Контрольна робота на тему:
Антифеодальна та визвольна боротьба балканських слов'ян у XVII-XVIII ст.
Протягом XVII – XVIII ст. у всіх районах Балканського півострова неодноразово спалахували повстання поти турецького панування. Вони мали локальний характер, виникали стихійно, були не досить підготовленими. Ці повстання жорстоко придушувалися турецькими військами. Але минав час, невдачі забувалися, надії на визволення відроджувалися з новою силою, а разом з ними організовувалися й нові повстання.
Головною рушійною силою в повстаннях виступало селянство. Дуже часто в них брало участь й міське населення, духівництво, навіть феодали – християни, а в Сербії та Чорногорії – місцевий християнський уряд (кнези, воєводи). В дунайських князівствах боротьба з Туреччиною зазвичай очолювалась болгарами, які сподівалися на допомогу сусідніх держав визволитися від турецької залежності.
Перші ознаки посилення визвольного руху в сербських землях, а також в Болгарії та дунайських князівствах виявилися ще наприкінці XVII ст., коли становище балканських народів почало помітно погіршуватися. Визвольна боротьба в сербських землях проявила себе в двох основних формах: в гайдуцькому русі – партизанській боротьбі народу та повстаннях населення проти турецького володарювання під час війн, котрі вели з Османською імперією європейські держави. Але головною формою визвольної боротьби був гайдуцький рух. Він зазнав широкого розмаху вже у XVII ст., та почав активно розвиватися у XVII – XVIII ст., був тісно зв’язаний з народними масами.
Гайдуцтво було наслідком жорсткого національного гніту. Гайдуки були піонерами боротьби з турецькими завойовниками. Гайдуцькі загони, які знаходили притулок в лісах та горах, наносили туркам досить відчутні удари. В Сербії, як і в інших країнах Балканського півострова, історично склалися вельми стабільні райони дій гайдуцьких загонів. Так, стійки спалахи гайдуцтва відбувалися в Тумадії, в деяких придунайських частинах Сербії, у Фруткої Горі (Срем), на східному кордоні Баната. Іноді гайдуки організовували свої бази на території Валахії та Трансільванії, звідки організовували свої напади, переправляючись в Сербію через Дунай. Зазвичай гайдуки об'єднувалися в загони чисельністю в декілька десятків чоловік; але іноді створювалися досить великі чети у 300 та більше чоловік, з якими не так легко було боротися турецькому уряду 2, 57). Гайдуки влаштовували засідки на дорогах, вбивали турецьких чиновників, феодалів, іноземних купці, здійснювали напади на торгові каравани. Великі гайдуцькі загони навіть нападали на міста. Стихійність та слабка організованість руху гайдуків, тяжкі умови їхнього життя в лісах та горах змушували їх вдаватися до грабунку та насилля. Але в цьому русі завжди панувала задача боротьби проти іноземних гнобителів. Сербське населення бачило в гайдуках відважних юнаків, захисників слабких і пригноблених та оспівувало їх подвиги в народних піснях. Так, одним із популярних героїв гайдуцьких пісень виступає вождь гайдуків Новах, або Баба – Новах. Про нього та про діяльність його загонів в Сербії, Боснії та Герцеговини наприкінці XVI – початку XVII ст. збереглися свідоцтва сучасників. Тісний зв'язок гайдуків з населенням надавав особливу силу партизанському руху та удосконалював боротьбу з ним. По розповіді австрійця Мельхіора Безольта, серед християн неможливо було знайти людей, які б погодилися охороняти дорогу від гайдуків. Тому між багатьма сербськими та болгарськими селами будувалися укріплення (паланки), в яких мешканці ( напевно турки) ховалися, як тільки лунала звістка про те, що гайдуки готуються до нападу. (2, 57). Турецький письменник Євлія Челебл, який багато мандрував по Балканському півострову в середині XVII ст., неодноразово згадує о гайдуках, про справжні бої з ними ( 3, 38).
