Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.

Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.

Сучасний розвиток українського суспільства характеризується поглибленим інтересом до минулого. Це не випадково. Адже чи не вперше громадськість України отримала можливість знайомства з широким спектром історичних джерел, розмаїттям поглядів видатних істориків, науковими версіями різних історичних шкіл.

У незалежній Україні створилися сприятливі умови для розвитку історичних знань, перегляду застарілих понять, розвінчання закоренілих стереотипів, відкритої дискусії із спірних проблем, використання з цією метою найсучасніших прийомів і методик. На базі таких змін з’явилося надзвичайно багато історичних статей, есе, досліджень, монографій, підручників, навчальних посібників і т.д., в яких іноді подача одних і тих самих історичних подій, їх оцінка докорінно відрізняються один від одного. Трапляється, що на зміну старим історичним міфам вибудовуються нові, які не менше попередніх спотворюють історичну правду.

Розібратися з цією різнобарвністю у висвітленні минулого та його оцінці буває складно не тільки просто зацікавленому читачеві, а й навіть професійному історику. Тому автори пропонованого навчального посібника, який адресований студентам дистанційної та заочної форм навчання, намагалися подати матеріал у найбільш раціональному і системному вигляді з діаграмами та схемами. Тут вра-ховується, що посібником будуть користуватися, головним чином, студенти технічних вищих навчальних закладів, які всіма іншими навчальними курсами привчаються до графічної лаконічності сприйняття змісту навчального предмета.

Значну допомогу студентам в опануванні програми курсу історії України надасть акцентація посібника на головних, дискусійних і суперечливих проблемах та рекомендація літератури для їх поглибленого вивчення. Цьому сприятимуть і додатки, які містяться в кінці книги.

Автори тішать себе думкою, що пропонований посібник на тільки роз-ширить і систематизує наявні знання з історії, але й привчить студентів читати та аналізувати історичну літературу, допоможе формуванню цілісного уявлення про багату, самобутню історію своєї Вітчизни, виховає їх справжніми патріотами.

Тема 1. Вітчизняна історія в системі підготовки спеціалістів вищої кваліфікації

Підготовка спеціалістів вищої кваліфікації будь-якого профілю передбачає поглиблення знань з курсу вітчизняної історії. Це зумовлюється принаймні трьома постійно діючими факторами:

1) зростанням ролі історичних знань в житті суспільства;

2) розвитком історичної науки, підвищенням ефективності теоретичних досліджень на основі нових методик;

3) необхідністю корекції історичного світосприйняття, пов’язаною з віко-вими змінами тих, хто навчається. Учні 7-8 класів мають одне розуміння історії і дещо інше (можливо зовсім) – у тих, хто має повну середню освіту.

Основною формою навчальної роботи у вищих навчальних закладах студентів заочної та дистанційної форм навчання є самостійна робота з підручниками та рекомендованою викладачами літературою, іншими джерелами вивчення історії.

Така робота є добрим підґрунтям для:

- розширення і систематизації наявних історичних знань, піднесення їх до наукового рівня, подолання нерівності розуміння історичних подій, пов’язаної з віковими особливостями їх освоєння;

- формування цілісного уявлення про історію як “безмежну кількість історій усіх аспектів людського життя”, а не тільки історії політичної влади;

- ознайомлення з джерельною базою, історіографією, методологією історичної науки, новими концепціями і підходами до висвітлення існуючих проблем в історії;

- опанування основами методики наукового пошуку, використання всієї сукупності історичних джерел для якомога повнішого і правдивого розкриття поставленої проблеми;

- вироблення практичних навиків використання історичних знань для прийняття рішень, обстоювання своїх поглядів на ту чи іншу проблему, толерантного ставлення до думок опонентів.

На підставі здобутих знань студенти повинні вміти обґрунтувати значення вивчення історії для зміцнення держави, розвитку суспільства, особистого життя.

Саме це є головною метою вивчення курсу “Історія України” у вищому навчальному закладі.

Практична реалізація цієї мети вимагає знання студентами предмета історії України як науки, основних принципів і методів історичного пізнання, джерел вивчення історії України та їх класифікації, спеціальних історичних дисциплін, основних підходів до періодизації історії України та найвидатніших українських істориків, соціальних функцій історичних знань, головних факторів та закономір-ностей історичного процесу...

