Анатомо-фізіологічні особливості дихальної та травної систем в дітей

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

ЛУБЕНСЬКЕ МЕДИЧНЕ УЧИЛИЩЕ

РЕФЕРАТ

З ПЕДІАТРІЇ

НА ТЕМУ: Анатомо-фізіологічні особливості дихальної системи в дітей. Анатомо-фізіологічні особливості травної системи в дітей

Виконала: студентка групи Ф-31

Сергієнко Олена

Лубни 2009

Анатомо-фізіологічні особливості дихальної системи в дітей

Дихальні шляхи поділяють на три відділи: верхній (ніс, глотка), середній (гортань, трахея, бронхи), нижній (бронхіоли, альвеоли). До моменту народження дитини їх морфологічна будова ще недосконала, з чим пов'язані й функціональні особливості дихання. Формування органів дихання закінчується в середньому до 7-річного віку, а в подальшому збільшуються лише їх розміри. Усі дихальні шляхи в дітей мають значно менші розміри та вужчий просвіт, ніж у дорослих. Слизова оболонка більш тонка, ніжна, легко пошкоджується. Залози недостатньо розвинуті, продукція IgA та сурфактанту незначна. Підслизовий шар пухкий, містить незначну кількість еластичних і сполучнотканинних елементів, багато васкуляризований. Хрящовий каркас дихальних шляхів м'який та податливий. Це сприяє зниженню бар'єрної функції слизової оболонки, легшому проникненню інфекційних та атопічних агентів у кров'яне русло, виникненню передумов до звуження дихальних шляхів за рахунок набряку.

Ніс і носоглотковий простір у дітей раннього віку мають малі розміри. Носові ходи вузькі, раковини товсті (нижні розвиваються до 4-річного віку), тому навіть незначні гіперемія та набряк слизової оболонки зумовлюють непрохідність носових ходів, спричинюють задишку» утруднюють ссання. З придаткових пазух до моменту народження сформовані лише гайморові (розвиваються до 7 років життя). Етмоїдальна, сфеноїдальна та дві фронтальні пазухи закінчують свій розвиток до віку 12, 15 та 20 років відповідно.

Носослізна протока коротка, розташована близько до кута ока, клапани її недорозвинені, тому інфекція легко проникає з носа в кон'юнктивальний мішок.

Глотка відносно широка та мала. Євстахієві (слухові) труби, що з'єднують носоглотку та барабанну порожнину, короткі, широкі, прямі й розташовані горизонтально, що полегшує проникнення інфекції з носа до середнього вуха. У глотці розташоване лімфоїдне кільце Вальдеєра—Пирогова, до складу якого входять 6 мигдаликів: 2 піднебінні, 2 трубні, 1 носоглотковий і 1 язиковий. При обстеженні ротоглотки застосовується термін «зів». Зів — це анатомічне утворення, оточене внизу коренем язика, з боків — піднебінними мигдаликами та дужками, вгорі — м'яким піднебінням та язичком, ззаду — задньою стінкою ротоглотки, спереду — ротовою порожниною.

Надгортанник у новонароджених відносно короткий та широкий, може бути причиною функціонального звуження входу в гортань та виникнення стридорозного дихання.

Гортань у дітей розташована вище і довша, ніж у дорослих, має лійкоподібну форму з чітким звуженням у ділянці підзв'язкового простору (у новонародженого 4 мм), яке поступово розширюється (у 14 річному віці до 1 см). Голосова щілина вузька, м'язи її легко стомлюються. Голосові зв'язки товсті, короткі, слизова оболонка дуже ніжна, пухка, значно васкуляризована, багата на лімфоїдну тканину, що легко призводить до набряку підслизової оболонки при респіраторній інфекції та виникнення синдрому крупу.

Трахея відносно більшої довжини і ширини, лійкоподібної форми, Містить 15—20 хрящових кілець, дуже рухлива. Стінки трахеї м'які, Легко спадаються. Слизова оболонка ніжна, суха, добре васкуляризована.