Турки дуже жорстоко розправлялися з гайдуками: схоплених гайдуків без суду садили на кіл, щоб налякати населення голови страчених виставлялися на списах уздовж доріг та у містах. Але ніщо не могло зупинити гайдуцького руху. Бойові дії гайдукові – обов'язковий елемент більшості повстань, які підіймало населення Сербії проти турок. Таку партизанську боротьбу вів не тільки сербський народ. Геройськими подвигами у боротьбі з турками прославилися і болгарські гайдуки. Боротьба болгарського народу проти воєнно-феодального турецького панування почалося в перші ж роки після втрати ним своєї незалежності. Сміливі і мужні сини й дочки народу створювали невеликі гайдуцькі загони, що мститися найжорстокішим турецьким феодалам і чиновникам за їх злочинства. Раптовими ударами вони знищили дрібні групи турецьких солдат і поліцейських. Гайдуцький рух за своїм характером був антифеодальним. В ньому проявився стихійний протест пригноблених мас: селянства, міських ремісників і бідноти проти турецького панування, і тому його підтримував увесь болгарський народ. У деяких районах країни в XVI – XVIII ст. спалахували селянські повстання з яскраво вираженою антифеодальною програмою, але, як правило, вони були локалізованими і недостатньо підготовленні. На початку XVIII ст. розмах гайдуцького руху значно поширився. Гайдуки боролися не тільки проти турок, але й проти грецьких архієреїв і багатих болгарських бояр, що виконували роль турецької агентури і зраджували інтереси народу. Надалі соціальні мотиви гайдуцького руху ставали все більш чітким і яскраво вираженими.
В Османській імперії постійно існував ґрунт для розвитку визвольного руху пригнічених народів. У повстаннях знаходив вихід стихійний опір проти соціального, національного та політичного гноблення турецького уряду, чиновників, феодалів. Але дрібні загони народних месників, які не мали єдиного керівного центру, не могли розраховувати на перемогу над турецькими арміями. Тому керівникам антитурецького руху залишалося плекати надії на визволення від влади Османської імперії у наслідку війн, які велися проти Туреччини Австрією, Венецією, Росією. Це було на руку європейським державам, які були зацікавлені в послабленні Османської імперії і тому будь – яким чином намагалися використати визвольну боротьбу болгар, сербів, чорногорців.
Всі ці обставини обумовили специфіку визвольної боротьби сербів. Вона була пов'язана з війнами, які вели європейські держави з Туреччину, і часто знаходилась у взаємодії з воєнними операціями на Балканському півострові, в Угорщині, Трансільванії та дунайських князівствах.
Постання сербів в Банаті у 1594 р. стало початком антитурецького руху в різних частинах Європейської Туреччині. За ним послідував виступ валашського господаря Михаіла Храборго, який намагався об'єднати дунайські князівства під своєю владою. У 1598 р. спалахнуло повстання в болгарському місті Тирново. Його учасники переслідували мету відродити незалежну Болгарську державу. Нажаль повстання тирновців було швидко придушено турецькою армією.
На початку XVII с. Визвольна боротьба посилюється і в західній частині Балканського півострова – Далмації, Чорногорії, Герцеговині, Албанії. Вона частково охопила і південно-західні райони сербських земель. У 1604 р. чорноорці розбили війська скадрського санджакбея, який намагався присилувати чорногорців до сплати харча і сподівався розгромити гайдуків. Після закінчення айстро-турецької війни, у 1606 р., керівники визвольної боротьби в Чорногорії, Герцеговині, Албанії почали сподіватися на воєнну допомогу з боку Іспанії, яка в цей час планувала розпочати війну з Туреччиною. Був навіть складений проект створення на визволених землях самостійного королівства на чолі з савойським герцогом Карлом Єммануілом. Але розрахунки на війну Іспанії з Туреччиною не виправдалися. Іспанія з Туреччиною не виправдалися. Іспанія, яка була втягнута в боротьбу з іншими державами, не мала часу на війну з Османською імперією.
Беручи до уваги складні зовнішньополітичні обставини визвольна боротьба у західній частині Балкан у другому десятилітті поступово слабшає. Таким чином ми бачимо, що антитурецькі виступи на початку XVII ст., носили локальний характер і зазнали швидкої поразки. Керівники цих виступів не змогли організувати та очолити боротьбу народних мас, вони розраховували перш за все на допомогу воювавших з Туреччиною держав, а не на силу і потужність самого руху. Але всі ці повстання мали неабияке значення в історії визвольної боротьби південнослов’янських народів, тому що були першими досить масовими озброєними виступами населення цілих районів проти турецького панування.
У XVII ст., турецьке господарювання як і раніше викликало сильне незадоволення, однак внутрішня та зовнішньополітична ситуація на Балканах та в Європі не сприяла виникненню масових повстань проти Туреччини.