Такий, далеко не повний, обсяг матеріалу, який постає перед тим, хто вивчає історію.

Подолання труднощів процесу пізнання можливе за допомогою сукупності пізнавальних принципів та дослідних методів, якими займається спеціальна наукова дисципліна – методологія історичної науки. За визначенням методологів принципиісторичного пізнання – це правила пізнавальної діяльності, вироблені для себе наукою з метою отримання справжнього знання. Головними з них є:

- об’єктивності – він вимагає при дослідженні брати якомога більшу суму матеріальних і духовних факторів, а не лише, які нам подобаються;

- історизму – потребує розглядати кожне явище з точки зору того, як воно виникло, як розвивалось і чим стало на момент вивчення в контексті взаємозв’язків і взаємообумовленостей у зв’язку з конкретними історичними подіями;

- логічності– вимагає, щоб вивчення історичних факторів велось від-повідно до категорій і законів мислення;

- апартійності– дослідник зобов’язаний абстрагуватись від своїх політичних та партійних симпатій і прагнути об’єктивно вивчати історичні події, а не з позицій певного класу чи соціальної групи.

Основні методи історичного пізнання – способи пізнання дійсності:

- хронологічний – дослідження історичних подій у послідовно-часовому вимірі;

- порівняльний – зіставлення історичних подій з метою глибшого їх вивчен-ня, виявлення взаємозв’язків чи їх відсутності;

- ретроспективний – аналіз минулих подій, зв’язків, вражень тощо;

- структурно-системний – вивчення закономірностей розміщення і поєд-нання в єдине ціле окремих історичних фактів, подій, явищ;

- статистичний– вивчення кількісної сторони суспільних явищ у нерозривному зв’язку з їхньою якісною стороною;

- контент-аналіз – дослідження й аналіз змісту історичних документів та інші.

Першою почала осмислювати історію як науку – церква. Її видатні діячі створили літописи, в яких зафіксували найбільш важливі події і дали їх інтерпретацію. З якого часу ведеться літочислення точно не відомо, але вже з ХІІ ст. відомі імена літописців Никона, Нестора, Іоанна. Найбільш давніми творами є: “Літопис Руський”; Київський; “Повість врем’яних літ”; Галицько-Волинський літопис. У XIV – першій половині XVI ст. відомі літописи – Литовський, Короткий, Київський, Биховця, з кінця XVI – першої половини XVII ст. – Густинський, Баркулабівський, львівський, Межигірський, Острозький... У другій половині XVII – початку XVIII ст. – стали широковідомі козацькі літописи: Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

Серед вчених-істориків, які в різні часи створювали справді наукові праці з історії України є багато славних імен. Одним із перших в цьому ряду, крім уже згадуваних літописців, можна назвати ректора Київської колегії Інокентія Гізеля. Його підручник історії “Синопсис”, виданий вперше у 1674 році, витримав багато видань і став відомим не лише в Україні, а й в Росії. Це був перший системний виклад історії України.

В другій половині ХVІІІ ст. з ідеями збереження історичної традиції дер-жавності й пам’яті про кращі часи рідного краю виступили український літератор Василь Капніст, історик Григорій Полетика і його син, також історик, Василь Полетика.

В цей період з’являється ряд історичних праць з історії України уза-гальнюючого характеру. До них належать “Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові справи” Петра Симоновського (1765); “Зібрання історичне” Степана Лукомського (1770); “Літописне повіствування про Малу Росію і її народ і козаках взагалі” Олександра Рігельмана (1785-1786); “Історія про Малу Росію” Михайла Антоновського (1799); “Записки про Малоросію” Якова Марковича (1798) та інших.

Величезний вплив на тодішнє суспільство справив вихід “Історії Русів” (1846). Ця безіменна книга професійного історика боронила українську автономію, намагалася підвести під неї правову основу, підіймала моральний дух народу. Її високо цінував О.С. Пушкін. Він першим опублікував уривок з неї в своєму “Современнике”.