До моменту народження дитини бронхіальне дерево сформоване. Розміри бронхів інтенсивно збільшуються на 1-му році життя та в Підлітковий період. їх також утворюють хрящові півкільця, які в ранньому дитинстві не мають замикальних пластинок, з'єднані фіброзною перетинкою. Хрящі бронхів дуже еластичні, м'які, легко зміщуються. Бронхи в дітей відносно широкі, правий головний бронх є майже прямим продовженням трахеї, тому саме в ньому найчастіше виявляються сторонні предмети. Для найдрібніших бронхів характерна абсолютна вузькість, чим пояснюється виникнення обструктивного синдрому саме в дітей раннього віку. Слизова оболонка великих бронхів вкрита миготливим війчастим епітелієм, який виконує функцію очищення бронхів (мукоциліарний кліренс). Незавершеність мієлінізації блукаючого нерва та недорозвинення дихальних м'язів сприяють відсутності кашльового рефлексу в маленьких дітей або дуже слабким кашльовим поштовхам. Накопичений у дрібних бронхах слиз легко закупорює їх і призводить до виникнення ателектазів та інфікування легеневої тканини.

Легені в дітей, як і в дорослих, мають сегментарну будову. Сегменти розділені між собою тонкими сполучнотканинними перетинками. Основна структурна одиниця легені — ацинус, але термінальні Його бронхіоли закінчуються не китицею альвеол, як у дорослих, а Мішечком (sacculus), з «мереживних» країв якого поступово формуються нові альвеоли, кількість яких у новонароджених у 3 рази менша, ніж у дорослих. З віком збільшується і діаметр кожної альвеоли. Паралельно наростає життєва ємкість легень. Інтерстиціальна тканина легень пухка, багата на судини, клітковину, містить мало сполучнотканинних та еластичних волокон. У зв'язку з цим легенева тканина в дітей перших років життя більш насичена кров'ю, менш повітроносна. Недорозвинення еластичного каркасу призводить до Виникнення емфіземи та ателектазів. Схильність до ателектазів виникає також внаслідок дефіциту сурфактанту — плівки, яка регулює поверхневий альвеолярний натяг і стабілізує об'єм термінальних повітроносних просторів, тобто альвеол. Синтезується сурфактант альвеолоцитами II типу і з'являється у плода масою не менше НІЖ 500—1000 г. Чим менший гестаційний вік дитини, тим більший дефіцит сурфактанту. Саме дефіцит сурфактанту лежить в основі недостатнього розправлення легень у недоношених дітей та виникнення респіраторного дистрес-синдрому.

Основні функціональні фізіологічні особливості органів дихання в дітей такі. Дихання в дітей часте (що компенсує малий об'єм дихання) і поверхневе. Частота тим більша, чим молодша дитина (фізіологічна задишка). Новонароджений дихає 40—50 разів за 1 хв, дитина у віці 1 року — 35—30 разів за 1 хв, 3 років — 30—25 разів за 1 хв, 7 років — 20—25 разів за 1 хв, у 12 років — 18—20 разів за 1 хв, дорослі — 12—14 разів за 1 хв. Прискорення чи уповільнення дихання констатують при відхиленнях частоти дихання від середніх показників на ЗО—40 % і більше. У новонароджених дихання неритмічне з короткими зупинками (апное). Переважає діафрагмальний тип дихання, з 1—2-річного віку він змішаний, з 7—8-річного — у дівчаток — грудний, у хлопчиків — черевний. Дихальний об'єм легень тим менший, чим молодша дитина. Хвилинний об'єм дихання також з віком збільшується. Однак цей показник відносно маси тіла в немовлят у 2— З рази більший, ніж у дорослих. Життєва ємкість легень у дітей значно нижча, ніж у дорослих. Газообмін у дітей більш інтенсивний завдяки багатій васкуляризації легень, великій швидкості кровообігу, високим дифузійним можливостям.

Методика дослідження органів дихання в дітей

Під час дослідження органів дихання в дитини треба звернути особливу увагу на такі моменти:

1. Збираючи анамнез — на початок захворювання, появу перших патологічних симптомів, їх розвиток та послідовність (нежить, задишка, кашель, виділення мокротиння, загальна слабкість, біль у горлі та в грудній клітці, підвищення температури тіла, млявість, зниження апетиту, головний біль та ін.), провести деталізацію скарг, оцінити анамнез захворювання та життя.

2. Під час огляду — оцінити положення хворої дитини, стан шкіри та зіва, наявність ціанозу, форму грудної клітки (діжкоподібна, сплощення однієї половини, згладженість міжребрових проміжків тощо), дихання (тип, частоту, ритм, глибину), наявність і характер задишки (інспіраторна, експіраторна, змішана), голос (осиплий, хриплий, гугнявий, афонія), кашель (характер, патогномонічність, його частота, глибина, ритм, у який час доби переважає та ін.).