Тридцятирічна війна надовго відволікла ворогів Туреччини від боротьби у південно-східній Європі. Поразка під Віднем досить відчутно погіршила внутрішнє положення Османської імперії. Почалися бунти у військах, виступи у деяких малоазіатських містах. Відступ турецьких військ в Угорщині у 1686 – 1687 рр., викликав заворушення у військах, які захищали Угорщину; в Константинополі вибухнуло повстання яничарських частин, наслідком якого було скинення султана Мехмеда IV з трону (1, 75).
Воєнні поразки, зростання анархії в країні тяжко відбилося на житті балканських народів. Зросли податки, воєнне обложення, примусові пожертви на війну. До розорення населення призводили постої величезного турецького війська, які проходили через Белград до Угорщини.
У 1687 р. один із керівників бунтарів, Єген – паша, був призначений бєглєрбєгом в Белград. Зібравши військо у 10 тис. чоловік він вийшов з-під контролю султана й розпочав грабувати населення Сербії, Болгарії, Греції (2, 76). Турецький султан то оголошував священну війну Єгену, то вирішував йти на примирення з нам, а тим часом банди Єген - паши стали повноправними господарями в Сербії та західній Болгарії. В цей час було пограбовано чимало сербських монастирів. Населення тікало в ліса та гори. Голод, свавілля загонів Єген – паши, наближення угорських військ до Дунаю – все це робило становище в прикордонних землях досить вибуховим. Порта мала всі підстави, щоб побоюватись виступів південнослов’янських народів на боці руських або угорських військ, їх масового повстання. Тому зовсім не випадково місцевій владі було наказано відбирати у населення зброю, заборонити будь – які збори мешканців. Однак ніякі репресії не були в змозі зупинити хвилю народно – визвольної боротьби підкорених Туреччиною народів. При наявності глибоких внутрішніх причин визвольної боротьби війна європейських держав з Османською імперією створювала позитивну внутрішньо – політичну ситуацію для повстань проти турецького панування, дозволяла об єднати їх з воєнними діями угорців на Балканському півострові. Ця обставина і визначила характер визвольної боротьби балканських народів у кінці XVII ст. Й обумовила виникнення декількох спалахів руху. В західних районах Балканського півострова виступи були пов’язані з діями проти Порти Венеціанської республіки. Вони весь час підтримувалися сеньйорією, яка всі свої війська та флот направила в Далмацію та Чорногорію, сподіваючись проводити операції за допомогою місцевого населення.
Малонаселена й економічно відстала Чорногорія фактично перебувала у стані перманенті війни з Туреччиною. Вона мала потребу з зброї і матеріальний допомозі. Венеція, володіння якої межували з Чорногорією проти Туреччини, обіцяючи їй підтримку. Але насправді далі слів справи не йшли, і це часто ставило чорногорські племена в дуже скрутне становище. Чорногорський народ все частіше звертав свої погляди у бік Росії. Шкодський паша Сулейман Бушатли неодноразово направляв каральні єкспедиції проти чорногорських митрополитів Цетиньє (7, 223).
Проте турки так і не домагалися укріплення своїх позицій в цій маленькій гірській області, яка вела постійну боротьбу за повну незалежність.
Визвольна боротьба в Сербії, Македонії, західній Болгарії орієнтувалась на підтримку угорських військ, які наступали на турецькі володіння з півночі. Коли у 1646 р. угорці форсували Дунай та почали швидко наближатися до Сербії, велике повстання розпочалося в західній частині Болгарії, центрі рудникових розробок –м. Чіпровці. Повстання було організовано представниками вищого католицького духовенства у Болгарії, яке виступало у ролі агентів західноєвропейських католицьких держав – Рима та Відня. На чолі цієї „ католицької пропаганди” стояв софійський католицький архієпископ Петро Богданов. В 1646 р. організатори повстання – міські нотаблі, католики та православні, звернулися за допомогою до валашського воєводи Матвія Басараба (1633 – 1654) /3, 119/.
Вони запропонували йому очолити повстання та обіцяли обрати його болгарським царем, якщо повстання переможе, але з умовою, що війська його не будуть руйнувати болгарські села і що він особисто буде відноситися з повагою до вождів народного руху. Матвій Багараба погодився та пообіцяв відправити у Болгарію 20 – тисячну армію, але заявив при цьому, що краще було б, якби про все це дізнався польський король та венеціанський сенат, щоб і вони взяли участь у цій справі (3, 120).
