені напрями мали також і зворотній вплив на плюралізм, що в результаті перетворило його на впливову доктрину.

  3. Філософські концепції природи релігії

Релігієзнавство аналізує релігію, апелюючи здебільшого до філософії. Філософія ж осягає всі явища і процеси дійсності з позицій їх всезагальних принципів і законів, визначення сутності явищ і процесів. Щоправда, стосовно релігії зробити це надзвичайно складно: буття з Богом є завжди глибинно-внутрішнім, потаємно-інтимним життям нашої душі. Його не можна ототожнити з чимось видимим, чуттєвим, матеріальним. Тобто для звичайного раціонального процесу пізнання воно не є прозорим. Тож і осягнути його повністю лише розумом в принципі неможливо. Тому філософське релігієзнавство не слід приймати за інстанцію, що має стосовно релігії абсолютні знання. Воно лише орієнтується на всебічне розуміння феномена релігії, його глибинне осягнення.

Оскільки кожна філософська школа, кожна течія протягом історії щиро прагнули пізнати релігію в реальному житті, то нині існує багато різних підходів щодо оцінки сутності та природи цього феномена.

Біологічна (натуралістична) концепція. Серед сучасних концепцій релігії особливе місце посідає біологічна {натуралістична). її прибічники шукають релігійну основу в біологічних або біопсихологічних процесах людини. З їхньої точки зору такою основою може бути «ген релігійності», «релігійний інстинкт», «релігійне почуття». Сама ж релігія є психофізіологічною функцією організму, частиною природи людини, чимось на зразок сексуальності тощо.

Так, один із засновників психології релігії американський філософ-прагматист В. Джеймс розумів релігію як сукупність почуттів, дій і досвіду окремої особи, оскільки їх зміст і зумовлює ставлення індивіда до божества. Емоційна сфера психіки є батьківщиною, лоном релігії. За Джеймсом, емоційно-вольова сфера — найглибше джерело релігії, а філософські й богословські вчення — то лише вторинні надбудови. Щоправда, в його інтерпретації «релігійні почуття» не є автономними і не відрізняються від інших людських почуттів (радості, любові, страху тощо). Просто звичайні емоції зазнають релігійного впливу, який і надає їм характерних ознак. Оскільки в певні моменти життя релігійні почуття постають у формі духовного «рятівника», «опертя», то вони, з погляду філософа, вельми цінні. Релігія робить для людини легким і радісним те, що за інших обставин є для неї тягарем суворої необхідності. Тобто вона змінює засади людського духу, розширює параметри духовного життя.

Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Одні люди виявляють значні можливості щодо містичного злиття з божеством, (х Джеймс називає релігійними геніями. Це Пудда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні віруючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі голосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Але залежно від конкретних соціальних умов, географічного середовища, виховання тощо людина стає або буддистом, або католиком, або мусульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — релігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не може завадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляється. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переконаннями, то довести помилковість її кроків неможливо.

Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини.

Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів.

На думку австрійського психіатра, релігія має три функції:

1) задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу;

2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах;

3) проголошує заборони й обмеження.

Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно.

Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут, як церква.

Основоположник неофрейдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому присутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.

Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.

Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо.

Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.

Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.

Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.

Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.

Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.

Філософ вважає, що ставлення людини до Бога схоже на ставлення індивіда до суспільства загалом. Релігія повторює ті зв'язки, які існують між індивідом і його соціальною групою. Адже група є чимось більшим, аніж просто сума індивідів. Відправлення релігійного культу, спокутування групою індивідуальних гріхів, спільна відповідальність групи за гріхи перед Богом засвідчують, що божество є ніби надприродним місцем концентрації групових сил. Більше того, взаємовпливи, які мають місце між елементами групи, набувають у лоні Бога самостійної сутності. Групове життя, вийшовши за межі окремих його носіїв, спрямовується через бурхливе піднесення релігійного настрою у сферу надприродного. Тобто, за Зіммелем, відносини, що складаються між людьми, істотно впливають на уявлення про Божественне.