Помітний слід в дослідженні історії України в першій половині ХІХ ст. залишили Д.М. Бантиш-Каменський, М.О. Максимович, М.М. Маркевич, І.І. Срез-невський, М.І. Костомаров, П.О. Куліш. До цього ряду істориків можна віднести Т.Г. Шевченка, якого П. Куліш небезпідставно називав першим нашим істориком.

У другій половині ХІХ і початку ХХ ст. центральне місце серед істориків України посідав професор Київського університету В.Д. Антонович, який заснував “Київську школу істориків”. До неї належали Д.І. Багалій, І.А. Линниченко, М.С. Гру-шевський. Плідно працюють у цей час О.М. Лазаревський, О.І. Левицький, М.П. Дра-гоманов, М.В. Довнар-Запольський, Д.І. Яворницький, Д.І. Дорошенко, Н.Д. Полонсь-ка-Василенко, Єфименко О.Я. – перша жінка, яка здобула вчений ступінь доктора історичних наук. Росіянка за своїм походженням, створила один із перших син-тетичних курсів: “Історія українського народу”.

Безперечно, найвидатнішим істориком України став М.С. Грушевський (1866-1934). Він написав близько двох тисяч робіт, в яких розробив наукову схему на-ціональної історії. Його заслугою є створення Львівської “школи істориків”, представники якої І. Крип’якевич, С. Томашевський, О. Терлецький, В. Герасимчук, М. Кордуба та інші зробили чималий внесок в розробку різних проблем історії України. До цього переліку можна добавити прізвища С.О. Єфремова, М.Є. Слаб-ченка, І.І. Огієнка, Є.Д. Сташевського, О.П. Оглобіна, В.К. Липинського, О.Я. Шуль-гіна. Згодом частина їх була звинувачена в антирадянській діяльності і репресована. Інші змушені були емігрувати.

За радянських часів видне місце серед істориків України займали: О.К. Касименко – директор Інституту історії АН України, історики: І.О. Гуржій, Г.К. Гуслистий, В.А. Голобуцький, В.А. Дядиченко, Ф.Є. Лось, А.В. Лихолат, М.А. Рубач, Ф.П. Шевченко, Ф.О. Ястребов та багато інших.

І.Ф. Курас

Всі вони писали в рамках офіційної доктрини. Спроби окремих з них (М. Брайчевського, О. Апанович) вийти за ці межі рішуче припинялися, і тільки в наш час стало можливим відійти від нав’язаних стереотипів української історії. На цій царині нині успішно працюють такі історики, як В.Ф. Верстюк, В.І. Сергійчук, С.В. Кульчицький, Ю.І. Шаповал, П.С. Сохань, В.Г. Степанков, В.А. Смолій, П.П. Толочко, В.М. Даниленко, В.П. Шевчук, Н.М. Яковенко та інші.

Історики Ф.Г. Турченко, П.П. Панченко, С.М. Тимченко, В.Г. Сарбей під-готували нові підручники з історії України для учнів середніх шкіл. На допомогу вчителям та учням середньої школи за редакцією І.З. Підкови і Р.М. Шуста видавництво “Генеза” видало у 1993-1999 рр. тритомний “Довідник з історії України”. Це одна із перших спроб такого видання, яке з успіхом можуть використати студенти вузів. У 1996 році під такою назвою вийшла в світ книга М. Котляра і С. Кульчицького. В ній автори приділили належну увагу спірним проблемам, а також тим, які раніше висвітлювалися тенденційно або ж хибно.

З’явилися нові підручники і навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів. Серед них привертають увагу “Історія України” І.К. Рибалка, “Курс української історії” В.Й. Борисенка, “Історія України” О.Д. Бойка, “Історія України” В.І. Семененка і Л.О. Радченко, “Історія України” Б.Д. Лановика, Р.М. Ма-тейко, З.М. Матисякевича, “Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.” Н.М. Яковенко та інші.

Сучасна відкритість українського суспільства дала можливість ознайомитися з доробком істориків діаспори: І. Нагаєвського, О. Пріцака, Т. Гунчака, А. Жу-ковського, І. Борщака, Л. Вінара, О. Субтельного. Книга О. Субтельного “Україна: історія” визнана кращим викладом української історії англійською мовою. Схвально відгукнувся про неї читач України. Тут він зустрівся з новими підходами до вивчення історичних фактів, які суттєво відрізняються від тих, що були прийняті в недалекому минулому у нас. Ознайомлення з цією багатою за змістом літературою допомагає по-новому подивитися на суть подій, правильно їх інтерпретувати і робити відповідні висновки.