3. Під час пальпації — на болючість при її проведенні, характер голосового тремтіння, деформації грудної клітки, симетричність товщини шкірної складки, набряк і вибухання міжребрових проміжків, наявність шуму тертя плеври.

Під час перкусії — на характер легеневого звуку та його зміни (вкорочення, притуплення, абсолютна тупість, тимпаніт, коробковий), наявність патологічних симптомів (Кораньї, чаші Філософова, Аркавіна, Філатова, Маслова, лінії Елліса—Дамуазо—Соколова, трикутників Гарлянда, Грокко—Раухфуса), зміни меж легень.

б. Під час аускультації — на вид дихання (везикулярне, пуерильне, бронхіальне), появу патологічних типів дихання (жорстке, ослаблене, бронхіальне, амфоричне, сакадоване), на наявність і характер додаткових патологічних шумів (хрипи, крепітація, шум тертя плеври, бронхофонія).

6. За даними додаткових методів дослідження — оцінити клінічні, біохімічні, бактеріологічні, імунологічні, цитологічні дані дослідження крові, мокротиння, плевральної рідини, результати рентгенографії, спірографії, пікфлоуметрії, бронхоскопії та бронхографії, комп'ютерної та магнітно-резонансної томографії.

Семіотика уражень дихальної системи в дітей

Гострі респіраторні вірусні інфекції (ГРВІ) — це група захворювань верхніх і середніх дихальних шляхів вірусної етіології. Найчастіше захворювання спричинюють віруси грипу, парагрипу, адено- та риновіруси, віруси ECHO. Клінічно ГРВІ проявляються ринітом, фарингітом, ларингітом, бронхітом. Як правило, всі вони супроводжуються характерними тільки для них та загальними симптомами (головний біль, загальна слабкість, підвищення температури тіла, зміна апетиту тощо).

Гострий риніт — запалення слизової оболонки носа. Проявляється Чханням, утрудненням носового дихання, виділеннями з носа.

Гострий фарингіт — запалення слизової оболонки ротоглотки. Проявляється першінням у горлі, покашлюванням, болем під час ковтання, гіперемією слизової оболонки зіва, збільшенням фолікулів на вхідній стінці ротоглотки (симптом бруківки).

Гострий ларингіт — запалення слизової оболонки гортані. У дітей раннього віку супроводжується стенозом просвіту гортані й проявляється симптомами, характерними для гострого стенозуючого ларинготрахеїту (несправжнього крупу): гавкаючим кашлем, осиплим голосом, у тяжких випадках — афонією, інспіраторною задишкою, такікардією, збудженням, вираженою інтоксикацією.

Гострий бронхіт — це запалення слизової оболонки бронхів будь-якого калібру. Залежно від локалізації запального процесу та клінічних ознак гострий бронхіт поділяють на три види:

1. Простий бронхіт — запальний процес у всіх бронхах обох легень. Проявляється сухим кашлем, який через 2—3 дні стає вологим, незначним тахіпное, жорстким диханням, дзижчачими сухими хрипами.

Обструктивний бронхіт — запальний процес, який супроводжується синдромом бронхоспазму, надмірною секрецією слизу, за цільною інфільтрацією, набряком слизової оболонки. Проявляється сухим болючим кашлем, експіраторною задишкою, жорстким диханням, подовженим видихом, сухими свистячими хрипами, коробковим звуком над ділянкою легень під час перкусії, можливим розвитком дихальної недостатності.

3. Гострий бронхіоліт — запальний процес у бронхіолах обох легень. Проявляється сухим, потім вологим кашлем, експіраторною задишкою, наявністю подовженого видиху, жорсткого дихання, значної кількості дрібнопухирчастих вологих хрипів з обох боків, перкуторно коробковим звуком, тяжкою дихальною недостатністю.

Гостра пневмонія — це гострий, частіше однобічний, запальний процес легеневої тканини вірусно-бактеріальної етіології. Проявляється вираженими симтомами інтоксикації, кашлем, задишкою, блідістю шкіри, періоральним ціанозом. Дані фізикального дослідження: вкорочення перкуторного звуку над зоною ураження, ослаблене дихання, сухі та різнокаліберні вологі хрипи. Патогномонічним симптомом пневмонії є крепітація в певній ділянці. При рентгенологічному дослідженні визначається інфільтрація у вигляді вогнищевих тіней з нечіткими контурами.