Культурологічна концепція. Щодо природи релігійного феномена вельми оригінальною є концепція англійського дослідника Карла-Густава Доусона (1889—1970). На переконання вченого, людському розуму притаманне вроджене знання про сутність Бога, що є невід'ємною ознакою найвищого Божого творіння. Посилаючись на філософську традицію Індії, Доусон доводить, що істинне знання можливе на глибинних рівнях свідомості. Це знання доступне людині через трансцендентну інтуїцію.

Трансцендентний (лат. transcendere — переступати) — той, що перебуває за межами людського буття, свідомості, пізнання й перевищує їх. У богослов'ї — недоступна людині сфера потойбічного, зовнішнього щодо релігії.

Інтуїція (лат. intuitio — уява, споглядання, intueor — уважно дивлюся, звертаю увагу) — безпосереднє осягнення істини без логічного обгрунтування, проміжних ланок аргументації, проникливість, відчуття, здогад.

Трансцендентна інтуїція у прихованому вигляді є у більшості форм релігійного досвіду, особливо в первісних релігіях. Адже первісна культура сформувалася шляхом проекції трансцендентного. Первісна людина у силі бика чи ведмедя, швидкості оленя інтуїтивно вбачала вияви божественної сили і слави. Є день і ніч, літо та зима, народження і смерть, іде дощ, світить сонце, росте трава, зріє зерно. Все це — божественна таїна, якій слід вклонятись із особливим пошанівком і трепетом. Саме з такого розуміння або відчуття, на думку Доусона, народжуються боги, духи чи магічні сили. їх благали, їм служили, якщо хотіли вижити.

Вірування втілювались у міфах або сакральних техніках, які закладали основи знань первісної культури. Вчений вважає, що саме у сфері вірувань (релігії) вперше було досягнуто прогресу і вперше виникла ідея системного наукового знання. Адже, по-перше, у процесі систематизації знання розвинувся духовний клас, який досліджував та впроваджував у повсякдення священні формули і ритуальні техніки. Це були жерці — носії первісних традицій та майстри сакральної науки, які вивчали зв'язок між суспільством (плем'ям, народом) і богами, що було необ друге, рух думки концентрувався на абсолютності буття, що є основою життя. Так, вчений вважав, що, з одного боку, авторитет знаменитих Вед стосовно змісту сказаного в них є незалежним і безпосереднім на зразок того, як світло сонця виявляється безпосереднім знанням про його форму і колір. З іншого боку, авторитетність людських висловів — цілковито іншого походження, оскільки вона залежить від зовнішніх засад і опосередкована низкою вчителів і традицією. На підставі таких міркувань Доусон приходить до висновку, що прозріння (одкровення) — це первинне джерело релігійної істини, а розум, інтуїція — вторинне. Тому історично рання релігія — первинна, а філософсько-теологічна релігія — результат вторинної, теоретичної діяльності.

Марксистський погляд на релігію. Специфічне тлумачення релігії дають німецькі філософи Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1893). Згідно з марксистською філософією релігія має винятково суспільну природу. І зрозуміти релігію, як і будь-яке інше суспільне явище, виходячи лише з природної сутності людини, неможливо. Суспільне ніколи не зводиться до біологічного й не може бути пояснене біологічними законами, властивими організму людини. Тому марксизм шукає джерела релігії не в глибинах внутрішньої природи окремого індивіда, не в конфліктах і проблемах, що одвічно супроводжують його існування, а в економічному житті та відповідних йому відносинах.

Релігія, за словами Енгельса, є відображенням у головах людей зовнішніх сил, що панують над ними. Отже, пояснення релігії слід шукати в реальних умовах життя людини. Релігія є суто зовнішньою силою, завдяки якій людина не набуває, а навпаки, втрачає свою власну сутність, відчужує від себе (тобто втрачає) людяність.

Відомі судження Маркса про те, що людина створює релігію, релігія ж не створює людину. Релігія є самосвідомістю і самовідчуванням людини, яка або ще не знайшла себе, або вже знову себе втратила. Але людина — не абстрактна істота, яка живе десь поза світом. Це світ людини, держава, суспільство породжують неправдивий світогляд, бо самі вони — неправдивий світ.