При цьому слід пам’ятати, що сам процес дослідження минулого проходить через суб’єктивне мислення вчених, кожен з яких бачить історичний процес по-своєму. Це позитивне явище, бо наявність різних позицій, методів дослідження, логічних конструкцій, висновків створює можливість наблизитися до вірогідного розкриття минулого через багатоваріантність до монізму. Більше того, з висоти нового часу, коли втихають ідеологічні пристрасті і зникає кон’юнктурщина, наше знання набирає зваженого, толерантного, достеменного характеру.

Проте, необхідно враховувати методологічне зауваження відомого сучасного українського історика Наталії Яковенко, що “звертаючись до минулого, дослідник має справу не з фізично існуючим предметом дослідження, а з конструктом власної уяви”. Отже, все залежить від кваліфікації, порядності і совісті дослідника.

На основі аналізу сучасної історичної літератури можна зробити наступні висновки: об’єктомвивчення історії України як науки є дослідження в хронологічній послідовності минулого українського народу в усій його варіантності і багато-значності з метою більш ґрунтовного розуміння сучасності, перспектив і шляхів майбутнього. Іншими словами, щоб знати куди і як йти, потрібно знати звідки і як ми прийшли.

Історія України простежує процеси зародження і формування українців як народу, форми їх організації і життя, економічний лад, соціально-політичні від-носини, культуру, духовний світ – весь спектр проблем, з яких складається система життєзабезпечення української нації в найрізноманітніших проявах. Водночас історія України розглядає взаємовідносини українців із вкрапленими в їх середовище інших народів.

Історична наука починається із вивчення існуючих і виявлення нових фактів, подій, матеріалів, які безпосередньо чи опосередковано несуть інформацію про досліджуване явище.

Носії інформації про минуле називаються історичними джерелами. Головніші з них подано на рис. 1.2. Їх дослідженням займається спеціальна наукова дисципліна – джерелознавство. Без джерел неможливе історичне пізнання. Саме джерела дають змогу приступити до вивчення історичного факту, який відбувся до цього або відбувається зараз.

На відміну від багатьох науковців іншого спрямування, історик не може повторити явища, події, процеси, які досліджуються. Якщо хімік, фізик, навіть соціолог може безліч років проводити експерименти, змінювати умови, то історик цього зробити не може. Явища, які він вивчає, минають. Вони неповторні, одноразові, унікальні.

Тривалий час історичними джерелами нехтували, особливо тоді, коли їх зміст не зовсім збігався або йшов в розріз з прийнятими концепціями. В такому випадку, коли факти свідчили про інше, їх просто ігнорували, не брали до уваги. Так спотворювалася історична правда. Зараз створилися сприятливі умови для викорінення такої шкідливої, навіть злочинної, практики.

Навчитися умінню правильного використання історичних джерел, їх аналізу є одним із найбільш важливих завдань сучасності.

Це викликається не тільки хибною методикою використання джерел, але їх особливостями. Вони ніколи не створюються як джерела, а стають ними тоді, коли за ними починають вивчати історію. До цього вони просто були речами, знаряддями, документами, які призначались для того чи іншого вжитку. Джерела можуть нести відкриту чи приховану, важливу чи другорядну, достатню чи недостатню, правдиву чи спотворену інформацію.

На допомогу досліднику існує велика група (понад 60) спеціальних історичнихдисциплін, які вивчають історичні джерела, розробляють методику і техніку їх дослідження та використання. Вони створюють арсенал засобів роботи з джерелами і є необхідним інструментарієм творчої лабораторії дослідника.