Було вирішено відправити у Варшаву та Венецію делегатів з особливими повноваженнями. Вибір був зупинений на католицькому єпископі – Петрі Парчевичі, болгарина за національністю. З цього моменту Парчевич стає душею всього руху. Однак і ці переговори 1647 р. не дали позитивних наслідків: польський король Владислав IV з співчуттям поставився до болгарського народу та подарував змовникам свій портрет,перстень, одяг та шовковий прапор, але Венеція вирішила, що пропозиція болгар не відповідає її інтересам на Сході. Тоді у 1649р. архієпископ Петро Богданов особисто, у супроводі князя Франка Маррканича, відправився до Тарговища у Валахії, щоб виступити у прямий зв’язок з Матвієм Басараба, і тут було прийнято рішення відправити нове посольство до Варшави та Венеції на чолі з тим же Петром Парчевичем з повноваженням від князя Марканича, архієпископа Петра Богдановича та „болгарського народа”. Польський король Ян Казимр і цього разу висловив свою готовність підтримати болгар, але за умови, що Австрія та Венеція візьмуть участь у війні. Але останні відмовилися від будь – яких активних дій (1650), а Польща не наважилася діяти без підтримки.
Між тим султанська влада дізналася про існування у Чіпровці заколотницької організації та про її відносини із західними державами, і незважаючи на те, що Чіпровцю і вдалося, користуючись підтримкою матері султана, значними коштами відкупився від загрожуючої йому небезпеки, але все ж його область у 1668р. була наповнена турецькими військами /10, 3/. Таємна організація в Чіпровці припинила своє існування, але з часом політичні події на Балканському півострові знову внесли пожвавлення в діяльність чипровецьких єпископів. У 1672 р. спалахнула війна між Туреччиною та Польщею. Турецькі війська почали проходити через Молдавію та Валахію. Ця обставина викликала у князів цих областей неабияке занепокоєння за свою долю, яке посилилось разом з першими успіхами турків, і вони вирішили повстати проти Туреччини, якщо їм допоможуть Австрія, Венеція та Польща. Цим моментом скористалися чипровецькі заколотники і знову відправили Парчевича у Варшаву та Венецію для відповідних переговорів. В своєму місті від 5 березня 1673 р. до названих держав архієпископ Петро Богданов писав, що „зараз, більше чим коли-небудь” народ на Сході міцно та рішуче стоїть на своєму, старому бажанні визволитися від турків, виходячи з чого він вирішив закликати християнських володарів прийти йому на допомогу, тим паче в той час, коли і обидва придунайські князі згідні в цьому плані з ним./3,120/. Однак усі зусилля Парчевича к Відні, Венеції і в Римі у папи не дали ніяких результатів, а у 1674р. він помер. У тому ж році помер і його товариш та однодумець Петро Богданов /5, 39/.
Скориставшись поразками Османської імперії у 1686р. відбувається нове повстання у Тирнові. Воно готувалося під керівництвом князя Ростислава Стратимировича, який видавав себе за нащадка останнього віденського царя. Він відправився до Москви і там встановив зв’язок з патріархом Іокимом. В цей час заколот в Тирново був розкритий. Незважаючи на жорстокий опір, турецькі війська захопили міський посад та повністю спустошили його. Частина населення знайшла притулок у вежі куди й прибув Ростислав, але під натиском сил ворога останні повстанці відступили в гори. Повстання було потоплене у крові. Прихильники Ростислава були страчені,2/3 населення столиці було знищено /6, 113/. Тяжко пораненому Ростиславу вдалося втекти до Росії, а у 1689р. він прибуває до Москви. Однак і після цієї невдалої спроби болгарської родовитої та заможної знаті шляхом озброєного повстання відновити болгарську національну державність, вона не залишала надії досягти своєї мети і намагалася використовувати усілякий привід та зручний момент у міжнародній політичній ситуації для нового виступу. Таким моментом стали воєнні невдачі та поразки турок у 1687р., коли вони зазнали тяжкої поразки при Мохачі, та захоплення Белграда австрійцями у1688р. (/3,121/. Організатором болгарського повстання на цей раз був валашський князь Щєрбан II. Центром повстання знову було місто Чипровці. На чолі повстання стояли два чіпрвичанина – Гєоргій Пеячевич та Богдан Марінович. Валашський князь Щєрбан, звертаючись до володарці Софії та царів Івана та Петра з проханням наділити як найшвидше війська на Дунай, запевнював російську владу у тому, що „як тільки її війська з являться сюди, все місцеве населення повстане і збереться сербів та болгар з 300 тис., а німцям ті народи зовсім не раді /4, 77/. Але Росія в цей час була зайнята кримськими татарами і надіслати свої війська на Дунай не змогла.