Плеврит — це запальний процес у плеврі. Розрізняють плеврити сухі (фібринозні) та ексудативні, що супроводжуються утворенням та накопиченням у плевральній порожнині випоту (серозний, серозно-фібринозний, гнійний, геморагічний). За локалізацією розрізняють: костальний, діафрагмальний, парамедіастинальний, міжчастковий плеврити.

Для сухого плевриту характерні такі клінічні прояви: сухий болючий кашель; біль у грудній клітці з боку запалення, що посилюється при нахилі в здоровий бік та глибокій пальпації; типова аускультативна картина: ослаблене дихання та шум тертя плеври на ураженому боці.

Клінічні прояви ексудативного плевриту характеризуються наявністю сухого болючого кашлю, різко виражених симптомів інтоксикації, асиметрії грудної клітки (відставання ураженого боку в акті дихання, розширення та вибухання міжребрових проміжків на ураженому боці, збільшення підшкірної жирової складки в місці ураження). Визначається біль під час глибокої пальпації, перкуторно — лінія Елліса—Дамуазо—Соколова, аускультативно — шум тертя плеври на початку появи випоту та при його розсмоктуванні. При рентгенологічному дослідженні виявляють нечіткість синусів та їх деформацію, зниження прозорості легеневого поля, збільшення міжребрових проміжків.

Респіраторний дистрес-синдром новонароджених — це порушення дихання, як легеневого, так і позалегеневого походження, у новонароджених. Проявляється тахіпное, періодичним диханням, втягуванням груднини та ребер під час вдиху, наявністю ціанозу.

Причини: асфіксія в пологах, пневмопатії (хвороба гіалінових мембран, неповне розправлення легень, масивна аспірація з подальшою пневмонією та ателектазами), пневмонія, крововиливи в паренхіму Легень, пологова травма мозку.

Порушення ритму дихання в дітей 1-го року життя (респіраторна Нестабільність) — це маргінальний клініко-патофізіологічний феномен за рахунок незрілості дихального центру, периферичних механізмів регуляції дихання.

Апное — періоди зупинки дихання. За механізмом виникнення поділяють на:

—центральне — наприкінці видиху зникають дихальні рухи та іупиняється потік повітря через рот і ніс дитини;

—обструктивне — немає потоку повітря через рот і ніс, але є коливальні рухи грудної клітки (при порушенні прохідності дихальних шляхів);

—змішане.

Вроджений стридор — патологія, що виникає в дітей раннього віку, 1 характерним інспіраторним шумом при диханні, що нагадує воркутиння голубів, муркіт кішки, кудахтання курки. Інтенсивність шуму зменшується під час сну, у теплому приміщенні, у стані спокою. Спо-втерігається стридор відразу після народження, послаблюється в другому півріччі життя, самостійно минає до 2—3-річного віку. В основі Вродженого стридору є недорозвинення зовнішнього кільця гортані, черпакуватих хрящів, надто м'який надгортанник, згорнутий у трубочку. При цьому черпало-надгортанні зв'язки мають вигляд натягнутих вітрил, які коливаються під час вдиху. Стридор може бути респіраторного та експіраторного типу.

Епіглотит — стан, що загрожує життю дитини. Частіше виникає в Дітей віком 3—6 років на фоні грипу та інших вірусних інфекцій.

Прояви епіглотиту: підвищення температури тіла, утруднення під Час ковтання, гіперсалівація, стридорозне дихання під час вдиху; вимушена позиція з відкритим ротом, висунутим язиком, нахиленою Головою, висунутою вперед нижньою щелепою.

Категорично забороняється проводити ларингоскопію. Рекомендується екстрена трахеотомія або інтубація.

Синдром дихальної недостатності — це стан, при якому організм не забезпечує підтримання нормального газового складу крові, що Призводить до зниження функціональних можливостей організму. Мається на увазі недостатність функції зовнішнього дихання, що приводить до розвитку гіпоксемії (недостатності кисню в артеріальній Крові), внаслідок чого розвивається гіпоксія (недостатня кількість Кисню в організмі).

Дихальна недостатність поділяється за ступенями тяжкості:

І ступінь — у стані спокою клінічних проявів немає або вони виражені незначно. Під час легкого фізичного навантаження з'являється помірна задишка, періоральний ціаноз, тахікардія, р0₂ — 80—90 мм рт. ст. Хвилинний об'єм дихання збільшений, а хвилинна вентиляція легень і резерв дихання зменшені.