До спеціальних найбільш використовуваних історичних дисциплін належать:

– археографія – вивчає і розробляє методи публікації історичних до-кументів і джерел;

– археологія – наука, що вивчає минуле за речовими джерелами;

– архівознавство – вивчає історію розвитку архівної справи;

– берестологія – вивчає вирізьблені на бересті рукописні писемні пам’ятки часів Київської Русі;

– бібліографія – галузь знання про книгу, що має своїм завданням:

а) виявлення, облік, опис систематизацію і якісний аналіз друкованих творів;

б) складання різних бібліографічних посібників, які допомагають знаходити й користуватись літературою з різних галузей знань;

в) розробку принципів і методів оформлення посилань на джерела та списку використаної літератури;

г) принципи і методи організації бібліографічної роботи;

– боністика – досліджує історію розвитку паперових грошей;

– вексилологія – вивчає прапори, історію їх виникнення, правила складання;

– геральдика – досліджує герби; правила їх утворення, особливості державних, фамільних та інших гербів;

– генеалогія – аналізує і викладає в хронологічній послідовності матеріали про походження, родинні та інші зв’язки родів;

– демографія – вивчає населення, його стан і зміни; процеси природного відтворення й міграції, професійний, соціальний, віковий склад населення тощо;

– нумізматика – наука про монети;

– історіографія – вивчає історію історичної науки, що дає можливість прослідкувати за нагромадженням історичних знань, концептуальними змінами, утвердженням справедливої історичної оцінки явищ та подій;

– сфрагістика – вивчає печатки як самостійні пам’ятки історії;

– фольклористика – вивчає основні закономірності розвитку народу через записування і дослідження усної народної творчості;

– хронологія – встановлює точні дати історичних подій і джерел, пере-водить на сучасне літочислення дати інших літочислень та календарів; виявляє послідовність історичних подій у часі;

– топоніміка – вивчає географічні назви в їх історичному розвитку;

– періодизація – покликана виявити, визначити і допомогти зрозуміти суть корінних змін, що відбуваються в суспільстві на тому чи іншому проміжку часу.

В історичній періодизації розрізняють такі найбільш вживані складові:

– період (звідки періодизація) – проміжок часу, протягом якого відбувається певний історичний процес;

– ера – значний історичний період, докорінно відмінний від попереднього;

– епоха – якісно новий період історичного розвитку;

– доба – великий проміжок часу, який характеризується визначними по-діями в історії;

– етап – відрізок часу, визначений якимись подіями;

– стадія – ступінь у розвитку певного історичного явища, що має свої якісні особливості;

– момент – певний проміжок часу у розвитку історичного явища.

На сьогодні, з різних причин, не існує єдиної загальнообов’язкової періо-дизації історії України. Різні автори і історичні школи, в залежності від свого бачення, дають власну періодизацію за роками правління найвищої посадової особи у державі (царистська); визнанням народних мас головною рушійною силою історії та великими народними рухами (народницька); складовими розвитку держави (державницька); зміною соціально-економічних формацій (формаційна); прогресом і зміною циві-лізацій (цивілізаційна); часом дії (існування) проблемних суспільних явищ: ко-рінезація, колективізація, Вітчизняна війна тощо.

Сучасні дослідники намагаються поставити в центр історичної науки людину з її потребами, правами і обов’язками, ціннісними орієнтаціями, стереотипами поведінки, менталітетом, міжособистісними і громадськими зв’язками, при цьому досягти конкретності, фактичної точності, лаконічності відповідно до вимог сучасних інформаційних технологій.

На наш погляд, найбільш вдало охоплює всю історію у розвитку України наступна періодизація (рис.1.3):

Успішне оволодіння минулим залежить від здатності історика “…будувати переконливі системи періодизації і розробляти різноманітні підсистеми всередині найбільш масштабних”

Жак Ле Гофф

Деколи ми можемо почути: “Кому і навіщо потрібна ця історія? Потрібно жити сьогоденням”. На це можемо відповісти давньоримським висловом: “історія – це наука життя”. Тобто, здобуті в ході її вивчення історичні знання – суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв’язання багатьох як професійних, так і загальних проблем, засіб піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання. Вона вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних ситуаціях.

Історичні знання виховують патріотизм, віру у свої сили, дають використати досвід минулого заради сьогоднішнього і прийдешнього. Через це історії потрібні правда, правда і ще раз правда.

Цінність історичного знання насамперед полягає в тому, що воно виконує цілий ряд соціальних функцій, які сприяють суспільству вирішувати проблеми, що виникають. Дослідники відзначають такі головні соціальні функції історичної науки: науково-пізнавальну, прогнозуючу, соціальноїабоісторичноїпам’яті, виховну.

