Дитяча проституція: за чи проти"

Виховна година на тему: «Дитяча проституція: за чи проти»

(Дана виховна година розрахована на 30 хв.)

Мета; виховати в учнів критичне ставлення до даної проблеми; донести до учнівських сердець всю глибину жорстокості цього роду заняття; примусити дітей на рівні свідомості «відмовитись» від подібного майбутнього.

План проведення.

1.   Вступна розповідь студентів.

2.   Висловлення кожним учнем класу власної думки з приводу поставленої проблеми.

3.   Висновки, зроблені учнями.

4.   Підбиття підсумків виховної години студентами.

Дитяча проституція — проституція осіб віком до 18 років, яка розвинена в багатьох країнах. У переважній більшості держав переслідується законодавством. Додатковий протокол до Конвенції про права дитини, що стосується торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії, визначають дитячу проституцію як «практику, коли дитина використовується з метою отримання сексуальних послуг особами за винагороду або будь-яку іншу форму компенсації» (стаття 2Ь). Винагорода чи компенсації може надаватися як самій дитині, так і третім особам.

Характерною рисою торгівлі дітьми в Україні є те, що в більшості випадків вони стають об’єктом торгівлі всередині країни. Торгівці дітьми заманюють своїх жертв у боргову кабалу. Вони змушують їх відробити витрати, пов’язані з поїздкою і такими «послугами», як харчування та житло.

В останні роки в Україні зросла дитяча проституція. Згідно даними дослідження, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень, серед жінок, які займаються наданням сексуальних послуг у комерційних цілях, 11% складали діти у віці від 12 до 15 років та 20% - у віці від 16 до 17 років. До проституцію також залучають 10-річних дівчаток.

Зі скасуванням віз для туристів з більшості західних країн Україна усе більше стає одним з основних напрямків для секс-туризму.

У нас же з формулюваннями — проблеми, які поки лише намагаються вирішити. Колись у нас не було сексу. Тепер у нас так само немає дитячої проституції, а точніше юридичного формулювання. 25 березня 1999 року в першому читанні прийнято закон «Про охорону дитинства». Після доробок до другого читання він прийде з більш конкретною назвою «Про захист прав дитини». Його мета — адаптація й впровадження в українське законодавство норм Конвенції ООН з прав дитини. І тут уперше спробують запровадити юридичне визначення термінів, які досі чітко ніяк не називалися: безпритульні, бездоглядні, діти-сироти, діти, позбавлені батьківської опіки. Нерозробленість термінології ускладнювала дослідницьку й статистичну діяльність по «Дітях вулиці». Тому офіційної статистики — про кількість дітей, які живуть на вулиці, наркоманів, які займаються проституцією й дрібними крадіжками — у нас немає. Та яким був подив, коли в притулку для неповнолітніх при міській службі у справах неповнолітніх повідомили, що не тільки такого терміна, як «дитяча проституція», немає, а й дітей із такими проблемами не існує.

Мають рацію вони в одному: у нас реально ні психологічною, ні соціальною адаптацією ні громадські, ні державні органи не займаються. Про окремі соціально-реабілітаційні центри питання взагалі не стоїть. Іноді в притулку проводять реабілітаційні програми, але вони нерегулярні й суттєвого результату не приносять хоча б тому, що ніхто не може пояснити, який результат усе ж передбачається. Притулок займається своїм прямим обов’язком: тимчасове утримання вуличних дітей. Частина приходять самі, частину приводять люди, але основний контингент надходить сюди після облав кримінальної міліції та служби у справах неповнолітніх. Лише випадково й тільки за особливої довіри до психологів може надійти інформація про те, що хтось із дітей займається проституцією. Але на цьому ставлять крапку. Втім, наші органи соціального захисту не такі бездіяльні, як здається на перший погляд. У кожному районі існують громадські приймальні, куди можна звернутися по допомогу психолога й соціального працівника. Інша річ, що діти частіше за все знають про ті місця, де їх можуть прогодувати, а не проконсультувати. Тому рейди соціальних служб у рамках роботи з дітьми вулиці мають у них успіх: годують шоколадом і напувають бульйончиками. Однак самі діти по допомогу звертаються вкрай рідко, та й то, якщо справи зовсім кепські. Перший пункт призначення — лікарня, другий — лише в крайньому випадку — приймач-розподільник.

Це давно вже не новина. Поглибленим вивченням дитячої проституції займаються в США, Великобританії, Німеччині, навіть у Росії. В Україні боротьба з дитячою проституцією — це лише локальні й періодичні акції. Саме цим ми від розвинених країн і відрізняємося. Причини, з яких діти змушені торгувати своїм тілом, і категорії населення, звідки виходять ці діти, скрізь однакові. Різниця лише в ступені зацікавленості суспільства й держави в вирішенні цих проблем.

Злиденне існування, відсутність освіти (більшість із них ні дитячі садки, ні школи не відвідують) і батьківської опіки — наріжні камені, на котрих «стоїть» сьогодні дитяча проституція. Набагато частіше, ніж хотілося б, саме батьки розвивають і підтримують роботу своїх дітей на вулицях. За даними ЮНІСЕФ, понад 50% дітей, попри погане ставлення до них батьків, люблять і довіряють їм більше, а ніж кому б то було. Тож, коли мама з татом заохочують і підтримують, більш того, це допомагає сім'ї зводити кінці з кінцями, то чому б і ні? Діти вчаться заробляти на хліб проституцією, жебрацтвом і злодійством. І колись вони виростуть. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти: нормально ставитися до любові, сексу, дружби вони вже не зможуть. Як і не зможуть довіряти тому суспільству, котре зараз мовчазно за ними спостерігає.