II ступінь — у стані спокою спостерігається помірна задишка (частота дихання збільшена на 25 %), тахікардія, блідість шкіри, пері оральний ціаноз. Збільшується співвідношення між пульсом і диханням за рахунок почастішання останнього, розвивається тенденція до підвищення артеріального тиску й ацидозу (рН 7,3), збільшення хвилинної вентиляції легень та хвилинного об'єму дихання, р0₂ — 70— 90 мм рт. ст.

III ступінь — дихання поверхневе, різко прискорене (більше ніж на 50 %), ціаноз із землистим відтінком, липкий піт, артеріальний тиск зменшується, резерв дихання знижується до 0. Хвилинний об'єм дихання зменшується, рО зменшується до 70 мм рт. ст., метаболічний ацидоз (рН нижче ніж 7,3), можлива гіперкапнія (рС0₂ 70—80 мм рт. ст.). У разі подачі кисню стан хворого поліпшується незначно.

IV ступінь — гіпоксемічна кома. Свідомість відсутня, дихання аритмічне, періодичне, поверхневе. Акроціаноз, набухання шийних вен, артеріальна гіпотензія, р0₂ менше ніж 50 мм рт. ст., рС0₂ більше ніж 100 мм рт. ст., рН — 7,15 і нижче. Інгаляція кисню не спричинює поліпшення, а інколи зумовлює погіршення загального стану.

Анатомо-фізіологічні особливості травної системи в дітей

Методика дослідження. Семіотика уражень етапом адаптації новонародженої дитини; воно дозволяє вирішити протиріччя між дуже великими потребами швидко зростаючого організму та низьким ступенем функціонального розвитку апарату дистантного травлення.

Усі відділи травної системи в немовлят пристосовані до природного вигодовування молоком матері. Ротова порожнина в дитини на 1-му році життя відносно мала, язик відносно великий, піднебіння сплощене. Добре виражені жирові тіла щік, валикоподібні стовщення на яснах, поперечні складки на слизовій оболонці губ, які також мають велике значення для акту ссання. Слизова оболонка ротової порожнини сухувата, багата на кровоносні судини, дуже уразлива. Секрецію слини забезпечують піднижньо-щелепні, під'язикова, привушна і численні дрібні залози. У перші 3 міс життя секреція слини незначна, однак під її впливом у ротовій порожнині вже починається перетравлення вуглеводів і згортання казеїну молока. Стравохід має лійкоподібну форму, довжина його дорівнює половині довжини тулуба новонародженого (10 см); у підлітків досягає 25 см. Шлунок у новонародженої дитини круглий, ємкість його 30—35 мл, у віці 7—11 років шлунок схожий за формою на шлунок дорослого, ємкість його зростає до 1020 мл. Рухова функція шлунка складається з перистальтичних рухів і періодичних змикань і розмикань воротаря. Кислотність і ферментативна активність залоз шлунка низька, але 1/3 жиру (емульгованого молочною ліпазою) гідролізується в шлунку під дією шлункової ліпази. У шлунку частково гідролізується білок переважно за рахунок таких протеолітичних ферментів, як хімозин (ренін, лабфермент, сичуговий фермент), гастриксин; всмоктується незначна кількість солі, води, глюкози. Гістологічна диференціація шлунка триває до кінця 2-го року життя.

Підшлункова залоза є головною залозою травного тракту, її секреція особливо швидко зростає після введення підгодовування (прикорму) і досягає рівня дорослої людини у віці 5 років. Головні ферменти підшлункового соку: трипсин, хімотрипсин, діастаза, амілаза, ліпаза, фосфоліпаза, інкреторний інсулін.

Печінка новонародженого має відносно більші розміри, становить 4—4,4 % маси тіла, добре васкуляризована, має не досить розвинену сполучну тканину і погано розмежовані часточки, функціонально незріла. Добре проявляється функція глікогенутворення і недостатньо — дезінтоксикаційна. Печінка бере участь у процесах травлення, кровотворення, кровообігу та обміну речовин. Жовч у перші місяці життя дитини утворюється в невеликій кількості, містить небагато жовчних кислот (що інколи призводить у новонароджених до стеатореї), багато води, муцину, пігментів; у новонароджених також багато сечовини. Вона також містить більше таурохолевої кислоти, ніж гліко-холевої, що посилює її бактерицидні властивості, стимулює секрецію підшлункової залози, посилює перистальтику товстої кишки.