З розвитком суспільства та історичної науки її функції ускладнюються, набирають якісно нового змісту і характеру. Появляються нові функції, такі як мотиваційна, регулятивна і тощо. Серед функцій чи не найголовніше місце посідає науково-пізнавальна, змістом якої є задоволення потреб людей в знанні законо-мірностей розвитку суспільства в його конкретному прояві. Без глибокого знання цих закономірностей діяльність людей носить невпорядкований і не завжди раціональний характер тому, що закони розвитку суспільства об’єктивні і діють автоматично незалежно від того, знають їх люди чи ні.

Якщо ж люди пізнали ці закономірності і свідомо діють відповідно до їх вимог, то вони досягнуть позитивних результатів, і навпаки діяльність всупереч об’єктивним законам приречена на поразку, небажані відхилення, невдачі.

Знання закономірностей розвитку суспільства цікавить нас і з іншого боку. Вони – основа науково обґрунтованого управління всіх рівнів, тому уміння їх засто-сувати на практиці відкриває перспективу особистого, службового і професійного просування, громадського і державного визнання. А це, як відомо, і престиж, і добробут, і піднесення авторитету опанованої спеціальності. Разом з тим це й зростання авторитету держави. Зайвими виявляться численні іноземні радники. Наші фахівці справляться з будь-якими проблемами самостійно.

Ще один аспект проблеми. Вивчення історії створює кожному майбутньому спеціалістові можливість самопізнання. Це самопізнання допомагає визначити свою життєву позицію і відповідно до неї йти життєвим шляхом, уникати непродуманих вчинків, відстоювати власні принципи. До речі, ця позиція діє у зворотному напрямі і, як правило, активізує зусилля на досягнення поставленої мети, в тому числі, до-помагає уточнити правильність чи хибність вибору професії.

Історія народу – це книга пам’яті. В ній записані успіхи, хиби, недоробки – вся картина існування українського суспільства. В цьому плані історична наука забезпечує зв’язок поколінь і таким чином виступає передумовою розвитку цивілізації. Жодне покоління не починає свою діяльність з нуля, а з освоєння досягнень минулого, опирається на нього в своїй соціальній практиці.

Таким чином, історія виступає посередником між минулим і сучасним. Вона зберігає матеріальну культуру, необхідні елементи духовності, без якої неможливе існування нації: мову, культуру, менталітет, звичаї, обряди – всю сукупність відмінностей, притаманних українському народу, якими він відрізняється від інших у загальнолюдському сузір’ї. Інакше кажучи, ми зберігаємось як нація, всупереч спробам знищення, завдяки історичній пам’яті – передачі з покоління в покоління рис, які характеризують українців як біологічний різновид людей і соціальний унікум.

Важливу роль в житті спеціаліста будь-якого профілю і людини взагалі відіграє прогностична (футурологічна) функція історичної науки. Її застосування створює можливість передбачувати розвиток майбутнього і в зв’язку з цим дати в руки могутнє знаряддя впливу на поточний і тривалий перебіг подій. Реальний соціальний прогноз, заснований на знанні закономірностей суспільного розвитку, аналізі попереднього досвіду і його тенденцій, дозволяє:

а) передбачити результати розвитку тих чи інших процесів, встановити при-чини їх виникнення, напрями дії;

б) визначити позитивні й негативні сторони очікуваної події, явища;

в) вжити заходів якщо не відвернення, то пом’якшення дії негативних факторів;

г) зробити спробу змінити розвиток подій у бажаному руслі.

Отже, функція передбачення, яка набувається в процесі вивчення історії, забезпечує високий рівень підготовки спеціаліста і посилює його спроможність ефективно використати набуті знання як у власних, так і суспільних інтересах.

Звичайно, це зовсім не значить, що прогностична функція сама собою, автоматично забезпечить свою дію. Вона створює лише можливості цього, але щоб ці можливості перетворилися в реальність, потрібно оволодіти її механізмами (інтер-поляцією, моделюванням, громадськими опитуваннями, оцінками експертів і тощо.) і навчитись користуватися ними на практиці. Тільки тоді буде виявлено саме спрямування суспільного розвитку.