Якщо підійти до марксистського бачення релігії без надмірної політизації й не абсолютизувати метафори типу «опіум народу», «фальшиві квіти», «ілюзорне сонце», чим грішать деякі дослідники, то в ньому можна віднайти й пози- тивні її оцінки. Так, Маркс і Енгельс підкреслювали роль релігії у відновленні спотвореної реальності суспільного життя. Вони вбачали в релігії чинник, здатний здолати безпорадність, самотність, відчай, розчарування, тривожне очікування майбутнього тощо. На їх думку, в релігії дивовижним чином переплетені збагненне і таємниче, суще й належне, земне і трансцендентне за обов'язкової віри в довершеність і благодатність трасцендентного. Завдяки релігії індивід відновлює звичний для нього хід подій, долає дуалізм, подвійність, розірваність власного буття. Тож творці марксистської теорії не полишили поза увагою спроможність релігії відкривати людям певну перспективу, надавати їм ідеал і сенс існування. Тому релігія, на думку Маркса і Енгельса, як суспільна підсистема може претендувати на вирішення найглибших фундаментальних проблем життя людини.

Релігійний феномен класики марксизму розглядали як складне, плинне в часі, багатоаспектне явище, до якого, на їх думку, необхідний конкретно-історичний підхід. Що ж до перспективи релігії, то Маркс і Енгельс висловлювали гіпотезу: релігійне відображення світу може зникнути за умов, коли відношення повсякденного життя людей будуть виражатися у прозорих і зрозумілих зв'язках.

4. Філософські погляди К. Ясперса

Німецький філософ Карс Ясперс (1883—1969) прагнув наслідувати Канту, який був для нього у всім прикладом. Роботи його так само, як у Канта, написані сухою мовою мислителя, прагнучого перш за все осягнути істину. В Ясперса ми не знайдемо тієї емоційності, яка присутня в роботах Сартра і Марселя, не знайдемо і тієї темноти думки, яка зустрічається в Хайдеггера. Ясперс теж грішить нововведеннями (екзистенціалізм без цього не може); основна його проблема — це проблема зняття протилежності між суб'єктом і об'єктом, і тут не можна обійтися без неологізмів, але Ясперс, проте, прагне обійтися без емоцій і темноти.

На початку Ясперс вивчав в Мюнхенському університеті філософію і юриспруденцію, але юриспруденція розчарувала його ще в молодості, бо вона, як відмітив Ясперс, нав'язує всім людям однакові принципи, однакові положення, яким вони повинні підкорятися. На думку Ясперса, не кожна людина може витримати такий примат закону над особою, тому Ясперс зацікавився психологією.

Він вивчає психологію в університеті Гейдельбергськом і в 1913 р. стає доктором медицини, а в 1916 р. — професором психології в цьому ж університеті. Цей період зробив значний вплив на все його подальше мислення. Роботи Ясперса психологічного періоду досить відомі, по суті вони плавно переходять в його філософію. Філософія, по думці Ясперса, не може бути спеціальністю, філософія — це перш за все самопізнання. Займаючись психологією як пізнанням внутрішнього світу людини, Ясперс, вивчаючи праці філософів, перш за все Гусерля, бачить в його роботах ключ до самопізнання людини і стає на дорогу філософського осмислення людини замість психологічного.

Філософствування для Ясперса — це не учення, яким є філософія. Ясперс говорить, що філософія вже вичерпала себе, і таких геніїв, як Платон, Лейбніц або Спіноза, вже просто бути не може. Всі можливі філософські системи вже створені, і головне завдання філософів полягає тепер в тому, аби цей метод, розроблений філософією, використовувати для самопізнання. Ясперс не випадково пише безліч фундаментальних робіт, в яких досліджує творчість різних філософів. Одна з його робіт називається «Великі філософи», але у нього є і окремі роботи, присвячені Платону, Августину, Ніцше, в яких він вивчає цих мислителів зі своєї точки зору. Таким чином, філософія, по Ясперсу, є деякий екзистенціальний акт, в якому людина приходить до самого собі, тому філософія не може бути наукою. Філософія є самопізнання, вона перш за все суб'єктивна, вона не може бути об'єктивною, тому Ясперс і розчарувався в Гусерле, який прагнув створити філософію як строгу науку.