Кишки дитини грудного віку відносно довші, ніж дорослого, вони н в разів більші за довжину її тіла. Слизова оболонка кишок ніжна, багата на ворсинки, кровоносні судини, клітинні елементи. Лімфатичні вузлики добре розвинені. Сліпа кишка і червоподібний відросток рухомі, низхідний відділ товстої кишки довший, ніж висхідний. Пряма кишка відносно довга, має слабко фіксовані слизову і підсливову оболонки. Кишки дитини виконують травну, рухову і всмоктувальну функції. Кишковий сік менш активний, порівняно з соком дорослої людини, він має слабкокислу або нейтральну реакцію, згодом — лужну. Містить ферменти ентерокіназу, лужну фосфатазу, амілазу, лактазу, мальтазу, інвертазу, згодом — ліпазу. Продукти гідролізу, які утворюються внаслідок порожнинного (дистантного) та мембранного (пристінкового) травлення, всмоктуються всіма відділами Тонкої кишки, на відміну від дорослих. Велике значення в дитячому ііці має внутрішньоклітинне травлення з легким переходом лакто-глобулінів молока в незміненому стані в кров. У товстій кишці всмоктується вода, формуються калові маси, відбувається секреція слизу. Особливістю кишок у дітей є відносно слабка, але довга брижа, що отворює сприятливі умови для розвитку інвагінації.

Склад шлункового соку в дітей грудного віку

Показники	1 міс	1 рік
Загальна кислотність	3,6—10 мл	12—21 мл
Вільна соляна кислота	0,8—4,5 мл	4—10 мл
рН	1,5—3,0	1,0—2,0
Пепсин	2—8 од.	16—33 од.
Лабфермент	32 од.	256—512 од.
Ліпаза	4,2—10,2 од.	0—40 од.

Особливості кишкової мікрофлори в дітей

Нормальна кишкова мікрофлора виконує такі головні функції: захисну, імунну, метаболічну, сприяє остаточному перетравленню їжі, синтезу вітамінів і ферментів тощо. Склад її залежить (від віку дитини та виду вигодовування. У новонародженого кишки стерильні, але вже на 1-шу добу життя вони заселяються кишковою Паличкою, ентерококом, дріжджовою флорою, рідше стрептококом. При природному вигодовуванні в кишках переважають В. bifidus, Ш, laktis aerogenes, при штучному — В. colli.

Порушення нормального стану кишкового мікробіоценозу призводить до розвитку кишкового дисбактеріозу, який вважають граничним станом інфекційного процесу. Ступінь дисбактеріозу оцінюють за співвідношенням кількості ешерихій та умовно-патогенних мікробів. При дисбактеріозі легкого ступеня умовно-патогенні мікроби становлять 25 % , при помірному — 50 % , при тяжкому — 75 %, при дуже тяжкому —- 100 % .

* Доскин В А., Келлер X., Мураенко М.Н., Тонкова-Ямпольская P.M. Mopфо-функциональные константи детского организма: Справочник. — М: Медицина, 1997.

Основні методи дослідження травної системи

Фракційне дослідження шлунка виконують вранці, після 12—14-годинного голодування. Базальний секрет оцінюють за сумою 4 порцій Шлункового секрету, одержаних кожні 15 хв. Він відображає стан діяльності залозистого апарату шлунка та його регуляції. Після введення подразника (7 % відвар капусти, м'ясний бульйон, частіше 0,1 % розчин гістаміну із розрахунку 0,01 мг на 1 кг маси тіла дитини парентерально) через 25 хв одержують вміст шлунка, за кількістю якого оцінюють його евакуаторну функцію. Потім протягом години кожні 15 хв. відсмоктують шприцом вміст шлунка, який у сукупності є показником так званої стимульованої, або послідовної, секреції. Визначення абсолютної кількості соляної кислоти за одиницю часу (дебіт соляної кислоти) є більш об'єктивним показником кислотоутворювальні функції шлунка порівняно з титраційними одиницями. У здорових дітей шкільного віку кількість шлункового вмісту натще становить 0—30 мл, кількість базального секрету — ЗО—100 мл, послідовного — 40—110 мл. Дебіт-година вільної кислоти в базальному секреті становить 0,55—2,74 ммоль (20—100 мг), у послідовному — 1—4,93 ммоль (40—180 мг).