Неперехідною цінністю історичної науки виступає її виховна функція. Доносячи досвід минулого до сучасників, історія віртуально залучає їх до співучасті у грандіозних подіях, народних стражданнях, злетах і падіннях. Цей досвід, закарбо-ваний у соціальній пам’яті, має високий виховний потенціал, здатний перетво-рюватися в реальні почуття, моральні норми і принципи, проявлятися у вчинках і нормах поведінки. Вчені вважають, що немає більш повчального, ніж історичний досвід. Він перевищує своєю різнобарвністю найпалкішу і сміливу уяву. Факти минулого, незалежно від суб’єктивного побажання історика, несуть у собі могутній виховний заряд, роблять людей кращими, людянішими.

Не випадково у критичні періоди життя народу загострюється його інтерес до історії. Історична пам’ять стає джерелом його морального оновлення, духовної сили, політичної енергії. Тут він черпає підтримку, яка допомагає вийти із найскладнішої ситуації.

Енергія народу в такі часи настільки велика, що дає право виділити мотиваційну функцію історії. Саме енергія є рушійною силою, мотивом масових народних рухів, дій окремих груп і особистостей.

Голос минулого, його героїчні сторінки завжди надихають сучасників, стають активною творчою силою у їх діяльності. Цю здатність історії підносити творчу ініціативу, йти на пожертву широко використовують на практиці.

Розглянуті функції історичної науки переконливо свідчать на користь не-обхідності завершення розпочатої в школі історичної освіти, піднесення її на новий рівень, формування цілісного уявлення про суспільний прогрес, використання багатих можливостей історичних знань в інтересах власного авторитету і розв’язання складних завдань розбудови держави. Нам, українцям, розуміти це потрібніше, ніж будь-кому, оскільки постало нагальне завдання створення історично свідомої національної еліти – носія державницької ідеї, виразника і захисника національних інтересів, керівника народу в обороні і поступі.

За думкою одного із сучасних дослідників В. Коваля, відсутність такої еліти стала причиною того, що український народ, один із найбільших в Європі, не зміг відновити свою державу в післямонгольський період. Згодом тодішня українська еліта, яка відцуралася мови народу, стала на службу Вільнюсу, Варшаві, Москві. Найгірше повелася українська компартійна номенклатурна еліта, яка не тільки зреклася, за поодинокими винятками, своєї мови, але й виморювала голодом власний народ на догоду тоталітаризму.

“Нацією без лордів” – назвав становище, яке склалося з українською елітою, дослідник проблеми, доцент кафедри історії та країнознавства Хмельницького національного університету В.І. Яременко. За його думкою, інертність і збайдужілість української еліти до суспільних проблем були завжди причиною занепокоєння кращих її представників. Т.Г. Шевченко, наголошує він, буквально волав, намагаючись пробитися до заснулої національної та християнської свідомості більшості представників української еліти.

Збайдужілість еліти (і в наші дні) прирікає народ, який вона покликана очолювати, на помикання ним з боку інших, відкидає його назад у недорозвинуті, загальмовані цивілізації, навіть у примітивні суспільства. Напевне, не випадково кожен народ, нація, народність, навіть плем’я і рід, плекають свою еліту.

Таке ж завдання стоїть перед українським народом. Йому ніде більше взяти еліту, як сформувати і виплекати її з випускників вищих навчальних закладів. Це повинні бути професіонали вищого ґатунку, які пишаються своїм українським походженням, знають українську мову і звичаї, знають історію власного народу і черпають з неї повними пригорщами досвід минулого заради сьогоднішнього і майбутнього.

Все сказане вище підтверджує необхідність вивчення історії студентами всіх спеціальностей, тому що ці знання – суттєва умова свідомої і коректної діяльності, ключ до розв’язання багатьох як професійних, так і загальних проблем, метод піднесення власного авторитету, дорога до добробуту і громадського визнання.

Зрештою, історія вчить розбиратися в хитросплетіннях внутрішньої і зовнішньої політики, в програмах і діях політичних партій, свідомо ставати на певну точку зору, аргументовано відстоювати її в різноманітних дискусіях.