Філософствування як інструмент самопізнання (але також що має і об'єктивну основу) стоїть в центрі уваги Ясперса. Він налічує три види філософствування відповідно до троякого розчленовування буття. По-перше, Ясперс розрізняє буття-в-світі. Це звичайне існування, речове існування, що має на увазі відношення до людини як речі, тобто відношення об'єктне для суб'єкта. Людина, що існує на такому рівні буття, володіє лише існуванням, яке Ясперс іменує словом Dasein. Ми пам'ятаємо, що в Хайдеггера цей термін позначав дійсне буття, екзістенцию, а екзістенцию означала в Хайдеггера саме той стан, який в Ясперса іменується Dasein, — тут-буття, буття в деякому місці, буття людини саме як деякій речі, яка існує в світі.

Але людина не обмежується, людина не річ, людина перш за все індивід, особа, індивідуальність. Тому Ясперс вичленяє другий вигляд буття — це екзістенцию (те, що Хайдеггер називав словом Dasein). Екзістенция в Ясперса — це ноуменальний світ, світ вільної волі. Цей світ не відразу і не кожному можна відмітити. Коли ми живемо на звичайному світі, тобто ходимо на роботу, в магазини, на лекції і т. д., ми відносимося до речей і до людей саме на рівні існування. Але бувають такі хвилини, коли людина виривається з цього речового світу. Такі ситуації Ясперс називає пограничними ситуаціями. Це ситуації, коли людина виявляється віч-на-віч з іншим планом буття, з тим планом, в якому просвічує екзістенция. В першу чергу сюди відносяться, звичайно, смерть і інші ситуації, описані у різних екзистенціалістів (пригадаєте в Хайдеггера поняття жаху, коли земля вирушає з-під ніг). Людина виривається з буденного перебігу речей, і філософствування на такому рівні — це вже не знання, не орієнтація в світі, яким було філософствування на рівні буття-в-світі. На рівні екзістенції філософствування — це висветленіє екзістенції, це дійсне самопізнання людини, що виявляє в глибинах свого власного я цю висветлещую екзістенцию, другий план буття.

Але ця екзістенция може існувати тільки постільки, поскільки вона співвідноситься з іншою екзістенціей і з трансценденцією. Екзістенция (і тут відмінність Ясперса від інших філософів, таких, як Хайдеггер і Сартр) не існує одна, не існує сама для себе. Неможливе самопізнання у відриві від комунікації (це ріднить Ясперса з Марселем). Екзістенция завжди співвідноситься з іншою екзістенціей , і це співвіднесена виявляється в акті комунікації, тобто в спілкуванні осіб в істині. Саме тут виявляється екзістенция як прояснення другого плану буття, і комунікація виявляється можливою саме тому, що цей другий план буття існує. Сам розум виявляється тотожним з необмеженою волею до комунікації. Розум направлений на єдине у всьому сущому, тому розум протистоїть перериванню комунікації (прихована полеміка Ясперса з Хайдеггером і Сартром, які бачили перш за все суб'єктивне самопізнання людини). В Ясперса розум протистоїть розриву комунікації. Саме у комунікації висвічується екзістенция, без комунікації екзістенция непізнавана, і лише комунікація дарил людині його справжнього єства. Тому існує і моральність. Етичне відношення людей один до одного — це відношення осіб в істині, це дійсна комунікація, а зло — це глухота до чужої екзістенціей, і розвивається воно із-за поверхневого спілкування, стосунки людини до іншої людини не як до особи, а як до речі. Недійсні стосунки, недійсна комунікація породжують зло.