Спочатку воєнні дії чіпровчан при підтримці вдало наступаючих у Сербії та Боснії австрійців мали деякий успіх, але в бою при с.Кутловіце вони були повністю розбиті турками. Чіпровці були остаточно розорені й пограбовані. Більша частина населення була знищена, інших було взято у полон, а ті хто залишився в живих втекли до Валахії.
В той час як верхи міського болгарського суспільства організовували невдалі повстання проти турецького панування з метою відтворення національної державності і втягували в свої авантюри і місцеве трудове населення, котре потім розплачувалось своїм жителям за виступи національних феодалів, трудові маси болгарського народу, починаючи з XVI ст. Також перейшли до самооборони у формі озброєних виступів законів хайдуків, або гайдуків.
Боротьба сербського народу за визволення від іноземного панування, як і болгарського, висловлювалася у широкій участі повсталих в воєнних діях проти турецьких військ. У 1688 – 1689рр. Війна з Туреччиною здійснювалась головним чином силами населення Боснії, Сербії та Македонії. Саме ця обставина обумовила швидкий наступ австрійських військ на балканському фронті. Вже у 1686 - 1687рр. до австрійських військ почали приєднуватися добровольці із Хорватії, Баната, Боснії. Коли навесні 1688р. австрійці розгорнули наступ на лівобережжі Дунаю, населення цих районів самостійно створювало загони, які здійснювали напад на турецькі війська. Антитурецька боротьба в цей час дістала найбільшого поширення у Банаті та Валахії. Про участь сербів у воєнних діях в Угорщині та Трансильванії свідчить одна з сербських літописів: „... і тоді багато сербів перейшло на бік імператора і почали воювати проти турків та гнали їх від міста Бубім до великого сербського міста Бєлграда...” (2,78).
У вересні 1688р. австрійські війська захопили Белград, котрий захищав Єген – паша. Серби починають озброюватися, створювати загони, переслідувати банди Єген – паші, які відступають до Нішу. Як записано в сербському літописі,”серби- воїни, які знаходилися під Белградом в імператорському війську, зібралися разом, і створили велике військо. Вони поділилися на три частини, й розійшлися по усій сербській землі, та почали боротьбу з турками, з тими які тікали, і з тими, які не тікали. І воювали вони ціле літо й зиму, аж до весни, і тяжкі були втрати тих і тих” /5, 78/.
Сербські добровільні загони не тільки допомагали австрійцям, а й вели самостійну боротьбу. Навесні 1689р. гайдуцький загін, який налічував 3 тисячі чоловік, захопив місто Ужице, а потім здійснив напад на Нові Пазар(2, 79). Швидкий наступ австрійських військ в Сербії, перехід на їх бік місцевого населення, повстання в болгарському місті Чіпровці – все це ставило турецький уряд в тяжке положення. З кінця XVII ст. Росія починає виступати на міжнародній арені, як захисниця інтересів православних балканських народів. Захист пригноблених Туреччиною народів для російського уряду був лише заходом посилення впливу Росії в турецьких володіннях. Але незважаючи на цілі російського уряду боротьба Росії проти Туреччини у кінці XVII ст. підривала владу Порти над балканськими народами, сприяла укріпленню політичних та культурних зв’язків південних слов’ян з Росією. Все це було чудовим ґрунтом для розвитку визвольної боротьби на Балканах.
Визвольний рух балканських народів під час війни „Священої ліги” з Туреччиною зазнав вже більш широкого розмаху, ніж століття тому. Рух охопив більшу частину балканських земель та набув характеру рішучої озброєної боротьби з турецькими військами. У добровільних та гайдуцьких загонах воювали селяни, а іноді й міське населення. Рух був ще стихійнішим, слабо організованим.
У подіях 1688-1690 рр. яскраво проявилася специфіка визвольного руху балканських народів у XVI – XVIII ст.: він був тісно пов’язаний з воєнними діями австрійців проти Туреччини і не носив самостійного характеру. У 1690р. австрійський воєнний загін прорвався через всю Сербію до Македонії. Йому надали велику допомогу сербські і македонські повстанці. Однак восени 1690р. загін був розгромлений турками і відступив. Турецькі війська жорстоко розправлялися з усіма жителями тих районів, через які вони проходили. Рятуючись від звірств, багато селян, ремісників і торговців втекли в гірські райони Герцеговини і Чорногорії, а близько 60-70 тисяч пішло за Дунай /4, 60/.
