Луцький національний технічний університет
Міністерство освіти і науки України
Реферат на тему:
Лицарська культура та її складові
Виконав:
ст. гр. ІМ-11
Віталій Шолотюк
Луцьк 2009
План
1. Лицар
2. Образ Середньовічного лицаря
3. Лицарський кодекс
4. Лицарська етика
5. Лицарський ордер тамплієри
6. Відображення лицарів в літературі
Використана література
1. Лицар
Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного лицаря в обладунку. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Лицарська культура складається у феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найродовитіші і найблагородніші лицарі стояли на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі нижчі за рангом служили в цих дружинах зі своїми загонами, з'являючись на перший поклик володаря. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких містилось у військовій виучці і зброї. Багато хто з них мандрував, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцем, а нерідко і просто промишляв розбоєм.
Військова справа була прерогативою феодалів, і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялися носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь у битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити із знатного роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася спадково, в рідких випадках в лицарі посвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися з розвитком міст — цей привілей стали все частіше купувати.
У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд посвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Воно вважалося другим після війни заняттям, гідним лицаря.
2. Образ Середньовічного лицаря
Сам образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою лицаря в латах. Лицарі — професійні воїни — являли собою корпорацію, членів якої об'єднували образ життя, етичні цінності, особові ідеали. Лицарська культура виробляється в феодальному середовищі. Сам стан феодалів був неоднорідним. Нечисленну еліту феодального класу утворювали найбільші землевласники — носії гучних титулів. Ці найбільш родовиті і благородні лицарі були на чолі своїх дружин, часом справжніх армій. Лицарі рангом нижче служили в цих дружинах зі своїми загонами, які з'являлись на перший поклик пана. На нижніх рівнях лицарської ієрархії стояли безземельні лицарі, все надбання яких перебувало у військовій виучці і зброї. Багато з них мандрували, примикаючи до загонів тих або інших ватажків, стаючи найманцями, а нерідко і просто промишляли розбоєм. Військова справа була прерогативою феодалів і вони робили все, щоб максимально не допустити участі в битвах «грубих мужиків». Часто заборонялося носіння зброї і верхова їзда «базарним торговцям, селянам, ремісникам і чиновникам». Бували випадки, коли лицарі відмовлялися брати участь в битвах разом з простолюдинами і взагалі з піхотою.
Згідно з поширеними в лицарському середовищі уявленнями, справжній лицар повинен був походити з хорошого роду. Поважаючий себе лицар посилався для підтвердження свого благородного походження на гіллясте генеалогічне дерево, мав фамільний герб і родовий девіз. Приналежність до стану передавалася по спадщині, в рідких випадках в лицарі присвячували за виняткові військові подвиги. Суворість правил стала порушуватися по мірі розвитку міст — цей привілей стали все частіше купувати. У різних країнах існували схожі системи виховання лицарів. Хлопчика вчили верховій їзді, володінню зброєю — насамперед мечем і списом, а також боротьбі і плаванню. Він ставав пажем, потім зброєносцем при лицарі. Лише після цього юнак удостоювався честі пройти через обряд присвячення в лицарі. Існувала і спеціальна література, присвячена лицарським «мистецтвам». Майбутнього лицаря навчали, крім іншого, і прийомам полювання. Вона вважалася другим після війни заняттям, гідним лицаря.
У лицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний лицар зобов'язаний володіти безліччю достоїнств. Він повинен був бути зовні красивий і привабливий. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Лати і кінська упряжь. особливо парадні, були справжніми творами мистецтва. Від лицаря була потрібна фізична сила інакше він просто не зміг би носити лати, що важили до 60-80 кг. Лати починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї. Від лицаря очікувалося, що він буде постійно піклуватися про свою славу. Свою доблість треба було весь час підтверджувати, і багато які лицарі знаходилися в постійному пошуку можливостей для цього. «Коли тут війна, я тут залишуся», — говорить лицар в одній з балад поетеси Марії Французької. Нічого незвичайного не було в тому, щоб помірятися силою з незнайомим суперником, якщо той хоч чим-небудь викликав незадоволення. Організовувалися спеціальні лицарські турніри. У XI—XIII сс. виробилися правила лицарських поєдинків. Так, їх учасники повинні були користуватися однаковою зброєю. Частіше за все спочатку суперники мчали один на одного зі списом напереваги. Якщо списи ламалися, бралися за меч, потім за булаву. Турнірна зброя була тупою, і лицарі старалися лише вибити суперника з сідла. При проведенні турніру після численних індивідуальних поєдинків, які могли продовжуватися декілька днів, влаштовували головне змагання — імітацію битви двох загонів. Лицарські поєдинки стали складовою частиною битв в нескінченних феодальних війнах. Такий поєдинок відбувався перед боєм, єдиноборство завершувалося смертю одного з лицарів. Якщо поєдинок не проводився, то вважалося, що бій початий «не за правилами».
... de Don Alfonso el Sabio", яка містить більше чотирьох сотень пісенних зразків галісійським діалектом. Іспанські кантиги постають у ряд музично-поетичних творів свого часу, подаючи тип мистецтва, споріднений з новими формами, що розвивалися у різних країнах Західної Європи ХІІ – ХІІІ століть. Тексти цих пісень часто поетично образні, поєднують звеличення почуттів у хвалі Діві Марії – та простоту ...
... імператорів своїм чиновникам; декрети — розпорядження щодо спірних справ, що їх розглядав імператор. У період абсолютної монархії імператорські закони називалися, „leges”. 2. Політико-юридична культура стародавнього світу римське право романістика політична Політико-юридична культура Стародавнього світу. Найдавніша стабільна модель, державно-політичного устрою - централізована самодержавна ...
... Философия культуры. – М.: NOTA BENE, 2001. – 349 с. 5. Додельцев Р.Ф. Концепция культуры З. Фрейда. – М.: Знание, 1989. – 60 с. 6. Киссель М.А. Джамбаттиста Вико. – М.: Мысль, 1980. – 197 с. 7. Культурологія. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник (М.М.Закович, І.А.Зязюн, О.М.Семашко та ін.). – з вид. – К.: Знання, 2007. – 567 с. 8. Фрейд Зігмунд. Вступ до психоаналізу: Лекції ...
... Географічне розташування давало можливість Галицько-Волинському кнізівству встановити тісні економічні, політичні та культурні зв’язки з країнами Західної Європи. Міста Галич, Луцьк, Звенигород, Володимир-Волинський та Львів стали важливими осередками духовної культури Галицько-Волинського князівства, центрами літописання та книгописання. У Галичі працював «мудрий книжник» Тимофій, князь Володимир ...
0 комментариев