Але сама комунікація існує постільки, поскільки існує трансценденція. У акті комунікації екзістенция направлена на єдине. Якщо екзістенция як другий план буття висвітлює людину як неповторна істота, як особа, як індивідуальність, то трансценденція як третій план буття справжній єдиний, яке об'єднує в собі і буття-в-світі, і екзістенция як єдине. Співвіднесена екзістенції з трансценденцією здійснюється в акті віри. Трансценденція абсолютно і повністю непізнавана (пригадаємо аргументацію Гребля і переконаємося, що Ясперс мислить в тому ж самому руслі). Філософствування на рівні трансценденції є метафізики, не метафізики Хоми Аквінського або Арістотеля, а дійсна метафізика як ідеал, до якого прагнули всі філософи. Трансценденція непізнавана, але людина, проте, прагне пізнати трансценденцію, прагне її помислити. Але не можна мислити трансценденцію адекватним чином як саму трансценденцію. Сам термін, вибраний Ясперсом, повинен показати, що трансценденція — це те, що перевершує все, вона трансцендирует нашу можливість пізнання. А якщо вона перевершує все, то вона і єства жоден не має.

Мислити трансценденцію чоловік може лише неадекватним чином. Мислячи трансценденцію, чоловік, по вираженню Ясперса, «вмислює її в предмети», тобто виражає трансценденцію на деякому, зрозумілішому йому, наочному рівні. Людина, таким чином, вигадує деякі шифри. Саме у шифрах чоловік намагається пізнати трансценденцію. Ці шифри створюються в екзистенціальному акті віри. Це філософська віра, і Ясперс чітко намагається відокремити її від релігійної віри, віри звичайних релігій. Релігійна віра перетворює шифри на символ і тим самим опредмечує їх, зводить трансценденцію на рівень буття-в-світі. Дійсна віра, яка розуміє, що трансценденцію не можна опредмечує, розуміє, що мислячи її, ми всього лише вигадуємо деякі шифри. Релігійна віра завжди є віра в щось. Скажімо, віра в Бога — коли Бог чекає людину як деякий об'єкт. Тому в даному випадку це не дійсна віра, бо об'єктні для суб'єкта стосунки — це завжди стосунки деякого знання. Представляючи Бога як об'єкт, релігійна віра як би змінює сама собі: вона перетворюється на знання. І проблема відношення віри і знання насправді проблема помилкова; у релігійній вірі немає дійсної віри, є лише знання, яке набирає вигляду віри. По суті ж, як говорить Ясперс, «віра не є знання, яким я володію, але упевненість, яка мене веде». Звідси йде і критика одкровення, бо одкровення є одкровення когось комусь, тобто знову мають місце об'єктні для суб'єкта стосунки. Бог, тобто трансценденція, в даному випадку протиставляється людині, і людина по суті виявляється як би поза Богом. У одкровенні немає віри, в одкровенні людині дається знання, віра вихолощується. Але проте релігія має деяку цінність, і Ясперс ставить перед собою завдання з'єднати релігію і філософію: «Релігія, аби залишитися правдивою, потребує сумлінності філософії. Філософія, аби залишитися наповненою, потребує субстанції релігії».

Після війни Ясперс розробив концепцію філософії історії, концепцію «осьового часу». Досліджуючи далі процес комунікації і її співвідношення з трансценденцією, Ясперс звертає увагу на той факт, що практично всі світові релігії були створені за період IV—VI вв. до Р.Х. (мається на увазі іудаїзм, філософія Платона і Арістотеля, буддизм і т. п.). На думку Ясперса, цей період і був тим осьовим часом, в якому просвічує трансценденція, він є осьовим часом для людини, через який здійснюється подальша комунікація в глобальному її розумінні, тобто не як стосунки між людьми, а як деякий онтологічний акт, що має не лише просторові, але і тимчасові характеристики.

Список літератури

Пую А. Концепция политического плюрализма: Генезис и содержание проблемы: Учебное пособие. – СПб, 2004. – С. 27.

Кожаров А. Монизм и плюрализм в идеологии и политике /Перевод с болгарского Большаковой В. и Зюзюкиной Т. – М.: «Прогресс». – 1996. – С. 29

Кимелев Ю. А. Философия религии. — М., 2003.