У числі останніх був і перський патріарх Арсеній ІІІ Чорноєвич. Цей патріарх користувався великою популярністю серед православних сербів. Тому уряди держав, які воювали з Туреччиною, намагалися перетворити його в слухняного виконавця своїх політичних намірів і розрахунків. Арсеній Чорноєвич, як і деякі інші його попередники, мав політичні зв’язки з Венецією та Австрією та намагався з їхньою допомогою визволити Сербію від турецького панування. В цей же час православне духівництво постійно побоювалося притиснення своїх прав католицькою церквою, яка господарювала в Австрії та Венеції. Саме тому, коли під час війни „Священої ліги” з Туреччиною питання про визволення балканських народів стало на твердий ґрунт, сербське духівництво зробило спробу залучитися підтримкою Російської держави.
У 1690р. слідом за австрійськими військами із Сербії тікали в першу чергу активні учасники руху, яким загрожувала особливо серйозна небезпека при поновленні турецької влади на сербських землях, а також більш заможні та впливові прошарки населення. Сербський літописець на випадково зазначає, що патріарх Арсеній тікав „з найбагатішим народом своїм” /8, 93/. Склад переселенців в якійсь мірі характеризує суспільні прошарки, які брали участь у русі, керували ним.
Коли серби- біженці зібралися у Бєлграді, патріарх скликав у липні 1690р. скупщину із „ представників народу”, на якій, окрім єпископів, ігуменів, кнеза Іована Рашковича, був присутній белградський ріхтор (суддя) Іван Мілютинович і ряд інших осіб із титулами „капітан” та „біров”(2,93). Капітанами в Сербії в цей час називають особи, які очолювали міські або сільські общини, а біровами- сільські старости або помічники старост. Таким чином, представники місцевого самоуправління під час переселення, як, мабуть і під час самого повстання, діяли від імені усього народу, організовували визвольний рух.
Серед переселенців було багато заможних людей, зазвичай ремісників та торговців. Це в значній мірі обумовило у XVII ст. те, що більш помітно, ніж раніше виступає заможна верхівка населення.
У визвольному русі брали участь й окремі сербські кнези, які по соціальному статусу були дрібними феодалами, наприклад кнез Стари Валаха Іван Рашкович, який займав перше місце у керівництві повстання у Старій Сербії. Цікаво, що серед переселенців до Австрії опинилися й особи, які негайно почали претендувати на отримання дворянства. Захищаючи їх інтереси, патріарх Арсеній Чорноєвич прохав у 1706р. угорський сейм, „щоб дворяни сербської народності, які такими вже не є, користувалися усіма звичайними правами по своїм містам та монастирях; і щоб вони мали змогу вільно збирати десятину та інші прибутки від своїх володінь” /2, 95/.
Досить показним є і те, що у русі брав участь і представник сербських феодалів – емігрантів Георгій Бранкович, який зробив спробу організувати та очолити самостійне повстання сербів проти турецького панування. В діяльності Бранковича відображалось прагнення малочисельних представників феодалів – сербів до відродження самостійної держави на Балканському півострові.
Австрія не збиралася надавати політичну незалежність сербським землям, захопленим нею у Туреччини, а бажала їх приєднати до імперії. Розуміючи це, очоливши визвольну боротьбу в Сербії місцева християнська влада, духівництво та дрібні феодали-християни все ж таки вважали для себе більш вигідним замінити турецьке панування на австрійське. Вони сподівалися отримати права та привілеї у складі Австрійської імперії, яка в цей час була більш передовою в суспільно – політичному відношенні державою, ніж відступала Туреччина в якій прогресувала внутрішня криза.
XVIII ст. ознаменувалося для Османської імперії погіршенням як внутрішнього, так і міжнародного її становища. Слабкий розвиток виробничих сил обумовив перетворення Туреччини в найбільш відсталу державу в Європі. Декілька століть існування Порти не призвело до економічної консолідації пригноблених земель. Визвольна боротьба, яка розпалювалась серед підкорених Османській імперії народів, була для неї серйозною небезпекою. Повстання сербів, чорногорців, болгар, греків під час війни „Священої ліги” з Портою показали слабкість останньої. Міцного тилу у величезній імперії османів не було ні в одній із підкорених народів турецьким пануванням робило кожну війну європейських держав з Туреччиною сприятливим моментом для нових повстань.