Поряд з титруванням вилученого шлункового вмісту використовують інтрагастральну рН-метрію, яку виконують зондом з датчиком рН або радіокапсулою з рН-радіометричною системою.

Ультразвукове дослідження в будь-якому віці дає змогу визначити розміри та структуру печінки, жовчного міхура, підшлункової залози, селезінки. Його використовують для виявлення запальних процесів, наявності солей і каменів у жовчному міхурі, дискінезії жовчного міхура. Метод інформативний, не завдає дитині неприємних відчуттів.

Езофагогастродуоденоскопія дає можливість визначити характер 1 локалізацію патологічного процесу стравоходу, шлунка і дванадцятипалої кишки. Можна поєднувати з біопсією і мікроскопічним дослідженням слизової оболонки. Використовують спеціальну підготовку, інколи наркоз.

Методика дослідження травної системи дитини

При дослідженні системи травлення в дитини треба звернути особливу увагу на такі моменти:

1. Збираючи анамнез, необхідно з'ясувати спадковість щодо захворювань травної системи, перинатальний анамнез (гестоз, загроза переривання вагітності, захворювання вагітної та новонародженого та їй.), особливості вигодовування дитини (природне, штучне, змішане, Відгодовування, режим), наявність диспепсичних явищ (зригування, блювання, біль у животі, стан апетиту, частота і характер випорожнень).

2.Оглядаючи дитину, потрібно звернути увагу на стан язика (сухий, із нальотом, малиновий, «географічний», великий), слизової оболонки рота (бліда, наявність енантеми, крововиливів, плям Філатова), зубів, мигдаликів; на колір шкіри, розмір живота, його форму, перистальтику, стан пупка (мокнучий, гнійні виділення), стан ануса (зяяння).

3.Проводячи поверхневу пальпацію, треба визначити напруження, тонус м'язів передньої черевної стінки (знижений або підвищений), больові зони Захар'їна—Геда (холедоходуоденальну, епігастральну, зону Шоффара, панкреатичну, апендикулярну, сигмальну), симптом Щоткіна—Блюмберга.

4.Проводячи глибоку пальпацію за методикою Образцова—Стра-жеска, визначають особливості органів черевної порожнини (кишечнику, печінки, жовчного міхура, селезінки, підшлункової залози, мезентеріальних лімфатичних вузлів). Для виявлення патології органів черевної порожнини потрібно визначати деякі больові точки та симптоми. При ураженні печінки та жовчного міхура — точку та симптом Кера, симптоми Лепіне, Ортнера, Георгієвського—Мюсі, Мерфі. При ураженні шлунка або дванадцятипалої кишки — симптоми Менделя, точки Боаса та Опенховського. При ураженні підшлункової залози — точки та симптом Мейо—Робсона, точки Дежардена. При ураженні нирок — симптом Пастернацького, при перитоніті — симптом Щоткіна—Блюмберга.

5.За допомогою перкусії визначають наявність рідини в черевній порожнині; розмір печінки за Курловим (11x9x7 см) у дітей з 5—7-річного віку; розмір селезінки (у віці 1 року — 4 х 4 см, 2—3 років — 5 х 5 см, 6—7 років — 6x6 см, згодом, дорослих — 6x7 см). У дітей молодшого віку визначають розміщення верхньої межі печінки (V— VI ребро) і пальпаторно місце розташування нижнього краю (до 5—7-річного віку — на 1—2 см нижче від ребрової дуги).

6.Оцінити результати лабораторно-інструментальних досліджень: фракційного дослідження шлункового соку, дуоденального зондування, ендоскопічного дослідження верхніх і нижніх відділів травного тракту, ультразвукового дослідження паренхіматозних органів, копро грами, бактеріограми, рентгенологічних та радіологічних, біохімічних та імунологічних методів дослідження.

Головні синдроми ураження травної системи в дітей

Синдром «гострого живота». Виникає при ураженнях та гострих захворюваннях органів черевної порожнини й поза очеревинного простору, за яких потрібна невідкладна медична допомога. Прояви синдрому: сильний біль у животі, який інколи сприяє розвитку шокового отану, позитивний синдром Щоткіна—Блюмберга, блювання, затримання випорожнень та відходження газів, пронос, можлива мелена, обличчя Гіппократа, синдром інтоксикації. Найчастіше до нього призводять перфорація порожнистих органів, гострі запальні процеси, що супроводжуються перитонітом (гострий апендицит, гострий холецистит тощо), кровотечі в черевну порожнину, інвагінація.