Все це, однак, не зробило султана більш обережним та стриманим у експансіоністських намірах. У 1710р. Порта розпочала війну проти Росії. Ця подія викликала значний резонанс у південнослов’янських землях. Петру І повідомляли з Балкан про готовність православних народів підняти повстання в запіллі османських військ. Очікуючи на прихід російської армії, активізувалися гайдуки та озброєні селяни Західної Болгарії. Однак Прутський похід Петра І в 1711р. закінчився поразкою росіян /1, 477/.
Зрада одного з волоських князів допомогла туркам оточити війська й відсікти їх від південнослов’янських загонів. Провал Прутського походу змінив наміри болгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії не відбувся.
Тим часом чорногорський народ також все частіше звертає свої погляди у бік Росії. Найбільш чітко сформулював завдання повного визволення Чорногорії від турецької залежності митрополит Данило Негуш (1697-1735) (4, 61). В першу чергу він вважав необхідним ліквідувати міжплемінні чвари, створити дійсну єдність племен і зміцнити роль загальнодержавних органів. Створення Негушем єдиного суду, його допомога племінним кнезам у вигнанні і винищенні отуреченого населення сприяли зміцненню внутрішньої єдності і послабленню турецького впливу в країні. За нього в 1711р. Чорногорія, відгукнувшись на заклик Петра І, вступила у війну проти Туреччини. Це поклало початок дружбі російського і чорногорського народів. Під час відвідування Данилом Росії Петро І видав йому одноразову допомогу і встановив постійну грошову субсидію Цетинському монастиреві. Російська допомога йшла через митрополитів, що сприяло дальшому зростанню їх авторитету в країні.
Політику Данила продовжував митрополит Василь (1750-1766рр.) і самозванець Степан Малий (1767-1773рр.). останній зміцнював зв’язки між окремими племенами і домагався створення сильної державної влади у країні. Його прагнення видати себе за Петра ІІІ, що чудом врятувався, привело до тимчасового погіршення російсько-чорногорських відносин. Однак відносини з Росією знову поліпшились за митрополита Петра І Негоша (1782-1830рр.), який активізував воєнні дії проти Туреччини в період російсько-турецьких війн. Об’єднавши зусилля всіх племен Чорногорії і Брди, він 22 вересня 1796р. при селі Круси розгромив чисельну турецьку армію, що фактично зробила Чорногорію незалежною від Туреччини (4,63).
Австро–турецька війна 1716-1718рр. закінчилася Пожаревацькою мирною угодою, за якою Банат, Срем та Північна Сербія з Бєлградом перейшли під владу Австрії. Однак надії християн цих теренів на поліпшення умов життя не виправдалися. Не випадково протягом 1718-1739рр. серби слабко підтримували Габсбургів, які були вимушені знову уступити туркам Белград з областю. Під час цієї війни у районі Нові Пазар спалахнуло повстання на чолі з кнезом Афанасієм Ретковичем. Однак австрійські війська реальної допомоги повстанню не подали, іі воно зазнало поразки. Австрійський уряд прагнув використати південнослов’янські народи тільки як воєнну силу. Він ніколи не висував завдання відновлення самостійних держав на Балканах і робив усе можливе, щоб не допустити розгортання визвольного руху. Все це підірвало віру балканських народів у можливість одержати допомогу від Австрії. Тому від середини XVIII ст. основну роль в антиосманській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а Росія. Її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього є російсько-турецька війна 1768-1774рр. Порта в ній зазнала поразки, а низка статей Кючук-Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні, релегійні та політичні зв’язки балканських земель із Російською імперією.
В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира у Боснії та Герцеговині ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.
Отже, південнослов'янські балканські народи, як видно, відмовляються коритися новому господарю – Османській імперії і починають активну визвольну боротьбу. Агітація ряду західних держав, спрямована на підбурювання підкорених народів до повстань, почала давати ще кращі плоди для цього. Зв’язки балканських країн із Російською імперією, багато в чому посприяло початку їх національного відродження, особливо це стосується болгар.