Синдром шлункової та кишкової диспепсії. Шлункова диспепсія Виникає внаслідок грубих аліментарних порушень, а також при загостренні хронічних запальних процесів, переважно в дітей старшого віку. Прояви: блювання, печія, відрижка, нудота, інколи пронос. У дітей молодшого віку особливу увагу слід приділяти симптому блювання, який може бути пов'язаний з подразненням блювотного центру внаслідок синдрому токсикозу. Кишкова диспепсія виникає внаслідок кишкової інфекції або грубого порушення процесу травлення. Прояви: блювання, рідкі випорожнення або закреп, біль у животі, метеоризм, бурчання. При ентериті та гастроентериті переважає багаторазове блювання, біль у надчеревній ділянці, багаторазові випорожнення без домішок, виникає синдром ексикозу. При коліті переважає синдром токсикозу, випорожнення рідкі, мають багато слизу, прожилок крові.

Синдром мальабсорбції. Це клінічний симптомокомплекс, пов'язаний з порушенням всмоктування кінцевих продуктів травлення в тонкій кишці. Він може бути обумовлений вродженими ферментопатіями (недостатність лактази, сахарози та ін.), непереносимістю целіакія, білка коров'ячого молока. Може виникати внаслідок резекції частини тонкої кишки, тривалого застосування антибіотиків, хронічних захворювань травної системи, інвазії лямбліями та іншими Найпростішими. Прояви: хронічна діарея з поліфекалією та стеатореєю, Гіпотрофія, атрофія, різке збільшення живота внаслідок метеоризму і Накопичення хімусу, анемія, полігіповітаміноз, імунодефіцит, порушення водно-електролітного обміну.

Синдром жовтяниці. При цьому синдромі слизові оболонки, шкіра І склери мають жовтий колір. Він з'являється, коли в крові дитини виникає гіпербілірубінемія, тобто рівень білірубіну перевищує 20,5— 14,2 мкмоль/л.

Паренхіматозна жовтяниця виникає внаслідок цитолізу гепатоцитів. У крові збільшується фракція прямого білірубіну, шкіра набуває лимонного кольору з червоним відтінком, випорожнення ахолічні стає темного кольору, печінка збільшена. Цей синдром виникає при вірусних, агресивних хронічних, токсичних гепатитах, цирозі Печінки.

Механічна жовтяниця виникає при порушенні відтоку жовчі внаслідок обтурації жовчовивідних шляхів при вродженій аномалії їх, калькульозному холециститі, значному збільшенні регіональних лімфатичних вузлів. Колір шкіри може бути зеленкуватим, з'являється свербіж шкіри, випорожнення ахолічні, сеча жовта, збільшується печінка і суттєво підвищується рівень прямого білірубіну.

Гемолітична жовтяниця характеризується гіперпродукцією білірубіну, яка виникає внаслідок посиленого гемолізу еритроцитів при гемолітичній анемії, гемолітичній хворобі новонароджених та інших еритропатіях. Колір шкіри блідий або лимонний, випорожнення темні, у сечі визначається уробілін. У крові підвищується фракція непрямого білірубіну, печінка може збільшуватися, але завжди збільшується селезінка.

Фізіологічна (кон'югаційна, транзиторна) жовтяниця виникає в переважної більшості новонароджених на 2-гу добу після народження, наростає до 4—5-ї доби і зникає самостійно до 7—10-го дня життя. Вона пов'язана з підвищеним руйнуванням еритроцитів та віковою незрілістю глюкуронілтрансферазної системи, внаслідок чого в крові накопичується непрямий білірубін, рівень якого сягає більше ніж 68,4—85,5 мкмоль/л.

Від ендогенних слід відрізняти екзогенні жовтяниці, що виникають при вживанні дитиною великої кількості продуктів, які мають у своєму складі забарвлюючу рідину (морква, мандарини, гарбуз). У цьому випадку склери та випорожнення мають звичайний колір. Рівень білірубіну в крові не збільшується (каротинові жовтяниці).

Використана література

1. Педіатрія: Навч. посібник / О.В. Тяжка, О.П. Вінницька, Т.І. Лутай та ін.; За ред. проф. О.В. Тяжкої. — К.: Медицина, 2005. — 552 с.