Висновки
Потрапивши до складу Османської імперії південнослов’янські народи були позбавленні усіх політичних прав. Значну частину населення в процесі завоювання знищили або продали у рабство. Феодальні відносини в країнах повністю збереглися, але змінюється зовнішня форма землеволодіння, оскільки більша частина земель тепер належала султану.
Політичне становище підкорених народів за часів турецького панування не було однаковим. Серед них у меншій залежності перебувала Боснія та Герцеговина – окраїни Османської імперії. У найбільш тяжкому становищі перебувала Болгарія, яка знаходилася у самому центр турецьких володінь. Турецька влада контролює усі ланки внутрішнього життя захоплених країн.
Соціально-економічне становище балканських країн визначалися головним чином суспільною організацією Османської імперії. У способі життя турків-османів було досить мало такого, що можна було б порівняти з життям західних держав чи балканських країн до їх завоювання турками. Не зважаючи на те, що османи збільшували податки та повинності в підкорених країнах, вони виявляли повагу до прав іноземців і дозволяли їм робити все, що не суперечило приписам ісламу. Але це аж ніяк не полегшувало життя простого народу, яке презирливо називалося райя.
Характерна риса державного устрою Османської імперії полягала у тому, що доступ до державних посад був відкритий для представників нетурецького походження, як приймали іслам. Тому часто густо майже весь управлінський апарат опинявся в руках відступників з підкорених християнських народів. Широкі ж народні маси залишалися вірними своїй країні.
Важливою зміною стало повне скасування суспільної ієрархії в підкорених країнах. Усіх представників правлячих та знатних родів було винищено. Стара знать збереглася лише в Боснії, через те, що сектанти-богомили прийняли віру в Прока. Без політичних провідників слов’яни виявилися повністю ізольованими від решти світу, відлучені від суспільного та культурного розвитку, який переживав захід. В тяжкому стані опинилася і торгівля. Зловживання турецької адміністрації, безкарність чисельних банд, розбійників політична анархія заважали нормальному розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, яка тим паче здебільшого знаходилася в руках неслов’янських, не рідко іноземних елементів.
Як ми бачимо, все це робило неминучою боротьбу балканських народів за своє національно-політичне, та антифеодальне визволення, яке почалося в перші ж роки після втрати ними своєї політичної незалежності. Якщо у XVII столітті визвольна боротьба має ще локальний характер, то у XVIII вона набуває більш потужної сили. Це був масовий рух за знищення феодальних порядків, національного гніту і створення автономних або самостійних держав. Але і він не досяг своєї мети і крайньою жорстокістю був придушений османськими військами. Дипломатичне втручання європейських держав кожен раз зазнавало поразки. Однак поступово серед балканських народів окріпла віра в те, що Росія не залишить їх в біді і потрібно продовжувати боротьбу проти османського гніту.
Визвольна боротьба нанесла відчутний удар феодально-абсолютистському гніту Туреччини, послабило її воєнно-ленну систему. Важливо зазначити, що у визвольній боротьбі брало участь не тільки селянство але кнези і деяк феодали. Спільне лихо, жорстоке національне та феодальне іго, згуртувало населення підкорених країн.
Переможні війни, які вела Росія з Туреччиною в останній чверті XVIII ст. створили ще більш сприятливі умови для визвольної боротьби південнослов’янських народів. Кючук – Кайнарджийський мир 1774 року був першим міжнародним актом, який визнав за Росією право на захист християнських народів.
Героїчна боротьба яку південні слов’яни вели XVII – XVIII ст. проти турецького гніту, недивлячись на те, що не принесла цілковитого визволення мала дуже велике значення: балканські народи, ціною власних жертв, загородили собою західну Європу від навали турок.
Похожие работы
... і української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються перші праці з національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «История украинского народа» О. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні й розвитку української історичної науки відіграли в цей час роботи М. Грушевського — «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована і ...
... ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах. Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями ...
... європейська країна, яка володіє потужним господарським комплексом і має високий рівень життя населення. РОЗДІЛ ІІІ. ПРИРОДНІ РЕСУРСИ І УМОВИ РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ БОЛГАРІЇ 3.1 Геологічні та геоморфологічні умови та ресурси Болгарії По деяких істотних особливостях геологічної структури і рельєфу, грунтово-кліматичних умов і рослинності, а також режиму рік Болгарія має багато ...
... ічному складі населення посилилась. Як і раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарями фільварків польських магнатів. Жорстоке міжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Проте необхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін було невід’ємним від соціального ...
0 комментариев